Думка експерта
Екологічні злочини. Про європеїзацію кримінального права України в частині відповідальності за посягання на довкілля
Україна прагне стати членом Європейського Союзу, а однією з необхідних умов завершення процесу приєднання будь-якої країни до ЄС є впровадження в національну правову систему acquis communautaire. Зважаючи на глобальний і системний характер екологічних проблем сьогодення, не повинен дивувати той факт, що значна частина актів загальноєвропейського законодавства стосується охорони довкілля й боротьби зі змінами клімату. У 2024 р. ухвалено новий стратегічний документ у цій сфері – Директиву (ЄС) 2024/1203 Європейського парламенту та Євроради від 11 квітня 2024 року про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального права, яка замінює Директиву 2008/99/ЄС та 2009/123/ЄС (далі – Директива). Будучи типовим вторинним джерелом кримінального права ЄС, Директива встановлює мінімальні уніфіковані вимоги до кримінального переслідування злочинів проти довкілля, однак держави-члени в національному законодавстві можуть на свій розсуд (принцип субсидіарності) запроваджувати суворіші підходи до кримінальної відповідальності за такі посягання.
Роман Мовчан доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного, міжнародного і кримінального права Донецького національного університету імені Василя Стуса |
Олександр Дудоров доктор юридичних наук, професор кафедри кримінально-правової політики та кримінального права Навчально-наукового інституту права КНУ імені Тараса Шевченка |
Нормотворчі орієнтири для національних законодавців
Директива адресована державам-членам ЄС, які повинні ввести в дію закони, підзаконні акти та адміністративні положення, необхідні для її виконання, не пізніше 21 травня 2026 р. Не викликає сумнівів те, що приписи цього новітнього міжнародно-правового документа вже сьогодні мають поступово й кваліфіковано імплементуватися в правову систему України, яка, попри воєнну агресію з боку РФ, декларує та реалізує євроінтеграційні прагнення.
Читайте також: Стратегічні орієнтири правового й наукового забезпечення екологічної безпеки
Якщо Преамбула Директиви містить вихідні положення кримінально-правового спрямування, покликані створити нормотворчі орієнтири для національних законодавців щодо імплементації положень цього документа, то його «Особлива частина» складається з тридцяти статей; із них перші дванадцять присвячені кримінально-правовим аспектам охорони довкілля в ЄС, а наступні вісімнадцять – процесуальним та організаційно-правовим аспектам у цій сфері.
У межах Директиви доцільно виділити три основні групи мінімальних правил (стандартів) у сфері кримінально-правової охорони довкілля. Йдеться про вимоги щодо: 1) криміналізації певних різновидів посягань на довкілля; 2) конструювання основних і кваліфікованих складів таких посягань; 3) побудови й застосування санкцій відповідних кримінально-правових норм. При цьому, як слушно зазначає Л. Тімофєєва, трапляються випадки (і Україна тут, на жаль, не виняток) надмірної криміналізації (або пропозицій щодо неї), які обґрунтовуються посиланнями на норми європейського законодавства. Відповідно, для ефективної апроксимації європейських правових норм необхідне цілісне розуміння як європейського права, так і контексту, в якому ці норми були ухвалені.
Закріплюючи ідею ефективних, пропорційних і стримувальних санкцій за порушення норм екологічного законодавства, які підлягають уніфікації в усіх державах-членах ЄС, Директива втілює прогресивну модель кримінально-правової охорони довкілля на європейському просторі. Щоправда, досвід імплементації попередньої «еколого-кримінальної» Директиви (2008 р.) демонструє, що далеко не всі законодавці держав-членів ЄС готові на кардинальні кроки в напрямку новелізації свого кримінального законодавства, яке традиційно вважається найбільш консервативною, «суверенною» галуззю національних правових систем. Лише час покаже, якою мірою приписи аналізованого загальноєвропейського документа витримають критику з боку його «стейкхолдерів» і будуть сприйняті ними в змістовному плані. Сказане є черговим свідченням проблем, які постають перед країнами щодо європеїзації свого кримінального права.
