Антикорупційний суд: погляд під різними кутами

Олег Петровець, політичний експерт

Рішення про створення в Україні антикорупційного суду на офіційному рівні ухвалили ще в 2016 році, коли в стінах Верховної Ради законом став документ під назвою «Про судоустрій і статус суддів». Передбачалося, що після цього парламентарі оперативно ухвалять окремий закон і суд запрацює якнайшвидше. Крім того, в меморандумі з МВФ від 2017 року кінцевим терміном створення суду було зазначено кінець березня 2018 року.

Проте, як це часто буває в Украї­ні, не так сталося, як гадалося. Від старту судової реформи під тиском міжнародної експертної спільноти парламентарі реєстрували й під тим же тиском «бракували» вже два законопроекти (No 6011 та No 6529).

Наразі на розгляді народних об­ранців перебуває президентська іні­ціатива, яку, очевидно, якщо про­голосують, то під тиском тих же іноземних партнерів і не в такому вигляді, в якому її подано зараз. Ну а сам антикорупційний суд, відпо­відно, аж ніяк не встигне запрацю­вати до визначеного в угоді з МВФ терміну.

У зв’язку з цим виникає чимало запитань на кшталт: а як же тепер співпраця з МВФ, якими можуть бути наслідки, і так далі. Але най­головнішим питанням, безперечно, залишається: невже антикорупційну тріаду (НАЗК – НАБУ і САП – Вищий антикорупційний суд) так і не буде замкнено?

У такому разі прогнози більшос­ті експертів виглядають сумно, адже без антикорупційного суду подола­ти хабарництво і «договорняки» на найвищому рівні навряд чи вдасть­ся. А це означає остаточний провал реформи й руйнування наших мрій про європейську (не лише терито­ріально) Україну. На щастя робити якісь остаточні невтішні висновки поки що рано, адже дискусію довкола появи останнього, третього, елемента в українській антикоруп­ційній системі не те що не закрито, навпаки — вона в самому розпалі. І точиться ця дискусія якраз довкола вищезгаданого президентського за­конопроекту «Про Вищий антико­рупційний суд».

Звісно, сам факт ухвалення рі­шення про створення такого орга­ну — вже позитив. Адже очевидно, що тими силами, які зараз є, анти­корупційну реформу Україна «не тягне». Серед плюсів президент­ського законопроекту також можна виділити положення, згідно з яки­ми до відбору суддів залучаються міжнародні експерти, а сам суд має окреме фінансування, що збільшує шанси на фаховість та незалежність майбутнього органу.

Разом із цим не можна сказати, що у Венеціанській комісії та в МВФ залишилися повністю задоволеними цим законопроектом. Так, у МВФ наполягають, аби Міжнародна рада експертів, яка буде залучена до від­бору суддів антикорупційного суду, мала право непереборного вето щодо кандидатур недоброчесних судів. Адже в законопроекті Президента ВККСУ, що призначає суддів, може подолати це вето двома третинами голосів від свого складу.

МВФ також переконує Україну прислухалася до рекомендацій Ве­неціанської комісії щодо юрисдик­ції суду, яка повинна співвідноси­тися з юрисдикцією НАБУ і САП, а не поширюватися на всі коруп­ційні злочини. Інакше суд буде просто «завалений» дріб’язковими справами й не зможе сконцентру­ватися на масштабних корупцій­них злочинах.

Варто зазначити, що з розтира­жуванням критики МВФ у ЗМІ, в українському суспільстві скептичні настрої щодо законопроекту зрос­ли ще більше. Хоча, на мою думку, це відбулося не зовсім справедливо. Адже кожна медаль має дві сторони. І якщо проаналізувати документ детальніше, можна побачити, що роз­цінювати спірні положення можна й зовсім під іншим кутом зору. Так, я ніде не зустрічав характеристики законопроекту як компромісного – такого, який може «примирити» деякі рекомендації «Венеціанки» з українським законодавством, що не допускає створення в нашій країні спеціальних судів. Також рідко хто наголошує на наявності в законо­проекті запобіжників від переван­таження суду дріб’язковими спра­вами, якої так побоюються в МВФ. А ці запобіжники там є. Зокрема, передбачено, що суд розглядатиме корупційні справи, якщо розмір за­ подіяної шкоди буде в 500 і більше разів перевищувати розмір прожит­кового мінімуму.

Крім того, не варто забувати й про те, що аби законопроект став законом, за нього повинні проголо­сувати депутати. Тому все має бути зроблено настільки грамотно, щоб примирити не лише українське за­конодавство й рекомендації наших партнерів, але й самих народних об­ранців між собою.

І під час доопрацювання законо­проекту до другого читання, думаю, таку спробу буде здійснено.

До слова, сама ідея створення ан­тикорупційного суду в Україні під­давалася критиці як на експертному рівні, так і на найвищому політич­ному. Оперували опоненти інсти­туційного новоутворення зазвичай такими аргументами: практика функціонування антикорупційних судів у світі досить неоднозначна, тому не факт, що в Україні він буде ефективним; такий орган не впису­ється в українську судову систему, створення спеціальних судів, яким буде антикорупційний, в Україні заборонено Конституцією; усі суди повинні бути антикорупційними; цей орган нам нав’язують з-за кор­дону, ніби ми самі не в змозі ухва­лювати рішення та керувати влас­ною державою.

Водночас, маємо й контрар­гументи сторін. Дійсно, практика створення антикорупційних судів серед європейських країн є мало­ поширеною (Хорватія, Словаччина, Болгарія), і бажаних результатів ці органи в основному не приносять. Разом із цим такі суди можна на­ звати достатньо ефективними в середньо- і висококорумпованих країнах, до яких слід віднести й Україну. Таким чином, враховуючи ідею «проміжного характеру» анти­корупційних судів у нашій країні, необхідність діяльності яких повин­на зникнути з часом, імовірність того, що вони виконають свою функцію — суттєво просунуть анти­корупційну реформу — достатньо велика.

Так, дійсно, стаття 125 Основ­ного закону будь-які особливі суди забороняє, проте дозволяє створен­ня вищих спеціалізованих судів, під формат якого й намагаються підлаштувати концепцію антико­рупційного суду. Ну навіть якщо подібний суд і не вписується в нашу судову систему, а його концепція суперечить Конституції, — звісно ж, це проблема, але не більше. Чи хіба Конституція — небесна істина, а не всього лише правила, які ми вста­новлюємо самі? Бо ж коли йдеться про зміну Основного Закону в час­тині форми державного правління по кілька разів за відносно корот­кий термін, то це можна. А тут, у випадку з антикорупційним судом, Конституція незворушною стіною. Чесно кажучи, виглядає як аргу­ментація потенційного злодія, що виступає проти встановлення камер спостереження.

Те, що всі суди повинні бути антикорупційними — правильно. В ідеалі. Але, на жаль, українські реалії не такі. Судова система сьо­годні — одна з найкорумпованіших інституцій у країні. Тому без добря­чого стусана для топ-корупціонерів, мабуть, таки не обійтися. А цим стусаном якраз і може стати анти­корупційний суд.

Щодо нав’язування, самостій­ності-несамостійності. З одного боку, політична суб’єктність і полягає в тому, щоб самостійно ухва­лювати рішення щодо майбутнього своєї держави. В цьому контексті нотка раціоналізму в заявах деяких народних обранців все ж простежу­ється. Проте, з іншого боку, йдеть­ся швидше про руку допомоги, яку ми ж самі просили нам простягну­ти, а не про якогось роду зовніш­нє управління. Тому говорити про якесь нав’язування наразі не зовсім правильно. Як на мене, досить пе­реконливо виглядають як аргумен­ти, якими оперують критики ідеї створення антикорупційного суду, так і контраргументи. Але істина, певно, десь посередині.

Наостанок варто нагадати, що під час економічного форуму в Давосі Президент України пообіцяв врахувати рекомендації Вене­ціанської комісії та МВФ щодо створення антикорупційного суду. Якою буде в підсумку ця інституція в Україні — до певної міри ще інт­рига. До того ж, не варто забувати й про наявність чотирьох альтерна­тивних до президентського законо­проектів, які також чекають свого розгляду народними обранцями.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути