Думка експерта
Боротьба з корупцією в Україні. Реалії сьогодення очима адвоката
Олег ФЕДОРЧУК,
адвокат, партнер АО «БМФ правова група»,
кандидат юридичних наук
Правоохоронна система України постійно зазнає змін, спрямованих на вдосконалення боротьби з корупційними правопорушеннями. Вказана ситуація закономірна, оскільки в Україні є суспільний запит на боротьбу з корупцією. Громадяни впевнені, що подолавши, її будь-яка держава поповнить бюджет, підвищить пенсії, зарплати тощо. В цьому напрямку працюють законодавча, виконавча і судова гілки влади. Вдосконалюється законодавча база, створюються нові органи для боротьби з корупційними проявами тощо.
Читайте також: Захисників України виключатимуть з Реєстру корупціонерів
Однак, на мою думку, замість того, аби постійно змінювати роботу правоохоронних органів, створювати нові установи, слід звернути увагу на наступне в роботі вже діючих правоохоронних органів та суду. Перш за все, слід забезпечити суворе дотримання законодавства під час досудового розслідування та судового розгляду даного виду правопорушень, зокрема вимог ст. 94 КПК України. На практиці це далеко не завжди досягається, адже очевидно, що в учасників цих правовідносин різні інтереси. Правоохоронні органи, отримавши запит від суспільства, законодавчу та матеріальну бази, ринулися на боротьбу з корупційними правопорушеннями. Робота системи правоохоронних органів виглядає наступним чином. Є органи досудового розслідування та оперативні підрозділи, які документують вчинення корупційних правопорушень. Є прокурор-процесуальний керівник, який відповідно до ч. 2 ст. 36 КПК України здійснює нагляд за додержанням законів під час досудового розслідування у формі процесуального керівництва. Звичайно, роль прокурора в забезпеченні вимог діючого законодавства під час досудового розслідування колосальна. Він зобов’язаний вчиняти процесуальні дії та приймати важливі рішення, погоджувати повідомлення про підозру, клопотання про проведення заходів забезпечення слідчих та негласних слідчих розшукових дій, затверджувати обвинувальний акт тощо. Це ключові процесуальні рішення та дії, від яких залежить доля кримінального провадження та його перспектива.
Звичайно, не всі докази збираються органами досудового розслідування відповідно до вимог КПК України. Не всі з них є належними та допустимими. Хоча ст. 94 КПК України чітко визначає порядок вчинення дій та прийняття процесуальних рішень у даному випадку. Згідно з ч. 1 ст. 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Таким чином, прокурор, приймаючи рішення про достатність підстав для затвердження обвинувального акта, повинен оцінити докази з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а потім оцінити й сукупність зібраних доказів — із точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Виконання вимог ст. 94 КПК України та прийняття законних рішень у випадку недостатності достатніх допустимих доказів для затвердження обвинувального акта зменшило б направлення до суду обвинувальних актів у кримінальних провадженнях з очевидною відсутністю складу чи події правопорушення.
Читайте також: Змінювати треба всю систему, або Дещо про корупцію, політичну і моральну деградацію влади
Трапляється й інша ситуація, коли особа дійсно вчинила корупційне правопорушення. У цьому випадку особа має право на захист, що передбачено КПК України. Основною гарантією захисту є суворе дотримання вимог кримінально процесуального закону слідчими, прокурорами під час збирання доказів. Адже кримінально-процесуальний закон висуває певні вимоги до доказів та порядку їх збирання. Стаття 86 КПК України забороняє використовувати недопустимий доказ при прийнятті процесуальних рішень. Крім того, ст. 87 КПК України конкретизує випадки допустимості доказів, вказує на очевидну їх недопустимість, зобов’язує суд визнати докази недопустимими тощо.
Отже, лише допустимі докази можуть враховуватися при прийнятті процесуальних рішень. У випадку недостатності допустимих доказів, навіть при скоєнні правопорушення, кримінальне провадження підлягає закриттю. Однак на практиці все відбувається по-іншому. Обвинувальні акти в таких кримінальних провадженнях здебільшого направляються до суду.
Таким чином, саме прокурор передусім зобов’язаний забезпечити законність під час збирання доказів органами досудового розслідування. Звичайно, є ще й слідчий суддя, але про роль останнього нижче. І з будьяких причин — чи то людського фактору, чи то завантаженості в роботі не завжди вдається забезпечити законність під час слідчої дії та збирання доказів. Тут слід врахувати і прогалини в роботі слідчих органів і кадрові проблеми і завантаженість прокурора. З іншого боку, для реального забезпечення прозорості кожної слідчої дії прокурору доведеться контролювати та особисто брати участь у майже кожній слідчій дії для забезпечення вимог КПК України під час її виконання. В результаті такого досудового розслідування здобувається доказ, який не є допустимим у розумінні статей 86, 87 КПК України.
Прокурор стає заручником ситуації
Для прийняття процесуального рішення та вчинення процесуальної дії (затвердження обвинувального акта, погодження повідомлення про підозру, закриття кримінального провадження) йому за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, доводиться оцінити кожен доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — із точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
По суті, у випадку наявності в матеріалах кримінального провадження недопустимого доказу, прокурору слід виключити його з переліку доказів, на підставі яких йому слід приймати процесуальне рішення. Приймаючи таке рішення на підставі лише допустимих доказів, прокурор забезпечить якість досудового розслідування, законність процесуальних рішень та розвантажить суд. При тому до суду направлятиметься менше кримінальних проваджень, в яких відсутній склад правопорушення, що зменшить завантаженість судів, забезпечить оперативність розгляду інших справ з достатніми та допустимими доказами. Вказане, в свою чергу, приведе до постановлення законних вироків у справах, яких так бажає суспільство та влада.
Звичайно, вказана ситуація призведе до конфлікту з органом досудового розслідування через різні позиції в трактуванні допустимості доказів та достатності їх для прийняття процесуального рішення. Не один раз ми ставали свідками конфлікту й суперечок з боку керівників НАБУ та САП під час коментарів певних кримінальних справ.
Ніхто з правоохоронців не хоче бути «крайнім», та обвинувальний акт у справі з «такою собі перспективою» направляється до суду. Кримінальне провадження закривати ніхто не бажає, тим більше, що кримінальне провадження щодо підозрюваного може закрити тільки прокурор. Відтак суд стає тим кінцевим органом, який приймає рішення у справі по суті. Держава витрачає зайві кошти на забезпечення судового розгляду таких справ.
Вимоги КПК
Але КПК України дає відповідь і на це питання. Слідчий вправі оскаржити процесуальне рішення, з яким він не згоден, прокурору вищого рівня. Згідно з ч. 1 ст. 311 КПК України під час досудового розслідування слідчий, дізнавач, який здійснює розслідування певного кримінального правопорушення, має право оскаржувати будь-які рішення, дії чи бездіяльність прокурора, прийняті або вчинені у відповідному досудовому провадженні, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 312 КПК України скарга слідчого, дізнавача на рішення, дію чи бездіяльність прокурора повинна подаватися в письмовій формі не пізніше трьох днів із моменту прийняття або вчинення оскаржуваних рішення, дії чи бездіяльності. Згідно з ч. 2 ст. 312 КПК України скарга слідчого, дізнавача подається прокурору вищого рівня щодо прокурора, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржуються.
Очевидно, що вказаним правом слідчі органів досудового розслідування користуються нечасто. Крім того, законність постанови про закриття кримінального провадження можна перевірити шляхом подачі скарги в порядку ст. 303 КПК України. Так згідно з п. 4 ч. 1 ст. 303 КПК України рішення прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо юридичної особи — заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. При цьому законодавець надав повноваження подати скаргу широкому колу учасників процесу — заявнику, потерпілому, його представнику чи законному представнику, підозрюваному, його захиснику чи законному представнику, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.
Якість прийняття процесуальних рішень
Іншою причиною, з якої прокурори не зовсім ретельно підходять до виваженості під час прийняття процесуальних рішень, є наявність декількох осіб у групі прокурорів. Один прокурор погоджує повідомлення про підозру, інший затверджує обвинувальний акт, третій підтримує обвинувачення в суді. Таким чином, ступінь відповідальності прокурорів при прийнятті процесуальних рішень зменшується.
Звичайно, на дану ситуацію впливає й плинність кадрів органів прокуратури. Вказане призводить до того, що прокурор, який підтримує обвинувачення в суді, не переживає за наявність недопустимих доказів та їх недостатність для підтримання обвинувачення, не приймає рішення про відмову від обвинувачення, перекладаючи відповідальність на суд. Адже законне рішення у вигляді відмови від обвинувачення зберегло б процесуальний час та надало б більше можливостей суду для розгляду інших кримінальних проваджень із більш якісним досудовим розслідуванням. Тому прийняття законного рішення про відмову від обвинувачення в суді є одним із засобів зменшення завантаженості на суддів.
Також на позицію прокурора впливає і його дисциплінарна відповідальність, яка проводиться у випадку притягнення завідомо не винуватої особи до кримінальної відповідальності. У випадку закриття кримінального провадження щодо підозрюваного щодо прокурорів проводяться службові розслідування. Таким чином, прокурору вигідніше кримінальне провадження з недостатньою доказовою базою направити до суду.
Щодо завантаженості прокурорів:
На сьогодні не є новиною той факт, що прокурорам доводиться процесуально керувати десятками, сотнями кримінальних проваджень. Звичайно, що до ретельної перевірки на допустимість доказів у кожній справі просто не доходять руки. Але обов’язок забезпечити законність під час досудового розслідування покладається саме на прокурора. Тому слід вносити зміни і до ст. 214 КПК України. Є питання до ретельності перевірки доказів під час погодження повідомлення про підозру. Знову ж таки, після затримання слідчим підозрюваної особи на підставі ст. 208 КПК України прокурор вимушений погоджувати повідомлення про підозру навіть у разі, коли він із ним не погоджується.
Звичайно, забезпечити якість досудового слідства непросто. На вказаний фактор впливає багато чинників:
- досвід слідчих та прокурорів;
- плинність кадрів;
- незацікавленість прокурорів зважати на недопустимість доказів та недостатність доказової бази;
- дисциплінарна відповідальність прокурорів у випадку закриття кримінального провадження щодо підозрюваного;
- усе ще неповноцінна роль слідчих суддів під час дотримання вимог ст. 94 КПК України.
Щодо ролі слідчого судді в забезпеченні законності досудового розслідування
Згідно з п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України слідчий суддя — суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення в порядку, передбаченому цим кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому ст. 247 КПК України, — голова чи за його визначенням інший суддя відповідного апеляційного суду. Отже, саме на слідчого суддю законодавець покладає обов’язок здійснення в порядку, передбаченому КПК, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Так, наприклад, розглядаючи клопотання про запобіжний захід, слідчий суддя зобов’язаний перевірити обґрунтованість підозри. Згідно з ч. 1 ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про:
1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;
2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених ст. 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор;
3) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Згідно з ч. 1 ст. 194 КПК України слідчий суддя, суд зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявності всіх обставин, передбачених частиною першою цієї статті. Згідно з ч. 1 ст. 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — із точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Закон для всіх один
Отже, питання обґрунтованості підозри теж повинно бути перевірено слідчим суддею через призму ст. 94 КПК України, а саме, чи наявні належні і допустимі докази, що свідчать про обґрунтованість підозри. Звичайно, якщо слідчий суддя постановляє ухвалу про відмову в задоволенні запобіжного заходу з мотивів недопустимості доказів і, як наслідок, необґрунтованості підозри, це «підніжка» або холодний душ для органів досудового розслідування. Як правило, судді не беруть на себе таку відповідальність, адже потім на підставі ст. 76 КПК України не будуть розглядати дане провадження з обвинувальним актом. І його доведеться розглядати іншим суддям.
Крім того, наявність ухвали про відсутність належних і допустимих доказів під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу призведе до не зовсім позитивних коментарів з боку правоохоронців. Останні полюбляють перекласти відповідальність на слідчого суддю, висвітливши його з негативного боку, тим самим показуючи, хто борець із корупцією, а хто ні. Але ці розмови закінчуються тоді, коли самі правоохоронці опиняються в ролі підозрюваного. Тоді від свого адвоката та суду вони вимагають безумовного дотримання вимог закону та КПК України. Тому, звичайно, повинен працювати принцип «Закон один для всіх».
Крім того, органу досудового розслідування доведеться збирати нові докази після належного судового контролю, скасування повідомлення про підозру тощо. Отже, належне виконання вимог ст. 94 КПК України досить позитивно б дисциплінувало органи досудового розслідування та прокурора, зменшило б кількість справ з недопустимими доказами, забезпечило б надходження якісних справ до суду.
На мою думку, для покращення боротьби та прискорення розгляду справ, пов’язаних із корупцією, слід забезпечити наступне:
1. Суворе дотримання вимог ст. 94 КПК України прокурором-процесуальним керівником своїх обов’язків на етапі погодження повідомлення про підозру, затвердження обвинувального акта та прийняття рішення про відмову від обвинувачення.
2. Суворе дотримання вимог ст. 94 КПК України слідчим суддею під час розгляду скарг у порядку ст. 303 КПК України, клопотань про запобіжні заходи тощо.
Вказане призведе до:
– зменшення кількості кримінальних проваджень із недопустимими доказами;
– економії процесуального часу прокурорів, слідчих, слідчих суддів, суду;
– як наслідок, прокурори, слідчі, слідчі суддів та судді приділяли би більше часу кримінальним провадженням, де дійсно скоєне корупційне правопорушення та зібрано достатньо допустимих доказів для прийняття процесуальних рішень, зокрема, винесення обвинувальних вироків;
– підвищилась би роль адвокатів та захисників, мотивовані клопотання яких про закриття кримінального провадження на етапі досудового розслідування мали б результат, а належна робота в суді щодо недопустимості доказів приводила б до відмови прокурорів від обвинувачення;
– зменшення витрачання бюджетних коштів для досудового розслідування та судового розгляду кримінальних проваджень із відсутністю доказової бази, достатньої для винесення обвинувального вироку.
Тому дотримання вимог ст. 94 КПК України прокурорами, слідчими суддями надало б новий подих правоохоронній та судовій системі під час досудового розслідування та судового розгляду корупційних кримінальних правопорушень.
Джерело: Юридичний вісник України
