Connect with us

Думка експерта

Чи може бути комерційною діяльність щодо сплати податків? (частина 1)

Дата публікації:


Микола КУЧЕРЯВЕНКО,
перший віце-президент Національної академії правових наук України, академік НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор


Євген СМИЧОК,
докторант кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

Вельми цікавими вбачаються літні рішення ВП Верховного Суду. Одним із таких є рішення, знову таки, щодо моменту виконання податкового обов’язку (справа № 804/4602/16). Мотивація та описова частина судового рішення, як і висновки, викладені в ньому, викликають дуже багато питань. Найголовніше з них — це як? Як можна взагалі не досліджувати та не звертати уваги на норми Податкового кодексу України, які надають чіткі відповіді на спірні питання?

Ігнорування ПКУ

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Не переходячи в режим всебічної дискусії хотілося зупинитися на деяких моментах, які містяться в цій Постанові. Справа в тому, що ми вже висловлювалися стосовно оцінки моменту виконання податкового обов’язку та наслідків, які витікають для учасників таких відносин щодо ненадходження коштів до бюджету.

Загальне бачення ситуації. Платник податку в повному обсязі виконав податковий обов’язок, своєчасно передав у банк платіжне доручення на перерахування податку. Платіжне доручення було прийнято банком, що підтверджено його штампом, але банківською установою це доручення не виконано. Платник своєчасно повідомив контролюючий орган про невиконання банківською установою платіжного доручення. В ході перевірки були виявлені порушення банком вимог чинного законодавства та нормативних документів Національного банку України.

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що платник зобов’язаний сплатити суму податкового зобов’язання. За порушення строку зарахування податків до бюджетів з вини банку такий банк сплачує пеню, а також несе іншу відповідальність. При цьому платник звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, включаючи пеню або штрафні санкції (п. 38,39 постанови). Ст. 22 Закону України «Про платіжні системи» визначено, що ініціювання переказу здійснюється за платіжним дорученням. Під час використання розрахункового документа, ініціювання переказу є завершеним для платника з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника (п. 40 постанови). Верховний Суд України у постанові від 6 квітня 2004 року № 8/140 дійшов висновку, що в разі невиконання банком платіжного доручення на перерахування податку, відповідальність не може наставати для платника.

Визначальним при вирішенні цього спору є те — з чиєї вини не відбулося повне внесення податку до бюджету? Коли таке незарахування не є наслідком винних дій платника, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред’явлена вимога про повне перерахування податків до бюджетів. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку (п. 41,42 постанови).

Обґрунтування відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду та окремі думки щодо обґрунтування цього:

1. «Податковим обов’язком визнається обов’язок платника податку обчислити, задекларувати та сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені Податковим кодексом. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов’язку несе платник податку. Виконанням податкового обов’язку визнається сплата платником у повному обсязі відповідних сум податкових зобов’язань у встановлений податковим законодавством строк. Податковий борг — це сума узгодженого грошового зобов’язання (з урахування штрафних санкцій за їх наявності), але несплаченого платником податків у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов’язання. Внаслідок невиконання податкового зобов’язання зі сплати самостійно визначено авансового внеску з податку у платника утворилася податкова заборгованість» (п. 43-52 постанови).

Дійсно треба погодитися, що виконання податкового обов’язку пов’язується зі сплатою в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов’язань. При тому дуже спірним виглядає висновок, відповідно до якого ситуація, що аналізується, пов’язується із виникненням податкового боргу, як сумою узгодженого, але не сплаченого грошового зобов’язання платника. Але ж платник сплатив своє грошове зобов’язання, він передав грошові кошти до банківської установи. Його поведінка не характеризується невиконанням податкового обов’язку, відповідно до чого може утворитися податкова заборгованість.

Щодо терміну «виконання податкового обов’язку»

Якщо ми ставимо собі за мету надати відповідь на питання, що представляє собою виконання податкового обов’язку, то відповідь потрібно шукати виключно в Податковому кодексі України. Згідно з приписам п. 38.1 ст. 38 Податкового кодексу України, під виконанням податкового обов’язку потрібно розуміти сплату сум податкових зобов’язань з боку платника податків та у визначений приписами податкового законодавства строк.

Податкове законодавство визначає дві вимоги, які свідчать про виконання платником податків належних їм податкових зобов’язань:

1) кількісна вимога — це вимога про необхідність сплатити суми податкових зобов’язань в повному обсязі;

2) часова вимога — це вимога про необхідність сплати відповідних сум податкових зобов’язань у визначені податковим законодавством строки.

Принципово важливим є той аспект, що нормативні приписи Податкового кодексу Україна забороняють визначення іншого порядку та способів виконання податкового обов’язку ніж той, що визначається самим ПДУ (п. 38.3 ст. 38).

Виходячи з правового статусу платника податків як зобов’язаного учасника податкових відносин, не вбачається за доцільне говорити про які-небудь додаткові податкові обов’язки, аніж ті, що передбачені чинним податковим законодавством України. Крім цього, зобов’язаний учасник податкових відносин (платник податків) не може зазнавати додаткових обтяжень з боку інших органів державної влади, в тому числі й тих, які здійснюють контроль за фінансовими установами. Чому в даному випадку зроблений акцент на суб’єктах контролю за діяльністю фінансових установ? Відповідь проста — саме через відповідних суб’єктів (через фінансові установи) відбувається сплата податків та зборів. За такої ситуації цілком доцільно буде говорити, що саме держава повинна бути зацікавлена в гарантуванні двох аспектів:

а) забезпеченні прав та інтересів добросовісних платників податків, які належним чином сплачують належні їм суми податкових зобов’язань;

б) забезпеченні належного надходження сплачених через фінансові установи суми податкових зобов’язань до відповідних бюджетів.

Якщо контролюючі органи будуть покладати на платника податків додаткові зобов’язання з приводу контролю за надходженням сум податків та зборів після їх сплати, то це порушуватиме баланс публічного і приватного інтересу. Більше того, така ситуація призводитиме до подвійного виконання платником податків податкового обов’язку. Абсолютно логічним є висновок про те, що платник податків не може нести обов’язок з контролю за послідовністю дій фінансових установ із переказу цих коштів (сум податків та зборів). Виконання платником податків такого обов’язку є неможливим. Відповідний висновок підтверджується й системним аналізом приписів ст. 16 Податкового кодексу України («Обов’язки платника податків»). Саме в рамках приписів відповідної статті закріплюється вичерпний перелік обов’язків, що покладаються на платника податків. Більше того, саме в рамках пп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України також отримує свою фіксацію кількісна та часова вимога з оформлення змістовних основ обов’язку по сплаті податків та зборів.

Щодо притягнення платника до адмінвідповідальності (штрафу)

2. «За загальним правилом відповідальність за неналежне виконання податкового обов’язку несе платник, який притягується до відповідальності у вигляді штрафу» (п. 53-58 Постанови). Звичайно це не принципове зауваження, але для актів подібного рівня здається не зовсім доречним. «Платник притягується до відповідальності у вигляді штрафу» — дуже суперечливе твердження. Ми розуміємо, що низка норм Податкового кодексу України сформульовані таки чином, що це може викликати посмішку або головний біль (наприклад, ст. 111 та ст. 113 ПКУ). Стосовно нашого зауваження, ми знаходимося в тенетах наступної конструкції, де узгоджується низка рівнів врегулювання відносин відповідальності: «юридична відповідальність» — «види юридичної відповідальності» (в даному випадку — фінансова) — «покарання» — «види покарання» (в даному випадку — штраф). Тобто складно погодитися з існуванням «відповідальності у виді штрафу», бо останній — є різновидом покарання. Ну а що таке «відповідальність у вигляді» будь-чого взагалі незрозуміло.

Стосовно регламентації відносин зі сплати податків і зборів: дві позиції

Існує також підхід, який обґрунтовує комплексність регламентації відносин з приводу сплати податків та зборів, а саме в частині визначення моменту такої сплати. Так, прихильники врахування в аспекті даного питання положень законодавства, що регулює банківську діяльність, говорять про необхідність розмежування наступних груп відносин: «платник податків — банк” та “платник податків — бюджет». Головна проблема при цьому полягає в тому, що платник за посередництвом передачі грошей банку в рахунок виконання належного йому податкового обов’язку вважає, що момент сплати податків вже настав. У свою чергу банк, отримавши кошти від такого платника податків, з різних підстав (банкрутство, технічні причини тощо) не перераховує їх на відповідний казначейський рахунок.

При цьому низка суддів та науковців говорять, що існує доцільність розмежування проблематики, пов’язаної із застосуванням санкцій до платника податків і повторною сплатою загальнообов’язкового платежу податкового характеру (податку або збору). Прихильники даної позиції висловлюють дві тези:

— за відповідної ситуації платник податків до відповідальності притягатися не повинен;

— в такій ситуації в платника залишається обов’язок щодо повторної сплати податку.

Представники даного підходу аргументують відповідну позицію з посиланням на приписи п. 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України. Так, відповідно до п. 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України за порушення строку зарахування податків до бюджетів банки несуть відповідальність самостійно. Саме банк у такому випадку сплачує пеню за кожен день такого прострочення. Що ж стосується платника податків, то він за відповідне порушення банку не несе відповідальності.

Зазначена вище позиція та її аргументація має доволі штучний характер. Розмежування відносин за суб’єктним складом на відносини «платник — держава» та «платник — банк» в аспекті виконання податкового обов’язку не зовсім логічне. Так, відносини між платником податків та банком з приводу сплати загальнообов’язкових платежів податкового характеру (податків та зборів) не можуть регламентуватися за посередництвом засобів диспозитивного характеру. Головна мета таких відносин — забезпечення надходжень до відповідних бюджетів в імперативному порядку.

Крім цього, слід брати до уваги той аспект, що банк у таких відносинах є суб’єктом, який отримав публічно-владну (державну) легалізацію. Відповідно держава, яка надає конкретному банку ліцензію на провадження банківських операцій, до яких, зокрема, й відносяться операції з перерахування податків до відповідних бюджетів, тим самим завіряє платника податків у тому, що саме він є тим «посередником», скористатися послугами якого зі сплати податків має платник. Фактично, така можливість (скористатися при сплаті податків послугами банку), трансформується в обов’язок платника податків. Якщо банк неналежним чином виконує свої обов’язки з перерахування відповідних коштів платника податків, то тоді ми повинні констатувати, що саме дії держави призвели до ненадходження таких коштів до відповідних бюджетів (неналежний контроль за процедурою введення тимчасової адміністрації, необґрунтоване надання банківської ліцензії тощо). У зв’язку з цим можна зазначити, що до платника податків не можуть застосовуватися несприятливі наслідки за неналежність виконання державою умов ліцензування банківської діяльності та контролю за функціонуванням ринку фінансових послуг.

3. «Відповідно до п. 113.2 ст.113 ПК застосування штрафних санкцій не звільняє платника податків від обов’язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів. Із загальних положень ст. 38 ПК випливає, що належним виконанням податкового зобов’язання є сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов’язань. Звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов’язання не свідчить про звільнення від обов’язку виконати податкове зобов’язання» (п. 63-65 постанови).

На наш погляд, посилання на цю статтю слушне, але не зовсім точне. Як нам здається, в п. 113.2 «Застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), передбачених цією главою, не звільняє платників податків від обов’язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів, контроль за справлянням яких покладений на контролюючі органи, а також від застосування до них інших заходів» ідеться про наступне. Внаслідок протиправних дій платника податків утворилася основна сума боргу (несплачена або частково несплачена сума податкового зобов’язання) та додаткова сума боргу (яка утворилася за рахунок донарахувань на основну — штраф, пеня). Виходячи із п. 113.2, сплата платником додаткової суми боргу (штрафу, пені) не означає, що він може не сплачувати основну суму. Застосування штрафу є наслідком правопорушення. У ситуації, яка аналізується, такого порушення немає. Більше того, основна сума боргу сформувалася як наслідок правопорушення. При неперерахуванні коштів до бюджету з вини банку ні такого порушення, ні відповідно суми боргу в розмірі неперерахованої суми платником не виникає.

4. «Переказ відповідно до ст. 30 Закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» вважається завершеним із моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або видачі йому в готівковій формі. Це свідчить про те, що належним виконанням податкового зобов’язання шляхом ініціювання платником переказу є надходження коштів від платника на відповідний казначейський рахунок» (п. 66-67 постанови).

Посилання на ст. 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» зрозуміло, але чи здійснюється в даному випадку регулювання відносин, пов’язаних із виконанням податкового обов’язку. Тобто, до якої межі відбувається регулювання податкових відносин, а з якого моменту починається регулювання відносин щодо переказу коштів і чи однотипні або єдині ці два різновиди суспільних відносин? Тут знову таки ми повертаємося до питання — в який момент закінчується виконання податкового обов’язку, і в який момент платник виходить із системи учасників правовідносин? Якщо характеризувати відносини з моменту виникнення податкового обов’язку до моменту зарахування коштів в рахунок його виконання, то вони об’єднують два етапи. Перший етап — виникнення розрахунку та передача коштів в рахунок податкового обов’язку банківській установі. На цьому етапі регулювання здійснюється Податковим кодексом України, який регулює відносини між платником та отримувачем коштів від сплати податків та зборів. Другий етап — рух коштів від відповідної банківської установи до бюджету. Регулювання здійснюється іншим, неподатковим законодавством. Суб’єктний склад цих відносин принципово відрізняється від складу податкових правовідносин. Виконання податкового обов’язку не може регулюватися неподатковим законодавством.

На наш погляд, ідеться про момент передачі грошей платником у рахунок свого податкового обов’язку відповідній банківській установі. До цієї миті платник може корегувати свою поведінку, може вчинити правопорушення. Після того, як він виконав податковий обов’язок, передавши своєчасно та в повному обсязі кошти до банку, він вплинути на їх рух не може, бо вже не є учасником цих відносин. Виникає непереборна проблема — платник діяв відповідно до приписів законодавства, реалізовував свою поведінку чітко до змісту норм закону, виконав свій обов’язок, але для нього наступають несприятливі наслідки, коли особа, що регулює рух грошей на наступній стадії їх обігу вчинила правопорушення. І законослухняний платник має відповідати своїми коштами за правопорушника.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Бюджетна децентралізація: самодостатність чи самоуправство?

Опубліковано

on

Андрій ПАЛКІН,
голова Ради арбітражних керуючих Дніпропетровської області

Після реформи децентралізації місцеве самоврядування в своє розпорядження отримало значні ресурси, зокрема, 60% податку на доходи фізичних осіб (ПДФО), податок на прибуток підприємств, що зареєстровані в громаді, акцизний податок від торгівлі підакцизними товарами (алкоголь, тютюн), податок на нерухомість, єдиний податок. У 2020 році частину акцизного податку з пального теж передали на місцевий рівень. 

Наскільки ефективно використовують свої ресурси громади?

Децентралізація відбувалася під гаслами посилення спроможності громад. Мовляв, вони стануть заможнішими й зможуть спрямувати кошти на власну модернізацію та зростання якості життя людей. Але виявилося, що не все так просто. Доходи дійсно зросли — в 2017 році порівняно з попереднім роком лише загальні фонди місцевих бюджетів збільшилися на третину. Проте залишаються великі питання до прозорості й ефективності бюджетних витрат на місцях. Часто під маскою безгосподарності ховається банальне казнокрадство з боку деяких чиновників.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Давайте поглянемо на чому сьогодні ґрунтуються бюджети великих міст і на які цілі витрачають кошти? У 2020 році наша столиця отримала понад 58 млрд грн надходжень до міського бюджету. З них 91% пішли до загального фонду. Та основний ресурс, завдяки якому поповнюється скарбниця Києва — це ПДФО. Цей податок дає більше половини надходжень до бюджету без врахування трансфертів. У 2020 році від ПДФО столиці надійшло 24,5 млрд грн. Тобто кожен киянин, а також працівник, який живе не в Києві, але працює в столиці, зі своєї зарплати фінансує місто, адже 85% коштів від ПДФО для столиці сплачуються саме за рахунок заробітної плати.

Третину доходів Київ отримує від місцевих податків та зборів (14,1 млрд грн за 2020 рік). 54% з них покриває єдиний податок (7,6 млрд). Тобто значною мірою столична влада черпає свій ресурс з діяльності ФОПів. Орендна плата за землю і земельний податок у 2020 році дали місту 4,9 млрд гривень Тут органи місцевого самоврядування у визначеному законом «коридорі» вільні самі встановлювати податкові ставки, які по Києву досягають 1% вартості земельної ділянки.

Податок на нерухоме майно, на відміну від земельної ділянки, платять фізичні та юридичні особи — власники нерухомості (будинків, квартир, офісів тощо). Міська влада сама встановлює ставку цього податку (в Києві він досягає граничної допустимої межі — 1,5% розміру мінімальної зарплати). В 2020 році податок на нерухомість приніс столиці 1,4 млрд гривень.

Києву також зараховують 10% податку на прибуток. Його платять підприємці відповідно до прибутків організації. У 2020 році це становило 5,1 млрд грн. Свою частинку в бюджет столиці вносять також торговці алкоголем і тютюном. Від акцизного податку з реалізації цих товарів місто минулого року отримало 1,3 млрд гривень.

Кошти від усіх цих податків спрямовуються до загального фонду міського бюджету. А ось спеціальний фонд наполовину формується з державних субвенцій, з екологічного податку, а також із власних надходжень бюджетних установ (для Києва у 2020 році — 1,9 млрд грн). Це плата за послуги, які вони надають, за майно, яке здають в оренду, благодійні внески та цільові кошти від підприємців та фізосіб під реалізацію певних проектів.

У Харкові, де доходи скромніші від столичних, міська влада в 2020 році отримала 14,2 млрд бюджетних гривень, з яких 81% пішли до загального фонду бюджету. Так само, як і для Києва, ключовими стали податки на доходи фізичних осіб, на майно та єдиний податок.

У Дніпрі — картина аналогічна. Доходи місцевого бюджету склали трохи більше 13 млрд грн, з них 93% надійшли до загального фонду. Майже половина (46%) бюджету міста тримається на ПДФО, 13% — на податку на доходи, 12% — на єдиному податку.

Як використовуються ці кошти?

У 2020 році столиця витратила на різні потреби 57,8 млрд бюджетних коштів (майже 68% по загальному фонду). ТОП10 статей видатків виглядає так: освіта (19,5 млрд); транспорт і дорожнє господарство (11,1 млрд); медицина (7,9 млрд); соціальний захист (3,9 млрд); житлово-комунальне господарство (3,8 млрд); будівництво та регіональний розвиток (3,2 млрд); державне управління (2,4 млрд); інші програми, пов’язані з економічною діяльністю (2,3 млрд); культура і мистецтво (1,1 млрд); фізкультура і спорт (990 млн). В структурі видатків домінує заробітна плата (40%) та капітальні видатки (41%). Остання стаття особливо цікава, бо в ній закладені потужні корупційні ризики. Адже передбачається придбання обладнання, фінансування капітального ремонту й капітальні трансферти, в тому числі покриття збитків підприємствам, які накопичили їх протягом року. Саме на капітальні трансферти припадає до 29% бюджетних видатків м. Києва. Як відомо, комунальні підприємства місцевих органів влади — це одні з найбільш непрозорих організацій. Більшість із них нерентабельні та збиткові, постійно вимагають нових бюджетних вливань, звітувати за використання яких не поспішають.

Особливу увагу треба звернути на так звані бюджети розвитку великих українських міст. Вони є частиною спеціальних фондів муніципальних бюджетів і спрямовуються на виконання інвестиційних програм, будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію об’єктів. Власне під час розподілу цих видатків відбуваються численні зловживання. По-перше, громада не має впливу на їх структуру і в результаті справді важливі проекти не реалізуються, а на другорядні виділяють кошти. По-друге, в процесі фінансування в деяких нечистих на руку посадовців є можливість на цьому нажитися, в тому числі через порушення законодавства з питань публічних закупівель.

Так, децентралізація відкрила двері для нових надходжень до місцевих бюджетів. Але одночасно вона створила й виклики, з якими країна ще не зіштовхувалася в таких масштабах: нераціональне використання бюджетних ресурсів на місцях, казнокрадство та вимивання коштів громади з метою збагачення посадовців та наближених до них осіб. І це не якісь абстрактні кошти, а гроші кожного з нас — бюджетників, підприємців, робітників, офісних працівників. Тобто усіх, хто платить податки. І тому з таким становищем не можна миритися, а слід створювати ефективні запобіжники розбазарюванню бюджетних ресурсів, щоб вони йшли на користь громади, а не в чужу кишеню.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ринок землі. Які проблеми чекають на фермерів і як врятувати середній клас?

Опубліковано

on

Олександр САЄНКО,
міністр Кабінету міністрів України (2016—2019 рр.), експерт з питань державного управління

Уже за місяць в Україні розпочне працювати ринок землі сільськогосподарського призначення. Днями прем’єр Денис Шмигаль доручив міністру агрополітики країни Роману Лещенку підготувати всі нормативні акти для старту земельної реформи. Головне питання: чи створила влада передумови для того, щоб захистити інтереси основи національної економіки — середнього класу на селі, яким є фермерство. Відповідь на це питання радше негативна. 

Ринок землі на старті

Із ухваленням Верховною Радою 31 березня минулого року закону про обіг земель сільськогосподарського призначення, а також законів про «земельну децентралізацію» й електронні аукціони, з 1 липня 2021 року в Україні скасують мораторій на продаж сільгоспземлі (крім земель державної власності). Відтак володіти земельними ділянками сільгосппризначення зможуть громадяни України, створені за законодавством України юридичні особи (з 2024 року), територіальні громади і держава. Купувати земельні паї матимуть право лише українці — до 100 гектарів в одні руки, з 2024 року — не більше 10 тисяч гектарів. Питання можливості продажу землі іноземцям має бути вирішене на спеціальному загальнодержавному референдумі.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Наразі чиновники випромінюють оптимізм і фонтанують позитивними передбаченнями. Провели спеціальний Всеукраїнський форум «Україна 30. Земля», де глава уряду Денис Шмигаль спрогнозував, що з відкриттям ринку землі настане «встановлення справедливості» та чи не вдвічі вже за перші три–п’ять років зросте ціна на українську землю. За його словами, від реформи виграють землевласники, а ще близько 7 мільйонів українців, які мають земельні ділянки.

У свою чергу, радник глави Офісу Президента України, колишній (2019– 2020 рр.) міністр економіки України Тимофій Милованов на панелі згаданого форуму заявив, що земельна реформа в наступні роки додасть у бюджети всіх рівнів близько 2 млрд доларів, або 1,5% ВВП. Ті, хто мають землю у власності, зможуть за легальними схемами отримувати фінансування під заставу цієї землі. І це дасть змогу підвищити продуктивність виробництва на землі та «потроху ставати всім багатшими».

Більш стриманий у прогнозах «профільний» міністр Роман Лещенко вважає, що економічний ефект від створення ринку землі до кінця року буде мінімальним. І що «перші півроку — це буде так званий підготовчий період».

Не поділяють оптимізму влади щодо старту земельної реформи и чимало українців. За даними соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» спільно з Центром Разумкова у серпні 2020 року, 43% респондентів сказали, що земля не може бути об’єктом торгівлі, а 44% допустили купівлю-продаж землі. З них кожен п’ятий вважає, що землю можна продавати, але не іноземцям. Відтоді настрої громадян точно не змінилися. Нещодавно директор соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович повідомив, що абсолютна більшість українців, а це 64%, не підтримують впровадження ринку землі.

Мінуси для фермерів

Ринок землі від влади має чимало недоліків, які відобразяться на середньому класі. Недостатньо відображені в законодавстві питання захисту інтересів фермерів, які мали б стати основою не лише аграрної галузі, але й здорової та раціональної економіки країни загалом. В нас сьогодні 32 000 таких господарств, 15 тис із них з’явилися в часи уряду Володимира Гройсмана, для котрого це було важливим пріоритетом та через ініціативу якого було розпочато цілий ряд програм їх підтримки.

Аграрний міністр обіцяє забезпечити через державну програму підтримки підприємництва «Доступні кредити 5–7–9» — фінансування для фермерів дешевим кредитним ресурсом. Та в реальності виходить дещо не так. Згадана програма «5–7–9» так і не стала повноцінним інструментом підтримки розвитку бізнесу як аграрного, так і в загальному сенсі. За оприлюдненими даними, лише 4,8 млрд грн (15% від виданих за програмою кредитів) були саме інвестиційними позиками підприємцям, заради яких була розроблена ця програма. Решта грошей були витрачені на рефінансування боргів і кредити на поповнення оборотного капіталу.

Осторонь цієї програми залишилися дрібні й середні аграрії, а фермерських господарств в Україні ще в 2019 році налічувалося близько 34 тисяч. Щоправда, за деякими даними, «завдяки грамотним діям нинішньої влади» відтоді їхня кількість скоротилася до 32 тисяч.

Чому потрібно дати гроші фермерам?

Обробляючи менше 40% загальної площі угідь України, фермери виробляють понад 60% її валового сільськогосподарського продукту. Саме фермери створюють на селі понад 100 тисяч робочих місць (а з урахуванням сезонності робіт у фермерських господарствах влітку тут працюють і 200–230 тисяч українців), сплачують велику частку податків до місцевих бюджетів. Проблему із захистом їхніх інтересів фактично визнав міністр Лещенко, давши згадану вище обіцянку про розширення кредитування фермерів. Про це також говорять і наші західні партнери, зокрема під час форуму «Україна 30» акцентувала увагу на доступі до кредитування фермерів тимчасово повірена у справах США в Україні Крістіна Квін.

Чому аграрії не потрапляють у держпрограму?

Чому ж аграрії не потрапляють у державну програму «5–7–9»? По-перше, через складність її критеріїв. Опитані Agravery.com експерти з кредитування в агросекторі та представники аграрних асоціацій не змогли описати плюси та мінуси цієї програми, посилаючись на погану обізнаність в особливостях її роботи. По-друге, програма не враховує специфіки цього напрямку бізнесу: для розвитку фермерам потрібні доволі великі суми, а банки, які є кінцевими кредиторами за даною програмою, вкрай рідко погоджуються кредитувати малих фермерів, які не спроможні запропонувати якісної застави. Нарешті, аграрії не можуть взяти участь у згаданій програмі, якщо отримують інші види державної підтримки. Утім, останнє — не про загальну масу невеликих аграріїв. От і виходить, що господар на селі опиняється сам на сам зі своїми проблемами.

Що з монополіями?

Інтереси фермерства не враховано й у законах, які лежать в основі земельної реформи. Зокрема, не створено запобіжників від аграрних монополій. Це означає, що крупні латифундисти матимуть ще більше можливостей душити й поглинати дрібні та середні господарства. Не запроваджено обмежень на купівлю землі на рівні районів і областей. Відтак у регіонах можуть виникати монополії одного землевласника.

Недієвими на практиці стануть обмеження на купівлю до 100, а пізніше й до 10 тисяч гектарів. Ті, у кого є можливості й гроші, фактично зможуть купити стільки землі, скільки їм буде потрібно: що заважатиме їм придбати будь-яку площу, оформивши по 100 га на родичів, знайомих чи своїх працівників? А за три роки, коли на ринок допустять юридичних осіб і можна буде купувати вже по 10 тисяч гектарів, — реєструватимуть компанії десятками й зможуть придбати землю на них. У таких обставинах фермери, які зараз орендують й обробляють більші чи менші площі, після відкриття ринку не матимуть таких можливостей викупити цю землю, якими володіють потужні великі агрохолдинги. Їм залишиться або орендувати землі в нового власника після появи такого, або шукати інші гектари, або закривати бізнес. Уявіть лише ситуацію, коли на викуплених кимось впливовим і грошовитим гектарах зростає висаджена вами продукція, бо йдеться ж про запуск ринку влітку й активну його роботу з осені…

Інший бік проблеми: відсутність у фермера коштів для придбання достатньо великих площ землі. Припустимо, купити кілька десятків гектарів малий підприємець ще зможе на заощаджені кошти, а вже на 100 га потрібен довгостроковий кредит, який банк йому, повторимо, майже напевне не дасть через відсутність кредитної історії й застави, а якщо й дасть, то під великі відсотки.

Ба більше, влада клялася не продавати землю іноземцям, однак у законодавстві створено лазівки, які це дозволять: про це прямо говорять фахівці. Крім того, як з’ясували ЗМІ, іноземці, особи без громадянства чи іноземні юридичні особи можуть отримати доступ до придбання земельних ділянок скориставшись поняттям «довірче право власності», яке міститься в законі № 132-IX «Про внесення змін до деяких актів щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні». Скажімо, іноземець створює фонд, той залучає іноземні кредити й інвестує гроші в купівлю землі через довірче право. А український власник землі діятиме в інтересах іноземного громадянина чи компанії, які зможуть опосередковано володіти землею.

Дещо про геополітичні інтереси та безпеку

Ризиком ухваленого закону є можливість купівлі землі серйозними геополітичними гравцями, які потерпають від нестачі продовольства. В першу чергу це Китай. І це без перебільшення може становити загрозу національній безпеці. Сьогодні Китай — найбільший партнер України. В цю країну експортується майже 45% нашої сільськогосподарської продукції. До 2024 року в Китаї, за їхніми прогнозами, збільшиться споживання на 24%. Це означає, що в цій країні зацікавлені в тому, щоб вирощувати більше продукції. Тому вони робитимуть усе, щоб купити землю в Україні, самим вирощувати і самим себе годувати. Логічно, що це їхня мета, бо це дешевше, ніж купувати в українського фермера. Китай уже має великі земельні масиви в Латинській Америці, Азії, Африці, навіть біля берегів Японії. Також небезпечним чинником є можливість стратегічного союзу між Китаєм і Росією. Наш східний сусід може використати земельне питання для того, щоб зашкодити територіальній цілісності України.

Володимир Гройсман не просто так заявив: «Земельна реформа в її нинішньому вигляді не має нічого спільного з інтересами України та українців. Закон зробить українців біднішими, бо він налаштований на те, щоб кількість фермерів, які обробляють землю, не збільшувалася, а зменшувалася. А саме фермери — це середній клас на землі. В поєднанні з децентралізацією це міцна економічна основа країни. Й ухвалене законодавство підриває не тільки наші економічні основи, а й національну безпеку».

Справді відповідальна перед країною влада повинна не підігрувати інтересам зарубіжних партнерів, а розвивати національний фермерський клас як основу економічного зростання нашої країни. Адже український АПК має величезний потенціал розвитку саме завдяки не реалізованим досі можливостям малих і середніх фермерів, яких держава зобов’язана підтримувати хоча б на рівні своїх існуючих можливостей, якщо не може робити це так, як підтримують тамтешніх фермерів уряди сусідньої Польщі та інших країн Європи. В Україні повинні успішно працювати не десятки тисяч, а сотні тисяч фермерських господарств. Натомість нинішня владна команда, пообіцявши підтримати фермерів через відповідні програми, дотації, субсидії, часткову компенсацію витрат чи відшкодування вартості техніки й обладнання, пільгове кредитування тощо, згорнула всі фінансові програми для них. Пропонувалося створити Фонд часткового гарантування кредитів у сільському господарстві, але відповідний законопроект був відхилений і знятий з розгляду, а про ефект від «5–7–9» ми вже поговорили вище…

Що потрібно зробити?

У 2017 році урядом Гройсмана було розроблено проект Закону «Про обіг земель сільськогосподарського призначення». У нього заклали інструменти підтримки дрібних і середніх фермерів, створення механізмів надання доступних пільгових кредитів для того, щоб фермери мали кошти для придбання землі. Йшлося про відповідальне впровадження ринку землі з чіткими умовами в інтересах українських громадян. Пропонувалося обмеження на обсяг землеволодіння — до 200 гектарів в одні руки плюс 200 га на фермерське господарство. Право власності — лише для громадян України. Купувати землю за цим проектом могли фермери, а не холдинги. Запроваджувалися заходи для забезпечення прозорості й добросовісної конкуренції на ринку земель. Але політичні мотиви завадили тому проекту стати законом.

На жаль, складається враження, що нинішня влада, глибоко не вникнувши в суть проблеми, віддала питання реформи земельних відносин на відкуп представникам великих агрохолдингів, які пролобіювали вигідний насамперед їм закон про обіг землі. Та модель земельного ринку, яка вступає в силу з липня-2021, не просто входить у протиріччя з інтересами середнього класу на селі, а й знищує його перспективи, і заодно — шанси України вести незалежну від зовнішніх впливів політику в аграрному секторі. Фактично ми стоїмо перед загрозою остаточного перетворення на країну третього світу без шансів здійснити прорив угору.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

АМУ: законопроєкт 3508-д не вирішить проблеми підприємств теплопостачання

Опубліковано

on

4 червня у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу» №3508-д. Основна мета законопроєкту – визначення комплексу організаційних та економічних заходів, спрямованих на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу.

Цей законопроєкт є доопрацьованим варіантом проєкту Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання і водовідведення» №3508, який Асоціація міст України підтримує, оскільки він спрямований на врегулювання проблемних питань підприємств тепло- та водопостачання, а саме:

  • погашення заборгованості з різниці в тарифах;
  • реструктуризації існуючої заборгованості за енергоносії;
  • списання нарахованих на таку заборгованість штрафних санкцій.

Водночас оновлений законопроєкт №3508-д пропонує окремі неприйнятні механізми врегулювання проблемних питань підприємств тепло- та водопостачання – погашення заборгованості з різниці в тарифах буде здійснюватися не лише за рахунок коштів державного бюджету, а і за рахунок коштів місцевих бюджетів (на умовах співфінансування). Порядок та умови такого співфінансування будуть визначені Урядом.

Також відрізняється механізм гарантування оплати природного газу підприємствами ТКЕ, який буде здійснюватися шляхом:

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини
  • надання учасниками процедури урегулювання заборгованості фінансових та/або інших гарантій на суму реструктуризації (крім суми заборгованості, погашення якої проводиться за рахунок видатків бюджетів) або будь-якого виду забезпечення, передбаченого законодавством України, за згодою сторін;
  • прийняття відповідного рішення органом місцевого самоврядування (або військово-цивільною адміністрацією), що представляє громаду, до комунальної власності якої належить така теплопостачальна або теплогенеруюча організація, або органом місцевого самоврядування (ВЦА), на території якого провадять ліцензовану господарську діяльність теплопостачальна чи теплогенеруюча організації не комунальної форми власності на виробничих об’єктах (що розташовані на відповідній території області або громади, здійснюючи постачання теплової енергії та надання споживачам цієї територіальної громади послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, послуг з постачання теплової енергії та постачання гарячої води).

Крім того, законопроєкт №3508-д пропонує включити представників НКРЕКП до складу територіальних комісій з визначення обсягу заборгованості з різниці в тарифах.

Асоціація міст України зауважує і на інших недоліках цього проєкту Закону, які ускладнюють вирішення проблемних питань галузевих підприємств. З огляду на це, окремі положення законопроєкту №3508-д потрібно суттєво допрацювати. Зокрема, необхідно:

  • передбачити відшкодування заборгованості з різниці в тарифах виключно за рахунок коштів державного бюджету;
  • збільшити строк реструктуризації заборгованості (не менше 10 років);
  • виключити зі складу територіальних комісій з визначення обсягу заборгованості з різниці в тарифах представників НКРЕКП, як зацікавленої сторони;
  • внести зміни до Державного бюджету України на 2021 рік, передбачивши у ньому кошти у обсязі 30 млрд грн на відшкодування заборгованості з різниці в тарифах.

Асоціація міст України вислювлює стурбованість, що найближчим часом може бути прийнятий Закон, який не вирішить комплексно та остаточно проблеми підприємств ТКЕ, оскільки парламентський Комітет з питань енергетики та житлово-комунальних послуг ухвалив рішення щодо підтримки законопроєкту №3508-д за основу та в цілому.

Нагадаємо, 3 червня під час засідання Палати місцевих влад Конгресу місцевих та регіональних влад Президент України Володимир Зеленський висловився на підтримку пропозиції щодо списання боргів підприємств ТКЕ перед НАК «Нафтогаз України» (див. відео)

Джерело: Асоціація міст України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram