Connect with us

Думка експерта

Авторське право в Україні та оплата за використання музичних творів

Дата публікації:

Олександр Нікін,
експерт з авторського права, ліцензування та юридичної підтримки прав українських авторів

Наскільки має бути розгалуженою система збору авторської винагороди для зародження в Україні у правокористувачів культури оплати за використання музичних творів? 

Парадокс нашої країни полягає в тому, що, мабуть, ніхто до кінця не впевнений, скільки в нас чого є. Ані підприємців, ані підприємств, ані взагалі населення. Тому, якщо вам будуть наводити якісь цифри (кількості чогось у масштабах країни), знайте — це все приблизно, оскільки ми можемо робити певні припущення, спираючись, скажімо, на досвід сусідньої Польщі, що має приблизно такі ж параметри підприємництва та споживачів, або на реєстри підприємців (що офіційно зареєстровані й працюють легально).

Так ось, за цими розрахунками, в нашій країні є від 85-ти до 100 тисяч потенційних користувачів авторського продукту в комерційних цілях. Це можуть бути і великі ТРЦ, й маленькі кіоски біля дороги на виїзді з села. Для контролю використання авторського продукту нам треба дотягнутися до десятків тисяч кафе, магазинів, перукарень тощо в кожному куточку України. А це, звісно, можуть зробити лише живі люди, що сядуть в автомобіль, маршрутку, або на велосипед і приїдуть на місце, де, за нашими даними, може грати музика без відповідної ліцензії. Для охоплення цих закладів та моніторингу використання творів, треба більше тисячі агентів на всій території України.

Зрозуміло, для спрощення процесу для підприємців в нас є унікальне технічне рішення — так зване «єдине вікно» для правовласників та споживачів. На цьому сайті, знайомому вже багатьом працівникам індустрії, підприємці можуть зареєструватися та подавати дані про використання творів та оплачувати його. Без папірців, без зустрічей з працівниками організації. Для цього їм потрібний лише електронний цифровий підпис.

Але ж правила вигадали боягузи — вважає дуже багато людей, що бачать себе великими комбінаторами, недосяжними для контролю, або просто економлять на всьому, включаючи серветки. Для багатьох ще, на жаль, аудіовізуальні продукти це щось таке собі «колгоспне», за що платити не треба.

Ось для цих випадків нам і потрібні агенти, оснащені пристроями, об’єднаними в єдину мережу, як працівники мереж рітейлу, наприклад. Це або смартфони, або інші портативні гаджети зі спеціальними додатками на кшталт Shazam, що миттєво визначають яка композиція грає. Вони фіксують використання авторського продукту й автоматично отримують результат на запит, чи легально підприємець використовує цю фонограму.

Щомісяця наші працівники «у полі» роблять близько 500 фіксацій і за їх результатами ми плануємо відповідні дії. І варто сказати, що ця робота приносить результат, на цей час ми маємо понад 18 тисяч контрактів із користувачами зі всієї України, згідно яких видаємо ліцензії на використання музичних творів у більш ніж 20 тисячах закладів торгівлі, громадського харчування та сфери послуг.

Разом із тим епідемія та карантин вносять свої корективи — сумні, але й дещо надихаючі. На жаль, зараз щомісячно закриваються щонайменше 500 закладів із тих, що сплачують роялті, на щастя, ми укладаємо щомісячно договорів про ліцензування більше ніж вказану цифру, що дозволяє нам зростати. Люди не складають руки, продовжують боротися за свій добробут, музика продовжує грати, а значить, не все ще пропало. Як говориться, в нашій сфері треба дуже швидко бігти, щоб лише залишатися на місці. На жаль, цього не до кінця розуміють ті, хто вирішує, що тут усе легко й засновує нові подібні організації.

Як в умовах, що складалися роками, Організація колективного управління (ОКУ) може отримати довіру правовласників та авторів? Як кажуть, головна основа довіри — це вчасно повернуті гроші.

У першу чергу для побудови довіри треба мати прозорі стосунки з авторами та правовласниками, а також із користувачами авторських творів. І ми забезпечуємо їх завдяки автоматизованій системі, що вираховує використання творів та суми роялті. Кожен автор чи правовласник має змогу дізнатися, скільки разів його твір використовувався і яку суму він повинен за це отримати. Якщо музика грає на великих майданчиках в масштабах країни, наприклад, у мережах супермаркетів, ресторанів швидкого харчування, або преміум-сегменту (є в нас і такі мережі) та розважальних центрах, це відбувається автоматично без втручання людини, що виключає якісь маніпуляції.

З іншого боку — це регулярні виплати. Можна обіцяти авторам захмарні ставки роялті роками, як це роблять інші, але для набуття довірчих відносин краще платити без затримок. Уже близько десяти років наші автори знають, що кожного кварталу їм надходять виплати за користування їх творами. І я можу сказати, що щороку сума виплат росте, приблизно на 50% від попередньої. За три квартали цього року, незважаючи на карантин, виплати авторам склали 27,3 мільйона гривень. В Україні це рекордні суми для індустрії. Тому довіра артистів та лейблів до ОКУАСП росте пропорційно.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Системний мережевоцентричний аналіз інформації — сучасна зброя криміналіста-детектива

Опубліковано

on

Петро Біленчук, професор Національного авіаційного університету

Загальновідомо, що основною метою детективознавства, сискознавства, доказознавства, експертознавства, криміналістики є пізнання, доказування, розкриття, розслідування, судовий розгляд, запобігання, протидія та попередження злочинів. Для ефективної реалізації поставленої мети юристу-правознавцю необхідно вміти провести детальний мережевоцентричний аналіз усіх сфер злочинного світу.

Що таке мережевоцентричний аналіз?

1. Концептуальні засади системного аналізу документів і матеріалів, відомостей і даних судової статистики.

Системний консолідований мережевоцентричний аналіз інформації займає вагоме місце в кожній сфері життєдіяльності людини, суспільства, держави й цивілізації загалом. Це обумовлено тим, що правильно проведена аналітична робота є основою вдалого результату будь-якої професійної діяльності правознавця (слідчого, судді, прокурора, адвоката, криміналіста, детектива, експерта, оперативного працівника, нотаріуса, правозахисника). Як реальний приклад, розглянемо досвід практичного застосування мережевоцентричного аналізу інформації в детективознавстві, доказології, сискології, експертології і криміналістиці. Даній тематиці присвячені численні праці, проте нами особливу увагу в цій статті буде приділено навчальному посібнику «Транснациональная преступность: состояние и трансформация», монографії Олексія Чистякова «Пандемія страху» та працям В. Суворова «Контроль» і «Вибір».

Консолідований аналіз судової статистики свідчить, що в останні роки (1990—2020 рр.) спостерігається широка трансформація злочинності на теренах усіх пострадянських країн. Водночас статистичні дані результатів діяльності органів досудового розслідування й установ судової влади дають змогу стверджувати про різке зменшення ефективності використання традиційних методів запобігання й боротьби зі злочинністю. Як справедливо зазначає Анатолій Яровий, «Статистика розкриття злочинів є невтішною. З облікованих у минулому році 15 368 особливо тяжких злочинів лише в 4 878 випадках (або в 31,7%) конкретним особам було повідомлено про підозру, а ще менше по них направлено до суду обвинувальних актів — 3 005 (або всього 23,5%). До того ж, у залишку на кінець звітного періоду залишилися нерозслідуваними 11 726 кримінальних проваджень даної категорії, або 76,3%» (Анатолій Яровий. Чому Україні потрібна нова реформа Нацполіції, і якою вона повинна бути? Юридичний вісник України, 2020. № 45. С. 4).

Аналогічної думки дотримується й Олексій Баганець, який звертає особливу увагу на реальний стан дотримання органами судової влади, правоохоронними органами, спецслужбами (слідчими, прокурорами, суддями, детективами, оперативними працівниками МВС, СБУ, НАБУ та прокурорами САП) конституційних прав громадян під час досудового розслідування в 2019 році. Особливо увагу він акцентує (крім інших важливих) на тому, що, по-перше, замість створення необхідних умов/ підстав для захисту конституційних прав і свобод громадян, Державна судова адміністрація України ще в 2017 році змінила свою статистичну звітність із метою повністю приховати судову статистику щодо наданих судами дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що неминуче сприятиме подальшим зловживанням слідчих і прокурорів, пов’язаним із неправомірним втручанням в особисте життя громадян, вину яких ще не доведено в судовому порядку і не підтверджено обвинувальним вироком суду. По-друге, на бездіяльність слідчих і прокурорів у 2019 році громадяни скаржилися в 6 разів частіше, аніж у 2013 році, і ці цифри з кожним роком зростають, але належних висновків з цього приводу ніхто в Україні не робить, а тому беззаконня, безвідповідальність та безкарність з боку органів правопорядку лише «процвітають» попри розмови про «реформи є». По-третє, з кожним роком усе менше й менше обвинувальних актів по кримінальних провадженнях направляється слідчими і прокурорами до судів. І по-четверте, натомість залишки нерозглянутих обвинувальних актів у судах збільшуються щороку в середньому на 20 відсотків (Олексій Баганець. Стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування в 2019 році. «Юридичний вісник України», 2020, № 45. С. 7). Очевидно, що в такій кризовій негативній ситуації перед органами правосуддя, судочинства та правопорядку постає об’єктивна необхідність пошуку нових шляхів, розробки сучасних засобів, методів, технологій протидії злочинному світу. Разом із тим розробка нових засобів, методів, технологій запобігання, протидії, розслідування злочинних проявів можлива лише на основі детального аналізу криміногенної ситуації, яка виникла в Україні. Чим швидше і якісніше проводитиметься аналіз стану проривних кардинальних змін у діяльності сучасного кримінального світу, тим швидше правоохоронні органи зможуть реагувати на ці криміногенні тенденції, глибинні зрушення й зміни. Тому вважаємо, що системний консолідований мережевоцентричний аналіз має охопити всі сфери кримінального світу, а тому важливо з допомогою сучасних засобів пізнання проникнути в найпотаємніші його криміногенні кутки.

Очевидно, що перший етап дослідження починається з аналізу видимих змін у кримінальному середовищі, з аналізу судової статистики злочинності як у регіоні, так і державі та світу в цілому. Наприклад, сьогодні вже можна реально констатувати наявність тенденції стрімкого приросту частки кіберзлочинності, наркозлочинності, торгівлі людьми, торгівлі зброєю в загальній кількості скоєних злочинів. Це дозволяє зробити висновок, що наразі провідним безпековим закладам вищої освіти (ЗВО) держави необхідно розпочати системну підготовку відповідних кадрів кіберполіцейських, кіберслідчих, кібердетективів, кіберкриміналістів, кіберекспертологів, кіберсуддів, які змогли б протидіяти цим сучасним соціальним загрозам, кібернетичним шахрайствам в інтернеті тощо. Очевидно, що в такій ситуації дослідники-правознавці мають можливість проаналізувати зміни й тенденції в характері скоюваних комп’ютерних злочинів, а також дослідити соціально-комунікаційні зміни, які відбуваються в структурі організованих злочинних груп і угруповань.

Судова статистика свідчить, що на сьогодні спостерігається стійка зміна і в самій структурі організованих злочинних угруповань. Змінюється, зокрема, сама філософія злочинного середовища. Корінні соціально-психологічні зміни, які відбуваються у філософії злочинного світу, тягнуть за собою також кардинальні зміни і в їх протиправній діяльності. Це обумовлено тим, що економічні, соціальні та політичні процеси, які тривають у світі у третьому тисячолітті, призвели до різкої зміни структури, динаміки і тенденцій розвитку злочинності, потужної технічної озброєності злочинців, витонченості способів скоєння ними злочинів. Очевидно, що якщо дослідники-правознавці зможуть проводити достатньо повний, глибокий і всебічний системний консолідований аналіз стану і трансформації тенденцій розвитку сучасної злочинності, то правоохоронні органи зобов’язані не тільки вчасно реагувати на реальні кроки злочинного світу, а й мати реальну можливість передбачати, попереджувати та запобігати їх появі.

Оскільки тенденції й закономірності розвитку злочинності в Україні, Європі й світі та засоби їх пізнання, доказування, розслідування публікуються не тільки в науковій літературі (зокрема в дослідженнях О. Чистякова здійснено аналіз тенденцій розвитку злочинного світу за 50 років (1960—2010 рр.), а й у художніх творах, то це зумовлює потребу здійснення системного консолідованого аналізу опублікованих в означених вище працях фактично більше, аніж за 100-літній період (2013—2020 роки). Для реалізації поставленої нами мети було проаналізовано низку праць як художньої, так і навчальної та монографічної наукової літератури, присвячених системному висвітленню й консолідованому дослідженню методик збору, аналізу та дослідження інформації.

Застосування інноваційних засобів

2. Інноваційні засоби мережевоцентричного дослідження правознавця: пізнавальний арсенал засобів, методів, технологій слідчого, детектива, криміналіста, експерта, прокурора, судді.

Нашою метою в даному разі є дослідження оригінальних мережевоцентричних засобів і методик аналізу, збору та систематизації інформації, наведених у творах навчальної, наукової та художньої літератури. В даному дослідженні здійснено також узагальнення понять та виведення на основі проведеного дослідження комплексної методики організації збору, систематизації та аналізу опублікованих даних, відомостей, фактів.

Відомо, що у романі В. Суворова «Контроль» головна героїня проводить системний аналіз даних на основі зібраної нею інформації. Саме завдяки якісній системній аналітичній роботі їй фактично і вдалося правильно здійснити не лише консолідований аналіз, а й розкрити механізм державної змови. Аналогічний підхід здійснено в праці «Транснаціональна злочинність», в якій системо аналізується діяльність таких злочинних організацій світу як «Ла Коза Ностра» (США), мексиканські організації, які займаються торгівлею наркотиків, «Сицилійська мафія» (Італія), «Корсиканський союз» (Франція), в’єтнамська організована злочинність, «Боріокудан» («Якудза») (Японія), Тріади (Китай), російська організована злочинність, казахська організована злочинність й, звісно, українська організована злочинність. Це дозволило авторам даного дослідження всебічно проаналізувати й розкрити суттєві риси, ознаки й характеристики сучасного злочинного світу. То яким же критеріям має відповідати така інформація і як нам отримати якісну правдиву інформацію про ту чи іншу подію, явище чи процес?

Відомо, що узагальнена консолідована інформація — це основа, від якої ми відштовхуємося при проведенні системного мережевоцентричного дослідження. Фактично від якісно отриманої інформації й залежать наші можливості при проведенні системного мережевоцентричного аналізу. Очевидно, що чим більшими обсягами інформації оперує дослідник, тим більші можливості він може реалізувати в своїй професійній діяльності. Саме тому першочерговим завданням будь-якого наукового мережевоцентричного аналітичного дослідження є системний збір максимального обсягу інформації про об’єкт вивчення.

Звичайно, що якщо перед нами стоїть задача аналізу якогось надзвичайно складного механізму (події чи явища), то очевидно, що ми маємо оперувати всією доступною інформацією про нього. Водночас варто почати з вивчення загальної інформації про досліджуваний механізм, систему, подію, явище чи процес. Наступним етапом стає всебічний аналіз зібраних відомостей, даних, фактів про кожен елемент цього механізму. Вважаємо, що всебічний системний мережевоцентричний аналіз кожного елемента дає змогу піти далі загальновідомої інформації. Розуміючи принцип роботи кожного елемента досліджуваного механізму, ми можемо усвідомити й зрозуміти всю систему, висвітлити приховані грані даного механізму. Отже, необхідно знати окремий елемент досить досконало, повно і всебічно. Звичайно, що інформацію про нього можна брати і з інших додаткових деталей, які з ним пов’язані. Зокрема, у романі «Контроль» героїня цього твору всебічно досліджує особливості поведінки та діяльності ключових чекістів держави як складових елементів надзвичайно потужного механізму професійної діяльності особливого безпекового органу держави — Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС). Слід зазначити, що дослідниця не обмежується тільки зібраними на них досьє. Вона вивчає реальні справи на людей, які перебувають із даними чекістами в тісних зв’язках: співробітники, друзі, родина, дружина, діти. Вважаємо, що такий мережевоцентричний аналіз також може багато свідчити й розкрити сутність характеристики про досліджувану особистість. Крім того, вона спостерігає, як досліджуваний об’єкт співпрацює, взаємодіє з іншими чекістами як найвищого рангу, так і периферійного рівня, а ще вивчає й аналізує, хто — друг, а хто — ворог. Аналізує також діалоги з найближчими друзями і найбільшими ворогами. В даній ситуації важливо знати, що допомагає роботі в пізнанні досліджуваного елемента, а що йому заважає. Звичайно, що під час аналізу матеріалів елемента, що вивчається, не можна дивитися на нього однобоко. Очевидно, що можна дізнатися щось про нього і крім його основної роботи. Наприклад, з ким дана особистість спілкується у вільний час, їздить разом на відпочинок, має спільні інтереси, «хоббі», приязні стосунки тощо.

І тут постає досить складне запитання: як зібрати досить повне узагальнено всебічне досьє? Як правило, загальнодоступної інформації для всебічного аналізу мало. Очевидно тому Віктор Суворов наголошує на необхідності використання засобів спеціальної оперативної криміналістичної техніки, методів спеціального системного мережевоцентричного аналізу, звичайного, псевдокритичного й критичного мислення (індуктивного, дедуктивного та обдуктивного) й наукових знань, навичок і вмінь у галузі креативної педагогіки, психофізіології, біоніки, нейробіоніки, детективознавства, сискознавства, оперативно-розшукової діяльності, експертознавства, криміналістики, безпекознавства. Важливо акцентувати на тому, що при здійсненні такого системного мережевоцентричного аналізу доцільно використовувати також призабуті знання в галузі мольфарства і характерництва, а також накопичений багатолітній професійний досвід слідчої, експертної, судової, детективної, сискологічної, оперативно-розшукової, криміналістичної та експертної діяльності. До деяких із таких засобів, на його думку, належать стеження, звичайне й технічне прослуховування, вербування третіх осіб з метою отримання достовірної інформації про цікавих нам людей або досліджувані нами об’єкти. Автор наголошує ще й на тому, що тільки вони здатні надати справді актуальний, правдивий, достовірний матеріал для всебічного й повного аналізу та прийняття на його основі об’єктивного, справедливого й професійного рішення.

Слід звернути увагу також і на те, що в даний час українськими науковцями і досвідченими практиками ведуться ґрунтовні мережевоцентричні дослідження в галузі детективознавства, сискознавства, експертознавства, доказознавства, характерництва, криміналістики, спеціальної оперативної техніки, розшукознавства і безпекознавства (ядерної безпеки, кібербезпеки тощо). Крім того, на даному етапі завершено фундаментальне комплексне дослідження (1913—2020 рр.) психофізіологічної діагностики та ідентифікації людини в юриспруденції (метаантропологія, людинознавство, поліграфологія, габітологія, дерматогліфіка, дактилоскопія, скрінографія, вокалографія, графологія, одорологія, нейробіоніка, нейрокібернетика, експертологія).

Вважаємо, що результати даних досліджень (засоби, ноометодики і мережевоцентричні та грід-технології) доцільно використовувати для збору, систематизації й аналізу інформації, яка висвітлюється в творах художньої, навчальної і наукової літератури.

Слідчі й судові помилки: наслідки

3. Слідчі й судові помилки — небезпечний акт посягання на людське життя: узагальнений досвід практики розслідування і судового розгляду серійних убивств (1960—2020 рр.).

Очевидно, що сучасний дослідник, правознавець, використовуючи новітні засоби, методи й технології, має отримати максимально можливий обсяг досліджуваної інформації про об’єкт, який вивчається. Водночас слід пам’ятати, що зібраний навіть достатній масив даних ще не є реальною умовою досягнення бажаного результату. Саме якісна, об’єктивна, достовірна інформація є необхідною умовою отримання правильних аналітичних висновків. Звертаємо особливу увагу на те, що будь-яка неточність в існуючому масиві даних, яким оперує дослідник, тягне за собою помилкові висновки, неправильні процесуальні рішення, непоправимі наслідки й дії (слідчі, експертні, оперативні, судові).

Про непоправимі наслідки використання слідчими, експертами, прокурорами, суддями неточних, недостовірних, неперевірених реальних даних, відомостей, фактів яскраво свідчать матеріали дослідження слідчої і судової практики, пов’язаної з розслідуванням серійних убивств. Здійснені нами спільно з О. В. Кравченком системні дослідження результатів розслідування серійних убивств за 60-літній період (1960—2020 рр.) дають змогу виокремити наступні основні непоправимі помилки, порушення чинного законодавства й грубі недоліки, які допускають працівники органів досудового розслідування в процесі викриття й затримання серійних убивць та судді під час призначення їм законом визначеного покарання.

Протидія серійним убивцям має виступати для правоохоронних органів одним з елементів оперативно-розшукової діяльності задля виявлення, профілактики та протидії вчинення такого суспільно небезпечного акту як посягання на людське життя. Вивчення історії розслідування справ, які вчинялися серійними вбивцями, свідчить, що правоохоронним органам досить часто вдається встановити особу маніяка тільки завдяки випадковостям, а затримують їх лише за збігу певних обставин, які взагалі їм були непідконтрольні (так, наприклад, С. О. Головкіна затримали лише завдяки тому, що він допустив фатальну для себе помилку, вбивши 3-х хлопчиків, яких до цього він підвозив разом із ще одним хлопцем від залізничної зупинки. Пізніше, дізнавшись про смерть своїх знайомих, саме цей хлопчик і розповість правоохоронним органам про такого собі «дядю Серёжу») (Спецпроект «Фишер»: подробное изучение жизни Сергея Головкина. 2008—2015. Serial-Killers.ru — сайт о серийных убийцах и маньяках. URL: http://www.serial-killers.ru/karts/golovkin.htm). Варто зазначити й те, що розслідуючи таку категорію справ, які мають неабиякий розголос у суспільстві, досить часто працівники правоохоронних органів задля того, аби відрапортувати про затримання маніяка перед суспільством (а в першу чергу перед своїм керівництвом), застосовують різні фальсифіковані форми впливу (погрози безпосередньо самому підозрюваному, погрози його родичам, банальне вибиття необхідних саме їм свідчень), які змушують підозрюваного в кінцевому випадку обмовити себе, або ж цілеспрямовано взяти на себе вину за злочини, до яких він взагалі не має ніякого відношення. В зв’язку з цим О. В. Александренко і В. І. Бояров справедливо зазначають, що розслідування серійних убивств є ще більш складним завданням. Злочинці скоюють злочини довгі роки і їх затримують випадково, але при цьому нерідко до відповідальності притягують і засуджують зовсім інших, непричетних до злочину людей (у справі «пологовського маніяка С. Ткача були засуджені 16 (шістнадцять) людей, деякі з них ще й сьогодні перебувають за ґратами).

Разом із тим питання прокурорського нагляду у справах про серійні вбивства з метою недопущення таких грубих помилок у розслідуванні не привертають відповідної уваги дослідників (Александренко Е. В., Бояров В. И. Проблемы прокурорского надзора за расследованиями серийных сексуальных убийств. Проблемы совершенствования правоохранительной деятельности в области противодействия преступности и коррупции \ Материалы Международной научно-практической конференции. Минск, 22 декабря 2011 г. Минск: БГУФК, 2012. С. 8). Саме через це ми спостерігаємо в судовій практиці досить велику кількість безпідставно засуджених і розстріляних людей. Зазвичай подібні ситуації мають місце тоді, коли працівниками правоохоронних органів здійснений поганий і (або) просто поверховий аналіз масиву нерозкритих кримінальних подій (вбивства, ситуації зникнення людей, акти насильницького нападу на людей, нещасні випадки), в районі, що обслуговується. Це призводить до того, що в кінцевому підсумку правоохоронці неправильно встановлюють серію убивств, яка вчиняється саме серійним убивцею, а тому просто «підганяють» під цю серію весь масив злочинів, які частково підпадають під її характеристику. Що, в свою чергу, призводить до фальсифікації справ проти осіб, які або вчиняли зовсім інші злочини (менші за ступенем суспільної небезпеки, або такі ж, але не в серійному масштабі), або ж взагалі були непричетні до злочинної діяльності. Все вищевикладене й спонукало нас узагальнити основні недоліки діяльності органів досудового розслідування, які допущені при розслідуванні серійних убивств в різні роки.

Слідча й судова практика свідчать, що в низці неправильних процесуальних дій слідчих, прокурорів і суддів були затримані невинні люди, а небезпечніше те, що по низці розслідуваних справ зовсім невинні люди були розстріляні за злочини, яких вони фактично і юридично не вчиняли. Так, наприклад, у справі того ж А. Р. Чикатила, за спогадами І. М. Костоєва (в минулому працював слідчим з особливо важливих справ. Саме він очолював слідчу групу, яка займалася розшуком ростовського маніяка А. Р. Чикатило) в главі четвертій «Феномен Чикатило» його праці «Россия — преступный мир», за підозрою в одному з убивств, яке було вчинене А. Р. Чикатилом, 24 січня 1979 року було затримано громадянина О. П. Кравченка, якого в 1970 році в Херсоні було притягнуто до кримінальної відповідальності за аналогічний злочин — зґвалтування та вбивство неповнолітньої дівчинки. Фактично затримували його двічі. Вперше це відбулося 24 грудня 1978 року, але в зв’язку з тим, що О. П. Кравченко мав алібі, яке могли підтвердити дві людини (його дружина Ганна та її подруга Тетяна Гусакова), його через три дні відпустили. Вдруге працівники правоохоронних органів завітали до нього саме 24 січня 1979, після того як О. П. Кравченко вчинив крадіжку у свого сусіда. Треба зазначити, що попередньо було встановлено в якості свідка громадянку Світлану Гуренкову, яка була запрошена до РВВС, де вона розповіла всю наявну в неї інформацію щодо того, як безпосередньо виглядає маніяк. Після того, як художником був змодельований портрет маніяка, А. Р. Чикатило був упізнаний директором ПТУ, де він працював. Також під час огляду вулиці, прилеглої до місця останнього злочину, був встановлений факт наявності слідів крові біля будинку, який зовсім недавно був придбаний Чикатилом та його дружиною. Таким чином правоохоронці, по-перше, повністю проігнорували свідчення С. Гуренкової, по-друге, не взяли до уваги факт впізнання А. Р. Чикатила директором ПТУ, по-третє, не здійснили аналіз слідів крові, які були виявлені біля будинку Чикатила. Водночас вони використали різноманітні форми впливу на невинного О. П. Кравченка (йому в камеру помістили «легендованого» вбивцю й наркомана, який постійно знущався й методично бив його щодня між виснажливими допитами). Таке злочинне розслідування дозволило 16 лютого 1979 року вибити «зізнання» з О. П. Кравченка в злочині, до якого він взагалі був непричетний (Костоев И. М., Викторов В. Е. Россия — преступный мир / Издатель: АСТ. 1998 г. С. 27. URL: https://www.litmir.me/br/?b=118850&p=27).

Пізніше той же О. П. Кравченко був визнаний ще й судом винним у вчинені вбивства неповнолітньої дівчинки та засуджений до виключної міри покарання (розстрілу). А 5 липня 1983 року стосовно О. П. Кравченка сумнівний суддівський вирок був приведений до виконання і він був розстріляний (Шахтинское дело (Убийство Е. Закотновой, 1978). 2008—2015. Serial-Killers. ru — сайт о серийных убийцах и маньяках. URL: http://www.serial-killers.ru/lesopolosa/shaxtinskoe-delo-ubijstvo-e-zakotnovoj-1978.htm). Водночас звернемо увагу також і на те, що загалом згаданий Чикатило потрапляв у поле зору діяльності працівників правоохоронних органів декілька разів, але у зв’язку з тим, що перевірка його причетності до злочинів проводилася формально й професійно неграмотно, його щоразу відпускали, не притягуючи до відповідальності.

І якщо випадки розстрілу людей були, скоріше, винятком, аніж сталою практикою, то от засудження до реальних тюремних строків є звичним явищем. Наприклад, за злочини, які були скоєні іншим відомим серійним убивцею Г. М. Міхасевичем, після одинадцяти судових засідань були засуджені чотирнадцятеро (!) невинних людей. За злочини, скоєні С. В. Ткачем, також фактично були засуджені невинні люди — І. Рижков, О. Чудних, В. Коршун, Я. Попович та ще декілька невинних громадян.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Приватне спілкування — більше не приватне, або Як стежитимуть за вами з прийняттям Закону «Про електронні комунікації»?

Опубліковано

on

Анастасія ГУРСЬКА,
адвокат, керуюча Адвокатським бюро «Анастасії Гурської»

Без електронних комунікацій на сьогоднішній день не обійдеться жоден бізнес, жодна сфера життя, і це — нормально, але як захищаються наше приватне спілкування та комерційна таємниця? В еру електронної ідентифікації та відкритості всіх користувачів мережі інтернет та послуг мобільного зв’язку за ними зможуть стежити після прийняття Закону України «Про електронні комунікації».

«I’m watching you…»

Нагадаємо , 5 лютого 2020 року було зареєстровано законопроект № 3014 «Про електронні комунікації» — для приведення законодавства України до стандартів ЄС. Даний документ багато разів обговорювався, особливо ризики прийняття окремих його норм. А 16 грудня минулого року закон було підтримано ВРУ в доопрацьованій редакції з урахуванням пропозицій Президента України.

Що ж очікувати від даного закону?

Закон повинен регулювати відносини з надання та отримання послуг у сфері електронних комунікацій, щодо постачання таких послуг, регулювання ринку електронних комунікацій, користування радіочастотним спектром, захистом прав користувачів послуг. Зокрема, передбачаються вимоги до суб’єктів господарювання, які надаватимуть послуги в сфері електронних комунікацій, стосуватиметься це й вирішення спорів між постачальниками таких послуг, порядку використання об’єктів інфраструктури електронних комунікацій та радіочастотного спектру, ресурсу нумерації, порядку надання доступу до мережі інтернет з можливістю роботи соціальних мереж, інтернет-банкінгу, електронної пошти, електронної комерції, електронних адміністративних послуг, аудіота відеозв’язку тощо.

Багато з цих нововведень — на краще, але з прийняттям закону приватне спілкування більше не буде приватним, а стане відкритою книгою для правоохоронних органів.

1. Створення національного плану нумерації.

Законом передбачено створення нормативно-правового акта, що визначатиме формат та структуру ресурсу нумерації в електронних комунікаційних мережах, а відтак буде створена чітка система ідентифікації та присвоєння номерів усім користувачам послуг електронної комунікації. Варто зазначити, що часткова ідентифікація діє й зараз, але норми закону дозволять систему ідентифікації уніфікувати й зробити більш актуалізованою та інформативнішою, в тому числі передбачається й порядок з’єднання кінцевих користувачів із номерами національного плану нумерації, що фактично забезпечить можливість ідентифікувати будь-яку особу, яка користується послугами електронної комунікації, а в сучасному світі це означає — всіх.

І хоча законом і передбачено право на отримання послуг електронної комунікації знеособлено на умовах, визначених постачальниками послуг, та право самостійно здійснювати власну ідентифікацію, насправді все не так просто і не так знеособлено. Якщо аналізувати закон у цілому, то ідентифікація кожного неминуча й незрозуміло, яким чином планується забезпечуватися надання послуги знеособлено, і чи не лише на папері буде зафіксовано таке право?

2. Захист авторських прав.

Законом визнача єт ься співпраця постачальників послуг електронної комунікації з державними органами з питань захисту авторських та суміжних прав та обмеження поширення контенту, яке порушує такі права. Це означає можливість блокування низки веб-сайтів із так званими «піратськими» аудіо- та відеофайлами та початок боротьби з незаконним контентом шляхом блокування доступу до нього, а можливість ідентифікації користувачів та збереження даних про використання ними контенту забезпечить більш ефективну роботу по боротьбі з кіберзлочинами та виявленню правопорушників. Теоретично кіберполіції з прийняттям даного закону працювати стане легше.

3. Публічна ідентифікація користувачів.

Так, законом визначено створення публічно доступних каталогів номерів із прізвищем та ім’ям, по батькові (за наявності), з інформацією про найменування, адресу та номер телефону абонента за умови, якщо в договорі про надання послуг міститься попередня зафіксована згода на опублікування такої інформації. З урахуванням того, що, як правило, рідко хто вичитує умови надання послуг інтернету, мобільного зв’язку тощо, то автоматично всі споживачі будуть за принципом «мовчазної згоди» погоджуватися на створення таких відкритих каталогів та внесення себе до них, або просто будуть змушені шукати іншого провайдера для отримання послуг. Звичайно, в законі передбачається, що споживач має право в будь-який момент за письмовою заявою відкликати надану згоду щодо включення його даних до каталогів номерів, випущених в електронному вигляді, та використання в довідкових службах, але питання в тому, як невідкладно видалятимуться такі дані з електронного каталога.

4. Захист інформації про кінцевого користувача та принципи «НЕконфіденційності».

Так, у законі передбачено питання захисту інформації про споживачів послуг, але положення щодо захисту інформації сформульовані дещо двозначно. Навіть відсутнє застереження про відповідальність за розголошення конфіденційних даних про користувача. Так, ст. 119 Закону передбачено: «Постачальники електронних комунікаційних послуг повинні забезпечувати і нести відповідальність за схоронність даних щодо кінцевого користувача, отриманих при укладенні договору про надання електронних комунікаційних послуг та наданні електронних комунікаційних послуг», тобто забезпечувати їх схоронність, а, відповідно, збереження, але ніяк не конфіденційність. При цьому визначено чіткий перелік інформації, схоронність якої має бути забезпечена постачальниками послуг («схоронність інформації для правоохоронних органів»), а саме інформації щодо:

1) персональних даних споживача;

2) факту отримання послуг;

3) змісту інформації, яку отримує або надсилає користувач;

4) обсягу, змісту, маршрутів передачі інформації і даних;

5) даних про місцезнаходження, які стосуються будь-яких даних у процесі споживання комунікаційних послуг, у тому числі щодо розташування термінального обладнання, тобто фактично ваше місцезнаходження відстежуватиметься на законодавчому рівні;

6) даних про спроби виклику між споживачами послуг, в тому числі про невдалі спроби виклику («дзвінки без відповіді») або перерване з’єднання.

Фактично кожен постачальник послуг електронних комунікацій зобов’язаний зберігати про вас всю вищевказану інформацію (які дані пересилали й отримували, дані вашого місцезнаходження, з ким зв’язувалися, навіть невдалі з’єднання), що фактично забезпечить правоохоронним органам можливість доступу до вашої повної історії спілкування та активності в мережі інтернет та за допомогою мобільного зв’язку.

5. «Вишенька на торті», або легалізація прослуховування та доступ до конфіденційної інформації.

Так, первісна редакція законопроекту передбачала, що доступ до конфіденційної інформації щодо користувачів послугами надаватиметься виключно за рішенням суду, але в редакції законопроекту від 14.12.2020 року внесеними поправками фактично визначено, що в окремих випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини доступ до інформації здійснюється в порядку, визначеному статтею 250 Кримінального процесуального кодексу України, яка саме й регулює порядок здійснення НСРД до надання дозволу судом. Це означає, що фактично, прикрившись метою захисту національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, правоохоронні органи здійснюватимуть доступ до інформації про ваше місцезнаходження, як і приватне спілкування, інформацію про те, з ким, про що й коли ви спілкувалися і які дані передавали, прослуховувати ваші розмови без дозволу суду з подальшою легалізацією таких джерел інформації через суд для використання як доказів у кримінальному процесі, або без такої легалізації, але зі знищенням інформації, що не забороняє самого факту втручання в приватне життя і не виключає законності прослуховування без дозволу суду.

У свою чергу, всі інтернет-провайдери та оператори мобільного зв’язку забезпечуватимуть за власні кошти підключення до своїх електронних комунікаційних мереж (у точці, технічно придатній для такого підключення), технічних засобів єдиної системи для здійснення оперативно-розшукових, контррозвідувальних та розвідувальних заходів, а також технічну підтримку та стале функціонування такої точки підключення з метою проведення оперативно-розшукових, контррозвідувальних та розвідувальних заходів.

Замість висновку

Що ж, зміни, які несе нам даний закон, готують нас до тотального контролю за обміном інформацією і передбачають розроблення ще великої кількості нормативно-правових актів, які регулюватимуть різні аспекти електронних комунікацій.

P.S. Закон набирає чинності з 1 січня 2022 року, тож остаточна його редакція на дату написання цієї статті ще неоприлюднена. Додамо, що 12 січня його підписав Президент.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Визначення цивільного процесуального права та його методу потребує істотного переосмислення

Опубліковано

on

Те, що в Україні судова реформа вже проведена (чи провалена?) — відомо. Та й про це постійно нагадують рішення «оновлених» українських судів — від Конституційного, до місцевих. А тим часом «насувається» й реформа юридичної освіти та науки. І незважаючи на те, що більшість із передбачених нею новацій зумовлює лише обурення (бо чого варті хоча б обов’язкові для викладачів вишів закордонні публікації, включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science, за кожну з яких їм тепер потрібно віддавати свою трьохмісячну зарплату), вона відбудеться, бо як відомо, «у більшовиків план — закон». Але чи не виявляться її результати такими ж, як результати судової реформи?

А те, що й освіту, і науку потрібно й можна було б покращувати і без реформ, то аргументи з цього приводу є очевидними на кожному кроці. Й ось один із них.


Олександр КОТЮК,
кандидат юридичних наук


Іван КОТЮК,
доктор юридичних наук, професор

 

 

Правосуддя й судочинство — далеко не одне й те ж саме

Традиційно вважається, що «цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах». І хоча на сьогодні такий підхід в Україні є загальновизнаним, все ж він зумовлює й низку питань. Зокрема: 1) якщо поняття «цивільне процесуальне право» може тлумачитися і як галузь права, і як відповідна система знань, і як навчальна дисципліна, і як суб’єктивне право, і як «сукупність та система правових норм», то постає питання, що ж тоді розуміти під поняттям «цивільне процесуальне законодавство», зміст якого утворюють правові норми, якими врегульовані відповідні аспекти суспільних відносин, які є предметом їхнього регулювання? Адже без такого уточнення дослідження цих проблем буде продовжуватися на основі традиційного суто позитивістського праворозуміння і, як наслідок, поняття «цивільне процесуальне право» й «цивільне процесуальне законодавство» ототожнюватимуться й надалі;

2) а з урахуванням цього чи не варто було б виходити з того, що предметом регулювання цивільного процесуального законодавства є відповідні суспільні відносини, а предметом цивільного процесуального права як системи знань — цивільне процесуальне законодавство (як колись казали — «догма права»)?

3) не зайвим було б при цьому уточнити — цивільно-процесуальне право це «сукупність» чи «система» правових норм? Адже ототожнення цих понять є хибним, оскільки кожне з них взаємно виключає інше, оскільки сукупність — це не система, а система — це не сукупність;

4) спірним є й те, що предметом цивільного процесуального права є «суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя». Адже поняття «правосуддя» — це мета та бажаний результат діяльності органів судової влади в цілому, тому ці відносини врегульовані не тільки цивільно-процесуальним законодавством, а й іншими правовими актами. Що ж до цивільно-процесуального законодавства, то воно врегульовує відносини, що складаються у сфері судочинства в цивільних справах, належне здійснення якого і є одним із головних засобів забезпечення правосуддя.

Крім того, на висновок, що правосуддя і судочинство не одне й те ж, орієнтують і правила логіки, і загальнонаукові джерела, в яких, зокрема, правосуддя тлумачиться як одна з форм діяльності держави, а судочинство — як порядок провадження у встановленому законом порядку відповідних справ.

Не варто при цьому забувати, що слово «правосуддя» походить від слів «правда», «правий», «істина», «справедливість», «суд по правді, по совісті, по закону». А оскільки відбувається судочинство, хоча це ще не означає, що в кожному випадку здійснюється правосуддя, то саме забезпечення правди, справедливості та правосуддя й мало б бути метою судової влади. І саме такий підхід є підставою для висновку, що правосуддя є одним із напрямів діяльності держави. Тобто правосуддя — це функція, яку не просто взяла на себе, а монополізувала держава, і яка здійснюється за допомогою системи відповідних органів. А те, що їхня діяльність насамперед здійснюється у формі судочинства, то це так. Але оскільки суди, на жаль, часто ухвалюють і неправові рішення, то державою передбачені й інші інститути, які покликані сприяти розв’язанню суперечностей, що виникають із правовідносин, і забезпеченню правосуддя. Зокрема, згідно з ст. 55 Конституції України ними насамперед є система національних засобів, а коли такі засоби вичерпані, а правосуддя не відбулося, то зацікавлена особа має право звертатися до міжнародних організацій за захистом своїх прав.

Що ж до того, чи насправді українські суди здійснюють правосуддя у кожній справі, то в зв’язку з цим потрібно лише врахувати тисячі позовів громадян України проти України, які перебувають на розгляді в Європейському суді з прав людини, більшість з яких цей суд, як правило, задовольняє на користь цих громадян. А з урахуванням цього стає очевидним, що якщо згідно зі ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» «суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд», то виявляється, що фактично насправді це не зовсім так.

От тому логічно припустити, що суд, здійснюючи судочинство, лише сприяє здійсненню правосуддя, а обов’язок його забезпечити взяла на себе держава, і, насамперед, за допомогою саме системи органів відповідної влади. А з урахуванням цього конструктивнішим є підхід, згідно з яким предметом цивільного процесуального права є: цивільне судочинство, процес, тобто врегульована цивільним процесуальним правом діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі (свідків, експертів, перекладачів) та інших учасників процесу, а також органів судового виконання (судових виконавців).

Що ж до самих судів, то в цьому контексті не зайвим буде згадати й те, що світовий досвід їхньої діяльності вже давно дав підстави для висновку, що: «суд — це орган держави, який в інтересах пануючого класу здійснює у встановленому процесуальному порядку розгляд цивільних і кримінальних справ. Форми його організації і діяльності визначаються класовою суттю держави, яка його створила. В експлуататорських державах суд є засобом захисту інтересів експлуататорів. Характерним для суду всіх експлуататорських держав є класовий підбір суддів, що разом з класовим законодавством дає можливість пануючим класам використовувати його для придушення трудящих». А відомі політичні класики, характеризуючи буржуазний суд, зазначали, що цей суд лише зображав собою захист порядку, а насправді був сліпим, тонким знаряддям нещадного придушення експлуатованих, який обстоював інтереси грошового мішка.

А якщо взяти до уваги те, що Українська держава стала не просто буржуазною, а кланово-олігархічною державою, то виявляється актуальним питання: а чи не стануть внаслідок цього й українські суди таким же «сліпим і тонким знаряддям, яке обстоює інтереси грошових мішків» і чи передбачені цією державою відповідні механізми, які б запобігали цьому?

Сумнівно, щоб метод мав власні методи

Що ж до методу цивільного процесуального права, то в спеціальній літературі він визначається лише в найзагальніших рисах. При цьому вважається, що він представляє собою «сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права засобів і способів впливу на поведінку суб’єктів цивільно-процесуальних правовідносин. Він обумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, тими соціальними функціями, які виконує ця галузь права, й органічним її зв’язком із галузями матеріального права».

Тобто в даному визначенні традиційно йдеться не про метод правового регулювання, а про «метод права». Водночас, якщо врахувати, що поняття «право» і в об’єктивному розумінні як система норм, і в суб’єктивному розумінні як право суб’єктивне, і як відповідна система знань саме є засобом, який одночасно виконує й функцію методу, то висновок, що метод має власний метод, з логічного погляду є небезспірним.

Сумнівним у даному контексті є й те, що, нібито, всі завдання, які стоять перед цивільно-процесуальним регулюванням можна розв’язати одним методом. А з урахуванням цього, чи не варто було б, по-перше, визначати не «метод права», а «методи правового регулювання», а, по-друге, виходити з того, що ці методи утворюють відповідну систему, визначення й характеристика якої все ще не розкриті, а тому й потребують відповідних наукових зусиль.

Не переконливим є й висновок, що «за змістом метод цивільно-процесуального права є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням: підстав виникнення, розвитку та припинення цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв’язків між його суб’єктами; процесуально-правовим становищем суду, органу судового виконання, учасників процесу; цивільних процесуальних дій — їх змісту, форми, порядку виконання; цивільних процесуальних санкцій». Адже очевидно, що кожна з цих ознак є характерною й для кожної з інших галузей, принаймні процесуального права.

Що ж до імперативного та диспозитивного методів, то їхня суть визначається не їхнім змістом, а характером впливу на суб’єктів відповідних правовідносин, а тому більшою чи меншою мірою вони також використовуються в кожному з видів правового регулювання. Хоча, як відомо, імперативний (директивний, авторитарний) метод представляє собою, безумовно, обов’язкове для виконання веління держави, невиконання якого передбачає правові наслідки (санкції). Не випадково він є характерним насамперед для публічно-правових відносин. А диспозитивний (автономний) метод представляє собою передбачену нормами права можливість суб’єктів правовідносин обрати один із запропонованих цими нормами способів дій. Саме тому він є характерним насамперед для приватноправових відносин. Водночас, кожен із цих методів більшою чи меншою мірою використовується при розв’язанні завдань кожного виду правового регулювання.

Висновки

Отже, викладені в цій статті міркування дають підстави для висновку, що традиційне в Україні визначення цивільно-процесуального права та його предмету і завдань потребує істотних уточнень. Що ж до вчення про методи цивільно-процесуального регулювання, то в нас воно відсутнє взагалі. Та й хто ж буде над цим працювати? Адже це ще колись — до гучних реформ — така діяльність заохочувалася, а кожна публікація передбачала й відповідний гонорар. А після цих реформ за те, що український вчений напише й опублікує іноземною мовою (щоб не українці, а, скажімо, «німці» скористалися його хоч маленькими, хоч великими відкриттями), він їм повинен за це ще й заплатити свою тримісячну зарплату. А чому? Та тому, що такі їхні стандарти.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram