Connect with us

Думка експерта

Кінець договору про дружбу з РФ, або Чому не треба боятися називати речі своїми іменами?

Владислав Власюк, генеральний директор Директорату з прав людини, доступу до правосуддя та правової обізнаності Мін`юсту

Як відомо, Президент України Петро Порошенко своїм Указом від 19 вересня цього року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 вересня 2018 року «Про Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» фактично і юридично розпочав процес розірвання цього договору.

Загалом про договір

Щоб бути до кінця коректним, йдеться про офіційне повідомлення однією стороною договору іншої про відмову від його автоматичної пролонгації (ще на десять років). Таким чином, першого квітня 2019 року Договір про дружбу фактично і юридично втрачає чинність. Водночас важливо розуміти основні правові наслідки такого кроку, а також розібратися, де нас обманюють представники деяких політичних сил.

Договір про дружбу не містить жодних унікальних правових норм, які б не відображали об’єктивно існуюче міжнародне право.

Тут мені залишається лише повторити позиції найкращих національних юристів-міжнародників. Перш за все треба усвідомлювати, що Україна та Росія перебувають у стані збройного конфлікту, і цей стан триватиме доти, доки Україна не поверне контроль над окупованим Донбасом і Кримом. У свою чергу, це означає, що права та свободи громадян України в Росії, а Росії — в Україні визначатимуться, в тому числі, нормами міжнародного гуманітарного права, причому незалежно від бажання чи небажання країн. На додачу, допоки Росія є членом Ради Європи, правові відносини між державами, їхніми громадянами врегульовує Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод. Конституційні норми як України, так і Росії гарантують іноземцям такі ж права і свободи (окрім деяких, як-от участь у виборах чи військова повинність), як і власним громадянам.

Багато інших положень Договору про дружбу лише дублюють норми міжнародного права, зокрема щодо поваги до територіальної цілісності й недоторканості кордонів. Ті ж положення, що залишаються, стосуються здебільшого створення та функціонування різноманітних двосторонніх органів, комісій тощо, покликаних «розвивати відносини та зміцнювати дружбу» між Україною та Росією. Не коментую, тут і так все зрозуміло: яка може бути дружба із загарбником і вбивцею?

Чому ми досі не зробили чіткий вибір у питанні війна/дружба?

Ми досі не робимо чіткий вибір у філософії «війна/дружба». Цілком можливо, що й на краще.

Основна проблема з денонсацією договору про дружбу насправді виходить далеко за межі його тексту й полягає у триваючій дихотомії визнання Росії агресором поруч зі збереженням в цілому нормальних з нею правових відносин. Іншими словами, мало хто з еліти держави, не кажучи вже про пересічних громадян, заперечує війну з Росією. Проте юридично ми повинні були б, за такою логікою, запровадити воєнний стан та розірвати з нашим «дорогим» сусідом будь-які стосунки, включаючи дипломатичні. Цього не відбувається. Водночас нарешті (це моє переконання, що давно пора) ми розриваємо договір про дружбу.

Отже, ми продовжуємо залишатися в доволі дивній парадигмі: визнаємо РФ агресором, говоримо про війну з нею, розриваємо деякі з договорів, проте водночас торгуємо (попри спорадичне введення санкцій) та зберігаємо деякі інші двосторонні домовленості. Хочеться вірити, що ми це робимо лише там, де нам вигідно. Чи треба Україні вийти з режиму подвійності стандартів? Мабуть, так. Хоча Іран і США досі зберігають дію аналогічного договору про дружбу, проте останній, на відміну від договору між Україною та Росією, містить корисне для обох сторін положення статті 21 про передачу спорів на розгляд Міжнародному суду ООН. Схожим чином Нікарагуа та США свого часу домовилися про розгляд спору між ними в Міжнародному суді ООН, що й закінчилося ухваленням рішення у справі Нікарагуа від 1986 року.

Забігаючи наперед, зазначу, що Договір про дружбу між Україною та Російською Федерацією, на жаль, не містить застережень про розгляд спорів між Україною і Росією Міжнародним судом ООН. З іншого боку, існуючий стан речей дозволяє бути прагматичним: користуватися вигідними нам моментами й розривати невигідні під 100-відсотково зрозумілим претекстом війни з РФ, не нами розпочатої, окрім всього.

І з іншого боку треба визнати, що планета в нас одна й найближча перспектива України — це співіснування поруч із Росією. Рано чи пізно домовлятися доведеться, а от на яких умовах — залежить насамперед від нас.

У цій системі важливо мати точки опори, до яких, вочевидь, належать такі: абсолютна повага до територіальної цілісності України (отже, повернути Крим та назавжди забрати кораблі Чорноморського флоту РФ), невтручання у внутрішні справи України (в тому числі припинити підтримку «народних республік»), рівність та партнерство у всіх сферах. Лише на таких умовах допустимо буде змінити актуальний курс на денонсацію двосторонніх договорів курсом на їх зважений перегляд. Причому останній матиме сенс лише для поглиблення та уточнення співпраці між країнами за умови щирого бажання ці домовленості виконувати.

Про «страшилики» та дещо інше

Й останнє — популярні «страшилки» від «видатних» експертів. Деякі з них вчилися там же, де і я, але, видно, в нас були різні підручники. По-перше, вони кажуть, що «Росію треба засудити в Міжнародному суді ООН, і це буде складніше, якщо ми денонсуємо договір». Щоб зрозуміти кволість цього «аргументу», достатньо переконатися в двох пунктах: що договір про дружбу не передбачає розгляду суперечок між державами в Міжнародному суді ООН і що Статут останнього робить такий розгляд можливим лише за наявності згоди на те держав-сторін спору.

Отже, договір про дружбу аж ніяк не впливає на здатність України «засудити» Росію в Міжнародному суді ООН, бо не містить жодної про нього згадки. Далі експерти пишуть, що «замість того, щоб тягати Росію по судах за порушення територіальної цілісності, ця влада вирішила розірвати договір про дружбу». Шкода, не уточнюють, по яких саме судах ми маємо «тягати» Росію і яким, вибачте, боком тут договір про дружбу. До Міжнародного суду ООН — ні, про це докладно сказано вище. Які ж тоді суди, які докази й кому передавати — цю таємницю нам не розкривають.

Нарешті, нам кажуть, що договір містить «зобов’язання Росії поважати наші кордони». Думаю, кожен може переконатися (на четвертому році фактично війни), як Росія їх «поважає». Нам не потрібне непрацююче положення, а повага до кордонів держав визначається в міжнародному праві чимось значно глобальнішим, аніж двосторонній договір.

Й останнє. Договір про дружбу України з Росією не визначає бути нашій державі чи не бути? Він не впливає на існування та юридичне визнання України з боку інших держав, насамперед Росії. Говорити та писати подібні дурниці — це просто не фахово.

Вірте в міжнародне право та вивчайте його, воно насправді значно важливіше ніж багатьом здається.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Чи може бути комерційною діяльність щодо сплати податків?

Закінчення. Початок


Микола КУЧЕРЯВЕНКО,
перший віце-президент Національної академії правових наук України, академік НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор


Євген СМИЧОК,
докторант кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

 

То чи винен платник податків, чи ні?

У подальшому потрібно звернути увагу на той аспект, що приписи бюджетного, валютного і банківського законодавства не можуть розповсюджуватися на податкові відносини. Змістовний аналіз дефініції терміна «податкове законодавство України», не дає можливості говорити про те, що Бюджетний кодекс України або ж Закон «Про платіжні си стеми та переказ коштів в Україні» є нормативно-правовими актами, що були прийняті на підставі та на виконання Податкового кодексу України. Такого роду стан справ має своїм наслідком те, що відповідні нормативні акти (Бюджетний кодекс України та Закон «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні») не є інтегративним складником податкового законодавства, а, відповідно, не можуть регламентувати суспільні відносини з приводу сплати податків та зборів і виконання податкового обов’язку.

Якщо змоделювати ситуацію, за якої виконання податкового обов’язку має відбуватися із чітким слідуванням приписів Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Бюджетного кодексу України, матиме місце колізія нормативних положень відповідних актів із приписами Податкового кодексу України. Такий підхід обумовлюється тим, що відповідні акти визначають різні підходи до встановлення моменту сплати загальнообов’язкових платежів податкового характеру (податків та зборів). У таких випадках потрібно брати до уваги принцип-презумпцію правомірності рішень платника податків (пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України), яка формалізує правило, відповідно до якого рішення за наявності такої колізії повинно прийматися на користь платника податків.

Якщо вести мову про відсутність нормативного регулювання даної проблеми в Податковому кодексі України й визначати це як правову прогалину, то застосування аналогії права або ж закону для подолання такого негативного явища не є можливим. Відповідний висновок обумовлюється вимогами положень ст. 3 та ст. 5 Податкового кодексу України. В ПКУ закріплено імперативне правило, відповідно до якого якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням ПКУ, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення Податкового кодексу України (п. 5.2 ст. 5 кодексу). Що ж стосується змісту поняття «виконання податкового обов’язку», то воно отримує своє закріплення саме в рамках приписів

Податкового кодексу України. Податкова вимога — різновид санкції?

5. «Податкова вимога не є формою чи видом притягнення платника до відповідальності (не є за своєю суттю фінансовою санкцією у виді штрафу або пені), а свідчить про необхідність погашення суми податкового зобов’язання, відтак немає підстав і для її скасування» (п. 69 Постанови).

Суперечливе враження стосовно такого висновку. До цієї миті ми не зустрічали будь-де посилання або доведення того, що податкова вимога — це різновид санкції, а тому немає сенсу її скасовувати. Винесення податкової вимоги породжує відповідний юридичний факт, на підставі якого й застосовуються штрафні санкції. Саме тому скасування податкової вимоги означає скасування несприятливих наслідків для платника податку, який чітко додержувався приписів чинного законодавства й відповідно до цього будував свою поведінку.

6. «Саме у платника податків, а не у відповідного державного органу, існували договірні відносини з банком. Цей банк у даному випадку надавав платнику податку відповідні банківські послуги як контрагент по господарському договору про банківське обслуговування. Позивач був вільний у виборі відповідного контрагента (банку) для здійснення зберігання та переказів його коштів, тому невиконання своїх обов’язків банком контрагенту відноситься до комерційних ризиків позивача й не може бути перекладено на державу» (п. 70 Постанови).

По-перше, треба виходити з того, що банк не надав відповідної банківської послуги. По-друге, дуже суперечливим виглядає акцент на тому, що виконання імперативного обов’язку по сплаті податків та зборів регулюється на підставі умов господарського договору. Імперативне та диспозитивне регулювання може впливати на регулювання суспільних відносин, але на межі, виділяючи для себе окремий сектор або сферу впливу. Одночасне регулювання диспозитивними та імперативними методами публічних податкових відносин виключається, жоден господарський договір не може лежати в основі впорядкування поведінки щодо реалізації владного наказу з боку держави стосовно дій платника по перерахуванню грошей у рахунок його податкового обов’язку. По-третє, виконання податкового обов’язку не може пов’язуватися з жодними комерційними ризиками. Комерційні відносини за своєю природою не збігаються з владними податковими відносинами.

Про ризики від банкрутства і дискримінацію

8. «Ризики від банкрутства суб’єкта підприємницької діяльності (банку) несуть його вкладники, а не сторонні особи, включаючи державу. Якщо банк не виконав переказ — то питання до банку. Особа, яка недоотримала коштів, не буде вважатися такою, що їх отримала».

У цілому треба погодитися з цим зауваженням, але з певними умовами. Перш за все, дійсно, ризики несуть вкладники, а не сторонні особи, включаючи державу. Але якщо ми змінимо «державу» на «платника» — що змінюється? Платник у такій ситуації — така ж стороння особа, як і держава. Тоді чому для однієї сторонньої особи існують одні правила, а для іншої сторонньої особи в цій же ситуації — інші? До того ж, погоджуючись із тим, що ризики від банкрутства банка несуть його вкладники, хотілося б підкреслити, що платник не є вкладником цього банку і на нього не можуть розповсюджуватися комерційні ризики при виконанні імперативних обов’язків. По-четверте, на державу не лише може, а обов’язково має бути покладено такі ризики та несприятливі наслідки (у вигляді не отриманих з вини банку коштів), бо платник передає гроші для перерахування до бюджету в рахунок свого податкового зобов’язання тому банку, який має державну ліцензію. Фактично йдеться про те, що такій особі можна передавати гроші. Якщо з вини банку такі гроші зникають, то це свідчить про неналежну організацію діяльності банківської установи з боку держави, необґрунтоване надання такої ліцензії банківській установі, поганого нагляду з боку державного НБУ. По-п’яте, підкажіть, будь ласка, в цьому випадку до якого банку або іншої установи звернутися платнику аби бути впевненим, що гроші надійдуть державі, бо держава, надаючи ліцензію банківській установі на здійснення такої операції, не несе ніякої відповідальності за її наслідки?

Крім цього слід взяти до уваги додаткові гарантії, які отримують свою формалізацію в рамках приписів п. 129.7 ст. 129 Податкового кодексу України. Так, приписи відповідної норми встановлюють правило, за яким не є порушенням строку перерахування податків з вини банку порушення, вчинене внаслідок регулювання Національним банком України економічних нормативів відповідного банку, що має своїм наслідком нестачу вільного залишку коштів на кореспондентському рахунку банку. У тому ж випадку, якщо згодом банк (його правонаступники) відновлять платоспроможність, відлік строку зарахування таких податків буде розпочатий саме з моменту такого відновлення. Таким чином, ми повинні звертати увагу на той аспект, що в приписах ст. 129 Податкового кодексу України акцентується увага на обов’язку саме Національного банку України бути регулятором діяльності банків. Що стосується платника податків, то на нього такий обов’язок не може покладатися з об’єктивних причин.

У подальшому потрібно розглянути ще одну підставу, яка підтверджує наступні тези:

а) неможливість покладення на зобов’язаного учасника податкових відносин режиму подвійного виконання податкового обов’язку;

б) здійснення контролюючими органами контролю саме за повнотою та своєчасністю сплати податків та зборів, а не за надходженням таких коштів на на єдиний казначейський рахунок.

Дана підстава отримує свою формалізацію в рамках приписів ст. 19-1 Податкового кодексу України. Відповідно до положень пп. 19-1.1.5 п. 19-1.1 ст. 19-1 ПКУ до функцій контролюючих органів віднесено, зокрема, контроль за додержанням виконавчими органами сільських, селищних рад та рад об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, порядку прийняття та обліку податків і зборів від платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування зазначених сум до бюджету. Таким чином, ми повинні констатувати, що рух коштів, які були сплачені як податки та збори, у рамках казначейських рахунків (органів місцевого самоврядування — державних органів) в аспекті податково-правового регулювання здійснюється під контролем відповідних контролюючих органів.

Що ж стосується платників податків, то тут контролюючі органи здійснюють провадження контрольних функцій виключно з приводу повноти та своєчасності сплати податків та зборів. Тобто такий контроль здійснюється фактично до моменту передання таких коштів до банку. Коли ж ідеться про контроль за дотриманням законодавства банком при перерахуванні відповідних коштів платника податків до відповідних бюджетів, то це вже предмет контролю інших уповноважених суб’єктів. До таких суб’єктів відноситься: а) Національний банк України; б) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Тотожність конструкцій «сплата податків» і «перерахування податків»

У той же самий час ми повинні зазначити, що системний аналіз приписів Податкового кодексу України дозволяє дійти висновку, що конструкції «сплата податків» та «перерахування податків» є тотожними за своїм змістом. Наприклад, у ст. 54 ПКУ («Визначення сум податкових та грошових зобов’язань») отримує своє закріплення наступне положення: «Грошове зобов’язання щодо суми податкових зобов’язань з податку, що підлягає утриманню та сплаті (перерахуванню) до бюджету в разі нарахування/ виплати доходу на користь платника податку…». Такий самий підхід до конструювання нормативних приписів має місце й у наступних статтях Податкового кодексу України: ст. 126 ПКУ («Порушення правил сплати (перерахування) податків»); ст. 127 ПКУ («Порушення правил нарахування, утримання та сплати (перерахування) податків у джерела виплати») тощо. Зазначене вище свідчить, що податковий обов’язок платника податків є виконаним у момент повної та своєчасної сплати податків та зборів. Відповідно, обов’язок платника податків зі сплати податків та зборів є виконаним саме в момент:

а) списання коштів з поточного рахунку платника податків;

б) передачі коштів платника до каси банку.

У свою чергу здійснення платником податків відповідних дій (списання коштів/передача коштів в касу банку) унеможливлює повторне виконання таким платником податків належного йому обов’язку зі сплати податків та зборів.

Таким чином, ми повинні резюмувати, що із системного аналізу положень статей 1, 3, 4, 5, 16, 38 та 129 Податкового кодексу України вбачається, що нормативна основа регламентації питання виконання платником податків свого податкового обов’язку — це приписи виключно Податкового кодексу України. Що ж стосується інших законів, які регламентують обіг грошових коштів, то вони не можуть регулювати виконання податкового обов’язку. У той же самий час, законодавець не покладає на платника податків додатковий податковий тягар зі сплати податків та зборів або ж відповідальність за несвоєчасне надходження податків до відповідних бюджетів з вини банку. Тобто платник податків, який вчасно сплатив відповідні податки та збори, не може нести відповідальність за несвоєчасне надходження таких коштів на єдиний казначейський рахунок. В іншому випадку йшлося би про необхідність (обов’язок) сплати одного й того самого обов’язку двічі, що, безумовно, є недопустимим.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чи може бути комерційною діяльність щодо сплати податків?


Микола КУЧЕРЯВЕНКО,
перший віце-президент Національної академії правових наук України, академік НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор


Євген СМИЧОК,
докторант кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

Вельми цікавими вбачаються літні рішення ВП Верховного Суду. Одним із таких є рішення, знову таки, щодо моменту виконання податкового обов’язку (справа № 804/4602/16). Мотивація та описова частина судового рішення, як і висновки, викладені в ньому, викликають дуже багато питань. Найголовніше з них — це як? Як можна взагалі не досліджувати та не звертати уваги на норми Податкового кодексу України, які надають чіткі відповіді на спірні питання?

Ігнорування ПКУ

Не переходячи в режим всебічної дискусії хотілося зупинитися на деяких моментах, які містяться в цій Постанові. Справа в тому, що ми вже висловлювалися стосовно оцінки моменту виконання податкового обов’язку та наслідків, які витікають для учасників таких відносин щодо ненадходження коштів до бюджету.

Загальне бачення ситуації. Платник податку в повному обсязі виконав податковий обов’язок, своєчасно передав у банк платіжне доручення на перерахування податку. Платіжне доручення було прийнято банком, що підтверджено його штампом, але банківською установою це доручення не виконано. Платник своєчасно повідомив контролюючий орган про невиконання банківською установою платіжного доручення. В ході перевірки були виявлені порушення банком вимог чинного законодавства та нормативних документів Національного банку України.

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що платник зобов’язаний сплатити суму податкового зобов’язання. За порушення строку зарахування податків до бюджетів з вини банку такий банк сплачує пеню, а також несе іншу відповідальність. При цьому платник звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, включаючи пеню або штрафні санкції (п. 38,39 постанови). Ст. 22 Закону України «Про платіжні системи» визначено, що ініціювання переказу здійснюється за платіжним дорученням. Під час використання розрахункового документа, ініціювання переказу є завершеним для платника з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника (п. 40 постанови). Верховний Суд України у постанові від 6 квітня 2004 року № 8/140 дійшов висновку, що в разі невиконання банком платіжного доручення на перерахування податку, відповідальність не може наставати для платника.

Визначальним при вирішенні цього спору є те — з чиєї вини не відбулося повне внесення податку до бюджету? Коли таке незарахування не є наслідком винних дій платника, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред’явлена вимога про повне перерахування податків до бюджетів. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку (п. 41,42 постанови).

Обґрунтування відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду та окремі думки щодо обґрунтування цього:

1. «Податковим обов’язком визнається обов’язок платника податку обчислити, задекларувати та сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені Податковим кодексом. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов’язку несе платник податку. Виконанням податкового обов’язку визнається сплата платником у повному обсязі відповідних сум податкових зобов’язань у встановлений податковим законодавством строк. Податковий борг — це сума узгодженого грошового зобов’язання (з урахування штрафних санкцій за їх наявності), але несплаченого платником податків у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов’язання. Внаслідок невиконання податкового зобов’язання зі сплати самостійно визначено авансового внеску з податку у платника утворилася податкова заборгованість» (п. 43-52 постанови).

Дійсно треба погодитися, що виконання податкового обов’язку пов’язується зі сплатою в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов’язань. При тому дуже спірним виглядає висновок, відповідно до якого ситуація, що аналізується, пов’язується із виникненням податкового боргу, як сумою узгодженого, але не сплаченого грошового зобов’язання платника. Але ж платник сплатив своє грошове зобов’язання, він передав грошові кошти до банківської установи. Його поведінка не характеризується невиконанням податкового обов’язку, відповідно до чого може утворитися податкова заборгованість.

Щодо терміну «виконання податкового обов’язку»

Якщо ми ставимо собі за мету надати відповідь на питання, що представляє собою виконання податкового обов’язку, то відповідь потрібно шукати виключно в Податковому кодексі України. Згідно з приписам п. 38.1 ст. 38 Податкового кодексу України, під виконанням податкового обов’язку потрібно розуміти сплату сум податкових зобов’язань з боку платника податків та у визначений приписами податкового законодавства строк.

Податкове законодавство визначає дві вимоги, які свідчать про виконання платником податків належних їм податкових зобов’язань:

1) кількісна вимога — це вимога про необхідність сплатити суми податкових зобов’язань в повному обсязі;

2) часова вимога — це вимога про необхідність сплати відповідних сум податкових зобов’язань у визначені податковим законодавством строки.

Принципово важливим є той аспект, що нормативні приписи Податкового кодексу Україна забороняють визначення іншого порядку та способів виконання податкового обов’язку ніж той, що визначається самим ПДУ (п. 38.3 ст. 38).

Виходячи з правового статусу платника податків як зобов’язаного учасника податкових відносин, не вбачається за доцільне говорити про які-небудь додаткові податкові обов’язки, аніж ті, що передбачені чинним податковим законодавством України. Крім цього, зобов’язаний учасник податкових відносин (платник податків) не може зазнавати додаткових обтяжень з боку інших органів державної влади, в тому числі й тих, які здійснюють контроль за фінансовими установами. Чому в даному випадку зроблений акцент на суб’єктах контролю за діяльністю фінансових установ? Відповідь проста — саме через відповідних суб’єктів (через фінансові установи) відбувається сплата податків та зборів. За такої ситуації цілком доцільно буде говорити, що саме держава повинна бути зацікавлена в гарантуванні двох аспектів:

а) забезпеченні прав та інтересів добросовісних платників податків, які належним чином сплачують належні їм суми податкових зобов’язань;

б) забезпеченні належного надходження сплачених через фінансові установи суми податкових зобов’язань до відповідних бюджетів.

Якщо контролюючі органи будуть покладати на платника податків додаткові зобов’язання з приводу контролю за надходженням сум податків та зборів після їх сплати, то це порушуватиме баланс публічного і приватного інтересу. Більше того, така ситуація призводитиме до подвійного виконання платником податків податкового обов’язку. Абсолютно логічним є висновок про те, що платник податків не може нести обов’язок з контролю за послідовністю дій фінансових установ із переказу цих коштів (сум податків та зборів). Виконання платником податків такого обов’язку є неможливим. Відповідний висновок підтверджується й системним аналізом приписів ст. 16 Податкового кодексу України («Обов’язки платника податків»). Саме в рамках приписів відповідної статті закріплюється вичерпний перелік обов’язків, що покладаються на платника податків. Більше того, саме в рамках пп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України також отримує свою фіксацію кількісна та часова вимога з оформлення змістовних основ обов’язку по сплаті податків та зборів.

Щодо притягнення платника до адмінвідповідальності (штрафу)

2. «За загальним правилом відповідальність за неналежне виконання податкового обов’язку несе платник, який притягується до відповідальності у вигляді штрафу» (п. 53-58 Постанови). Звичайно це не принципове зауваження, але для актів подібного рівня здається не зовсім доречним. «Платник притягується до відповідальності у вигляді штрафу» — дуже суперечливе твердження. Ми розуміємо, що низка норм Податкового кодексу України сформульовані таки чином, що це може викликати посмішку або головний біль (наприклад, ст. 111 та ст. 113 ПКУ). Стосовно нашого зауваження, ми знаходимося в тенетах наступної конструкції, де узгоджується низка рівнів врегулювання відносин відповідальності: «юридична відповідальність» — «види юридичної відповідальності» (в даному випадку — фінансова) — «покарання» — «види покарання» (в даному випадку — штраф). Тобто складно погодитися з існуванням «відповідальності у виді штрафу», бо останній — є різновидом покарання. Ну а що таке «відповідальність у вигляді» будь-чого взагалі незрозуміло.

Стосовно регламентації відносин зі сплати податків і зборів: дві позиції

Існує також підхід, який обґрунтовує комплексність регламентації відносин з приводу сплати податків та зборів, а саме в частині визначення моменту такої сплати. Так, прихильники врахування в аспекті даного питання положень законодавства, що регулює банківську діяльність, говорять про необхідність розмежування наступних груп відносин: «платник податків — банк” та “платник податків — бюджет». Головна проблема при цьому полягає в тому, що платник за посередництвом передачі грошей банку в рахунок виконання належного йому податкового обов’язку вважає, що момент сплати податків вже настав. У свою чергу банк, отримавши кошти від такого платника податків, з різних підстав (банкрутство, технічні причини тощо) не перераховує їх на відповідний казначейський рахунок.

При цьому низка суддів та науковців говорять, що існує доцільність розмежування проблематики, пов’язаної із застосуванням санкцій до платника податків і повторною сплатою загальнообов’язкового платежу податкового характеру (податку або збору). Прихильники даної позиції висловлюють дві тези:

— за відповідної ситуації платник податків до відповідальності притягатися не повинен;

— в такій ситуації в платника залишається обов’язок щодо повторної сплати податку.

Представники даного підходу аргументують відповідну позицію з посиланням на приписи п. 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України. Так, відповідно до п. 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України за порушення строку зарахування податків до бюджетів банки несуть відповідальність самостійно. Саме банк у такому випадку сплачує пеню за кожен день такого прострочення. Що ж стосується платника податків, то він за відповідне порушення банку не несе відповідальності.

Зазначена вище позиція та її аргументація має доволі штучний характер. Розмежування відносин за суб’єктним складом на відносини «платник — держава» та «платник — банк» в аспекті виконання податкового обов’язку не зовсім логічне. Так, відносини між платником податків та банком з приводу сплати загальнообов’язкових платежів податкового характеру (податків та зборів) не можуть регламентуватися за посередництвом засобів диспозитивного характеру. Головна мета таких відносин — забезпечення надходжень до відповідних бюджетів в імперативному порядку.

Крім цього, слід брати до уваги той аспект, що банк у таких відносинах є суб’єктом, який отримав публічно-владну (державну) легалізацію. Відповідно держава, яка надає конкретному банку ліцензію на провадження банківських операцій, до яких, зокрема, й відносяться операції з перерахування податків до відповідних бюджетів, тим самим завіряє платника податків у тому, що саме він є тим «посередником», скористатися послугами якого зі сплати податків має платник. Фактично, така можливість (скористатися при сплаті податків послугами банку), трансформується в обов’язок платника податків. Якщо банк неналежним чином виконує свої обов’язки з перерахування відповідних коштів платника податків, то тоді ми повинні констатувати, що саме дії держави призвели до ненадходження таких коштів до відповідних бюджетів (неналежний контроль за процедурою введення тимчасової адміністрації, необґрунтоване надання банківської ліцензії тощо). У зв’язку з цим можна зазначити, що до платника податків не можуть застосовуватися несприятливі наслідки за неналежність виконання державою умов ліцензування банківської діяльності та контролю за функціонуванням ринку фінансових послуг.

3. «Відповідно до п. 113.2 ст.113 ПК застосування штрафних санкцій не звільняє платника податків від обов’язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів. Із загальних положень ст. 38 ПК випливає, що належним виконанням податкового зобов’язання є сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов’язань. Звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов’язання не свідчить про звільнення від обов’язку виконати податкове зобов’язання» (п. 63-65 постанови).

На наш погляд, посилання на цю статтю слушне, але не зовсім точне. Як нам здається, в п. 113.2 «Застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), передбачених цією главою, не звільняє платників податків від обов’язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів, контроль за справлянням яких покладений на контролюючі органи, а також від застосування до них інших заходів» ідеться про наступне. Внаслідок протиправних дій платника податків утворилася основна сума боргу (несплачена або частково несплачена сума податкового зобов’язання) та додаткова сума боргу (яка утворилася за рахунок донарахувань на основну — штраф, пеня). Виходячи із п. 113.2, сплата платником додаткової суми боргу (штрафу, пені) не означає, що він може не сплачувати основну суму. Застосування штрафу є наслідком правопорушення. У ситуації, яка аналізується, такого порушення немає. Більше того, основна сума боргу сформувалася як наслідок правопорушення. При неперерахуванні коштів до бюджету з вини банку ні такого порушення, ні відповідно суми боргу в розмірі неперерахованої суми платником не виникає.

4. «Переказ відповідно до ст. 30 Закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» вважається завершеним із моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або видачі йому в готівковій формі. Це свідчить про те, що належним виконанням податкового зобов’язання шляхом ініціювання платником переказу є надходження коштів від платника на відповідний казначейський рахунок» (п. 66-67 постанови).

Посилання на ст. 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» зрозуміло, але чи здійснюється в даному випадку регулювання відносин, пов’язаних із виконанням податкового обов’язку. Тобто, до якої межі відбувається регулювання податкових відносин, а з якого моменту починається регулювання відносин щодо переказу коштів і чи однотипні або єдині ці два різновиди суспільних відносин? Тут знову таки ми повертаємося до питання — в який момент закінчується виконання податкового обов’язку, і в який момент платник виходить із системи учасників правовідносин? Якщо характеризувати відносини з моменту виникнення податкового обов’язку до моменту зарахування коштів в рахунок його виконання, то вони об’єднують два етапи. Перший етап — виникнення розрахунку та передача коштів в рахунок податкового обов’язку банківській установі. На цьому етапі регулювання здійснюється Податковим кодексом України, який регулює відносини між платником та отримувачем коштів від сплати податків та зборів. Другий етап — рух коштів від відповідної банківської установи до бюджету. Регулювання здійснюється іншим, неподатковим законодавством. Суб’єктний склад цих відносин принципово відрізняється від складу податкових правовідносин. Виконання податкового обов’язку не може регулюватися неподатковим законодавством.

На наш погляд, ідеться про момент передачі грошей платником у рахунок свого податкового обов’язку відповідній банківській установі. До цієї миті платник може корегувати свою поведінку, може вчинити правопорушення. Після того, як він виконав податковий обов’язок, передавши своєчасно та в повному обсязі кошти до банку, він вплинути на їх рух не може, бо вже не є учасником цих відносин. Виникає непереборна проблема — платник діяв відповідно до приписів законодавства, реалізовував свою поведінку чітко до змісту норм закону, виконав свій обов’язок, але для нього наступають несприятливі наслідки, коли особа, що регулює рух грошей на наступній стадії їх обігу вчинила правопорушення. І законослухняний платник має відповідати своїми коштами за правопорушника.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

«Діагностичний довідник» з кримінального законодавства: зміст та спрямованість

Закінчення. Початок

Євген СТРЕЛЬЦОВ,
доктор юридичних наук, доктор теології,
професор, член-кореспондент НАПрНУ,
завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», заслужений діяч науки і техніки України, член Робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з правової реформи

«Фінансами займаються ті, хто зберігає гроші за кордоном; медициною — ті, хто лікується в іноземців; освітою — ті, в кого діти вчаться за кордоном; а закони «придумують» ті, на кого вони не поширюються і хто не застосовує їх на практиці».
Сучасна думка

«Покарання, принаймні частково,
залишилося актом помсти».
Еміль Дюркгейм

Щодо профілактики

Цей підрозділ я почну з аналізу ще одного, внутрішньо об’єднаного завдання, яке полягає в здійсненні профілактичних заходів, котрі включають загальне та спеціальне (приватне) попередження, які, в свою чергу, можуть мати різні прояви у своєму змістовному та редакційному відображенні. Загальне попередження, як вважається, починається з моменту прийняття (оприлюднення) кримінального закону: його текст як би говорить (повинен сказати) — не роби конкретне діяння, а то будеш покараний. Це, може бути, так, але, на мою думку, скоріше не так. Якщо за рівнем злочинності ми сьогодні посідаємо, як вище вказувалося, перше місце в Європі, то тим самим є всі підстави стверджувати, що загальне попередження, якщо і діє, то на мінімізованому рівні, а скоріше — взагалі не діє. В зв’язку з цим необхідно підкреслити, що потрібно бути дуже і дуже обережними з думками, що коли буде прийнято кримінально-правові норми/ статті, групи норм/статей, навіть новий Кодекс, то все відразу виправиться, і всі проблеми зникнуть. Потрібно бути обачнішими з такою соціальною «довірливістю».

Складніше складається ситуація з реалізацією спеціального (приватного) попередження, яке, в першу чергу, спрямовано на осіб, які вже скоїли кримінальне правопорушення, з метою недопущення вчинення ними нових подібних діянь. І тут необхідно підкреслити, що не слід «переоцінювати» можливості кримінального законодавства. Воно ніколи, як би ми не «комбінували» з цього приводу, не має можливості «безпосередньо» впливати на конкретне явище, на конкретну поведінку особи, тим більше — на її майбутню поведінку. Тому цей вид попередження повинен здійснюватися, на мою думку, тільки у поєднанні можливостей кримінального законодавства та практики його застосування, причому, саме практика повинна тут відігравати значнішу роль. Процес впливу на конкретну винну особу, який відбувається не тільки на основі кримінального, а й інших галузей законодавства, включає в себе багато етапів (стадій), де ця особа, її психіка зазнає (повинна зазнавати) певного впливу. Це може починатися з затримання, в подальшому проявлятися у кваліфікації діянь, судовому вироку, відбуванні покарання та ін. Якщо всі ці, так би мовити, процедури мають виважений та адекватний характер стосовно діянь, які вчинила конкретна особа, та її особистих характеристик, то вірогідність того, що вона сприйме таку державну реакцію на його діяння як справедливу, з усіма зрозумілими наслідками, велика. Але, якщо хоча б на якомусь одному етапі (стадії) цього процесу заходи, які будуть відбуватися, не будуть мати так званого «виховного» характеру, то все це буде мати вже протилежний соціально-негативний результат. Тобто знову наголосимо, що кримінальне законодавство тільки створює правову базу (офіційну правову можливість) для державної (завдяки діяльності відповідних судових та органів правопорядку) реакції відносно особи, яка вчинила відповідні суспільно небезпечні діяння. У зв’язку з цим, доки відповідні законодавчі положення не отримують свого постійного та системного застосування на практиці, доки не буде зроблений хоча б первісний висновок відносно того, наскільки ці законодавчо-практичні засоби вплинули на відповідні суспільно небезпечні вчинки, ніякої (!) позитивної чи негативної оцінки якості кримінального законодавства надавати не слід.

«Засоби боротьби зі злом виявляються іноді гіршими, ніж саме зло».
Публій Сір

Зв’язок з кримінально-правовою («хірургічною») практикою Аргументація усіх попередніх положень буде, на мою думку, більш виразною, якщо я зроблю, умовно кажучи, порівняльний аналіз основних кримінально-правових положень з положеннями хірургії як окремої галузі медицини. Хірургія (χείρ — рука, έργον — діяння) в загальному розумінні займається тими складними захворюваннями, які потребують оперативного (хірургічного) методу лікування. Саме порушення цілісності покривних тканин, яке відбувається при хірургічній операції як основному методі лікування, є відмінною рисою цієї галузі. В зв’язку з цим, порівняння положень цих галузей знань виглядає обґрунтованим, тому що кримінальне законодавство та практика його застосування спрямовані на «лікування» суспільства від найбільш небезпечних соціальних «захворювань» завдяки застосуванню, образно кажучи, «хірургічних» методів, а хірургія — на лікування найбільш небезпечних процесів, які загрожують нормальній життєдіяльності людини. У них досить схожі, в образному розумінні, і «своєрідні» методи лікування, після застосування яких можуть відбуватися такі зміни, які часто роблять неможливим повернення до передопераційного стану. І дуже добре, коли ці методи приводять до позитивних результатів в обох випадках.

У зв’язку з цим виникає запитання: які є основні складові в діяльності хірурга? Це: 1) правильна і своєчасна клінічна діагностика хірургічних захворювань та 2) професійноякісний рівень проведення відповідного лікування — хірургічних операцій. І тут теж існує збіг з практичною діяльністю правника. В свою чергу, правильна діагностика повинна здійснюватися з урахуванням положень спеціального документу (повинна спиратися на такі положення), які традиційно об’єднуються в єдину книгу (лат. codex) — довідник, у якому систематизовані відомості про хірургічні захворювання, що, в свою чергу, і надає можливості здійснити необхідну і своєчасну діагностику захворювань, який є основою в подальшому успішному лікуванні хворих. Потрібно виділити, і це теж має зв’язок з положеннями президентського Указу, про який вище згадувалось, в окремих довідниках звертається додаткова увага на те, що в них об’єднуються «позиції старої школи діагностики (вона все-таки неперевершена за точністю) та нові діагностичні напрями і технічні можливості сучасної діагностики» (URL: https://www.booksmed.com/hirurgiya/1712-diagnosticheskij-spravochnik-xirurga-astafurov-spravochnoe-posobie.html), на що і нам ще раз не зайве звернути увагу.

Попередні положення дають змогу висловити низку міркувань. По-перше, їх можна розцінювати як можливу «презентацію» кримінального кодексу: і за методикою постановки діагнозу (кваліфікації), і за «схожими» методами впливу, і за необхідністю обов’язкового поєднання в такій діяльності напрацьованих і догм, і новацій. А, по-друге, і це теж є характерним і для кримінального законодавства, наявність навіть самого якісного хірургічного довідника («бездоганного» кодексу) не є безумовною гарантією постановки вірного діагнозу та видужання хворого. Тільки грамотно поставлений діагноз і якісно проведена хірургічна операція є тими необхідними складовими одужання хворого, відсутність яких (спільно або роздільно), не тільки не приведе до одужання, а й може значно погіршити стан хворого, включаючи і зовсім погані наслідки таких діянь. Також зверніть увагу, що перед діагностичним довідником, як би він не впливав на динаміку захворювань, ніхто «заздалегідь» не ставить завдання, щоб він впливав на кількісні показники захворілих, на стан їх лікування, тим більш одужання, на проведення відповідних заходів щодо профілактики хірургічних захворювань, на що, до речі, зверталась увага вище при розгляді питання спеціального попередження. У довідника інше завдання. Що ж до профілактики захворювань, то це завдання не тільки для інших галузей медицини: це загальнодержавне завдання, згідно з яким держава повинна мінімізувати можливі чинники будь-яких захворювань, у тому числі й соціальних. А у цього діагностичного довідника одне основне завдання: встановити ознаки та дати перелік захворювань, які, при необхідності, потрібно (можливо) встановити у конкретній особи, та які потрібно (можливо) лікувати саме завдяки хірургічним методам. Все те ж, повторю, ми повинні бачити і й у «довіднику» з кримінального законодавства — «хірургічної» галузі законодавства.

Більш конкретне звернення до діяльності кримінально-правових «хірургів» дає змогу відзначити, що до них, в першу чергу, відносяться фахівці судових установ та органів правопорядку, які повинні діяти з урахуванням своєї правової компетенції у кримінальному провадженні. Я вже раніше писав, що коли особа засуджується, наприклад, за крадіжку, а потім знову її вчиняє, то чи не потрібно подивитися на роботу правників всієї системи здійснення процедур досудового та судового слідства з метою встановити: де, на якому етапі соціального «лікування» був неправильно виставлений «діагноз» чи неправильно прописані «ліки», що, в свою чергу, призвело до того, що особа залишилася «невилікованою», а гроші платників податків на її лікування — зайве витраченими. А якщо ця особа раніше вже «проходила» через цю систему, а тим більш саме через ті ж самі органи правопорядку чи/та суддівську установу і повторно вчиняє кримінальне правопорушення? Так до кого потрібно адресувати ці запитання? А не слід також задуматися над тим, що мотивами певних видах людських вчинків можуть виступають такі соціальні детермінанти, які «значно сильніше», чим навіть найякісніша робота практичних організацій? Звичайно, непотрібно нічому з цього надавати якогось парадоксального характеру, але питань дуже багато і покладати їх вирішення виключно на діагностичний «кримінальний» хірургічний довідник, щонайменше, недоцільно. Тут теж потрібно додати, що з врахуванням перманентної реформи судових та правоохоронних органів, яка відбувається вже низку років, і наслідки якої суспільство тільки «очікує» в перспективі, тим більше непотрібно звинувачувати «діагностичний довідник» з кримінального законодавства у всіх складнощах, які сьогодні відбуваються в суспільстві. В усякому разі, потрібно максимально уникати ситуації, яка має образну характеристику: «винен не ведмідь, що корову з’їв, а корова неправа, тому що за поле ходила». Це ще раз підкреслює думку про те, що не кримінальне законодавство є основним, головним «винним» в складній соціальній обстановці.

«Скільки тисяч людей займаються розбоєм, хоча це карається смертю».
Марк Туллій Цицерон

Висновок

Отже, державна реакція на кримінальні правопорушення (злочинність) може проявлятися у різних формах (боротьба, протидія, вплив, контроль, або, як кажуть в сучасних дослідження — забезпечення безпеки), визначення яких залежить від низки основних політичних, соціально-економічних, ідеологічних, правових та інших суттєвих ознак. Однак у будь-якому типу державного устрою основними в такий реакцій є наявність двох взаємопов’язаних складових. Це — кримінальне законодавство, яке в Україні існує, як відомо, у вигляді кодифікованого законодавчого акту — Кримінального кодексу, яке є необхідним підґрунтям для охорони найбільш важливих інтересів та цінностей та легального (офіційного) здійснення державою різної, в тому числі й примусової діяльності. Друга складова — це якісна діяльність відповідних організацій з «безпосереднього» застосування положень цього законодавства в суспільне життя. Саме виходячи з розуміння, що «Кесарю кесареве» або «кожному своє», і потрібно розмежовувати основні завдання, яке потрібно сформулювати і перед кримінальним законодавством і перед практикою його застосування. Так, вони мають загальне спільне завдання, але ніколи не потрібно змішувати їх конкретні завдання. Кримінальне законодавство «тільки» створює необхідну правову базу, і для цього його положення повинні мати чіткі, однозначні, викладені «зрозумілою» мовою правові положення. Потрібно виключити практику прийняття кримінально-правових актів без необхідного обґрунтування, обговорення, фахової експертизи. Ці акти повинні відповідати обов’язковим умовам, частина з яких висвітлювалася і в цій публікації. Все інше, а саме: як це буде реалізовано в умовах соціального життя, наскільки це буде корисним або «не дуже» корисним у сучасних умовах, наскільки воно буде мати необхідний вплив на соціальну ситуацію, чи буде мати місце повторне вчинення кримінальних правопорушень та ін., можливо встановити тільки за умови якісного (не формально-цифрового) аналізу практичного застосування цього законодавства, умовно кажучи, його накладення на умови соціального життя.

Безумовно, кримінальне законодавство не повинно бути рутинним. Воно завжди повинно відповідати (відображати) тим змінам, які відбуваються у суспільному житті. Для цього потрібно використовувати накопичений багатьма поколіннями вітчизняний фаховий досвід та ті зарубіжні «підказки», які досить часто є слушними. При цьому вважаю, що реформи у кримінальному законодавстві повинні відбуватися, в першу чергу, в Особливій частині. Динамічні зміни, які відбуваються у суспільному житті, повинні передбачати кримінальну відповідальність за конкретні суспільно небезпечні діяння (групи діянь) та не передбачати відповідальність за діяння, які в сучасних умовах втратили свою суспільну небезпеку. В той же час, догматичні положення, які є у нас і які вже мають давню історію та продовжують «спокійно» функціонувати й у зарубіжних, в тому числі, і в розвинутих, державах, заслуговують на можливу корекцію, але потребують більш виваженого до себе ставлення. Це, на мою думку, потрібно завжди враховувати.

І на останок. Багато років я працюю у сфері кримінально-правових досліджень і з великою повагою і розумінням ставлюся до положень кримінального права, положень кримінального законодавства, положень суміжних галузей права та законодавства, які спільно «працюють» над дотриманням прав і свобод людини, створенням обстановки безпеки в суспільстві та забезпеченням правопорядку в державі. Але це дуже складна сфера реалізації суспільних намірів, враховуючи ті «хірургічні» методи впливу, якими вона володіє. Так, «відверті» кримінальні правопорушення завжди повинні знаходитися у сфері її інтересів. Що ж стосується «інших» визначень цього законодавства, які часто мають у своєму змісті багато так званих емоційних, економічних, політичних, навіть особисто-суб’єктивних всього хвилинних складових, котрі, до речі, можу бути викладені «незрозумілою» мовою, то тут потрібно бути значно виваженими щодо їх впровадження та використання. Чезаре Беккарія у своєму відомому трактаті «Про злочин та покарання» писав: «Якщо тлумачення законів — зло, то їх «темрява», що змушує вдаватися до тлумачення, — не менше зло. І це зло буде набагато небезпечнішим, якщо закони написані на мові, «чужої» народові. Будучи не в змозі судити про ступень своєї свободи чи свободи своїх співгромадян, громадянин потрапляє в залежність від кучки «посвячених», оскільки така мова законів, незрозумілою народу, перетворює кодекс з книги усіма шанованою і всім доступною, у книгу квазіприватну й доступну лише для вузького кола осіб». Ми, на мою думку, також завжди повинні враховувати і відоме висловлювання Жан-Жака Руссо: «Мудрий законодавець починає не з видання законів, а з вивчення їх придатності для даного суспільства». Тому, незважаючи на розвиток людської цивілізації, непотрібно вважати, що ми розумніше за всіх. Ні, є загальнолюдські думки наших попередників, які підтверджують свої розумність часом свого існування, є сучасні корисні міркування, які потрібно завжди враховувати. Інакше ефемерні надії на «універсальність» та «всемогутність» кримінального законодавства, наявність наукового чванства буде і надалі ускладнювати функціонування всієї кримінально-правової сфери на законодавчому, доктринальному та практичному рівнях з усіма відомими наслідками і для людини, і для суспільства, і для держави.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram