Думка експерта
«Доктрина свавілля», або «Принцип верховенства протиправних актів органів влади»
Аркадій Корнацький, народний депутат України VIII скликання, юрист
Попри війну, сучасну Україну продовжують «діставати» й, так би мовити, задавнені проблеми, серед яких параліч дії принципів верховенства права та екзистенційна корумпованість органів влади – із судами включно. В цьому ряду й інші, не менш важливі, проблеми, які залишаються поза увагою експертів та суспільства, такі, як системні й масові порушення прав і свобод людини, постійне звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, знищення демократії та узурпація влади, загрози конституційному ладу, державності й територіальній цілісності України, нищення українського селянства тощо. І мова тут не про наслідки зовнішньої агресії проти України, а виключно про внутрішньодержавні процеси. При тому, всі означені негативні явища мають одну спільність: в українському суспільстві у них немає глибокого соціального підґрунтя, вони чужі й ворожі для законослухняного українського народу, виникли всупереч його волі, на шкоду його правам та інтересам як результат протиправної, антидержавної діяльності так званої політичної «еліти» України.
Джерело усіх проблем – так звана «політична еліта»
Українська «політична еліта» – це всі хто в роки незалежності реально впливав і впливає на суть і зміст правотворчих та правозастосувальних процесів в органах влади всіх рівнів. Це – лідери та функціонери політичних партій і громадських організацій, їх представники в органах влади – від найвищих посадових осіб держави до керівників та впливових депутатів місцевих органів влади включно, а також усі, хто приводив їх до влади шляхом обману виборців, хто фінансував руйнівну політичну діяльність у власних корупційних інтересах.
Читайте також: Правомірність дій ТЦК підлягає оскарженню в порядку адміністративного судочинства
Водночас, відповідно до частини першої статті 37 Конституції України діяльність політичних партій та громадських організацій, дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу, порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняється. Все вищезазначене в частині першій статті 37 Основного Закону України – це про діяльність української «політичної еліти» протягом понад трьох останніх десятиліть. Сліди такої злочинної діяльності «еліти» та їх руйнівні наслідки є настільки очевидними, що доказування не складає жодних проблем. Доказів – мільйони, і всі вони на виду – залишається тільки скласти відповідні реєстри.
«Доктрина свавілля» – головна правова проблема країни
Для узурпації влади і грабежу народу та ж «еліта» впровадила в Україні «Доктрину свавілля» та створила гібридну «подвійну» правову систему, легітимна сторона якої використовується нею виключно для публічної демагогії, а тіньова сторона – для реального свавілля, яким по суті була вся діяльність органів влади України.
«Доктрина свавілля» – це злочинні наративи та діяння «еліти», якими із тоталітарного срср в правову систему незалежної України перетягнуто й задіяно так званий принцип верховенства закону (в реальності верховенства всіх виданих органами влади й існуючих (чинних) актів, далі – «принцип верховенства актів органів влади»), чим в Україні повністю придушено дію принципів правової держави, верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України (далі – принципи верховенства права). Указані принципи (верховенства права) не діяли в Україні жодного дня й не діють до сьогодні – вони паралізовані застосуванням «Доктрини свавілля».
1991–1997 рр.: свавілля без доктрини
Імплантація «принципу верховенства акту органу влади» тоталітарної правової системи в діяльність органів влади незалежної України здійснювала від самого початку суверенізації українського законодавства, перш за все шляхом неналежного в умовах правової держави тлумачення й застосування юридичного терміну «чинний акт» (закон, інший правовий акт тощо). Згідно народної мудрості, облудне слово людину губить. Українська «еліта» облудним використанням слова «чинний» згубила мільйони українців, донищує українську націю і державність.
Термін «чинний акт» став «троянським конем», що ввіз «принцип верховенства актів органів влади» з адміністративно-командної системи Української РСР в правову систему України, яка від самого початку мала будуватися виключно як правова держава. В радянські часи термін «чинні акти» був тотожним терміну «діючі акти», оскільки всі чинні акти органів влади, з підзаконними актами включно, безвідносно до того, як вони впливають на права і свободи людини і громадянина, підлягали «чіткому й неухильному» виконанню. Тобто все без винятку чинне законодавство тоталітарного режиму апріорі водночас було діючим законодавством без огляду на визнані в світі правові цінності, з правами людини включно, оскільки в Українській РСР (УРСР) пріоритетом були ідеологічні цінності комунізму, воля комуністичної партії та створених нею органів влади, а не права і свободи людини.
