Еволюція українського правосуддя: судовий прецедент – реальність, конституційність, надії та майбутнє (частина восьма)

ПРОДОВЖЕННЯ. Початок у №№ 5 – 12.

Аргументи проти судової правотворчості

Епіграфом для цього розділу може стати фраза відомого німецького філософа І. Канта. «Всяке право «залежить від закону». (Кант І. Твори в 6 т. М., Видавництво Думка. За заг. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулиги, Т. І. Ойзермана. 1965. Т – 4. Ч. 2. ст. 84. 478 с.).

Основний аргумент щодо заперечення судової правотворчості у країнах колишнього СРСР, на думку С. Шевчука, зокрема в Україні, пов’язаний із принципом поділу влади – фундаментальним принципом демократичної організації держави, що закріплений у статті 6 Конституції України: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову».

Необхідно підкреслити, що в умовах глибоко корумпованої держави, яка має характеристики держави гібридного типу, принцип поділу влади є стримуючим фактором при спробах повної узурпації влади. З іншого боку, збереження та суворе дотримання цього принципу, на відміну від низки демократичних держав, є ще одним підтвердженням того, що Україна не завершила транзит від авторитаризму до демократії.

Позиція противників судової правотворчості

Слід зазначити, що крім цього послідовники заперечення судової правотворчості посилаються й на ті конституційні положення, які не визнають за судовою владою правотворчої функції, а тільки правозастосовну та інтерпретаційну. Відповідно до тексту рішення КСУ метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є, зокрема, розмежування повноважень між різними органами державної влади, що означає самостійне виконання кожним із них своїх функцій та здійснення повноважень відповідно до Конституції та законів України (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 11 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» від 8 липня 2016 року № 5-рп/2016).

Читайте також: Терези Феміди: ухил у бік обвинувачення

Конституційний принцип поділу влади як такий, що забороняє судовій гілці влади створювати право як під виглядом судового тлумачення, так й при прийнятті рішень contra legem, оскільки судді повинні застосовувати закони, а не створювати їх: «механізм правової держави будується на принципі поділу влади. Судова влада не може займатися правотворчістю. Її функція – здійснення правосуддя. При виданні актів судового нормативного тлумачення верховні судові інстанції (пленуми судів) не дають оцінок законам, що тлумачаться, з точки зору їх ефективності, доцільності, справедливості тощо, які є неминучими в процесі здійснення правосуддя». Особливо це має стосуватися конституційних судів: «поділ влади не дозволяє Конституційному Суду підміняти законодавця. І якщо він здатний знаходити право, відзначати в межах чинної Конституції невідповідність закону, праву тощо, то творити право, встановлювати конституційні норми він не уповноважений» (Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні: Реферат, 2007. 640 с.).

«Вирок» Бернхема

На цьому тлі як вирок звучить судження В. Бернхема «Безумовно, що поняття «судової правотворчості» з точки зору теорії континентального права є правовою фікцією, оскільки як в Україні, так і Європейських країнах правотворчістю займається парламент». Суди ж не творять право. В той же час, вони за рахунок своїх правових позицій по суті «нав’язують суспільству свою точку зору з певного питання. Саме це й дає підставу вважати, що судді «творять» право або певним чином беруть участь у процесі його творення та розвитку» (Бернхем В. Вступ до права та правової системи США; пер. з англ. Видво «Україна». Київ, 1999, С. 554).

У Рішенні КСУ від 25 березня 1998 року № 3-рп/1998 надано чітку та конкретну відповідь щодо судової правотворчості, в тому числі й Конституційним Судом України. Заповнення прогалин у законах, окремі положення яких КСУ визнані неконституційними, не належить до його повноважень.

Згідно зі статтею 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Читайте також: Заходи впливу. Як забезпечується виконання адміністративних актів

Виходячи з цього й відповідно до частини другої статті 19 Основного Закону країни вирішення зазначених питань є прерогативою органу законодавчої влади – Верховної Ради України (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Центральної виборчої комісії щодо офіційного тлумачення положень частин одинадцятої та тринадцятої статті 42 Закону «Про вибори народних депутатів України» (справа про тлумачення Закону України «Про вибори народних депутатів України») від 25 березня 1998 року № 3-рп/1998). Таким чином, Конституційний Суд України не має права приймати нові конституційні норми, а, відповідно, інші суди не мають права під час здійснення правосуддя приймати нові правові норми.

Абсолютно тотожних позицій у питанні заперечення судової правотворчості в постсоціалістичних державах дотримується Є. С. Дурнов. Більше того, існують конституційні норми, які не визнають за судовою владою правотворчої функції, а лише правозастосовну та інтерпретаційну (Дурнов Є. С. Судова правотворчість у правовій державі: історико-теоретичні аспекти. УДК 340 DOI).

Позиція Конституційного Суду

Аналогічні положення викладені в наступному рішенні КСУ. Конституція України містить низку фундаментальних щодо здійснення державної влади положень: держава відповідає перед людиною за свою діяльність; ніхто не може узурпувати державну владу (частина четверта статті 5); державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (стаття 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19).

Зазначені конституційні приписи, перебуваючи у взаємозв’язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов’язують наділених державною владою суб’єктів діяти виключно відповідно до установлених Конституцією України цілей їх утворення.

Здійснення державної влади відповідно до вказаних конституційних приписів, зокрема на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, завдяки визначеній Основним Законом України системі стримувань і противаг забезпечує стабільність конституційного ладу, запобігає узурпації державної влади та узурпації виключного права народу визначати й змінювати конституційний лад в Україні (Рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 1, пункту 2 частини першої статті 4, частини першої, абзаців першого, другого частини другої статті 5, абзаців другого, третього, четвертого, п’ятого, тридцять дев’ятого, сорокового частини третьої, частини шостої статті 8 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» (справа про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг) від 13 червня 2019 року № 5-р/2019).

Ця тема продовжується і в наступних рішеннях КСУ.

Для гарантування конституційного порядку, нормального функціонування держави з метою утвердження прав і свобод людини й забезпечення гідних умов життя Конституція України передбачає структуровану, багаторівневу, ієрархічну систему органів державної влади, які наділені відповідною компетенцією, мають свій предмет відання та владні повноваження.

Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову передбачає, що кожен орган державної влади має належати до однієї з гілок влади (законодавчої, виконавчої чи судової) або мати особливий статус, окремо визначений Основним Законом України (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 1, пункту 2 частини першої статті 4, частини першої, абзаців першого, другого частини другої статті 5, абзаців другого, третього, четвертого, п’ятого, тридцять дев’ятого, сорокового частини третьої, частини шостої статті 8 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» (справа про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг) від 13 червня 2019 року № 5-р/2019).

Читайте також: Шведський суддя: який він?

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов’язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватися принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Здійснення державної влади на засадах її функціонального поділу на законодавчу, виконавчу та судову завдяки визначеній Основним Законом України системі стримувань і противаг забезпечує стабільність конституційного ладу, запобігає узурпації державної влади та узурпації виключного права народу визначати й змінювати конституційний лад в Україні (Рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів» від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).

Конституційний Суд України вважає, що органи державної влади, закріплені в Конституції України, мають особливий статус конституційних органів, тому ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу, можливі лише після внесення змін до Основного Закону України в порядку, передбаченому його розділом XIII «Внесення змін до Конституції України» (Рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020). Тим самим КСУ підкреслює, що перегляд конституційно визначених функцій і повноважень судової влади у спосіб, що істотно (докорінно) змінює конституційну природу судової влади можливий лише після внесення відповідних змін до Основного Закону України. На даний час ці зміни не відбулися.

Конституційний Суд України виходить із того, що суспільство, в якому права і свободи людини і громадянина не гарантовано та не здійснено поділу влади, не має конституції в її сутнісному розумінні. Таким чином, Конституція України буде відповідати своїй природі та функціональному призначенню лише тоді, коли поділ влади та гарантії прав і свобод будуть адекватно відображені в її тексті й належним чином реалізовуватимуться на практиці. Конституція України повинна закріплювати таку систему й організацію поділу державної влади, яка повною мірою забезпечуватиме належну їх реалізацію (Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до статті 106 Конституції України (щодо закріплення повноважень Президента України утворювати незалежні регуляторні органи, Національне антикорупційне бюро України, призначати на посади та звільняти з посад директора Національного антикорупційного бюро України і директора Державного бюро розслідувань) (реєстр. № 1014) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 16 грудня 2019 року № 7-в/2019).

Конституційна система поділу державної влади означає, що кожній із гілок влади притаманна своя система (структура) суб’єктів, інститутів, засобів, форм та методів правління (здійснення влади), заснована виключно на ідеях свободи, верховенства права, гарантування і дотримання прав і свобод людини і громадянина та обмеження свавільного правління. Фундаментальним принципом конституціоналізму і гарантією належного управління є поділ державної влади на самостійні гілки влади з власною компетенцією, визначеною конституцією і законами, прийнятими на її основі (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020).

На підставі цього, концепція суду як виключно правозастосовного органу історично ґрунтується на теорії поділу влади, відповідно до якої в державі мають існувати і функціонувати відносно незалежно законодавча, виконавча і судова гілки державної влади, а отже, суди мають виключні повноваження на здійснення правосуддя, що й становить їхню основну функцію (Кузнєцова Н. С. Еволюція поглядів на проблему судової правотворчості у європейській континентально-правовій доктрині. Право України. 2016. № 10. С. 28. С. 28–37).

Про сутність судового тлумачення

У зв`язку з цим акти судового тлумачення «не можуть містити в текстах нічого нового, що не входить до змісту норми, яка тлумачиться» (Загальна теорія держави і права: підруч // М.В. Цвік, О. В. Петришин та ін.: за ред. Проф. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. Х., 2009, С. 433. 584 с.).

Такої ж думки дотримується О. Ющик та інші автори. Оскільки за Конституцією і законами України суди є не правотворчими органами, а органами правосуддя, то вони не мають повноважень установлювати (творити) право своїми актами. Їх повноваження обмежуються виключно рамками правосуддя, тобто судженнями про право (Ющик О. Проблема законності нормативних постанов Пленуму Верховного Суду України// Вісник Конституційного Суду України. 2006. № 3. С. 3 9; Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: навч. Посіб. К. 2005. – с. 573. 592 с.; Селіванов А. О., Стрижак А. А. Питання теорії конституційного правосуддя в Україні: актуальні питання сучасного розвитку конституційного правосуддя. К., 2010. С. 161. 276 с.

Одним з основних завдань Конституційного Суду України є забезпечення належної реалізації принципу поділу державної влади, системи балансу влад з метою недопущення непропорційного підсилення або неадекватного впливу однієї гілки державної влади на іншу. Об’єктивне застосування та належне тлумачення без будь-яких переваг можливі лише за умови незалежності самого КСУ й судової влади загалом та відсутності негативного впливу і тиску законодавчої та виконавчої влади, які керуються не стільки інтересами права, скільки інтересами політики та партійними уподобаннями (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020).

До цього слід додати, що здійснюючи правосуддя, суддя є незалежним від нав`язування йому думок, поглядів, точок зору, повинен діяти на основі Конституції і законів України, керуючись, при цьому, принципом верховенства права.

Оцінюючи значення судової правотворчості, B. O. Сердюк вважає, що в сучасних умовах «судова практика не може бути джерелом права, оскільки це суперечить принципу поділу влади», але існують перспективи щодо розгляду прецеденту як можливого джерело українського права (Сердюк B. O. Роль судової правотворчості в процесі здійснення судової реформи в Україні. УДК 347.97).

У конституційному механізмі поділу влади судова гілка покликана врівноважувати законодавчу і виконавчу влади, стримувати їх від неправомірних діянь, гарантуючи тим самим верховенство права й побудову правової держави. Суди зобов’язані застосовувати Конституцію України, закони та інші нормативні акти, прийняті правотворчими органами в межах їхньої компетенції.

Судове правозастосування

Основу правосуддя становить судове правозастосування, яке являє собою юрисдикційну діяльність, що полягає в обов’язку суду вирішувати у встановленій процедурі конкретні юридичні справи і, керуючись нормами права, що регулюють досліджувані відносини, приймати по них державно-владні розпорядження (Т. С. Подорожна. Правотворчість та судово-інтерпретаційне правозастосування: співвідношення понять. DOI: 10.36695/22195521.4.2023.04. УДК 340.13).

Слід зазначити, що норми діючого права передбачають певну дискрецію – сукупність прав та обов’язків посадової особи або державного органу на власний розсуд визначати повністю або частково вид і зміст відповідного рішення, в порядку та межах, встановлених законодавством. При цьому регулювання широти дискреційних можливостей є дуже делікатним процесом. З іншого боку, як дуже точно наголосила Н. С. Кузнєцова безкінечно розширяти правовий зміст норм права не можливо, оскільки це може призвести до зміни змістовно-правової суті, норм права і як наслідок порушення всієї правової конструкції закону (Кузнєцова Н. С. Еволюція поглядів на проблему судової правотворчості у європейській континентально-правовій доктрині. Право України. 2016. № 10. С. 28. С. 28–37).

Конституційний Суд України виходить із того, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади в її права і свободи, а з другого – наявність можливості у особи передбачати дії цих органів (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу сьомого частини дев’ятої статті 11 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» (справа про припинення виплати допомоги при народженні дитини) від 8 червня 2016 року № 3-рп/2016).

Беручи до уваги Рішення КСУ від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 та від 20 березня 2014 року № 3-рп/2014, треба сказати таке. З конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування в правозастосовній практиці, що неминуче призводить до сваволі (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005). Таким чином, КСУ попереджає, що необмеженість трактування в правозастосовній практиці неминуче призведе до сваволі та порушення принципу рівності і справедливості, правової визначеності, ясності й недвозначності правової норми.

Принцип верховенства Конституції

Принцип верховенства Конституції України поширюється на всю територію України. Конституційний Суд України наголошує, що неухильне додержання органами державної влади та органами місцевого самоврядування Конституції та законів України є запорукою стабільності, підтримання громадського миру, злагоди в державі (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням виконуючого обов’язки Президента України, Голови Верховної Ради України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про Декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» від 20 березня 2014 року № 3-рп/2014). Саме неухильне додержання, а не формування нових норм права або внесення змін до існуючих.

Ще раз про судову правотворчість і прецедентне право

Необхідно визнати, що навіть у країнах англосаксонської правової сім’ї немає однозначної думки щодо судової правотворчості у зв’язку з наявними недоліками та протиріччями. В результаті реалізації доктрини прецедентного права виникають протиріччя, розбіжності і навіть конфлікти як між різними джерелами права, так і між судовими прецедентами. Більше того, судова правотворчість трансформує право в необмежену в кількості та не визначену в якості сукупність індивідуальних судових рішень, замість конкретних доступно сформульованих і навіть кодифікованих норм права.

Ще один негативний аспект полягає в тому, що на відміну від законодавчої чи виконавчої влади, які обираються у відповідності до національних законодавства, суди не мають такого ступеня легітимізації. У зв’язку з цим їм ніхто не надавав право і, відповідно, ніхто не санкціонував прийняття обов’язкових для всіх суб’єктів права правових норм.

Цілий ряд невідповідностей та неузгодженостей в англосаксонській системі виявив і дослідив С. Шевчук. На його думку прецедентне право ускладнює отримання громадянами адекватної інформації про чинне право. Судді мають «Інституційну некомпетентність» як творці права у зв’язку з відсутністю відповідних ресурсів для правотворення та допоміжного апарату. До того ж, вони повинні дотримуватися вимог судового процесу та вирішувати лише питання права або фактів, що порушуються сторонами цього процесу.

За рідкісним винятком судді не мають власної ініціативи щодо розгляду питань, які не порушуються сторонами. Крім цього законодавець має ширший соціальний світогляд та володіє можливістю врахування в процесі прийняття рішень значно більшої кількості факторів, в той час як суддя має справу з конкретною навіть типовою ситуацією.

Ще одна неузгодженість полягає в тому, що судове рішення, в якому формулюється нове правоположення, поширюється назад щодо сторін цієї справи та вперед на всіх майбутніх учасників судового процесу. Це означає, що раніше прийняті судові рішення не переглядаються в разі виявлення нових обставин справи, якими є нове судове правоположення прецедентного характеру в новому судовому рішенні.

Доктрина судового прецеденту має певну інерційність та жорсткість, яка полягає в тому, що попередні прецеденти важко долаються та змінюються новими. Разом із тим існує ряд обставин, які дозволяють відмовитися від попередніх прецедентів: прецедент був прийнятий за недбалістю; прецедент суперечить раніше прийнятому прецеденту; прецедент застарів; попереднє рішення, яке містить прецедент, дуже широко сформульовано, є незрозумілим або виходить за межі встановленого принципу; прецедент містить дві норми права, з яких треба вибрати одну; прецедент був змінений законом тощо. (Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні: Реферат, 2007. 640 с.).

Вплив суспільних відносин як джерел права на систему правосуддя

Тепер щодо впливу суспільних відносин як джерела права на систему правосуддя в тому числі у визначенні ролі судового прецеденту, судової практики та судової правотворчості. Зворотній зв’язок – як це впливає на суспільство та оцінюється суспільством.

Суспільні відносини – варіативні кореляції, що виникають у соціальній взаємодії, пов’язані зі становищем громадян безліччю функцій, виконуваними ними в суспільстві, – виступають як домінуюче джерело права в матеріальному значенні. Точніше – матеріальні умови життя суспільства, система економічних відносин, існуючі в суспільстві форми власності тощо утворюють і генерують відповідні джерела права. Кожному етапу розвитку суспільних відносин відповідають певні джерела права. Більше того, суспільні відносини перебувають у динамічному балансі з джерелами права і між цими двома категоріями існує певний синтез. Порушення рівноваги в цій системі координат може призвести до різних катаклізмів, аж до узурпації влади, виникнення недемократичних режимів. У цьому сенсі існує як аналогія, так і деякі протиріччя з теорією К. Маркса і Ф. Енгельса «Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість» (Енгельс Ф. Карл Маркс. «До критики політичної економії». Маркс К., Енгельс Ф., Т. 13, С. 491).

У вітчизняній юридичній науці існує багато поглядів на визначення самого поняття джерела права: діяльність суб’єктів правовідносин, внаслідок якої реалізуються їх потреби та інтереси; політичні, економічні, соціальні, культурні фактори, які породжують чи обумовлюють виникнення правових норм; умови формування права, фактори, які вплинули на правотворчу діяльність, цінності суспільства, що впливають на процес формування й функціонування права; пам’ятки історії, літописи та звичаї, релігійні тексти тощо (Загальна теорія держави і права: (основні поняття, категорії, прав. конструкції та наук. концепції) : навч. посіб. за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. Київ: Юрінком Інтер, 2008. С. 188 400 с.; Крестовська Н. М., Матвеєва Л. Г. Теорія держави і права: Елементарний курс. 2ге вид. Xарків : ТОВ «Одіссей», 2008. С. 295. 432 с.).

Такої ж думки дотримуються А. М. Мерник та Д. В. Чоботар, які підкреслюють, що під джерелом права слід розуміти перш за все матеріальні умови життя та об’єктивні чинники формування правової норми або правового припису, сам процес формулювання змісту правових норм, правових приписів та причини їх юридичної обов’язковості (Мерник А. М., Чоботар Д. В., Підходи до розумінні категорії «Джерела права» APPROACHES TO UNDERSTANDING THE «SOURCES OF LAW» CATEGORY. Юридичний науковий електронний журнал. С. 52. С. 51 – 53.).

Джерела права повинні відповідати стану суспільства

Джерела права повинні відповідати стану суспільства, рівню цього розвитку та сприйняттю суспільством існуючої системи правосуддя. Суспільство має бути готове адекватно сприймати систему правосуддя, довіряючи та поважаючи судову владу.

Відносини суспільство – судова влада мають паритетний характер. Відповідно до ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Суспільство, громадяни через обраних народних депутатів забезпечують наявність необхідних законів, які суди зобов’язані застосовувати для захисту громадян і суспільства.

Право не може розвиватися відокремлено від суспільного розвитку держави. Воно завжди розвивається, а відтак й оновлюється на основі наслідків такого розвитку. Таким чином, право є «сателітом» суспільних процесів. Така взаємозалежність суспільства і права носить природний взаємозв’язок (Ясинок Д. М. Судова правотворчість судів, органів державного правління та місцевого самоврядування. УДК 342.130.3 DOI).

У зв’язку з цим норми права, правові механізми, засоби та методи їх реалізації визначаються рівнем розвитку суспільних відносин. Спроба пояснити й нав’язати суспільству в п’ятнадцятому столітті основи спеціальної теорії відносності або теорію додаткової вартості викликали б цілком виправдане заперечення через відсутність цілої низки необхідних умов сприйняття зазначених навчань.

Відповідно до цього при визначенні ролі, значення та функцій судового прецеденту, судової практики, судової правотворчості необхідно зрозуміти та передбачити оцінку суспільством цих джерел права, існування об’єктивних умов для їх реалізації в національній системі правосуддя та насамперед відсутність у суспільства поваги та довіри до судової влади у зв’язку із системною корупцією в українських судах, ухваленням несправедливих та неправосудних рішень.
Таким чином, з погляду низки авторів, у питанні судової правотворчості, в тому числі судового прецеденту та судової практики, в існуючих соціально-економічних і політичних умовах України, можна поставити крапку. Аналізуючи та резюмуючи думки авторів, у тому числі й зарубіжних, О. Шевчук доходить до досить однозначного висновку.

Виходячи з того, що до ознак джерела права належать: формальна визначеність, обов’язковість, нормативність та загальновідомість, слідує таке. Згідно із загальнотеоретичним підходом акти судової влади – це акти застосування норм права, тому вони не можуть мати нормативної сили. Основна теза на обґрунтування зазначеної позиції – суди не мають правотворчих повноважень, закріплених у Конституції або в законі, а суддя не може підміняти законодавця (Шевчук С. Нормативність актів судової влади: від правоположення до правової позиції).

(Далі буде…)

Володимир ДОН, член Національної спілки журналістів України

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути