Connect with us

Думка експерта

Коли Україна ратифікує Стамбульську конвенцію?

Дата публікації:

10 років тому Рада Європи ухвалила Конвенцію «Про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», також відому як Стамбульська конвенція. Україна тоді підписала цей важливий документ, однак на відміну від багатьох держав досі не спромоглася його ратифікувати. Сьогодні це питання знову постає на порядку денному для Верховної Ради.

Чому ратифікація така важлива для нашої країни, і які перспективи для українського суспільства відкриває імплементація положень Стамбульської конвенції? Про це йшлося під час круглого столу, який 14 травня відбувся за спільної ініціативи віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної та Офісу Ради Європи в Україні. До участі в ньому були запрошені представники українського парламенту, уряду, Уповноваженої Верховної Ради з прав людини, Генеральної прокуратури, правоохоронних органів, місцевих органів влади та громадських організацій, причетних до формування та реалізації політики, спрямованої на протидію домашньому та ґендерно обумовленому насильству.

Золотий стандарт

Керівник Офісу Ради Європи в Україні Стен Ньорлов під час круглого столу наголосив, що ґендерна нерівність є першопричиною насильства над жінками та домашнього насильства. Важливість Стамбульської конвенції полягає в тому, що вона стала першим обов’язковим юридичним документом, який запропонував комплексні дії для подолання цього явища.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

«Завдяки захисту жертв, переслідуванню кривдників та скоординованій політиці Стамбульська конвенція є «золотим стандартом» у роботі із запобігання та боротьби з насильством над жінками та домашнім насильством», – зазначив він.

За інформацією заступника Генерального секретаря Ради Європи Бьорна Берге, 34 держави-члени РЄ із 47 вже ратифікували Стамбульську конвенцію. «І в тих країни, де це сталося, відбуваються позитивні зміни в національному законодавстві, створюється безпечна атмосфера, де можуть жити і працювати жінки без страху», – підкреслив він.

На його думку, це не випадково, бо «стандарти Конвенції щодо захисту жінок вищі за ті, які закладені в національні законодавства багатьох країн включно з Україною. Конвенція забезпечує незалежний моніторинговий механізм для оцінки реалізації на національному рівні, надає рекомендації та допомогу для досягнення поступу». А також посилює міжнародну співпрацю, зокрема у притягненні кривдників до відповідальності.

Водночас Стамбульська конвенція – це документ, який спрямований на відстоювання прав людини. На цьому наголосила Координаторка системи ООН в Україні, гуманітарна Координаторка Оснат Лубрані. Конвенція говорить про різні форми дискримінації і конкретні види насильства щодо жінок, і такі менш відомі, як домагання та переслідування. «Це і нові форми насильства, які з’являються, наприклад, у цифровому просторі, або насильство, яке стосується екстремізму», – сказала вона. Конвенція визнає, що жінки і дівчата зазнають дискримінації також всередині однієї статі. Через неї потерпають мігранти, біженці, жінки ромів. «Хочу наголосити, що Конвенція стосується як мирної ситуації, так і ситуації війни», – додала Оснат Лубрані.

Як країна-підписант Україна взяла на себе зобов’язання ратифікувати Стамбульську конвенцію. До цього спонукає й ситуація, в якій вона перебуває. Стен Ньорлов послався на дослідження ОБСЄ, проведене 2019 р., згідно з яким 64% всіх наших співвітчизників вважають, що насильство над жінками залишається поширеним феноменом, а 67% жінок запевняють, що переживали психологічне, фізичне або сексуальне насильство. І половина українок взагалі не знає, що робити в таких ситуаціях.

Проблему домашнього та ґендерно зумовленого насильства загострила пандемія COVID-19. Надзвичайний та Повноважний Посол Німеччини в Україні, представниця головуючої країни в Комітеті міністрів РЄ Анка Фельдгузен послалася на дослідження, проведене в Україні з листопада минулого року, згідно з яким понад 40% жінок вперше зазнали насильства саме у коронавірусний період.

«Можна впевнено говорити про «пандемію домашнього насильства», яка і далі поширюється. Ми вже знаємо, що для того, щоб захиститися від вірусу, слід робити щеплення і носити маски. Щоб захистити жінок від домашнього насильства, слід ратифікувати Стамбульську конвенцію і застосувати її на практиці», – підкреслила вона.

Домашнє насильство – не приватна справа

Віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішіна переконана, що Стамбульська конвенція зумовила велику світоглядну трансформацію у багатьох країнах. Відповідні зміни відбувалися і в нашій державі. «З 2011 р. Україна зробила чимало кроків для того, щоб національне законодавство і практика його застосування були приведені у відповідність до цього документу і принципів, визначених ним», – повідомила вона.

Так, 2017 р. з метою імплементації стандартів, визначених Стамбульською конвенцією, були внесені зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України, які набули чинності у 2019 р. «Питання вчинення домашнього насильства визначено кримінально караним діянням. Це стало першим етапом, який дозволив державі і, найголовніше, – жертвам домашнього насильства говорити, що таке явище існує».

Вагомості роботі в цьому напрямку додав Указ Президента України, спрямований на запобігання та боротьбу з домашнім насильством та захист потерпілих від нього, який був підписаний 21 вересня 2020 р. Він визначив таку роботу пріоритетною для органів державної влади.

У лютому 2021 р. Верховна Рада схвалила в першому читанні законопроєкт, який посилює адміністративну відповідальність за домашнє насильство. А нещодавно парламентським Комітетом з питань правоохоронної діяльності було підтримано цей законопроєкт до другого читання. Зокрема він передбачає можливість розгляду адміністративних справ про домашнє насильство в судах без участі кривдника. «Ми маємо надію, що це прискорить розгляд таких справ, а також збільшить тривалість адміністративних арештів за скоєння вперше домашнього насильства до 10 днів», – пояснила заступниця голови цього Комітету Марина Бардіна.

24 лютого 2021 р. Кабінет Міністрів ухвалив Державну соціальну програму запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі на період до 2025 р. Ольга Стефанішина повідомила, що в квітні поточного року вперше в історії нашої держави уряд виділив понад 250 млн грн для фінансування розвитку системи притулків, мобільних бригад, центрів денного перебування в різних регіонах України. Також вона зазначила: «За цей рік ми плануємо забезпечити повне охоплення всією інфраструктурою, необхідною для роботи з жінками і чоловіками, іншими категоріями громадян, які стають або можуть стати жертвами домашнього насильства. Так само сьогодні ми говоримо і про стандарти притулків, і про стандарти реагування, і про доступ до державної правової допомоги, про наявність гарячих ліній».

Захист прав осіб, які постраждали від домашнього насильства та насильства за ознакою статі, визначено одним із пріоритетів у діяльності Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини. «Ключовим завданням є поновлення прав громадян, які постраждали від такого насильства, на охорону здоров’я, соціальний захист і надання безоплатної правової допомоги», –  поділився представник Уповноваженої Віктор Іванкевич. За його інформацією, за І квартал поточного року до їхнього Офісу вже надійшло майже втричі більше повідомлень про такі порушення прав людини, ніж за аналогічний період торік.

Свою думку має і Міністерство соціальної політики. Його очільниця Марина Лазебна зазначила, що за минулі 10 років справді відбулося чимало вагомих перетворень: «Ми почали змінюватися самі, ми змінюємо стереотипи в суспільстві, руйнуємо бар’єри, припиняємо толерувати дискримінацію і порушення прав людини. Ми підняли рівень суспільного усвідомлення, що домашнє насильство – це не приватна справа, а злочин з довготривалими наслідками, який калічить життя людей». Домашнє насильство – не просто біда і криза окремої сім’ї, це ризики в побудові соціального миру і благополуччя суспільства.

Про що свідчить зростаюча статистика

На самому початку своєї промови Генеральна прокурорка Ірина Венедіктова висловилася на підтримку Стамбульської конвенції: «Ми і словами і діями все робимо для того, щоб відбулася її ратифікація, щоб норми, які в ній прописані, не були лише декларацією».

Вона має всі підстави так казати, оскільки оперує великим статистичним масивом. І, зокрема повідомила, що щодня правоохоронцями реєструється близько двох десятків кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством. Так само щодня до суду скеровується щонайменше 14 таких справ. Торік за статтею «Домашнє насильство» було зареєстровано 3 тис. кримінальних правопорушень. «А взагалі правопорушень цієї категорії у нас було понад 5 тис., і це на 88% більше, ніж у 2019 р.», – зазначила вона.

На думку Генпрокурорки, це не означає, що кількість таких злочинів різко зростає. Інша справа, що правоохоронці почали їх бачити та обліковувати. Це з одного боку. А з іншого – громадяни почали звертатися по допомогу, розуміючи, що мають на це право. Тому динаміка відповідної статистики просто вражає. У 2018 р. із заявами щодо домашнього насильства до правоохоронців звернулися 1,5 тис. потерпілих, у 2019 р. – понад 2,5 тис., у 2020 р. – близько 4 тис., а в першому кварталі поточного року їх уже виявилося 1225.

У 2019 р. скоєно 80 умисних убивств, пов’язаних із домашнім насильством, а в 2020 р. таких було 70. Також торік понад 800 осіб засуджені за статтею «Домашнє насильство».

«Не можна оминути увагою і те, що спостерігається збільшення злочинів у категорії домашнього насильства внаслідок заподіяних незаконних дій психологічного характеру. Цей злочин дуже важко потім доводити. У 2019 р. таких було 760 випадків, а в 2020 р. – вже 1798. За 3 місяці 2021 р. від протиправних дій сексуального характеру під час домашнього насильства потерпіло практично стільки ж осіб, як і впродовж облікування попередніх трьох років»,  – додала Ірина Венедіктова.

Проте навряд чи таку статистику можна вважати остаточною. Нерідко жертви домашнього насильства бояться суспільного осуду і не поспішають видавати своїх кривдників. Вони вважають це своєю приватною справою, мовляв, не потрібно виносити сміття з хати.

Найчастіше такої думки дотримуються й кривдники, які тиснуть на своїх жертв. Чоловік має власну квартиру і вважає, що за її дверима може вчиняти все, що заманеться.

Але траплялися випадки, коли подібну думку розділяли й правоохоронці. На цьому також наголосила Генпрокурорка: «Ми встановили факт, що правоохоронці відмовлялися вносити до Реєстру досудових розслідувань випадки, коли чоловік бив жінку». Це засвідчує або їхній правовий нігілізм, або говорить про громадянську необізнаність. Щоб позбутися подібних проявів, необхідно проводити тренінги за однаковими стандартами для Національної поліції, прокурорів і суддів.

Міністерство внутрішніх справ визначило запобігання та протидію домашньому насильству одним із аспектів своєї роботи. Такі ж акценти ставить і Національна поліція, яка реалізує політику і вживає конкретних заходів реагування на випадки домашнього насильства. Про це нагадала заступниця міністра внутрішніх справ Катерина Павліченко. За її словами, сьогодні проводяться системні навчання поліцейських, оновлюється організаційно-штатна структура. Цього року створені спеціалізовані сектори та мобільні групи реагування поліцейських на випадки домашнього насильства. Зараз їх працює вже 55 по всій Україні. Є й інші поліцейські підрозділи, які реагують на домашнє насильство в рамках своєї компетенції.

Ті положення Стамбульської конвенції, які вже знайшли своє відображення в чинному законодавстві, значно посилили потенціал державних інституцій, зокрема Національної поліції, особливо в частині захисту постраждалих осіб. «Для будь-якої демократичної країни захист прав і свободи людини є найбільшим пріоритетом. Тому ратифікація Стамбульської конвенції посилить механізми захисту від усіх форм насильства стосовно жінок», – підкреслила Катерина Павліченко.

Почесна амбасадорка

2016 р. Україна вже бралася за ратифікацію Стамбульської конвенції, але тоді спроба виявилася невдалою. У Верховній Раді попереднього скликання для позитивного рішення забракло голосів. Тепер до ратифікації має підійти нинішній депутатський корпус.

Виступаючи перед учасниками круглого столу, заступниця Голови Верховної Ради Олена Кондратюк запевнила, що керівництво парламенту готове сприяти і супроводжувати внесення офіційного тексту Стамбульської конвенції на розгляд сесійної зали. Але остаточне слово у цьому питанні залишатиметься за народними обранцями.

«Парламент – це представницький орган усього українського народу, зріз нашого суспільства з усіма його плюсами й мінусами, стереотипами та упередженнями. Тому, звичайно, волі одного керівництва парламенту і профільного Комітету недостатньо для ухвалення позитивного і відповідального рішення. Для цього потрібне сприяння і розуміння самого змісту Конвенції більшістю народних депутатів, а також підтримка ратифікації з боку виборців, яких вони представляють», – пояснила вона.

На думку Олени Кондратюк, ратифікація Стамбульської конвенції залежить від політичної готовності монобільшості: «Це взагалі лакмус для фракції більшості, яка заявляє про європейські перспективи України і мала би взяти найбільшу адвокацію та відповідальність за ратифікацію саме на себе».

Заступниця голови парламентського Комітету з питань інтеграції України до ЄС, керівниця Постійної делегації України в ПАРЄ Марія Мезенцева звертає увагу ще на один момент, який може позначитися на ратифікації: «У парламентському вимірі можна побачити певний «батл» найбільших міжфракційних об’єднань – МФО «Рівні можливості» та МФО за цінності стандартної родини». Останнє з них, як відомо, виступає проти Стамбульської конвенції.

Бар’єри на шляху ратифікації на цьому не завершуються. Особливої уваги потребує Рада Церков, вона має вплив на певну частину депутатського корпусу і українського суспільства. Свій відгомін можуть мати і зовнішні чинники, зокрема ті, що пов’язані з виходом Туреччини зі Стамбульської конвенції, незгодою угорського парламенту ратифікувати цей документ. Противники Конвенції можуть скористатися такими чинниками, тому важливо перехопити у них ініціативу, формуючи громадську думку на користь європейських цінностей.

«Дуже важливою є роз’яснювальна робота, – пояснила  Урядова уповноважена з питань ґендерної політики Катерина Левченко. – Потрібно працювати не з тими, хто абсолютно виступає проти ратифікації, а з тими, на кого впливають її противники».

Для здійснення рішучих кроків щодо ратифікації Конвенції українським парламентом потрібна потужна лобістська кампанія. «Ми очікуємо від Президента України конкретних дій, спрямованих на ратифікацію Стамбульської конвенції. На мою думку, тут нам також не обійтися без підтримки Першої леді, яка, можливо, може стати амбасадоркою ратифікації цього документу. Принаймні, це було б влучно і сприймалося б дуже добре як у стінах парламенту, так і в  суспільстві, оскільки саме Перша леді опікується правами жінок», – зазначила Олена Кондратюк.

Обговорюючи перспективи ратифікації, міністерка соціальної політики Марина Лазебна поінформувала, що, за її інформацією, відповідний доопрацьований законопроект уже потрапив до Офісу Президента України: «Я сподіваюся, що цього разу робота з внесенням його на розгляд Верховної Ради прискориться».

Олена Кондратюк припускає – якщо активізувати роботу з підготовки до ратифікації, вже до осені можна вийти на очікуваний результат. А, на думку Марії Мезенцевої, було б добре, якби Стамбульську конвенцію ратифікували 25 листопада – у Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок: «Ми повинні в цей день не просто знову сфотографуватися з плакатами «Я – проти насилля!», а вже брати активну участь у відтворенні наших зобов’язань як народних депутатів, тобто ратифікувати дану Конвенцію».

Заступник Генерального секретаря Ради Європи Бьорн Берге наголосив, що Стамбульська конвенція є найбільш потужним інструментом для захисту жінок і боротьби з домашнім насильством, і співпраця з Україною дуже вважлива: «Ця багатонаціональна ініціатива спрямована на порятунок жінок і немає нічого, що було б рівним Стамбульській конвенції. Мені дуже приємно спостерігати ту співпрацю, яка є між Радою Європою та українськими органами влади. Це сприяє підвищенню поінформованості та кращому розумінню Конвенції. Цьому також сприяє Проєкт Ради Європи «Боротьба з насильством стосовно жінок в Україні». Ми сподіваємося, що Україна буде наступною країною-членом Ради Європи, яка ратифікує Стамбульську конвенцію в інтересах громадян своєї країни. Рада Європи готова підтримати вас у всіх заходах, необхідних для цього», – заявив Бьорн Берге.

Думка експерта

АМУ: законопроєкт 3508-д не вирішить проблеми підприємств теплопостачання

Опубліковано

on

4 червня у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу» №3508-д. Основна мета законопроєкту – визначення комплексу організаційних та економічних заходів, спрямованих на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу.

Цей законопроєкт є доопрацьованим варіантом проєкту Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання і водовідведення» №3508, який Асоціація міст України підтримує, оскільки він спрямований на врегулювання проблемних питань підприємств тепло- та водопостачання, а саме:

  • погашення заборгованості з різниці в тарифах;
  • реструктуризації існуючої заборгованості за енергоносії;
  • списання нарахованих на таку заборгованість штрафних санкцій.

Водночас оновлений законопроєкт №3508-д пропонує окремі неприйнятні механізми врегулювання проблемних питань підприємств тепло- та водопостачання – погашення заборгованості з різниці в тарифах буде здійснюватися не лише за рахунок коштів державного бюджету, а і за рахунок коштів місцевих бюджетів (на умовах співфінансування). Порядок та умови такого співфінансування будуть визначені Урядом.

Також відрізняється механізм гарантування оплати природного газу підприємствами ТКЕ, який буде здійснюватися шляхом:

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини
  • надання учасниками процедури урегулювання заборгованості фінансових та/або інших гарантій на суму реструктуризації (крім суми заборгованості, погашення якої проводиться за рахунок видатків бюджетів) або будь-якого виду забезпечення, передбаченого законодавством України, за згодою сторін;
  • прийняття відповідного рішення органом місцевого самоврядування (або військово-цивільною адміністрацією), що представляє громаду, до комунальної власності якої належить така теплопостачальна або теплогенеруюча організація, або органом місцевого самоврядування (ВЦА), на території якого провадять ліцензовану господарську діяльність теплопостачальна чи теплогенеруюча організації не комунальної форми власності на виробничих об’єктах (що розташовані на відповідній території області або громади, здійснюючи постачання теплової енергії та надання споживачам цієї територіальної громади послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, послуг з постачання теплової енергії та постачання гарячої води).

Крім того, законопроєкт №3508-д пропонує включити представників НКРЕКП до складу територіальних комісій з визначення обсягу заборгованості з різниці в тарифах.

Асоціація міст України зауважує і на інших недоліках цього проєкту Закону, які ускладнюють вирішення проблемних питань галузевих підприємств. З огляду на це, окремі положення законопроєкту №3508-д потрібно суттєво допрацювати. Зокрема, необхідно:

  • передбачити відшкодування заборгованості з різниці в тарифах виключно за рахунок коштів державного бюджету;
  • збільшити строк реструктуризації заборгованості (не менше 10 років);
  • виключити зі складу територіальних комісій з визначення обсягу заборгованості з різниці в тарифах представників НКРЕКП, як зацікавленої сторони;
  • внести зміни до Державного бюджету України на 2021 рік, передбачивши у ньому кошти у обсязі 30 млрд грн на відшкодування заборгованості з різниці в тарифах.

Асоціація міст України вислювлює стурбованість, що найближчим часом може бути прийнятий Закон, який не вирішить комплексно та остаточно проблеми підприємств ТКЕ, оскільки парламентський Комітет з питань енергетики та житлово-комунальних послуг ухвалив рішення щодо підтримки законопроєкту №3508-д за основу та в цілому.

Нагадаємо, 3 червня під час засідання Палати місцевих влад Конгресу місцевих та регіональних влад Президент України Володимир Зеленський висловився на підтримку пропозиції щодо списання боргів підприємств ТКЕ перед НАК «Нафтогаз України» (див. відео)

Джерело: Асоціація міст України

Читати далі

Думка експерта

Докази мають бути достатніми чи вірогідними: в чому логіка законодавця?

Опубліковано

on

Людмила МАЙСТРЕНКО,
адвокат, заступниця керуючого партнера АО «Універсальний правовий центр»

Як відомо, із ГПК повністю вилучено таке поняття та ознаку доказів, як «достатність». Проте чи правильно це? Представники правничої спільноти пам’ятають гасла, які активно використовувалися в 2016 — 2017 рр. ініціаторами судової реформи як підгрунтя для кардинального оновлення трьох основних процесуальних кодексів: ЦПК, ГПК та КАСУ. Одним із таких гасел було те, що процесуальні закони потребують уніфікації.

Дещо про уніфікацію кодексів

Не без нюансів, проте уніфікація кодексів таки відбулася. Всі вони були прийняті в новій редакції з нормами та поняттями, що певною мірою є аналогічними або схожими за змістом і процесуальним призначенням. Далі із 15.12.2017 р. розпочалося їх практичне застосування.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Помітній уніфікації було піддано й норми, які стосуються доказів і доказування. В усіх трьох кодексах було майже аналогічно за змістом викладено норми про ознаки доказів: належність (ст. 73 КАС, ст. 77 ЦПК та ст. 76 ГПК) та допустимість (ст. 74 КАС, ст. 78 ЦПК та ст. 77 ГПК). Аналогічно і за змістом, і за структурою було викладено норми про достовірність доказів (ст. 75 КАС, ст. 79 ЦПК та ст. 78 ГПК) та про достатність доказів (ст. 76 КАС, ст. 80 ЦПК та ст. 79 ГПК).

Зокрема, ст. 76 КАС, ст. 80 ЦПК, ст. 79 ГПК в редакції, що набула чинності з 15.12.2017 р., мали назву «Достатність доказів». Цими статтями було встановлено, що для цілей судочинства всіх трьох видів достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У такій редакції вказані норми трьох процесуальних кодексів, у тому числі і ГПК, діяли майже 2 роки. Проте 20.09.2019 р. Верховна Рада України прийняла Закон № 132-IX під назвою «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні». Уже традиційно наш законодавець «супутньо» з тематикою закону, стимулюванням інвестиційної діяльності, вирішив внести зміни до низки законів, які за змістом до інвестиційної діяльності якщо й мають стосунок, то аж занадто прихований. Цим Законом № 132-IX було внесено зміни й до Господарського процесуального кодексу.

Примітно, що внесені в ГПК зміни стосувалися лише норм, які стосуються доказів і доказування. Зокрема, цим законом повністю вилучено з ГПК поняття «достатність доказів» шляхом викладення ст. 79 ГПК у новій редакції з новою назвою «Вірогідність доказів». А зміст цієї норми ГПК тепер звучить так: «Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування». Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання?

Із назви Закону№ 132-IX можна припустити, що саме в нормах ГПК, зокрема саме в тих, які регулюють питання доказів і доказування, і крився «диявол», який негативно впливав на інвестиційну діяльність в Україні. Так само можна припустити, що ці норми Господарського процесуального конкурсу до змін були неякісні чи неефективні, тому й підлягали зміні.

Законодавчі таємниці

На жаль, причина для внесення саме таких змін до ГПК залишається звичною для правників таємницею. Вже багато років народні обранці не обтяжують себе роботою та не займаються підготовкою грунтовних і переконливих пояснювальних записок до законопроектів. Так само і пояснювальна записка до законопроекту № 1059 (зареєстрований 29.08.2019 р.), який 20 вересня цього ж року став Законом № 132-IX, не містить бодай якихось зрозумілих пояснень таких змін у процесуальний закон. До внесення цих змін я навіть не зустрічала якохось помітних дискусій у правничому середовищі на тему необхідності виключення з Господарського процесуального кодекса норми про достатність доказів. При цьому, прийнявши Закон № 132-IX із дефектами підготовки його законопроекту, законодавець у результаті без відповіді залишив кілька серйозних питань. Так, із ГПК повністю вилучено таке поняття та ознаку доказів, як «достатність». Проте чи правильно це?

Хоча «достатність» доказів не була окремо нормативно закріплена в процесуальних кодексах до 2017 р. саме як ознака доказів, це поняття зовсім не було новим і невідомим для процесуальної науки та практики, і не тільки в сфері господарського судочинства. Достатність доказів давно відома також і цивільному процесу, й адміністративному судочинству.

По-перше, про достатність доказів ішлося й до 2017 р. в процесуальних нормах про оцінку судом доказів (прямо — в ст. 212 ЦПК у редакції до 15.12.2017 р. та в ст. 86 КАС у редакції до 15.12.2017 р., а також не прямо, проте за змістом, і в ст. 43 ГПК у редакції до 15.12.2017 р.). По-друге, вже досить давно в науці процесуального права закріплено усталену думку, що достатність доказів — це взаємозв’язок сукупності доказів, яка дозволяє суду зробити висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані, тобто достатність доказів — це сукупність доказів у справі, яка дає змогу вирішити її. Визначення характеристики достатності доказів і взаємного їх зв’язку в їх сукупності зводиться до вирішення питання про те, чи встановлені обставини, що становлять предмет доказування, чи є можливість на основі аналізу зібраних фактичних даних вирішити справу? Деякі науковці, з якими варто погодитися, визначають достатність доказів в якісному аспекті як властивість доказів, яка надає можливість покласти їх сукупність в основу процесуального рішення. Можна з упевненістю сказати, що суд вирішує, що доказів достатньо тоді, коли вони сформували внутрішню обґрунтовану впевненість суду в тому, що певна обставина мала місце. А така впевненість прямо не залежить від того, скільки саме окремих доказів подала та чи інша сторона й не вимагає подання якомога більшої кількості доказів. Тобто достатність — це про вагомість доказів, а не про їх кількість.

Натомість ГПК у редакції Закону № 132-IX повністю позбавлений такої ознаки доказів, як достатність, поняття достатності доказів вилучене також і з норм про оцінку судом доказів. Проте чи виправдано це, чи може цю ознаку повноцінно замінити нова категорія — вірогідність доказів і чи є рівноцінною та розумною така заміна? На мою думку, ні.

Так, ЄСПЛ у рішенні 23.08.2016 р. у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» (J.K. AND OTHERS v. SWEDEN) вказав, що в країнах загального права в кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt). Натомість у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Щодо поняття «стандарт доказування»

Як зазначав суддя Верховного Суду К. Пільков, досліджуючи поняття стандартів доказування, напрями, в яких ЄСПЛ висловлювався про застосування стандарту доказування, стали стимулами для вітчизняної судової практики, яка за доволі короткий час сприйняла цю категорію, а саме поняття «стандарт доказування» набуло того значення, з яким воно використовується в доктрині тих правових систем, з яких походить. Пільков К. також відзначив, що лише в господарських справах Верховний Суд вказував на те, що принципу змагальності в господарському судочинстві найбільшою мірою відповідає стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 10.09.2019 р. у справі № 916/2403/18), і саме цей стандарт, як правило, має застосовуватись при розгляді господарських спорів (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 р. у справі № 910/18036/17 від 14.08.2018 у справі № 905/2382/17).

У подальшому в практичній площині Верховний Суд кілька останніх років неодноразово звертався до стандарту переваги більш вагомих доказів як до стандарту доказування в господарських справах (постанови КГС Верховного Суду від 23.10.2019 р. у справі № 917/1307/18; від 18.11.2019 р. у справі № 902/761/18; від 04.12.2019 р. у справі № 917/2101/17; від 25.06.2020 р. у справі № 924/233/18). Аналогічний стандарт доказування було застосовано й Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 р. у справі № 129/1033/13-ц.

Як видно з указаного, стандарт переваги більш вагомих доказів («баланс вірогідностей» (імовірностей) — це стандарт доказування. Стандарт доказування не є ознакою доказу (правилом про доказ), таким, як належність, допустимість, достовірність та достатність. Це елемент змагальності процесу, спеціальне правило, яким має керуватися суд при розгляді справи, об’єктивним критерієм, на підставі якого суд оцінює докази для встановлення фактів справи, елементом в алгоритмі оцінки судом доказів.

Тому вважаю, що законодавець, вносячи зміни до ГПК і викладаючи його ст. 79 у новій редакції під назвою «Вірогідність доказів», таким чином позбавляючи господарський процес норми про достатність доказів, невиправдано поставив знак рівності між достатністю як ознакою доказів та «балансом вірогідностей (імовірностей) як стандартом доказування, запозиченим із практики ЄСПЛ, і помилково та штучно позбавив господарський процесуальний закон поняття достатності доказів.

Звісно, унормування й закріплення в ГПК правил цього стандарту не викликає заперечень саме по собі. Сумнівним є спосіб, в який це унормування здійснене законодавцем, адже повне виключення з ГПК норми про достатність доказів вочевидь є поспішним і невиправданим.

Більше того, на мою думку, стандарт переваги більш вагомих доказів, як стандарт доказування, застосовується якраз для того, щоб суд правильно сформував внутрішнє переконання щодо достатності або недостатності доказів для висновку про наявність чи відсутність певної обставини, на яку посилаються сторони. Цей стандарт слугує висновку суду про достатність доказів, але не заміняє достатності доказів.

Хочу звернути увагу, що нормативно закріплена ознака достатності доказів у Господарському процесуальному кодексі до внесення змін Законом № 132-ІХ жодним чином не перешкоджала судам застосовувати стандарт переваги більш вагомих доказів. Про вказане свідчить величезна кількість рішень КГС ВС із застосуванням цього стандарту, ухвалених у 2018 та на початку 2019 р. р., тобто ДО прийняття Закону № 132-ІХ. Окрім того, вказаний закон викликає й інше серйозне питання. Я вже згадувала вище, що в 2017 р. всі три процесуальні кодекси було значною мірою уніфіковано. Зокрема, всі вони містили аналогічні за змістом статті під назвою «Достатність доказів».

Законом № 132-ІХ відповідну статтю лише в ГПК викладено в новій редакції й достатність доказів виключено лише з цього кодексу. У той же час норми про достатність доказів у первісній редакції продовжують існувати в ЦПК та КАС і застосовуються на практиці й сьогодні. І навпаки, стандарт переваги більш вагомих доказів у виді статті під назвою «вірогідність доказів» існує лише в ГПК, а в ЦПК та КАС такий стандарт не знайшов свого нормативного закріплення.

Де логіка?

У чому ж тоді була логіка законодавця? Невже для розгляду, наприклад, цивільної справи достатність доказів необхідна, а для розгляду господарської — ні? Чому? І навпаки, за логікою народних обранців виглядає так, що стандарт доказування, який грунтується на стандартах, напрацьованих у практиці ЄСПЛ, потрібен і важливий лише для господарських справ, а для цивільних — ні. Чи є в цьому логіка, чи можемо ми, правники, одержати переконливе пояснення таким новаціям?

Моя відповідь на ці питання така: жодної логіки немає й шукати її не варто. Очевидно, що внесення змін до ГПК Законом № 132-ІХ — це чергова демонстрація низького рівня якості законотворчої роботи нашого Парламенту. Неприємно дивує й те, що законотворці перед голосуванням законопроекту вочевидь навіть не вивчали матеріалів, які щоразу готує апарат Верховної Ради в допомогу їм же, депутатам.

Досі на сайті Верховної Ради України в картці законопроекту №1059 можна знайти і висновок головного науково-експертного управління Верховної Ради України, і зауваження її головного юридичного управління, в яких, крім іншого, зазначено й про те, що назва проекту закону не відповідає його змісту, оскільки ряд змін до законодавчих актів України не стосуються врегулювання суспільних відносин у сфері інвестиційної діяльності (йдеться якраз про зміни до ГПК), і про те, що норми загальної частини ГПК, ЦПК та КАС є ідентичними, а відтак аналогічні зміни щодо визначення понять «достовірні докази» та «вірогідність доказів» мали б бути внесені також до ЦПК і КАС.

Недоліки — як норма

Прикро, проте недоліки законотворчої техніки вже стали для нас нормою. Однак особливо небезпечно, коли подібного роду недоліки стосуються процесуального закону, адже цей закон за своєю правовою природою є зводом правил і судових процедур, які найменшою мірою піддаються єдності в правозастосуванні, але застосовуються щоденно всіма судами в державі безвідносно до суті спору.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду). Частина третя. Сучасні напрямки політики держави у протидії оргзлочинності

Опубліковано

on

Продовження. Початок ч.1, ч.2

Організована злочинність сьогодні високопрофесійна та політизована. Олігархічно-злочинні клани, володіючи матеріальними та фінансовими ресурсами й переманюючи на свій бік для обслуговування власних інтересів професійні кадри, в тому числі правоохоронних органів, створили для забезпечення своєї діяльності специфічну систему влади, а тому держава знаходиться на такому етапі розвитку, який вимагає неординарних і дієвих підходів до протидії оргзлочинності. А для цього потрібні більш суттєві політико-вольові, організаційні та правові заходи, про що доводять у статті наші автори — головний науковий співробітник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України, доктор юридичних наук Олена БУСОЛ і професор Національного транспортного університету, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України Богдан РОМАНЮК.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Бюджет та фінансові збитки

Добре відома інша закономірність — бюджетні ресурси формуються в умовах безпеки, правопорядку і стабільності в державі та прогресивного підходу до цього переважної частини населення. Забезпечення таких умов покладено на державні органи, ефективність діяльності яких прямо залежить від практичного досвіду та професіоналізму персоналу. Це, в свою чергу, значною мірою залежить від розміру оплати їх праці та матеріально-технічного забезпечення. Скорочення видатків бюджету з певною політичною метою для населення, управлінських категорій бюджетників та воєнізованих структур — гарантії її безпеки і правопорядку, призводить до зубожіння як населення, так і державних кадрів, послаблює ефективність діяльності владних інституцій. Провідникам будівництва держави з ринковою економікою слід пам’ятати, що в Україні відбулися не тільки зміни права власності, але й значні кореляції в суспільних відносинах. Якщо раніше при соціалізмі кожен громадянин був найманим працівником у держави й діяла відносна соціальна рівність, то сьогодні, принаймні, існує три категорії громадян: приватні власники; наймані працівники та державні службовці всіх категорій, якими комплектується державна машина, що управляє та захищає державне утворення та його творців — народ. Остання категорія громадян, особливо військові та атестовані працівники правоохоронних органів, працюють у режимних умовах, з ненормованим робочим часом, часто з ризиком для життя і здоров’я, великою відповідальністю й значними обмеженнями в житті та поведінці, не мають права займатися підприємницькою діяльністю і, в переважній більшості, не володіють достатніми капіталами, які забезпечували би їм повний соціальний захист. Але нині ми бачимо тисячі військових пенсіонерів, які вимушені звертатися до суду з метою добитися законної суми пенсії, бо держава весь час вдається до всіляких законодавчих і часто незаконних маніпуляцій, аби не сплачувати тим же екс-правоохоронцям законно зароблені кошти.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Недостатньо соціально захищеним працівникам правоохоронних органів важко протистояти відгодованим, озброєним та технічно оснащеним злочинним угрупованням. Тому вони потребують повного соціального захисту за рахунок бюджетних ресурсів держави як у період служби, так і на пенсії, адже це є конституційним обов’язком держави. Нині не потрібні державі професійні кадри управлінців і правоохоронців, які вимушені найматися на службу в приватні структури. Свої знання, досвід та інформацію, набуту на державній службі, вони вимушені передавати приватним господарям, і часто не в інтересах держави та суспільства, а в інтересах злочинних організованих структур. Не є винятками й факти влаштування після закінчення, або через невеликий проміжок часу на службу до приватних компаній курсантів закладів вищої освіти силових структур, витрати на навчання яких, зокрема у сфері високих інформаційних технологій, здійснює держава. Від цього Україна несе фінансові збитки, які значно перевищують необхідні фінансові затрати для належного забезпечення цих категорій службовців.

А як оцінити моральне зубожіння та викривлення свідомості? На державній службі залишаються лише сильні особистості, але переважно зі своїми економічними інтересами, й далеко не професійні кадри. Держава може мінімізувати організовану злочинність лише завдяки професійним, високоморальним працівникам із високим матеріально-фінансовим забезпеченням, як це має місце в розвинутих європейських державах.

Організована злочинність, як надзвичайно небезпечне суспільне явище робить проблему впливу на неї надзвичайно злободенною та актуальною в усьому нашому суспільстві, адже вона вимагає широкої системи злагоджених дій для її мінімізації не лише державних, зокрема правоохоронних, органів, а й вчених-правознавців, філософів, економістів, кримінологів, громадськості. Яких би новітніх правоохоронних органів ми не створювали б в Україні чи змінювали їх назви, форму одягу їх працівників, звань та навіть ефективні заходи протидії організованій злочинності не принесуть бажаного результату, оскільки вона міцно вкорінена в Україні, де існує ціла система причин та умов для її успішного існування. Не слід забувати, що організованій злочинності, як і будь-якому виду злочинності, притаманна самодетермінація. Тому й вплив на організовану злочинність, як і корупцію, повинен здійснюватися за допомогою цілого спектру системних заходів. Найпершим й основним напрямком у діяльності суспільства на всіх етапах його історичного розвитку, в процесі впливу на злочинність, має бути усунення причин та умов її існування, запобігання, припинення злочинів тощо. Це має бути цілий комплекс заходів, які є основою системи впливу держави й суспільства на злочинність, тобто продумана державна політика.

Якщо кримінальне покарання впливає на злочинність через дію на особу злочинця, як крайній акт постфактумного реагування, то всі інші заходи впливу спрямовані, в першу чергу, на профілактику, запобігання та усунення чи нейтралізацію причин й умов злочинності. В результаті цього вказана діяльність за змістом, масштабами заходів і способів, кількістю суб’єктів, що беруть у ній участь, є масштабнішою та системнішою, ніж практика застосування кримінального покарання. І найголовніше — вона є нейтралізуючим, застережливим, запобіжним фактором щодо вчинення протиправних діянь членами суспільства.

Українська організована злочинність глибоко вкорінена в політику, економіку держави та державне управління. Таким чином, розв’язання питання з підвищення ефективності впливу суспільства і держави на оргзлочинність потребує комплексного й системного підходу та відповідної політики. Але з цим, у першу чергу, пов’язане й питання вироблення усталеного наукового поняття державної політики впливу на злочинність — «кримінальної політики». В Україні досі не вироблено такої державної політики, оскільки на заваді, в тому числі, стоїть і сама організована злочинність, яка має відповідні важелі впливу на її формування. Чого варті приклади з націоналізацією, скажімо, «Приватбанку», яка й досі триває і чим закінчиться — ще не відомо; організацією корпоративної системи судової гілки влади, яка більше працює на себе й активно захищається від будь-яких правових намірів держави реформувати цю систему для відправлення справедливого правосуддя. Висновки щодо останньої також підтверджуються тим фактом, що Україна міцно тримає перші місця за кількістю скарг на рішення вітчизняної феміди до Європейського суду з прав людини. Це і є яскравим прикладом та підтверджувальним фактом несправедливого «кривосуддя», що здійснюють вітчизняні суди. До цього можна ще додати значне засилля телекомунікаційного простору ЗМІ, які насправді не працюють на зміцнення незалежності та побудови демократичної, соціальної та правової держави Україна.

Виходячи з практики діяльності щодо впливу держави та суспільства на організовану злочинність, основними способами реагування на неї є:

  • організаційно-методичне та правове забезпечення впливу на злочинність;
  • профілактика злочинності;
  • контроль над злочинністю;
  • протидія конкретним злочинам та їх окремим видам.

Отже, основними напрямами організаційно-правових та інших заходів щодо вдосконалення політики держави в сфері профілактики та протидії організованій злочинності мають стати:

1. Підвищення політичної стабільності в державі, удосконалення конституційних основ розподілу гілок державної влади та подальші кроки в проведенні адміністративної реформи

Зокрема, політична нестабільність в Україні породжується не чітким розподілом повноважень між Президентом України, який є лише главою держави, і найвищим виконавчим органом в державі — урядом. Водночас, згідно з Конституцією України (ст.106), Президент наділений широкими повноваженнями у сфері виконавчої влади, зокрема: призначає за згодою Верховної Ради України прем’єр-міністра України; призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України; призначає керівників центральних органів виконавчої влади, а також Генерального прокурора України, Голову Служби безпеки України, інших керівників правоохоронних органів спеціального призначення тощо, які йому підзвітні. При тому глава держави формально не несе відповідальності за стан злочинності в Україні. Кабінет Міністрів України повинен вживати заходів щодо забезпечення прав та свобод людини й громадянина; громадського порядку; боротьби зі злочинністю (ст.116 Конституції України).

Натомість, судова гілка влади формується повністю незалежними органами (ВРП, ВККС), які переважно складаються із самих суддів, і повністю формують суддівський корпус, відають притягненням суддів до відповідальності та їх звільненням тощо, що призвело до корпоративної закритості цієї гілки влади, оскільки між нею й іншими — законодавчою та виконавчою гілками влади відсутні будь-які важелі для системи стримування та противаг між ними. При тому система стримувань і противаг — досить важливий компонент, оскільки взаємодія і взаємний контроль між незалежними гілками влади, покликана не допускати порушення будь-якою з них закону та здійснювати взаємовідносини між ними на засадах рівності перед законом. Влада в державі єдина й належить народу, вона лише поділяється на окремі гілки.

Безконтрольність судової гілки влади призвела до руйнівних рішень Конституційного Суду України, який, як відомо, в минулому році заморозив антикорупційну реформу в державі, скасувавши ключові положення антикорупційного законодавства, які було схвалено в Україні за наполегливими вимогами наших західних партнерів. Нині постало питання ліквідації Окружного адміністративного суду м. Києва, який себе повністю скомпрометував.

Потребує подальшого вдосконалення й виборча система, яка повинна об’єктивно показувати розклад полiтичних сил у суспiльствi. Слід унеможливити iснування полiтичного радикалiзму, передумов розділення суспільства й створення загроз існуванню української держави через використання некерованих полiтичних конфліктів у законодавчому процесі щодо деолігархізації й посилення боротьби з органiзованою злочиннiстю.

На значні зміни чекає й управлінська сфера державних органів. Потрібна їх чітка систематизація, задля уникнення дублювання функцій. Необхідне впровадження в їхню діяльність нових інформаційних технологій для скорочення надзвичайно великої чисельності бюрократичного апарату, на утримання якого держава тратить колосальні кошти, та зниження корупційних складових. Вкрай важливо переглянути конкурсні форми відбору осіб на державну службу, в тому числі — до правоохоронних органів, з метою їх удосконалення. Нині вони досить формальні й зовсім не враховують найважливішого — стажу роботи конкурсантів і практичних результатів їхньої діяльності, чого не можливо повністю замінити жодними тестами на знання законодавства, загальні навички та здібності.

Некомпетентність державних службових осіб і намагання знищити народовладдя через узурпацію влади політичними партіями та їх лідерами, які контролюються олігархатом та антиукраїнськими силами, веде до втрати всіма гілками влади довіри народу, що породжує прагнення громадян до спротиву й зміни влади.

2. Зміцнення правових гарантій прав і свобод громадян та побудови громадянського суспільства в Україні.

Гарантії прав та свобод людини і громадянина — це встановлена Конституцією та законами України система правових норм, які передбачають способи й засоби, умови й процесуальний порядок здійснення охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина. На жаль, як уже сказано, національні суди ще не досягли належного рівня здійснення правосуддя щодо захисту прав громадян України. Більше того, з дня прийняття Конституції України та процесуального законодавства було передбачено оскарження рішення судів як в апеляційному, так і в касаційному порядку. Але 02.06.2016 р. парламент законом № 1401-VIII вніс зміни до ст.129 Конституції України про те, що касаційне оскарження судового рішення нині можливе лише у випадках, визначених законом. Ця зміна редакції ст.129 Основного Закону є незаконною, оскільки вона звужує права громадян на оскарження рішень судів щодо вибіркових справ адміністративного та інших судових проваджень, є дискримінаційною щодо інших справ і громадян, які цього права не позбавлені. У цьому випадку дивує позиція Конституційного Суду України, який розглядаючи проект закону про внесення змін до ст. 129 Конституції України, не вгледів його неконституційності. У ст. 55 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади тощо. Ці норми ст. 55 Основного Закону є імперативними й чітко виражають категоричне розпорядження держави про права особи на оскарження рішень судів. Таким чином, вони не допускають будь-яких винятків від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів. Окрім цього, в ст. 157 Конституції також в імперативній формі викладений зміст норми, в якій вказується, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина. Виходить, що для парламенту та Конституційного Суду України вказані норми Основного Закону не мають жодного значення. Що це: випадковість, помилковість?

Не менш важливим є залучення до протидії організованій злочинності інститутів громадянського суспільства, для чого необхідно, на законодавчому рівні, проводити подальше вдосконалення форм такої участі. Слід розробити дієву програму правової просвіти громадян та вироблення в суспільстві нетерпимості до методів та проявів організованої злочинності. Корисним буде проведення загальнонаціональних і регіональних зборів, з’їздів тощо для обговорення загальних проблем боротьби з організованою злочинністю, за прикладом держав Західної Європи.

3. Викорінення соціальноекономічних причин та умов, що породжують високий рівень організованої злочинності.

Нині колишні «міняйли», рекетири, «малопідприємці» та «прихоплювачі» перетворилися в «шанованих» бізнесменів-олігархів. Заволодівши важелями впливу на політику держави та її органи управління, вони в добре організованій та замаскованій формі використовують це для руйнування справжньої ринкової конкуренції, створення свого монополізму та досягнення власної основної мети — отримання надприбутків. І це в них виходить незалежно навіть від будьяких негативних процесів, що мають місце в Україні. Наприклад, з минулого року в нашій країні, як і в світі, панує пандемія страшної хвороби, відбувся спад економіки, в державі збанкрутіли тисячі малих і середніх підприємств, збідніло населення, а прибутки найбагатших олігархів України зросли за цей час у два-три рази (https://meta.ua/uk/news/economics/10269-statki-naibagatshih-ukrantsv-u-krizoviirk-zrosli-na-42-eksperti/). Так, на сьогодні в Україні активи трьох найбагатших фізичних осіб складають майже сім відсотків валового внутрішнього продукту країни. Цей показник значно більший, ніж у США (1.4%) та інших розвинутих країнах.

У розпорядженні монополістів державні ресурси й зовнішні ринки.

Наведене чітко відображає той факт, що така надприбуткова економіка для окремих осіб не може існувати без їх організованого впливу на органи державної влади, які покликані проводити належну регуляторну ринкову політику в економіці держави, а насправді — приймають рішення на користь власників бізнесу окремих олігархів, а не в інтересах суспільства.

Монополізація економіки — це руйнування справжніх ринкових відносин, випуск низької якості товарів та надання неякісних послуг і високі ціни на них. Тому Україні вкрай потрібні демонополізація, деолігархізація та деофшоризація. Необхідно також впровадити дiєву систему економiчних засобiв контролю та запобiгання легалiзацiї — «відмиванню» коштiв, здобутих злочинним шляхом, виведення корупційних активів в офшорні зони.

Розпорядженням КМУ від 16 вересня 2020 р. № 1126-р затверджено Стратегію боротьби з організованою злочинністю (далі — Стратегія), що є позитивним кроком. Але в ній не передбачено усіх системних напрямків щодо впливу на організовану злочинність. Знову в основу подолання цього виду злочинності покладено майже одну каральну політику. Недарма вона називається Стратегією боротьби, а не «системними заходами впливу». У ній відсутні такі стратегічні напрями діяльності, як удосконалення економічної та соціальної політики, дерегуляція ринку, організаційно-правові, профілактичні заходи.

Таким чином, уряд мириться з олігархами, їх неринковими діяннями, тінізацією економіки, виведенням активів в офшори. Й саме вони є чи не найголовнішими «розсадниками» для процвітання організованої злочинності в Україні.

4. Впровадження ефективної системи організації й забезпечення діяльності правоохоронних органів, їх взаємодії з іншими органами та організаціями у протидії організованій злочинності.

Позитивними кроками Стратегії боротьби з організованою злочинністю є намір визначення оптимальної системи державних органів, що здійснюють боротьбу з організованою злочинністю, забезпечення координації та взаємодії між ними та іншими державними органами щодо своєчасного виявлення, запобігання та припинення діяльності організованих злочинних угруповань, осіб, причетних до такої діяльності, і притягнення їх до відповідальності, а також створення координаційного органу (Національного координатора), який проводитиме моніторинг і даватиме оцінку стану реалізації цієї Стратегії.

Важливим напрямом у спеціальних підрозділів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, повинно бути викриття корупційних зв’язків злочинних угруповань в органах влади, позбавлення фiнансового пiдгрунтя їх iснування шляхом оперативного відстеження джерел i мiсць збереження незаконних доходiв, контроль за їх фiнансовими надходженнями й внесками, відмиванням «брудних грошей» та встановленням комерцiйних структур, банків, пов’язаних з їх злочинною діяльністю.

Аналітична діяльність оперативних служб стратегічної розвідки спецпідрозділів повинна спрямовувати свої зусилля на аналізі результатів оперативно-розшукової роботи в державних органах управлiння економiкою, фінансами, приватизацією, антимонопольною та зовнiшньоекономiчною діяльністю, а також у банківській сфері. Оперативно-розшукова ж робота має зосереджуватися на викриттi злочинних організацій із корумпованими зв’язками у владних структурах, які здійснюють масштабну злочинну діяльність в економічній та фінансовій сферах держави.

Для цього ми повинні змінити цільові орієнтири їх діяльності. Це означає, що основними показниками роботи спецпідрозділів повинні стати не кількість виявлених організованих угрупувань, куди в абсолютній більшості входять за нині чинним кримінальним законодавством звичайні організовані групи, а дані про кількість виявлених злочинних організацій, їх структуру, корумповані зв’язки в органах влади, масштаби їх діяльності, жертви, фінансові чи матеріальні збитки.

5. Реформування правової системи й удосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері протидії організованій злочинності.

Із метою правового забезпечення ефективної боротьби з органiзованою злочиннiстю пропонуємо:

– створити спеціальну законодавчу базу щодо боротьби з органiзованою злочиннiстю, удосконаливши питання збирання й закріплення доказiв у кримінальних провадженнях;

– переглянути інститут співучасті в Загальній частині КК України й усунути конкуренцію між його нормами та відповідними дефініціями статей Особливої частини цього кодексу. У кримінальному законодавстві необхідно відмовитися від кримінологічних характеристик злочинної групи, а також використання термінів неоднозначного тлумачення. Зі всіх форм співучасті, до організованої злочинності в повному розумінні цього слова слід віднести лише систему злочинних діянь, які вчиняються злочинними організаціями як справжніми організованими структурами;

– передбачити спеціальні процесуальні форми залучення членів організованих злочинних угрупувань до надання допомоги правоохоронним органам і часткове та повне звільнення таких осіб від кримінальної відповідальності чи відбування покарання. З цього питання є достатня світова нормативна практика;

– внести зміни до кримінального процесуального законодавства щодо спеціальних форм розслідування, спрямованих на конфіскацію незаконно нажитого майна та фінансів злочинними організаціями з метою соціального розвитку і знищення живильних основ організованої злочинності, як це, наприклад, відбувається в Італії.

6. Наукове забезпечення дiяльностi щодо впливу на органiзовану злочиннiсть повинно здійснюватися шляхом розширення комплексу поглиблених кримiналiстичних дослiджень цього виду суспільного явища.

Особлива увага має приділятися системному вивченню причин й умов, що породжують цю злочинність, та її негативним впливам на економічну, фінансову й соціальну сфери. Результатом здійснення таких досліджень повинні бути обґрунтовані рекомендації прагматичного спрямування відповідним державним, у тому числі правоохоронним, органам для підготовки й проведення комплексу заходів впливу на організовану злочинність в Україні.

Мiжвiдомчий науково-дослiдний центр з проблем боротьби з органiзованою злочиннiстю при РНБО України повинен стати координатором спрямування наукових розробок у цій сфері iнших наукових установ та закладiв освіти, вiдповiдно до затвердженої Радою безпеки і оборони тематики щорічних дослiджень.

7. Ідеологічне, культурне забезпечення профілактики й протидії організованій злочинності.

Недовіра громадянського суспільства до органів державної влади та низький рівень правових знань населення не сприяють його соціальній активності, в тому числі щодо попередження та протидії організованій злочинності. Тому і є потреба в належній та системній інформованості громадян про заходи держави щодо профілактики та протидії організованій злочинності. Пропаганда політики держави на удосконалення протидії організованій злочинності, впровадження спеціальних освітніх програм з цієї тематики на різних рівнях — у навчальних закладах, ЗМІ тощо — сприятиме формуванню нетерпимого ставлення суспільства до організованих форм злочинної діяльності, зростанню довіри до органів влади та активізації його дій у протидії ОЗГ. Але для цього потрібно також виробити ефективну державну систему моніторингу організованої злочинності, щоб забезпечити потреби в оперативній інформації. Має бути посилена координація діяльності інформаційно-аналітичних підрозділів правоохоронних органів та інших інституцій щодо інформування населення про заходи впливу на організовану злочинність.

Для ідеологічного та культурного забезпечення профілактичних заходів щодо впливу на організовану злочинність та корупцію мають ЗМІ, але українські загальнонаціональні аудіовізуальні медіа сконцентровані в руках певних олігархів і використовуються в іншому напрямку — як інструмент захисту свого економічного монополізму в бізнесі та підтримка власних позицій у політичних і державних органах. Тому частково розпочата робота в Україні щодо реформування цієї важливої сфери діяльності потребує подальших рішучих кроків. Зазначене стосується й деолігархізації та демонополізації медіа, унезалежнення їх редакційної політики, прозорості фінансування тощо.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram