Думка експерта
Ґендерно толерантний світогляд: проблемні аспекти визначення змісту та закріплення в законодавстві
Гендерно толерантний світогляд – це сукупність поглядів, засад, правил і рекомендацій, якими обґрунтовується, з одного боку, необхідність визнання та забезпечення рівних можливостей чоловіків і жінок в усіх сферах суспільного життя, а з іншого – недопустимість ґендерного свавілля, яке може набувати форм і ґендерної зрівнялівки, що базується на ігноруванні тих властивостей, а, відповідно, й потреб жінок та чоловіків, які зумовлені їхньою біологічною природою чи збігом обставин суспільного життя, і спричиненого суб’єктивістськими мотивами протекціонізму або дискримінаційного ставлення до окремих із них, і свідомого соціально не обумовленого войовничого пропагандистсько-спекулятивного маніпулювання ідеями ґендерної рівності з корисливою метою, яке може набувати ознак ґендерного тероризму.
Іван Котюк доктор юридичних наук, професор |
Олександр Котюк кандидат юридичних наук |
Методологічний аспект проблеми
Актуальність формування ґендерно толерантного світогляду як складової уявлень про верховенство права зумовлена тим, що оскільки правовий статус особи в демократичному суспільстві має базуватися на принципі рівності, то це зумовлює актуальність проблеми гарантій його забезпечення, серед яких особливе місце посідають юридичні гарантії, що орієнтує на необхідність аналізу як концептуальних філософських і теоретико-правових настанов у цій сфері, так і національного законодавства та практики відповідних правовідносин на предмет їхньої відповідності як загальновизнаним суспільним уявленням про них, так і міжнародно-правовим стандартам у цій сфері згідно з конституційним принципом їхнього пріоритету перед нормами національного законодавства.
Читайте також: 6 800 грн штрафу за вчинення мобінгу
А одним із мало досліджених аспектів цих питань є проблема ґендерного аналізу правовідносин, результати якого могли б сприяти відповідному коригуванню як наукових уявлень про їхній зміст, так і чинного законодавства, яке, з одного боку, є загальнообов’язковим орієнтиром у них, а з іншого – одним із механізмів реалізації засад ґендерного паритету в їхній практиці.
У цьому контексті насамперед слід визнати, що українське законодавство базується на тих загальнолюдських засадах суспільного життя українців, яке завжди було чутливим до його ґендерних аспектів. А оскільки в Україні до жінки, матері, дружини завжди ставилися з великою повагою та увагою як до берегині людського роду, то саме ці гуманістичні традиції українського народу знайшли закріплення і в його Конституції, згідно з якою «всі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах». А в Сімейному кодексі на відміну від традиційного розуміння шлюбу як «союзу чоловіка і жінки», визначено, що «шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, який ґрунтується на їхній вільній згоді», чим підкреслюється особливий статус жінки в українському суспільстві.
Водночас, навіть на конституційному рівні регулювання цих відносин, можна натрапити й на приклади ґендерної асиметрії. Наприклад, якщо згідно зі ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що виключає будь-які привілеї чи обмеження, в тому числі й за ознаками статі, то в цій же статті декларується, що рівність прав жінки і чоловіка забезпечується спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням для них особливих пільг тощо, що, всупереч принципу ґендерного паритету, є офіційним закріпленням протекціоністської політики щодо жінок. Не випадково в галузевому законодавстві, а особливо у практиці правовідносин, приклади ґендерної асиметрії трапляються часто.
Читайте також: Стратегію державної політики щодо внутрішнього переміщення можна обговорити
Привертає увагу й те, що сучасні уявлення про ґендерні проблеми іноді є надто суб’єктивними, що призводить до намагання окремих осіб вирішувати їх сумнівними і, зокрема, формальними, у тому числі лише мовними засобами. Так, на їхню думку, наприклад, всупереч визначеній нормативними актами номенклатурі посад, якими позначаються суб’єкти відповідних правовідносин, якщо є «депутат», то обов’язково має бути «депутатка», якщо є «дипломат», то має бути «дипломатка», якщо є «посол», то має бути «послиця» тощо. Хоча в даному контексті рано чи пізно обов’язково постане, наприклад, питання – а якщо є «свідок», то що? А оскільки такі ґендерні домагання з політичних міркувань обґрунтовуються не професійними якостями, а лише біологічними відмінностями, то не випадково таким актуальним стало й питання співвідношення кількості депутатів чоловіків і жінок у Верховній Раді. Зазначимо, що питання такого паритету у ЗСУ, освіті, медицині тощо, так гостро не дискутуються.
Важливим є й те, що при характеристиці ґендерної рівності, як правило, йдеться про «рівність прав» чоловіків і жінок, а про рівність обов’язків і не згадується. Як наслідок, з визначенням прав на законодавчому рівні проблеми трапляються рідко (обіцяти навчилися!), а от щодо реальних можливостей їхньої реалізації, то до цього зміст правових актів дуже часто «не опускається». А тим часом є очевидним, що основним орієнтиром у цих відносинах мали б бути не стільки «рівні права», як рівні можливості їх реалізації. А з іншого боку, якщо на тому, що кожне право в практиці правовідносин передбачає й відповідні обов’язки їхніх учасників, не акцентується як на теоретичному рівні, так і в законодавстві, то це й породжує звичну вже безвідповідальність.
Слід зазначити й те, що якщо про відмінності жінок і чоловіків потурбувалася Природа (Бог), то за обґрунтування їхньої рівності краще не братися, оскільки фактична нерівність тут є неминучою. Саме тому, наприклад, дорікати чоловікові за те, що він не відзначається ознаками «матері-героїні», як і жінці за те, що вона бездітна, може тільки божевільний. От тому зміст ґендерних домагань мав би бути спрямований не стільки на рівень забезпечення рівності прав жінок і чоловіків, задекларований правовими актами, та те, чи передбачені ними механізми реалізації цих прав, і, таким чином, чи забезпечені ними їхні рівні можливості, а, насамперед, на толерантне ставлення до біологічних і соціальних особливостей жінок та чоловіків, які іноді й зумовлюють відому обмеженість їхніх можливостей у житті, запобігаючи таким чином ґендерному свавіллю, яке може набувати й ознак ґендерного тероризму, наприклад, у сімейних відносинах.
Читайте також: 4 стратегічні цілі гендерної політики у сфері освіти
Слід відзначити, що крім змісту домагань у сфері ґендерних відносин, уточнення потребує й понятійно-категоріальний апарат, яким позначаються відповідні реалії, що фігурують у них. При цьому потрібно враховувати, що поняття «ґендер» походить із грецької й означає «матеріальний носій спадщини». На відміну від поняття «стать», воно стосується не суто і не тільки біологічних властивостей чоловіків і жінок, а й їхніх соціально сформованих рис, які детермінуються насамперед загальним рівнем культури суспільства. Але оскільки в Україну воно потрапило як результат міжнародних феміністських програм, в яких поняття «феміністські» та «ґендерні» часто тлумачилися як синоніми, то це й лягло в основу сучасних суспільних уявлень про його зміст. Саме тому такі дослідження тут часто зводилися до вивчення соціального стану лише жінок, всупереч тому, що вони мали б однаковою мірою стосуватися і жінок, і чоловіків, які є родовими складовими суб’єктів суспільних відносин як цілого, що охоплюється поняттям «люди».
Проблемні аспекти законодавчого закріплення ґендерного паритету
Що ж до законодавчого врегулювання цієї проблематики, то в Україні воно і було, і є переважно ґендерно нейтральним. Як наслідок, вчинені правопорушення тут завжди однаково стосувалися як жінок, так і чоловіків та передбачали суворі покарання кожного, хто їх скоїв, хоча історично відомі правові акти часто відзначалися й прикладами ґендерної асиметрії. Так, згідно з нормами «Руської правди», за вбивство чоловіка як покарання визначалася віра (40 гривень), а за вбивство жінки – половина віри. Водночас честь жінки оцінювалась значно вище, ніж честь чоловіка. Як відомо, особливим суб’єктним складом в історичній практиці багатьох народів відзначалися злочини «відьом», але для законодавства, яке діяло на території України, вони характерними не були.
Переважно ґендерною нейтральністю відзначаються й норми українського процесуального законодавства, хоча в історичному аспекті та в світовій практиці, наприклад, показання свідків розцінювалися залежно від особи свідка, а іноді й залежно від того, проти кого вони давалися. Так, згідно із законами Ману: «Нехай свідчать щодо жінок – жінки, щодо низьконароджених – низьконароджені» тощо. А «Військовим статутом» Петра І передбачалось й поняття «кращі свідки», згідно з яким свідок чоловічої статі визнавався «кращим».
У цілому ж ґендерна асиметрія в українському законодавстві проявляється, насамперед, у вигляді протекціоністського ставлення щодо прав жінок, вагітних, жінок-матерів та ігнорування аналогічних прав чоловіків і чоловіків-батьків як при призначенні покарання, так і при його відбуванні. Характерною його особливістю стало й те, що в ньому передбачено низку механізмів уникнення відповідальності та покарання з використанням так званого «адміністративного ресурсу», що є наслідком скасування реальних механізмів нагляду як за відповідністю українського законодавства Конституції України та вимогам міжнародно-правових актів, якими врегульовані ці питання, так і «за суворим і неухильним його дотриманням» у практиці правовідносин їхніми учасниками.
Характерною особливістю сучасного законодавства є й те, що іноді, якщо на рівні теорії і формально-юридичного визначення та офіційного закріплення в ньому, принципи ґендерного паритету визнаються, то в практиці відповідних правовідносин виявляється відсутність механізмів їх використання, що свідчить про необхідність удосконалення як гарантій його забезпечення, і, зокрема, ідеологічних, політичних, економічних, юридичних, громадських та міжнародних, так і механізмів їх використання. Саме тому актуальними в даному контексті є дослідження й зарубіжного досвіду у цій сфері.
Висновки
Таким чином, ґендерно толерантний світогляд орієнтує не тільки і не стільки на необхідність забезпечення рівності прав чоловіків і жінок, задекларованої в правових актах, і не лише на забезпечення їм рівних можливостей для реалізації цих прав, що є нереальним у принципі в силу об’єктивних причин, а насамперед, на толерантне ставлення до біологічних та соціальних особливостей чоловіків і жінок, які зумовлюють й очевидні відмінності в їхніх можливостях.
Що ж до досліджень засобів і механізмів формування такого світогляду, то вони сприяють не тільки вдосконаленню уявлень про його зміст, а й виявленню того, в яких правових актах наявні відповідні прогалини, а де правове регулювання є надлишковим або ж недостатньо соціально зумовленим, та які практичні механізми слід задіяти для реалізації приписів, закладених у конкретних правових нормах, а також вдосконаленню тих методологічних, стилістичних, техніко-юридичних та інших аспектів законодавства, якими врегульовані ці питання, що в підсумку сприятиме вдосконаленню і цього законодавства, і практики цих правовідносин.
У контексті даного дискурсу авторами запропоновано такі якісно нові поняття як «ґендерно толерантний світогляд», «ґендерне свавілля» та «ґендерний тероризм».
Джерело: Юридичний вісник України