Думка експерта
Еволюція українського правосуддя: судовий прецедент – реальність, конституційність, надії та майбутнє. Частина 5
Продовження. Початок ч.1., ч.2., ч.3., ч.4
Володимир Дон, член Національної спілки журналістів України
Існують випадки, коли судовий прецедент ототожнюють зі звичайним рішенням суду, що в принципі є невірним. Варто звернути увагу на те, що в сучасній науці відсутній єдиний підхід щодо поняття прецеденту. Водночас цілком зрозуміло, що ставлення до судового прецеденту не може бути уніфікованим, однаковим для різних правових систем. Правові системи різних країн, об’єднані за спільними ознаками в певний тип правової системи, не виключають їх національних особливостей, зумовлених історичним розвитком, національними традиціями, культурним рівнем, рівнем праворозуміння тощо. /Кізлова О. С. Категорії «судовий прецедент» та «судова практика» у системі джерел цивільного права. С. 360 . с. 356 – 365.
Висновки щодо судового прецеденту
Слід зауважити, що кожне судове рішення має індивідуальний характер. У зв’язку з цим вкрай необхідно в умовах національної правової системи, існуючих правових звичаїв та традицій, а також спираючись на факт того, на якому етапі розвитку перебуває українське суспільство, визначитися в одній із двох найімовірніших позицій. Інтегрувати на доктринальному рівні та формалізувати на законодавчому джерело права – правовий прецедент, що існує в ряді національних правових систем. Або якщо врегулювання цього питання не є важливим, необхідним та корисним чи не має належного законодавчого підґрунтя для національного правосуддя – прийняти відповідне рішення та відмовитися від інсинуацій та маніпуляцій на тему судового прецеденту, тому що в існуючих умовах неоднозначність у цьому питанні суттєво шкодить правосуддю в Україні та захисту прав і свобод громадян.
Читайте також: Президент пропонує створити спеціалізований окружний та апеляційний адміністративні суди
Досить принципову позицію у цьому питанні зайняв свого часу С. Кунянський. Лейтмотив його концепції полягає в тому, що той, хто застосовує закон, не може додавати до тексту те, чого там немає, або те, що недвозначно мається на увазі. Тобто, що не охоплено законом – законом не охоплено. Суд не встановлює правила, а лише слідкує за їх дотриманням. Саме тому додумувати за законодавця – посягати на поділ влади. Будь-яке додумування за законодавця – це завжди або обман, або ілюзія. Такі серйозні речі, як судовий прецедент, натяками не запроваджуються.
Коли хтось тлумачить закон «розширено» і «не формально», він має пам’ятати про велику різницю між тим, що законодавець запровадив, і тим, що хтось думає про те, що законодавець запровадив. Якщо в законі чогось немає, слід вважати, що це навмисно. (Кунянський С. Чому практика Верховного Суду України не є обов’язковою?).
Виправдовуючи існування судового прецеденту, низка авторів вказує на те, що закони завжди були й залишаються основним регулятором суспільних відносин в Україні. Проте слід визнати, що вони не завжди здатні оперативно відреагувати на постійні зміни в соціально-економічному житті країни. Ускладнення і поява нових суспільних відносин нерідко призводять до прийняття суперечливого законодавства, що містить у собі низку правових прогалин, неточностей та колізій. Крім того, ряд авторів вказує на низьку професійну підготовку народних депутатів, їх політичну та економічну заангажованість, у зв’язку з чим законам України притаманні недоліки, вади та помилки.
Таким чином, на думку низки правознавців, принципова різниця між законодавством України та законодавством демократичних держав полягає в тому, що в цивілізованому світі закони приймаються продумано й розважливо, а потім їх без особливих зусиль безумовно виконують. В Україні закони приймаються без особливих зусиль, а потім щоразу роздумують, чи настільки правильний закон, щоб його дотримуватися та виконувати.
Усунення таких недоліків шляхом прийняття нових законів є складним та довготривалим процесом. Тому подолання різного роду труднощів, які виникають у правозастосовній практиці внаслідок недосконалості законодавства, переважно стає завданням судової гілки влади, на яку покладено обов’язок захищати порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси всіх суб’єктів права. Зіштовхнувшись у ході розгляду конкретної справи з неоднозначною чи занадто абстрактною за змістом нормою права, її відсутністю або колізією, суддя все ж має віднайти шлях для ухвалення законного рішення. При цьому як громадяни, інші суб’єкти права, так і суспільство в цілому вправі очікувати від суддів послідовності й однаковості в прийнятті таких рішень, тобто вони мають розуміти, що їх справа буде вирішена судом так само, як уже була вирішена інша, що мала аналогічні обставини.
У зв’язку із цим необхідно відзначити таке. Відповідно до ст. 6 Конституції України «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України». Як то кажуть, додати нічого. Статтею 75 Конституції зазначено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Згідно ст. 124 «Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються». Відповідно, й суди не можуть привласнити собі повноваження законодавчої та виконавчої влади, закріплені Конституцією України, без внесення відповідних змін до Основного Закону. Стаття 126 Конституції України проголошує: «Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється». В зв`язку з цим виникає цілий ряд питань щодо дотримання цієї норми через нав’язування судді при розгляді справи чужої думки, в тому числі й у вигляді судового прецеденту.
Читайте також: Вступ України до ЄС: затверджено дорожні карти з питань демократії і верховенства права
Ще одна особливість полягає в тому, що згідно ст. 8 Основного Закону в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Тепер питання: в разі визнання судового прецеденту в якості НПА, який державний орган перевірятиме його на конституційність? Як бути з рішеннями судів, які набрали юридичну силу, але судовий прецедент, який ліг в їх основу, надалі визнаний таким, що не відповідає Конституції України? З іншого боку, існує безліч судових рішень, які мають, м’яко кажучи, «суб’єктивний» характер, але згодом набувають характер судового прецеденту і формують відповідну судову практику.
Виправдовуючи необхідність судового прецеденту ряд авторів вказує на недосконалість прийнятих законів, наявність недоліків, прогалин, протиріч, в основі яких лежить недостатня кваліфікація депутатів ВРУ. Не знаю у зв’язку з чим виникла думка, що суддя або навіть колегія суддів мають більш високу кваліфікацію ніж 450 народних депутатів, включаючи профільні комітети, а також такі комітети, як комітет ВРУ з питань правової політики; комітет з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій України, національних меншин і міжнаціональних відносин; комітет з питань правоохоронної діяльності; комітет з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування. Більше того – Головного науково-експертного управління ВРУ та Головного юридичного управління апарату Верховної Ради України. А також у структурі Офісу Президента України – директорату з питань правової політики; директорату з питань юстиції та правоохоронної діяльності. Крім вказаних структур оцінку проектам законів надають чисельні поважні міжнародні інституції, українські експерти та експертні організації. Порівнювати їх науково-правовий потенціал з потенціалом судді, нехай навіть дуже досвідченого, неможливо. Ну і, виходячи з абсолютно прагматичних реалій, які існують в Україні, «купити» рішення суду набагато простіше й дешевше, ніж «купити» закон, а капітал завжди дотримується принципу мінімізації втрат.
Однак існує ще одна сторона цього питання, яка в даний час ще не набула широкої дискусії. Статтею 89 Конституції встановлено: «Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів».
Відповідно до ст. 14 Закону «Про комітети Верховної Ради України» контрольна функція комітетів полягає в «аналізі практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, їх посадових осіб з питань, віднесених до предметів відання комітетів, підготовці та поданні відповідних висновків та рекомендацій на розгляд Верховної Ради України».
Глава 3 вищезгаданого закону «Права і обов’язки комітетів Верховної Ради України при здійсненні контрольної функції», а саме ст. 24 «Аналіз комітетами практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб з питань, віднесених до предметів їх відання» визначає характер відповідної діяльності: «аналіз практики застосування державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами Конституції та законів України, аналіз відповідності закону прийнятих ними підзаконних нормативно-правових актів, своєчасності їх прийняття. За наслідками такого аналізу комітет вносить державним органам, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам рекомендації щодо приведення у відповідність із законом підзаконного нормативно-правового акта».
Частиною третьою статті 21 Закону України «Про комітети Верховної Ради України» передбачено, що «Комітети з питань, віднесених до предметів їх відання, мають право надавати роз’яснення щодо застосування положень законів України. Такі роз’яснення не мають статусу офіційного тлумачення». Слід взяти до уваги, що значна кількість правознавців наполягає на тому, що судовий прецедент – це алгоритм, порядок прийняття рішень в аналогічних справах при наявності тотожних обставин і, відповідно, має рекомендаційний характер, що унеможливлює вплив на рішення суду.
Виходячи з наведеного не можливо не побачити відповідність, подібність, збіг, схожість позицій правознавців із наведеними положеннями Закону «Про комітети Верховної Ради України». Складається враження, що саме в цьому консенсусі й існує вирішення питання щодо тлумачення законів у спосіб, що не суперечить Конституції України.
Крім того, виникає цілком логічне запитання: хто, як не автор закону, має найбільш вагомі аргументи для пояснення того, що він мав на увазі прописуючи текст закону? Більше того, тлумачення законодавця мають об’єктивний характер, бо вони спрямовані не на вирішення конкретної справи, а носять характер загального порядку, норми, загального правила або принципу, тому виключають суб’єктивне ставлення, побудоване, в тому числі, й на корупційних відносинах.
Щодо зауважень стосовно недосконалості прийнятих законів, наявності недоліків, прогалин, протиріч, в основі яких лежить недостатня кваліфікація депутатів ВРУ, поряд з уже наведеними аргументами, що нівелюють подібні висловлювання, необхідно навести таке. Закон «Про Регламент Верховної Ради України» встановлює досить суворий і послідовний порядок розгляду й прийняття законопроектів, що практично усуває й ліквідує прийняття недосконалого або заангажованого законопроекту. Відповідно до ст. 102 законопроекти розглядаються Верховною Радою, як правило, за процедурою трьох читань. Більше того, ч. 3 цієї статті передбачає проведення повторних перших, других читань законопроектів, але не більше двох разів. До того ж ст. 103 закону передбачає проведення експертизи законопроектів. За відповідним дорученням законопроект направляється на наукову, юридичну чи іншу експертизу, проведення інформаційного чи наукового дослідження.
Частиною 2 ст. 103 вказаного закону зазначено «зареєстрований та включений до порядку денного сесії законопроект при підготовці до першого читання в обов’язковому порядку направляється для проведення наукової експертизи, а при підготовці до всіх наступних читань – для проведення юридичної експертизи та редакційного опрацювання у відповідні структурні підрозділи апарату Верховної Ради. Остаточна юридична експертиза й редакційне опрацювання здійснюються після прийняття акта Верховної Ради в цілому». А пунктом 3 цієї статті передбачені умови з проведення додаткових експертиз: «законопроекти, які мають системний характер для окремих галузей законодавства й необхідність наукового опрацювання яких при підготовці до першого читання встановив профільний комітет, направляються для одержання експертних висновків до Національної академії наук України. Зареєстровані законопроекти, що стосуються питань статусу, незалежності, організації, повноважень і порядку діяльності Рахункової палати та інших питань, пов’язаних з її функціонуванням, направляються для одержання висновків до Рахункової палати. Окремі законопроекти також можуть направлятися для одержання експертних висновків до Кабінету Міністрів України, відповідних міністерств, інших державних органів, установ і організацій або окремих фахівців». Таким чином, маємо значний та вагомий «колективний розум» проти одноособового розгляду справи суддею, окрім випадків, коли законом передбачена можливість колегіального розгляду справи.
Судова практика
Незважаючи на те, що законодавчо врегульоване поняття судова практика відсутнє, це формулювання знайшло певне відображення у низці законів України.
У ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» термін судова практика застосовується у 15 статтях. При цьому смислове навантаження терміну має досить вузький характер: єдність судової практики, аналіз та узагальнення судової практики, вивчення та узагальнення судової практики тощо.
Читайте також: Доступ до суддівських досьє обмежено на час війни
В ЦПК України «судова практика», у різній інтерпретації, застосовується в 6-ти статтях. Відповідно до статті 10 «Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права». Відповідно до ст. 265 ч. 4 п. 3 використовується термін усталена судова практика, а в ст. 389. ч. 3 п 2а єдина правозастосовна практика. Внаслідок прочитання ст. 10 ЦПК напрошується цілком логічний висновок. У національному цивільному процесі в якості судової практики можливе застосування виключно Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року та протоколів до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практики Європейського суду з прав людини як джерела права. Згадка в чинному ЦПК практики інших судів, у тому числі й українських, відсутня, що робить абсолютно неможливим застосування судової практики в рамках цивільного процесу.
У ГПК «судова практика», як і в ЦПКУ, застосовується в 6-ти статтях із абсолютно однаковим змістом та тотожним смисловим навантаженням. У КПК «судова практика» застосовується у 4 статтях. При цьому основне значення надається ст. 8 «Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини» і ст. 9 «Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини».
У КАСУ вказана згадка відбувається в 5-ти статтях, але виключно в ст. 6 зазначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. В КУпАП таке поняття, як судова практика з відомих причин взагалі відсутнє.
Як й у випадку із судовим прецедентом, судова практика не знайшла об’єктивного та загальновизнаного визначення, оцінки та способів реалізації ні на доктринальному ні на формальному рівні. У зв’язку з цим надалі буде зроблено спробу аналізу та узагальнення думок вчених щодо судової практики. Особливу увагу сконцентруємо на визначенні можливості розуміння та сприйняття у вітчизняній правовій системі судової практики як джерела права.
Обґрунтовуючи доцільність судової практики, автори наводять по суті ті самі аргументи та доводи, що були застосовані у випадку із судовим прецедентом. По-перше, зміст нормативно-правових актів не може мати вичерпний характер всебічного, детального та повного правового регулювання, по-друге, наявністю вад, неточностей, а часом і протиріч у чинному законодавстві. Зростання ролі судової практики обумовлено тим, що закони та інші нормативно-правові акти регулюють суспільні відносини в узагальненій, абстрактній формі, а життя завжди багатше, складніше будьяких формальних настанов (Власенко В. В. Співвідношення понять «судовий прецедент» та «судова практика»: теоретико-правові аспекти. Київський часопис права. 2021. № 1. Сч. 29. Стр. 27 – 29).
Поява судової практики як форми права завжди пов’язана зі змінами в соціальноекономічних відносинах. Таке джерело права виникало там, де відсутнє законодавче регулювання суспільних відносин, або у зв’язку з появою нових, з відсутністю в самого законодавця бажання в їх регуляції. Його виникнення зумовлювалося переходом до іншої форми державного устрою. Однак поява судової практики як джерела права завжди пов’язувалася з установленням справедливості в суспільстві (Форманюк В. Судова практика як специфічне джерело права. Юридичний вісник України, 2014/6 с. 24. с. 24 – 27).
Переваги судової практики озвучив В. В. Власенко. Судова практика як різновид юридичної практики має певну особливість – можливість регулювати суспільні відносини швидше за законодавчий акт, оскільки прийняття законодавчого акту потребує процедури, яка займає деякий час. Основним завданням судової практики є вирішення конфлікту з дотриманням принципу верховенства права та надати захист тим правам, щодо яких відсутнє законодавче регулювання (Власенко В. В. Співвідношення понять «судовий прецедент» та «судова практика»: теоретико-правові аспекти. Київський часопис права. 2021. № 1. Сч. 27. Стр. 27 – 29). Очевидно автор, обґрунтовуючи необхідність швидкого регулювання суспільних відносин, взяв на озброєння закон Парето, за яким у багатьох випадках 20% зусиль дають 80% результату. Іншими словами, невеликий відсоток причин призводить до більшого підсумкового ефекту. Дійсно, якщо на чільне місце поставити швидкість прийняття рішення, а не його якість, рішення, яке засноване на існуючих конституційних нормах, що регламентують процес регулювання суспільних відносин на законодавчому рівні, то автор певною мірою правий. Ось уже справді мав рацію Льюїс Керролл, автор «Аліси в країні чудес». Треба бігти зі всіх ніг, аби тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти, як мінімум, удвічі швидше!
Резюмуючи різні погляди, можна визначити прогнозований результат впливу судової практики на судочинство в Україні.
1. Вплив на формування єдиних правил поведінки в аналогічних ситуаціях, тобто формування та забезпечення єдиної судової практики.
2. Усунення ситуацій, коли одні й ті самі категорії справ часом розглядаються судами по-різному.
3. Конкретизація положень нормативних актів у випадках, коли їх абстрактність допускає декілька варіантів регулювання.
4. Формування одноманітного розуміння правових приписів, які сформульовані нечітко, або втратили свою актуальність, своєчасність.
5. Заповнення прогалини в правовому регулюванні (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Розділ VІІ Джерела права С. 126).
На перший погляд, не вдаючись у детальний аналіз, проглядається досить позитивний результат, але насторожує те, що на сьогодні не існує єдності вчених-юристів навіть у розумінні визначення поняття «судова практика». Крім цього, можна також зазначити про відсутність єдиного підходу до характеристики цього поняття, оскільки вченими надаються різні визначення для даного терміну:
– судова практика визначається в якості всієї судової діяльності або, в більш вузькому значенні, в якості здійснення органами судової влади діяльності з правосуддя;
– судова практика визначається в якості об’єктивного досвіду, який сформувався внаслідок застосування права при вирішенні конкретних судових спорів;
– судова практика визначається в якості результатів або підсумків суддівської діяльності, які побудовані на досвіді та суддівському розсуді;
– судова практика визначається в якості аналізу та узагальнення результату судової діяльності.
Відсутність єдиного підходу до розуміння поняття «судова практика»
Як видно із даних визначень, проведені наукові дослідження характеризуються відсутністю єдиного підходу до розуміння поняття «судова практика», а отже, потребують подальших доктринальних досліджень (Єгоров А. Є. Судова практика як джерело права: порівняльний аналіз континентальної, англосаксонської та української правових сімей. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції № 1. 2024. С. 11. С. 8 – 16).
Окрім цього, вважаю необхідно визначитися з такими питаннями:
1. Чи є судова практика формою суддівської правотворчості?
2. Чи вважається судова практика імперативною або диспозитивною нормою?
3. Рішення судів якої інстанції можуть формувати судову практику?
4. Чи може змінюватися судова практика і якщо так, то яким чином і яким судовим органом?
5. Уточнити характер взаємовідносин між такими джерелами права, як судовий прецедент та судова практика, встановити, що є первинним?
6. Які зміни необхідно ухвалити до чинного законодавства України для «легалізації» судової практики, та низка інших питань?
Зокрема, в наукових працях С. В. Шевчука поняття «судова практика» визначається в якості всієї діяльності органів судової влади, що знаходить своє втілення в прийнятті юридичних актів (розгляд терміну в широкому змісті), а також створення певних правових положень нормативного характеру (Шевчук С. В. Загальнотеоретичні проблеми нормативності актів судової влади : автореф. дис. д-ра юрид. наук : 12.00.01. Харків, 2008. 39 с.). Існує й дещо протилежне визначення судової практики – рішення судів у конкретних справах, що містять правові зразки одноманітного й багаторазового застосування та тлумачення правових норм (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Розділ VІІ Джерела права С. 127).
Читайте також: До впровадження Європейської професійної карти – 8 кроків
Єгоров А. Є. вважає, що найбільш правильним визначенням поняття «судова практика» в континентальній правовій сім’ї було б її визнання в якості допоміжних джерел права у вигляді судових прецедентів, які відіграють значну роль у формуванні принципів в романо-германській правовій сім’ї, використовуються для заповнення прогалин у правових актах та їхнього тлумачення. В той же час, автор дуже влучно підмітив, що віднесення до складових судової практики суддівської діяльності щодо узагальнення й аналізу інших судових рішень є спірним, з урахуванням того, що така діяльність нерідко перебуває за межами діяльності з правосуддя та має іншу мету – проведення систематизації ухвалених рішень в певній категорії спорів, що саме по собі юридичних наслідків не породжує. Альтернативна точка зору на судову практику полягає в її визначеності в якості певного прийому або способу вирішення окремих категорій справ, внаслідок чого органами судової влади в публічно доступній формі створюються нові загальнообов’язкові правові положення, які заповнюють, доповнюють, замінюють існуючі норми права з метою їхнього подальшого використання невизначеним колом суб’єктів правовідносин. (Єгоров А. Є. Судова практика як джерело права: порівняльний аналіз континентальної, англосаксонської та української правових сімей. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції № 1. 2024. С. 9 – 16). Таким чином судова практика набуває форм нормативно-правового акту.
ва практика» в його широкому сенсі включає як будь-яку діяльність судової влади з розгляду та вирішення конкретних судових спорів, так і накопичений в рамках такої діяльності соціально-правовий досвід. У вузькому сенсі судова практика включає лише другу складову – соціально-правовий досвід. (Мазур М. В. Акти органів судової влади як джерело конституційного права України : автореф. дис. канд. юрид. наук : 12.00.02. Харків, 2009. С. 9. 20 с.)
Аналогічного погляду дотримується і Д. Ю. Хорошковська, котра визначає поняття «судова практика» в якості синергії діяльності судів та правосуддя в цілому, яка виражається в нових правових положеннях, створених судовою владою та зафіксованих у конкретних судових рішеннях та/або в інших актах зі сукупності однорідних конкретних судових справ (Хорошковська Д. Ю. Роль судової практики в системі джерел права України: теоретико-правове дослідження: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ, 2006. С. 8. 20 с.).
Протилежної позиції, щодо оцінки судової практики дотримується ряд інших авторів. Зокрема, на думку О. Петришина, як правило, судова практика є формально необов’язковим, вторинним джерелом права. Вона може надати переконливе обґрунтування для судового рішення, однак посилання лише на неї недостатньо. Воно має бути поєднане з посиланням на відповідний нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір чи інше. (Петришин О. Судова практика як джерело права в Україні: проблеми теорії. Право України. 2016. № 10. С. 22. С. 20 – 27).
Наведена думка практично повністю збігається з наступною цитатою. Як правило, судова практика є формально необов’язковим джерелом права. Вона може надати переконливе обґрунтування для судового рішення, однак посилання лише на судову практику недостатньо. Воно має бути поєднаним із посиланням на відповідний нормативно правовий акт, нормативно-правовий договір чи інше формально обов’язкове джерело права. Ситуація може бути іншою, якщо держава прямо вказує на обов’язковість висновків, викладених у відповідних судових актах (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Розділ VІІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА С. 125).
Зазначеної позиції дотримується А. Є. Єгоров. В континентальній правовій сім’ї основною функцією судової практики є правозастосовна функція. Незважаючи на це, слід завжди мати на увазі, що романо-германська правова сім’я не виділяє правотворчу функцію в якості основної функції судової практики, а діяльність суду не може бути спрямована на створення нових норм права (Єгоров А. Є. Судова практика як джерело права: порівняльний аналіз континентальної, англосаксонської та української правових сімей. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції № 1.2024. с. 13. С. 9 – 16).
У світлі вищевикладеного дуже важлива досить принципова позиція Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. В українській правовій сім’ї поняття «судова практика» має багато визначень, зокрема, в якості судової практики розуміється судова діяльність або ж єдність судової діяльності та соціально-правового досвіду як результату такої діяльності у формі судових рішень. Найбільш цінними в українській судовій практиці є інтерпретація та застосування норм права судами, які формують певні тенденції для застосування таких норм у подальшому. Водночас, судова влада неодноразово та недвозначно відмежовувала свою правозастосовну функцію від правотворчої. В постанові Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду вкотре було зазначено, що ВС повинен лише застосовувати норми закону, але аж ніяк не підміняти законодавчий орган влади та своїми рішеннями відступати від норм закону, змінювати їх зміст, тим самим спотворювати закріплену в них законодавчу мету (Постанова Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 15.01.2024 р. по справі № 722/594/22).
Таким чином, виходячи з вищезгаданого, напрошується абсолютно логічний висновок про те, що судова практика набуває суто консультативних функцій спрямованих на пошук переконливого обґрунтування судового рішення. Зазначена позиція цілком відповідає принципам поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України) та незалежності судді – вплив на суддю в будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції України).
Водночас слід зазначити, що частина судової практики має обов’язковий характер. Перш за все це висновки, зроблені в конкретних справах ЄСПЛ. Така норма передбачена ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Рішення КСУ про скасування закону чи іншого нормативно-правового акту. Таке рішення має вищу юридичну силу стосовно скасованого акту та є обов’язковим до виконання і остаточним. Зазначене рішення не потребує видання додаткових правових актів органами законодавчої або виконавчої влади та має загальнообов’язковий, нормативний характер і призводить до зміни правового регулювання у відповідній сфері суспільних відносин (Богачова Л. Л., Магда Є. В. Правова система України: сучасний стан та тенденції розвитку. УДК 340. 12 (477)).
Дуже слушне зауваження зробив уже згаданий С. Шевчук. Суперечливість судової практики може бути ще більшою бідою суспільства, як це відбувалося в Німеччині за часів нацистського режиму, коли суди ігнорували прецеденти й тлумачили закони відповідно до примх влади, а не з метою відправлення правосуддя. Хоча проблема суперечливості судової практики є актуальною для будь-якої судової системи, в тому числі й для сучасної України, коли у судах (зокрема, у Верховному Суді України) накопичуються десятки тисяч нерозглянутих касаційних справ, а у судах нижчого рівня приймаються протилежні одне одному рішення в аналогічних справах, головним пріоритетом розвитку правосуддя повинна стати юридична визначеність та однаковість судової практики (Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. Реферат, 2007. – 640 с.). При цьому юридична визначеність та однаковість судової практики мають бути засновані суто на справедливих рішеннях, які виключають суб’єктивний підхід, у тому числі й на підставі корупційних відносин.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
