Connect with us

Думка експерта

Антикорупційна стратегія як основа боротьби з корупцією

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора
(2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу
українських юристів,
член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Закінчення. Початок

Відповідальність прокурорів

6) Забезпечити чіткі та об’єктивні підстави дисциплінарної відповідальності прокурорів, удосконалити порядок такої відповідальності; розширити перелік дисциплінарних стягнень щодо прокурорів з метою підвищення їхньої пропорційності та ефективності.

Викладення змісту цього заходу свідчить лише про те, що в його формуванні брали участь зовсім некомпетентні особи, які не знають досконало діючого законодавства ні про прокуратуру, ні КПК, де є повна відповідь на ці питання. Головною тут є проблема, про яку я писав вище: вирішення питання про притягнення прокурорів до дисциплінарної відповідальності покладається на осіб, які не мають жодного відношення до прокурорської спільноти, чого немає ніде в європейських країнах. У зв’язку з цим у першу чергу потрібно переформатувати органи прокурорського самоврядування, заповнити їх, в своїй більшості прокурорами, але найбільш авторитетними, на яких керівники прокуратури не мали би впливу.

Окрім того, потрібно кардинально змінити підхід до вирішення питань про дисциплінарну відповідальність прокурорів, надавши право накладення таких стягнень Генеральному прокурору України та керівникам регіональних прокуратур (чи тепер уже — обласних), з можливістю їх оскарження до Національної ради прокурорів України, яку я пропоную створити, але вже найближчим часом, а не через два роки, як це передбачено в законі про так зване «реформування прокуратури» вже новою владою. Це забезпечить оперативність реагування на виявлені порушення з боку прокурорів без скасування їх гарантій на оскарження до органів прокурорського самоврядування.

7) Внести зміни до законів України, згідно з якими притягнення до кримінальної відповідальності за корупційне або пов’язане з корупцією кримінальне правопорушення невідворотно тягнутиме настання відповідних правових наслідків (позбавлення права брати участь в конкурсі на певні посади і бути зареєстрованим як кандидат на виборні посади, втрата права на спеціальну пенсію тощо).

Безумовно, принцип невідворотності покарання повинен працювати скрізь, без виключень, і не тільки на ниві боротьби із корупції, проте не варто забувати при цьому, знову ж таки, про дотримання конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, впроваджуючи систему, яка буде забезпечувати настання таких наслідків, як втрата спеціальної пенсії, позбавлення права бути обраним у народні депутати чи депутати місцевих рад, не треба забувати, що такі норми закону будуть протирічити Конституції України, адже при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу вже існуючих прав і свобод. Більше того, всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, зокрема, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Власні пропозиції

Принцип невідворотності покарання необхідно забезпечувати шляхом встановлення відповідальності правоохоронців за неналежні збір, перевірку та оцінку доказів, що в подальшому як раз і дозволяє винним особам уникнути відповідальності, в тому числі й за вчинені корупційні дії. Водночас необхідно забезпечити обов’язкове застосування кримінальної відповідальності, в першу чергу, до керівників правоохоронних органів за розголошення ними державної таємниці, даних і результатів оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування по будь-якому кримінальному провадженню до направлення по ньому обвинувального акту до суду або до його закриття.

Боротьба з корупцією

8) Внести зміни до Кримінального процесуального кодексу України та інших законів щодо ефективного розслідування корупційних кримінальних правопорушень та неможливості уникнення винними особами відповідальності, зокрема: виключити ситуації створення правових конфліктів, пов’язаних з визначенням підслідності корупційних кримінальних правопорушень.

Абсолютно погоджуюсь з такою пропозицією, бо що при нинішньому вигляді підслідності кримінальних правопорушень між різними органами досудового розслідування (в цій частині найбільше переваг має саме НАБУ, бо воно фактично може витребувати із будь-якого органу досудового розслідування за своєю ініціативою і з дозволу прокурора САП та прийняти до свого провадження, підкреслюю, будь-які кримінальні провадження, навіть і не підслідні йому). Інші правоохоронні органи (в т.ч. і ДБР) не мають права розслідувати кримінальні провадження, які підслідні НАБУ! При цьому, звертаю увагу, навіть Генеральний прокурор сьогодні не має права визначати підслідність кримінального провадження, яке підслідне детективам НАБУ, за іншим органом досудового розслідування, в разі його не ефективності чи систематичного порушення вимог закону та прав і свобод громадян. Я вже не раз доводив, що це є повним абсурдом, бо ніяких привілеїв щодо підслідності злочинів у будь-якого правоохоронного органу не повинно бути, бо тоді принцип стримувань і противаг не працює. Нагадаю, що проведення досудового розслідування, зокрема, окремих слідчих (розшукових) дій, заходів забезпечення кримінального провадження тощо органом, до компетенції якого згідно з процесуальним законодавством не віднесено його здійснення, порушує загальні засади здійснення кримінального провадження, закріплені в ст. 9 Кримінального процесуального кодексу України (КПК), та унеможливлює виконання завдань кримінального провадження, визначених у ст. 2 КПК. Тому прийняття ГПУ чи тим більше військовими прокурорами до свого провадження кримінальних справ, підслідних НАБУ, а тим більше — проведення ними тих же слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій по таких справах, що мало місце в останні 3 роки, неминуче призведе до визнання зібраних ними доказів неналежними й недопустимими, що заподіє значної шкоди державі. Такі недоліки потрібно негайно усунути.

Власні пропозиції

Для удосконалення діяльності правоохоронних структур та посилення їх результативності у боротьбі із злочинністю та, особливо, корупцією необхідно також приділити увагу об’єднанню з цією метою зусиль та спільній скоординованій роботі всіх правоохоронних органів, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, як на центральному рівні, так і на місцях, широкому залученню до роботи в цьому напрямі недержавних структур і громадських об’єднань та їх найбільш активних учасників. Наразі така взаємодія відсутня й не підкріплена жодним нормативним документом на рівні держави.

Позитивні пропозиції

Окрім того, зупинюся на заходах, які висвітлені в розробленій мною Концепції вдосконалення діяльності правоохоронних органів та деякою мірою зазначені і в названій вище стратегії:

  • внести зміни до законів України з метою удосконалення конкурсних засад комплектування НАБУ, САП, Державного бюро розслідувань, виключивши з цього процесу неконституційні норми про діяльність так званих «зовнішніх конкурсних комісій», куди входять представники Президента, КМУ та ВРУ, поклавши ці обов’язки на Генерального прокурора, керівників НАБУ і ДБР (відповідно);
  • декриміналізувати всі діяння, за вчинення яких іншими законами обґрунтовано і прямо передбачена адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова, адміністративно-господарська або інша юридична відповідальність;
  • ініціювати перед ООН, Радою Європи, Міжнародною організацією кримінальної поліції (Інтерпол) і Європейським поліцейським управлінням (Європол) визначення прискореного порядку виконання запитів правоохоронних органів України про надання міжнародної правової допомоги у випадках вчинення корупційних злочинів, коли зволікання з їх виконанням створює серйозний ризик уникнення такими особами кримінальної відповідальності, зокрема щодо співпраці з державами, які (або частини яких) відносять до офшорних зон;
  • кардинально покращити систему соціального захисту слідчих, прокурорів, детективів, працівників оперативно-розшукових підрозділів;
  • розробити та прийняти Закон України «Про кримінальну та судову статистику»;
  • створити єдину форму щорічного звіту НАБУ, ДБР, Національної поліції, інших органів досудового розслідування, а також органів прокуратури і суду про свою діяльність; забезпечити щорічне, не пізніше 1 березня, опублікування вказаних звітів;
  • створити єдиний реєстр банківських рахунків фізичних та юридичних осіб з метою полегшення відстеження активів, здобутих злочинним шляхом; включити до нього інформацію про всіх бенефіціарних власників таких рахунків;
  • створити Службу фінансових розслідувань, як орган досудового розслідування, насамперед, випадків розкрадання бюджетних коштів та іншого державного і комунального майна, відмивання брудних коштів, також заподіяння майнової шкоди державі й територіальним громадам шляхом обману чи зловживання довірою як у формі ухилення від сплати податків, так і в інших формах;
  • трансформувати Службу безпеки України в орган забезпечення національної безпеки, боротьби з тероризмом та захистом державної таємниці, позбавивши її повноважень щодо проведення досудового розслідування економічних та корупційних кримінальних правопорушень.

Замість висновку

Дійсно, прийняття Антикорупційної стратегії є необхідним плацдармом для подальшої боротьби з корупцією, адже на сьогоднішній день існує безліч законодавчих проблем, таких, як правові колізії, паралелізм повноважень, невідповідність профільних законів вимогам Конституції України та правова невизначеність у нормативно-правових актах, які негайно потрібно усунути. І насамкінець. На мою думку, команді нового Президента України перед ухваленням даного документа потрібно винести його на обговорення широкого кола експертів, науковців і практиків, врахувавши всі зауваження професіоналів у цій специфічній галузі права, лише тоді можна буде підготовити дійсно ефективний документ, який можна буде повноцінно реалізувати на практиці з позитивним результатом.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Проблеми кваліфікації самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва у практиці Верховного Суду

Закінчення. Початок ч.1, ч.2.


Роман МОВЧАН,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного, міжнародного і кримінального права Донецького національного університету імені Василя Стуса (м. Вінниця)


Олександр ДУДОРОВ,
доктор юридичних наук, професор, завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка (м. Сєвєродонецьк)

Проблема «подвійного інкримінування» ст. 197-1 КК

Отже, саме по собі здійснення Особою-1 добудови другого поверху торговельного павільйону, як і влаштування покрівлі та штукатурки стін, якщо при цьому не змінювалися зовнішні геометричні розміри фундаменту будівлі, не може вважатися будівництвом у сенсі, передбаченому ч. 4 ст. 197-1 КК, а відтак слугувати підставою для інкримінування цієї кримінально-правової заборони. Беручи до уваги положення ДБН А.2.2-3: 2014 «Склад та зміст проектної документації на будівництво», такі дії мають розцінюватися як реконструкція (про неї, до речі, й згадується в судових рішеннях, винесених щодо Особи-1), яка передбачає повне або часткове збереження елементів несучих і огороджувальних конструкцій. Здійснення реконструкції без дозвільної документації має кваліфікуватися за ст. 97 КУпАП або (за наявності підстав) ст. 356 КК.

Натомість при кваліфікації дій за ст. 197-1 Кримінального кодексу головним є встановлення факту самовільного зайняття земельної ділянки. Адже відповідно до положень регулятивного законодавства особи, які здійснили самовільне зайняття земельної ділянки, за жодних умов не можуть отримати законний дозвіл на виконання будівельних робіт на ній: у таких осіб немає підстав для отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку, за відсутності яких є неможливим й отримання дозволу на будівництво. Через це в ч. 3 (ч. 4) ст. 197-1 КК не було необхідності наголошувати на самовільності будівництва, бо будівництво на самовільно зайнятій земельній ділянці в будь-якому разі вважається самовільним.

В аналізованій постанові ККС Верховного Суду зазначається, що після постановлення попереднього вироку Особою-1 виконано роботи з обкладання шлакоблоком існуючої будівлі торговельного павільйону, замість навісу влаштовано фундамент і зведено стіни прибудови до торговельного павільйону. Повторимо, що зроблене вище застереження в частині обмежувального тлумачення поняття «будівництво» стосується лише випадків, коли не змінюються зовнішні геометричні розміри фундаментів об’єктів будівництва. Інакше дії особи можуть кваліфікуватися за ч. 3 (ч. 4) ст. 197-1 КК, що й мало місце в розглядуваній ситуації.

Щоправда, текст постанови ККС ВС не дозволяє дати однозначну відповідь на запитання, від вирішення якого головним чином і залежатиме оцінка цього судового рішення на предмет порушення/дотримання принципу non bis in idem, — де саме було влаштовано фундамент: або замість навісу на території, яка входила до площі земельної ділянки, самовільному зайняттю якої суд ще у 2012 р. дав кримінально-правову оцінку; або на «новій» території, яка прилягає до раніше самовільно зайнятої земельної ділянки? Вивчення не лише постанови ККС ВС, в якій використовується формулювання «замість навісу влаштовано фундамент», а й ухвали Донецького апеляційного суду, в якій зазначається, що «замість навісу літ «Б» (згідно з планом КП «БТІ») було влаштовано фундамент», схиляє до думки про те, що будівництво відбувалося переважно на зайнятій раніше земельній ділянці, але площа останньої під час будівництва все ж збільшилася.

На цій обставині (фактично єдиній, що підтверджує наявність у діях Особи-1 складу інкримінованого йому злочину) наголошує і ККС ВС: «…вироком Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 27 грудня 2012 р. Особу-1 засуджено за самовільне зайняття земельної ділянки особливо цінних земель, при цьому площа такої земельної ділянки станом на 2009 р. складала 0,0188 га. Відповідно ж до контрольного заміру від 11 травня 2017 р. площа зайнятої території складала вже 0 , 0 2 2 4 га. Тобто різниця площ зайнятої території складає 0,0036 га». Принагідно зауважимо, що, визнавши Особу-1 винним у вчиненні самовільного будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці площею саме 0,0224 га, Слов’янський міськрайонний суд Донецької області (вирок від 30 листопада 2018 р.) щонайменше некоректно (з порушенням принципу non bis in idem) сформулював обвинувачення, на що ККС ВС не відреагував.

Деякі інші проблеми застосування й удосконалення ст. 197-1 КК

Кваліфікація вчиненого Особою-1 за ч. 4 ст. 197-1 КК, з якою de lege lata варто погодитися, водночас спонукає висловити декілька критичних міркувань, пов’язаних як із оцінкою правомірності постанови ККС ВС, так і з наявністю вад чинного кримінального закону. По-перше, постає запитання, чому, встановивши факт самовільного зайняття земельної ділянки особливо цінних земель, на якій здійснено будівництво, суд першої інстанції (з чим погодилися апеляційний суд і ККС ВС) кваліфікував такі дії лише за ч. 4 ст. 197-1 КК. Адже якщо користування самовільно зайнятою земельною ділянкою набуває вигляду самовільного будівництва на ній будівлі чи споруди, то дії винного (за наявності підстав) треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 197-1 і ч. 3 цієї статті КК (або, як у розглядуваному випадку, ч. 2 ст. 197-1 і ч. 4 цієї статті КК): у такій ситуації має місце сукупність злочинів, утворена діяннями, передбаченими різними частинами однієї статті Особливої частини КК (див. ч. 1 ст. 33 КК). До речі, у 2012 р. подібні дії Особи-1 Слов’янський міськрайонний суд Донецької області виправдано кваліфікував за вказаною сукупністю злочинів. Тому ми не поділяємо сформульований в аналізованій постанові ККС ВС висновок про правильність кваліфікації дій Особи-1 лише за ч. 4 ст. 197-1 КК.

Щоправда, ККС ВС при викладенні цього висновку зробив важливе застереження, використавши зворот «з урахуванням обсягу висунутого обвинувачення». Справа в тому, що оцінка правомірності судових рішень, ухвалених щодо Особи-1, залежить від того, під яким кутом (матеріальним чи процесуальним) вони розглядаються. Згідно зі ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім двох винятків: 1) коли обвинувачення змінює прокурор; 2) якщо зміна правової кваліфікації кримінального правопорушення покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження. У нашому випадку прокурор не наполягав на зміні обвинувачення; самостійна ж зміна кваліфікації судом призвела б до погіршення становища підсудного. Тому суди не були правомочними виходити за межі висунутого обвинувачення, кваліфікуючи аналізовані дії Особи-1 ще й за ч. 2 ст. 197-1 КК. Отже, відповідальність за неточну кримінально-правову оцінку скоєного Особою-1 у вказаній частині слід покладати не на суддів, а на прокурора та орган досудового розслідування.

А чи був насправді сенс повторно відкривати кримінальне провадження?

По-друге, не заперечуючи у цьому випадку наявності формальних підстав для інкримінування Особі-1 ч. 4 ст. 197-1 КК, вважаємо, що обставини справи (нагадаємо, що площа самовільно зайнятої земельної ділянки становила 36 м2) уможливлювали розгляд дій підсудного на предмет визнання їх малозначними. За будь-якого ставлення до цього законодавчого припису ч. 2 ст. 11 КК може розцінюватися як правовий засіб подолання надмірної криміналізації. Сформулюємо чергове риторичне запитання: чи був насправді сенс повторно відкривати щодо Особи-1 кримінальне провадження за ч. 4 ст. 197-1 КК замість того, щоб «закликати його до порядку» за допомогою згаданих вище некримінально-правових важелів впливу, передбачених чинним законодавством і покликаних реагувати на випадки самовільного будівництва? Для порівняння: в одній зі справ ККС ВС підтвердив правомірність застосування ст. 45 КК «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям» щодо суб’єкта, який самовільно зайняв земельні ділянки загальною площею понад 117 га, засіявши їх сільськогосподарськими зерновими культурами (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 27 червня 2019 р. у справі № 448/923/18).

Взагалі ж наявність проаналізованого казусу щодо Особи-1, як і інших подібних випадків із судової практики, коли за ч. 2 (ч. 4) ст. 197-1 КК кваліфікувалися дії осіб, які самовільно займали земельні ділянки, належні до земель зі специфічним правовим режимом, площею 0,0025 га, 0,0006 га, 0,0009 га, 0,0008 га, 0,0029 га, 0,0062 га, 0,0099 га тощо, спонукає пригадати вчення про криміналізацію. На підставі вивчення матеріалів правозастосовної практики нами встановлено, що середній розмір шкоди, яка завдається внаслідок вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК, є приблизно в 10 разів вищим, ніж аналогічний показник, який фіксується при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК (у випадку з охоронними зонами — в 30 разів). З огляду на зміст основного безпосереднього об’єкта самовільного зайняття земельної ділянки, ступінь «порушуваності» якого (суспільна небезпека злочину), передусім, визначається розміром заподіяної шкоди, таку ситуацію не можна визнати ні логічною, ні справедливою. Якщо внаслідок вчинення самовільного зайняття земель з особливим правовим режимом спричинено (як це встановлено в деяких кримінальних провадженнях, відкритих за ч. 2 (ч. 4) ст. 197-1 КК) шкоду на суму 28 грн, 50 грн, 85 грн чи 91 грн тощо, то хіба можна стверджувати, що правовідносинам власності завдано шкоди, достатньої для визнання діяння кримінально караним?

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Наукове забезпечення законотворчості, або Про дослідницьку службу Верховної Ради України

Віталій ОПРИШКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, директор Інституту законодавства Верховної Ради України (1994–2002 рр.)

В останні тижні у ВРУ ведуться дискусії й напрацьовуються моделі та шляхи створення Дослідницької служби на базі Інституту законодавства Верховної Ради або окремої структурної одиниці. При цьому планується вивчити та використати досвід діяльності Дослідницької служби Конгресу США.

Ця інформація в мене, як вченого-юриста, який свого часу зі своїм колективом доклав немало зусиль для створення та розвитку згаданого Інституту законодавства ВРУ й був тривалий час його першим директором (1994–2002 рр.), обумовила необхідність висловити певні міркування з цього питання. Переконаний, що проблема створення такої служби повинна викликати інтерес не лише в мене, а й у багатьох фахівців, народних депутатів України, керівництва держави, її громадян і суспільства в цілому. Думаю, не помилюсь, коли зазначу, що питання ефективності діяльності Верховної Ради, як єдиного органу законодавчої влади України, прийняття нею таких законів, які б сприяли забезпеченню того, аби наша країна, як вимагає цього Конституція (ст. 1), стала реально суверенною (16 липня 2020 року Україна святкувала 30 річчя проголошення її державного суверенітету) й незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою є важливими й актуальними для всіх. Саме для сприяння вирішенню цих проблем і створювався за ініціативою й активного сприяння, зокрема, тодішнього Голови Верховної Ради України Олександра Мороза Інститут законодавства.

І вже за перші роки існування установи було зроблено чимало. Так, вперше в нашій державі були здійснені дослідження і на їх основі розроблена загальна концепція державно-правової реформи (парламентської, адміністративної, судової та місцевого самоврядування). З метою впорядкування чинного на той час законодавства були проведені дослідження, пов’язані з його систематизацією, гармонізацією з міжнародним правом, а також були вироблені й рекомендовані заходи з приведення чинного законодавства у відповідність до нової Конституції України. Слід зазначити, що колектив інституту брав активну участь і в конституційному процесі. До речі, перший коментар до нової Конституції України був підготовлений і виданий для широкого кола читачів саме Інститутом законодавства.

Нові завдання для Інституту законодавства

Проголошення незалежності та суверенітету, прийняття нової Конституції України в першу чергу обумовило активний розвиток законодавства. Проте зростання кількості нових законів було тільки однією стороною підвищення рівня правової врегульованості суспільних відносин та зміцнення законності на нових засадах. Потрібна була концепція розвитку законодавства, яка б визначала нові його засади, принципи, стратегію й тактику, дозволила виділити конкретні напрямки вдосконалення галузевого законодавства, окреслювала пріоритетність, системність законодавчих актів, логічну послідовність їх прийняття.

Крім цього, ставилося завдання об’єктивно осмислити надбання минулого, оцінити й спрогнозувати тенденції та напрями подальшого розвитку законодавства. На основі всебічного й глибокого аналізу змісту чинного законодавства, з’ясування прогалин та протиріч у ньому, недоліків у законотворенні, виявлення причин його низької ефективності Інститутом законодавства була розроблена Концепція розвитку законодавства України на 1997–2005 рр. та Орієнтовна програма законопроектних робіт на цей період. Ці документи були затверджені Верховною Радою й значною мірою реалізовані в її діяльності. (Нині є гостра потреба на основі серйозних наукових досліджень розробити проект Концепції розвитку законодавства України на період діяльності Верховної Ради дев’ятого скликання).

Усі зазначені вище дослідження, як правило, обговорювалися на всеукраїнських науково-практичних конференціцях, організованих Інститутом законодавства за участі науковців і практиків, а прийняті ними рекомендації були спрямовані до відповідних державних органів та народних депутатів України для втілення їх у діяльності парламенту.

Як пригадується, в ті роки інститут активно співпрацював з комітетами Верховної Ради, за якими були закріплені конкретні фахівці, та народними депутатами України. Наші науковці брали активну участь у розробці законопроектів та їх експертизі. Результативній діяльності інституту сприяла й скоординована співпраця з науково-дослідними установами, навчальними закладами, державними органами та іншими структурами.

Я більш детально зупинився на роботі Інституту законодавства, щоб показати його значну роль у забезпеченні якісного законотворчого процесу Верховної Ради України. Проте, на мою суб’єктивну думку, останнім часом Інститут законодавства втратив свої позиції в цьому напрямі. Він не став реальною базовою установою науково-правового забезпечення законодавчої діяльності Верховної Ради України, як цього вимагає Положення про інститут, затверджене розпорядженням Голови Верховної Ради України від 4 серпня 2003 р. № 770. Звичайно, є ряд причин, якими можна пояснити таку ситуацію. Однією з цих причин є те, що інститут замість сприяння ефективній законотворчій діяльності Верховної Ради та її комітетів й окремих народних депутатів, досить багато часу й зусиль витрачає на підготовку наукових кадрів у галузі правознавства через власну аспірантуру й докторантуру, приймає до захисту дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата й доктора юридичних наук та забезпечує його, приймає кандидатські іспити з іноземної мови, філософії та юридичних спеціальностей. Як не дивно, ця невластива для такої структури — апарату Верховної Ради — функція без достатніх, на мою думку, підстав знайшла своє закріплення в п. 3.10. зазначеного Положення про Інститут законодавства. На сьогодні в ньому створені й функціонують три спеціалізовані вчені ради: на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) юридичних й економічних наук, а також наук з державного управління, які здійснюють досить активну діяльність. Використання даних із доступних джерел дає можливість зазначити, що лише за 11 років (2005–2016 рр.) в інституті було захищено 340 дисертацій, з них – 274 кандидатських і 66 докторських (точних даних за період 2016–2019 рік встановити не було можливості). Проте, на мою думку, кількість таких захистів не зменшилася. Тож можна лише уявити, скільки робочого часу було витрачено для організації забезпечення такої значної кількості захистів замість того, щоб спрямувати зусилля працівників інституту на забезпечення законодавчого процесу ВРУ. Однозначно, це свідчить про відсутність належного контролю за діяльністю Інституту законодавства з боку керівництва Верховної Ради України, яке покликане його забезпечувати (п. 4.1. Положення про інститут).

Розглядаючи цю ситуацію, переконаний , що повноваження, якими був наділений інститут із виконання не властивої для нього функції щодо організації й забезпечення захисту дисертаційних робіт, потрібно скасувати. Це надасть можливість активізувати й спрямувати зусилля його колективу на виконання тих завдань, які випливають із головного призначення установи.

Це добре, що в структурі апарату Верховної Ради успішно функціонують Головне юридичне управління та Головне науково-експертне управління, які, певною мірою, підстраховують роботу інституту. Шкода, що їх висновки не завжди враховують не лише народні депутати, комітети, а й Верховна Рада в цілому, що негативно впливає на якість законодавчих актів і дає достатньо обґрунтовані підстави для оскарження окремих із них у Конституційному Суді.

Зазначені обставини сприяють включенню в порядок денний та обговоренню Верховною Радою законів, які не відповідають перш за все Конституції України, а також законним інтересам громадян, суспільства в цілому та держави (закони про землю, банківську діяльність, гральний бізнес, проекти законів про подвійне громадянство, підвищення зарплати державним службовцям та деякі інші).

Щодо створення Дослідницької служби

Повертаючись до проблеми щодо створення Дослідницької служби Верховної Ради України, безперечно необхідно використовувати досвід не лише аналогічної служби Конгресу США, але й інших держав та міжнародних організацій (наприклад, Дослідницької служби Европейського парламенту, яка налічує 350 експертів). Щодо Дослідницької служби Конгресу США, то вона має більше ніж сторічний досвід свого функціонування й покликана в першу чергу забезпечувати запити членів Конгресу, його комітетів та інших співробітників щодо законопроектної та пов’язаної з нею експертної роботи, надавати необхідну довідкову інформацію. В штаті цієї служби знаходиться понад 600 співробітників. При цьому аналітики служби дотримуються в своїй роботі правил конфіденційності, своєчасності, точності, об’єктивності, збалансованості й безпартійності.

Беручи до уваги досвід вказаної Дослідницької служби Конгресу США, керівництво Верховної Ради уже в перші роки після проголошення незалежності України неодноразово робило спроби налагодити співробітництво з нею. Так, 11 лютого 1993 р. був підписаний Договір про співробітництво Президії Верховної Ради України й Дослідницькою службою Конгресу США, а 16 січня 1995 р. Президія ВРУ своєю постановою схвалила черговий договір про співробітництво між українським парламентом і Дослідницькою службою Конгресу США. Сподіваюся, що нинішні спроби заяви керівництва апарату Верховної Ради заслуговують на серйозну увагу й реально втіляться не лише в успішне використання досвіду Дослідницької служби Конгресу США, а й у конкретні заходи по створенню власної аналогічної служби Верховної Ради.

Щодо питання, яке обговорюється: створити таку службу на базі Інституту законодавства чи це буде окрема структурна одиниця, то на мій погляд, враховуючи нинішні фінансові можливості держави, немає необхідності організовувати ще одну окрему структуру в апараті Верховної Ради. Вважаю, доцільніше здійснити цю реорганізацію на базі Інституту законодавства, звільнивши його від виконання невластивих для цієї структури функцій, а також ввівши до майбутньої Дослідницької служби інші підрозділи парламенту, які здійснюють необхідну для Верховної Ради дослідницьку діяльність.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Судова реформа «від Зеленського» Що говорить альтернативний законопроект щодо Верховного Суду та суддівського самоврядування?

Антон ДІДЕНКО,
адвокат, експерт із законодавства
у сфері здійснення судочинства

Альтернативний до президентського законопроект № 3711-1 щодо Верховного Суду та органів суддівського самоврядування — аналіз позитиву та можливих ризиків.

 Авторський погляд на проблеми судової влади

Наприкінці завершення цієї парламентської сесії відбувався доволі цікавий та важливий процес — розгляд законопроектів, пов’язаних із розбудовою органів судової влади. Важливість цього питання для суспільства складно применшити, адже очевидним є, що всі ті позитивні, а так само й негативні явища, які ми спостерігаємо наразі в українських судах, зароджуються й беруть свій початок саме на найвищому рівні судової системи. Й саме тому, коли (для прикладу) цивільна справа розглядається в першій інстанції не два місяці (як це відведено законом), а два роки й більше, то, в першу чергу, це відбувається саме через неправильно побудовану систему.

У кожній державі існують ті чи інші негативі явища та прояви в судовій системі. Але така система, найперше, повинна бути незалежною від будь-якого зовнішнього втручання (як-то тиск чинної політичної влади, правоохоронних органів чи бізнес-еліт). Також вона повинна та бути здатною швидко виявляти та усувати свої ж слабкі ланки — усувати організаційні недоліки, визначати пріоритетні напрямки, вирішувати кадрові питання тощо.

Саме тому тема реформування судової системи України не повинна бути цікавою лише самим суддям та декільком грантовим організаціям. Із наведених причин жоден правник, будь-то юрист, адвокат чи прокурор, інший фахівець у галузі права не повинен бути байдужим до стратегічних питань побудови судової системи.

Про альтернативний законопроект

Нещодавно у Верховній Раді України було зареєстровано президентський законопроект № 3711 «Про внесення змін до Закону «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності Верховного Суду та органів суддівського врядування». Аналіз сильних і слабких сторін цього документу я аналізував у попередній публікації. Наразі ж пропоную оглянути доволі цікавий альтернативний до президентського законопроект № 3711-1 (далі — законопроект № 3711-1). Він торкається аналогічних питань, регулювання яких визначається в президентському законопроекті , але в багатьох випадках пропонує інший підхід до їх вирішення.

Повноваження ВККСУ та конкурсний відбір до комісії

На відміну від президентського законопроекту, який пропонує зробити ВККСУ більш підконтрольною Вищій раді правосуддя, альтернативний законопроект, навпаки, передбачає посилення ролі комісії. Згідно тексту документу, Вищій кваліфкомісії суддів надається право самостійно (без погодження з ВРП) затверджувати порядок проведення конкурсу на посаду судді, методику проведення й оцінювання іспиту в межах конкурсу, порядок і методику кваліфікаційного оцінювання суддів.

Згідно законопроект у склад ВККСУ обиратиметься конкурсною комісією в такому складі: три особи з числа суддів або суддів у відставці, визначені Радою суддів України, три особи, запропоновані донорами, які протягом останніх двох років до моменту формування конкурсної комісії надавали Україні міжнародну технічну допомогу в сферах верховенства права та запобігання і протидії корупції (міжнародні експерти). При прийнятті рішень конкурсною комісією, за умови наявності однакової кількості голосів, пріоритет надається голосам міжнародних експертів.

Позитивні ініціативи та можливі ризики

Альтернативним законопроектом, на відміну від основного, не регулюється питання, яким чином діяти в тому випадку, коли міжнародні організації відмовляться надати членів до конкурсної комісії, адже така ситуація вже мала місце при реалізації положень Закону № 193-ІХ. Нагадаю, що на сьогоднішній день у судовій системі склалася ситуація, коли Законом № 193-ІХ було розформовано Вищу кваліфікаційну комісію суддів України та, як наслідок, зупинено конкурсний добір до судів та кваліфікаційне оцінювання суддів. Водночас утворити новий склад комісії не вдалося через неделегування міжнародними організаціями, що співпрацюють з Україною в сфері правого розвитку та боротьби з корупцією, кандидатур до складу такої конкурсної комісії.

Реформа Вищої ради правосуддя

На відміну від основного законопроекту, альтернативний пропонує доволі радикальний підхід до питання функціонування Вищої ради правосуддя. Передбачається, зокрема, що всі члени ВРП, які обійняли таку посаду до набрання чинності Законом № 1401-VIII від 02.06.2016 р. (яким було внесено зміни до Конституції, в тому числі й щодо механізму формування складу ВРП) вважаються звільненими з моменту набрання чинності законопроектом у разі його прийняття як закону.

Щодо решти членів Вищої ради правосуддя, то у визначені законопроектом строки перевірка щодо їх відповідності вимогам закону має бути проведена Конкурсною комісією, утвореною для формування ВККСУ. В разі виявлення їх невідповідності вимогам закону, такі члени ВРП підлягатимуть звільненню.

Принагідно слід нагадати конституційний механізм формування Вищої ради правосуддя. Рада складається з двадцяти одного члена, з яких десятьох обирає з’їзд суддів України з числа суддів чи суддів у відставці, двох призначає Президент України, двох — обирає Верховна Рада, двох — з’їзд адвокатів України, двох — всеукраїнська конференція прокурорів, ще двох — з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ.

Законопроект передбачає запровадити попередній відбір членів ВРП за результатами конкурсу, проведеного комісією, яка формується за аналогічними правилами, як і комісія для конкурсу до ВККСУ. Вона ж і формуватиме список кандидатів, яких визнано такими, що відповідають вимогам закону. Суб’єкти обрання членів ВРП обиратимуть їх саме із цього списку претендентів.

Про «зовнішнє управління»

Слід відзначити, що необхідність глибокого реформування Вищої ради правосуддя доволі давно обговорюється в експертному середовищі. На відміну від основного, альтернативний законопроект торкається цього питання й пропонує свій рецепт його вирішення. З аналізу документу вбачається дуже значне посилення ролі експертів міжнародних організацій у питаннях побудови судової системи України, хоча до цього звучало досить багато критики з приводу можливого зовнішнього втручання в процес управління країною.

Дозволю собі висловити власну думку: на ділі все виглядає не настільки критично. При правильному підході участь компетентних міжнародних експертів може бути певним інструментом, відправною точкою, поштовхом для позитивних зрушень. Ризики так званого «зовнішнього управління» виправдовуються необхідністю докорінних реформ, які вітчизняні еліти наразі, чого гріха таїти, не здатні забезпечити через корумпованість, корпоративізм та політичну заангажованість.

Повертаючись до вже згаданого в минулих публікаціях Висновку Венеційської комісії від 6—7 грудня 2019 року, зауважу, що ним було відмічено потенціал до позитивних наслідків роботи спільної комісії за участі міжнародних експертів (п. 22). Заразом комісія застерегла від постійної участі міжнародних експертів у формуванні органів судової влади та вказувала на тимчасовий характер таких заходів до моменту досягнення запланованих результатів (п. 24).

Щодо ВСУ та Верховного Суду

Альтернативний законопроект, як і основний, передбачає ліквідацію ВСУ шляхом його приєднання до Верховного Суду. Судді ВСУ зараховуватимуться до відповідної палати Верховного Суду, але будуть зобов’язані протягом одного року пройти кваліфікаційне оцінювання. Кількість суддів ВС встановлюється в кількості не більше 200 осіб.

Альтернативний законопроект містить і позитивну відмінність від основного, яка полягає в тому, що кваліфікаційне оцінювання судів ВСУ здійснюватиметься за загальною процедурою. І це є позитивом, адже норма основного законопроекту, за якою порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання таких суддів затверджуються Вищою радою правосуддя, не відповідає Конституції. Однозначно позитивним є те, що законопроект, як і основний, прибирає норму щодо зменшення кількості суддів Верховного Суду до 100. У той же час, на відміну від альтернативного, основний законопроект не визначає кількості суддів ВС, а покладає повноваження із її визначення на Вищу раду правосуддя. І це також недолік основного законопроекту, адже такі повноваження ВРП не узгоджуються з Конституцією. Одночасно виникає й питання, чи є запропонована в законопроекті № 3711-1 кількість 200 суддів обґрунтованою? Адже станом на сьогоднішній день у ВС працює 193 судді, плюс, за даними сайту ВСУ, в цьому суді працює ще 15 суддів, що загалом становить 208 служителів Феміди.

Посилення ролі ГРД та підрозділу дисциплінарних інспекторів ВРП

Разом із тим пропонується суттєве розширення повноважень Громадської ради доброчесності (ГРД). Для цього ГРД надаються повноваження звертатися із дисциплінарною скаргою на суддів, ініціювати процедуру моніторингу способу їх життя. Також збільшується кількість голосів членів ВККСУ, необхідна для подолання негативного висновку ухваленого ГРД щодо судді, у межах кваліфікаційного оцінювання.

Заразом законопроектом пропонується, що на членів Громадської ради доброчесності поширюватимуться вимоги антикорупційного законодавства.

Також законопроект пропонує доволі суттєве посилення ролі дисциплінарних інспекторів ВРП. Зокрема передбачається їх виведення з прямого підпорядкування членів Вищої ради правосуддя, запровадження автоматичного розподілу справ між ними та навіть надання їм права оскарження рішень ВРП, прийнятих за наслідками розгляду дисциплінарних справ на суддів.

Разом із тим, досить дискусійною виглядає ініціатива законопроекту в частині надання додаткових повноважень членам Громадської ради доброчесності — можливість ініціювання дисциплінарного провадження щодо суддів. В експертному середовищі неодноразово наголошувалося на тому, що ініціювання дисциплінарних проваджень щодо суддів повинно здійснюватися за обґрунтованими скаргами тих суб’єктів, права яких було порушено внаслідок рішень чи дій судді. В протилежному випадку існує значний ризик того, що будь-який орган, уповноважений звертатися зі скаргами на дії суддів, може бути перетворений на інструмент тиску на судову систему. Це такий собі «дамоклів меч» над головами суддів, який може спрацювати в необхідний момент.

Водночас, однозначно слід привітати ініціативу щодо поширення на осіб, що входять до складу Громадської ради доброчесності, вимог антикорупційного законодавства. Це є додатковим запобіжником від можливого незаконного впливу на них. Також безумовно позитивною є й ініціатива щодо посилення ролі дисциплінарних інспекторів ВРП та їх інституційної незалежності.

Чи чекає на судову систему поповнення новими суддями?

У контексті важливого питання завершення конкурсів із формування суддівського корпусу, а саме конкурсу до судів першої інстанції та до апеляційних судів (від 2017 та 2019 років, відповідно), проект передбачає чітко регламентовані строки формування складу ВККСУ, що є позитивним аспектом у зазначеному контексті, адже дозволить уникнути надмірного затягування процедури. Заразом альтернативний законопроект, аналогічно, як і основний, не передбачає перехідного періоду дії тих нормативних актів щодо конкурсів та кваліфікаційного оцінювання, які було затверджено минулим складом ВККСУ і діючим складом ВРП. А це може утворити складнощі із проведенням конкурсу та кваліфікаційного оцінювання.

Післямова

У контексті чергового етапу судової реформи України, доцільно буде згадати зауваження Венеціанської комісії, наведені в уже згаданому її звіті щодо проекту Закону № 193-ІХ: «для того, аби основна реформа була успішною, недостатньо «зробити це правильно» по суті. Процедура прийняття закону настільки ж важлива, як і його зміст. Правильна консультація з усіма зацікавленими сторонами має важливе значення щоб зробити реформу достовірною та забезпечити її прийнятність навіть для тих, хто проти неї, щоб пережити зміни уряду з часом».

Як уже відзначалося, президентський законопроект № 3711 є більш виваженим, аніж попередній, що пізніше став Законом № 193-ІХ. Однак він має й свої недоліки.

Відтак було б доцільно, аби за наслідками роботи в цьому напрямку парламентом було враховано як сильні, так і слабкі сторони основного та альтернативного законопроекту та прийнято виважене рішення.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

Telegram