Тут важливо зазначити, що термін «чинне законодавство» та всі похідні від нього терміни (чинний правовий акт тощо) з’явилися в законодавстві Української РСР (УРСР) за часів російськомовного срср як калька російського терміну «действующее законодательство». Правильний з юридичної точки зору переклад цього російського терміну – «діюче законодавство»; аналогом українського терміну «чинне законодавство» в російській мові є термін «существующее законодательство».
Заради справедливості варто зазначити, що «принцип верховенства актів органів влади» існував і діяв не тільки в срср – він притаманний усім недемократичним, авторитарним, тоталітарним, диктаторським режимам. Будь-який чинний акт, навіть протиправний, завжди = діючий акт – це і є «принцип верховенства актів органів влади», принцип верховенства інтересів правлячої «еліти» недемократичної держави, авторитарного чи тоталітарного режиму.
Натомість в Україні як правовій державі все чинне законодавство апріорі має відповідати принципам верховенства права – і тільки за цієї умови воно може бути легітимним, а відтак діючим/дієвим, тобто таким, що підлягає виконанню, має юридичну силу та в разі застосування породжує правові наслідки.
Читайте також: Особливості здійснення спеціального досудового розслідування (СДР) чи індульгенція від ВАКС
У будь-якій правовій державі чинне законодавство, що не відповідає означеній умові, апріорі з моменту його видання є нелегітимним та нікчемним, недіючим, таким що не підлягає виконанню, а в разі застосування не породжує правових наслідків. Чинність акту, тобто його фізичне існування внаслідок видання його з дотриманням встановлених процедур, є лише передумовою дійсності акту. Водночас чинний акт = діючий акт тільки за умови, що він не суперечить принципам верховенства права – це формула верховенства права. У правовій державі чинність акту жодним чином не означає, що він автоматично є легітимним, діючим, таким, що підлягає виконанню – це одна з аксіом правової держави.
Завдання, яке не виконано…
З огляду на вищенаведене, вже з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р., якою було визначено курс на розбудову правової держави, для встановлення й реального впровадження в Україні в дію принципів верховенства права «еліта» мала б чітко розмежувати поняття «чинний акт» та «діючий акт». Без розмежування правових понять «чинний акт» та «діючий акт» не може бути й мови про існування в законодавстві та правовій системі такої наріжної складової принципу верховенства права, як правова визначеність. Аналіз діянь «еліти» переконливо свідчить, що вона від самого початку 90-х ясно усвідомлювала різницю між поняттями «чинний акт» та «діючий акт», між тоталітарним «принципом верховенства акту органу влади» і принципами верховенства права, та доленосне значення цієї різниці, що дорівнює різниці між диктатурою і демократією.
На початку процесу переходу від тоталітарної адміністративно-командної системи до омріяної українським народом правової держави певній частині «еліти» (на той час в її середовищі ще були чесні люди) вдалося добитися у Верховній Раді України «правового перелому». По-перше, у 1990 та 1991 рр. до української Конституції були внесені антитоталітарні зміни. По-друге, 03.06.1992 р. був прийнятий перший за часів незалежності Закон «Про Конституційний Суд України», основними цілями якого визначалося забезпечення захисту прав і свобод людини, верховенства Конституції України, конституційності законів та інших актів органів влади.
Частиною 2 статті 22 цього закону було визначено, що протиправні акти визнаються нечинними з моменту введення їх у дію. «Протиправні акти не можуть бути ні чинними, ні діючими; якщо акти видано з дотриманням усіх процедур і вони стали фактом об’єктивної реальності, тобто з формально-юридичної точки зору набули чинності, але якщо вони водночас є такими, що не відповідають принципам верховенства права, вони з моменту їх видання є нелегітимними і нікчемними, нечинними і недіючими, такими що не мають юридичної сили, ніхто не зобов’язаний їх дотримуватися, а в разі їх застосування не породжують юридичних наслідків». Причому, нечинність і недійсність протиправних актів наступає «автоматично» внаслідок їх протиправності, а не внаслідок рішення КСУ чи якогось іншого органу влади.
Визнання Конституційним Судом України протиправного акту неконституційним є всього лише офіційною констатацією протиправності та недійсності акту, оскільки нікчемність акту виникає ipso jure внаслідок його невідповідності нормі вищої сили, а не внаслідок юридичної позиції, висновку чи рішення КСУ. Втрата чинності таким актом, тобто припинення його фізичного існування шляхом видалення з реєстру існуючих (чинних) актів як протиправного, нікчемного і недіючого акту, є лиш формальним наслідком рішення КСУ про визнання його неконституційним» – такою за сучасною термінологією є суть правової норми частини 2 статті 22 Закону «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992 р., що повністю відповідає принципам верховенства права.
Про Конституцію й тлумачення правових актів
Акцентом «офіційна констатація» підкреслюється, що в правовій державі тлумачити правові акти та робити висновки – відповідають вони принципам правової держави, чи ні, виконувати їх приписи, чи ні, – мають право не лише Конституційний Суд України, суди та інші органи влади й можновладці (які, окрім того, що мають право, ще й зобов’язані це робити), але й усі громадяни. У цьому полягає одна з найважливіших відмінностей правової держави від тоталітарної, в якій не могло бути й мови про якесь ігнорування громадянами актів органів влади з огляду на їх протиправність.
Право громадян на тлумачення чинного законодавства та на вибір – дотримуватися чи не дотримуватися його приписів – встановлено, зокрема, частиною першою статті 19 та частиною першою статті 60 Конституції України 1996 року. Обов’язок органів влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, прямо передбачено частиною другою статті 6 та частиною другою статті 19 Конституції 1996 року.
При цьому вищезазначені конституційні норми прямо кореспондуються з імперативними приписами статті 8 Основного Закону, відповідно до яких закони та інші акти приймаються на основі Конституції та повинні відповідати їй, у тому числі й щонайперше встановленим Конституцією України принципам верховенства права. На початку 90-х, коли вищенаведені високі правові принципи і норми правової держави ще не були так надійно встановлені, норма частини 2 статті 22 Закону «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992 р., як і весь цей закон загалом, компенсувала неідеальність конституційного регулювання й безальтернативно орієнтувала органи влади на неприпустимість видання протиправних актів та їх застосування. Із правової точки зору норма частини 2 статті 22 Закону про КСУ від 03.06.1992 р. була радикальною правовою революцією, яка мала покінчити з «правовим» свавіллям «еліти» та створених нею органів влади.
«Перетину Рубікону» не сталося
Якби «еліта» керувалася цією нормою в правотворчій та правозастосованій практиці, це стало б «перетином Рубікону» – безповоротним переходом України від репресивної адміністративно-командної системи тоталітаризму до правової держави. Та не судилося. Дуже швидко в середовищі «української політичної еліти» взяли верх деструктивні антинародні сили, внаслідок чого реформи стали всього лиш демагогічним прикриттям її справжніх планів і діянь – узурпації влади, грабежу народу й розвалу української державності. «Публікуємо одне – робимо зовсім інше» – це незмінне кредо брехливості «еліти» відтоді й до сьогодні. Тому з моменту набуття чинності першим Законом «Про Конституційний Суд України» «еліта» наглухо заблокувала дію правової норми частини 2 статті 22 цього Закону та й загалом дію його в цілому – як і конституційно-контрольну діяльність першого за часів незалежності Конституційного Суду України загалом.
Читайте також: Антикорупційні справи: головні риси останнього часу
Отже, увага: норма частини 2 статті 22 першого Закону України про КСУ, що відповідала принципам верховенства права, була чинною, але не діяла. Й увесь перший закон про КСУ, що відповідав принципам верховенства права, понад чотири роки був чинним, але не діяв. Також абсолютно не діяла норма статті 170 чинної на той час Конституції України (в редакції від 17.09.1991 р.), якою було імперативно встановлено, що Конституція має найвищу юридичну силу, а закони й усі інші акти органів влади мають відповідати їй.
Вищенаведені приклади ідеально ілюструють принципову відмінність понять «чинний акт» і «діючий акт», а також те, як «українська еліта» вміє під прикриттям «правової» та «демократичної» демагогії творити свавілля.
Нагадаю, що перший Конституційний Суд України (липень 1992 – жовтень 1996 рр.) так і не розпочав здійснення конституційної юрисдикції з причини критичної небезпеки вищезазначених правових актів і норм, що відповідали принципам правової держави (зокрема правової норми частини 2 статті 22 першого закону про КСУ), для злочинних планів «еліти». Якби норма частини 2 статті 22 чинного закону про КСУ від 03.06.1992 р. діяла – вона не змогла б узурпувати владу й грабувати народ, не було б ні олігархату, ні тотальної корупції, ні розвалу української державності, Україна вже тоді сформувалася би міцною правовою державою із заможним населенням. Натомість від самого початку незалежності так звана «еліта» розгорнула видання та застосування багатьох тисяч завідомо неконституційних, таких, що не відповідають принципам правової держави (але відповідають її власним інтересам) завідомо протиправних, антинародних і державо-руйнівних законів та інших актів, які під примусом влади протиправно вважалися чинними й діючими.
У повній відповідності до «принципу верховенства актів органів влади», цього принципу верховенства диктатури «еліти» тоталітарної держави, так звана «українська еліта» через адміністративні механізми примушувала громадян та інших суб’єктів правовідносин підкорятися цьому «правовому» свавіллю. Відтак українська політична верхівка не тільки перетягнула з тоталітарного минулого в правову систему України «принцип верховенства акту органу влади» – вона ще й «удосконалила» його в гіршу сторону, перетворила на «принцип верховенства протиправного акту органу влади».
1997-2024 рр.: «узаконення» свавілля
Двадцять восьмого червня 1996 р. була прийнята нова Конституція України, яка за умови реанімації принципів верховенства права має діяти в першій редакції. Вона встановила принципи верховенства права на такому високому юридичному рівні, якого не мають навіть провідні правові держави. Цей факт свідчить про те, що станом на 1996 «еліта» ще не остаточно узурпувала владу, що вона ще мусила орієнтуватися на очікування українського народу та демократичного світу. Водночас, що яскраво ілюструє цинізм і підлість політичної верхівки, вже на стадії підготовки проекту Конституції – 1996 р. готувалася нейтралізація принципів правової держави – як і здійснення інших особливо тяжких злочинів проти України. Одночасно з прогресивними правовими нормами і принципами до тексту нової на той час Конституції України закладалися «бомби уповільненої дії».
Бомби уповільненої дії
Так звана «еліта» паралізувала принципи верховенства права низкою наступних спланованих дій. Перша: в Конституцію – 1996 р., в тому числі до частини другої статті 152 Конституції, було заведено вищезгаданого «троянського коня» – термін «чинності» правового акту. Друга та третя дії: 16.10.1996 р. було прийнято новий Закон «Про Конституційний Суд України», одночасною «еліта» позбулася першого ЗУ «Про Конституційний Суд України» разом із його нормою частини 2 статті 22. У цьому новому законі вже не було тієї визначально важливої для верховенства права норми частини 2 статті 22 першого закону про КСУ щодо нечинності протиправних актів з моменту введення їх у дію, через яку так і не запрацював перший КСУ, – її грубо протиправно викинули із законодавства як убивчу для злочинних інтересів «еліти». Натомість у новому законі про КСУ прописали «норму-антипод»: що визнані Конституційним судом неконституційними акти втрачають чинність від дня прийняття рішення КСУ, тобто діаметрально протилежне тому, що було визначено частиною 2 статті 22 першого закону про КСУ.
Четверта дія: звісно, що для надання потрібного «еліті» офіційного тлумачення спеціально нечітко прописаних конституційних положень був потрібен «кишеньковий» Конституційний Суд України. У жовтні 1996-го його створили, а в травні 1997 року він розпочав здійснення конституційної юрисдикції. Епоха блокування роботи першого Конституційного Суду України закінчилася, «еліта» розпочала епоху використання нового КСУ у власних злочинних інтересах.
Двадцять четвертого грудня 1997 р. у мотивувальній частині рішення № 8-зп Конституційний Суд України дав глибоко протиправне, але виключно таке, яке треба було «еліті» для легалізації «доктрини свавілля» тлумачення правової норми частини другої статті 152 Конституції України: «Частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю».
Ще раз зауважуємо: правова норма частини 2 статті 22 закону України «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992 р. чітко визначала діаметрально протилежне – що неконституційні акти визнаються нечинними, а відтак і недіючими, такими, що не мають юридичної сили, з моменту введення їх у дію.
Такий і лише такий юридичний наслідок протиправності актів може наступати у правовій державі з настільки високим рівнем конституційного закріплення принципів верховенства права, як в Україні – і жоден інший. З огляду на принципи верховенства права, встановлені Конституцією України, протиправні акти з моменту їх видання безальтернативно є нелегітимними, нікчемними, недіючими, такими що не мають юридичної сили, не підлягають виконанню, а в разі їх застосування не породжують юридичних наслідків. Це – імперативні приписи Основного Закону України, які можуть тлумачитися тільки так: або Конституція і принципи верховенства права – або протиправні, неконституційні акти органів влади. У цьому плані «українська політична еліта» обрала друге. Вона наплювала на Конституцію України і юридичною позицією КСУ від 27.12.1997 р. «надала» будь-яким протиправним актам підконтрольних їй органів влади вищу юридичну силу, аніж юридична сила Конституції та встановлених нею принципів верховенства права.
Замість того, щоб стати органом конституційного контролю дотримання принципів верховенства права, новий КСУ став головним інструментом придушення дії принципів верховенства права.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
