Екологічні злочини. Про європеїзацію кримінального права України в частині відповідальності за посягання на довкілля. Частина 2

Закінчення. Початок

Україна прагне стати членом Європейського Союзу, а однією з необхідних умов завершення процесу приєднання будь-якої країни до ЄС є впровадження в національну правову систему acquis communautaire. Зважаючи на глобальний і системний характер екологічних проблем сьогодення, не повинен дивувати той факт, що значна частина актів загальноєвропейського законодавства стосується охорони довкілля й боротьби зі змінами клімату. У 2024 р. ухвалено новий стратегічний документ у цій сфері – Директиву (ЄС) 2024/1203 Європейського парламенту та Євроради від 11 квітня 2024 року про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального права, яка замінює Директиву 2008/99/ЄС та 2009/123/ЄС (далі – Директива). Будучи типовим вторинним джерелом кримінального права ЄС, Директива встановлює мінімальні уніфіковані вимоги до кримінального переслідування злочинів проти довкілля, однак держави-члени в національному законодавстві можуть на свій розсуд (принцип субсидіарності) запроваджувати суворіші підходи до кримінальної відповідальності за такі посягання.

Роман Мовчан доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного, міжнародного і кримінального права Донецького національного університету імені Василя Стуса

Олександр Дудоров доктор юридичних наук, професор кафедри кримінально-правової політики та кримінального права Навчально-наукового інституту права КНУ імені Тараса Шевченка

Про побудову кваліфікованих складів злочинів проти довкілля

У пункті 21 Преамбули Директиви зазначається, що перелічені в ній умисні кримінальні правопорушення можуть призвести до катастрофічних наслідків, зокрема масового забруднення, промислової аварії із серйозним впливом на навколишнє середовище або масштабних лісових пожеж. Аналізований документ вперше запроваджує в офіційний обіг поняття кваліфікованих злочинів (ч. 3 ст. 3). Ідеться про правопорушення, що, зокрема, спричиняють знищення або масштабну та істотну шкоду, яка є незворотною або тривалою, або широкомасштабну та значну шкоду якості повітря, ґрунту чи води, яка є або незворотною, або довготривалою. Відповідно до супровідних пояснень до Директиви кваліфіковані види екологічних деліктів можуть охоплювати дії, подібні до екоциду, вже передбаченого законодавством деяких держав-членів ЄС, і катастрофічними наслідками на кшталт масштабного забруднення або великих лісових пожеж.

Читайте також: Інтегрований довкіллєвий дозвіл видаватиме Міндовкілля у е-формі

Відповідні вимоги знайшли загалом належне відбиття в КК, у межах розділу VІІІ Особливої частини якого посилено відповідальність за кримінальні правопорушення проти довкілля, які, зокрема, спричинили: інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 238, ч. 2 ст. 239, ч. 3 ст. 239-1, ч. 4 ст. 240, ч. 2 ст. 241, ч. 2 ст. 242, ч. 2 ст. 243, ч. 2 ст. 245, ч. 2 ст. 252, ч. 2 ст. 253) або тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 239-2, ч. 4 ст. 246, ч. 4 ст. 254); масову загибель об’єктів тваринного чи (і) рослинного світу (ч. 3 ст. 239-1, ч. 2 ст. 242, ч. 2 ст. 243) або масову загибель тварин (ч. 2 ст. 245); екологічну катастрофу (ч. 2 ст. 253); вчинені на територіях чи об’єктах природно-заповідного фонду (далі – ПЗФ) (ч. 3 ст. 240, ч. 2 ст. 240-1), або у заповідниках, на територіях чи об’єктах ПЗФ, чи в інших особливо охоронюваних лісах (ч. 3 ст. 246).

До речі, непоодиноке використання в тексті оцінних понять (зокрема, згаданих вище зворотів, які характеризують кваліфіковані злочини) слугує зайвим аргументом на користь звернення до невизначеного нормативного контенту при законодавчому описанні кримінальних правопорушень проти довкілля.

У Загальній частині проекту КК закріплено універсальне положення про те, що одним із різновидів тяжкої шкоди визнається завдання шкоди довкіллю у виді довгострокової або масштабної шкоди (п. 6 ч. 1 ст. 2.5.5). При цьому відповідальність за переважну більшість злочинів проти безпеки довкілля (розділ 5.3) розробники проекту КК пов’язують із заподіянням або тяжкої майнової шкоди, або тяжкої шкоди довкіллю.

Загалом створюється враження, що із виконанням розглядуваної директивної настанови в проекті усе гаразд. Проблема, однак, полягає в тому, що його розробники воліють позбавити відповідні ознаки статусу оцінних. Під довгостроковою пропонується розуміти шкоду довкіллю у виді масової загибелі об’єктів тваринного чи рослинного світу або радіаційного чи хімічного забруднення, за якої повернення пошкоджених природних ресурсів до їх попереднього стану може відбутися не раніше, аніж через рік, а під масштабною – таку шкоду довкіллю, яка має місце на площі понад сто квадратних кілометрів або понад десять кубічних кілометрів, поєднану з тяжкою майновою шкодою (пункти 11, 25 ч. 1 ст. 1.1.1 проекту КК). Своєю чергою, тяжкою визнаватиметься майнова шкода, яка більше ніж у 5 тисяч разів перевищує розмір розрахункової одиниці (п. 4 ч. 1 ст. 1.1.4 проекту КК).

Щодо ознак злочинів

Прагнення конкретизувати (через певні кількісні показники) параметри довгострокової та масштабної шкоди як ознак злочинів проти безпеки довкілля, а також екоциду, сприймається неоднозначно. З одного боку, така конкретизація зумовлена схвальним прагненням робочої групи спростити застосування відповідних статей потенційного кримінального закону. З іншого, не може не виникати сумнів у соціальній обумовленості наведених у проекті Кримінального кодексу показників (показово, наприклад, що в його попередніх версіях майнова шкода визнавалася тяжкою, якщо вона перевищує розмір розрахункової одиниці більше ніж у 10 000 разів). Складно також простежити логіку в «пов’язуванні» певної площі як показника масштабності шкоди до тяжкості майнової шкоди, адже очевидно, що кореляції між цими показниками може й не бути.

На користь недоцільності пропонованої робочою групою конкретизації згаданих ознак наведемо міркування О. Бринзанської про те, що в актах міжнародного права заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу характеризується сукупністю таких ознак, як «широкомасштабна», «довготривала» та «серйозна», проте ці ознаки є оцінними, і жодне джерело міжнародного права не містить критеріїв їх визначення. З огляду на фахові напрацювання, ознаку широкомасштабності можна розкрити як нанесення шкоди території, яка охоплює щонайменше декілька сотень квадратних кілометрів, а ознаку довготривалості – як збереження наслідків шкоди строком на 10–30 років. Однак таке розуміння зазначених ознак, пише згадана дослідниця, є дискусійним і недостатньо апробованим у міжнародній практиці.

Крім зазначених вище, у Директиві фігурують і деякі інші обставини, які підвищують небезпечність екологічних кримінальних правопорушень. Так, у п. 28 Преамбули вказується на те, що: 1) необхідно звертати належну увагу на причетність до посягань на довкілля організованих злочинних груп; 2) кримінальне провадження щодо екологічних злочинів має стосуватися питань, пов’язаних із корупцією, відмиванням грошей, кіберзлочинністю та шахрайством із документами, а в зв’язку з підприємницькою діяльністю – наміром зловмисника максимізувати прибуток чи заощадити витрати; 3) особливе занепокоєння викликає те, що деякі екологічні злочини вчиняються з толерантністю або активною підтримкою компетентних адміністрацій або посадових осіб, які виконують свої державні функції.

Обтяжуючі обставини

У розвиток наведених приписів у ст. 8 Директиви її розробники навели приблизний перелік обставин, які відповідно до національного законодавства могли б розглядатись як обтяжуючі: 1) злочин спричинив знищення або незворотну чи довгострокову значну шкоду екосистемі (тісно пов’язано з описаною вище вимогою, про яку йшлося в п. 21 Преамбули); 2) правопорушення було вчинено в рамках злочинної організації; 3) злочин пов’язаний із використанням фальшивих або підроблених документів; 4) злочин вчинено службовою особою при виконанні нею своїх функцій; 5) злочинця вже було засуджено остаточним вироком за злочини того ж характеру; 6) правопорушення принесло або могло принести значні фінансові вигоди або призвело до уникнення значних витрат (прямо чи опосередковано), якщо такі вигоди чи витрати можуть бути визначені; 7) злочинець знищив докази або залякав свідків чи скаржників; 8) правопорушення було скоєно на території, яка класифікується як особлива природоохоронна територія згідно зі ст. 4(1) або (2) Директиви 2009/147/ЄС, або на території, визначеній як особлива природоохоронна територія згідно зі ст. 4(4) Директиви 92/43/EEC, або на території, включеній до списку об’єктів, що мають значення для Співтовариства відповідно до ст. 4(2) Директиви 92/43/E ЕК.

Проаналізувавши наш Кримінальний кодекс, можемо констатувати, що у ньому кваліфікуюче значення надано частині обставин, перерахованих у ст. 8 Директиви, що здійснено у спосіб посилення кримінальної відповідальності за окремі делікти проти довкілля, вчинені: на територіях чи об’єктах ПЗФ (ч. 3 ст. 240, ч. 2 ст. 240-1), або у заповідниках або на територіях чи об’єктах ПЗФ, або в інших особливо охоронюваних лісах (ч. 3 ст. 246); повторно (ч. 2 ст. 238, ч. 2 ст. 239-1, ч. 2 ст. 239-2, ч. 3 ст. 240, ч. 2 ст. 240-1, ч. 2 ст. 246, ч. 3 ст. 254) або особою, раніше судимою за кримінальне правопорушення, передбачене статтею (ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 249); за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 239-1, ч. 2 ст. 239-2, ч. 2 ст. 246, ч. 2 ст. 248, ч. 3 ст. 254); службовою особою з використанням службового становища (ч. 3 ст. 240-1, ч. 2 ст. 248).

Щодо кваліфікованих складів правопорушень проти довкілля

Щоправда, якщо уважно вивчити цей список кваліфікованих складів кримінальних правопорушень проти довкілля, то стає зрозумілим, що всі вони стосуються тих посягань, які не перебували у фокусі уваги розробників Директиви й пов’язані з незаконним заволодінням або знищенням (пошкодженням) окремих видів природних ресурсів. У проекті КК норми про більшість із цих посягань консолідовано в межах поміщеного до книги 6 «Кримінальні правопорушення проти економіки» розділу 6.5 «Кримінальні правопорушення проти порядку використання природних ресурсів».

Читайте також: Стратегічні орієнтири правового й наукового забезпечення екологічної безпеки

Натомість у Директиві основна увага звертається на діяння, які за термінологією проекту КК (його розділ 5.3) умовно можна вважати такими, що посягають на безпеку довкілля. В Кримінальному кодексі відповідальність за деякі з цих діянь передбачена статтями 239, 241–243. Для всіх цих кримінально-правових заборон спільним є те, що в жодній із них не надається кваліфікуючого значення бодай одній (уточнимо – крім масштабної, незворотної чи довгострокової шкоди довкіллю) із численних обставин, які, на думку розробників Директиви, підвищують небезпеку посягань на довкілля (вчинення злочинною організацією, службовою особою при виконанні нею своїх функцій, спеціальний рецидив, отримання значних фінансових вигод, спеціальний статус територій, на який вчиняється посягання).

З іншого боку, в контексті врахування директивних настанов ледь не взірцевими можуть вважатися положення проекту КК, в якому ознаками, які підвищують на один ступінь тяжкість злочинів, передбачених згаданим розділом 5.3 «Кримінальні правопорушення проти безпеки довкілля», є, зокрема, вчинення умисного злочину: у складі простої групи; з використанням службових повноважень чи професійних обов’язків або пов’язаних із ними можливостей; на територіях чи об’єктах, які належать до ПЗФ України, чи інших територіях, що знаходяться під особливою охороною держави; в місцевостях, оголошених зоною надзвичайної екологічної ситуації. Підвищена ж небезпечність відмічених у Директиві екологічних кримінальних правопорушень, пов’язаних із використанням винним підроблених документів, або випадків, коли злочинець знищив докази або залякав свідків чи скаржників, цілком може бути врахована за допомогою застосування норм, поміщених до інших глав (розділів) Спеціальної частини проекту Кримінального кодексу. Той же факт, що правопорушення принесло або могло принести значні фінансові вигоди або призвело до уникнення значних витрат, може вплинути на індивідуалізацію покарання, адже, як зазначено в п. 41 Преамбули Директиви, в будь-якому випадку суд має залишатися вільним вирішувати питання про збільшення чи зменшення розміру санкції, беручи до уваги конкретні обставини кожної окремої справи.

Про пом’якшуючі обставини

Крім обтяжуючих, Директива закріплює перелік пом’якшуючих обставин. Зокрема, в її ст. 8 зазначається, що держави-члени вживають необхідних заходів для забезпечення того, щоб у зв’язку з відповідними правопорушеннями одна або більше з таких обставин відповідно до національного законодавства могли розглядатися як пом’якшуючі:

1) злочинець відновлює навколишнє середовище до його попереднього стану, якщо таке відновлення не є обов’язком відповідно до Директиви 2004/35/ЄС, або до початку кримінального розслідування вживає заходів для мінімізації впливу збитку й ступеня пошкодження або для усунення збитку;

2) злочинець надає адміністративним або судовим органам інформацію, яку вони не могли б отримати інакше та яка допомагає їм або встановити чи притягнути до кримінальної відповідальності інших винних осіб, або знайти докази.

Водночас ні в чинному, ні в проектованому кримінальному законодавстві України не міститься спеціальних норм, які б покладали на суд обов’язок врахування зазначених вище обставин саме при вчиненні посягань на довкілля. Однак відповідні обставини цілком можуть розцінюватися як такі «загальні» (в сенсі передбачені Загальною частиною) пом’якшуючі обставини, як активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення та добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 66 КК, у проекті КК – сприяння розкриттю чи розслідуванню кримінального правопорушення, викриттю його учасників і добровільне здійснення реституції та компенсації (п. 2 та п. 5 ч. 1 ст. 3.3.2)).

Щодо оптимізації санкцій

Директива буквально «пронизана» численними положеннями, які стосуються санкцій кримінально-правових норм. Наприклад, уже в Преамбулі зазначається, що: існуючі природоохоронні норми мають підкріплюватися наявністю ефективних, пропорційних і стримувальних кримінальних санкцій, які відповідають тяжкості правопорушень і можуть краще відображати громадське несхвалення, аніж застосування адміністративних санкцій (п. 4); санкції мають бути суворішими (п. 5); держави-члени повинні гармонізувати типи і рівні санкцій (п. 6); велику роль мають відігравати допоміжні санкції, особливо щодо юридичних осіб (п. 31, п. 32).

Директива істотно посилила покарання за екологічні кримінальні правопорушення та диференціювала строки позбавлення волі для фізичних осіб залежно від тяжкості вчиненого діяння та його наслідків, що може свідчити про рішучість європейських законодавців у боротьбі із забрудненням та деградацією довкілля й має призвести до його посиленого захисту. Зроблений висновок, зокрема, випливає з положень ч. 2 ст. 5 Директиви (ЄС), в якій вказується на те, що держави-члени вживають необхідних заходів для забезпечення того, аби:

1) злочини, передбачені ст. 3(2)(a)–(d) і (f), (j), (k), (l) і (s), каралися максимальним строком позбавлення волі на строк не менше 10-ти років, якщо вони спричинили смерть людини;

2) злочини, передбачені ст. 3(3), – не менше 8-ми років;

3) злочини, передбачені ст. 3(4), де цей пункт посилається на ст. 3(2)(a)–(d) і (f), (j), (k) і (l), – не менше 5-ти років, якщо вони спричинили смерть людини;

4) правопорушення, які підпадають під дію ст. 3(2)(a)–(l) і (p), (s) і (t), – не менше 5-ти років;

5) злочини, які підпадають під дію ст. 3(2)(m), (n), (o), (q) і (s), – не менше 3-х років.

Дослідивши санкції, передбачені релевантними нормами чинного та проектованого кримінального законодавства України, можемо констатувати, що багато з них зазначеним директивним вимогам не відповідають, через що потребують перегляду в бік їх посилення. Передусім це стосується санкцій, передбачених:

а) як за кваліфіковане умисне забруднення природних ресурсів та незаконне поводження з небезпечними речовинами, що спричинили смерть людини та масштабну й незворотну екологічну шкоду, за які в КК як найбільш суворе покарання передбачено позбавлення волі на строк лише до 5-ти років (частини другі статей 239, 241–243) – за встановлених Директивою 10 і 8 роках, відповідно;

б) так і за некваліфіковані прояви відповідних умисних діянь, за які норми Кримінального кодексу (їх частини перші) взагалі не передбачають покарання у виді позбавлення волі, тоді як Директива вимагає, щоб вони (діяння) каралися позбавленням волі на строк не менше 5 років.

Попри те, що за вчинення відповідних екологічних деліктів у проекті КК передбачено значно суворіші покарання, і його санкції мають зазнати змін для приведення їх у відповідність до положень Директиви. З-поміж іншого йдеться про необхідність підвищення максимального строку позбавлення волі, встановленого за вчинення некваліфікованих проявів забруднення довкілля, незаконного поводження з відходами або вторинною сировиною, небезпечною для довкілля речовиною, інвазивними чужорідними біологічними видами, до передбачених Директивою 5 та 3 років, відповідно.

Читайте також: 30 прожиткових мінімумів за видачу інтегрованого довкіллєвого дозволу

Водночас у Директиві вказується на необхідність розглянути можливість запровадження державами-членами санкцій або заходів, які є альтернативою ув’язненню, аби сприяти відновленню навколишнього середовища (п. 39 Преамбули). Свого часу подібні міркування висловлювалися й нами: ми вказували на те, що прагнення посилити кримінальну відповідальність за певні діяння за допомогою закріплення позбавлення волі на певний строк як єдиного виду покарання може призвести до зворотного ефекту, який спостерігається і сьогодні, коли замість «реального» відбування покарання чи не всі засуджені звільняються від призначеного покарання у виді позбавлення волі на певний строк (те саме стосується й обмеження волі).

Зважаючи на це, поряд із позбавленням волі на певний строк у відповідних санкціях доцільно вказати й на альтернативний основний вид покарання у виді штрафу, що потенційно має дати змогу реалізовувати на практиці принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності, зокрема з урахуванням характеру заподіяних наслідків.

Збільшення штрафів

Пропонуючи передбачити штраф як альтернативне до позбавлення волі покарання, ми, водночас, констатували очевидність того, що задля покращення ситуації з кримінально-правовою охороною довкілля в Україні необхідно переглянути в бік істотного збільшення наявні та визначені в неоподатковуваних мінімумах доходів громадян (НМДГ) розміри штрафів, від яких надалі варто відштовхуватися під час конструювання санкцій, передбачених за вчинення кваліфікованих складів. Вважаємо, що ця пропозиція корелюється з передбаченою Директивою рекомендацією державам-членам регулярно переглядати розміри штрафів, встановлені як фіксовані суми, з огляду на рівень інфляції та інші коливання грошової вартості відповідно до процедур, викладених у національному законодавстві.

Іншим способом вирішення позначеної проблеми, застосування якого зніме необхідність регулярного перегляду відповідних штрафів, є зміна підходу до визначення НМДГ (або іншого подібного показника), коли він буде не фіксованим, як це має місце на сьогодні в частині призначення штрафів як покарань, а «прив’язаним» до показника прожиткового мінімуму працездатних осіб (іншого фінансового параметру, який змінюється щороку або навіть частіше), як це нині передбачено в частині визначення НМДГ для кваліфікації кримінальних правопорушень. Саме таким прогресивним шляхом рухаються розробники проекту Кримінального кодексу, які для відповідних цілей послуговуються терміном «розрахункова одиниця», що дорівнює 1/30 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня року, в якому було вчинене кримінальне правопорушення (cт. 1.1.2).

Директива передбачає не лише певні мінімальні стандарти щодо санкцій, а й містить адресовану не тільки, а, можливо, і не стільки законодавчій, скільки судовій гілці влади вимогу щодо підвищення ефективності судового переслідування та винесення вироків за екологічні злочини (п. 5 Преамбули).

Як післяслово

Цілком очевидно, що для підвищення ефективності механізму кримінально-правової протидії посяганням на довкілля народні депутати України мають удосконалити санкції відповідних кримінально-правових норм, зокрема за рахунок реалізації пропозицій, сформульованих вище. Виконання ж директивної вимоги щодо підвищення ефективності судового переслідування та винесення вироків за екологічні злочини знаходиться не стільки в законодавчій, скільки в правозастосовній площині, потребуючи перегляду сформованих у судовій практиці України підходів щодо караності кримінальних правопорушень проти довкілля, а саме представники вітчизняного суддівського корпусу мають лише у виняткових випадках (замість характерної для сьогодення масовості цього процесу) звільняти винних від відбування реального покарання, передбаченого санкцією тієї чи іншої кримінально-правової норми.

Загалом же навіть поверховий аналіз положень Директиви (умовно «перше наближення» до неї) демонструє той колосальний обсяг кропіткої і фахової законотворчої роботи, яка має бути проведена Україною для належного сприйняття новітніх європейських стандартів із питань кримінально-правової охорони довкілля.

Статтю підготовлено в межах виконання проекту Національного фонду досліджень України 0122U000803 «Підвищення ефективності кримінально-правової охорони довкілля в Україні: теоретико-прикладні засади».

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути