Думка експерта
Беззахисне суспільство. Позбавлення прокурорів правозахисної функції призвело до повної беззахисності громадян (частина 2)
Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих
України, член Керівної ради Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при
ДБР, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України
Закінчення. Початок
Наслідки прийняття нового Закону «Про прокуратуру»
Тому я ще раз наголошую, що й наша попередня влада теж могла вистояти перед тиском так званих «друзів» і «партнерів» як із Європи, так із США, саме з метою захисту інтересів як держави, так і, в першу чергу, своїх громадян, і не дати можливості зруйнувати ту ж прокуратуру шляхом позбавлення її наглядових, зокрема, правозахисних, повноважень, що фактично зробило українців беззахисними як від валу злочинності, так і від беззаконня з боку влади, в тому числі й в особі правоохоронних органів, особливо після скасування в червні 2016 року ще однієї конституційної функції прокуратури у вигляді «нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове розслідування». Ви тільки вдумайтеся, про яке забезпечення дотримання прав і свобод громадян під час досудового розслідування можна говорити, якщо прокурор сьогодні не має будь-яких повноважень у необхідних випадках вносити документи прокурорського реагування на виявлені порушення вимог закону, зокрема й прав і свобод громадян, та вимагати їх усунення, а тим більше — притягнення винних службових і посадових осіб органів правопорядку до дисциплінарної відповідальності. Звичайно, що прокурори позбавлені й права вимагати відновлення порушених ними прав і свобод громадян. До речі, я чітко пам’ятаю, як щиро й навіть занадто емоційно раділи від цього відвертого руйнування прокуратури в 2014—2016 роках тодішні керівники правоохоронних органів, бо це дійсно неприховано відкривало шлях до відвертого беззаконня з їх боку та фактичного наступу держави на права і свободи громадян, в першу чергу на стадії досудового розслідування.
Таким чином, ще раз стверджую, що прийняття 14.10.2014 року нового Закону «Про прокуратуру» в такому вигляді та внесення з такою ж метою змін до Основного Закону в червні 2016 р. під приводом впровадження так званої «судової реформи» було відвертим порушенням законних прав та інтересів громадян України, гарантованих ст. 22 Конституції України, де чітко зазначено, що конституційні права і свободи громадян не можуть бути скасованими, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних заборонено звужувати зміст та обсяг вже наданих прав! Проігноровано попередньою владою при цьому й вимоги ст. 157 Конституції, яка вимагає, що навіть Основний закон не може бути змінений, якщо такі зміни передбачають скасування чи обмеження вже наданих прав і свобод людини і громадянина! Тому мені й незрозуміло, про який європейський шлях розвитку ми говоримо на кожному кроці при такому практичному підході до законодавчої діяльності?
А як же захист прав та інтересів громадян?
А про фактичну беззахисність громадян, яка настала в нашій державі після таких «лже-реформ», свідчать, як я вже говорив, і проведені мною аналізи стану дотримання конституційних прав і свобод громадян органами досудового розслідування і прокуратури за останні роки, в тому числі й за 2019 рік. Ще раз наголошую, що саме у зв’язку з тим, що в порушення вимог Конституції України були ліквідовані наглядові повноваження прокурорів, у тому числі й вищого рівня, ніхто з органів правопорядку протягом останніх шести років не несе будь-якої відповідальності за відверте беззаконня й порушення прав та свобод громадян, і за фактичну бездіяльність у боротьбі зі злочинністю та корупцією. Для прикладу, за 35 років своєї прокурорської діяльності я не зустрічав таких очевидних і цинічних фактів завідомо незаконного притягнення громадян до кримінальної відповідальності, коли, підкреслюю, без будьяких доказів вини (!) людину могли затримати, повідомити про підозру й навіть узяти під варту, як це було, наприклад, з одним із мерів Київської області. Як свідчать проведені мною дослідження, тепер ніхто зі слідчих та прокурорів не остерігається звертатися до слідчих суддів з необґрунтованими клопотаннями про проведення масових обшуків та накладення арештів на майно, зокрема й тих осіб, правовий статус яких ще не визначено, ніхто не боїться затримувати громадян як без ухвали слідчого судді, так і без передбачених ст. 208 КПК України підстав для цього чи, тим більше, висувати підозри без наявності обґрунтованих для цього підстав і вносити за таких же умов до слідчих суддів клопотання про обрання до ще не визнаних судом винними осіб саме виняткового запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Чи могли ми раніше уявити, щоб прокурор центрального апарату ГПУ (тепер Офіс Генерального прокурора) відмовлявся виконувати рішення слідчого судді, яке вступило в законну силу, про закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строків розслідування (з моменту реєстрації в ЄРДР кримінального правопорушення середньої тяжкості пройшло не шість місяців і навіть не 12, а шість років), а звернувся до слідчого судді за роз’ясненням способу виконання цього судового рішення? Жах!
А щодо прийняття ще вразливішого для громадян рішення про направлення стосовно них обвинувальних актів до суду, коли в кримінальному провадженні ще не зібрано достатніх доказів винуватості підозрюваного, то наші правоохоронці при такій безкарності й безвідповідальності стали діяти ще зухваліше, направляючи до суду навіть відверто бездоказові обвинувальні акти, сподіваючись, що при нинішньому стані правосуддя та тяганині в судах (із різних причин) остаточне рішення в таких справах може бути прийнято не скоро, тобто далеко не в розумні терміни, а може навіть і через кілька років. Для очевидності візьміть хоча б сумнозвісне кримінальне провадження за обвинуваченням так званої «злочинної організації» під керівництвом колишнього міністра доходів і зборів О. Клименка, сумнівний обвинувальний акт по якому (якщо вірити повідомленням у ЗМІ) нараховував більше 100 тoмів! Те ж саме можна сказати й по найбільш резонансних кримінальних провадженнях, розслідуваних НАБУ, де по значній частині з них варто очікувати лише виправдальні вироки й перешкодити цьому не допоможе навіть створений у порушення Конституції саме для підтримки антикорупційного бюро так званий Вищий антикорупційний суд.
На відміну від нинішнього, на превеликий жаль, байдужого ставлення як держави, так і суспільства, до широко розповсюджених порушень прав і свобод громадян, у тому числі й у сфері розкриття і розслідування кримінальних правопорушень, раніше, за попереднім Законом «Про прокуратуру», коли діяли наглядові повноваження прокурорів, зокрема й вищого рівня, за кожним фактом незаконного затримання громадян, пред’явлення їм необґрунтованого обвинувачення чи, тим більше, взяття під варту, я вже не говорю про факти винесення судами виправдувальних вироків, проводилися обов’язкові службові розслідування, всі факти неналежного виконання слідчими і прокурорами своїх службових обов’язків обговорювалися на засіданнях колегій прокуратур областей та Генеральної прокуратури України, за наслідками яких винні службові особи (слідчі прокуратури та наглядові прокурори) притягувалися до дисциплінарної відповідальності (звичайно, якщо була встановлена їх вина та не пройшли строки давності). Аналогічно вносилися документи прокурорського реагування й стосовно винних слідчих інших органів досудового розслідування та їх безпосередніх керівників. Тому ще раз наголошую про крайню необхідність якнайшвидшого внесення необхідних змін до чинного законодавства, бо в результаті нав’язаних нам ззовні і реалізованих «псевдо-реформ», ви тільки вдумайтеся, в Україні на сьогодні фактично не існує жодного державного органу, жодної службової чи посадової особи, які б відповідали особисто за цей напрям діяльності держави й несли за це персональну відповідальність!
Щодо судового контролю за досудовим розслідуванням
Посилання ідеологів і провідників в Україні вказаних вище «реформ» на запровадження, замість прокурорського нагляду судового контролю за дотриманням прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування не витримують жодної критики. По-перше, слідчий суддя може лише чисто теоретично проконтролювати дотримання прав і свобод людини тільки в разі надходження до нього відповідного клопотання чи скарги сторони або учасника процесу. По-друге, як показує практика, надмірно розширені контрольні функції слідчих суддів не тільки не забезпечили суворого дотримання вимог закону під час досудового розслідування, а, навпаки, лише провокували й провокують тяганину в розслідуванні та, особливо, в розкритті злочинів по «гарячих слідах» і в розумні терміни. А головне, що слідчі судді взагалі не реагують стосовно слідчих, прокурорів чи, тим більше, оперативних працівників у зв’язку з допущенням ними порушення вимог законів, а тим більше прав і свобод громадян. Скажу більше, що такий «контроль» з боку слідчих суддів насправді перетворився з багатьох причин на чисто формальну процедуру. Посудіть самі, тільки в 2019 році, про що я вже не раз говорив, слідчі судді задовольнили приблизно 40% поданих слідчими і прокурорами клопотань про взяття підозрюваних під варту, в той час як відмовили лише в 15,7% випадків! Також ними було задоволено в минулому році 73% клопотань про проведення обшуків. А якщо говорити про тимчасовий доступ до речей і документів, то кількість задоволених слідчими суддями клопотань прокурорів у 2019 році склала понад 90%!
Приблизно ж така ситуація з практикою накладення арештів на майно (відповідних клопотань слідчими суддями задоволено більше 70—75%). А в частині задоволення ними клопотань слідчих і прокурорів про отримання дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), що пов’язано з втручанням у приватне життя людей, взагалі склалася критична ситуація, бо слідчими суддями задоволено понад 80% (із поданих 64 811 відмовлено лише в 4 454-х). Якщо взяти так розпіарений і теж нам нав’язаний ззовні Вищий антикорупційний суд, то він задовольнив майже 90% таких клопотань! То про який тоді можна говорити судовий контроль? Про те, що це часто формальна процедура, свідчить і той факт, що лише 30% матеріалів НСРД долучаються прокурорами до матеріалів кримінальних проваджень у якості доказів, і то, я сумніваюся, що ця цифра є об’єктивною, бо в дійсності їх ще менше.
Якби українська влада була справді патріотичною й незалежною, як цього вимагає наш Основний Закон, то не потрібно було б гадати, яким чином, у межах яких процесуальних чи контрольних повноважень і хто саме повинен перевіряти, наприклад, діяльність того чи іншого органу досудового розслідування, в тому числі й на предмет його ефективності. З цією метою не треба було придумувати чи запозичувати ззовні якийсь нікому до цих пір невідомий та незрозумілий термін «аудит» і, тим більше, «ламати собі голову», хто його повинен проводити в тих же органах досудового розслідування, де існують такі поняття як таємниця досудового розслідування чи, тим більше, державна таємниця; які питання і яким чином без порушення норм КПК України можна перевірити під час такого «аудиту», якщо для вивчення тих же оперативно-розшукових справ чи матеріалів кримінальних проваджень потрібні спеціальні повноваження, які мають лише прокурори й керівники слідчих підрозділів відповідно до вимог КПК та Закону «Про оперативно-розшукову діяльність». Я вже не кажу про нав’язану Україні мертвонароджену норму Закону «Про Національне антикорупційне бюро», яка передбачає проведення такого «аудиту» ефективності діяльності цього нового, теж нам нав’язаного ззовні, антикорупційного органу лише іноземними «фахівцями», які, звертаю ще раз увагу, не мають для цього ні будь-яких процесуальних повноважень, не знають ні нашого законодавства, ні, тим більше, нашої мови. Мовчу й про те, що не наша держава оцінює їх фаховість, а тим більше, що таку «перевірку» іноземцям також потрібно оплачувати з нашого і так мізерного держбюджету. Й тому не дивно, що такого надуманого «аудиту» в НАБУ так і не було проведено жодного разу протягом усіх 5-ти років його існування, хоча такі перевірки повинні були проводитися, як того вимагає Закон, щорічно, що в сукупності з іншими чинниками дозволило його керівникам залишатися безконтрольними й безкарними за допущені порушення вимог законів та прав і свобод громадян. Цього разу, зважаючи на певні об’єктивні чинники, це — все.
У другій частині цього матеріалу я зупинюся на ще, з мого погляду, більш загрозливих наслідках так званих «реформ», які призвели до того, що держава взагалі самоусунулася від виконання взятих на себе зобов’язань щодо забезпечення конституційних прав громадян, залишивши їх фактично напризволяще.
Джерело: Юридичний вісник України