Проблеми криміналізації посягань на довкілля
Враховуючи імперативний характер приписів Директиви, українському законодавцю, вочевидь, доведеться дещо відійти від усталених канонів нормотворчості у частині побудови заборонних норм Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК) із бланкетними диспозиціями і в той чи інший спосіб вказувати на те, що порушення приписів певних регламентів ЄС є кримінально караними діяннями. Цей «проєвропейський» тренд правотворчості був усвідомлений і загалом успішно реалізований авторами проекту нового КК України (далі – проект КК).
Читайте також: Україна приєднається до Рекомендації ОЕСР з екологічної інформації та звітності
Так, розкриваючи на початку розділу 5.3 Спеціальної частини проекту КК «Кримінальні правопорушення проти безпеки довкілля» зміст уживаного в ньому термінологічного звороту «небезпечна для довкілля речовина» (ст. 5.3.1), укладачі проекту зазначають, що нею є ртуть, радіоактивна, озоноруйнівна чи фторвмісна речовина, а також (що важливо) самостійна, в суміші чи виробі речовина, обіг якої обмежено чи заборонено відповідно до: а) Розділу VIII та Додатку XVII до Регламенту (ЄС) № 1907/2006 ЄП та Ради; б) Розділу VII Регламенту (ЄС) № 1907/2006; в) Регламенту (ЄС) № 1107/2009 ЄП та Ради; г) Регламенту (ЄС) № 528/2012 ЄП та Ради; д) Регламенту (ЄС) № 1272/2008 ЄП та Ради; е) Додатку I до Регламенту (ЄС) 2019/1021 ЄП та Ради. Далі ж у згаданому розділі проекту КК лаконічно передбачено, що кримінально караними є виготовлення чи вироблення, переміщення, зберігання або випуск на ринок відповідних небезпечних для довкілля речовин, яке створило реальну небезпеку спричинення смерті людини, тяжкої шкоди здоров’ю, тяжкої майнової шкоди або тяжкої шкоди довкіллю або спричинило тяжку шкоду здоров’ю, тяжку майнову шкоду або тяжку шкоду довкіллю (статті 5.3.15, 5.3.16, 5.3.17 проекту КК, відповідно).
У подібний спосіб, який спрощує викладення нормативного матеріалу, розробники проекту КК вирішили й питання унормування відповідальності за передбачене Директивою незаконне поводження щодо інвазивних чужорідних біологічних видів. Так, у статтях 5.3.18–5.3.20 проекту КК міститься пряма вказівка на те, що за цими нормами карається поведінка особи, яка на порушення Регламенту (ЄС) № 1143/2014 ЄП та Ради вчинила описані далі дії з інвазивним чужорідним біологічним видом.
Через призму аналізу і деяких інших діянь, вимогу щодо криміналізації яких містить Директива, необхідно підтримати розробників проекту КК, які:
1) замість наявних у кодексі чотирьох норм про забруднення окремих видів природних ресурсів (землі, повітря, води) (статті 239, 241–243) передбачили універсальні норми про забруднення довкілля (статті 5.3.6–5.3.8). Взагалі положення Директиви наводять на думку про доцільність відмови від притаманного чинному Кримінальному кодексу казуїстичного способу забезпечення протидії не лише екологічному забрудненню, а й видобуванню об’єктів дикої флори і фауни, а також поводженню з ними;
2) передбачили відповідальність за забруднення довкілля не тільки речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя та здоров’я людей або довкілля, а й унаслідок надходження в довкілля енергії. Щоправда, враховуючи положення п. «а» ч. 2 ст. 3 Директиви, в цьому разі варто вказати і на можливість забруднення довкілля іонізуючим випромінюванням.
Традиційно для законодавства ЄС у Директиві надзвичайно ретельно регламентується питання відповідальності за незаконне поводження з відходами. Зокрема, міститься вимога щодо криміналізації збирання, транспортування або оброблення відходів, нагляду за цією діяльністю, а також подальшого догляду за звалищами, включаючи дії, вчинені як торговцем або брокером. Якщо ж звернутися до ст. 268 КК (знаходиться на сьогодні поза межами розділу VIII Особливої частини кодексу), то ми побачимо, що в ній передбачено відповідальність лише за такі дії, як ввезення на територію України чи транзит через її територію відходів або вторинної сировини без належного дозволу, звідки випливає необхідність доповнення цієї норми, щонайменше, вказівкою й на інші діяння, перераховані в Директиві.
Пропонований Директивою підхід частково реалізований у статтях 5.3.9–5.3.11 проекту КК, в яких фігурує значно ширший (порівняно зі ст. 268 КК) перелік діянь із відходами або вторинною сировиною, який максимально корелюється з приписами аналізованого акта ЄС. Зокрема, в цих нормах ідеться про поведінку особи, яка: 1) збирала; 2) ввезла на територію України; 3) переміщувала транзитом через територію України; 4) зберігала; 5) захоронила; 6) утилізувала; 7) відновлювала місце утилізації відходів чи вторинної сировини; 8) або здійснювала щодо відходів чи вторинної сировини дилерську, брокерську або наглядову діяльність.
Щоправда, постає питання, чи охоплюється цими формулюваннями передбачене Директивою незаконне «транспортування» (за термінологією Закону України «Про управління відходами» – перевезення) відходів (не переміщення транзитом)? На нашу думку, ні, що свідчить про необхідність уточнення відповідного переліку діянь за рахунок варіативної вказівки на транспортування. На користь такої пропозиції свідчить і досвід багатьох інших європейських країн, в яких до переліку незаконних дій із відходами: а) майже завжди включається й транспортування; б) нерідко додаються ще й незаконні збут та управління відходами.
Директива вимагає криміналізувати такі непередбачені ні чинним, ні проектованим національним законодавством України діяння, як: переробка суден, що підпадає під дію Регламенту (ЄС) № 1257/2013, якщо такий акт не відповідає вимогам ст. 6(2) (a) цього Регламенту (п. «h»); будівництво, експлуатація, демонтаж і закриття певних установок, якщо така поведінка підпадає під дію відповідних Директив (п. «к» та п. «l»); придбання, володіння, продаж або пропозиція для продажу зразка або зразків певних видів дикої флори або фауни, торгівля ними, їх експорт та імпорт (п. «n», п. «о») (уточнимо, що відповідальність за передбачені цими ж пунктами «вбивство» та «знищення» передбачається як КК, так і проектом КК); розміщення або надання на ринку Союзу чи експорт з ринку Союзу великої рогатої худоби, какао, кави, олійної пальми, каучуку, сої та деревини або певних продуктів, виготовлених із них (п. «р»).
Водночас у цьому контексті варто звернути увагу на таке. По-перше, в КК міститься ст. 201-1, якою передбачено відповідальність за контрабанду певних лісоматеріалів і цінних порід дерев. По-друге, ст. 3 Директиви вимагає криміналізувати таке діяння, як розміщення або надання на ринку Союзу або експорт з ринку Союзу відповідних товарів або відповідних продуктів, а не зберігання дерев, чагарників або деревини без документів, кримінальну відповідальність за яке пропонувалося встановити проектом Закону «Про внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо вдосконалення відповідальності за правопорушення у сфері лісокористування та протидії незаконному обігу деревини» (від 1 вересня 2023 р. № 9665). Нагадаємо, що цей резонансний законопроект, хоч і підтриманий Верховною Радою України (10 жовтня 2024 р.), не був підписаний Президентом України.
Читайте також: Екологічним відновленням України займатиметься новий інститут, утворений з двох навчальних закладів
Щодо пропонованої Директивою і критично сприйнятої, наприклад, німецькими правниками криміналізації виведення на ринок продукту, шкідливого для довкілля, то (звісно зі застереженнями) можна сказати, що відповідну кримінально-правову заборону Україна вже має – це розміщена в розділі VII Особливої частини КК «Кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності» ст. 227 «Умисне введення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції», про дієвість якої, щоправда, вести мову на сьогодні не доводиться. Хоч це кримінальне правопорушення у вітчизняній юридичній літературі традиційно відносять до посягань на права споживачів, одним із його додаткових об’єктів визнається довкілля. І якщо раніше напрями вдосконалення ст. 227 цього кодексу зазвичай визначалися в контексті кримінально-правової охорони споживчого ринку, то ухвалення Директиви актуалізує вже інший (екологічний) вектор поліпшення цієї кримінально-правової заборони.
Директива також вимагає криміналізувати: будь-які дії, які спричиняють погіршення стану середовища проживання в охоронюваній території або порушення видів тварин, перелічених у Додатку II (a) до Директиви 92/43/ЄС, у межах охоронюваної території в значенні ст. 6(2) цієї Директиви (п. «q»); виробництво, розміщення на ринку, імпорт, експорт, використання або випуск фторованих парникових газів окремо або в сумішах, або виробництво, розміщення на ринку, імпорт, експорт або використання продуктів й обладнання та їх частин, які містять фторовані парникові гази або функціонування яких залежить від таких газів, або введення в експлуатацію таких продуктів та обладнання (п. «t»). Необхідність криміналізації цього діяння європейські правники пояснюють тим, що фторвмісні гази потенційно навіть більш шкідливі, аніж вуглекислий газ, а тому відтепер підпадають під суворі обмеження, спрямовані на запобігання їх впливу на зміну клімату.
Загалом аналогічні дії забороняються й щодо речовин, які руйнують озоновий шар (п. «s»), що вказує на необхідність не лише доповнення Кримінального кодексу, а й відповідного редагування проекту КК, в якому йдеться тільки про такі дії з озоноруйнівними речовинами, сумішами, виробами, які їх містять (вони визнаються різновидом небезпечних для довкілля речовин), як виготовлення, вироблення, переміщення, зберігання й випуск на ринок (статті 5.3.15–5.3.17). Водночас вказівка на згадані в Директиві імпорт, експорт і використання відповідних предметів поки що відсутня.
На відміну від своєї попередниці, Директива містить загальні вимоги стосовно того, що кримінальна відповідальність за діяння, вчинені з грубої недбалості, має наставати за умови, якщо вони: спричиняють смерть або серйозні тілесні ушкодження людей; спричиняють значну шкоду або значний ризик значної шкоди навколишньому середовищу; або іншим чином вважаються особливо шкідливими для навколишнього середовища (п. 9 Преамбули). У ст. 4 наведено вичерпний перелік посягань, які в державах-членах ЄС мають визнаватися кримінально протиправними навіть за умови їх вчинення із грубої недбалості (діяння, зазначені в пунктах (a) – (d), (f) і (g), (i) – (q), (r) (ii), (s) і (t) § 2 Директиви).
З одного боку, норми Кримінального кодексу (статті 239, 241–243), в яких описані деякі з діянь, перерахованих у згаданих положеннях Директиви, допускають відповідальність і за прояви необережних діянь. З іншого, на відміну від багатьох європейських країн, у чинному кримінальному законодавстві України відповідальність за умисні та необережні прояви заподіяння шкоди довкіллю уніфікована, що неодноразово критикувалося як нами, так й іншими українськими дослідниками. Врешті-решт релевантний європейський досвід і зауваження науковців були частко враховані розробниками проекту КК, які в межах його розділу 5.3 пропонують диференціювати відповідальність за умисні та необережні прояви посягань на екологічну безпеку, що заподіяли тяжку шкоду. Вітаючи такий підхід, водночас зауважимо, що в більшості європейських країн менш сувора відповідальність настає за необережне заподіяння забрудненням фактично будь-якої шкоди довкіллю, а не лише тяжкої, як це пропонується в проекті КК. Видається, що й цей зарубіжний досвід є таким, що заслуговує на його впровадження в національну правову систему.
У п. 7 Преамбули Директиви зазначається, що невиконання юридичного зобов’язання вжити заходів може мати такі ж негативні наслідки для довкілля та здоров’я людини, як й активна поведінка. А тому там, де це можливо, визначення кримінальних правопорушень має охоплювати як дії, так і бездіяльність. Відповідні положення як чинного, так і проектованого вітчизняного кримінального законодавства вже узгоджуються з викладеною вимогою. Зокрема, якщо ми проаналізуємо норми Кримінального кодексу, присвячені регламентації відповідальності за забруднення окремих різновидів природних ресурсів (уже згадані статті 239, 241–243), то помітимо, що в усіх їхніх частинах других із відсилкою до частин перших вживається формулювання «ті самі діяння», що засвідчує, що ними (формулюваннями) охоплюються як дії, так і прояви бездіяльності. Зважаючи на зміст термінів, використаних у релевантних приписах проекту КК (забруднення, порушення правил тощо), констатуємо, що така можливість передбачається й ними.
Про особливості бланкетності, делікти створення небезпеки та криміноутворювальні ознаки
Ще однією пов’язаною з криміналізацією вимогою, передбаченою Директивою, є те, що для того, щоб вважатися екологічним кримінальним правопорушенням, діяння має бути незаконним. Далі в аналізованому документі розтлумачується: для того, аби бути незаконним, діяння повинно порушувати законодавство ЄС, яке сприяє досягненню однієї з цілей політики Союзу щодо навколишнього середовища, як викладено в ст. 191(1) ДФЄС (TFEU), незалежно від правової основи відповідного закону, яка може включати, наприклад, статті 91, 114, 168 або 192 ДФЄС TFEU, або воно повинне порушувати закони, правила чи адміністративні положення держави-члена чи рішення, прийняті компетентним органом держави-члена, які вводять у дію цей закон Союзу (п. 9 Преамбули).
У контексті вказаної директивної вимоги варто пригадати, що норми Кримінального кодексу передбачають відповідальність лише за таке забруднення окремих різновидів природних ресурсів (землі, повітря, води), яке стало наслідком порушення спеціальних правил. А, наприклад, у статтях 5.3.9–5.3.11 проекту КК прямо зазначається, що умовою визнання поводження з відходами або вторинною сировиною кримінально протиправним є те, що особа, яка його вчинила, діяла незаконно. Крім того, зміст, який у вітчизняній кримінально-правовій науці та на практиці традиційно вкладається в поняття «незаконний», дозволяє визнавати таким і діяння, вчинене з дозволу, виданого компетентним органом держави-члена, якщо цей дозвіл було отримано у спосіб шахрайства, корупції, вимагання чи примусу (йдеться про вимогу, передбачену п. 10 Преамбули Директиви). Отже, в цій частині як чинне, так і проектоване кримінальне законодавство України змін не потребує.
До типових рис директивних формулювань щодо криміналізації є підстави віднести щонайменше: 1) використання уніфікованої термінології для позначення конструктивних ознак кримінальних правопорушень проти довкілля (на кшталт звороту «загибель чи серйозні тілесні ушкодження будь-якій особі, значну шкоду якості повітря, ґрунту чи води або значну шкоду екосистемі, тваринам чи рослинам»); 2) чітко виражену бланкетність диспозицій – чи не кожна стаття Директиви відсилає до конкретних приписів однієї або навіть декількох директив або регламентів, що стосуються окремих сфер збереження та охорони довкілля.
Водночас ухваливши Директиву, європейський законодавець частково змінив підходи щодо наповнення бланкетності кримінально-правових заборон: замість об’ємного додатку європейських нормативних актів, які виступали регулятивною підставою застосування заходів кримінально-правового впливу за попередньою Директивою (2008 р.), для цілей застосування чинної Директиви поведінка вважається незаконною, якщо вона порушує норми законодавства ЄС або окремих держав-членів, присвячені реалізації загальних цілей політики Союзу щодо навколишнього середовища (ст. 191(1) Договору про функціонування Європейського Союзу). Гнучке ж директивне формулювання «явно порушує відповідні вимоги матеріального права» створює підстави для запровадження концепту «автономний екологічний злочин», реалізація якого означатиме, що кримінальна відповідальність за посягання на довкілля в певних ситуаціях більше не залежатиме від порушення адміністративних положень, регулятивних приписів і вимог дозволів, ліцензій і квот.
Читайте також: Порубка дерев на території лісогосподарського підприємства на підставі уявного права утворює склад самоправства
У п. 13 Преамбули Директиви зазначається, що деякі з правопорушень, елементи яких визначені в цій Директиві, включають якісний поріг, який має бути досягнутий для того, щоб діяння було визнано кримінальним правопорушенням, а саме те, що діяння спричинило смерть або серйозне ушкодження фізичної особи або значну шкоду якості повітря, води чи ґрунту, або екосистемі, тваринам чи рослинам. Аби якомога повніше захистити навколишнє природне середовище, цей поріг якості пропонується розуміти в широкому сенсі, включаючи у відповідних випадках значну шкоду фауні та флорі, середовищам існування, послугам, що надаються природними ресурсами та екосистемами, а також функціям екосистем.
У своїх попередніх публікаціях ми робили висновок про безпідставність характерної для чинного КК побудови некваліфікованих складів забруднення окремих елементів довкілля як деліктів створення небезпеки. Зокрема, нами доводилося, що подібне конструювання, не сприяючи розмежуванню злочинної (кримінально протиправної) і незлочинної поведінки, нерідко призводить на практиці до того, що близькі за змістом діяння, які спричиняють фактично однакові суспільно небезпечні наслідки довкіллю, в одних випадках кваліфікуються як кримінальні, а в інших – як адміністративні правопорушення. З огляду на це, вказувалося на необхідність викладення відповідних норм у нових редакціях, в яких замість вживаного нині формулювання «створення загрози для життя, здоров’я людей чи довкілля» має фігурувати вказівка на конкретні та формалізовані наслідки.
Однак у Директиві імперативно вказується на те, що окремі посягання на довкілля мають визнаватися кримінально караними не лише за умови завдання реальної шкоди, а й у випадку створення небезпеки завдання значної шкоди навколишньому природному середовищу. Зокрема, ця вимога поширюється на такі діяння, як введення в навколишнє середовище різних форм енергії, а також розміщення на ринку, в порушення заборони чи іншої вимоги, спрямованої на захист навколишнього середовища, продукту, використання якого в ширшому масштабі призводить до викиду або введення значної кількості матеріалів або речовин, енергії або іонізуючого випромінювання в повітря, ґрунт або воду (п. 15, п. 17 Преамбули). До того ж, окремі вітчизняні автори (наприклад, О. Шамсутдінов) вважають, що кримінально-правові норми, конститутивною ознакою яких є суспільно небезпечний наслідок у вигляді створення загрози (небезпеки) спричинення шкоди, відповідають такій доктринальній вимозі, як можливість боротьби з діянням за допомогою кримінально-правових засобів. Очевидно, що імплементація Україною положень Директиви відіграє роль чергового подразника дискусії про долю кримінально-правових заборон про відповідальність за делікти створення небезпеки.
Як уже зазначалось вище, в Директиві велика увага звертається на питання кримінально-правової протидії незаконному поводженню з відходами. З цього приводу у п. 18 Преамбули вказується, що незаконний збір, транспортування та оброблення відходів, а також відсутність нагляду за цією діяльністю та подальшим доглядом за звалищами, включно з діями, вжитими як торговцем чи брокером, можуть призвести до руйнівних наслідків для довкілля та здоров’я людей. Такі наслідки можуть бути спричинені незаконною поведінкою, яка стосується шкідливих відходів фармацевтичних препаратів, ліків, зокрема компонентів для виробництва ліків, хімічних речовин, відходів, що містять кислоти чи основи, або відходів, які містять токсини, важкі метали, масла, жири, відходи електричного та електронного обладнання, транспортних засобів, що вийшли з ладу, або пластикових відходів.
Зважаючи на відмічену в Директиві підвищену шкідливість для навколишнього середовища незаконного поводження саме з небезпечними відходами, в цьому акті вказується на необхідність застосування диференційованого підходу щодо криміналізації поведінки з відходами: якщо незаконне поводження з небезпечними відходами має визнаватися кримінально протиправним навіть тоді, коли їхня кількість була незначною, то незаконне поводження з іншими відходами повинно тягнути кримінальну відповідальність лише за умови, що такі діяння завдали або могли завдати значну шкоду навколишньому середовищу чи здоров’ю людини.
На відміну від відбитого в Директиві диференційованого, в чинному та проектованому кримінальному законодавстві України застосовується уніфікований підхід, згідно з яким кримінально караними визнаються певні дії (про них мовилося вище) з будь-якими відходами. Водночас і в Кримінальному кодексі, й особливо в проекті КК «небезпечність» окремих видів відходів все ж врахована. Проте це зроблено в контексті не криміналізації, а диференціації кримінальної відповідальності за незаконне поводження з відходами. Так, у проекті КК незаконне поводження з небезпечними відходами, визначеними у ст. 3(2) Директиви 2008/98/ЄС ЄП та Ради, хоч і визнається кримінально протиправним за таких саме умов, що й незаконне поводження з іншими (не небезпечними) відходами (створення цими діяннями реальної небезпеки спричинення смерті людини, тяжкої шкоди здоров’ю, тяжкої майнової шкоди або тяжкої шкоди довкіллю), відповідальність за такі діяння є посиленою (п. 1 ст. 5.3.2). Аналогічним чином відповідальність за ці діяння диференційована і в Кримінальному кодексі (ч. 1 та ч. 2 ст. 268).
Однак ще раз підкреслимо: Директива не рекомендує, а вимагає враховувати небезпечність відходів саме на етапі криміналізації. Зважаючи на викладене (включаючи авторське критичне ставлення до деліктів створення небезпеки), пропонуємо розробникам проекту КК розглянути можливість визнання кримінально караним незаконного поводження з небезпечними відходами або вторинною сировиною незалежно від їх розміру і наслідків цих діянь (формальний склад).
Директива, як уже відмічалося, вимагає криміналізувати вчинене в порушення заборони, викладеної в ст. 3 Регламенту (ЄС) 2023/1115, розміщення або надання на ринку Союзу або експорт з ринку Союзу згаданих товарів або продуктів, пов’язаних із вирубкою чи деградацією лісів. Цілком очевидно, що закріплення обґрунтованих якісних та/або кількісних криміноутворювальних ознак згаданого делікту вимагатиме неабияких нормотворчих зусиль. Зокрема, в п. 20 Преамбули Директиви зазначається, що при оцінці того, чи є кількість відповідного продукту або товару незначною, держави-члени можуть брати до уваги, наприклад, кількість відповідного товару чи продукту, виражену в масі нетто або, якщо застосовано, в об’ємі чи кількості одиниць, або чи масштаб діяльності, про який іде мова, кількісно незначний. Далі відмічається, що для цілей цієї оцінки держави-члени можуть також брати до уваги (якщо доцільно) інші елементи, зазначені в Директиві щодо певних правопорушень, включаючи статус збереження відповідних видів або витрати на відновлення навколишнього середовища.
На нашу думку, аби запобігти притаманній для багатьох норм Кримінального кодексу (зокрема й присвячених кримінально-правовій охороні лісу статтях 201-2 та 246) довільності криміноутворювальних показників останні мають: 1) розроблятися вузькопрофільними фахівцями й бути закріпленими не в кримінальному, а в регулятивному законодавстві; 2) максимально враховувати специфіку кожного з перерахованих у Директиві предметів (олійної пальми, сої, деревини, какао, кави, великої рогатої худоби, каучуку) з урахуванням рекомендацій, викладених у цьому акті. Лише за дотримання таких умов можна сподіватися на те, що відповідні показники потенційного кримінального закону будуть соціально обґрунтованими.
Переконані в тому, що найбільш об’єктивним і формалізованим вираженням екологічної небезпечності забруднення різних елементів довкілля є підстави визнати встановлений відповідно до певних методик показник майнової шкоди, який і має фігурувати в нормах потенційного кримінального закону як криміноутворювальна ознака, що, з-поміж іншого, дасть змогу виконати директивну вимогу стосовно розмежування кримінально- та адміністративно-караних порушень екологічного законодавства.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
