Connect with us

Думка експерта

Антон Янчук: «АРМА — це свого роду сервісний центр, який діє в інтересах держави та всіх правоохоронних органів»

У листопаді 2016-го Антон Янчук був призначений на посаду директора Національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів після складного конкурсу. За нього тоді проголосувала переважна більшість членів конкурсної комісії. Хоча, нагадаємо, що вказана комісія допустила до останнього туру конкурсу досить сильних юристів, а саме Станіслава Людкевича, Ірину Ніжинську, Володимира Сологуба, Григорія Усатого. Відповідно до Закону «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» мета створення цього агентства — впорядкування процесу управління майном, арештованим під час досудового розслідування корупційних злочинів, а також — отримання прибутку від реалізації активів, конфіскованих у корупціонерів за рішеннями судів». Тобто, умовно кажучи, це інституція, що передбачає примусове вирішення питань, реалізація яких у нормальних економічних умовах неможлива. Якщо прочитати зазначений закон уважно, то в ньому можна побачити декілька суперечливих моментів. Але навіть досвідчені юристи на них не звертають увагу. А журналісти і пересічні громадяни й зовсім не розуміють, як можна досягти мету закону, якщо в нормальних (непримусових) умовах досягти її було неможливо. Про ці та інші нюанси діяльності АРМА нам розповідає його директор — Антон ЯНЧУК.

— Антоне Володимировичу, наше перше питання традиційне: Ви, людина із відомої юридичної сім’ї Янчуків, яка сповідувала ринкові погляди, засади вільної економіки і, відповідно, лібертарного праворозуміння. Василь Янчук, Ваш дідусь, один чого був вартий! Ви ж вирішили піти на службу в державну структуру, що сповідує примусові економічні відносини, жорсткі умови функціонування та фактично заперечує ринкову свободу. Чому так сталося?

— За професійним покликанням я — цивіліст. І, відповідно, сповідував свободу ринкових відносин. Тож курс про актуальні проблеми цивільного права, який нам читала в університеті Наталія Семенівна Кузнецова, став для мене моментом прозріння. Тому моя магістерська робота й подальша дисертація були присвячені темі способів захисту цивільних прав і реалізації цивільно-правової відповідальності. Питання відповідальності, як відомо, досить розроблені в цивілістиці, а ось питання способів захисту інтересів і прав недостатньо розкриті. З прийняттям чинного ЦК України відбулася певна революція в матеріальному і процесуальному праві. Адже він містить невичерпний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів. Тому після Революції Гідності, коли міністр юстиції запросив мене працювати в Мін’юст, то питанням, яке стало визначальним — це робота над механізмом захисту прав та інтересів держави в умовах агресії РФ. І це корелювалося з моїм науковим інтересом. Я був призначений на посаду заступника міністра юстиції з питань Європейської інтеграції, а з часом до моїх обов’язків додалися й питання безпекового сектору взаємодії із судовими та правоохоронними органами. До того ж, я був причетним до розробки взаємодії з лібералізації візового режиму з європейськими країнами. Тоді ж постало і питання про розшук та управління арештованим майном. Я безпосередньо займався й розробкою відповідного законопроекту, який надалі став законом про АРМА. Потім я брав участь у конкурсі на голову АРМА й успішно його пройшов. За два роки разом з командою фахівців вдалося створити з нуля інституцію, яка була сприйнята за кордоном і, на жаль незрозумілою в нашій країні. Адже створювалася абсолютно нова за природою діяльності структура. Й це був виклик для мене як для менеджера. Важливим також щодо мого приходу в АРМА стала моя практична увага до інституту управління арештованим майном як до комбінованого міжгалузевого, а саме цивільного й адміністративного, механізмів захисту прав та інтересів держави. Ось чому я зараз працюю тут, в цій інституції, яка є симбіозом примусового й ринкового підходів до економічного розвитку. Адже йдеться про збереження економічної вартості майна допоки воно є арештованим. В нас запроваджена комерційна модель управління таким майном. Щодо інших країн, то там запроваджена соціальна модель, яка разюче відрізняється від нашої моделі. В нас АРМА наразі здійснює управління на комерційних засадах, а саме передає управителю майно для здійснення комерційно-господарської діяльності або його продажу. На сьогодні йдеться також про запровадження другої моделі управління, а саме соціальної як в Італії, наприклад. У цьому випадку майно передається не для комерції, а для впровадження соціальних проектів.

— А тепер про суперечності, закладені, на наш погляд, у профільний закон. У статті 1 активами визначаються кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено арешт. Отже, матеріальні й нематеріальні активи знесені в один ряд. Як можна різні за економічною природою об’єкти привести в єдиний ряд речового права? Чи, наприклад, приймання активів в управління на підставі ухвали слідчого судді, суду або згоди власника активів. Таким чином примусовий характер діяльності є умовним або розірваним, адже потрібна й згода власника активів. Як таке можливо?

— Абсолютно погоджуюся з тим, що цей закон містить багато неузгоджуваностей, адже приймався він швидко, в два підходи. До того ж, проект закону був істотно змінений депутатами. В першій редакції він не містив функції активного управління. На початку йшлося лише про зберігання майна. Натомість прийнятий закон був доповнений нормами, в яких ішлося про активне управління арештованим майном. Так і з’явилися подібні неузгодженості, для виправлення яких, ми розробили відповідні пропозиції. В роботі над ними брали участь, у тому числі, й міжнародні експерти. На жаль, даний законопроект пролежав у ВРУ цілий рік і так і не потрапив у сесійну залу для розгляду. Наразі вже оновлений законопроект про зміни до Закону про АРМА знову внесено у ВРУ. Але щодо конкретики. Так, об’єктом арешту має бути щось майнове, наприклад, річ, майнові права, частки в статутних капіталах, право вимоги. Натомість немайнове право, право на свободу пересування, авторське право тощо не можуть бути таким об’єктом. Щодо згоди власника активів, то мушу зазначити, що це підлягає коментуванню або хоча б роз’ясненню, що ми й зробимо найближчим часом.

У самому законі і в ст. 100 КПК йдеться про дві самостійні підстави виникнення прав управління в АРМА. Перша — це ухвала слідчого судді або суду про передачу майна в управління. При цьому прокурор лише вправі ініціювати дане питання. А АРМА не має права втручатися в цей процес. І це є проблемою, адже ми не є учасником кримінального провадження. Тобто ми не маємо права брати участь у засіданнях суду тощо. Тому іноді нам передається в управління щось таке, що не можливо уявити як майно або майновий комплекс або чим управляти ми не взмозі. А нас звинувачують у непрозорих конкурсах і таких же непрозорих продажах майна. Стосовно ж згоди власника майна, то він має право вчинювати цей односторонній правочин, що є підставою для виникнення в АРМА прав на управління цим майном. Але поки ми не маємо жодного подібного прецеденту. Хоча для власника таке рішення є надійним інструментом захисту його майна. Бо коли, наприклад, є посягання на таке майно і кимось педалюється питання «віджиму» цього майна, то правоохоронний орган за ст. 214 КПК зобов’язаний відкрити таке провадження. Таким чином, при накладенні арешту на майно, власник має право звернутися до прокурора з проханням передати арештоване майно до АРМА. Ми оголошуємо конкурс, на який має право заявитися і власник цього майна. Отже, це легітимна можливість розблокувати доступ до арештованого майна. Закон не містить жодної заборони щодо певних обмежень власникові бути управителем цього майна. Й ми допускаємо власників до участі в конкурсі. Але позиція правоохоронних органів у цьому питанні є іншою. Передача арештованого майна власникові, на їх думку, суперечить меті арешту. Тому вони виступають проти такого права. Хоча власник може бути й добросовісним. Для нас же АРМА передача майна власникові — це хороший варіант у сенсі управління, адже пошук управителя, іноді є великою халепою.

— У травні цього року Ви представили план діяльності АРМА, в якому першочерговими вказано завдання із запуску Єдиного державного реєстру активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні; відкриття шістьох міжрегіональних територіальних управлінь, а також представити зміни до спеціального Закону з тим, щоб посилити законодавство в сфері виявлення, розшуку та управління активами. Чи вже вдалося щось зробити?

— Законопроект щодо змін до закону готовий. Як я говорив вище, він уже переданий у ВРУ. Далі. Ми створили 6 міжрегіональних територіальних управлінь АРМА. Це абсолютно повноцінні структури зі статусом юросіб, а деякі з них вже мають все необхідне забезпечення, інші комплектуються. Стосовно реєстру арештованих активів, ми декілька разів оголошували конкурс на створення відповідного програмного забезпечення. Переможець уже обраний і з ним укладено договір на розробку ПЗ. На сьогодні ми маємо прототип інтерфейсу цієї інформаційної розробки. На мою думку, наш реєстр буде здатен реалізувати чотири мети. Перша — це забезпечення відкритості перебігу процесу арешту майна та його результату (я вже казав у чому нас постійно звинувачують). Друга — створення вітрини або паспорту діяльності АРМА. В реєстрі буде видно, яке майно передано в управління, де воно є, в якому воно стані тощо. По-третє, цей інструмент буде корисним бізнесу для оцінки ризику проведення тих чи інших транзакцій, адже використання реєстру допоможе отримати юридичну історію цього майна. Таким чином, це допоможе більш чітко визначити вартість цього майна. По-четверте, за рахунок реєстру можна буде підвищити ефективність розшуку майна. В нас трапляються випадки арешту майна в декількох кримінальних провадженнях. І проблема «перехресних арештів» є досить актуальною. Додам, у грудні ми сподіваємося ввести цей реєстр в експлуатацію.

— У сфері обороту АРМА, за наявною інформацією, на сьогодні обраховується активів більше ніж на 3 млрд. До АРМА також додано СЕТАМ. Це як дарунок долі на безоплатне використання шаленої кількості майна. І що означає ефективне управління активами такого різнорідного майна?

— Якщо я мав би таке право, то заперечував би тотальну передачу певного майна в управління АРМА. Адже ми дізнаємося про передачу такого майна практично разом з отриманим повідомленням про арешт і вже передачу його нам. І з цього моменту ми здійснюємо аналіз цього майна, пошук управителя, оголошуємо конкурси тощо. При цьому доводиться витримувати шалений тиск власників майна, як і розповсюдження негативу про АРМА, де працюють всього 130 осіб. Вихід із такої вкрай негативної ситуації посягає в організації планування перед арештом. В іноземних країнах є відповідна стадія кримінального провадження. Там за стіл переговорів сідають суддя, прокурор, слідчий, які й приймають відповідне рішення щодо певного майна. При тому установа, на кшталт АРМА, здійснює лише попередні висновки, доповідає про це майно. Врешті-решт шукається консенсус, а саме брати, чи ні, це майно в управління, на яких умовах тощо. До речі, наші пропозиції щодо змін до Закону про АРМА якраз і полягають у тому, щоб надати агентству права учасника кримінального провадження, дозволити формат проведення подібного роду консультацій, а також дозволити АРМА брати участь в судовому засіданні, в якому вирішується доля арештованого майна. Ми повинні мати право заперечувати можливість проведення певних дій, оскільки правоохоронні органи нерідко зловживають своїми правами щодо арешту та передачі майна в управління, є величезна кількість активів, які деюре передані в управління, але де-факто — ні. Та й сам момент початку управління є проблемною темою, принаймні вважати моментом початком управління винесення певного рішення правоохоронним органом — це помилка. Адже в цей час традиційно й відбувається розкрадання майна, його розукомплектування, роз’єднання тощо. Ми ж про це не знаємо, бо не отримали саме цього рішення. А ось коли вже підписуємо акт прийому-передачі майна від правоохоронних органів, ось тоді це вже наша юрисдикція. В нас на сайті є перелік майна, яке, нібито, передано під нашу юрисдикцію, але фактично це лише фіксована кількість об’єктів, про які є рішення судових органів. І там значаться певні об’єкти, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях. Тож фізично цим майном управляти неможливо.

Є велика кількість майна, яке загалом не потребує управління. Наприклад, частки в статутному капіталі юросіб, які загалом не мають жодного майна, або земельні ділянки, які знаходяться десь у Карпатах. Жоден управитель не візьме це майно або права в управління, бо таке управління, земельною ділянкою, наприклад, здійснюється за її цільовим призначенням. І випадків того, що обумовлює низьку ефективність управління нею є дуже багато. Саму ж ефективність ми тлумачимо в двох рівнях: базовий — збереження вартості майна. Тому всі об’єкти, що знаходяться в управлінні АРМА, всі вони застраховані, всі охороняються, ремонтуються. Пул витрат на управління є досить великим і складає чималу суму грн на рік. Держава на це не витрачає жодної копійки, адже все це йде з управлінських доходів.

Другий рівень ефективності — це збільшення економічної вартості майна. Наприклад, коли управитель ремонтує майно, збільшуючи його вартість. Третій рівень — це коли генеруються надходження до бюджету за рахунок управління майном. Але АРМА не є фіскальним інструментом наповнення державного бюджету. Ми не вимагаємо від управителів максимальної експлуатації об’єкта з метою наповнення держскарбниці. Наша модель зворотна: збереження, збільшення вартості, а вже потім — надходження до бюджету.

— На сьогодні звучать численні обвинувачення з боку ЗМІ, адвокатського середовища, власників майна про втручання АРМА в господарську діяльність під приводом такого собі «забезпечення власності», що опинилася під арештом. Скажіть, будь-ласка, наскільки обґрунтованими є такі заяви?

— Це є абсолютно спрощений рівень аргументів про зловживання АРМА, бо на ділі ми лише виконуємо рішення суду. Якщо ж ми його не виконуватимемо, то виникає підстава про порушення кримінального провадження за невиконання судового рішення. Певною мірою ми виступаємо аналогом виконавчої служби. У адвокатів не виникає питання до виконавця, чому він прийшов виконати судове рішення.

— Є певна статистика діяльності АРМА. Так, відомо, що за минулий рік агентство отримало 1 064 звернення від правоохоронців про пошук активів, які можуть мати незаконне походження, при тому в позаминулому році таких звернень було всього близько 60. Водночас за рік АРМА передало в управління 646 об’єктів, що дало змогу заробити на їхньому використанні й передати до скарбниці понад 9 мільйонів гривень. Ще близько 3 мільйонів гривень АРМА передало до бюджету від продажу арештованого майна і ще понад 16 мільйонів гривень — відсотків від арештованих рахунків та готівки. Наскільки продуктивною є така статистика?

— Аби краще зрозуміти ці цифри, давайте повернемося до питання до функцій АРМА. Перше, це розшук майна для цілей кримінального провадження. Завдання кримінального провадження полягають, у тому числі, в розшуку майна, на яке можна накласти арешт. Стаття 170 КПК нам про це каже, що таке завдання може бути звернено до АРМА, якщо є запит про розшук майна. При тому агентство не має слідчо-оперативної функції. Логіка розшуку майна полягає в аналізі інформації, знятої з баз даних, документів, реєстрів, мереж інтернету, іншої відкритої інформації. Ми використовуємо інструментарій розшуку, який для правоохоронного органу є недоступним. Так, в нас є доступ до понад 40 українських баз даних. Також АРМА має доступ до банківських документів без судового рішення, до корпоративних баз даних, платних в тому числі, наприклад бази ORBIS. Вона містить дані про понад триста мільйонів компаній з усього світу. АРМА авторизована як контактний офіційний пункт України в усіх світових мережах по транскордонному обміну інформацією. Крім неї, жоден правоохоронний орган не має такої авторизації, ми зокрема, авторизовані в Інтерполі, Європолі, мережах Star та Calin тощо. Географія доступу до інформації, як бачите, величезна. Фактично це більше ста країн по всьому світу. Це стадія розшуку, що відбувається перед міжнародною правовою допомогою, бо сама міжнародна правова допомога як правовий інструмент є досить повільною. Тому світ вигадав мережу для швидкого розшуку майна. В Європі вона діє досить давно, а ми лише наздоганяємо сусідів. У 2008 році була видана 845 резолюція ЄС, в якій врегульовані всі ці моменти на рівні ЄС. Зараз ми займаємося розбудовою ІТ-лабораторії, яка буде займатиметься якраз питаннями інформатизації нашої діяльності. Цей рівень пошуку дає багато можливостей, хоча про нього мало хто знає. При тому правоохоронним органам подобається, коли наше агентство знайшло майно й передало їм дані про це майно. На сьогодні ми вже маємо понад одну тисячу звернень від правоохоронних органів, а також близько 50 звернень від іноземних держав. Умовно кажучи, це мільйони одиниць майна по всьому світу.

Друга функція — це управління майном. Мова в даному разі про понад півтори тисячі об’єктів, переданих нам судовими рішеннями. Важко оцінити його вартість, адже тут є об’єкти, що знаходяться, як я вже говорив, на окупованій території, або щодо яких не проведена оцінка тощо. Середньозважена оцінка — це сума в межах трьох мільярдів гривень. На депозитних рахунках АРМА міститься не менше трьохсот п’ятидесяти мільйонів гривень, що входять до складу майна, яке управляється АРМА. Управління арештованим майном спрямоване в напрямку задоволення інтересу альтернативного бенефіціара. Практично ж ми не знаємо, хто стане вигодонабувачем нашої діяльності. Умовно — це держава, якщо до майна буде застосовано конфіскацію. Цим бенефіціаром може бути і власник майна, коли скасовується арешт майна. Є досить багато таких випадків. З цього приводу ми навіть видали практичний посібник для суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів, що представляють інтереси власників.

— Й останнє запитання. Стосується воно статусу самого агентства та його співробітників. АРМА фактично є правоохоронним органом, а співробітники не є правоохоронцями, адже їх статус чітко не виписаний. Чому й чи не задумувалися Ви над цими питаннями?

— Я не вважаю, що АРМА займається правоохоронною діяльністю. Тим більше, що це є правоохоронний орган. Ми значно відрізняємося від тих органів, що за 216 статтею КПК мають відповідну підслідність, тобто наділені правом розслідувати правопорушення. Ми не є частиною прокуратури або органом, що здійснює досудове розслідування. АРМА — це центральних орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Він є самостійним розпорядником бюджетних коштів і не є у відомчій підпорядкованості якогось іншого органу. В країні існує модель плюралістичної правоохоронної діяльності і, відповідно, правоохоронних органів. Адже існують побоювання концентрації та узурпації правоохоронної діяльності в одних руках. В нас цих органів багато і є одна прокуратура. Загалом АРМА — це свого роду сервісний орган, що діє в інтересах держави та всіх правоохоронних органів.

— Дякую за цікаві та конкретні відповіді.

Спілкувався
Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Проблеми кваліфікації самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва у практиці Верховного Суду

Практика застосування ст. 197-1 Кримінального кодексу України (далі — КК) «Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво» відзначається достатньою активністю. Так, за інформацією Верховного Суду, лише протягом 2018–2019 рр. за вчинення злочинів, передбачених цією статтею КК, засуджено 109 осіб. Однак аналіз матеріалів судової практики засвідчує наявність і деяких інших, уже менш втішних тенденцій. Ідеться, зокрема, про те, що при кримінально-правовій оцінці відповідних діянь правозастосувачі зіштовхуються з низкою дискусійних питань, викликаних неоднозначністю як положень самої ст. 197-1 КК, так і пов’язаних із нею приписів регулятивного законодавства. Уніфіковану позицію стосовно вирішення багатьох із цих питань не вдалося виробити й дотепер, що негативно позначається на передбачуваності КК, нерідко призводить до закриття кримінальних проваджень, скасування судових рішень та, як наслідок, до зниження запобіжного потенціалу аналізованої кримінально-правової заборони


Роман МОВЧАН,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного, міжнародного і кримінального права Донецького національного університету імені Василя Стуса (м. Вінниця)


Олександр ДУДОРОВ,
доктор юридичних наук, професор, завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка (м. Сєвєродонецьк)

За таких обставин своє вагоме слово мають сказати найвищі судові інстанції держави, завданням яких є формування чітких правозастосовних орієнтирів. Тривалий час уособленням останніх виступали постанови пленуму Верховного Суду України. Сьогодні ж провідна роль у забезпеченні єдності та сталості судової практики у кримінальних провадженнях належить Верховному Суду, наділеному правом формування висновків щодо застосування норм права, які враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права (ч. 6 ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Протягом двох останніх років Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду (далі — ККС ВС), застосовуючи ст. 197-1 КК, висловився щодо декількох дискусійних питань кваліфікації самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва. Пропонуємо зупинитися на цих питаннях докладніше, оцінивши обґрунтованість рішень ККС ВС і торкнувшись тих супутніх вад законодавства, які й призвели до виникнення відповідних правозастосовних проблем.

Земельна ділянка як предмет злочину

Законодавче визначення земельної ділянки (ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України (далі — ЗК)) ґрунтовно проаналізовано представниками земельно-правової доктрини, в результаті чого сформульовано основні ознаки вказаного поняття, зокрема: 1) її виокремлення в аспекті землевпорядкування за місцем розташування та розміром площі у складі однієї з категорій земельного фонду; 2) визначення правового титулу належності земельної ділянки конкретній особі та закріплення прав останньої щодо неї. Характеристики земельної ділянки конкретизовані в ч. 1 ст. 15 Закону «Про Державний земельний кадастр». Головною рисою земельної ділянки фахівці називають (щоправда, з певними застереженнями, які загалом не мають кримінально-правового значення) її індивідуалізованість.

З погляду інкримінування ст. 197-1 КК з-поміж інших ознак найбільше значення мають площа, межі та місце розташування земельної ділянки, адже саме вони враховуються при визначенні шкоди, завданої самовільним зайняттям земельної ділянки. Тому неточне встановлення зазначених ознак може бути підставою для неприйняття як доказу висновку експертизи щодо визначення шкоди, завданої розглядуваним злочином, та, як наслідок, виправдання особи. Представники суддівського корпусу пояснювали такі свої рішення тим, що:

– не були отримані докази зі встановлення розміру зайнятої земельної ділянки. Під час здійснення огляду видно, що використовується лише частина ділянки; прив’язки до місцевості не було, геодезичні знаки відсутні; площа на схематичному плані була меншою за фактичну; для точного визначення місця розташування земельної ділянки необхідні координати, за якими здійснювалося її відведення (вирок Євпаторійського міського суду АРК від 26 вересня 2013 р. у справі № 106/10038/2012);

– згідно зі складеним актом обстеження площа самовільно зайнятої земельної ділянки складає 540 га, а при розрахунку розміру завданої шкоди застосована вже площа 547,9857 га; інспектором Держсільгосп інспекції обстеження земельної ділянки не проводилося, а розміри самовільно зайнятої земельної ділянкив установленому порядку не визначалися (вирок Жовтневого районного суду Миколаївської області від 11 жовтня 2016 р. у справі № 477/1975/14-к). До речі, ця справа дійшла до ККС ВС, який, частково задовольнивши скаргу прокурора, призначив новий судовий розгляд (постанова ККС ВС від 17 квітня 2018 р. у справі № 477/1975/14-к);

– площа земельних ділянок вимірювалася лише при виготовленні проекту землеустрою, однак останній не закінчено і не затверджено уповноваженим органом; суду не надано доказів на підтвердження того, чи було прокультивовано та засіяно соняшником земельні ділянки повністю (вирок Токмацького районного суду Запорізького області від 17 березня 2014 р. у справі 328/3912/13-к);

– площу земельної ділянки взято з технічного звіту, однак, як вбачається з абрису земельної ділянки, вона є більшою за площу будівлі, яка використовувалася для експлуатації та обслуговування магазину (постанова Святошинського районного суду м. Києва від 24 квітня 2018 р. у справі № 759/19548/17).

Водночас у практиці застосування ст. 197-1 КК зустрічаються протилежні випадки, коли суддями ігнорується потреба належного встановлення зазначених ознак земельної ділянки. Одну з таких справ і розглянув ККС ВС. Ідеться про справу щодо Особи-1, обвинуваченого за ч. 1 ст. 197-1 і ч. 3 цієї статті КК у тому, що він самовільно зайняв (збудувавши на ній гараж) земельну ділянку площею 0,0030 га, яка належить на праві власності Особі-2. Таке обвинувачення суди першої та апеляційної інстанцій визнали доведеним. Однак під час розгляду матеріалів цього кримінального провадження ККС ВС вказав на те, що суд першої інстанції при викладенні формулювання обвинувачення не встановив точної адреси земельної ділянки, на якій збудовано гараж та яка є предметом злочину, передбаченого ст. 197-1 КК. Відповідно до обвинувального висновку підсудному інкримінувалося самовільне зайняття земельної ділянки за однією адресою. При цьому рішенням Галицького районного суду м. Львова Особу-1 та його колишню дружину — Особу-3 — було зобов’язано за власні кошти демонтувати самовільно збудований гараж за іншою адресою. Отже, резюмував ККС ВС, у матеріалах справи містяться дані, з яких випливає, що наявні дві різні адреси земельної ділянки, на якій Особа-1 збудував гараж.

Крім того, на думку ККС ВС, належним чином не було встановлено власника земельної ділянки: якщо орган досудового розслідування у вину Особі-1 ставив самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво гаража на земельній ділянці, належній Особі-2 на праві приватної власності, на підставі чого останнього визнано потерпілим, то із згаданого рішення Галицького районного суду м. Львова вбачається, що з позовною заявою про демонтаж самовільно побудованого гаражу звертався орган місцевого самоврядування (Галицька районна адміністрація Львівської міської ради). Тобто не з’ясовано, хто є власником самовільно зайнятої земельної ділянки, — Особа-2 чи територіальна громада.

У підсумку ККС ВС, задовольнивши касаційну скаргу Особи-1 та скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вирішив направити справу на нове розслідування, зазначивши, що під час його проведення повинні бути встановлені точні адреса, місцезнаходження, кадастровий номер земельної ділянки та її дійсний власник, на підставі чого й має бути прийнятим законне та обґрунтоване рішення про наявність або відсутність у діях Особи-1 складів злочинів, передбачених ч. 1 ст. 197-1 і ч. 3 цієї статті КК (ухвала колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 12 вересня 2018 р. у справі № 1-179/11).

На необхідності точного встановлення меж і розмірів земельної ділянки як обов’язкову умову констатації факту самовільного зайняття земельної ділянки наголосив і Касаційний господарський суд у складі ВС (далі — КГС ВС). Відмовляючи в задоволенні касаційної скарги Київської міської ради на постанову Київського апеляційного господарського суду, КГС ВС мотивував своє рішення тим, що Київська міська рада при зверненні з вимогою про зобов’язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,2388 га не довела фактичні межі такої земельної ділянки з її точними координатами, розташуванням і розміром. Це унеможливлює висновок про самовільне зайняття конкретної земельної ділянки або її частини (постанова палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС ВС від 21 січня 2019 р. у справі № 910/22093/17).

Від індивідуалізованої земельної ділянки до «віртуального» земельного паю

Підтримуючи обстоювану Верховним Судом позицію в частині індивідуалізації земельної ділянки, водночас привернемо увагу до того, що земельне законодавство (зокрема, ч. 3 ст. 2 ЗК) розрізняє такі об’єкти земельних відносин як земельна ділянка, з одного боку, та право на земельну частку (пай), з іншого. Фахівці із земельного права (В. Носик, Т. Коваленко та ін.) виділяють такі основні ознаки земельної частки (паю): 1) її умовний характер (місцезнаходження та межі земельної частки (паю) є невизначеними); 2) кількісний і вартісний виміри. Якщо вартість земельного паю визначається нормативним шляхом, виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність земель та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай), то розмір земельної частки (паю) — в умовних кадастрових гектарах, виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для цього підприємства, кооперативу, товариства; 3) право на земельну частку (пай) посвідчується сертифікатом на земельну частку (пай) та є підставою для отримання земельної ділянки в натурі (на місцевості) на праві власності.

Незважаючи на те, що відповідно до ст. 197-1 КК предметом передбачених нею злочинів визнається саме й тільки земельна ділянка, у рішеннях судів нерідко зустрічається формулювання «самовільне зайняття не витребуваних земельних часток (паїв)». Трапляється й використання словосполучення «земельна ділянка (пай)». Свого часу ми писали, що власники (орендарі) земельних часток (паїв) навряд чи можуть бути визнані потерпілими від злочину, передбаченого ч. 1 (ч. 3) ст. 197-1 КК, бо виходячи з буквального тлумачення цієї кримінально-правової норми, такими потерпілими можуть бути визнані лише власники (законні володільці) земельних ділянок (Дудоров О. О., Мовчан Р. О. Кримінальна відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво: монографія. Луганськ, 2012. С. 122). Однак правозастосувачі на такий сумнів науковців не зважали (а швидше за все, навіть не здогадувалися про його існування), не вбачаючи особливих перешкод для визнання потерпілими від самовільного зайняття земельної ділянки власників земельних часток (паїв) або їхніх орендарів. Фактично кримінально-правові відносини опинилися в «заручниках» тих своєрідних земельно-правових відносин, які склалися у сфері реалізації громадянами свого права на земельну частку (пай).

Згадане ігнорування особливостей законодавчого описання складу злочину «самовільне зайняття земельної ділянки» можна пояснити тим, що незважаючи на відсутність належного нормативного підґрунтя, широкого розповсюдження в Україні набула практика укладання договорів оренди не лише земельних ділянок, а й земельних часток (паїв). Хоч такі договори не відповідають вимогам, установленим до договору оренди земельної ділянки (остання ще не перебуває у власності орендодавця), вони використовуються для створення видимості законності землекористування сільськогосподарських підприємств, які утворилися на місці ліквідованих КСП. Навіть більше: законодавець певним чином легітимізував відповідні відносини, серед іншого передбачивши їхню трансформацію в «класичну» оренду після виділення земельної частки (паю) на місцевості (абз. 1 п. 8 розділу X «Перехідні положення» ЗК; абз. 2 розділу IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі») та закріпивши можливість здавання в оренду фізичними особами як виділених, так і не виділених в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв) (п. 168.4.9 ст. 168 Податкового кодексу України).

З огляду на викладену вище позицію ККС ВС (зокрема, його чітку вказівку на те, що обов’язковою ознакою об’єкта злочину, передбаченого ст. 197-1 КК, є його предмет, а саме земельна ділянка, що має такі індивідуальні ознаки, як власник земельної ділянки, її точна адреса і кадастровий номер), закономірно постає питання, чи є правомірними рішення судів, які ухвалюють обвинувальні вироки щодо тих, хто вчинив самовільне зайняття земельного масиву, поділеного на земельні частки (паї), чи не головною ідентифікуючою ознакою яких є те, що їхнє місцезнаходження та межі залишаються невизначеними. Чи не призведе слідування позиції ККС ВС у частині обов’язкової індивідуалізації земельної ділянки до винесення виправдувальних вироків у розглядуваній ситуації?

На нашу думку, навіть із урахуванням того, що в назвах і змісті відповідних договорів вказується на «земельну частку (пай)», факт самовільного зайняття орендованих земельних масивів слід розцінювати як самовільне зайняття земельної ділянки, а не земельної частки (паю), що уможливлює кваліфікацію за ст. 197-1 КК. Адже фактично тут ідеться про «звичайну» оренду земельних ділянок, коли, враховуючи наявність схем поділу земель колективної власності, практично кожен суб’єкт права на земельну частку (пай) знає, яка ділянка належатиме йому (А. Мірошниченко). Водночас говорити про самовільне зайняття земельної частки (паю) у цьому разі не доводиться, бо, на відміну від земельної ділянки, поняття «земельна частка (пай)» означає не конкретну частину земної поверхні, а лише право вимагати в майбутньому виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки.

Потерпілим від злочину у такій ситуації (тобто до моменту виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)) один з авторів цих рядків пропонував визнавати не державу, до якої після ліквідації КСП (іншого суб’єкта права колективної власності) за чинним на той момент законом мало переходити право власності на земельну ділянку колишньої колективної власності, а орендарів земельного масиву, поділеного на земельні частки (паї) (Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. 10-те вид., перероб. та допов. Київ, 2018. С. 617). Натомість судді саме державу нерідко визнавали потерпілою від самовільного зайняття земельних ділянок, що складалися з невитребуваних земельних часток (паїв). І це при тому, що останні, за висновком КГС ВС, не вважалися землями державної власності (постанова колегії суддів КГС ВС від 7 березня 2018 р. у справі № 902/578/17).

Врешті-решт, усвідомлюючи необхідність повернення аналізованих відносин у правове русло, Верховна Рада України 10 липня 2018 р. ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, вдосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» (далі — Закон від 10 липня 2018 р.), яким запроваджено низку новел, зокрема, визначено поняття «нерозподілена земельна ділянка» та «невитребувана земельна частка (пай)». З ухваленням відповідних законодавчих змін юридично алогічна, але фактично широко розповсюджена, практика оренди земельних часток (паїв) має змінитися звичайною практикою оренди земельних ділянок, самовільне зайняття яких відтепер має розцінюватися як «звичайне» самовільне зайняття земельних ділянок. Законом від 10 липня 2018 р. також закріплене засадниче положення, яке має важливе значення для практики інкримінування ст. 197-1 КК. Мається на увазі те, що усунута наявна тривалий час невизначеність щодо належності земель ліквідованих суб’єктів права колективної власності. Відтепер чітко закріплено, що землі припинених КСП (крім земельних ділянок, які на день набрання чинності Законом від 10 липня 2018 р. перебували у приватній власності) вважаються власністю територіальних громад, на території яких вони розташовані.

Отже, незважаючи на часткову незавершеність і суперечливість окремих положень Закону від 10 липня 2018 р., з набранням ним чинності встановлено, що головним розпорядником, а згодом і власником, земельних ділянок (тобто об’єктів, про які йдеться у ст. 197-1 КК), що складаються з нерозподілених земельних ділянок та невитребуваних земельних часток (паїв), а також власником земель ліквідованих КСП, є територіальні громади, які, вочевидь, і мають визнаватися потерпілими в разі вчинення самовільного зайняття відповідних земельних ділянок. Водночас ще раз наголосимо на юридичній некоректності вказівки в процесуальних документах на «самовільне зайняття земельної частки (паю)».

Неналежний дозвіл на зайняття земельної ділянки: кримінальноправове значення

У практиці застосування ст. 197-1 КК трапляються випадки, коли особи, які здійснюють зайняття земельних ділянок, виправдовують свою поведінку усними домовленостями, а інколи — й усними проханнями посадових осіб органів місцевого самоврядування, органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, у власності (користуванні) яких знаходяться певні земельні ділянки. Особа, яка займає чужу земельну ділянку на підставі лише такої усної домовленості, має розуміти, що в будь-який момент не підкріплена жодними правовими гарантіями воля власника (законного користувача) земельної ділянки може змінитися й тоді їй треба бути готовою в «кращому» випадку звільнити земельну ділянку, а в «гіршому» (щоб не зазнати юридичної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53-1 КУпАП або ст. 197-1 КК)) — доводити не зафіксоване документально волевиявлення власника (законного користувача), якщо останній заперечуватиме наявність такого факту. Згоду на зайняття земельної ділянки може давати і не її власник, законний користувач (його представник), а суб’єкт, не уповноважений вступати в подібні домовленості. Відповідно, постає питання, чи утворює вчинене в подібних випадках склад злочину «самовільне зайняття земельної ділянки».

Досить показовою в цьому сенсі може вважатися розглянута ККС ВС справа стосовно Особи-1. Останній оскаржив до Апеляційного суду Запорізької області вирок Запорізького районного суду Запорізької області від 15 вересня 2017 р., яким його було засуджено за ч. 1 ст. 197-1 КК. У своїй скарзі Особа-1, не заперечуючи того, що ним не укладалися жодні договори на користування земельною ділянкою площею понад 15 га, яка протягом декількох останніх років стояла необробленою та заросла бур’янами, і відсутність будь-яких документів на цю ділянку, пояснив таке. На початку 2016 р. він звернувся до головного лікаря комунальної установи (далі — КУ) «Обласна туберкульозна лікарня» Особи-2 з проханням надати дозвіл на оброблення земельної ділянки, розташованої поблизу цього закладу охорони здоров’я й закріпленої за ним на праві постійного користування. Особа-2 відповіла згодою, зазначивши, що документи на земельну ділянку до кінця не оформлені. Усну згоду на оброблення земельної ділянки надав і голова Григорівської сільської ради Запорізького району Запорізької області сільської ради. У квітні — на початку травня 2016 р. Особа-1 провів дискування земельної ділянки, а згодом засіяв її соняшником. Після цього до нього звернулася головний лікар КУ «Обласна туберкульозна лікарня» Особа-2, заявивши, що її керівництво заборонило користування цією земельною ділянкою, а тому вона йому більше не дозволяє виходити на поле. Врожай соняшника, яким Особа-1 засіяв земельну ділянку, зібрали інші особи в присутності працівників поліції.

Спростовуючи аргументи обвинуваченого як щодо значимості зазначених усних домовленостей, так і щодо суспільно корисної мотивації зайняття земельної ділянки, Апеляційний суд Запорізької області вказав на необґрунтованість доводів Особи-1 в частині того, що він, нібито, мав право обробляти землю. Адже набуття права користування земельною ділянкою та права оренди земельної ділянки здійснюється у встановленому законом порядку. Тому наявність усної згоди керівника установи, в користуванні якої знаходиться земельна ділянка (навіть якщо б така згода й була), не наділяє будь-кого правом землекористування. Твердження Особи-1 про те, що земельна ділянка тривалий час не оброблялася, перебувала в занедбаному стані, а він очистив її від бур’янів та сміття за свій кошт і засіяв, щоб повернути затрачені кошти, не спростовують факту самовільного зайняття обвинуваченим земельної ділянки (ухвала Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2018 р. у справі № 317/885/17).

Особа-1 оскаржив цю ухвалу до ККС ВС, мотивуючи свою скаргу відсутністю як умислу, спрямованого на самовільне зайняття земельної ділянки, так і суспільно небезпечних наслідків і причинного зв’язку між його діями та такими наслідками, а також стверджуючи, що його дії носили правомірний характер. ККС ВС, частково задовольнивши скаргу Особи-1, скасував рішення районного та апеляційного судів із призначенням нового розгляду справи в суді першої інстанції (постанова колегії суддів ККС ВС від 12 грудня 2019 р. у справі № 317/885/17). Утім, нам складно погодитися з аргументами, які в основу свого рішення поклав ККС ВС.

Передусім викликає подив визнання ККС ВС обставинами, що свідчать про недоведеність наявності складу аналізованого злочину, таких фактів, як: 1) заперечення Особою-1 отриманням ним актів, складених комісією працівників КУ, якими фіксувались факти самовільного користування земельною ділянкою, що перебуває на балансі та в постійному користуванні КУ; 2) нез’ясованість судами попередніх інстанцій причин того, чому, незважаючи на неодноразові попередження про неправомірність своїх дій, Особа-1 продовжував працювати на земельній ділянці, зазнавати витрат на придбання паливно-мастильних матеріалів, насіння соняшнику, його оброблення тощо.

Аргументація ККС ВС видається суперечливою: з одного боку, констатується недоведеність отримання Особою-1 згаданих актів, а, з іншого, ККС ВС дорікає суду першої інстанції тим, що той не з’ясував, чому, незважаючи на неодноразові попередження про неправомірність його дій, Особа-1 продовжував самовільно працювати на земельній ділянці. До слова у рішенні районного суду міститься посилання на свідчення одразу декількох осіб, які одностайно підтвердили, що вони неодноразово (принаймні тричі) попереджали Особу-1 про неприпустимість самовільного використання земельної ділянки (вирок Запорізького районного суду Запорізької області від 15 вересня 2017 р. у справі № 317/885/17).

Складно зрозуміти логіку ККС ВС і тоді, коли він закидає суду першої інстанції нез’ясування того, «коли саме після встановлення самовільного захоплення земельної ділянки керівництво комунальної установи звернулося із заявою до правоохоронних органів». Невже ця обставина має значення для вирішення питання про наявність (відсутність) складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1? До того ж виходить, що ККС ВС не сумнівається в тому, що «самовільне захоплення земельної ділянки» з боку Особи-1 все ж мало місце. Однак чи корелюється ця впевненість з підсумковим твердженням ККС ВС про те, що районний суд не вжив передбачених законом заходів для встановлення наявності чи відсутності усіх елементів складу злочину в діянні, інкримінованому Особі-1? Питання, зрозуміло, риторичне.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Агрорейдерство по-українськи: як захистити свою землю?

Ігор ЯСЬКО,
керуючий партнер ЮК «Winner»

Прискорена підготовка до запуску ринку землі лише грає на користь особам, які прагнуть заволодіти чужою землею в незаконний спосіб. Щороку під час сівби та жнив частота запитів і дзвінків щодо проблеми рейдерства стрімко зростає. Чому так?

Причини рейдерства

Проблемою і підґрунтям для можливого незаконного заволодіння землею і майном аграріїв є відсутність кадастрових номерів на розпайовані ділянки, право власності на які посвідчувалося держактами старого зразка, відсутність земельних ділянок у кадастрі або недостовірність внесених до нього даних, невідповідність даних у ДЗК їх паперовим джерелам, неоформлені спадкові права на земельні ділянки; помилки в технічній документації, суперечності внаслідок зміни підходів та способів обмірів тощо.

Основними підставами для рейдерських атак є: непогашені борги (кредити); непрозоре, неправильне ведення господарських (бухгалтерських) операцій, порушення у сфері оподаткування (умисне чи з необережності); незареєстровані активи (майнові права); відсутність кваліфікованої юридичної підтримки; відсутність фізичної охорони агропідприємства; відсутність належного захисту конфіденційної інформації, комерційної (службової) інформації, неналежне зберігання статутної документації; відсутність належної комунікації між працівниками та керівництвом підприємства, органами місцевої влади, належної комунікації та соціальних стосунків із власниками орендованого майна.

Вказані підстави дають можливість рейдерам вчиняти наступні незаконні дії:

  • підробка документів;
  • внесення змін до державних реєстрів на підставі підробних документів (щодо власників, керівників підприємства);
  • створення штучних боргів підприємства (кредити, позики);
  • відчуження активів в рахунок штучних боргів;
  • змова з керівними органами (менеджментом) підприємства;
  • змова з представниками державної та місцевої влади;
  • силове захоплення підприємств (його активів);
  • арешт активів (на підставі фіктивних або реальних кримінальних справ);
  • знищення продукці ї підприємства;
  • підкуп , залякування менеджменту.

Подвійна реєстрація договорів оренди землі як інструмент рейдерських схем в Україні

Рейдерські захоплення частіше за все відбувається там, де є незавершене питання оформлення договорів на землю. Спочатку пайовик підписав договір оренди з одним орендарем на 7 років, потім через деякий час прийшов інший орендар, запропонувавши більшу орендну плату, і селянин підписав інший договір на оренду свого паю. А потім починається боротьба старих і нових орендаторів паїв. Схеми досить схожі: таємна зміна власника, штучне нарощування боргів, силове відбирання техніки і врожаю, тиск і залякування.

Подвійна реєстрація договорів оренди землі є одним з інструментів, що використовуються в агрорейдерстві, як із боку осіб, що укладають нові договори оренди землі з їх власниками, так і з боку осіб, які вже мають такі договори, укладені до 2013—2016 років. Земельні ділянки та права на них до 2013 року реєструвалися в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, поземельній книзі в паперовому вигляді з одночасним перенесенням в автоматизовану систему державного земельного кадастру. На практиці трапляються випадки, коли договори оренди землі, що були укладені до 2013 року, містять відмітку про їх державну реєстрацію, однак лише в поземельній книзі в паперовому вигляді, без перенесення до автоматизованої системи Державного земельного кадастру (ДЗК), у зв’язку з чим інформація про такі договори відсутня в ДЗК, а договір є таким, що не зареєстрований. Подібні договори дуже часто мають ознаки підробок — недійсність підписів орендодавців, виправлені від руки дати підписання договорів, виправлені терміни дії договорів або підписані договори оренди між сторонами зареєстровані через декілька років після його підписання, чим незаконно подовжено його дію, на що власник землі не розраховує, підписання порожніх бланків договорів з боку орендодавців та внесення без їх відома умов і строків оренди землі, не передання примірника договору орендодавцю тощо, чим користуються недобросовісні особи.

У таких випадках, коли громадяни — власники земельних ділянок намагаються реалізувати своє законне право на передачу в оренду своєї землі орендарю, з’являються попередні орендарі з, начебто, дійсними договорами оренди, які мають перелічені вище ознаки.

Щодо схем реєстрації нових договорів оренди землі, то тут слід зазначити, що основними моментами, які використовують шахраї, є відсутність державної реєстрації попередніх договорів оренди землі в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; підробка документів і підписів попередніх чи дійсних орендарів — фіктивні схеми переходу корпоративних прав попереднього орендаря за фіктивними операціями, фіктивний продаж корпоративних прав, перехід права на підставі фіктивних боргів підприємств або фіктивних кредитів, підробка даних Державного земельного кадастру, інформації у витягах із ДЗК тощо. Поширена схема, коли аферисти пропонують пайовикам кращі умови оренди, збирають із них заяви, що вони, нібито, не підписували чинні договори оренди, і передають їх у комісію Мін’юсту, яка скасовує чинні договори.

Складність скасування такої подвійної реєстрації полягає в процедурі доведення фактів підробки та незаконності дій як самих шахраїв, так і посадових осіб, що здійснюють таку подвійну державну реєстрацію прав на землі, що на практиці займає досить тривалий час і завдає значних збитків для законних орендарів.

Спроби врегулювати проблему з боку держави

Держава вже намагалася врегулювати проблему з реєстрами й договорами оренди. Так, 5 грудня 2019 року Верховна Рада ухвалила в цілому законопроект № 0858 щодо протидії рейдерству. Документ передбачає, що власник земельної ділянки в односторонньому порядку може вимагати нотаріального засвідчення договору оренди, а також скасувати таку вимогу (крім випадків, коли угоду потрібно нотаріально засвідчити).

Згідно із законом земельна ділянка припиняє існування як об’єкт цивільних прав, а її державну реєстрацію скасовують, у разі поділу або об’єднання земельних ділянок, скасування держреєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення, а також якщо речове право на земельну ділянку, зареєстровану в Державному земельному кадастрі, не було зареєстровано протягом року з вини заявника. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації ділянки допустимо тільки з одночасним припиненням таким рішенням усіх прав, зареєстрованих щодо ділянки. Крім того, орендну плату за земельні ділянки державної та комунальної власності, передані в оренду на земельних торгах, не можна зменшити за згодою сторін протягом строку дії договору оренди, а також у разі його відновлення.

Як попередити захоплення й куди звертатися в разі рейдерства

Що варто пам’ятати? Рейдерські напади відбуваються не просто так, а часто внаслідок недобросовісного партнерства та конкуренції. При цьому директор компанії часто не звертає увагу на «симптоми» небезпеки. Рейдери — це дуже широка група людей, до якої можуть входити й колишні партнери, із якими підприємство не розрахувалося, також у цьому процесі можуть бути задіяні правоохоронні органи, або їх пасивна участь може сприяти захопленню.

Тож кожен підприємець має самостійно дбати про свій бізнес, розробивши власну методику захисту, в яку обов’язково повинні бути включеними наступні пункти:

— попередня розробка алгоритму дій у випадку рейдерської атаки. В ньому мають бути прописані дії кожного співробітника, від директора до штатного працівника. Основна мета такого алгоритму — оперативно й ефективно заблокувати кошти і майно з метою неможливості заволодіння ними зловмисниками;

— захист майна шляхом внесення його в заставу/іпотеку пов’язаним компаніям, а також «перехресне» володіння акціями суміжних компаній;

— організація на підприємстві системи економічної безпеки й безпеки в цілому;

— захист документообігу шляхом розробки спеціальної політики доступу до документів та їх зберігання;

— контроль дебіторської та кредиторської заборгованості;

— систематичний моніторинг відкритих реєстрів щодо відповідності інформації, зазначеній у них, дійсності. Певну специфіку мають рейдерські атаки на агробізнес, оскільки вони є більш фізичними — зазвичай це захоплення ділянки та врожаю. Тому, окрім перелічених вище пунктів, володільці агробізнесу обов’язково мають звернути увагу на: наявність в установчих документах «антирейдерських пунктів», як то обмеження повноважень директора, засновників, особливі вимоги до укладання правочинів тощо та своєчасна пролонгація й державна реєстрація договорів оренди земельних ділянок, що дозволить попередити «подвоєння» реєстрації таких договорів.

Боротьба з рейдерськими атаками зазвичай має декілька етапів: адміністративне оскарження — звернення до поліції та до Комісії розгляду скарг у сфері державної реєстрації; судове оскарження з обов’язковими заходами забезпечення позову у вигляді заборони вчиняти дії щодо внесення будь-якої інформації до державних реєстрів щодо позивача; робота із засобами масової інформації, яку слід вести паралельно із суто юридичною роботою, оскільки в цій справі важливо привернути увагу до ситуації рейдерської атаки.

Із практики нашої компанії можу виділити яскравий кейс щодо агрорейдерства. На підприємство прийшла нова команда керівників, однак у старої команди були свої плани на цю базу: або захопити її, або, як мінімум, впливати на політику й на нове керівництво. Вони провели передоплату «за товар» на підконтрольну транспортну фірму, потім через ряд транзитних фірм ці виведені гроші були заведені в якості передоплати. Сума виведених грошей і передоплати були ідентичні — 5.5 млн гривень. Після чого стара команда виписала довіреність на позаштатного юриста на представлення інтересів бази. Вже після залучення нового керівництва старий позаштатний юрист подовжував визнавати в суді всі вимоги «кредиторів». Після того, як рішення набрало законної сили, позивач («кредитор») пред’явив рішення суду на 5.5 млн грн, чим заблокував діяльність агропідприємства, оскільки елеватор не міг погасити суму боргу. Для цієї компанії історія закінчилася позитивно, бо наша команда юристів змогла поновити строк на оскарження та довести в суді фіктивність операції, але в Україні багато власників просто не встигають цього зробити.

Наостанок зазначу, сподіваюся, що ці знання вам ніколи не доведеться застосовувати на практиці, але задля зменшення ризиків радимо вести належну попереджувальну роботу на вашому підприємстві.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Мантії vs мундири: КСУ скасував один із механізмів тиску прокуратури на суд та суддів

Володимир Богатир, адвокат, керуючий партнер адвокатського об’єднання «Богатир та партнери», заслужений юрист України

Nemo est supra legem
Ніхто не може бути над законом

Конституційний Суд 11 червня цього року ухвалив рішення (№ 7-р/2020), яким визнав неконституційною статтю 375 Кримінального кодексу України, яка встановлювала кримінальну відповідальність суддів за постановлення «завідомо неправосудного» вироку, рішення, ухвали або постанови.

Одразу зазначимо те, що на сьогодні розвинута практика, коли прокурори роками не визнають і ухиляються від виконання судових рішень у процесі оскарження їхньої бездіяльності та протиправних дій, натомість ті ж самі прокурори «штампують» кримінальні провадження щодо «неслухняних» суддів. Звернемо увагу й на те, що політична реакція на рішення Конституційного Суду України була різною, але будь-яке рішення суду треба виконувати! На жаль, практика свідчить, що це не влаштовує здебільшого органи прокуратури, які на всіх ланках як до, так і після численних «реформ», не виконують рішення судів, а дієвого механізму примусу не існує й законодавчо це питання не врегульовано. Ще більший сум викликає факт того, що правовий нігілізм починається, як не дивно, саме з представників державного обвинувачення.

Щодо вказаного рішення, то воно було схвально сприйняте юридичною спільнотою, в тому числі й Моніторинговою місією ООН з прав людини. Генеральний Директорат з прав людини та верховенства права Ради Європи наголошував на тому, що рішення, по якому держава (державний орган, установа, в тому числі прокуратура) є відповідачем, має виконуватися цим відповідачем без зволікань, затримок чи зайвих адміністративних та бюрократичних перепон — беззаперечно. Тобто такі рішення мають виконуватися одразу, без накладення додаткового тягаря адміністративних чи правових процедур.

Отримані в Державній судовій адміністрації України та Офісі Генерального прокурора статистичні дані вказують на неадекватну кількість кримінальних проваджень порівняно з постановленими обвинувальними вироками. Явна суперечність між кількістю заведених кримінальних проваджень і кількістю обвинувальних вироків прямо вказує на те, що більшу суспільну небезпеку складають «сині мундири». Згадана статистика яскраво ілюструє результати діяльності цілої низки генеральних прокурорів та свідчить про свідоме безпідставне переслідування суддів прокурорами всіх рівнів, яке нічим не закінчувалося. Мова про тисячі кримінальних проваджень, які в більшості своїй слугували лише елементом тиску. Наприклад, у 2017 році на 517 заведених кримінальних проваджень за статтею 375 Кримінального кодексу України одну особу було засуджено і дві виправдано, що й не дивно, враховуючи відсутність юридичної освіти в тодішнього Генерального прокурора України.

Найбільш результативним у цьому плані виявився для прокурорів 2010 рік, коли було засуджено 3 особи й одну виправдано, правда отримати кількість порушених кримінальних справ за цей період нам не вдалося, оскільки формування офіційної звітності з використанням даних Єдиного реєстру досудових розслідувань було запроваджено з 2013 року.

Безумовно, злочини в сфері правосуддя мають не лише високий ступінь суспільної небезпеки, бо представники судів і правоохоронних органів, які діють всупереч інтересам служби та правосуддя, становлять особливу небезпеку для державності. Та за будь-якої ситуації гарантії суддівської та адвокатської діяльності мають неухильно дотримуватися правоохоронцями, які звикли до безкарного їх порушення й повної зневаги до рішень судів, що набули законної сили. Очевидно, що діючому Генпрокурору вже не вдасться забезпечити законність і правопорядок внаслідок численних скандалів та невдалої спроби багатополярної політизації відомства.

Згідно закону й логіки він має забезпечувати чітке дотримання закону всіма підлеглими й бути гарантом правопорядку, а не «флюгером» будь-яких політичних віянь. Сьогодні прокуратура (завдяки тим же «реформам») складається здебільшого з юристів сумнівної кваліфікації, які легко піддаються впливу політично заангажованого керівництва. Наведу лише один приклад, за результатами непрозорої атестації, документи якої було знищено, до офісу Генерального прокурора потрапили особи, результатом діяльності яких є один виправдувальний вирок за останні сім років. Діяльність таких «горе прокурорів» зумовила повну втрату довіри не лише до цих службових осіб, а й до Офісу Генерального прокурора загалом. Наразі триває хвиля поновлень на посадах цілої череди незаконно звільнених прокурорів. А от питання, хто й коли понесе відповідальність за ці прорахунки та багатомільйонні збитки держави?

При тому деякі «цінні» співробітники Державного бюро розслідувань, які дісталися цьому відомству «у спадок» від Генеральної прокуратури України, разом зі співробітниками Офісу Генерального прокурора затято продовжують переслідування, не визнаючи обов’язковості «незручних» судових рішень усіх рівнів — від районних судів до Конституційного, створюючи юридичну невизначеність та порушуючи принцип верховенства права. Такий стан органів прокуратури, як і правоохоронної системи в цілому, не відповідає принципам відкритості та прозорості. Сприяє цьому й те, що Генеральний прокурор, як і керівники Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки України ніколи не працювали в цих органах і не мали жодного досвіду в сфері правоохоронної діяльності до призначення їх на ці судовавідповідальні посади.

Звісно,що питання контролю за діяльністю суддів та довіри суспільства до судів — одне з ключових при здійсненні правосуддя. Та де взятися тій довірі до суду, якщо державний обвинувач, будучи одним з учасників процесу, ставить під сумнів доброчесність суду, в якому має довести свою позицію. Як підсумок, репресії на суддів призвели до «зрощування» прокуратури та суду, який так і не позбавився обвинувального ухилу. Дійшло до того, що голова Верховного Суду нарікає на неможливість забезпечення обвинувальних вироків поки адвокатура буде сильнішою за прокуратуру. Що і для кого вона забезпечує?

Доки суддя не буде незалежним і не стоятиме на позиції рівності сторін у процесі, доти українцям залишається лише мріяти про справедливе правосуддя. Конституційний Суд України скасував один із механізмів тиску прокуратури на суд і переслідування суддів, а чи стануть суди й судді при цьому порядними та доброчесними, покаже час. Є над чим працювати й законодавцям, про що прямо зазначено в самому рішенні Конституційного Суду України.

Державницький підхід у прокурорській діяльності має забезпечувати законність та правопорядок, які становлять національний інтерес. Наступний Генеральний прокурор України має забезпечити насамперед ефективне підтримання державного обвинувачення й покласти край політичним переслідуванням, які увійшли в моду при кожній зміні політичного режиму.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді