Думка експерта
Чи справді поняття злочинності є загальновідомим і навіщо воно потрібне?
Віталій КУЦ, старший радник юстиції, професор, заслужений юрист України
Так склалося, що поняття злочинності потрапило до числа загальновідомих і зрозумілих для всіх явищ. Наразі його розуміння не викликає жодних сумнівів ні у фахівців-кримінологів, ні в пересічних громадян. Відтак про сутність злочинності всім усе відомо, поки не задумаєшся, а що це таке? І тут одразу починають виникати сумніви щодо адекватності усталеного поняття злочинності тому соціальному явищу, яке в цьому понятті відображається. Спробуємо розібратись в ситуації…
«Проста сума злочинів»
Почнемо з історії питання. Термін «злочинність» з’явився в другій половині ХІХ століття для позначення загальної кількості злочинів, вчинених за певний час на певній території для визначення можливостей суспільства щодо подолання цього негативного явища або хоча б утримання його в допустимих межах. Такий підхід не розкривав сутності злочинності та її змісту, демонструючи лише статистичне уявлення про цю проблему. Значною мірою він зберігся і дотепер, доповнюючись у процесі розвитку кримінологічного знання новими аспектами. До поняття злочинності почали включати біологічну складову детермінації її проявів, акцентувати увагу на їх системності та історичній мінливості тощо.
Читайте також: Василь Шакун: «Толерантне ставлення суспільства до злочинності – це, скоріше за все, прояв його небезпечної хвороби…»
Цікаво, що для західної кримінології формулювання узагальненої дефініції злочинності нехарактерне. Здебільшого цей термін використовується для позначення якоїсь сукупності однорідних злочинів, скажімо білокомірцева злочинність, насильницька злочинність тощо. Натомість у східноєвропейській кримінології поняттю злочинності надається суттєве значення, але через різне розуміння її сутності, складність змісту цього соціального явища та різноманітність його проявів, узгодженого поняття злочинності не існує. Зокрема, в радянській кримінології до 30-х років ХХ століття використовувалися два підходи до розуміння злочинності: статистичний та соціальний. Обидва зникли зі сторінок теоретичних видань у період тоталітаризму через визнання кримінології космополітичною буржуазною наукою поряд із генетикою, політологією та деякими іншими галузями гуманітарного знання.
Спроби відновити кримінологію, а разом з нею і поняття злочинності, намітилися в так званих соціалістичних країнах у середині ХХ століття. При цьому спочатку домінували суто статистичні визначення останньої, які взагалі не розкривали сутності та змісту цього явища. Злочинністю визнавалася сукупність злочинів, вчинених на певній території за певний проміжок часу. Водночас уже тоді висловлювались сумніви щодо досконалості такого підходу. Так, у першому радянському підручнику з кримінології злочинність визначалася як сукупність вчинених у певний період часу в даному суспільстві злочинів, що не є простою їх сумою. При цьому відмінність злочинності від «простої суми злочинів» не пояснювалася.
У подальшому поняття злочинності доповнювалося уточненнями соціологічного штибу. Зазначалося, що вона є класово зумовленим, історично перехідним соціальним явищем, яке проявляється в сукупності діянь, визнаних суспільно небезпечними та кримінально караними в даному суспільстві в даний період часу. Але й таке прикрашене декларативними епітетами поняття злочинності не відображало її сутності та змісту, залишаючись по-суті статистичним. До того ж, у ньому не відображалися фактори, що детермінують злочинність. За такого розуміння злочинності допустимо говорити лише про зростання чи зниження її рівня, а сутність, зміст і форми злочинності залишаються за межами пізнання. Отже, уникнути статистичного підходу до розуміння злочинності в цей період не вдалося, проте було започатковано існування одного з довготривалих кримінологічних міфів про тимчасовість злочинності. Тим самим радянська кримінологія запрограмувала себе на самоліквідацію за алгоритмом: зникне злочинність – зникне й кримінологія.
Не змінило ситуації й оновлене визначення злочинності, сформульоване класиком радянської кримінології В. М. Кудрявцевим. На його думку, злочинність – це класово зумовлене, історично перехідне, мінливе, соціально-правове явище антагоністичного характеру, що включає сукупність усіх злочинів, вчинених у даному суспільстві, в даний період, які характеризуються кількісними (динаміка, стан) та якісними (структура, характер) показниками. Це визначення злочинності стало світоглядною основою фахового погляду на злочинність абсолютної більшості радянських кримінологів та залишається нею для сучасних носіїв «сковного розуму», як називав офіційно мислячих теоретиків-традиціоналістів Фрідріх Ніцше.
Альтернативні версії дефініції злочинності
Альтернативні офіційній версії дефініції злочинності почали з’являтися наприкінці ХХ століття. Так, відомий український кримінолог А. Ф. Зелінський розглядав злочинність як масовий прояв деструктивності в поведінці людей, що виражається в системі передбачених кримінальним законодавством діянь, вчинених на даній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або якоїсь його частини. У цьому визначенні акцент робиться на психологічному аспекті злочинності: вона розглядається як прояв масової поведінки людей. До того ж, наголошується на системності проявів такої поведінки.
Про системність явища злочинності свідчить наявність у ньому такої іманентної будь-якій системі властивості як її стійкість, що, в свою чергу, проявляється в здатності явища до спротиву зусиллям, спрямованим на його подолання. Як бачимо, у вказаному визначенні спостерігається спроба сформулювати сутнісне розуміння злочинності та відірватися від статистичного.
Пізніше в експертному середовищі почали з’являтися дефініції злочинності з намаганням ще далі відійти від статистичної уяви про неї та визначити сутність цього соціального явища. Зокрема, А. П. Закалюк висловилював думку, що злочинність представляє собою соціальну або кримінальну активність, «феномен суспільного життя у виді неприйнятної та небезпечної для суспільства масової, відносно стійкої, різнообумовленої кримінальної активності частини членів цього суспільства». Цікаво, що для визначення злочинності автор не використовував терміни «явище» й «система», вказуючи, що злочинність – це «феномен суспільного життя».
На переконання представників одеської кримінологічної школи, злочинність – це поширена соціальна активність, різновид масової практики людей, що проявляється в деструктивній поведінці (діяльності, вчинках), яка передбачає кримінальну відповідальність згідно з чинним на даній території і в даний час законодавством.
У наведених визначеннях сумнівними є щонайменше два положення: по-перше, наголос на тому, що злочинність репрезентується тільки людською активністю; по-друге, що державно-правовою реакцією на прояви злочинності є лише кримінальна відповідальність. На противагу висловленій позиції зауважу, що злочинність може проявлятися не лише у формі активності, а і як бездіяльність, а засобами реагування на прояви злочинності можуть бути не тільки відповідні форми кримінальної відповідальності, але й інші кримінально-правові засоби, що не охоплюються поняттям «кримінальна відповідальність». Окремо наголосимо, що латентна частина злочинності взагалі не тягне за собою кримінально-правових наслідків ні у формі кримінальної відповідальності, ні у формі інших кримінально-правових засобів реагування.
Читайте також: Коли виконання наказу стає злочином: як ДБР переслідує військових за рішення воєнного часу
Отже, наведені вище поняття злочинності, запропоновані фахівцями, свідчать, що найбільш ранні з них не розкривали сутності та змісту цього явища взагалі. Будучи виключно статистичними, вони зосереджували увагу лише на кількісній стороні злочинності. Більш пізніші її дефініції радикально ситуації не змінили: сутності злочинності вони також не відобразили, а деякі з них, навпаки, будучи наповненими різними епітетами, ще більше віддалялися від реального буття цього явища. До того ж, вони нав’язували утопічну думку про можливість подолання злочинності в майбутньому. Насправді ж, злочинність є іманентною властивістю людства на будь-якому етапі його розвитку, тому позбавитися від неї неможливо. Єдине, на що спроможне людство, це утримувати її на соціально прийнятному рівні.
Злочинність як «внутрішня схильність індивідів»
Сьогодні професійний інтерес становить висловлена деякими кримінологами гіпотеза, що злочинність – це детермінована суб’єктивними та об’єктивними обставинами внутрішня схильність індивідів до вчинення кримінальних правопорушень та властивість людини відтворювати небезпечні діяння, що піддаються кількісній та якісній інтерпретації і зумовлюють запровадження відповідних кримінально-правових заборон. Відображене в наведеному визначенні прагнення до пошуку сутності злочинності через акцентуацію природної схильності людини до деструктивності, демонстрацією якої є готовність до вчинення кримінального правопорушення або саме їх вчинення, а також включення до дефініції злочинності факторів її детермінації та юридичних наслідків, вбачається перспективним, але з деякими уточненнями.
По-перше, не слід забувати, що внутрішня схильність до вчинення злочину не ідентична його вчиненню. Така схильність характеризує лише суб’єктивну, внутрішню сторону злочинності. Об’єктивна, або видима її сторона, полягає в реалізації зазначеної схильності, тобто в демонстрації готовності до кримінального правопорушення та самого його вчинення. Це також необхідно відображати в дефініції злочинності. По-друге, юридичні наслідки проявів злочинності доцільно уявляти не лише як встановлення кримінально-правових заборон, а більш конкретніше – як наявність у законі та застосування на практиці кримінально-правових засобів реагування на вчинення кримінальних правопорушень.
З урахуванням зазначених уточнень констатуємо, що зміст явища «злочинність» у широкому її сенсі утворюють наступні обставини: 1) іманентність злочинності існуванню людства, тобто притаманність злочинності будь-якому суспільству; 2) суб’єктивні та об’єктивні фактори її детермінації (причини й умови вчинення кримінальних правопорушень); 3) сама схильність до кримінальних правопорушень; 4) реалізація такої схильності у виді демонстрації готовності до вчинення кримінальних правопорушень та самого їх вчинення; 5) наявність кримінально-правових засобів реагування на прояви злочинності з метою утримання останніх в соціально допустимих межах.
При цьому дві перші з числа названих обставини (іманентність злочинності існуванню людства та причини й умови вчинення кримінальних правопорушень) є своєрідною «передзлочинністю», а остання (кримінально-правові засоби реагування) – «постзлочинністю». Звідси висновок: явище злочинності у вузькому, власному її сенсі складають лише дві обставини: 1) людська схильність до кримінальних правопорушень; 2) демонстрація готовності до їх вчинення або саме їх вчинення.
На підставі вищевикладеного логічною виглядає наступна узагальнена дефініція: злочинність – це іманентна розвитку суспільства, зумовлена внутрішньою і зовнішньою детермінацією схильність людей та їх спільнот до деструктивності, а також реалізація такої схильності у формі а) демонстрації готовності до вчинення кримінальних правопорушень або б) самого їх вчинення, що піддаються стриманню в соціально допустимих межах шляхом протидії їм.
Чітка дефініція злочинності, розуміння її сутності та змісту має не лише пізнавальне (гносеологічне), але й інструментальноаксіологічне та практичне значення. Останнє полягає в тому, що усвідомлення сутності та змісту злочинності дозволяє створити систему протидії її проявам у відповідних масштабах – від місцевого та регіонального, до національного і навіть міжнародного. Створення такої системи зумовлюється можливістю спочатку уявити та змоделювати, а затим організувати і задіяти відповідні засоби та заходи протистояння проявам злочинності.
Читайте також: Масова депортація міжнародних злочинців у Польші
У процесі створення вказаної системи на всіх його етапах сутнісна дефініція злочинності здатна виконувати роль своєрідного універсального інструменту, використовуючи властивості якого цілком можливо добитися позитивного результату – утримання злочинності в соціально-допустимих межах з перспективою зниження її обсягів та темпів зростання. Намагання створити систему протидії злочинності не спираючись на сутнісну дефініцію останньої, чітко не уявляючи сутності та змісту самої злочинності, не може бути ефективним, про що свідчить практика більшості країн світу. Лише в окремих із них завдяки історично зумовленим особливостям становлення цих країн, специфічній ментальності населення та раціонально організованій взаємодії держави з громадянським суспільством вдається забезпечувати низький рівень злочинності незважаючи на відсутність її усталеної сутнісної дефініції. Але це є винятком з наступного правила: не розуміючи сутності злочинності годі сподіватися на ефективну протидію її проявам.
Джерело: Юридичний вісник України
