«Труба Порошенка»: чергове «остаточне рішення» суду останньої інстанції

Тридцять першого січня Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими було визнано за державою право на власність частини об’єктів української ділянки нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок», яку частіше називають «трубою Медведчука», хоча сам Віктор Медведчук вважає її «трубою Порошенка». Пов’язана з нею історія ще в 2018 році лягла великою плямою на новостворений Верховний Суд, який ухвалив по цій справі доволі сумнівне рішення, незаконність якого була видна неозброєним оком. Та оскільки не знайшлося замовників, які би профінансували розкручування цього скандалу, судді не були притягнуті ні до кримінальної, ні до дисциплінарної відповідальності. Цікаво, що НАБУ в цьому випадку не проявило тої активності, яку воно показало, скажімо, при розслідуванні справи «Роттердам плюс», де також не обійшлося без участі колишнього Президента України Петра Порошенка та його найближчого оточення.

Незрозумілий реверс

Нафтопродуктопровід «Самара – Західний напрямок» будувався в 1957– 1968 роках переважно з метою постачання дизельного пального радянським окупаційним військам, дислокованим у Східній Європі. Протягом тривалого часу він перебував у віданні загальносоюзного Державного комітету срср із забезпечення нафтопродуктами, і якби така підпорядкованість лишилася незмінною до 24 серпня 1991 року, його українська ділянка без жодних проблем перейшла би у власність Держави Україна як законна спадщина ліквідованого радянського союзу. Але так уже розпорядилася доля, що в ході розпочатої наприкінці 1980-років компанії зі скорочення управлінського апарату загальносоюзний Держкомнафтопродукт було ліквідовано, а замість нього створено три республіканські комітети з аналогічною назвою – російський, казахстанський та узбекистанський. Внаслідок проведеної реорганізації експлуатацією української ділянки нафтопродуктопроводу було доручене розташованому в Рівному підприємству «Прикарпатзахідтранс», яке організаційно входило до структури Держкомнафтопродукт рсфср.

Читайте також: Оптимізація закладів вищої освіти в Україні: ліквідація/реорганізація — є питання

Декларацією незалежності України від 24.08.1991 р. було проголошено, що вся загальносоюзна власність безумовно переходить у власність Української держави, а от що стосується власності інших колишніх союзних республік срср, то тут в залежності від ситуації деякі об’єкти могли залишитися у власності новостворених держав пострадянського простору. Перш за все малися на увазі розташовані на морському узбережжі бази відпочинку, дитячі табори й санаторії, але внаслідок політичного компромісу між керівництвом обох держав українською ділянкою нафтопродуктопроводу й далі володіло підприємство «Прикарпатзахідтранс», згодом реорганізоване в товариство з обмеженою відповідальністю, яке перебувало в структурі російської державної акціонерної компанії «Транснєфть». Цікаво що при цьому питання юридичного права власності на дану «трубу» керівництво української держави винесло так би мовити «за дужки» – до кращих часів.

Кращі часи настали у 2005 році, коли Прем’єр-міністр Юлія Тимошенка поставила перед російською стороною питання руба, а заступник Генерального прокурора України подав до Господарського суду Рівненської області позов проти ТОВ «Прикарпатзахідтранс» у якому вимагав передати трубопровід Фонду державного майна України. Основний юридичний козир позивача полягав у тому, що перебування магістрального трубопроводу у власності будь-кого, окрім держави, суперечить нормам Закону «Про трубопровідний транспорт». У подальшому справа з перемінним успіхом розглядалася 10 років і завершилася постановою Вищого господарського суду України від 17.03.2015 р.. якою були залишені без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову. От саме з цього моменту й почалося найцікавіше, що в подальшому лягло плямою на новостворений Верховний Суд: уже через місяць після названої вище дати Господарський суд Рівненської області скасував своє попереднє рішення по цій справі через, нібито, нововиявлені обставини й почав новий розгляд. Ще через два роки той самий суд ухвалив нове рішення – про відмову в задоволенні позову заступника Генпрокурора, а 30 травня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Інни Берднік, Івана Міщенко та Валерія Сухового залишили зазначений вердикт без змін.

Показання Медведчука

Головним юридичним аргументом російської сторони було те, що відповідач, ТОВ «Прикарпатзахідтранс», за двадцять з лишнім років насправді збудував новий промислово-транспортний об’єкт. Так, у 1992 році балансова вартість української ділянки протяжністю 1 245 км складала 3 мільярди російських рублів або 8 мільйонів доларів США, але з того часу по 2013 рік підприємство інвестувало в його реконструкцію та модернізацію 43 мільйони доларів, тобто вкладено було в понад 18 разів більше, аніж те, що дісталося. Таким чином фактично було створено нову річ, право власності на яку, відповідно до положень статті 332 Цивільного кодексу України та статті 7 Закону України «Про трубопровідний транспорт» належить тому, хто цю нову річ створив.

Читайте також: Ухилення від сплати податків — це не закон природи, а політика

У наведеній вище фразі найсмішнішим моментом виглядає арифметична її складова, відповідно до якої 43 мільйони доларів поділити на 8 дорівнює 18 – саме такі розрахунки були наведені у висновку інженерно-технічної судової експертизи, проведеної Державним підприємством «Український державний науково-дослідний і проектний інститут азотної промисловості і продуктів органічного синтезу». Заступник директора Ольга Конопліна, яка безпосереднього складала зазначений документ, нині перебуває під слідством – органами НАБУ їй пред’явлене обвинувачення в складанні завідомо неправдивого висновку експерта (стаття 384 ККУ) й нині її справу розглядає Баглійський районний суд Дніпродзержинська (нині Кам’янське Дніпропетровської області). А от суддям, які слово в слово переписали її слова в мотивувальні частини своїх рішень, жодного обвинувачення пред’явлено не було – враження таке, ніби хтось накреслив для детективів червоні лінії, заступати за які їм зась.

Найлогічніше пояснення такого дбайливого ставлення українських правоохоронних органів до економічних структур держави-агресора виклав у травні 2022 року затриманий за державну зраду Віктор Медведчук: перебуваючи під вартою, він розповів на відеокамеру співробітникам СБУ про те, що насправді власником української ділянки нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок» є ніхто інший, як колишній Президент України Петро Порошенко, який ще в 2015 році через підставну швейцарську фірму придбав у росіян за зниженою ціною ТОВ «Прикарпатзахідтранс», й це була своєрідна компенсація з їх боку за конфіскацію належного йому Севастопольського морського заводу. Медведчук же в цій оборудці грав роль посередника між главою української держави і російським урядом, причому грав її настільки активно, що цей трубопровід навіть прозвали «Трубою Медведчука». Проте цим показанням не був даний хід: після того, як зрадника обміняли на наших полонених, розслідування цього епізоду припинилося, й не інакше як із політичних міркувань. Утім навіть і без результатів офіційного розслідування все складається докупи: надати трьом названим вище суддям Верховного Суду вказівку ухвалити завідомо неправосудне рішення могла дати лише найвища посадова особа держави, а такою в травні 2018-го був якраз Петро Порошенко.

Друга експертиза спростувала висновки першої

Цікаво, що обрання Президентом України Володимира Зеленського протягом перших півтора року його перебування на цій посаді жодним чином не позначилося на режимі експлуатації нафтопродуктопровода, й лише 23 лютого 2021 року ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду Маркіяна Галабали на нього було накладено арешт із подальшою передачею в управління Агентству з розшуку й менеджменту активів, а звідти транзитом до НАК «Нафтогаз України» (ухвала засекречена, тож марно її шукати в Єдиному державному реєстрі судових рішень). Ну а вже в травні того ж року Фонд державного майна України подав до Господарського суду Житомирської області позов проти ТОВ «Прикарпатзахідтранс» (справа № 906/513/21), в якому вимагав передати в державну власність 793 об’єкти нерухомого майна, що вкупі складають єдиний технологічний комплекс української ділянки нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок». Це був такий собі «фіговий листочок», яким державні органа сподівалися прикрити свій сором, бо якби позивач відверто й відкритим текстом написав, чого він хоче, виникла би певна юридична колізія, оскільки позов із того ж предмету й із тих самих же підстав за позовом заступника Генпрокурора уже розглядався судовими органами, які в його задоволенні відмовили.

Читайте також: Рішення щодо арешту майна, які можуть бути переглянуті в апеляційному порядку

Головне питання, яке мали з’ясувати судді при вирішенні нового спору, полягало в тому, чи дійсно в ході реконструкції та модернізації окремих об’єктів трубопроводу ТОВ «Прикарпатзахідтранс» створив нову річ. У пошуках відповіді на нього судді скористалися матеріалами кримінального провадження, яке ще з листопада 2017 року здійснювали детективи НАБУ. Воно було відрите за ознаками заволодіння державним майном (ст. 191 ККУ) та одержання суддями неправомірної вигоди (ст. 368 ККУ). Як уже зазначалося, в ході розслідування до відповідальності була притягнута лише експертка Ольга Конопліна, але що було зроблено корисного в рамках цієї справи, так це призначено комісійну судово-будівельно-технічну експертизу, провести яку доручили фахівцям Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України. Відповідно до її висновку від 4.02.2021 р. відповідач – ТОВ «Прикарпатзахідтранс» протягом останніх тридцяти років дійсно провів чималу роботу з покращення засобів виробництва, яка, зокрема, проводилася шляхом демонтажу застарілого обладнання й монтажем нового, ось тільки назвати поліпшений трубопровід новою річчю ніяк не можна. Справа в тому, що згідно вимог законодавства новостворений транспортно-промисловий об’єкт лише тоді офіційно можна вважати новоствореним, якщо він пройшов процедуру приймання в експлуатацію, що проводиться уповноваженим органом державного архітектурно-будівельного контролю. Її проходження завершується видачею відповідного сертифікату, який і є свідоцтвом про те, що створена нова річ. А раз відповідач не надав суду зазначеного документа, значить не може й бути мови про те, що створено новий об’єкт.

Виходячи з цього позов Фонду держмайна було задоволено рішенням Господарського суду Житомирської області від 26.06.2023 р., залишеним у подальшому без змін постановами Північно-Західного апеляційного господарського суду від 30.10.2023 р. і Верховного Суду від 31.01.2024 р. Лишається хіба що додати, що нині цей трубопровід використовується в реверсному режимі: через територію України російська нафта постачається до Угорщини, де переробляється на дизельне пальне, а звідти зазначеним нафтопродуктопроводом доставляється до нашої країни для потреб її Збройних Сил.

Костянтин Юрченко,
спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути