Але чи є хоч якісь об’єктивні передумови для того, аби український Давид переміг російського Голіафа?

Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор

Те, що українці поміж собою розрізняли козаків, гречкосіїв та свинопасів і приказували – «не за свою справу не берись» та «не в свої сани не сідай» завжди сприймалося як жарт, виявилося глибокою народною мудрістю, недооцінка і легковажне ставлення до якої може мати лише негативні наслідки. Не випадково ж ця проблема осмислювалася завжди. От тому, якщо Григорій Сковорода наголошував на важливості обрання «сродної праці», то Ф. Ніцше з цього приводу говорив, що природа поділила людей на тих, у кого могутній дух, тих, у кого міцне тіло й незламна вдача, і на третіх – пересічних людей, що не вирізняються із загалу ні духом, ні тілом. Водночас живучи так, як йому належить, кожен має свої привілеї. І не треба недооцінювати привілеїв пересічної верстви. Життя чим вище, тим суворіше, – підбирається холод, зростає відповідальність. Але висока культура подібна до піраміди: вона може стояти тільки на широкій основі, найпершою передумовою якої є згуртована, сильна і здорова пересічність. І коли виняткові люди, які взялися служити істині, саме до пересічних ставляться делікатніше, ніж до себе і своєї рівні, то це не просто щира люб’язність, – це їхній обов’язок, який вони взяли на себе часто навіть не підозрюючи того, що служіння істині – це найтяжча служба. Що значить бути справедливим у царині духу? Це бути безжальним до свого серця, зневажати «прекрасні почуття», робити кожне «так» або «ні» справою сумління!

Дещо про історичні аналогії

Історичний подвиг Давида романтичних українців надихнув так, що хоча гасла «хай чабан, усі гукнули, за отамана буде» вони на конституційному рівні й не узаконили, все ж у політичній практиці послуговуються ним послідовно, незважаючи навіть на те, що життя змінюється, а відтак, змінюються й вимоги до національних героїв. От тому, якщо для іудейського Давида, який відважився вийти на двобій із велетнем Голіафом, бути патріотом і мати досвід пастуха овець для перемоги над ним виявилося достатнім, то чи є достатнім для цього українському Давиду, який не відомо чи є патріотом, але не маючи жодного досвіду ні в управлінні суспільними процесами, ні в міжнародних відносинах, ні в економіці, ні у військовій сфері, а має лише сумнівну юридичну освіту і амплуа коміка Кварталу-95, взявся протистояти Голіафу, який хоча за статурою і є пігмеєм, але має університетську освіту, величезний досвід політичної діяльності як на національному, так і на міжнародному рівнях, та ще й пройшов вишкіл у вищій школі КДБ, в якій навчають впливати і на суспільні процеси, і на окремих супротивників спеціальними методами?

Читайте також: Воєнний стан. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, роз’яснення, корисні ресурси

А підстави для сумнівів у цьому є, оскільки кульгає у нас ця історична аналогія ще й тому, що іудейський Давид царем Іудеї став уже після перемоги над Голіафом, та й то не відразу, а лише після смерті царя Іудеї Шаула, а наш нинішній лідер – став Президентом України, так би мовити, авансом. Більше того, як засвідчує фактичний розвиток подій, те, що на виборах він так натхненно, як до снаги лише великому артисту, запевняв виборців, що йому достатньо цьому Голіафу лише «подивитися в очі» і той «перестане стріляти», виявилося, м’яко кажучи, лише театральною бутафорією. Водночас, якщо ініціатори цього спектаклю бажані голоси виборців отримали, то свою функцію ця бутафорія виконала.

Підозрілим є й те, що нашому Давиду й самому так сподобалося стріляти, що навіть президент США змушений заявляти, що він допомогти припинити це кровопролиття не просить, а просить лише побільше зброї.

І все ж, українці, як невиправні романтики, сподіваються, що як й іудейський Давид, який не тільки переміг Голіафа, а згодом і підкорив землі ізраїльських племен та створив іудейсько-ізраїльське царство, так і наш глава держави – незважаючи на те, що на сьогодні, на жаль, з успіхами у виконанні взятих на себе президентських повноважень у нього поки-що не дуже, переможе свого Голіафа й відновить справедливість щодо історичної місії Київської Русі, яку українські псевдопатріоти за «цинові гудзики» так легковажно віддали московському цареві.

Але чи можна обійти «камінь спотикання»?

Згідно з чинним законодавством «Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років». А оскільки вказані п’ять років каденції чинного Президента добігають кінця, то таким актуальним і постало питання, а чи має він право перебувати на цій посаді й надалі?

Важливим у цьому контексті є і те, що дане питання вже було предметом розгляду Конституційного Суду, оскільки те, що згідно і з ч. 1 ст. 103 Конституції та ст. 1 Закону «Про вибори Президента України» «… Президент України обирається строком на п’ять років» принаймні для 101 народного депутата виявилося питанням настільки заплутаним і складним, що серед них виникла науково-політична дискусія з приводу того, як це розуміти? А оскільки згідно зі ст. 147 Конституції на офіційне її тлумачення уповноважений лише Конституційний Суд, то за їхнім поданням воно й стало предметом його розгляду. При цьому народні депутати свою ініціативу обґрунтовували, з одного боку, «неоднозначним розумінням строку, на який обирається Президент України», а з іншого тим, що оскільки в Україні визнається і діє принцип верховенства права, то від вирішення цього питання залежить можливість реалізації конституційного права її громадян на участь у його виборах.

А Конституційний Суд, розглянувши це питання, в своєму рішенні від 15 травня 2014 р. № 5-рп/2014 акцентував увагу на тому, що Україна є демократичною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Вона є республікою, в якій носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. А з урахуванням цього для функціонування демократичної держави та гарантування її республіканських засад істотне значення має встановлений Основним Законом України порядок формування вказаних органів, зокрема періодичність проведення виборів до них, які як форму здійснення народного волевиявлення визначено ст. 69 цього Закону. А оскільки Конституція України «не містить норм, які встановлювали б інший строк, крім п’ятирічного, на який громадяни України можуть обирати главу держави, то закріплений її ч. 1 ст. 103 п’ятирічний строк є єдиним конституційно встановленим строком, на який він обирається». Крім того, в своєму рішенні суд нагадав, що воно «є обов’язковим до виконання, остаточним і не може бути оскаржене», що відповідає й вимогам ст. 151-2 Конституції України.

Тобто, фактично Конституційний Суд пояснив, що як це написано в Конституції, то так його потрібно й розуміти. Й хоча цей його висновок фактично великим науковим відкриттям не став, все ж його імперативність є очевидною. Що ж до повторного розгляду ним цього питання, то згідно з п. 6 ст. 62 Закону про Конституційний Суд, однією з підстав для відмови у відкритті конституційного провадження в справі є «наявність рішення, висновку цього Суду щодо того самого предмета конституційного подання».

А оскільки за наявності таких висновків як ставити ці конституційні положення під сумнів, так і вносити їх на повторний розгляд суду підстав немає, то уповноважені органи й мали б організувати вибори Президента згідно з законодавством, а чинний глава держави згідно зі ст. 108 Конституції України і мав би виконувати свої повноваження «до вступу на пост новообраного Президента».

Водночас зрозумілим є й те, що на перебіг суспільно-політичних процесів в Україні істотно вплива є воєнний стан, внаслідок чого виявилося спірним і положення ч. 1 ст. 108 Конституції, згідно з яким «Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента». І хоча по великому рахунку на конституційному рівні відповідь на це питання також є очевидною та однозначною, оскільки, як уже зазначалося, згідно зі згаданим рішенням Конституційного Суду закріплений ч. 1 ст. 103 Основного Закону п’ятирічний строк є єдиним конституційно встановленим строком, на який обирається Президент, а крім виборів іншого способу зайняття цієї посади Конституцією не передбачено, то його вибори і є єдиним способом її зайняття. Однак оскільки така постановка питання влаштовує не всіх, то з’явилися висновки, згідно з якими вказані норми Конституції суперечать і Закону «Про правовий режим воєнного стану» і Виборчому кодексу України, згідно з якими в умовах воєнного стану вибори не проводяться. Коли на чорне кажуть – біле… Здавалося б, що для кожного є зрозумілим, що постановка цього питання з ніг на голову суперечить визначеному ст. 8 тієї ж Конституції правилу, згідно з яким «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй».

Читайте також: Злочини проти національної безпеки: Деякі авторські роздуми на прикладі резонансної справи проти Н.І. Шуфрича

А якщо так, то чи потрібна допомога Конституційного Суду для того, щоб розібратися, що чому суперечить у даній безспірній ситуації? Але оскільки поведінку людей часто зумовлює не здоровий глузд, наукові знання, логіка чи життєвий досвід, а інтерес, а тим паче – інтерес політичний, то тому й виникають ситуації, коли їм вигідно на чорне казати – біле, а на біле – чорне. Як наслідок і з’явилося «пояснення», що, нібито, про воєнний стан і Конституційна комісія, яка працювала над проектом Конституції, і Верховна Рада, яка її ухвалювала, просто «забули». Та й як було не «забути» в умовах тієї ейфорії, яка тоді панувала!

Водночас, крім того, що цей аргумент є надто вже наївним і розрахованим на особливу аудиторію, підтвердженням тому, що ніхто нічого не забув є норми тієї ж Конституції, згідно з якими: 1) «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану» (ч. 2 ст. 157); 2) «у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради, обраної після скасування воєнного або надзвичайного стану» (ст. 83). А якщо для Президента такої норми в Конституції не прописано, то чи є це випадковим, і чи не стало це наслідком не забудькуватості, а якихось інших причин? Адже очевидно, що якщо визнати, що прописати в ч. 1 ст. 108 Конституції вказане правило щодо Президента випадково «забули», то тоді доведеться визнати й те, що й в ч. 2 цієї ж статті, згідно з якою «повноваження Президента припиняються достроково в разі: 1) відставки; 2) неспроможності виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту; 4) смерті», також забули прописати й застереження «крім випадків перебування України в умовах воєнного або надзвичайного стану». Водночас, якщо тлумачити всі ці норми без лукавства, то не слід забувати й ст. 6 Конституції, згідно з якою «органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України», яка орієнтує на те, що межі повноважень державних органів визначені не законами, а Конституцією. Важливою в даному контексті є й ст. 19 Конституції, згідно з якою «правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», і яка орієнтує на те, що якщо пересічну особу можна примусити робити лише те, що передбачено законодавством, то державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що передбачене Конституцією та законами України. А в підсумку це означає, що згідно з Конституцією у правовідносинах кожен повинен керуватися не тим, що в Конституції та законах «забули записати», а тим, що в них записано фактично. А якщо так, то виявляється, що висновки «спеціалістів», які суперечать нормам Конституції, якими б спокусливими й вигідними комусь вони не були, з юридичного погляду є просто нікчемними. Більше того, а чи не є вони підставою для визнання їх правопорушеннями, тобто кваліфікувати як умисні дії, які, з одного боку, фактично (з об’єктивної сторони) є підбурюванням державних органів і посадових осіб діяти всупереч вимогам Конституції, а з другого – псевдонауковим виправданням таких дій?

Щ о ж до тлумачення як Конституції, так і будь-якого іншого закону, то згідно з методологічними правилами його слід починати з мети, заради досягнення якої він ухвалювався, з урахування історичних умов, які склалися на момент його ухвалення, завдань, що постали перед суспільством, а відтак – причин, які його зумовили, і наслідків, які мали зумовити як його ухвалення, так і має зумовити його тлумачення, і насамперед, наскільки воно відповідає змісту вказаних обставин тощо.

От тому не випадково Григорій Омельченко, як безпосередній учасник подій, що відбувалися в ході ухвалення Конституції України, намагається довести, що члени конституційної комісії нічого не забули, а зауважили, що якщо в Конституції закріпити положення, згідно з яким у разі закінчення строку повноважень Президента під час дії воєнного чи надзвичайного стану його повноваження автоматично продовжуються до вступу на пост новообраного президента після закінчення воєнного або надзвичайного стану, то «Кучма може стати вічним Президентом шляхом оголошення і постійного продовження надзвичайного або воєнного стану». А якщо так, то що заважає чинному Президенту діяти в аналогічний спосіб? Адже згідно з Конституцією саме він «приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України» (п. 20 ст. 106). А що заважає йому стати ініціатором внесення бажаних змін до Законів «Про вибори Президента України», «Про правовий режим воєнного стану» чи Виборчого кодексу України всупереч вимогам Конституції? От тому цілком логічним є аргумент, що спірне питання це не «прогалина» в Конституції, а запобіжник від узурпації влади главою держави.

Читайте також: Міноборони і його постачальники

А те, що біля нього за час його перебування на цій посаді вже «пригрілися» «любі друзі», котрим дуже затишно в створеній ним атмосфері і вони б хотіли, щоб він також «був вічним», а тому й роблять для цього все, що можуть, то й це є зрозумілим, оскільки так було завжди. От саме тому є підстави для побоювань, що й Конституційний Суд у разі звернення до нього з цього приводу, також може ухвалити не рішення, яке буде правильним з юридичного погляду, а рішення, яке буде потрібним з політичних міркувань. Адже створені ним прецеденти у вже відомих справах, якими він свою репутацію «підмочив», відомі. А якщо так, то й на цей раз такий висновок у разі потреби «організувати» буде не складно.

Висновки

От тому якщо до положень ст. 5 Конституції, згідно з якими «Україна є республікою, в якій носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування», ставитися шанобливо, а не використовувати їх лише для того, аби пускати ними «політичний дим в очі», то не зайвим було б у даній ситуації з’ясувати й те, як український народ і тлумачить такі заплутані юридичні питання, і ставиться як до того, що вже відбулося за часів правління «слуг народу», і до того, що все це продовжуватиметься й надалі, а головне – чи виконав Президент Зеленський взяті на себе політико-юридичні зобов’язання?

А якщо не забувати, що чинного Президента люблять усі, що й засвідчили минулі його вибори, то є підстави для сподівань, що його виборці знову віддадуть йому свої голоси, а відтак і всі дискусії щодо перебування його на займаній посаді розв’яжуться самі по собі найдемократичнішим способом. Головне, щоб не виявилося, що він уже також потрапив у число тих Президентів, про яких Юлія Володимирівна казала, що вони як глянцеві журнали, зовні – виблискують, але варто їх лише відкрити, а там – суцільна порнографія.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути