Connect with us

Думка експерта

«Діагностичний довідник» з кримінального законодавства: зміст та спрямованість

Дата публікації:

Закінчення. Початок

Євген СТРЕЛЬЦОВ,
доктор юридичних наук, доктор теології,
професор, член-кореспондент НАПрНУ,
завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», заслужений діяч науки і техніки України, член Робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з правової реформи

«Фінансами займаються ті, хто зберігає гроші за кордоном; медициною — ті, хто лікується в іноземців; освітою — ті, в кого діти вчаться за кордоном; а закони «придумують» ті, на кого вони не поширюються і хто не застосовує їх на практиці».
Сучасна думка

«Покарання, принаймні частково,
залишилося актом помсти».
Еміль Дюркгейм

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Щодо профілактики

Цей підрозділ я почну з аналізу ще одного, внутрішньо об’єднаного завдання, яке полягає в здійсненні профілактичних заходів, котрі включають загальне та спеціальне (приватне) попередження, які, в свою чергу, можуть мати різні прояви у своєму змістовному та редакційному відображенні. Загальне попередження, як вважається, починається з моменту прийняття (оприлюднення) кримінального закону: його текст як би говорить (повинен сказати) — не роби конкретне діяння, а то будеш покараний. Це, може бути, так, але, на мою думку, скоріше не так. Якщо за рівнем злочинності ми сьогодні посідаємо, як вище вказувалося, перше місце в Європі, то тим самим є всі підстави стверджувати, що загальне попередження, якщо і діє, то на мінімізованому рівні, а скоріше — взагалі не діє. В зв’язку з цим необхідно підкреслити, що потрібно бути дуже і дуже обережними з думками, що коли буде прийнято кримінально-правові норми/ статті, групи норм/статей, навіть новий Кодекс, то все відразу виправиться, і всі проблеми зникнуть. Потрібно бути обачнішими з такою соціальною «довірливістю».

Складніше складається ситуація з реалізацією спеціального (приватного) попередження, яке, в першу чергу, спрямовано на осіб, які вже скоїли кримінальне правопорушення, з метою недопущення вчинення ними нових подібних діянь. І тут необхідно підкреслити, що не слід «переоцінювати» можливості кримінального законодавства. Воно ніколи, як би ми не «комбінували» з цього приводу, не має можливості «безпосередньо» впливати на конкретне явище, на конкретну поведінку особи, тим більше — на її майбутню поведінку. Тому цей вид попередження повинен здійснюватися, на мою думку, тільки у поєднанні можливостей кримінального законодавства та практики його застосування, причому, саме практика повинна тут відігравати значнішу роль. Процес впливу на конкретну винну особу, який відбувається не тільки на основі кримінального, а й інших галузей законодавства, включає в себе багато етапів (стадій), де ця особа, її психіка зазнає (повинна зазнавати) певного впливу. Це може починатися з затримання, в подальшому проявлятися у кваліфікації діянь, судовому вироку, відбуванні покарання та ін. Якщо всі ці, так би мовити, процедури мають виважений та адекватний характер стосовно діянь, які вчинила конкретна особа, та її особистих характеристик, то вірогідність того, що вона сприйме таку державну реакцію на його діяння як справедливу, з усіма зрозумілими наслідками, велика. Але, якщо хоча б на якомусь одному етапі (стадії) цього процесу заходи, які будуть відбуватися, не будуть мати так званого «виховного» характеру, то все це буде мати вже протилежний соціально-негативний результат. Тобто знову наголосимо, що кримінальне законодавство тільки створює правову базу (офіційну правову можливість) для державної (завдяки діяльності відповідних судових та органів правопорядку) реакції відносно особи, яка вчинила відповідні суспільно небезпечні діяння. У зв’язку з цим, доки відповідні законодавчі положення не отримують свого постійного та системного застосування на практиці, доки не буде зроблений хоча б первісний висновок відносно того, наскільки ці законодавчо-практичні засоби вплинули на відповідні суспільно небезпечні вчинки, ніякої (!) позитивної чи негативної оцінки якості кримінального законодавства надавати не слід.

«Засоби боротьби зі злом виявляються іноді гіршими, ніж саме зло».
Публій Сір

Зв’язок з кримінально-правовою («хірургічною») практикою Аргументація усіх попередніх положень буде, на мою думку, більш виразною, якщо я зроблю, умовно кажучи, порівняльний аналіз основних кримінально-правових положень з положеннями хірургії як окремої галузі медицини. Хірургія (χείρ — рука, έργον — діяння) в загальному розумінні займається тими складними захворюваннями, які потребують оперативного (хірургічного) методу лікування. Саме порушення цілісності покривних тканин, яке відбувається при хірургічній операції як основному методі лікування, є відмінною рисою цієї галузі. В зв’язку з цим, порівняння положень цих галузей знань виглядає обґрунтованим, тому що кримінальне законодавство та практика його застосування спрямовані на «лікування» суспільства від найбільш небезпечних соціальних «захворювань» завдяки застосуванню, образно кажучи, «хірургічних» методів, а хірургія — на лікування найбільш небезпечних процесів, які загрожують нормальній життєдіяльності людини. У них досить схожі, в образному розумінні, і «своєрідні» методи лікування, після застосування яких можуть відбуватися такі зміни, які часто роблять неможливим повернення до передопераційного стану. І дуже добре, коли ці методи приводять до позитивних результатів в обох випадках.

У зв’язку з цим виникає запитання: які є основні складові в діяльності хірурга? Це: 1) правильна і своєчасна клінічна діагностика хірургічних захворювань та 2) професійноякісний рівень проведення відповідного лікування — хірургічних операцій. І тут теж існує збіг з практичною діяльністю правника. В свою чергу, правильна діагностика повинна здійснюватися з урахуванням положень спеціального документу (повинна спиратися на такі положення), які традиційно об’єднуються в єдину книгу (лат. codex) — довідник, у якому систематизовані відомості про хірургічні захворювання, що, в свою чергу, і надає можливості здійснити необхідну і своєчасну діагностику захворювань, який є основою в подальшому успішному лікуванні хворих. Потрібно виділити, і це теж має зв’язок з положеннями президентського Указу, про який вище згадувалось, в окремих довідниках звертається додаткова увага на те, що в них об’єднуються «позиції старої школи діагностики (вона все-таки неперевершена за точністю) та нові діагностичні напрями і технічні можливості сучасної діагностики» (URL: https://www.booksmed.com/hirurgiya/1712-diagnosticheskij-spravochnik-xirurga-astafurov-spravochnoe-posobie.html), на що і нам ще раз не зайве звернути увагу.

Попередні положення дають змогу висловити низку міркувань. По-перше, їх можна розцінювати як можливу «презентацію» кримінального кодексу: і за методикою постановки діагнозу (кваліфікації), і за «схожими» методами впливу, і за необхідністю обов’язкового поєднання в такій діяльності напрацьованих і догм, і новацій. А, по-друге, і це теж є характерним і для кримінального законодавства, наявність навіть самого якісного хірургічного довідника («бездоганного» кодексу) не є безумовною гарантією постановки вірного діагнозу та видужання хворого. Тільки грамотно поставлений діагноз і якісно проведена хірургічна операція є тими необхідними складовими одужання хворого, відсутність яких (спільно або роздільно), не тільки не приведе до одужання, а й може значно погіршити стан хворого, включаючи і зовсім погані наслідки таких діянь. Також зверніть увагу, що перед діагностичним довідником, як би він не впливав на динаміку захворювань, ніхто «заздалегідь» не ставить завдання, щоб він впливав на кількісні показники захворілих, на стан їх лікування, тим більш одужання, на проведення відповідних заходів щодо профілактики хірургічних захворювань, на що, до речі, зверталась увага вище при розгляді питання спеціального попередження. У довідника інше завдання. Що ж до профілактики захворювань, то це завдання не тільки для інших галузей медицини: це загальнодержавне завдання, згідно з яким держава повинна мінімізувати можливі чинники будь-яких захворювань, у тому числі й соціальних. А у цього діагностичного довідника одне основне завдання: встановити ознаки та дати перелік захворювань, які, при необхідності, потрібно (можливо) встановити у конкретній особи, та які потрібно (можливо) лікувати саме завдяки хірургічним методам. Все те ж, повторю, ми повинні бачити і й у «довіднику» з кримінального законодавства — «хірургічної» галузі законодавства.

Більш конкретне звернення до діяльності кримінально-правових «хірургів» дає змогу відзначити, що до них, в першу чергу, відносяться фахівці судових установ та органів правопорядку, які повинні діяти з урахуванням своєї правової компетенції у кримінальному провадженні. Я вже раніше писав, що коли особа засуджується, наприклад, за крадіжку, а потім знову її вчиняє, то чи не потрібно подивитися на роботу правників всієї системи здійснення процедур досудового та судового слідства з метою встановити: де, на якому етапі соціального «лікування» був неправильно виставлений «діагноз» чи неправильно прописані «ліки», що, в свою чергу, призвело до того, що особа залишилася «невилікованою», а гроші платників податків на її лікування — зайве витраченими. А якщо ця особа раніше вже «проходила» через цю систему, а тим більш саме через ті ж самі органи правопорядку чи/та суддівську установу і повторно вчиняє кримінальне правопорушення? Так до кого потрібно адресувати ці запитання? А не слід також задуматися над тим, що мотивами певних видах людських вчинків можуть виступають такі соціальні детермінанти, які «значно сильніше», чим навіть найякісніша робота практичних організацій? Звичайно, непотрібно нічому з цього надавати якогось парадоксального характеру, але питань дуже багато і покладати їх вирішення виключно на діагностичний «кримінальний» хірургічний довідник, щонайменше, недоцільно. Тут теж потрібно додати, що з врахуванням перманентної реформи судових та правоохоронних органів, яка відбувається вже низку років, і наслідки якої суспільство тільки «очікує» в перспективі, тим більше непотрібно звинувачувати «діагностичний довідник» з кримінального законодавства у всіх складнощах, які сьогодні відбуваються в суспільстві. В усякому разі, потрібно максимально уникати ситуації, яка має образну характеристику: «винен не ведмідь, що корову з’їв, а корова неправа, тому що за поле ходила». Це ще раз підкреслює думку про те, що не кримінальне законодавство є основним, головним «винним» в складній соціальній обстановці.

«Скільки тисяч людей займаються розбоєм, хоча це карається смертю».
Марк Туллій Цицерон

Висновок

Отже, державна реакція на кримінальні правопорушення (злочинність) може проявлятися у різних формах (боротьба, протидія, вплив, контроль, або, як кажуть в сучасних дослідження — забезпечення безпеки), визначення яких залежить від низки основних політичних, соціально-економічних, ідеологічних, правових та інших суттєвих ознак. Однак у будь-якому типу державного устрою основними в такий реакцій є наявність двох взаємопов’язаних складових. Це — кримінальне законодавство, яке в Україні існує, як відомо, у вигляді кодифікованого законодавчого акту — Кримінального кодексу, яке є необхідним підґрунтям для охорони найбільш важливих інтересів та цінностей та легального (офіційного) здійснення державою різної, в тому числі й примусової діяльності. Друга складова — це якісна діяльність відповідних організацій з «безпосереднього» застосування положень цього законодавства в суспільне життя. Саме виходячи з розуміння, що «Кесарю кесареве» або «кожному своє», і потрібно розмежовувати основні завдання, яке потрібно сформулювати і перед кримінальним законодавством і перед практикою його застосування. Так, вони мають загальне спільне завдання, але ніколи не потрібно змішувати їх конкретні завдання. Кримінальне законодавство «тільки» створює необхідну правову базу, і для цього його положення повинні мати чіткі, однозначні, викладені «зрозумілою» мовою правові положення. Потрібно виключити практику прийняття кримінально-правових актів без необхідного обґрунтування, обговорення, фахової експертизи. Ці акти повинні відповідати обов’язковим умовам, частина з яких висвітлювалася і в цій публікації. Все інше, а саме: як це буде реалізовано в умовах соціального життя, наскільки це буде корисним або «не дуже» корисним у сучасних умовах, наскільки воно буде мати необхідний вплив на соціальну ситуацію, чи буде мати місце повторне вчинення кримінальних правопорушень та ін., можливо встановити тільки за умови якісного (не формально-цифрового) аналізу практичного застосування цього законодавства, умовно кажучи, його накладення на умови соціального життя.

Безумовно, кримінальне законодавство не повинно бути рутинним. Воно завжди повинно відповідати (відображати) тим змінам, які відбуваються у суспільному житті. Для цього потрібно використовувати накопичений багатьма поколіннями вітчизняний фаховий досвід та ті зарубіжні «підказки», які досить часто є слушними. При цьому вважаю, що реформи у кримінальному законодавстві повинні відбуватися, в першу чергу, в Особливій частині. Динамічні зміни, які відбуваються у суспільному житті, повинні передбачати кримінальну відповідальність за конкретні суспільно небезпечні діяння (групи діянь) та не передбачати відповідальність за діяння, які в сучасних умовах втратили свою суспільну небезпеку. В той же час, догматичні положення, які є у нас і які вже мають давню історію та продовжують «спокійно» функціонувати й у зарубіжних, в тому числі, і в розвинутих, державах, заслуговують на можливу корекцію, але потребують більш виваженого до себе ставлення. Це, на мою думку, потрібно завжди враховувати.

І на останок. Багато років я працюю у сфері кримінально-правових досліджень і з великою повагою і розумінням ставлюся до положень кримінального права, положень кримінального законодавства, положень суміжних галузей права та законодавства, які спільно «працюють» над дотриманням прав і свобод людини, створенням обстановки безпеки в суспільстві та забезпеченням правопорядку в державі. Але це дуже складна сфера реалізації суспільних намірів, враховуючи ті «хірургічні» методи впливу, якими вона володіє. Так, «відверті» кримінальні правопорушення завжди повинні знаходитися у сфері її інтересів. Що ж стосується «інших» визначень цього законодавства, які часто мають у своєму змісті багато так званих емоційних, економічних, політичних, навіть особисто-суб’єктивних всього хвилинних складових, котрі, до речі, можу бути викладені «незрозумілою» мовою, то тут потрібно бути значно виваженими щодо їх впровадження та використання. Чезаре Беккарія у своєму відомому трактаті «Про злочин та покарання» писав: «Якщо тлумачення законів — зло, то їх «темрява», що змушує вдаватися до тлумачення, — не менше зло. І це зло буде набагато небезпечнішим, якщо закони написані на мові, «чужої» народові. Будучи не в змозі судити про ступень своєї свободи чи свободи своїх співгромадян, громадянин потрапляє в залежність від кучки «посвячених», оскільки така мова законів, незрозумілою народу, перетворює кодекс з книги усіма шанованою і всім доступною, у книгу квазіприватну й доступну лише для вузького кола осіб». Ми, на мою думку, також завжди повинні враховувати і відоме висловлювання Жан-Жака Руссо: «Мудрий законодавець починає не з видання законів, а з вивчення їх придатності для даного суспільства». Тому, незважаючи на розвиток людської цивілізації, непотрібно вважати, що ми розумніше за всіх. Ні, є загальнолюдські думки наших попередників, які підтверджують свої розумність часом свого існування, є сучасні корисні міркування, які потрібно завжди враховувати. Інакше ефемерні надії на «універсальність» та «всемогутність» кримінального законодавства, наявність наукового чванства буде і надалі ускладнювати функціонування всієї кримінально-правової сфери на законодавчому, доктринальному та практичному рівнях з усіма відомими наслідками і для людини, і для суспільства, і для держави.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Думка експерта

Бюджетна децентралізація: самодостатність чи самоуправство?

Опубліковано

on

Андрій ПАЛКІН,
голова Ради арбітражних керуючих Дніпропетровської області

Після реформи децентралізації місцеве самоврядування в своє розпорядження отримало значні ресурси, зокрема, 60% податку на доходи фізичних осіб (ПДФО), податок на прибуток підприємств, що зареєстровані в громаді, акцизний податок від торгівлі підакцизними товарами (алкоголь, тютюн), податок на нерухомість, єдиний податок. У 2020 році частину акцизного податку з пального теж передали на місцевий рівень. 

Наскільки ефективно використовують свої ресурси громади?

Децентралізація відбувалася під гаслами посилення спроможності громад. Мовляв, вони стануть заможнішими й зможуть спрямувати кошти на власну модернізацію та зростання якості життя людей. Але виявилося, що не все так просто. Доходи дійсно зросли — в 2017 році порівняно з попереднім роком лише загальні фонди місцевих бюджетів збільшилися на третину. Проте залишаються великі питання до прозорості й ефективності бюджетних витрат на місцях. Часто під маскою безгосподарності ховається банальне казнокрадство з боку деяких чиновників.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Давайте поглянемо на чому сьогодні ґрунтуються бюджети великих міст і на які цілі витрачають кошти? У 2020 році наша столиця отримала понад 58 млрд грн надходжень до міського бюджету. З них 91% пішли до загального фонду. Та основний ресурс, завдяки якому поповнюється скарбниця Києва — це ПДФО. Цей податок дає більше половини надходжень до бюджету без врахування трансфертів. У 2020 році від ПДФО столиці надійшло 24,5 млрд грн. Тобто кожен киянин, а також працівник, який живе не в Києві, але працює в столиці, зі своєї зарплати фінансує місто, адже 85% коштів від ПДФО для столиці сплачуються саме за рахунок заробітної плати.

Третину доходів Київ отримує від місцевих податків та зборів (14,1 млрд грн за 2020 рік). 54% з них покриває єдиний податок (7,6 млрд). Тобто значною мірою столична влада черпає свій ресурс з діяльності ФОПів. Орендна плата за землю і земельний податок у 2020 році дали місту 4,9 млрд гривень Тут органи місцевого самоврядування у визначеному законом «коридорі» вільні самі встановлювати податкові ставки, які по Києву досягають 1% вартості земельної ділянки.

Податок на нерухоме майно, на відміну від земельної ділянки, платять фізичні та юридичні особи — власники нерухомості (будинків, квартир, офісів тощо). Міська влада сама встановлює ставку цього податку (в Києві він досягає граничної допустимої межі — 1,5% розміру мінімальної зарплати). В 2020 році податок на нерухомість приніс столиці 1,4 млрд гривень.

Києву також зараховують 10% податку на прибуток. Його платять підприємці відповідно до прибутків організації. У 2020 році це становило 5,1 млрд грн. Свою частинку в бюджет столиці вносять також торговці алкоголем і тютюном. Від акцизного податку з реалізації цих товарів місто минулого року отримало 1,3 млрд гривень.

Кошти від усіх цих податків спрямовуються до загального фонду міського бюджету. А ось спеціальний фонд наполовину формується з державних субвенцій, з екологічного податку, а також із власних надходжень бюджетних установ (для Києва у 2020 році — 1,9 млрд грн). Це плата за послуги, які вони надають, за майно, яке здають в оренду, благодійні внески та цільові кошти від підприємців та фізосіб під реалізацію певних проектів.

У Харкові, де доходи скромніші від столичних, міська влада в 2020 році отримала 14,2 млрд бюджетних гривень, з яких 81% пішли до загального фонду бюджету. Так само, як і для Києва, ключовими стали податки на доходи фізичних осіб, на майно та єдиний податок.

У Дніпрі — картина аналогічна. Доходи місцевого бюджету склали трохи більше 13 млрд грн, з них 93% надійшли до загального фонду. Майже половина (46%) бюджету міста тримається на ПДФО, 13% — на податку на доходи, 12% — на єдиному податку.

Як використовуються ці кошти?

У 2020 році столиця витратила на різні потреби 57,8 млрд бюджетних коштів (майже 68% по загальному фонду). ТОП10 статей видатків виглядає так: освіта (19,5 млрд); транспорт і дорожнє господарство (11,1 млрд); медицина (7,9 млрд); соціальний захист (3,9 млрд); житлово-комунальне господарство (3,8 млрд); будівництво та регіональний розвиток (3,2 млрд); державне управління (2,4 млрд); інші програми, пов’язані з економічною діяльністю (2,3 млрд); культура і мистецтво (1,1 млрд); фізкультура і спорт (990 млн). В структурі видатків домінує заробітна плата (40%) та капітальні видатки (41%). Остання стаття особливо цікава, бо в ній закладені потужні корупційні ризики. Адже передбачається придбання обладнання, фінансування капітального ремонту й капітальні трансферти, в тому числі покриття збитків підприємствам, які накопичили їх протягом року. Саме на капітальні трансферти припадає до 29% бюджетних видатків м. Києва. Як відомо, комунальні підприємства місцевих органів влади — це одні з найбільш непрозорих організацій. Більшість із них нерентабельні та збиткові, постійно вимагають нових бюджетних вливань, звітувати за використання яких не поспішають.

Особливу увагу треба звернути на так звані бюджети розвитку великих українських міст. Вони є частиною спеціальних фондів муніципальних бюджетів і спрямовуються на виконання інвестиційних програм, будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію об’єктів. Власне під час розподілу цих видатків відбуваються численні зловживання. По-перше, громада не має впливу на їх структуру і в результаті справді важливі проекти не реалізуються, а на другорядні виділяють кошти. По-друге, в процесі фінансування в деяких нечистих на руку посадовців є можливість на цьому нажитися, в тому числі через порушення законодавства з питань публічних закупівель.

Так, децентралізація відкрила двері для нових надходжень до місцевих бюджетів. Але одночасно вона створила й виклики, з якими країна ще не зіштовхувалася в таких масштабах: нераціональне використання бюджетних ресурсів на місцях, казнокрадство та вимивання коштів громади з метою збагачення посадовців та наближених до них осіб. І це не якісь абстрактні кошти, а гроші кожного з нас — бюджетників, підприємців, робітників, офісних працівників. Тобто усіх, хто платить податки. І тому з таким становищем не можна миритися, а слід створювати ефективні запобіжники розбазарюванню бюджетних ресурсів, щоб вони йшли на користь громади, а не в чужу кишеню.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ринок землі. Які проблеми чекають на фермерів і як врятувати середній клас?

Опубліковано

on

Олександр САЄНКО,
міністр Кабінету міністрів України (2016—2019 рр.), експерт з питань державного управління

Уже за місяць в Україні розпочне працювати ринок землі сільськогосподарського призначення. Днями прем’єр Денис Шмигаль доручив міністру агрополітики країни Роману Лещенку підготувати всі нормативні акти для старту земельної реформи. Головне питання: чи створила влада передумови для того, щоб захистити інтереси основи національної економіки — середнього класу на селі, яким є фермерство. Відповідь на це питання радше негативна. 

Ринок землі на старті

Із ухваленням Верховною Радою 31 березня минулого року закону про обіг земель сільськогосподарського призначення, а також законів про «земельну децентралізацію» й електронні аукціони, з 1 липня 2021 року в Україні скасують мораторій на продаж сільгоспземлі (крім земель державної власності). Відтак володіти земельними ділянками сільгосппризначення зможуть громадяни України, створені за законодавством України юридичні особи (з 2024 року), територіальні громади і держава. Купувати земельні паї матимуть право лише українці — до 100 гектарів в одні руки, з 2024 року — не більше 10 тисяч гектарів. Питання можливості продажу землі іноземцям має бути вирішене на спеціальному загальнодержавному референдумі.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Наразі чиновники випромінюють оптимізм і фонтанують позитивними передбаченнями. Провели спеціальний Всеукраїнський форум «Україна 30. Земля», де глава уряду Денис Шмигаль спрогнозував, що з відкриттям ринку землі настане «встановлення справедливості» та чи не вдвічі вже за перші три–п’ять років зросте ціна на українську землю. За його словами, від реформи виграють землевласники, а ще близько 7 мільйонів українців, які мають земельні ділянки.

У свою чергу, радник глави Офісу Президента України, колишній (2019– 2020 рр.) міністр економіки України Тимофій Милованов на панелі згаданого форуму заявив, що земельна реформа в наступні роки додасть у бюджети всіх рівнів близько 2 млрд доларів, або 1,5% ВВП. Ті, хто мають землю у власності, зможуть за легальними схемами отримувати фінансування під заставу цієї землі. І це дасть змогу підвищити продуктивність виробництва на землі та «потроху ставати всім багатшими».

Більш стриманий у прогнозах «профільний» міністр Роман Лещенко вважає, що економічний ефект від створення ринку землі до кінця року буде мінімальним. І що «перші півроку — це буде так званий підготовчий період».

Не поділяють оптимізму влади щодо старту земельної реформи и чимало українців. За даними соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» спільно з Центром Разумкова у серпні 2020 року, 43% респондентів сказали, що земля не може бути об’єктом торгівлі, а 44% допустили купівлю-продаж землі. З них кожен п’ятий вважає, що землю можна продавати, але не іноземцям. Відтоді настрої громадян точно не змінилися. Нещодавно директор соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович повідомив, що абсолютна більшість українців, а це 64%, не підтримують впровадження ринку землі.

Мінуси для фермерів

Ринок землі від влади має чимало недоліків, які відобразяться на середньому класі. Недостатньо відображені в законодавстві питання захисту інтересів фермерів, які мали б стати основою не лише аграрної галузі, але й здорової та раціональної економіки країни загалом. В нас сьогодні 32 000 таких господарств, 15 тис із них з’явилися в часи уряду Володимира Гройсмана, для котрого це було важливим пріоритетом та через ініціативу якого було розпочато цілий ряд програм їх підтримки.

Аграрний міністр обіцяє забезпечити через державну програму підтримки підприємництва «Доступні кредити 5–7–9» — фінансування для фермерів дешевим кредитним ресурсом. Та в реальності виходить дещо не так. Згадана програма «5–7–9» так і не стала повноцінним інструментом підтримки розвитку бізнесу як аграрного, так і в загальному сенсі. За оприлюдненими даними, лише 4,8 млрд грн (15% від виданих за програмою кредитів) були саме інвестиційними позиками підприємцям, заради яких була розроблена ця програма. Решта грошей були витрачені на рефінансування боргів і кредити на поповнення оборотного капіталу.

Осторонь цієї програми залишилися дрібні й середні аграрії, а фермерських господарств в Україні ще в 2019 році налічувалося близько 34 тисяч. Щоправда, за деякими даними, «завдяки грамотним діям нинішньої влади» відтоді їхня кількість скоротилася до 32 тисяч.

Чому потрібно дати гроші фермерам?

Обробляючи менше 40% загальної площі угідь України, фермери виробляють понад 60% її валового сільськогосподарського продукту. Саме фермери створюють на селі понад 100 тисяч робочих місць (а з урахуванням сезонності робіт у фермерських господарствах влітку тут працюють і 200–230 тисяч українців), сплачують велику частку податків до місцевих бюджетів. Проблему із захистом їхніх інтересів фактично визнав міністр Лещенко, давши згадану вище обіцянку про розширення кредитування фермерів. Про це також говорять і наші західні партнери, зокрема під час форуму «Україна 30» акцентувала увагу на доступі до кредитування фермерів тимчасово повірена у справах США в Україні Крістіна Квін.

Чому аграрії не потрапляють у держпрограму?

Чому ж аграрії не потрапляють у державну програму «5–7–9»? По-перше, через складність її критеріїв. Опитані Agravery.com експерти з кредитування в агросекторі та представники аграрних асоціацій не змогли описати плюси та мінуси цієї програми, посилаючись на погану обізнаність в особливостях її роботи. По-друге, програма не враховує специфіки цього напрямку бізнесу: для розвитку фермерам потрібні доволі великі суми, а банки, які є кінцевими кредиторами за даною програмою, вкрай рідко погоджуються кредитувати малих фермерів, які не спроможні запропонувати якісної застави. Нарешті, аграрії не можуть взяти участь у згаданій програмі, якщо отримують інші види державної підтримки. Утім, останнє — не про загальну масу невеликих аграріїв. От і виходить, що господар на селі опиняється сам на сам зі своїми проблемами.

Що з монополіями?

Інтереси фермерства не враховано й у законах, які лежать в основі земельної реформи. Зокрема, не створено запобіжників від аграрних монополій. Це означає, що крупні латифундисти матимуть ще більше можливостей душити й поглинати дрібні та середні господарства. Не запроваджено обмежень на купівлю землі на рівні районів і областей. Відтак у регіонах можуть виникати монополії одного землевласника.

Недієвими на практиці стануть обмеження на купівлю до 100, а пізніше й до 10 тисяч гектарів. Ті, у кого є можливості й гроші, фактично зможуть купити стільки землі, скільки їм буде потрібно: що заважатиме їм придбати будь-яку площу, оформивши по 100 га на родичів, знайомих чи своїх працівників? А за три роки, коли на ринок допустять юридичних осіб і можна буде купувати вже по 10 тисяч гектарів, — реєструватимуть компанії десятками й зможуть придбати землю на них. У таких обставинах фермери, які зараз орендують й обробляють більші чи менші площі, після відкриття ринку не матимуть таких можливостей викупити цю землю, якими володіють потужні великі агрохолдинги. Їм залишиться або орендувати землі в нового власника після появи такого, або шукати інші гектари, або закривати бізнес. Уявіть лише ситуацію, коли на викуплених кимось впливовим і грошовитим гектарах зростає висаджена вами продукція, бо йдеться ж про запуск ринку влітку й активну його роботу з осені…

Інший бік проблеми: відсутність у фермера коштів для придбання достатньо великих площ землі. Припустимо, купити кілька десятків гектарів малий підприємець ще зможе на заощаджені кошти, а вже на 100 га потрібен довгостроковий кредит, який банк йому, повторимо, майже напевне не дасть через відсутність кредитної історії й застави, а якщо й дасть, то під великі відсотки.

Ба більше, влада клялася не продавати землю іноземцям, однак у законодавстві створено лазівки, які це дозволять: про це прямо говорять фахівці. Крім того, як з’ясували ЗМІ, іноземці, особи без громадянства чи іноземні юридичні особи можуть отримати доступ до придбання земельних ділянок скориставшись поняттям «довірче право власності», яке міститься в законі № 132-IX «Про внесення змін до деяких актів щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні». Скажімо, іноземець створює фонд, той залучає іноземні кредити й інвестує гроші в купівлю землі через довірче право. А український власник землі діятиме в інтересах іноземного громадянина чи компанії, які зможуть опосередковано володіти землею.

Дещо про геополітичні інтереси та безпеку

Ризиком ухваленого закону є можливість купівлі землі серйозними геополітичними гравцями, які потерпають від нестачі продовольства. В першу чергу це Китай. І це без перебільшення може становити загрозу національній безпеці. Сьогодні Китай — найбільший партнер України. В цю країну експортується майже 45% нашої сільськогосподарської продукції. До 2024 року в Китаї, за їхніми прогнозами, збільшиться споживання на 24%. Це означає, що в цій країні зацікавлені в тому, щоб вирощувати більше продукції. Тому вони робитимуть усе, щоб купити землю в Україні, самим вирощувати і самим себе годувати. Логічно, що це їхня мета, бо це дешевше, ніж купувати в українського фермера. Китай уже має великі земельні масиви в Латинській Америці, Азії, Африці, навіть біля берегів Японії. Також небезпечним чинником є можливість стратегічного союзу між Китаєм і Росією. Наш східний сусід може використати земельне питання для того, щоб зашкодити територіальній цілісності України.

Володимир Гройсман не просто так заявив: «Земельна реформа в її нинішньому вигляді не має нічого спільного з інтересами України та українців. Закон зробить українців біднішими, бо він налаштований на те, щоб кількість фермерів, які обробляють землю, не збільшувалася, а зменшувалася. А саме фермери — це середній клас на землі. В поєднанні з децентралізацією це міцна економічна основа країни. Й ухвалене законодавство підриває не тільки наші економічні основи, а й національну безпеку».

Справді відповідальна перед країною влада повинна не підігрувати інтересам зарубіжних партнерів, а розвивати національний фермерський клас як основу економічного зростання нашої країни. Адже український АПК має величезний потенціал розвитку саме завдяки не реалізованим досі можливостям малих і середніх фермерів, яких держава зобов’язана підтримувати хоча б на рівні своїх існуючих можливостей, якщо не може робити це так, як підтримують тамтешніх фермерів уряди сусідньої Польщі та інших країн Європи. В Україні повинні успішно працювати не десятки тисяч, а сотні тисяч фермерських господарств. Натомість нинішня владна команда, пообіцявши підтримати фермерів через відповідні програми, дотації, субсидії, часткову компенсацію витрат чи відшкодування вартості техніки й обладнання, пільгове кредитування тощо, згорнула всі фінансові програми для них. Пропонувалося створити Фонд часткового гарантування кредитів у сільському господарстві, але відповідний законопроект був відхилений і знятий з розгляду, а про ефект від «5–7–9» ми вже поговорили вище…

Що потрібно зробити?

У 2017 році урядом Гройсмана було розроблено проект Закону «Про обіг земель сільськогосподарського призначення». У нього заклали інструменти підтримки дрібних і середніх фермерів, створення механізмів надання доступних пільгових кредитів для того, щоб фермери мали кошти для придбання землі. Йшлося про відповідальне впровадження ринку землі з чіткими умовами в інтересах українських громадян. Пропонувалося обмеження на обсяг землеволодіння — до 200 гектарів в одні руки плюс 200 га на фермерське господарство. Право власності — лише для громадян України. Купувати землю за цим проектом могли фермери, а не холдинги. Запроваджувалися заходи для забезпечення прозорості й добросовісної конкуренції на ринку земель. Але політичні мотиви завадили тому проекту стати законом.

На жаль, складається враження, що нинішня влада, глибоко не вникнувши в суть проблеми, віддала питання реформи земельних відносин на відкуп представникам великих агрохолдингів, які пролобіювали вигідний насамперед їм закон про обіг землі. Та модель земельного ринку, яка вступає в силу з липня-2021, не просто входить у протиріччя з інтересами середнього класу на селі, а й знищує його перспективи, і заодно — шанси України вести незалежну від зовнішніх впливів політику в аграрному секторі. Фактично ми стоїмо перед загрозою остаточного перетворення на країну третього світу без шансів здійснити прорив угору.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

АМУ: законопроєкт 3508-д не вирішить проблеми підприємств теплопостачання

Опубліковано

on

4 червня у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу» №3508-д. Основна мета законопроєкту – визначення комплексу організаційних та економічних заходів, спрямованих на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу.

Цей законопроєкт є доопрацьованим варіантом проєкту Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання і водовідведення» №3508, який Асоціація міст України підтримує, оскільки він спрямований на врегулювання проблемних питань підприємств тепло- та водопостачання, а саме:

  • погашення заборгованості з різниці в тарифах;
  • реструктуризації існуючої заборгованості за енергоносії;
  • списання нарахованих на таку заборгованість штрафних санкцій.

Водночас оновлений законопроєкт №3508-д пропонує окремі неприйнятні механізми врегулювання проблемних питань підприємств тепло- та водопостачання – погашення заборгованості з різниці в тарифах буде здійснюватися не лише за рахунок коштів державного бюджету, а і за рахунок коштів місцевих бюджетів (на умовах співфінансування). Порядок та умови такого співфінансування будуть визначені Урядом.

Також відрізняється механізм гарантування оплати природного газу підприємствами ТКЕ, який буде здійснюватися шляхом:

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини
  • надання учасниками процедури урегулювання заборгованості фінансових та/або інших гарантій на суму реструктуризації (крім суми заборгованості, погашення якої проводиться за рахунок видатків бюджетів) або будь-якого виду забезпечення, передбаченого законодавством України, за згодою сторін;
  • прийняття відповідного рішення органом місцевого самоврядування (або військово-цивільною адміністрацією), що представляє громаду, до комунальної власності якої належить така теплопостачальна або теплогенеруюча організація, або органом місцевого самоврядування (ВЦА), на території якого провадять ліцензовану господарську діяльність теплопостачальна чи теплогенеруюча організації не комунальної форми власності на виробничих об’єктах (що розташовані на відповідній території області або громади, здійснюючи постачання теплової енергії та надання споживачам цієї територіальної громади послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, послуг з постачання теплової енергії та постачання гарячої води).

Крім того, законопроєкт №3508-д пропонує включити представників НКРЕКП до складу територіальних комісій з визначення обсягу заборгованості з різниці в тарифах.

Асоціація міст України зауважує і на інших недоліках цього проєкту Закону, які ускладнюють вирішення проблемних питань галузевих підприємств. З огляду на це, окремі положення законопроєкту №3508-д потрібно суттєво допрацювати. Зокрема, необхідно:

  • передбачити відшкодування заборгованості з різниці в тарифах виключно за рахунок коштів державного бюджету;
  • збільшити строк реструктуризації заборгованості (не менше 10 років);
  • виключити зі складу територіальних комісій з визначення обсягу заборгованості з різниці в тарифах представників НКРЕКП, як зацікавленої сторони;
  • внести зміни до Державного бюджету України на 2021 рік, передбачивши у ньому кошти у обсязі 30 млрд грн на відшкодування заборгованості з різниці в тарифах.

Асоціація міст України вислювлює стурбованість, що найближчим часом може бути прийнятий Закон, який не вирішить комплексно та остаточно проблеми підприємств ТКЕ, оскільки парламентський Комітет з питань енергетики та житлово-комунальних послуг ухвалив рішення щодо підтримки законопроєкту №3508-д за основу та в цілому.

Нагадаємо, 3 червня під час засідання Палати місцевих влад Конгресу місцевих та регіональних влад Президент України Володимир Зеленський висловився на підтримку пропозиції щодо списання боргів підприємств ТКЕ перед НАК «Нафтогаз України» (див. відео)

Джерело: Асоціація міст України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram