Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду). Частина друга

Дата публікації:

Організована злочинність сьогодні високопрофесійна та політизована, олігархічно-злочинні клани, володіючи матеріальними та фінансовими ресурсами й переманюючи на свій бік для обслуговування власних інтересів професійні кадри, в тому числі правоохоронних органів, створили для забезпечення своєї діяльності специфічну систему влади, а тому держава знаходиться на такому етапі розвитку, який вимагає неординарних і дієвих підходів у протидії оргзлочинності. А для цього потрібні найбільш суттєві політико-вольові, організаційні та правові заходи, про що доводять у статті наші автори — головний науковий співробітник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України, доктор юридичних наук Олена БУСОЛ і професор Національного транспортного університету, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України Богдан РОМАНЮК.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Хто є найпрофесійнішим, або законодавчий процес під п’ятою олігархів

Разом із професійністю організованої злочинності суспільство вже втомилося очікувати на кадрові рішення української влади, які були б засновані на професійному підході до ділових та моральних якостей керівників органів державної влади та правоохоронних органів. Тож, хто перемагає зараз — організована злочинність, чи ті, хто повинен їй протидіяти — відповідь очевидна.

Ще Л. Кучма в роки свого президентства звертав увагу суспільства на те, що корупція суттєво впливає на формування державної влади в Україні. У виконавчій гілці влади ще й досі це відбувається переважно шляхом плати за призначення на посади незалежно від ділових якостей особи, а виходячи з його родинних зв’язків та особистої лояльності (за принципом «не має значення, хто ти, важливо — чий ти є»). Прояви корупції в кадровій політиці на вищих щаблях виконавчої влади найбільш небезпечні, оскільки керівники вищого рівня створюють цілу піраміду корумпованих відносин, які пронизують усі рівні влади. При цьому стає неможливим зайняти ту чи іншу посаду, виходячи лише з професійних та особистих якостей кандидата. Вирішальним тут є надання неправомірної вигоди за призначення на посади, родинні та дружні стосунки з керівниками вищої ланки, іншими впливовими особами. Нерідко кадрові рішення безпосередньо в структурах влади приймаються лише формально, фактично вони приймаються поза владних кабінетів — впливовими бізнесменами, керівниками організованих злочинних формувань, які контролюють той чи інший регіон або сферу діяльності. Як і раніше, без відповідного реагування з боку правоохоронних органів, про такі випадки повідомлюють вітчизняні та зарубіжі ЗМІ, керівники держави, правоохоронних органів, відомі політики. Така відвертість в засобах масової інформації почалася ще за часів президентства Леоніда Кучми. Так, звертаючись до керівників правоохоронних органів, глава держави тоді констатував: «На обліку в органах внутрішніх справ знаходиться близько двох з половиною тисяч стійких злочинних угруповань! Ви ж тільки вдумайтесь, шановні: дві з половиною тисячі озброєних і готових на все угруповань! Втім, ви не перестаєте запевняти керівництво держави та суспільство, що знаєте про них і сфери їх впливу, володієте обстановкою», — сказав він, звертаючись до правоохоронців . За даними Служби безпеки України, 60 % тогочасних мафіозних кланів мали корумповані зв’язки в органах державної влади та управління.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

На засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України 20 квітня 2000 р. було вперше заявлено про підприємницьку діяльність парламентарів. За даними Державної податкової адміністрації, 364 народних депутати тоді очолювали 202 приватних фірм та були засновниками 473-х, загалом мали пряме або опосередковане відношення до господарсько-фінансової діяльності 3105 підприємств.

Яка ж ситуація на сьогодні? Нещодавно Європейський парламент ухвалив доповідь, в якій оцінив стан реалізації Угоди про асоціацію Україна — ЄС. У доповіді відверто критикують дії олігархів: «Європарламент висловлює крайнє занепокоєння неприкритими спробами приватних інтересів підірвати досягнення країни в боротьбі з корупцією та загалом у демократичних реформах, зокрема через захоплення політичної влади деякими українськими олігархами, які ослабили орієнтовану на реформи більшість у Верховній Раді». Чим саме грішать нинішні обранці? Однією з найпоширеніших практик ймовірного конфлікту інтересів є членство народних депутатів у комітетах за профілем свого бізнесу. Свою ціну має голосування за потрібне рішення, так само як і депутатський запит. Вихід із фракції та перехід до іншої ще донедавна був дуже розповсюдженим явищем у парламенті (так звані «тушки»). Сотні мільйонів доларів США, з виступів деяких політиків у ЗМІ, коштувала посада голови ВРУ під час головування О. Мороза.

Натомість сьогодні суспільство бачить, що ніхто з підозрюваних у політичній корупції досі не поніс кримінального покарання. Згадаємо того ж І. Мосейчука, якого правоохоронні органи чомусь затримали в прямому ефірі у Верховній Раді України, та інших політиків, обвинувачення щодо яких не закінчилися нічим.

Вільна гра вільних суб’єктів ринку

Щоб запропонувати шляхи виходу з ситуації, що склалася із розгулом організованої злочинності, потрібен аналіз для відповіді на питання, що реально відбувалося в державі, з чого все почалося, а найголовніше, які причини такого становища? Ми всі знаємо, що Україна, ставши незалежною, проголосила побудову нового демократичного суспільства зі свободою діяти та задовольняти свої інтереси у сфері економічних та інших відносин. Суттєвих змін зазнали державні інститути влади та кадровий склад державних установ. До керівництва державними інституціями прийшли нові люди, в яких здебільшого не було політичного чи керівного досвіду роботи, твердих моральних устоїв, окрім бажання зламати старе і встановити нові правила гри, в тому числі для свого швидкого збагачення. Тоді ж відбулися некеровані, хаотичні процеси в державному управлінні, що породило безлад в економіці, фінансовій та соціальних сферах. Відбулося падіння виробництва, з’явився дефіцит обігових коштів. Одночасно почалася хаотична приватизація та інші шахрайські акти первинного накопичення капіталу. Далі суспільство спостерігало процес перерозподілу багатств України шляхом рейдерських захоплень державних підприємств, що супроводжувалося резонансними вбивствами конкурентів на замовлення.

Усе це потребувало від держави комплексного дослідження причин такого становища, проте так і не було вироблено якоїсь зрозумілої загальної національної програми побудови нового суспільства. Не був розроблений механізм декриміналізації капіталів, проігноровано напрацювання відомих економістів з питань розвитку економіки. Побудова нової формації суспільства в Україні відбувалася шляхом бездумного впровадження в практику та цілеспрямованого копіювання ринкових систем західних держав, без врахування специфічної моделі їх застосування — посткомуністичного середовища та менталітету.

Як відомо, в основі ринкового способу розвитку суспільства лежить природне право людини володіти певним капіталом, розміри якого в силу її біопсихічних властивостей майже не піддаються саморегуляції. Іншим важливим елементом такого способу виробництва є те, що ринкова економіка побудована не тільки на приватній власності, але й на вільній грі вільних суб’єктів ринку у вирішенні будь-яким доступним їм способом своїх економіко-господарських питань. Політична еліта України й нині продовжує сповідувати повний лібералізм, перед своїм електоратом виступає з оманливими соціальними лозунгами.

Для реалізації правил без моралі та етики потрібні виконавці

І такі виконавці знайшлися. Це покоління українців, які зростали й формувалися в зазначених нами специфічних умовах розбалансування політичних, економічних, соціальних та культурних відносин періоду так званої горбачовської перебудови у колишньому СРСР, його розвалу й побудови незалежної України як благородної мети багатьох поколінь людей. Проте, окрім загальної мети, не було в української політичної еліти та й самій картині єдиного чіткого та узгодженого стратегічного плану національного відродження самостійної держави, форми і організації майбутнього суспільства, культурної політики та ідеї об’єднання для цього всього народу України.

Дуже показовим у цьому плані є егоїзм накопичення грошових капіталів у банківській системі, яка переважно виникла на позиках у різні та не завжди законні способи державних фінансових ресурсів і нині працює сама на себе, а не на економіку держави та добробут широких верств населення. Наприклад, за 2004–2007 рр. активи банків виросли більш ніж у чотири рази й становили більше 100 млрд. доларів, а це у середньому 60 % на рік, що значно перевищувало номінальні темпи зростання економіки. Банки залучали великі суми дешевих зарубіжних кредитних ресурсів, а на вітчизняному ринку утримували високі кредитні ставки. Банківська система й нині є великою монополізованою та політизованою структурою закритого типу й не передбачає прозорої та відкритої фінансової звітності, аудиторської перевірки і наукової перевірки можливих результатів фінансових ризиків. Про це свідчать оприлюднені в 2015 р. ЗМІ аудіо-записи розмов заступника голови правлінння Національного банку України Катерини Рожкової, які свідчать про корупцію з її боку та підрив національних інтересів держави.

Цинізм вільних дій при накопиченні капіталів всупереч будьякій моралі, гуманності останнім часом проявляється навіть у відношенні природних та конституційних прав, життя і здоров’я людини. Стрімко зросли злочинні бізнесові оборудки при торгівлі людьми й наркоторгівлі, що загрожує виживанню нації.

Сьогодні Україна в силу названих причин створює лише «пільгові» умови для свободи дій і прирощення багатств багатими. За таких умов вони діють не лишеп всупереч будя-яким моральним нормам, а й, не зустрічаючи належної відсічі з боку правоохоронних органів, беруть все те, «що погано лежить», не діляться своїми прибутками з державою, хоч мають формувати її бюджет. Так само лобіюється неприйняття законів щодо прогресивних податків на майно, нерухомість. Зараз наочно бачимо, кому це вигідно. Проте, не слід забувати, що слабка державна машина є загрозою її безпеці не тільки з боку внутрішніх чинників, а й зовнішніх, адже набуті олігархами капітали можуть перейти та вже стають власністю громадян інших держав.

Наука як бренд

Навіть наука стала для «власть придержащих» певним брендом. Згадаємо масове й незаслужене привласнення ними наукових ступенів та вчених звань.Сьогодні ця тема, завдяки народному депутату Іллі Киві (ОПЗЖ), якого в ЗМІ критикують за нелегітимне отримання кандидатського ступеня, набула особливої гостроти та стала трендовою.

Володіючи великими коштами або адміністративними важелями, особи, причетні до влади, примусили працювати на себе науковців та членів спеціальних й експертних рад, які добре розуміють, що такі здобувачі наукових ступенів і звань, через службову зайнятість чи відсутність інтелектуального потенціалу насправді не мають наукових здобутків. Але значна частина представників наукової сфери змирилися з таким становищем і працюють на фейкових науковців у складі цілих кафедр, спеціалізованих вчених рад, та під головуванням керівників установи, які дають своє добро на титулування таких «здобувачів» не від науки. Скажімо, в цьому плані показовим уже стало в Україні прізвище Катерини Кириленко — дружини українського політика В. Кириленка в зв’язку з її докторською дисертацією з педагогічних наук, захищеною в 2015 р., яка спричинила скандал у наукових колах і була визнана багатьма відомими вченими плагіатом і псевдонаукою. Справа отримала такого розголосу, що науковиця потрапила в українську Вікіпедію як відома плагіатка.

Зараз намагається проштовхнути «свою» (а насправді написану підлеглими), докторську дисертацію в будь-якій спеціалізованій Вченій Раді одіозний директор гуманітарного інституту Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Олександр Іляшко, який в Україні відомий своїми насильницькими діяннями в закладі вищої освіти стосовно підлеглих, мобінгом викладачів і булінгом студентів, а також своєю відвертою махровою корупцією у закладі вищої освіти у складі організованої групи російських громадян на чолі з ректором В. Казаріним, проректором Н. Іщенко, та власною дружиною — першим проректором цього ж закладу Ю. Скакун.

За такого стану речей треба ліквідувати МОН України, яке спустило на гальмах питання корупції в освіті, прикриваючись примарними лозунгами щодо, нібито якоїсь автономії університетів. У тому, що бідна людина від науки не завжди може бути вільною в своїх оцінках та діях, є небезпека для держави і суспільства. «Липові» науковці незаконно отримують надбавки до заробітної плати й відповідні посади та довічні соціальні виплати, що є чистою корупцією. А талановиті, але малооплачувані вчені, з недофінансуванням своїх наукових досліджень, вимушені залишати Україну. Сьогодні заробітна плата наукового співробітника або професора закладу вищої освіти співставна із зарплатою касира чи двірника. Це не могло не відобразитися на стані науки в Україні та появі небажаних злочинних рухів у наукових колективах. Завдяки престижності наукових звань серед представників влади та політиків, кількість науковців за роки незалежності зросла майже втричі, а кількість фактичних виконавців найвищої кваліфікації наукових та науково-технічних робіт скоротилася вдвічі. В результаті — заморожені перспективні напрями досліджень, розвалюються наукові школи тощо. Наприклад, навіть НАН України за рівнем такого важливого показника для рівня науки, як цитування праць науковців з усіх дисциплін, станом на 2007 р. посідав лише 677 місце в світі! За даними Clarivate Analytics, у 2017-му р. у списку трьох з половиною тисяч найцитованіших авторів світу перше місце за кількістю цитувань у журналах із бази Web of Science мають американські науковці, друге — канадійці, третє — китайці, і — жодного представника України.

Фейкові конкурсні відбори

Тож в Україні ще не створено демократичної системи державного управління, основу якої складає чітке розмежування функцій і повноважень гілок влади, поділ в їх структурах посад на політичні та професійні чиновницькі, ефективний інститут підбору, навчання та атестації кадрів. Про це свідчать фейкові конкурсні відбори на вищі керівні посади державних службовців до новостворених антикорупційних органів, і на які багато нарікань від громадськості та які викликають багато резонних запитань до влади. Як тут не згадати скандальні історії призначення з грубими порушеннями законодавства, в обхід конкурсу заступником міністра юстиції України 30-річного А. Янчука без досвіду керівної роботи. Так само з порушеннями закону цей персонаж був призначений згодом на посаду, не багато — не мало, голови Національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів! Таким чином, кожна з гілок влади намагається посісти більш високий щабель у бік управлінської діяльності та переважного вирішення різними шляхами й способами питань, пов’язаних із розпорядженням державною власністю та фінансами тощо. Професіонали-управлінці повністю підконтрольні непрофесіоналам-політикам і служать вірно їм, а не народу, який наймає їх лише для чесного управління справами держави в його інтересах. Тому в Україні приходять на посаду з метою отримання необмежених повноважень з метою контролю над грошовими потоками в галузі та просування «своїх» людей.

Потрібен компроміс між представниками влади, бізнесу та пересічними громадянами

Щоб виявити причини такого стану, повернемося до далекого минулого. Законодавство України про політичні партії та вибори до представницьких органів за мажоритарною системою із закритими списками претендентів на депутатські мандати дозволило політико-олігархічним кланам направляти законодавчий процес в русло відповідно до своїх інтересів. У свою чергу патерналістична політика радянської влади знищила душі людей і повагу до самих себе, віру у власні сили, породила лише сподівання на добру владу і страх перед нею. Російська та радянська імперії для управління Україною досить жорстко сповідували принцип «розділяй і володарюй» в аспекті нав’язування ідеології протиставлення культури, звичаїв та прагнень українського народу різних частин держави: сходу, заходу та півдня. Таким чином формувалися різні стилі національної свідомості та культури груп єдиного народу в різних регіонах для постійної ворожнечі та недовіри. Отже, процес побудови нової незалежної держави ускладнився не тільки політичними та економічними реформами. В Україні не було необхідного досвіду побудови й управління державою, а ще слід додати до цього необхідність вирішення питання релігії, мови тощо.

Такий букет проблем, що навалилися одночасно, підсилили песимістичні настрої в суспільстві. Постійні розчарування й безсилля людей породжують дію іншого закону — закону саморегуляції суспільства, а таким, на жаль, сьогодні виступає організована злочинність і корупція, які є невід’ємними атрибутами суспільства. При цьому олігархічно-злочинні клани замінюють неефективну державну машину й дію права. Значна частина суспільства, розчарована неефективними кроками влади — це майже 90 % респондентів, не довіряє судам, які мають стояти на захисті прав його членів. Самі українці стоять перед дилемою — чи варто вирішувати свої питання через участь у діяльності організованих злочинних структур і підкупі державних слуг, що дає швидкий результат? А все тому, що представники державного апарату та й самі громадяни до кінця не усвідомлюють згубність такого шляху, не виховані в дусі педантичного виконання правових норм. Це ще не є нашим стилем життя, як у розвинених країнах зі сталою демократією.

Нині від законодавчого процесу в Україні фактично відсторонені широкі верстви населення, які мають вузьке представництво своїх інтересів у законодавчих органах. Часто відсутня належна процедура проведення експертизи й обговорення у суспільстві необхідності прийняття того чи іншого закону, норми. Закони не прийнято пов’язувати з прізвищами конкретних авторів, щоб народ знав своїх «героїв», так само як і широко висвітлювати позитивні чи негативні наслідки їх дії. Зрозуміло тут одне: жодні заходи організаційного чи правового характеру, не матимуть результату у протидії організованій злочинності без компромісу між представниками влади, бізнесу та пересічними громадянами.

Реальні масштаби організованої злочинності невідомі

Зазначені об’єктивні та суб’єктивні чинники закономірно породили на сучасному етапі значні масштаби організованої злочинності в Україні, включаючи й офіційно необліковані. Статистика виявлених злочинів не стосується ешелонованих організованих злочинних груп, політичної корупції у верхівці влади. Такий розвиток криміногенної ситуації в державі прогнозувався науковцями, в тому числі й Міжвідомчим науково-дослідним центром по боротьбі з організованою злочинністю при РНБО України, ще в 90-х роках. У подальшому науковцями надавалися рекомендації щодо протидії цим негативним явищам. Проте суттєвих заходів вжито не було, про що свідчать зокрема наші численні наукові дослідження.

Не можна не помітити, що олігархічні злочинні клани певною мірою все-таки усвідомлюють протиправність своїх дій щодо держави, а тому різними методами намагаються надати таким зазіханням на суспільні багатства, незаконному збагаченню, нібито законний характер. Тому захоплення природних та інших багатств України проводиться злочинно-олігархічними угрупованнями організовано та в різні способи.

При пошуку, нібито, шляхів протидії цим явищам йде навмисне висвітлення буцімто об’єктивних труднощів при вирішенні традиційних питань удосконалення форми діяльності, структурної організації побудови правоохоронних органів і судів, їх відомчої підпорядкованості чи зациклення на бюрократично-технократичній лінії, яка пов’язується з недостатнім матеріально-технічним, фінансовим забезпеченням, недоліками застарілої організації діяльності, що наявне сьогодні у вітчизняній практиці. Зокрема, якщо говорити про недостатність у державному бюджеті коштів для належного фінансування правоохоронних органів та їх пенсіонерів, то саме ця проблема значною мірою вирішується правоохоронними органами при їх належному забезпеченні, а не навпаки. Це не алогічність дій, а в ряді випадків умисність різних заходів тих, кому сильна та ефективна правоохоронна система стає на заваді процесу збагачення. З іншого боку, умисно нав’язується, забуваючи про ними ж задекларовані вищесказані труднощі, створення якихось особливих органів розслідування, які дехто в Україні береться створювати, не без надії їх очолити, адже таку корпоративну структуру легше контролювати й використовувати в боротьбі зі своїми політичними чи бізнесовими супротивниками. Таке дозволяли й дозволяють собі тільки держави з нерозвиненими демократіями або взагалі з деспотичними формами правління. Тут можна навести за приклад Гватемалу з її антикорупційним судом, яку було нашими вітчизняними реформаторами проголошено чомусь лідером у боротьбі з корупцією.

Треба дивитися в корінь, а не створювати антураж

Зазначене не гідне нашої держави, яка в останній період провела значні демократичні перетворення в суспільстві та йде шляхом побудови його за європейським зразком розвитку цивілізації. При такій постановці питання ми не можемо знайти аргументовану відповідь проектантів, чому особливими справами нині ефективно не займаються спецпідрозділи центральних апаратів МВС і СБУ. Якщо є недоліки, то потрібно дивитися в корінь, а не створювати формений антураж. Визначальним є сутність системи, а не навпаки. Зміна сутності системного тягне певні зміни й форми. Іншими словами, ніж фарисейство, не можна назвати те, що в усіх спеціальних законах про різні правоохоронні органи та суди, у перші роки незалежності, політики-депутати зазначили, що вони деполітизовані, а фактично на посади їх перших керівників призначаються представники політичних партій, що само по собі й непогано. Але вони, всупереч світовим стандартам, і навіть чинному українському законодавству, діють з необмеженими фактичними повноваженнями і, що головне, втручаються в кадрову, професійно-оперативну та адміністративно-процесуальну діяльність, часто на догоду політичній партії, представниками якої вони є. Постійна зміна цих політиків і їх перманентна перетурбація та звільнення керівників-професіоналів, бездумне скорочення кадрів, незрозумілі структурні перебудови призвели до відтоку чесних, професійних кадрів і молодих амбітних працівників правоохоронних і судових органів, зниження ефективності їх діяльності, а тепер самі ж нав’язують думку суспільству, що там працюють корупціонери і вони у всьому винуваті. Іншого й не могло бути. Тому потрібно й надалі їх реформувати, але мається на увазі, за своєю подібністю, про що вже замовчується.

Інші, ніби логічні дії із запозичення ряду зарубіжних правових інститутів, насправді алогічні й умисні, оскільки є спеціально вибірковими для вигідного послаблення правової системи держави. Лише декілька прикладів. У кримінально-процесуальному кодексі України існує такий вид запобіжного заходу як застава. Добре відомо, хто сьогодні в Україні може скористатися правом внести як заставу значні грошові чи матеріальні цінності, щоб на час досудового розслідування чи судового розгляду перебувати на волі, та що це дає особам, які притягуються до кримінальної відповідальності? За прикладами далеко ходити не треба, достатньо повідомлень лише засобів масової інформації, з яких усі дізнаються, хто з тих, що має владу й гроші, таким чином «відкупився». Поки що таких «звільнених» від правосуддя можновладців — 100 %. А що цей запобіжний захід дав пересічним українським громадянам? Абсолютно нічого.

Далі. Ніхто не повинен всупереч конституційному праву громадян забороняти оскарження будь-яких неправомірних рішень представників державної влади, але для цього має бути відповідний порядок, щоб уберегти від зловживань і негативних наслідків. А страждають у кінцевому підсумку знову пересічні громадяни країни. Сьогодні йде постійний наступ на таємницю слідства. Знову відомо, для чого це робиться. У деяких державах також не існує інституту ознайомлення з матеріалами слідства, навіть після його завершення й передачі справи прокурору. Наприклад, в Японії прокурор має право деякі матеріали навіть не залучати до справи, а використовувати тільки для обвинувачення у суді. В Україні все це робиться для чергового обману суспільства, показної компанії «вболівання» за його інтереси, а насправді відбувається за принципом «змінити все, щоб нічого не змінилося».

Ще одне. Проводиться нав’язування людям через заангажовані приватні засоби масової інформації оманливих можливостей ніби для кожного індивідума суспільства. Наприклад, запровадження насправді нездійсненних заходів доступу громадян до суспільних фондів споживання тощо, щоб хоча б на період пограбування громадян приспати їхню свідомість. Варто згадати хоча би примарні запровадження майнових сертифікатів.

Отже, ці негативні соціальні явища вразили політику, державні органи влади, економіку, фінанси, соціальну та культурну сфери і заважають демократичному розвитку держави, що є загрозою її національній безпеці. Протидіяти організованій злочинності не можливо без пізнання її суті, глибоких причин виникнення та протікання, як і не можна замінити простими лозунгами чи закликами на кшталт «бандитам — тюрми», «весна прийде — саджати будемо».

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

АМУ: законопроєкт 3508-д не вирішить проблеми підприємств теплопостачання

Опубліковано

on

4 червня у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу» №3508-д. Основна мета законопроєкту – визначення комплексу організаційних та економічних заходів, спрямованих на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу.

Цей законопроєкт є доопрацьованим варіантом проєкту Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання і водовідведення» №3508, який Асоціація міст України підтримує, оскільки він спрямований на врегулювання проблемних питань підприємств тепло- та водопостачання, а саме:

  • погашення заборгованості з різниці в тарифах;
  • реструктуризації існуючої заборгованості за енергоносії;
  • списання нарахованих на таку заборгованість штрафних санкцій.

Водночас оновлений законопроєкт №3508-д пропонує окремі неприйнятні механізми врегулювання проблемних питань підприємств тепло- та водопостачання – погашення заборгованості з різниці в тарифах буде здійснюватися не лише за рахунок коштів державного бюджету, а і за рахунок коштів місцевих бюджетів (на умовах співфінансування). Порядок та умови такого співфінансування будуть визначені Урядом.

Також відрізняється механізм гарантування оплати природного газу підприємствами ТКЕ, який буде здійснюватися шляхом:

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини
  • надання учасниками процедури урегулювання заборгованості фінансових та/або інших гарантій на суму реструктуризації (крім суми заборгованості, погашення якої проводиться за рахунок видатків бюджетів) або будь-якого виду забезпечення, передбаченого законодавством України, за згодою сторін;
  • прийняття відповідного рішення органом місцевого самоврядування (або військово-цивільною адміністрацією), що представляє громаду, до комунальної власності якої належить така теплопостачальна або теплогенеруюча організація, або органом місцевого самоврядування (ВЦА), на території якого провадять ліцензовану господарську діяльність теплопостачальна чи теплогенеруюча організації не комунальної форми власності на виробничих об’єктах (що розташовані на відповідній території області або громади, здійснюючи постачання теплової енергії та надання споживачам цієї територіальної громади послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, послуг з постачання теплової енергії та постачання гарячої води).

Крім того, законопроєкт №3508-д пропонує включити представників НКРЕКП до складу територіальних комісій з визначення обсягу заборгованості з різниці в тарифах.

Асоціація міст України зауважує і на інших недоліках цього проєкту Закону, які ускладнюють вирішення проблемних питань галузевих підприємств. З огляду на це, окремі положення законопроєкту №3508-д потрібно суттєво допрацювати. Зокрема, необхідно:

  • передбачити відшкодування заборгованості з різниці в тарифах виключно за рахунок коштів державного бюджету;
  • збільшити строк реструктуризації заборгованості (не менше 10 років);
  • виключити зі складу територіальних комісій з визначення обсягу заборгованості з різниці в тарифах представників НКРЕКП, як зацікавленої сторони;
  • внести зміни до Державного бюджету України на 2021 рік, передбачивши у ньому кошти у обсязі 30 млрд грн на відшкодування заборгованості з різниці в тарифах.

Асоціація міст України вислювлює стурбованість, що найближчим часом може бути прийнятий Закон, який не вирішить комплексно та остаточно проблеми підприємств ТКЕ, оскільки парламентський Комітет з питань енергетики та житлово-комунальних послуг ухвалив рішення щодо підтримки законопроєкту №3508-д за основу та в цілому.

Нагадаємо, 3 червня під час засідання Палати місцевих влад Конгресу місцевих та регіональних влад Президент України Володимир Зеленський висловився на підтримку пропозиції щодо списання боргів підприємств ТКЕ перед НАК «Нафтогаз України» (див. відео)

Джерело: Асоціація міст України

Читати далі

Думка експерта

Докази мають бути достатніми чи вірогідними: в чому логіка законодавця?

Опубліковано

on

Людмила МАЙСТРЕНКО,
адвокат, заступниця керуючого партнера АО «Універсальний правовий центр»

Як відомо, із ГПК повністю вилучено таке поняття та ознаку доказів, як «достатність». Проте чи правильно це? Представники правничої спільноти пам’ятають гасла, які активно використовувалися в 2016 — 2017 рр. ініціаторами судової реформи як підгрунтя для кардинального оновлення трьох основних процесуальних кодексів: ЦПК, ГПК та КАСУ. Одним із таких гасел було те, що процесуальні закони потребують уніфікації.

Дещо про уніфікацію кодексів

Не без нюансів, проте уніфікація кодексів таки відбулася. Всі вони були прийняті в новій редакції з нормами та поняттями, що певною мірою є аналогічними або схожими за змістом і процесуальним призначенням. Далі із 15.12.2017 р. розпочалося їх практичне застосування.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Помітній уніфікації було піддано й норми, які стосуються доказів і доказування. В усіх трьох кодексах було майже аналогічно за змістом викладено норми про ознаки доказів: належність (ст. 73 КАС, ст. 77 ЦПК та ст. 76 ГПК) та допустимість (ст. 74 КАС, ст. 78 ЦПК та ст. 77 ГПК). Аналогічно і за змістом, і за структурою було викладено норми про достовірність доказів (ст. 75 КАС, ст. 79 ЦПК та ст. 78 ГПК) та про достатність доказів (ст. 76 КАС, ст. 80 ЦПК та ст. 79 ГПК).

Зокрема, ст. 76 КАС, ст. 80 ЦПК, ст. 79 ГПК в редакції, що набула чинності з 15.12.2017 р., мали назву «Достатність доказів». Цими статтями було встановлено, що для цілей судочинства всіх трьох видів достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У такій редакції вказані норми трьох процесуальних кодексів, у тому числі і ГПК, діяли майже 2 роки. Проте 20.09.2019 р. Верховна Рада України прийняла Закон № 132-IX під назвою «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні». Уже традиційно наш законодавець «супутньо» з тематикою закону, стимулюванням інвестиційної діяльності, вирішив внести зміни до низки законів, які за змістом до інвестиційної діяльності якщо й мають стосунок, то аж занадто прихований. Цим Законом № 132-IX було внесено зміни й до Господарського процесуального кодексу.

Примітно, що внесені в ГПК зміни стосувалися лише норм, які стосуються доказів і доказування. Зокрема, цим законом повністю вилучено з ГПК поняття «достатність доказів» шляхом викладення ст. 79 ГПК у новій редакції з новою назвою «Вірогідність доказів». А зміст цієї норми ГПК тепер звучить так: «Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування». Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання?

Із назви Закону№ 132-IX можна припустити, що саме в нормах ГПК, зокрема саме в тих, які регулюють питання доказів і доказування, і крився «диявол», який негативно впливав на інвестиційну діяльність в Україні. Так само можна припустити, що ці норми Господарського процесуального конкурсу до змін були неякісні чи неефективні, тому й підлягали зміні.

Законодавчі таємниці

На жаль, причина для внесення саме таких змін до ГПК залишається звичною для правників таємницею. Вже багато років народні обранці не обтяжують себе роботою та не займаються підготовкою грунтовних і переконливих пояснювальних записок до законопроектів. Так само і пояснювальна записка до законопроекту № 1059 (зареєстрований 29.08.2019 р.), який 20 вересня цього ж року став Законом № 132-IX, не містить бодай якихось зрозумілих пояснень таких змін у процесуальний закон. До внесення цих змін я навіть не зустрічала якохось помітних дискусій у правничому середовищі на тему необхідності виключення з Господарського процесуального кодекса норми про достатність доказів. При цьому, прийнявши Закон № 132-IX із дефектами підготовки його законопроекту, законодавець у результаті без відповіді залишив кілька серйозних питань. Так, із ГПК повністю вилучено таке поняття та ознаку доказів, як «достатність». Проте чи правильно це?

Хоча «достатність» доказів не була окремо нормативно закріплена в процесуальних кодексах до 2017 р. саме як ознака доказів, це поняття зовсім не було новим і невідомим для процесуальної науки та практики, і не тільки в сфері господарського судочинства. Достатність доказів давно відома також і цивільному процесу, й адміністративному судочинству.

По-перше, про достатність доказів ішлося й до 2017 р. в процесуальних нормах про оцінку судом доказів (прямо — в ст. 212 ЦПК у редакції до 15.12.2017 р. та в ст. 86 КАС у редакції до 15.12.2017 р., а також не прямо, проте за змістом, і в ст. 43 ГПК у редакції до 15.12.2017 р.). По-друге, вже досить давно в науці процесуального права закріплено усталену думку, що достатність доказів — це взаємозв’язок сукупності доказів, яка дозволяє суду зробити висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані, тобто достатність доказів — це сукупність доказів у справі, яка дає змогу вирішити її. Визначення характеристики достатності доказів і взаємного їх зв’язку в їх сукупності зводиться до вирішення питання про те, чи встановлені обставини, що становлять предмет доказування, чи є можливість на основі аналізу зібраних фактичних даних вирішити справу? Деякі науковці, з якими варто погодитися, визначають достатність доказів в якісному аспекті як властивість доказів, яка надає можливість покласти їх сукупність в основу процесуального рішення. Можна з упевненістю сказати, що суд вирішує, що доказів достатньо тоді, коли вони сформували внутрішню обґрунтовану впевненість суду в тому, що певна обставина мала місце. А така впевненість прямо не залежить від того, скільки саме окремих доказів подала та чи інша сторона й не вимагає подання якомога більшої кількості доказів. Тобто достатність — це про вагомість доказів, а не про їх кількість.

Натомість ГПК у редакції Закону № 132-IX повністю позбавлений такої ознаки доказів, як достатність, поняття достатності доказів вилучене також і з норм про оцінку судом доказів. Проте чи виправдано це, чи може цю ознаку повноцінно замінити нова категорія — вірогідність доказів і чи є рівноцінною та розумною така заміна? На мою думку, ні.

Так, ЄСПЛ у рішенні 23.08.2016 р. у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» (J.K. AND OTHERS v. SWEDEN) вказав, що в країнах загального права в кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt). Натомість у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Щодо поняття «стандарт доказування»

Як зазначав суддя Верховного Суду К. Пільков, досліджуючи поняття стандартів доказування, напрями, в яких ЄСПЛ висловлювався про застосування стандарту доказування, стали стимулами для вітчизняної судової практики, яка за доволі короткий час сприйняла цю категорію, а саме поняття «стандарт доказування» набуло того значення, з яким воно використовується в доктрині тих правових систем, з яких походить. Пільков К. також відзначив, що лише в господарських справах Верховний Суд вказував на те, що принципу змагальності в господарському судочинстві найбільшою мірою відповідає стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 10.09.2019 р. у справі № 916/2403/18), і саме цей стандарт, як правило, має застосовуватись при розгляді господарських спорів (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 р. у справі № 910/18036/17 від 14.08.2018 у справі № 905/2382/17).

У подальшому в практичній площині Верховний Суд кілька останніх років неодноразово звертався до стандарту переваги більш вагомих доказів як до стандарту доказування в господарських справах (постанови КГС Верховного Суду від 23.10.2019 р. у справі № 917/1307/18; від 18.11.2019 р. у справі № 902/761/18; від 04.12.2019 р. у справі № 917/2101/17; від 25.06.2020 р. у справі № 924/233/18). Аналогічний стандарт доказування було застосовано й Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 р. у справі № 129/1033/13-ц.

Як видно з указаного, стандарт переваги більш вагомих доказів («баланс вірогідностей» (імовірностей) — це стандарт доказування. Стандарт доказування не є ознакою доказу (правилом про доказ), таким, як належність, допустимість, достовірність та достатність. Це елемент змагальності процесу, спеціальне правило, яким має керуватися суд при розгляді справи, об’єктивним критерієм, на підставі якого суд оцінює докази для встановлення фактів справи, елементом в алгоритмі оцінки судом доказів.

Тому вважаю, що законодавець, вносячи зміни до ГПК і викладаючи його ст. 79 у новій редакції під назвою «Вірогідність доказів», таким чином позбавляючи господарський процес норми про достатність доказів, невиправдано поставив знак рівності між достатністю як ознакою доказів та «балансом вірогідностей (імовірностей) як стандартом доказування, запозиченим із практики ЄСПЛ, і помилково та штучно позбавив господарський процесуальний закон поняття достатності доказів.

Звісно, унормування й закріплення в ГПК правил цього стандарту не викликає заперечень саме по собі. Сумнівним є спосіб, в який це унормування здійснене законодавцем, адже повне виключення з ГПК норми про достатність доказів вочевидь є поспішним і невиправданим.

Більше того, на мою думку, стандарт переваги більш вагомих доказів, як стандарт доказування, застосовується якраз для того, щоб суд правильно сформував внутрішнє переконання щодо достатності або недостатності доказів для висновку про наявність чи відсутність певної обставини, на яку посилаються сторони. Цей стандарт слугує висновку суду про достатність доказів, але не заміняє достатності доказів.

Хочу звернути увагу, що нормативно закріплена ознака достатності доказів у Господарському процесуальному кодексі до внесення змін Законом № 132-ІХ жодним чином не перешкоджала судам застосовувати стандарт переваги більш вагомих доказів. Про вказане свідчить величезна кількість рішень КГС ВС із застосуванням цього стандарту, ухвалених у 2018 та на початку 2019 р. р., тобто ДО прийняття Закону № 132-ІХ. Окрім того, вказаний закон викликає й інше серйозне питання. Я вже згадувала вище, що в 2017 р. всі три процесуальні кодекси було значною мірою уніфіковано. Зокрема, всі вони містили аналогічні за змістом статті під назвою «Достатність доказів».

Законом № 132-ІХ відповідну статтю лише в ГПК викладено в новій редакції й достатність доказів виключено лише з цього кодексу. У той же час норми про достатність доказів у первісній редакції продовжують існувати в ЦПК та КАС і застосовуються на практиці й сьогодні. І навпаки, стандарт переваги більш вагомих доказів у виді статті під назвою «вірогідність доказів» існує лише в ГПК, а в ЦПК та КАС такий стандарт не знайшов свого нормативного закріплення.

Де логіка?

У чому ж тоді була логіка законодавця? Невже для розгляду, наприклад, цивільної справи достатність доказів необхідна, а для розгляду господарської — ні? Чому? І навпаки, за логікою народних обранців виглядає так, що стандарт доказування, який грунтується на стандартах, напрацьованих у практиці ЄСПЛ, потрібен і важливий лише для господарських справ, а для цивільних — ні. Чи є в цьому логіка, чи можемо ми, правники, одержати переконливе пояснення таким новаціям?

Моя відповідь на ці питання така: жодної логіки немає й шукати її не варто. Очевидно, що внесення змін до ГПК Законом № 132-ІХ — це чергова демонстрація низького рівня якості законотворчої роботи нашого Парламенту. Неприємно дивує й те, що законотворці перед голосуванням законопроекту вочевидь навіть не вивчали матеріалів, які щоразу готує апарат Верховної Ради в допомогу їм же, депутатам.

Досі на сайті Верховної Ради України в картці законопроекту №1059 можна знайти і висновок головного науково-експертного управління Верховної Ради України, і зауваження її головного юридичного управління, в яких, крім іншого, зазначено й про те, що назва проекту закону не відповідає його змісту, оскільки ряд змін до законодавчих актів України не стосуються врегулювання суспільних відносин у сфері інвестиційної діяльності (йдеться якраз про зміни до ГПК), і про те, що норми загальної частини ГПК, ЦПК та КАС є ідентичними, а відтак аналогічні зміни щодо визначення понять «достовірні докази» та «вірогідність доказів» мали б бути внесені також до ЦПК і КАС.

Недоліки — як норма

Прикро, проте недоліки законотворчої техніки вже стали для нас нормою. Однак особливо небезпечно, коли подібного роду недоліки стосуються процесуального закону, адже цей закон за своєю правовою природою є зводом правил і судових процедур, які найменшою мірою піддаються єдності в правозастосуванні, але застосовуються щоденно всіма судами в державі безвідносно до суті спору.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду). Частина третя. Сучасні напрямки політики держави у протидії оргзлочинності

Опубліковано

on

Продовження. Початок ч.1, ч.2

Організована злочинність сьогодні високопрофесійна та політизована. Олігархічно-злочинні клани, володіючи матеріальними та фінансовими ресурсами й переманюючи на свій бік для обслуговування власних інтересів професійні кадри, в тому числі правоохоронних органів, створили для забезпечення своєї діяльності специфічну систему влади, а тому держава знаходиться на такому етапі розвитку, який вимагає неординарних і дієвих підходів до протидії оргзлочинності. А для цього потрібні більш суттєві політико-вольові, організаційні та правові заходи, про що доводять у статті наші автори — головний науковий співробітник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України, доктор юридичних наук Олена БУСОЛ і професор Національного транспортного університету, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України Богдан РОМАНЮК.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Бюджет та фінансові збитки

Добре відома інша закономірність — бюджетні ресурси формуються в умовах безпеки, правопорядку і стабільності в державі та прогресивного підходу до цього переважної частини населення. Забезпечення таких умов покладено на державні органи, ефективність діяльності яких прямо залежить від практичного досвіду та професіоналізму персоналу. Це, в свою чергу, значною мірою залежить від розміру оплати їх праці та матеріально-технічного забезпечення. Скорочення видатків бюджету з певною політичною метою для населення, управлінських категорій бюджетників та воєнізованих структур — гарантії її безпеки і правопорядку, призводить до зубожіння як населення, так і державних кадрів, послаблює ефективність діяльності владних інституцій. Провідникам будівництва держави з ринковою економікою слід пам’ятати, що в Україні відбулися не тільки зміни права власності, але й значні кореляції в суспільних відносинах. Якщо раніше при соціалізмі кожен громадянин був найманим працівником у держави й діяла відносна соціальна рівність, то сьогодні, принаймні, існує три категорії громадян: приватні власники; наймані працівники та державні службовці всіх категорій, якими комплектується державна машина, що управляє та захищає державне утворення та його творців — народ. Остання категорія громадян, особливо військові та атестовані працівники правоохоронних органів, працюють у режимних умовах, з ненормованим робочим часом, часто з ризиком для життя і здоров’я, великою відповідальністю й значними обмеженнями в житті та поведінці, не мають права займатися підприємницькою діяльністю і, в переважній більшості, не володіють достатніми капіталами, які забезпечували би їм повний соціальний захист. Але нині ми бачимо тисячі військових пенсіонерів, які вимушені звертатися до суду з метою добитися законної суми пенсії, бо держава весь час вдається до всіляких законодавчих і часто незаконних маніпуляцій, аби не сплачувати тим же екс-правоохоронцям законно зароблені кошти.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Недостатньо соціально захищеним працівникам правоохоронних органів важко протистояти відгодованим, озброєним та технічно оснащеним злочинним угрупованням. Тому вони потребують повного соціального захисту за рахунок бюджетних ресурсів держави як у період служби, так і на пенсії, адже це є конституційним обов’язком держави. Нині не потрібні державі професійні кадри управлінців і правоохоронців, які вимушені найматися на службу в приватні структури. Свої знання, досвід та інформацію, набуту на державній службі, вони вимушені передавати приватним господарям, і часто не в інтересах держави та суспільства, а в інтересах злочинних організованих структур. Не є винятками й факти влаштування після закінчення, або через невеликий проміжок часу на службу до приватних компаній курсантів закладів вищої освіти силових структур, витрати на навчання яких, зокрема у сфері високих інформаційних технологій, здійснює держава. Від цього Україна несе фінансові збитки, які значно перевищують необхідні фінансові затрати для належного забезпечення цих категорій службовців.

А як оцінити моральне зубожіння та викривлення свідомості? На державній службі залишаються лише сильні особистості, але переважно зі своїми економічними інтересами, й далеко не професійні кадри. Держава може мінімізувати організовану злочинність лише завдяки професійним, високоморальним працівникам із високим матеріально-фінансовим забезпеченням, як це має місце в розвинутих європейських державах.

Організована злочинність, як надзвичайно небезпечне суспільне явище робить проблему впливу на неї надзвичайно злободенною та актуальною в усьому нашому суспільстві, адже вона вимагає широкої системи злагоджених дій для її мінімізації не лише державних, зокрема правоохоронних, органів, а й вчених-правознавців, філософів, економістів, кримінологів, громадськості. Яких би новітніх правоохоронних органів ми не створювали б в Україні чи змінювали їх назви, форму одягу їх працівників, звань та навіть ефективні заходи протидії організованій злочинності не принесуть бажаного результату, оскільки вона міцно вкорінена в Україні, де існує ціла система причин та умов для її успішного існування. Не слід забувати, що організованій злочинності, як і будь-якому виду злочинності, притаманна самодетермінація. Тому й вплив на організовану злочинність, як і корупцію, повинен здійснюватися за допомогою цілого спектру системних заходів. Найпершим й основним напрямком у діяльності суспільства на всіх етапах його історичного розвитку, в процесі впливу на злочинність, має бути усунення причин та умов її існування, запобігання, припинення злочинів тощо. Це має бути цілий комплекс заходів, які є основою системи впливу держави й суспільства на злочинність, тобто продумана державна політика.

Якщо кримінальне покарання впливає на злочинність через дію на особу злочинця, як крайній акт постфактумного реагування, то всі інші заходи впливу спрямовані, в першу чергу, на профілактику, запобігання та усунення чи нейтралізацію причин й умов злочинності. В результаті цього вказана діяльність за змістом, масштабами заходів і способів, кількістю суб’єктів, що беруть у ній участь, є масштабнішою та системнішою, ніж практика застосування кримінального покарання. І найголовніше — вона є нейтралізуючим, застережливим, запобіжним фактором щодо вчинення протиправних діянь членами суспільства.

Українська організована злочинність глибоко вкорінена в політику, економіку держави та державне управління. Таким чином, розв’язання питання з підвищення ефективності впливу суспільства і держави на оргзлочинність потребує комплексного й системного підходу та відповідної політики. Але з цим, у першу чергу, пов’язане й питання вироблення усталеного наукового поняття державної політики впливу на злочинність — «кримінальної політики». В Україні досі не вироблено такої державної політики, оскільки на заваді, в тому числі, стоїть і сама організована злочинність, яка має відповідні важелі впливу на її формування. Чого варті приклади з націоналізацією, скажімо, «Приватбанку», яка й досі триває і чим закінчиться — ще не відомо; організацією корпоративної системи судової гілки влади, яка більше працює на себе й активно захищається від будь-яких правових намірів держави реформувати цю систему для відправлення справедливого правосуддя. Висновки щодо останньої також підтверджуються тим фактом, що Україна міцно тримає перші місця за кількістю скарг на рішення вітчизняної феміди до Європейського суду з прав людини. Це і є яскравим прикладом та підтверджувальним фактом несправедливого «кривосуддя», що здійснюють вітчизняні суди. До цього можна ще додати значне засилля телекомунікаційного простору ЗМІ, які насправді не працюють на зміцнення незалежності та побудови демократичної, соціальної та правової держави Україна.

Виходячи з практики діяльності щодо впливу держави та суспільства на організовану злочинність, основними способами реагування на неї є:

  • організаційно-методичне та правове забезпечення впливу на злочинність;
  • профілактика злочинності;
  • контроль над злочинністю;
  • протидія конкретним злочинам та їх окремим видам.

Отже, основними напрямами організаційно-правових та інших заходів щодо вдосконалення політики держави в сфері профілактики та протидії організованій злочинності мають стати:

1. Підвищення політичної стабільності в державі, удосконалення конституційних основ розподілу гілок державної влади та подальші кроки в проведенні адміністративної реформи

Зокрема, політична нестабільність в Україні породжується не чітким розподілом повноважень між Президентом України, який є лише главою держави, і найвищим виконавчим органом в державі — урядом. Водночас, згідно з Конституцією України (ст.106), Президент наділений широкими повноваженнями у сфері виконавчої влади, зокрема: призначає за згодою Верховної Ради України прем’єр-міністра України; призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України; призначає керівників центральних органів виконавчої влади, а також Генерального прокурора України, Голову Служби безпеки України, інших керівників правоохоронних органів спеціального призначення тощо, які йому підзвітні. При тому глава держави формально не несе відповідальності за стан злочинності в Україні. Кабінет Міністрів України повинен вживати заходів щодо забезпечення прав та свобод людини й громадянина; громадського порядку; боротьби зі злочинністю (ст.116 Конституції України).

Натомість, судова гілка влади формується повністю незалежними органами (ВРП, ВККС), які переважно складаються із самих суддів, і повністю формують суддівський корпус, відають притягненням суддів до відповідальності та їх звільненням тощо, що призвело до корпоративної закритості цієї гілки влади, оскільки між нею й іншими — законодавчою та виконавчою гілками влади відсутні будь-які важелі для системи стримування та противаг між ними. При тому система стримувань і противаг — досить важливий компонент, оскільки взаємодія і взаємний контроль між незалежними гілками влади, покликана не допускати порушення будь-якою з них закону та здійснювати взаємовідносини між ними на засадах рівності перед законом. Влада в державі єдина й належить народу, вона лише поділяється на окремі гілки.

Безконтрольність судової гілки влади призвела до руйнівних рішень Конституційного Суду України, який, як відомо, в минулому році заморозив антикорупційну реформу в державі, скасувавши ключові положення антикорупційного законодавства, які було схвалено в Україні за наполегливими вимогами наших західних партнерів. Нині постало питання ліквідації Окружного адміністративного суду м. Києва, який себе повністю скомпрометував.

Потребує подальшого вдосконалення й виборча система, яка повинна об’єктивно показувати розклад полiтичних сил у суспiльствi. Слід унеможливити iснування полiтичного радикалiзму, передумов розділення суспільства й створення загроз існуванню української держави через використання некерованих полiтичних конфліктів у законодавчому процесі щодо деолігархізації й посилення боротьби з органiзованою злочиннiстю.

На значні зміни чекає й управлінська сфера державних органів. Потрібна їх чітка систематизація, задля уникнення дублювання функцій. Необхідне впровадження в їхню діяльність нових інформаційних технологій для скорочення надзвичайно великої чисельності бюрократичного апарату, на утримання якого держава тратить колосальні кошти, та зниження корупційних складових. Вкрай важливо переглянути конкурсні форми відбору осіб на державну службу, в тому числі — до правоохоронних органів, з метою їх удосконалення. Нині вони досить формальні й зовсім не враховують найважливішого — стажу роботи конкурсантів і практичних результатів їхньої діяльності, чого не можливо повністю замінити жодними тестами на знання законодавства, загальні навички та здібності.

Некомпетентність державних службових осіб і намагання знищити народовладдя через узурпацію влади політичними партіями та їх лідерами, які контролюються олігархатом та антиукраїнськими силами, веде до втрати всіма гілками влади довіри народу, що породжує прагнення громадян до спротиву й зміни влади.

2. Зміцнення правових гарантій прав і свобод громадян та побудови громадянського суспільства в Україні.

Гарантії прав та свобод людини і громадянина — це встановлена Конституцією та законами України система правових норм, які передбачають способи й засоби, умови й процесуальний порядок здійснення охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина. На жаль, як уже сказано, національні суди ще не досягли належного рівня здійснення правосуддя щодо захисту прав громадян України. Більше того, з дня прийняття Конституції України та процесуального законодавства було передбачено оскарження рішення судів як в апеляційному, так і в касаційному порядку. Але 02.06.2016 р. парламент законом № 1401-VIII вніс зміни до ст.129 Конституції України про те, що касаційне оскарження судового рішення нині можливе лише у випадках, визначених законом. Ця зміна редакції ст.129 Основного Закону є незаконною, оскільки вона звужує права громадян на оскарження рішень судів щодо вибіркових справ адміністративного та інших судових проваджень, є дискримінаційною щодо інших справ і громадян, які цього права не позбавлені. У цьому випадку дивує позиція Конституційного Суду України, який розглядаючи проект закону про внесення змін до ст. 129 Конституції України, не вгледів його неконституційності. У ст. 55 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади тощо. Ці норми ст. 55 Основного Закону є імперативними й чітко виражають категоричне розпорядження держави про права особи на оскарження рішень судів. Таким чином, вони не допускають будь-яких винятків від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів. Окрім цього, в ст. 157 Конституції також в імперативній формі викладений зміст норми, в якій вказується, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина. Виходить, що для парламенту та Конституційного Суду України вказані норми Основного Закону не мають жодного значення. Що це: випадковість, помилковість?

Не менш важливим є залучення до протидії організованій злочинності інститутів громадянського суспільства, для чого необхідно, на законодавчому рівні, проводити подальше вдосконалення форм такої участі. Слід розробити дієву програму правової просвіти громадян та вироблення в суспільстві нетерпимості до методів та проявів організованої злочинності. Корисним буде проведення загальнонаціональних і регіональних зборів, з’їздів тощо для обговорення загальних проблем боротьби з організованою злочинністю, за прикладом держав Західної Європи.

3. Викорінення соціальноекономічних причин та умов, що породжують високий рівень організованої злочинності.

Нині колишні «міняйли», рекетири, «малопідприємці» та «прихоплювачі» перетворилися в «шанованих» бізнесменів-олігархів. Заволодівши важелями впливу на політику держави та її органи управління, вони в добре організованій та замаскованій формі використовують це для руйнування справжньої ринкової конкуренції, створення свого монополізму та досягнення власної основної мети — отримання надприбутків. І це в них виходить незалежно навіть від будьяких негативних процесів, що мають місце в Україні. Наприклад, з минулого року в нашій країні, як і в світі, панує пандемія страшної хвороби, відбувся спад економіки, в державі збанкрутіли тисячі малих і середніх підприємств, збідніло населення, а прибутки найбагатших олігархів України зросли за цей час у два-три рази (https://meta.ua/uk/news/economics/10269-statki-naibagatshih-ukrantsv-u-krizoviirk-zrosli-na-42-eksperti/). Так, на сьогодні в Україні активи трьох найбагатших фізичних осіб складають майже сім відсотків валового внутрішнього продукту країни. Цей показник значно більший, ніж у США (1.4%) та інших розвинутих країнах.

У розпорядженні монополістів державні ресурси й зовнішні ринки.

Наведене чітко відображає той факт, що така надприбуткова економіка для окремих осіб не може існувати без їх організованого впливу на органи державної влади, які покликані проводити належну регуляторну ринкову політику в економіці держави, а насправді — приймають рішення на користь власників бізнесу окремих олігархів, а не в інтересах суспільства.

Монополізація економіки — це руйнування справжніх ринкових відносин, випуск низької якості товарів та надання неякісних послуг і високі ціни на них. Тому Україні вкрай потрібні демонополізація, деолігархізація та деофшоризація. Необхідно також впровадити дiєву систему економiчних засобiв контролю та запобiгання легалiзацiї — «відмиванню» коштiв, здобутих злочинним шляхом, виведення корупційних активів в офшорні зони.

Розпорядженням КМУ від 16 вересня 2020 р. № 1126-р затверджено Стратегію боротьби з організованою злочинністю (далі — Стратегія), що є позитивним кроком. Але в ній не передбачено усіх системних напрямків щодо впливу на організовану злочинність. Знову в основу подолання цього виду злочинності покладено майже одну каральну політику. Недарма вона називається Стратегією боротьби, а не «системними заходами впливу». У ній відсутні такі стратегічні напрями діяльності, як удосконалення економічної та соціальної політики, дерегуляція ринку, організаційно-правові, профілактичні заходи.

Таким чином, уряд мириться з олігархами, їх неринковими діяннями, тінізацією економіки, виведенням активів в офшори. Й саме вони є чи не найголовнішими «розсадниками» для процвітання організованої злочинності в Україні.

4. Впровадження ефективної системи організації й забезпечення діяльності правоохоронних органів, їх взаємодії з іншими органами та організаціями у протидії організованій злочинності.

Позитивними кроками Стратегії боротьби з організованою злочинністю є намір визначення оптимальної системи державних органів, що здійснюють боротьбу з організованою злочинністю, забезпечення координації та взаємодії між ними та іншими державними органами щодо своєчасного виявлення, запобігання та припинення діяльності організованих злочинних угруповань, осіб, причетних до такої діяльності, і притягнення їх до відповідальності, а також створення координаційного органу (Національного координатора), який проводитиме моніторинг і даватиме оцінку стану реалізації цієї Стратегії.

Важливим напрямом у спеціальних підрозділів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, повинно бути викриття корупційних зв’язків злочинних угруповань в органах влади, позбавлення фiнансового пiдгрунтя їх iснування шляхом оперативного відстеження джерел i мiсць збереження незаконних доходiв, контроль за їх фiнансовими надходженнями й внесками, відмиванням «брудних грошей» та встановленням комерцiйних структур, банків, пов’язаних з їх злочинною діяльністю.

Аналітична діяльність оперативних служб стратегічної розвідки спецпідрозділів повинна спрямовувати свої зусилля на аналізі результатів оперативно-розшукової роботи в державних органах управлiння економiкою, фінансами, приватизацією, антимонопольною та зовнiшньоекономiчною діяльністю, а також у банківській сфері. Оперативно-розшукова ж робота має зосереджуватися на викриттi злочинних організацій із корумпованими зв’язками у владних структурах, які здійснюють масштабну злочинну діяльність в економічній та фінансовій сферах держави.

Для цього ми повинні змінити цільові орієнтири їх діяльності. Це означає, що основними показниками роботи спецпідрозділів повинні стати не кількість виявлених організованих угрупувань, куди в абсолютній більшості входять за нині чинним кримінальним законодавством звичайні організовані групи, а дані про кількість виявлених злочинних організацій, їх структуру, корумповані зв’язки в органах влади, масштаби їх діяльності, жертви, фінансові чи матеріальні збитки.

5. Реформування правової системи й удосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері протидії організованій злочинності.

Із метою правового забезпечення ефективної боротьби з органiзованою злочиннiстю пропонуємо:

– створити спеціальну законодавчу базу щодо боротьби з органiзованою злочиннiстю, удосконаливши питання збирання й закріплення доказiв у кримінальних провадженнях;

– переглянути інститут співучасті в Загальній частині КК України й усунути конкуренцію між його нормами та відповідними дефініціями статей Особливої частини цього кодексу. У кримінальному законодавстві необхідно відмовитися від кримінологічних характеристик злочинної групи, а також використання термінів неоднозначного тлумачення. Зі всіх форм співучасті, до організованої злочинності в повному розумінні цього слова слід віднести лише систему злочинних діянь, які вчиняються злочинними організаціями як справжніми організованими структурами;

– передбачити спеціальні процесуальні форми залучення членів організованих злочинних угрупувань до надання допомоги правоохоронним органам і часткове та повне звільнення таких осіб від кримінальної відповідальності чи відбування покарання. З цього питання є достатня світова нормативна практика;

– внести зміни до кримінального процесуального законодавства щодо спеціальних форм розслідування, спрямованих на конфіскацію незаконно нажитого майна та фінансів злочинними організаціями з метою соціального розвитку і знищення живильних основ організованої злочинності, як це, наприклад, відбувається в Італії.

6. Наукове забезпечення дiяльностi щодо впливу на органiзовану злочиннiсть повинно здійснюватися шляхом розширення комплексу поглиблених кримiналiстичних дослiджень цього виду суспільного явища.

Особлива увага має приділятися системному вивченню причин й умов, що породжують цю злочинність, та її негативним впливам на економічну, фінансову й соціальну сфери. Результатом здійснення таких досліджень повинні бути обґрунтовані рекомендації прагматичного спрямування відповідним державним, у тому числі правоохоронним, органам для підготовки й проведення комплексу заходів впливу на організовану злочинність в Україні.

Мiжвiдомчий науково-дослiдний центр з проблем боротьби з органiзованою злочиннiстю при РНБО України повинен стати координатором спрямування наукових розробок у цій сфері iнших наукових установ та закладiв освіти, вiдповiдно до затвердженої Радою безпеки і оборони тематики щорічних дослiджень.

7. Ідеологічне, культурне забезпечення профілактики й протидії організованій злочинності.

Недовіра громадянського суспільства до органів державної влади та низький рівень правових знань населення не сприяють його соціальній активності, в тому числі щодо попередження та протидії організованій злочинності. Тому і є потреба в належній та системній інформованості громадян про заходи держави щодо профілактики та протидії організованій злочинності. Пропаганда політики держави на удосконалення протидії організованій злочинності, впровадження спеціальних освітніх програм з цієї тематики на різних рівнях — у навчальних закладах, ЗМІ тощо — сприятиме формуванню нетерпимого ставлення суспільства до організованих форм злочинної діяльності, зростанню довіри до органів влади та активізації його дій у протидії ОЗГ. Але для цього потрібно також виробити ефективну державну систему моніторингу організованої злочинності, щоб забезпечити потреби в оперативній інформації. Має бути посилена координація діяльності інформаційно-аналітичних підрозділів правоохоронних органів та інших інституцій щодо інформування населення про заходи впливу на організовану злочинність.

Для ідеологічного та культурного забезпечення профілактичних заходів щодо впливу на організовану злочинність та корупцію мають ЗМІ, але українські загальнонаціональні аудіовізуальні медіа сконцентровані в руках певних олігархів і використовуються в іншому напрямку — як інструмент захисту свого економічного монополізму в бізнесі та підтримка власних позицій у політичних і державних органах. Тому частково розпочата робота в Україні щодо реформування цієї важливої сфери діяльності потребує подальших рішучих кроків. Зазначене стосується й деолігархізації та демонополізації медіа, унезалежнення їх редакційної політики, прозорості фінансування тощо.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram