Чи така страшна ліквідація ГКУ, як її малюють, або Те, що мертве, померти не може

Ганна БУЯДЖИ, державний секретар Міністерства юстиції України, доктор юридичних наук, доцент кафедри цивільного права
юридичного факультету Київського національного
університету імені Т. Шевченка, заслужений юрист України

Як правило, передноворічні дні цивілістів, окрім звичайних святкових клопотів, наповнені турботами про «закриття старого року» та «плануванням нового». Але цього року традиційні справи відходять на другий план, бо в науковому колі розгорілася жвава дискусія, готова перерости в науковий скандал.

Про скандал і його причини

Приводом до цього став проект Закону України «Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з метою вдосконалення цивільного законодавства України» № 2635, внесений до Верховної Ради України народними депутатами О. Мережком, І. Калауром, В. Ватрасом, С. Демченком, С. Кальченком та А. Задорожним, (далі — Законопроект № 2635). Як зазначено в пояснювальній записці, «Проект розроблено з метою приведення умов здійснення підприємницької діяльності в Україні відповідно до законодавчої практики країн ЄС, покращення інвестиційної привабливості українського економічного ринку через відмову від неринкових організаційно-правових форм юридичних осіб та від невідомих світові речово-правових титулів майна державних і комунальних підприємств».

Ознайомившись зі змістом даного законопроекту, я дійшла висновку, що його прийняття дійсно може допомогти в досягненні поставлених цілей. По-перше, документ доповнює Цивільний кодекс України (далі — ЦК) положенням, яке розкриває поняття «корпоративні права», а по-друге, що найголовніше, він пропонує визнати Господарський кодекс України (далі — ГК) таким, що втратив чинність.

Саме на другому за рахунком, але першому за важливістю, пункті й пропоную зупинитися більш детально. Напевно, більшості представників юридичної спільноти відома давня й запекла боротьба між «цивілістами» та «господарниками» щодо самої можливості існування та подальших перспектив Господарського кодексу. При цьому думки на цю тему є діаметрально протилежними, оскільки деякі вчені прирівнюють ГК до лженаукової теорії Лисенка, а інші, навпаки, вважають існування даного кодесу прогресивним та єдиноправильним вектором розвитку юридичної науки та практики.

У зв’язку з цим пропоную полишити політику й тверезо проаналізувати господарський кодекс з точки зору його ефективності та оригінальності положень. Особисто я після детального перегляду ГК умовно поділила його норми на декілька великих груп (даний поділ не має нічого спільного зі структурою Господарського кодексу, а є відображенням суб’єктивного підходу автора до класифікації положень даного кодексу):

Чому відповідальність за одне й те ж порушення може бути різною?

1. Загальні положення — група статей, яка охоплює норми, що містять визначення понять, принципи та гарантії тощо. Звичайно, до цієї групи слід віднести положення статей Глави 1 (Загальні положення), а також низку статей кодексу, які містять визначення поняття суб’єкта господарювання, підприємства, майна у сфері господарювання, цінних паперів, господарського зобов’язання, збитків тощо. У цілому більшість із них не має «оригінального» змістовного навантаження й, або дублюється із положеннями Цивільного кодексу України та спеціальних нормативних актів (у кращому випадку), або суперечить тому ж ЦК або іншим законодавчим актам (в гіршому випадку). Ідеться, наприклад, про різне розуміння санкцій у ЦК та ГК, яке досить складно пояснити інвесторам та іноземним контрагентам, які щиро не розуміють, чому відповідальність за одне й те саме порушення може бути різною.

Окремо слід зупинитися на визначенні поняття «корпоративні права» та «корпоративні відносини», яких дійсно немає в Цивільному кодексі та які систематично використовуються в практиці, в тому числі і в судовій. Проте з моменту їх введення у Господарський кодекс, вони підлягали постійній критиці через неоднозначність та недосконалість. Справді, визначення корпоративних відносин через поняття «відносин, що виникають, змінюються, припиняються щодо корпоративних прав», викликає більше запитань, аніж відповідей, оскільки не дає пояснень, чи можуть вважатися корпоративними відносини, що виникають, зокрема, між учасниками й органами управління та господарськими організаціями, чи ні? У свою чергу визначення поняття корпоративних прав як «прав особи, частка якої визначається в статутному капіталі (майні) господарської організації», теж не додає ясності, а лише заплутує, оскільки, на моє переконання, ототожнення поняття «статутний капітал» та «майно» неприпустиме як з точки зору теорії приватного права, так і з точки зору економічної теорії.

На мою думку, вихід з цієї ситуації напрошується єдиний — ввести поняття «корпоративні права» та «корпоративні відносини» в Цивільний кодекс, але викласти їх точніше та чіткіше, аби уникнути існуючих непорозумінь. До речі, саме це питання врегульовано в ст. 1 Законопроекту № 2635.

Регуляторні чи декларативні норми?

2. Регуляторні норми — ті, які, за задумом творців Господарського кодексу, мали бути спрямовані на правове регулювання господарських та адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання. Зокрема, йдеться про норми, що регулюють відносини в антимонопольній сфері (Глава 3) або в сфері ціноутворення (Глава 21). Іншим прикладом можуть бути норми, присвячені ліцензуванню, квотуванню, патентуванню та технічному регулюванню у сфері господарювання. Також досить показовими прикладами є глави 15 «Використання природних ресурсів у сфері господарювання» та 17 «Цінні папери у господарській діяльності», яка складається всього лише з чотирьох статей.

По-перше, в Україні діє спеціальний Закон «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», який визначає правові та організаційні засади реалізації державою регуляторної політики у сфері господарської діяльності. А по-друге, в усіх вказаних сферах розроблені окремі законодавчі акти, які повною мірою врегульовують відносини у відповідних напрямках. Зокрема, у сфері захисту економічної конкуренції діють закони України «Про антимонопольний комітет», «Про економічну конкуренцію», «Про захист від недобросовісної конкуренції»; у сфері ціноутворення — спеціальний Закон «Про ціни та ціноутворення», у сфері ліцензування — Закон «Про ліцензування видів господарської діяльності» та окремі норми спеціальних законів, які визначають, що той чи інший вид діяльності підлягає ліцензуванню (наприклад, закони «Про цінні папери та фондовий ринок» та «Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні» передбачають, що управління цінними паперами відноситься до ліцензованої діяльності). А якщо ж говорити про корисні копалини, то відносини в цій сфері регулюються Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» і навіть окремими кодексами — Земельним, Водним, Лісовим та Кодексом законів про надра.

Тому, на моє глибоке переконання, наведена група «регуляторних норм» запросто може бути перейменована на групу «декларативних», тобто таких, які лише проголошують, що вони «регулюють» певні відносини, а не роблять це в дійсності. Насправді зрозуміло, що декілька статей з кожного напрямку не можуть ефективно та повно регулювати відповідну сферу, а відтак постає питання їх доцільності.

Щодо відсилок до інших законодавчих актів

3. Відсилочні (бланкетні) норми. ГК містить цілу низку статей приблизно такого змісту, як у ст. 59: «Припинення суб’єкту господарювання здійснюється відповідно до закону». Іноді застосовується формулювання «відповідно до законодавства України», рідше зустрічаються уточнення на кшталт «відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України» або «відповідно до вимог законодавства про працю». Я не стверджую, що аналогічних положень немає в інших кодексах або законах. Навпаки, це поширена практика, покликана мінімізувати дублювання одних і тих самих положень у різних нормативних актах. У цілому, це нормально. Ненормальним видається кількість таких бланкетних норм у Господарському кодексі. Складається враження, що більшість його норм покликана лише назвати або окреслити сферу регулювання й «відіслати» до спеціального нормативного акту. Виникає запитання — навіщо це робити, якщо при регулюванні зазначених сфер і так усі керуються цими актами.

Дублювання чи дослівне відтворення норм інших законодавчих актів

4. «Дублюючі» норми — положення ГК, які дослівно або майже дослівно відтворюють норми інших законодавчих актів, найчастіше — ЦК України. Наведемо лише декілька прикладів із різних частин Господарського кодексу: ст. 155 ГК дублює ст. 420 ЦК; ч. 3 ст. 156 ГК дублює ч. 2 ст. 20 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» та ч. 2 ст. 28 ЗУ «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; глава 20 ГК копіює (в урізаному вигляді) положення глав 48—51 ЦК; Глава 24 ГК дублює главу 51 ЦК. Те ж можна сказати про главу 35, яка частково дублює ЦК, а частково — положення спеціальних законів «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про страхування», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та ін.; а глава 39 фактично відтворює частину положень Закону України «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон».

«Надбання» ГКУ

5. «Оригінальні» норми — положення, які більше ніде у законодавстві не зустрічаються та є «надбанням» ГК. Ідеться, наприклад, про термін «іноземні підприємці», який, між іншим, також не розкривається в кодексі. Та одним із найбільш «аутентичних» винаходів Господарського кодексу, який став «каменем спотикання» в корпоративних відносинах та господарському обороті, є поняття «підприємства», яке міститься в ч. 1 ст. 62 ГК та визначає його як «самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами».

Іншими словами, незважаючи на закладений у ст. 2 ЦК принцип поділу всіх суб’єктів права — учасників цивільних правовідносин — на фізичні і юридичні особи, ГК поряд із цими вводить ще одну категорію суб’єктів права — підприємство, іноді ототожнюючи його з поняттям юридичної особи, а іноді ні. Притому ст. 191 Цивільного кодексу визначає підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, тобто з точки зору цивільного законодавства підприємство є об’єктом права.

Визначення підприємства одночасно як суб’єкта та об’єкта права є неприпустимим не лише з точки зору здорової логіки, але й із позиції правозастосування, а відтак дана суперечність має бути усунута якомога швидше, про що постійно наголошують як науковці, так і правники-практики. І ще один артефакт Господарського кодексу, який ми не можемо оминути в цій статті, — це радянські рудименти у вигляді господарського відання та оперативного управління, які досі зберігають у кодексі свої позиції.

Зазначимо при цьому, що як МВФ, так і окремі офіційні органи іноземних держав неодноразово наголошували на тому, що положення ГК, що стосуються права власності юридичних осіб на майно, не зустрічаються більше ніде та не відповідають потребам ринкової економіки. В одному зі своїх інтерв’ю мій колега Сергій Петухов уже зазначав, що «цей кодекс незрозумілий Європі, про що прямо зазначено в рішенні канадського суду у справі АН124 «Руслан», де судді вказали, що не розуміють, що це за форма власності. Наш Господарський кодекс не передбачає, що державне підприємство є окремою юридичною особою і є власником свого майна. Тобто, якщо ви створюєте товариство з обмеженою відповідальністю, то згідно з ГК йому не належить майно, воно існує на праві повного господарського відання. І коли канадський суд це аналізував, він зазначив, що це незрозуміла для нього концепція» (Петухов С. И. Отмена Хозяйственного кодекса — это не спор между цивилистами и хозяйственниками. Должен говорить бизнес, как он видит решение данного вопроса Судебно-юридическая газета. № 47 (315). 7.12.2015. URL: https://sud.ua/ru/news/publication/84262-otmenakhozyajstvennogo-kodeksa–eto-ne-spormezhdy-tsivilistami-i-khozyajstvennikamidolzhen-govorit-biznes-kak-on-vidit-reshenie-dannogo-voprosa).

Наведений перелік колізій, прогалин та дублювань, що міститься в чинному Господарському кодексі, можна ще продовжувати, але в одній статті охопити весь масив недоліків точно не вдасться. До того ж, за 15 років існування цього кодексу було захищено велику кількість наукових дисертацій, більшість із яких містить чіткі та конкретні пропозиції в частині або уніфікації відповідних положень ГК з іншими нормативними актами, або їх вилучення. У зв’язку з цим постає запитання — навіщо потрібен нормативний акт, який не несе змістовного навантаження, а лише створює додаткові перешкоди для правозастосування в нашому і так далеко не ідеальному правовому полі?

Розуміючи, що так далі продовжуватися не може, Міністерство юстиції України ще в 2015 році виступило з обґрунтованою пропозицією скасувати Господарський кодекс (URL: https://minjust.gov.ua/news/ministry/, навіть розробило детальну постатейну таблицю актуальних та неактуальних положень цього кодексу, яка була передана моїми колегами робочій групі щодо рекодифікації (оновлення) цивільного законодавства України, створеної постановою Кабінету Міністрів України ВРУ 17.07.2019 р. № 650, членом якої я маю честь бути.

Таким чином, ідея скасування Господарського кодексу не є новою, а навпаки, вона глибоко проаналізована спеціалістами різних напрямків цивільного права в дисертаційних дослідженнях, а також фахівцями Міністерства юстиції, які вивчали це питання не з точки зору політики, а з точки зору повноти правового регулювання відносин у сфері господарської діяльності. При цьому були враховані як позитивні наслідки, так і потенційні труднощі, з якими можуть зіткнутися підприємці внаслідок скасування ГК. Для подолання таких складнощів у Законопроекті № 2635 передбачено достатній термін для приведення чинного законодавства у відповідність до нових положень, а також час для юридичних осіб — для адаптації до нових правил. Це — нормальна практика, відпрацьована роками, тому в ній немає нічого страшного, як про це розповідають окремі «господарники», котрі болісно тримаються за такі пережитки радянського права, як господарське відання та оперативне управління. Проте прогресивні положення Господарського кодексу, які на практиці довели свою ефективність, не повинні бути втрачені, а мають бути «перенесені» до ЦК або до відповідних спеціальних актів. У цьому я також не бачу жодних проблем.

І наостанок. Про нагнітання ситуації щодо ліквідації господарських судів, розпуск кафедр господарського права та скасування дисципліни господарського права. Чесно кажучи, скасування Господарського права немає нічого спільного з цими страхами. Почнемо з кафедри та дисципліни господарського права. Хіба наявність чи відсутність кодексу впливає на це? Кафедри та навчальні дисципліни створюються керівництвом кожного конкретного університету для зручності та підвищення ефективності навчального процесу, а не з огляду на існування певного нормативного акту. Виходячи з такої логіки, необхідно «розпустити» кафедру екологічного права, оскільки немає кодексу з аналогічною назвою, або навпаки — слід негайно створити окрему кафедру лісового, водного, повітряного права та кафедру торгового мореплавства, оскільки відповідні кодекси прийняті Верховною Радою України.

А тепер кілька слів щодо «автоматичної» ліквідації господарських судів через скасування Господарського кодексу. Тут теж не бачу нічого спільного. По-перше, господарські суди, відправляючи судочинство, керуються не ГК, а Господарським процесуальним кодексом, сам ГК вони застосовують так само, як і будь-який інший нормативний акт у країні, яким суди зобов’язані керуватися при вирішенні конкретної справи. І по-друге, наявність або відсутність кодексу жодним чином не впливає на наявність суду. До прикладу, кримінальний кодекс існує, а окремих «кримінальних» судів немає. За аналогією можемо припустити, що може функціонувати господарський суд за відсутності ГК. Взагалі, питання судоустрою є окремим, глибоко специфічним питанням, вирішення якого не становить мету даної статті. Скажу лише, що подальша доля та місце господарських судів у системі судочинства має вирішуватися на найвищому рівні, враховуючи всі плюси та мінуси від існування таких судів. Але знову ж таки, повторюся, що вирішення цього питання абсолютно не пов’язане з існуванням або відсутністю Господарського кодексу.

За таких обставин побоювання та залякування «господарників», що «всьо прАпалА» є необґрунтованими та нагадують спробу будь-якою ціною довести свою потрібність. На мій погляд, ринкові відносини самі розставлять все на свої місця. Ринок, а не конкретний «цивіліст» чи «господарник» має задавати тон та формувати потребу. І якщо ринок показує, що щось є непотрібним, або навіть більше — деструктивним чи руйнівним, він докладає зусиль, щоб позбутися цього «чужорідного тіла».

І завершити свої роздуми про долю Господарського кодексу я хочу відомим висловом із серіалу «Гра престолів»: «те, що мертве, померти не може»…

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути