Думка експерта
Інноваційна економіка в суспільстві, заснованому на знаннях: міф чи реальність її побудови в Україні?
Вочевидь, що за швидкістю, обсягах, складності й масштабах фундаментальних змін, людство ще не переживало подібних сучасності змін та трансформацій на своєму тисячолітньому шляху цивілізаційного розвитку. Головне, що новітні інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) принесли грандіозні досягнення в комунікаційні процеси, які важко навіть збагнути. Технології створили не тільки засоби зв’язку, здатні встановлювати миттєво контакт між фізичними особами або структурами в будь-якій частині світу, отримувати й зберігати величезні обсяги інформації, натиском клавіші об’єднати всі регіони світу, проекціюючи події в окремих країнах на глобальний рівень, вимагаючи миттєвої реакції на них, погрожуючи хаосом.
Олександр Соснін
доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України
Сергій Гордієнко
професор кафедри національної безпеки Навчально-наукового інституту права імені князя Володимира Великого МАУП, доктор юридичних наук, доцент
Трансформаційні зміни сьогодення
Звичайно, що це торкнулося широкомасштабних змін у науці, насамперед кібернетики, інформатики, робототехніки на базі штучного інтелекту, інтерактивних методів, просування нанотехнологій, GRID-технологій, біотехнологій, тривимірного друку, матеріалознавства, методів накопичення, передачі й збереження енергії, квантових обчислень, літаків-роботів (дронів) тощо. Стрімко змінюючи сучасні тренди розвитку світу, стан війни і миру між наддержавами постійно вимагає виключно точно діяти в міжнародних справах й оцінювати баланс сил та психологію їх лідерів, глибоко поринаючи в проблеми і розвиваючи міжнародне право, зокрема ІТ-економіки (ІТ-безпеки та ІТ-інтелектуальної власності) і багатьох інших сфер людської діяльності.
Читайте також: Безпеку і оборону визначено пріоритетними напрямами інновацій
Насичуючись новітніми засобами зв’язку, телекомунікації та комп’ютерної техніки, Україна теж розвивається в напрямку вдосконалення, що, безумовно, вже дає владі підстави вести розмову про розбудову в нашій країні інформаційного суспільства. Досвід інформатизації провідних країн світу не став для нас абстрактною самодостатньою картиною, він виступає сьогодні як приклад найбільш ефективного засобу реалізації державою свого науково-технічного й соціально-економічного потенціалу. Однак, на жаль, навіть в урядових документах не відзначається, що наявність новітніх ІКТ не є єдиною умовою, а тим паче, особливістю розбудови «інформаційного суспільства», тобто суспільства заснованого на знаннях. Самі по собі вони не визначають фундаментальних економічних, соціальних, культурних або політичних характеристик. Під терміном «інформаційне суспільство» слід розуміти етап еволюційного розвитку країни від індустріального до постіндустріального і, відповідно, суспільного розвитку. Воно почало формуватися в передових країнах світу із середини XX століття. Під час економічної кризи, коли стало зрозуміло, що в структурі продуктивних сил держави провідну роль почали відігравати науково-технічний потенціал і творча енергія громадян, виник часто вживаний термін – «суспільство знань» або «суспільство, засноване на використанні знань».
Проблематика розбудови інформаційного суспільства майже безмежна. В розвиток його технологій та організаційної структури до цього часу вкладаються значні сили і кошти, створюються спеціальні центри, комісії, державні відомства. Підґрунтям таких зусиль є усвідомлення того, що формування й розвиток інформаційної інфраструктури, знаходження адекватних відповідей на виклики глобального інформаційного середовища стають сьогодні необхідною умовою стійкого розвитку держави та її повноцінного входження в світову економіку. Вимоги нової економіки, яка ґрунтується на доступності необхідної інформації в будь-якому місці і в будь-який час, поступово стає черговим водорозділом між «ядром» і «периферією» світу.
Розбудова «суспільства знань»
Серед підстав є й такі, що загрожують людству серйозним регресом у подальшому розвитку продуктивних сил, які в умовах самого життя потребують невідкладних рішень і дій щодо переборення та попередження небезпечних наслідків і загроз життєзабезпеченню й безпеці. Від відповіді на цей виклик, яка є не тільки академічним, але й практичним інтересом для фахівців, залежить розподіл часто дуже обмежених ресурсів держави, зокрема й інформаційних. Наше завдання полягає у використанні потенціалу інформаційних та комунікаційних технологій для ефективної розбудови України як країни із постіндустріальною економікою.
Із набуттям незалежності на тлі швидких, головним чином, технологічних змін, для нас особливо відчутними стали зміни в інформаційно-комунікаційному просторі України, всі процеси роботи із інформацією почали різко трансформуватися й ускладнюватися, що, з одного боку, дозволяє вибудовувати нові моделі інформаційно-комунікаційної взаємодії громадян між собою, із державою та світом, а з іншого, вимагає надзвичайних зусиль у технологічному переобладнанні нашої інформаційно-комунікаційної сфери, оскільки у всіх – дослідників, політиків, пересічних громадян – були «на слуху» різні концепції побудови в Україні «інформаційного», «комунікаційного» суспільства, «суспільства знань» тощо.
Читайте також: Заходи з підвищення доходів бюджету координуватиме нова міжвідомча робоча група
Характеризуючи законодавчу діяльність в Україні того часу щодо розробки й реалізації державної політики в інформаційній сфері, можна виділити декілька етапів. На першому, після виходу зі складу СРСР (1991–1994 рр.) – головним чином формувалися основи загальних уявлень про становлення юридичних та технологічних процесів інформаційної діяльності в умовах інформатизації суверенної держави. Починаючи з 1992 року, у нас були прийняті Закони України: «Про інформацію» (1992 р.), «Про науково-технічну інформацію» (1993 р.), «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» (1994 р.). З певними доповненнями вони діють і сьогодні.
Уже на другому етапі (1994–1998 рр.), який характеризується уточненням і навіть заміною раніше обраних пріоритетів розвитку, були прийняті Закони України: «Про інформаційні агентства» (1995 р.), «Про Концепцію Національної програми інформатизації» (1998 р.), «Про Національну програму інформатизації» (1998 р.). Завершувалися процеси, осмислені ще поколінням перших кібернетиків і, зокрема, В. М. Глушковим. У ці ж роки велася активна робота з прийняття законів у сфері захисту інформації й узгодженню з країнами-партнерами процедур безпеки при обміні інформацією, що має гриф обмеженого доступу. В ті роки, крім чисто технологічних проблем, постало й питання про необхідність розробки цілісної концепції політики держави, підлеглої осмисленню шляхів реалізації нових завдань формування державної інформаційно-комунікаційної політики.
Термін «інформація»: законодавчі проблеми
На сьогодні в нас інформація пронизує всі сфери життя суспільства, а темпи розвитку можливостей новітніх ІКТ взагалі додають і обумовлюють можливість називати сучасне суспільство як інформаційне. Однак, на жаль, термін «інформація» в нашому законодавстві точно не сформульовано, а сама дефініція не формує підвалини для розуміння цього феномену, як авторами було зазначено неодноразово (Інформація, інновації, інтелектуальна власність та їх захист в Україні: досвід пізнання, проблеми розуміння та шляхи їх вирішення: монографія / кол. авт.: С. Г. Гордієнко, О. П. Дзьобань, В. Я. Настюк, О. В. Соснін, М. С. Гордієнко, О. С. Гордієнко; за заг. ред. С. Г. Гордієнка. Київ: Юрінком Інтер, 2023. 772 с. та ін.), оскільки процеси прийому-передачі інформації, особливо в комунікації, дедалі більше й виразніше набувають ознак передачі досить специфічної субстанції, підкреслює нематеріальність інформації, тобто такий стан інформаційної взаємодії, коли забезпечується не стільки формальна передача змісту повідомлення (інформації), скільки транслюється на рівень свідомості (і навіть підсвідомості) людини, стимулюючи швидкість мислення та дії. Тобто інформація – відомості, отримані людиною в процесі діяльності з пізнання інформації. Це осмислені людиною відомості про навколишній світ і процеси, що відбуваються в ньому. Інформація існує незалежно від пізнання її людиною, і лише пізнана інформація стає відомостями.
Інформація, яка надходить від якісно нових наукових знань освічених людей, всюди генерує інноваційну діяльність. На жаль, в Україні наразі абсолютно низька затребуваність наукових розробок економікою, а наше суспільство перестало сприймати науку як цінність, завдяки якій можна забезпечувати добробут. Це, безумовно, пов’язано з тим, що в структурі української економіки домінують технології низького рівня й лише війна сприяє їх удосконаленню на практиці, що є нонсенсом.
Потреба структурної модернізації країни
Вага високих технологій за роки незалежності катастрофічно впала, а саме вони стимулюють науково-технічний прогрес і, як наслідок, інвестиції. Тому коли ми говоримо про інноваційну діяльність, то за цим стоїть не тільки написання вченими хороших статей, публікація їх у буцім-то міжнародно визнаних наукових журналах, отримання патентів, необхідно реально все – інфраструктуру, законодавство, державну політику – повернути в бік структурної модернізації країни, її треба реформувати. Як, безумовно, й українську науку – проблем тут вистачає, і стосуються вони як питань її організації, так і створення більш ефективних умов для наукової роботи, але головне сьогодні – затребуваність промисловості в науково-технічних розробках, необхідності почати формувати в країні інноваційну культуру, змінювати законодавчо-нормативні вимоги й можливості для роботи в інноваційній та інформаційно-комунікаційній сфері. Досвід у нас є – у 2012 році було прийнято оновлений закон про трансфер технологій, який передбачає правові механізми, які визначають, що технології, створені в наукових інститутах або вищих учбових закладах, належать не взагалі державі, а конкретній установі. Ця новація має серйозне значення, оскільки тепер наукові установи отримали змогу розпоряджатися своїми нематеріальними активами і є проривом у комерціалізації наукових розробок, разом із частковою дерегуляцією.
Інновації і ще раз інновації…
Оглядаючи політико-правові питання навколо існуючої в Україні традиції роботи з інформацією, аналізуючи чинні нормативно-правові акти в сфері інформаційної діяльності, маємо оцінити можливості українського суспільства щодо реалізації новітнього тренду соціально-економічного розвитку – інноваційного. Настав час терміново реформувати існуючу політико-правову систему інформаційно-комунікаційної сфери, чітко визначити компетенції державних органів та організацій, які залучаються до інформаційно-комунікаційної та інноваційно-науково-технічної промислової й освітньої діяльності, в контексті вимог існуючої Концепції розвитку національної інноваційної системи України та Стратегії її інноваційного розвитку.
Метою реформ, безумовно, має стати створення експортно-спроможної галузі торгівлі інформаційними ресурсами, тобто трансферної моделі розробки конкурентоспроможних промислових, оборонних, медичних та освітніх технологій. Водночас головним у цій роботі має бути створення в суспільстві нової культури інноваційного мислення на підґрунті якісно нового бачення справедливості. Вважаємо, що має бути забута традиція зазіхати на творчі успіхи освічених фахівців – новаторів, здирництво при отриманні наукових знань і багатоходові схеми привласнення прав на чужу інтелектуальну власність, яка є простим злодійством, а не академічною недоброчесністю. За мішок кукурудзи – строк у камері, а за викрадення чужих інноваційних розробок – якийсь не визнаний у суспільстві осуд. Тільки позбувшись цього ми будемо здатні створити в Україні інноваційну економіку знань при виробництві високотехнологічної продукції, товарів з високою доданою вартістю, тобто експортно спроможну економіку інформаційних ресурсів із виключно ефективною системою освіти.
Загрози і виклики
Серед загроз і викликів, які ми долаємо, до проблем, пов’язаних із розповсюдженням у нас ідей побудови інформаційного суспільства, є, безумовно, загроза «цифрового розриву» з іншими країнами і в рамках держави, виключно актуальними є проблеми інформаційної безпеки (на всіх рівнях – від світової політичної системи до індивіда), подолання корупції й наші можливості в боротьбі зі злочинністю в сфері високих технологій, зокрема захист інтелектуальної власності, забезпечення доступності інформації і свободи вираження громадянами та контролю над змістом Internet, захист інтересів етнічних меншин і підростаючого покоління, збереження національної мови й культурної спадщини в умовах «інформаційної глобалізації» і багато чого іншого. Більше того, будьяка з глобальних проблем внутрішньої та світової політики (роззброєння, екологія, тероризм тощо) має зв’язаний з ІКТ вимір. І це лише деякі приклади «граничних» питань, які генерує суспільство.
Проблеми безпеки поводження з ІКТ
Окремим ланцюгом вибудовуються проблеми, пов’язані з Internet, за визначенням, вони глобальні – для Internet не існує державних кордонів, обмежень у часі та просторі. Миттєва глобальна комунікація, доступність інформації в будь-якому місці і в будь-який час, означають, що настільки ж миттєво, глобально й «невідомо звідки» виникають загрози від непередбачуваних дій злочинних угруповань, військові агресії. Трансгранична просторова структура Internet (і пов’язані з цим проблеми), доводять деякі дослідники, вступає в протиріччя з кордонами, в межах яких звикли діяти національні держави, а тому багато загроз національній безпеці виникає й тут. Наприклад, розміщуючи в мережі Internet інформацію, її автор у більшості випадків не може передбачити, користувачі із якої країни, скориставшись доступом до неї, порушать місцеве законодавство.
Така реальність багато в чому пояснюється алгоритмами й закономірностями роботи комп’ютерної техніки та бурхливим розвитком знань про роботу новітніх засобів радіоелектронних комунікацій. Формування нових правил щодо технологій та умов і, як наслідок, вимог до поведінки при користуванні глобальними інформаційно-комунікаційними мережами, які впливають на свідомість людини, вимагають особливу потребу в цілісній державній політиці по відношенню до проблем безпеки поводження із ІКТ.
Інформаційне право як галузь знань
За таких умов сьогодні нас дійсно дедалі більше турбує й цікавить так зване «інформаційне право» як галузь права. Її можна розглядати загалом у таких взаємопов’язаних значеннях: 1) як галузь правознавства (сукупність взаємопов’язаних правих інститутів, які регулюють відносно самостійну велику область – сферу суспільних відносин) – інституція юридичної науки, об’єктом дослідження якої є суспільні правовідносини, а предметом виступає інформація, інформаційні ресурси, інформаційна діяльність; 2) комплексна галузь права (сукупність норм, інститутів і підгалузей права, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин), яка регулює інформаційні відносини, пов’язані зі збиранням, одержанням, використанням, поширенням, зберіганням інформації, реалізацією права на інформацію, забезпеченням інформаційної безпеки; 3) науково-навчальна дисципліна, як інформаційне право відображається в досвіді життя інших країн світу, європейських зокрема. Нас дуже цікавлять проблеми облаштування в суспільствах країн світу новітніх ІКТ, оскільки вони обумовлюють розвиток інноваційної економіки та громадянського суспільства. Технології і правові засади, умови інформатизації країн, методи впровадження й застосування новітніх ІКТ, які за своєю природою дедалі більше потребують демократизації держави і, що дуже важливо, відкритих до співпраці народу й уряду алгоритмів.
Дослідити і стратегічно оглянути всі політико-правові проблеми, пов’язані з розумінням стартових можливостей України щодо здійснення якісно нових інноваційних дій у соціально-економічному і політико-правовому розвитку в умовах, коли світовий порядок революційно змінюється, для нас виключно важко, оскільки за роки набуття незалежності українське суспільство майже повністю втратило світоглядні орієнтири в процесах стратегічного бачення розвитку національної фінансово-економічної, політико-правової та військово-промислової сфер, перестало звертати увагу на проблеми розвитку науково-технічної й науково-освітньої сфер. Україна, без перебільшення, втратила напрямок розвитку країни, яка була в першій десятці економік світу, що обумовило й втрату майже двох поколінь вчених, інженерів, робітників робочих професій.
Війна й виключна важливість історичного моменту відстоювання незалежності орієнтує на революційні трансформації в поглядах на традиційні енерговитратні технології в реаліях промисловості «нафтової» економіки, системи наукової та науково-технічної діяльності, освіти, охорони здоров’я і довкілля, що вимагає від нас діяти в напрямку нового тренду розвитку людства – інноваційного. Інноваційна спрямованість обумовлює становлення нових відносин між державою, суспільством і кожною людиною. Тут доречно буде згадати слова Дж. Кеннеді, що кожен повинен думати не про те, що йому може дати держава, а про те, що він може дати державі.
Сьогодні це виключно важко, оскільки українці бачать непокарану діяльність партійної і господарської номенклатури в процесі хижацької приватизації загальнодержавного майна. Сьогодні ми особливо відчуваємо необхідність радикальних змін у реаліях, які розгортаються в світовому інформаційно-комунікаційному просторі. Провідні країни світу за допомогою новітніх ІКТ і систем штучного інтелекту намагаються підкорити собі наші інформаційні ресурси – наукові знання, і взагалі всю інформацію в поєднанні з її носіями – фахівцями, здатними її унаявити за допомогою глобальних мереж новітніх ІКТ, систем штучного інтелекту, бо вони є джерелом інноваційного розвитку.
Облаштування такого суспільства в світі ще із середини ХХ століття стало орієнтиром розвитку провідних країн світу, таке суспільство й називають терміном «інформаційне суспільство», який швидко набув статусу офіційного. Його широко використовують не тільки в засобах масової інформації й суспільствознавчій літературі, але й в офіційних документах урядових і міжнародних організацій. Однак, як і у випадку з терміном «інформація» – роз’яснення, уявлення, відомості про предмети, явища і процеси навколишнього світу, навіть контури його технічного й організаційного вдосконалення нам невідомі, оскільки новітні ІКТ всюди створюють принципово плюралістичне, альтернативне середовище для людської свідомості, самовизначення й самореалізації на підґрунті постійного розширення вільного доступу до глобального інформаційного поля, потоків відомостей, знань, концепцій. Цей процес охоплює сьогодні фактично всю планету, стаючи тією специфічною оболонкою Землі, про яку передбачав великий Вернадський В. І. (Вернадский В.И. Несколько слов о ноосфере (1944 р.)), назвавши її ноосферою. Вона як би накладається на біосферу, перетворюючи її, але не зливається з нею. Її називають сферою розуму (інтелекту), оскільки провідну роль в її формуванні відіграють ідеальні розумні реальності, нові знання: творчі відкриття, духовні, художні, наукові ідеї, які матеріально здійснюються (відбуваються) в процесах перетворення природи, штучних спорудах, творах мистецтва тощо, тобто через інформаційно-комунікаційну діяльність. Вернадський В. І. бачив ноосферу, що виникає з появою самої людини, процесом суто об’єктивним, однак ще повністю неусвідомленим, таким, що десь попереду, на іншому, ще не досягнутому рівні планетарної свідомості і дій людини. «Інформація» нематеріальна, вона ближча до характеристик енергії та до матерії, аніж до їх сутності і це дозволяє нам вільно комунікувати в інформаційній сфері суспільства через глобальне інформаційне поле.
Необхідність нової інформаційно-комунікаційної політики
Україна давно потребує принципово нової інформаційно-комунікаційної політики, оскільки володіє могутнім інформаційним ресурсом, який повинен стати її експортним потенціалом, а тому обговорення питання має бути дуже конкретним і відповідальним. Сучасний стан українського державотворення й, особливо в сфері інформаційно-комунікаційного права, законів щодо інформаційної безпеки, не сприяє у нас сучасним вимогам щодо розвитку інноваційної культури в суспільстві, інноваційний капітал, який накопичено у нас для ефективного використання і захисту, потребує:
– більш точного визначення необхідних економічних, правових і соціокультурних умов, організаційних механізмів формування, розвитку та використання інформаційних ресурсів у всіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства, держави;
– прийняття на довгостроковий період стратегії соціально-економічного, науково-технологічного та інноваційного розвитку України;
– гармонізації, а точніше кодифікації, вітчизняного законодавства у сфері інформаційно-комунікаційної діяльності з нормами міжнародного права;
– ліквідації декларативності в українському законодавстві, в якому наразі різного роду «конфіденційність» та «таємність» інформації регулюється майже двадцятьма законодавчими актами й вимагає врахування ледь не двохсот восьмидесяти нормативно-правових актів державного й міжнародного характеру, якими визначається різного роду «інноваційність» діяльності держави;
– встановлення законодавством чітких критеріїв та структури інформаційних ресурсів з визначенням категорій державних та недержавних;
– нормативно-правового закріплення класифікації інформаційних ресурсів України за: видом доступності; правом незалежності і володіння; типом прав на інформацію; сферами обертання та типом нормативно-правового регулювання, що дасть змогу структурувати повноваження державних органів та недержавних організацій у галузі охорони та захисту суттєвої частини інформаційного простору України;
– розуміння владою та суспільством того, що будь-який інформаційний ресурс слід розглядати як дуже цінний і високоліквідний товар, який має свою вартість;
– впровадження обов’язкової грошової оцінки нематеріальних активів при приватизації та продажу об’єктів державної власності через прискорення розробки та затвердження адекватної методики вартісної оцінки прав на інтелектуальну власність;
– нормативно-правове врегулювання участі національних спецслужб у захисті комерційної таємниці на підприємствах стратегічного значення та розуміння, що національні спецслужби мають організаційно сприяти діяльності служб безпеки фірм, які захищають «свої» промислові секрети, адже так вдасться поєднати підсистеми захисту державної й комерційної таємниці в єдину систему протидії розвідувальним спрямуванням іноземних спецслужб та організацій у сфері економіки.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
