Кінець договору про дружбу з РФ, або Чому не треба боятися називати речі своїми іменами? | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Кінець договору про дружбу з РФ, або Чому не треба боятися називати речі своїми іменами?

Опубліковано

on

Владислав Власюк, генеральний директор Директорату з прав людини, доступу до правосуддя та правової обізнаності Мін`юсту

Як відомо, Президент України Петро Порошенко своїм Указом від 19 вересня цього року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 вересня 2018 року «Про Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» фактично і юридично розпочав процес розірвання цього договору.

Загалом про договір

Щоб бути до кінця коректним, йдеться про офіційне повідомлення однією стороною договору іншої про відмову від його автоматичної пролонгації (ще на десять років). Таким чином, першого квітня 2019 року Договір про дружбу фактично і юридично втрачає чинність. Водночас важливо розуміти основні правові наслідки такого кроку, а також розібратися, де нас обманюють представники деяких політичних сил.

Договір про дружбу не містить жодних унікальних правових норм, які б не відображали об’єктивно існуюче міжнародне право.

Тут мені залишається лише повторити позиції найкращих національних юристів-міжнародників. Перш за все треба усвідомлювати, що Україна та Росія перебувають у стані збройного конфлікту, і цей стан триватиме доти, доки Україна не поверне контроль над окупованим Донбасом і Кримом. У свою чергу, це означає, що права та свободи громадян України в Росії, а Росії — в Україні визначатимуться, в тому числі, нормами міжнародного гуманітарного права, причому незалежно від бажання чи небажання країн. На додачу, допоки Росія є членом Ради Європи, правові відносини між державами, їхніми громадянами врегульовує Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод. Конституційні норми як України, так і Росії гарантують іноземцям такі ж права і свободи (окрім деяких, як-от участь у виборах чи військова повинність), як і власним громадянам.

Багато інших положень Договору про дружбу лише дублюють норми міжнародного права, зокрема щодо поваги до територіальної цілісності й недоторканості кордонів. Ті ж положення, що залишаються, стосуються здебільшого створення та функціонування різноманітних двосторонніх органів, комісій тощо, покликаних «розвивати відносини та зміцнювати дружбу» між Україною та Росією. Не коментую, тут і так все зрозуміло: яка може бути дружба із загарбником і вбивцею?

Чому ми досі не зробили чіткий вибір у питанні війна/дружба?

Ми досі не робимо чіткий вибір у філософії «війна/дружба». Цілком можливо, що й на краще.

Основна проблема з денонсацією договору про дружбу насправді виходить далеко за межі його тексту й полягає у триваючій дихотомії визнання Росії агресором поруч зі збереженням в цілому нормальних з нею правових відносин. Іншими словами, мало хто з еліти держави, не кажучи вже про пересічних громадян, заперечує війну з Росією. Проте юридично ми повинні були б, за такою логікою, запровадити воєнний стан та розірвати з нашим «дорогим» сусідом будь-які стосунки, включаючи дипломатичні. Цього не відбувається. Водночас нарешті (це моє переконання, що давно пора) ми розриваємо договір про дружбу.

Отже, ми продовжуємо залишатися в доволі дивній парадигмі: визнаємо РФ агресором, говоримо про війну з нею, розриваємо деякі з договорів, проте водночас торгуємо (попри спорадичне введення санкцій) та зберігаємо деякі інші двосторонні домовленості. Хочеться вірити, що ми це робимо лише там, де нам вигідно. Чи треба Україні вийти з режиму подвійності стандартів? Мабуть, так. Хоча Іран і США досі зберігають дію аналогічного договору про дружбу, проте останній, на відміну від договору між Україною та Росією, містить корисне для обох сторін положення статті 21 про передачу спорів на розгляд Міжнародному суду ООН. Схожим чином Нікарагуа та США свого часу домовилися про розгляд спору між ними в Міжнародному суді ООН, що й закінчилося ухваленням рішення у справі Нікарагуа від 1986 року.

Забігаючи наперед, зазначу, що Договір про дружбу між Україною та Російською Федерацією, на жаль, не містить застережень про розгляд спорів між Україною і Росією Міжнародним судом ООН. З іншого боку, існуючий стан речей дозволяє бути прагматичним: користуватися вигідними нам моментами й розривати невигідні під 100-відсотково зрозумілим претекстом війни з РФ, не нами розпочатої, окрім всього.

І з іншого боку треба визнати, що планета в нас одна й найближча перспектива України — це співіснування поруч із Росією. Рано чи пізно домовлятися доведеться, а от на яких умовах — залежить насамперед від нас.

У цій системі важливо мати точки опори, до яких, вочевидь, належать такі: абсолютна повага до територіальної цілісності України (отже, повернути Крим та назавжди забрати кораблі Чорноморського флоту РФ), невтручання у внутрішні справи України (в тому числі припинити підтримку «народних республік»), рівність та партнерство у всіх сферах. Лише на таких умовах допустимо буде змінити актуальний курс на денонсацію двосторонніх договорів курсом на їх зважений перегляд. Причому останній матиме сенс лише для поглиблення та уточнення співпраці між країнами за умови щирого бажання ці домовленості виконувати.

Про «страшилики» та дещо інше

Й останнє — популярні «страшилки» від «видатних» експертів. Деякі з них вчилися там же, де і я, але, видно, в нас були різні підручники. По-перше, вони кажуть, що «Росію треба засудити в Міжнародному суді ООН, і це буде складніше, якщо ми денонсуємо договір». Щоб зрозуміти кволість цього «аргументу», достатньо переконатися в двох пунктах: що договір про дружбу не передбачає розгляду суперечок між державами в Міжнародному суді ООН і що Статут останнього робить такий розгляд можливим лише за наявності згоди на те держав-сторін спору.

Отже, договір про дружбу аж ніяк не впливає на здатність України «засудити» Росію в Міжнародному суді ООН, бо не містить жодної про нього згадки. Далі експерти пишуть, що «замість того, щоб тягати Росію по судах за порушення територіальної цілісності, ця влада вирішила розірвати договір про дружбу». Шкода, не уточнюють, по яких саме судах ми маємо «тягати» Росію і яким, вибачте, боком тут договір про дружбу. До Міжнародного суду ООН — ні, про це докладно сказано вище. Які ж тоді суди, які докази й кому передавати — цю таємницю нам не розкривають.

Нарешті, нам кажуть, що договір містить «зобов’язання Росії поважати наші кордони». Думаю, кожен може переконатися (на четвертому році фактично війни), як Росія їх «поважає». Нам не потрібне непрацююче положення, а повага до кордонів держав визначається в міжнародному праві чимось значно глобальнішим, аніж двосторонній договір.

Й останнє. Договір про дружбу України з Росією не визначає бути нашій державі чи не бути? Він не впливає на існування та юридичне визнання України з боку інших держав, насамперед Росії. Говорити та писати подібні дурниці — це просто не фахово.

Вірте в міжнародне право та вивчайте його, воно насправді значно важливіше ніж багатьом здається.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

НАБУгейт: чого очікувати далі?

Опубліковано

on

От

Скандал з корупцією в Укроборонпромі став «контрольним пострілом» по неефективності НАБУ. Кардинально змінити ситуацію можна двома шляхами: провести новий конкурс або розформувати НАБУ і САП.

Тиждень тому США в особі свого посла Марі Йованович (яка вимагала звільнення прокурора САП Назара Холодницького) по суті визнали крах антикорупційних проектів в Україні. А остання частина розслідування програми «Наші гроші» з усією очевидністю констатувала інституційний, функціональний і моральний крах головного антикорупційного органу Національного антикорупційного бюро.

Після оприлюднення цих фактів корупції в оборонці в ЗМІ вибухнув справжній НАБУгейт. Основна причина — ефект ошуканих суспільних очікувань. Для багатьох стало дуже болючим і неприємним відкриттям те, що НАБУ виявилося настільки ж корумпованим і політично заангажованим, як і «старі» правоохоронні органи. І головна відповідальність за такий стан речей — на директорі НАБУ А. Ситнику.

Обрану ним стратегію інформаційного захисту не можна назвати вдалою. Після виставленого в YouTube порівняно м’якого відео-ролика ввечері у вівторок була дуже жорстка заява НАБУ, де звинувачення проти бюро були названі «маніпуляціями». Така позиція «відсікла» від Ситника навіть тих, хто був його традиційними союзниками. Мабуть, їм важко було заперечувати очевидне, не втрачаючи при цьому обличчя в очах колег і громадськості. Так, давній політичний партнер НАБУ, народний депутат з групи «Єврооптимісти» Мустафа Найєм обурився: «Це зрада і ніж у спину всім, хто брав участь у створенні НАБУ, захищав їх репутацію». А Юрій Бутусов жорстко розкритикував аргументацію НАБУ проти журналістів: «Це ви мані пулює те, а не Бігус».

Одночасно члени абсолютно лояльної Ради громадського контролю НАБУ публічно звернулися до А. Ситника із закликом негайно відсторонити підозрюваних співробітників відомства й провести по них службове розслідування. Трохи пізніше з аналогічними вимогами виступив і найближчий соратник НАБУ, голова ГО «Центр протидії корупції» Віталій Шабунін. Йдеться насамперед про першого заступника директора бюро Гізо Углаву.

Малоймовірно, що послідовними лобістами НАБУ рухає прагнення до правосуддя і справедливості. Мова, скоріше, про спробу зробити «цапів-відбувайлів» з Углаву та інших «засвічених» у скандалі співробітників НАБУ, а їх звільненням випус тити пару суспільного обурення — і таким шляхом зберегти на посаді Артема Ситника.

Однак заява НАБУ свідчить: свого першого заступника Ситник здавати не збирається. Принаймні, поки що. По-перше, тому, що Углава — права рука директора НАБУ, по-друге, це був би небезпечний прецедент щодо самого глави бюро. У результаті лише близький до Ситника народний депутат з тієї ж групи «Єврооптимісти» Сергій Лещенко підтримав НАБУ.

Свідчень корупції і непрофесіоналізму в НАБУ було чимало й раніше. Просто сьогодні пред’явлені занадто наочні докази. Варто нагадати, що до викриттів програми Бігуса не лише Лещенко, а й Найєм і Шабунін, зі своїм ЦПК, і багато інших «активістів» захищали керівництво бюро від найменшої критики. А Рада громадського контролю сама ж відбирала кадри в НАБУ, згодом всіляко покриваючи всі їх численні «гріхи».

І сьогодні приходить усвідомлення істинної ролі «друзів НАБУ», яка поставила під сумнів спроможність боротьби з корупцією в Ук раїні в цілому. Як зазначає член парламентського комітету з протидії корупції Ігор Луценко, «саме ці громадські активісти фактично створили для НАБУ—САП режим повної безконтрольності, який іменували «незалежністю». Ця безконтрольність і призвела до ситуації, яку маємо. Втрачені роки, витрачені мільярди коштів з нульовим результатом».

У підсумку на даний момент маємо крах НАБУ за трьома основними напрямками: інституційний крах — не може головна антикорупційна інституція бути замішаною в масштабній корупції; функціональний крах — за 4 роки роботи жодного засудженого високопоставленого чиновника. І справа тут перш за все в низькій якості доказової бази НАБУ, особливо в політичних справах; моральний крах — тут після останньої серії «Наших грошей» і пояснювати особливо нічого.

Можливо, незграбно намагаючись зберегти гарну міну при поганій грі, Ситник знову, як і в його конфлікті з Холодницьким, сподівається на допомогу США. Але в американському посольстві зберігають мовчання з приводу скандалу. Тут виникає логічне запитання до Марі Йованович: чому вона зробила гучну заяву по прокурору САП Холодницькому, а заяв з приводу звільнення Ситника, якому пред’явлені значно тяжчі звинувачення, не було?

Але для країни набагато важливіше отримати відповідь на інше питання: що робити далі в ситуації системного краху НАБУ? Напівзаходами тут уже не обійтися, навіть якщо раптом будуть звільнені Гізо Углава й «засвічені» детективи. Явно прогнила вся система. А в розслідуваннях ситуації в Оборонпромі було задіяно багато співробітників бюро. Вони не могли не знати про корупцію своїх колег, — однак мовчали. Напевно, і сам директор НАБУ був, як мінімум, у курсі всього, що відбувається. У тому числі й активності свого першого зама.

Прийшов час для кардинальних кроків. М’який варіант — кардинальне кадрове перезавантаження НАБУ і САП, звільнення Артема Ситника і Назара Холодницького, після чого проведення нового конкурсу. Однак після всіх скандалів навколо НАБУ багато хто налаштований ще рішучіше. Той же Ігор Луценко вважає: «Реорганізувати діяльність НАБУ і САП можна лише одним способом — ліквідувавши ці непотрібні органи зі спрямуванням звільнених коштів на фінансування Державного бюро розслідувань, яке й повинно розслідувати справи, зараз підслідні НАБУ». Але в обох випадках доцільно виписати судовий припис із забороною «активістам-антикорупціонерам» втручатися в роботу чи зв’язки НАБУ—САП, чи ДБР. Бо результат відомий …

Андрій МИСЕЛЮК,
експерт, політолог,
директор Інститутусоціально-політичного проектування «Діалог»

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Торгівля контрабандою йде в онлайн

Опубліковано

on

Костянтин ГАМКРЕЛІДЗЕ, старший партнер юридичної компанії Dega Partners, адвокат

Держава повинна оперативно врегулювати питання торгівлі в інтернеті, аби зупинити швидке зростання ринку незаконного імпорту.

 

Прем’єр-міністр України нещодавно заявив про необхідність боротьби з контрабандою і вказав на найбільш поширені схеми незаконного ввезення товарів в Україну. Серед них — оформлення вантажних автомобілів як порожніх, перетин кордону великою групою осіб («піджаки»), які частинами переносить велику партію товару, підміна документів, що здешевлює реальну вартість товару. Крім того, використовуються «шостий» метод розрахунку митної вартості, який дозволяє приховувати «сірий» імпорт, та офшорні компанії, коли через симуляцію порушень і подальше рішення суду товар, нібито, повертають за кордон.

Згідно зі звітом Єврокомісії у 2017 році митні органи на кордонах ЄС вилучили понад 31 млн контрафактних товарів на 580 млн євро. При цьому внаслідок порушення митних правил та контрабандного імпорту бізнес зазнає збитків. За даними Державної прикордонної служби, Україна щорічно втрачає 4 млрд доларів. «Чорний» та «сірий» імпорт шкодить усім галузям економіки країни. Наприклад, понад 50% автомобільних шин ввозиться в країну нелегально. Частка контрабанди на ринку плоских панельних телевізорів становить 9—10%, холодильників і пральних машин — 10—15%, телефонів, смартфонів і ноутбуків — 15—20%.

За останніми звітами уряду, боротьба з нелегальним ввезенням товарів дає результати: реалізація плану боротьби з контрабандою щодня приносить державному бюджету понад 400 млн грн. Однак залишається проблема продажу незаконних товарів в інтернеті, яку держава повинна оперативно вирішити.

«Сірий» та «чорний» імпорт має конкурентну перевагу у будь-якій галузі економіки. Ця перевага — необґрунтовано низька ціна. Кордон для такого ввезення товарів настільки прозорий, що митні збори, які обов’язково сплачують законослухняні імпортери, ніяк не впливають на собівартість товару. Близько 80% незаконно ввезених в Україну товарів реалізується онлайн. Так ділку легше сховатися за офіційним брендом та уникнути правової відповідальності — при реєстрації сайту не потрібно надавати відомості про його власника.

Покарати порушника неможливо через складність його ідентифікації. Отже, слід впроваджувати нові методи боротьби з продажем контрабанди через інтернет. Найефективніший спосіб — заборона на використання торгової марки офіційного виробника, що дозволить зупинити роботу до 90% онлайн-торговців у досудовому порядку й розчистити майданчик для реалізації продукції офіційних представників.

Держава повинна якомога швидше врегулювати обіг товарів за допомогою механізмів, які не дозволять розростатися ринку незаконного імпорту. В іншому випадку це може стати непереборною перешкодою для зближення України з ЄС, адже країна з мільярдними оборотами контрабанди в Європі не потрібна.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Цивільний кодекс України — виключно пандектний

Опубліковано

on

Іван ДАХНО, головний науковий співробітник Інституту законодавства Верховної Ради України

Упродовж 92-х років позаминулого століття (1804-1896 рр.) Наполеонівський кодекс вважався маяком континентальної цивільної кодифікації. У 1896 році у французів пальму першості відібрали німці, створивши Німецьке цивільне укладення. Відтак уже понад 120 років німцям належить лідерство кодифікації цивільного права. Карбуючи стройовий крок мало хто з наших військових здогадується, що то — «пруський крок», а дивлячись на конструкції наших цивільних кодексів, далеко не всі наші правники знають, що кодекси беруть початок з Німецького цивільного укладення. Недарма континентальна система права відома ще і як «романо-германська».

 

У лютому 1996 року на семінарі у Ворзелі (під Києвом) автор цих рядків запитав у відомого цивіліста, доктора юридичних наук, професора Опанаса Підопригори, чи перевершить проект Цивільного кодексу, який створювала його група, Німецьке цивільне укладення? Опанас Андронович похитав головою і відповів, що ні. Двадцять п’ятого серпня 1996 р. той проект було затверджено, але не законодавчо. Містив він вісім книг (розділів).

Після довгого марафону Верховна Рада 16 січня 2003 року затвердила третій в історії України Цивільний кодекс. У нього було «ампутовано» дві книги — про сімейне право і про міжнародне приватне право. Від такої «ампутації» кодекс не помер, що свідчить, що «ампутовані» книги не були життєво важливими для кодексу. Опанас Підопригора помер 1 січня 2005 року. Зазначу, що чинний ЦК України не вважається «кодексом Підопригори».

Автор цих років з 1995 року розмірковував над тим, як відібрати у німців пальму першості? Здавалося, що потрібно знайти якийсь важливий розділ, якого наприкінці 19 століття не помітили німці. Потім, у 2016 році, згадалася думка письменника А. П. Чехова про те, що найкраще поліпшує оповідання його скорочення. Отже, наш ЦК слід не розширювати, а скорочувати. Постійно мав на увазі, що родзинкою Німецького цивільного укладення є його «Загальна частина». Вона — німецький юридичний винахід. Німці показали, що може дати генералізація положень. Ці генералізовані положення відомі як «пандекти». У Баварському цивільному кодексі 1856 року не було «Загальної частини», тому він «розпух» аж на 17 тисяч статей. Пандектна «Загальна частина» забезпечила німецькому Кодексу юридичне довголіття.

У передових країнах континентальної системи права в цивільних кодексах немає книг (розділів) про інтелектуальну власність. Я їй не ворог нею опікуюся з 1977 року, але інтелектуальній власності потрібно знати належне місце.

У нас дурниця трапилася 1963 року, коли в ЦК перекочували з «Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 8 грудня 1961 р. відповідні розділи. Більшовики, як відомо, не визнавали поділу права на публічне та приватне, і їм було байдуже куди ліпити інтелектуальну власність. От і приліпили її до ЦК. Окремих законів про інтелектуальну власність в СРСР ніколи не було аж до 31 травня 1991 року. Діяли відомчі нормативні акти.

Переконаний у Цивільному кодексі мають бути лише цивільно-правові норми і його не слід «засмічувати» публічно-правовими. «Засмічення» інтелектуальною власністю трапилося в 1963 і 2003 роках. Юридична громадсткість із цим змирилася й іншого варіанту не уявляє. «Засмічення» сприйняв і О. А. Підопригора.

Отже, з Цивільного кодексу від 16.01. 2003 року книгу четверту «Інтелектуальна власність» — геть. Доречні її положення слід інтегрувати в спеціальні закони з інтелектуальної власності. Книгу про спадкове право розумно буде об’єднати із Сімейним кодексом.

Цивільний кодекс України має бути лише пандектним. Взяти у давньоримського юриста Гая ланцюжок особи—речі—дії і пандекти нанизувати на ланцюжок так, як шашлики нанизуються на шампури. Чим більшої кількості гілок права стосується пандекта, тим краще. З чинного ЦК можна запозичити чимало пандект.

У січні 2019 року один з українських юридичних щотижневиків опублікував підбірку спогадів учасників марафону у зв’язку з ЦК від 16.01.2003 року. Це добре, що для майбутніх поколінь збережено важливі матеріали ще живих учасників і свідків. Автору цих рядків здається, що той марафон чимось нагадуавав полювання на чистокровних вовків. Вовки, як відомо, бояться переткнути лінію червоних прапорців. Та якщо хочемо відібрати у німців пальму першості в цивільній кодифікації, то цю лінію слід обов’язково переткнути. А це означає створення красивого й елегантного, повністю пандектного Цивільного кодексу України. З чого почати? Із зустрічей фахівців, здатних творчо мислити, навіть якщо в них немає наукових ступенів і вчених звань. Паул, Гай, Модестін, Папініан і Ульпіан не були академіками у стародавньому Римі, а який слід залишили!

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.