Судова практика
Не існує вимоги призначення військового прокурора в кримінальному провадженні щодо вчинення загального злочину військовослужбовцем
1 серпня 2022 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 161/7088/20 залишив без задоволення касаційну скаргу захисниці, яка вказувала, що зібрані у справі докази є недопустимими, оскільки були отримані під процесуальним керівництвом прокурора, який не мав права брати участь у кримінальному провадженні.
Вироком міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, фігуранта визнано винуватим та засуджено за ч. 1 ст. 121 КК.
Процесуальне керівництво у цьому кримінальному провадженні здійснювали прокурори місцевої прокуратури.
У касаційній скарзі захисниця зазначала про те, зібрані у справі докази є недопустимими, оскільки процесуальне керівництво у цьому кримінальному провадженні здійснювали неналежні прокурори, оскільки фігурант на час вчинення інкримінованих йому дій був військовослужбовцем, а тому процесуальне керівництво відповідно до п. 9 наказу Генерального прокурора України № 12гн від 29 серпня 2014 р. «Про особливості діяльності військових прокуратур» повинні були здійснювати прокурори відповідної військової прокуратури, а не як у даному випадку прокурори місцевої прокуратури. На цій же підставі захисниця вважала неправомірним повідомлення фігуранту про підозру і затвердження обвинувального акта щодо нього.
Верховний Суд зазначив, що виходячи з системного аналізу п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК, Закону України «Про прокуратуру» поняття «прокурор», яке вживається у КПК, розглядається як посадова особа, яка займає відповідну посаду в органах прокуратури, які складають єдину систему, здійснює повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні та визначена у порядку ст. 37 КПК, а також прокурори вищого рівня, визначених у ч. 4 ст. 36 КПК (Генеральний прокурор України, його перший заступник та заступники, керівники регіональної прокуратури, його перший заступник та заступники).
Положення КПК, на відміну від підслідності, визначеної у ст. 216 КПК, не закріплюють окремих правил щодо визначення прокурора у кримінальному провадженні, зокрема за суб’єктом вчинення злочину.
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що здійснення процесуального керівництва у цьому кримінальному провадженні, яке стосується загально кримінального злочину і не пов’язаного з проходженням служби, за принципами територіальності прокурорами місцевої прокуратури, а не прокурорами військової прокуратури, з урахуванням того, що фігурант після укладення ним контракту у 2017 р. для проходження військової служби, починаючи з 11 липня 2017 р. самовільно залишив місце служби з метою ухилення від військової служби, за що 12 червня 2020 р. був засуджений місцевим судом за ч. 3 ст. 408 КК (дезертирство), не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і не тягне за собою визнання доказів недопустимими, а слідчих і процесуальних дій під час досудового розслідування незаконними.
До того ж захисниця у касаційній скарзі не навела жодного обґрунтування того, як здійснення процесуального керівництва у цьому кримінальному провадженні прокурорами місцевої прокуратури, замість прокурорів військової прокуратури, порушило фундаментальні права і свободи особи, гарантовані у документах, що згадані у ст. 87 КПК, або іншим чином позначилось на реалізації стороною захисту своїх прав, визначених КПК.
Підготував Леонід Лазебний
