Організована злочинність в Україні. Частина 2 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 2

Дата публікації:

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Організована злочинність сьогодні високопрофесійна та політизована, олігархічно-злочинні клани, володіючи матеріальними та фінансовими ресурсами й переманюючи на свій бік для обслуговування власних інтересів професійні кадри, в тому числі правоохоронних органів, створили для забезпечення своєї діяльності специфічну систему влади, а тому держава знаходиться на такому етапі розвитку, який вимагає неординарних і дієвих підходів у протидії оргзлочинності. А для цього потрібні найбільш суттєві політико-вольові, організаційні та правові заходи, про що доводять у статті наші автори — головний науковий співробітник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України, доктор юридичних наук Олена БУСОЛ і професор Національного транспортного університету, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України Богдан РОМАНЮК.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Хто є найпрофесійнішим, або законодавчий процес під п’ятою олігархів

Разом із професійністю організованої злочинності суспільство вже втомилося очікувати на кадрові рішення української влади, які були б засновані на професійному підході до ділових та моральних якостей керівників органів державної влади та правоохоронних органів. Тож, хто перемагає зараз — організована злочинність, чи ті, хто повинен їй протидіяти — відповідь очевидна.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Ще Л. Кучма в роки свого президентства звертав увагу суспільства на те, що корупція суттєво впливає на формування державної влади в Україні. У виконавчій гілці влади ще й досі це відбувається переважно шляхом плати за призначення на посади незалежно від ділових якостей особи, а виходячи з його родинних зв’язків та особистої лояльності (за принципом «не має значення, хто ти, важливо — чий ти є»). Прояви корупції в кадровій політиці на вищих щаблях виконавчої влади найбільш небезпечні, оскільки керівники вищого рівня створюють цілу піраміду корумпованих відносин, які пронизують усі рівні влади. При цьому стає неможливим зайняти ту чи іншу посаду, виходячи лише з професійних та особистих якостей кандидата. Вирішальним тут є надання неправомірної вигоди за призначення на посади, родинні та дружні стосунки з керівниками вищої ланки, іншими впливовими особами. Нерідко кадрові рішення безпосередньо в структурах влади приймаються лише формально, фактично вони приймаються поза владних кабінетів — впливовими бізнесменами, керівниками організованих злочинних формувань, які контролюють той чи інший регіон або сферу діяльності. Як і раніше, без відповідного реагування з боку правоохоронних органів, про такі випадки повідомлюють вітчизняні та зарубіжі ЗМІ, керівники держави, правоохоронних органів, відомі політики. Така відвертість в засобах масової інформації почалася ще за часів президентства Леоніда Кучми. Так, звертаючись до керівників правоохоронних органів, глава держави тоді констатував: «На обліку в органах внутрішніх справ знаходиться близько двох з половиною тисяч стійких злочинних угруповань! Ви ж тільки вдумайтесь, шановні: дві з половиною тисячі озброєних і готових на все угруповань! Втім, ви не перестаєте запевняти керівництво держави та суспільство, що знаєте про них і сфери їх впливу, володієте обстановкою», — сказав він, звертаючись до правоохоронців . За даними Служби безпеки України, 60 % тогочасних мафіозних кланів мали корумповані зв’язки в органах державної влади та управління.

На засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України 20 квітня 2000 р. було вперше заявлено про підприємницьку діяльність парламентарів. За даними Державної податкової адміністрації, 364 народних депутати тоді очолювали 202 приватних фірм та були засновниками 473-х, загалом мали пряме або опосередковане відношення до господарсько-фінансової діяльності 3105 підприємств.

Яка ж ситуація на сьогодні? Нещодавно Європейський парламент ухвалив доповідь, в якій оцінив стан реалізації Угоди про асоціацію Україна — ЄС. У доповіді відверто критикують дії олігархів: «Європарламент висловлює крайнє занепокоєння неприкритими спробами приватних інтересів підірвати досягнення країни в боротьбі з корупцією та загалом у демократичних реформах, зокрема через захоплення політичної влади деякими українськими олігархами, які ослабили орієнтовану на реформи більшість у Верховній Раді». Чим саме грішать нинішні обранці? Однією з найпоширеніших практик ймовірного конфлікту інтересів є членство народних депутатів у комітетах за профілем свого бізнесу. Свою ціну має голосування за потрібне рішення, так само як і депутатський запит. Вихід із фракції та перехід до іншої ще донедавна був дуже розповсюдженим явищем у парламенті (так звані «тушки»). Сотні мільйонів доларів США, з виступів деяких політиків у ЗМІ, коштувала посада голови ВРУ під час головування О. Мороза.

Натомість сьогодні суспільство бачить, що ніхто з підозрюваних у політичній корупції досі не поніс кримінального покарання. Згадаємо того ж І. Мосейчука, якого правоохоронні органи чомусь затримали в прямому ефірі у Верховній Раді України, та інших політиків, обвинувачення щодо яких не закінчилися нічим.

Вільна гра вільних суб’єктів ринку

Щоб запропонувати шляхи виходу з ситуації, що склалася із розгулом організованої злочинності, потрібен аналіз для відповіді на питання, що реально відбувалося в державі, з чого все почалося, а найголовніше, які причини такого становища? Ми всі знаємо, що Україна, ставши незалежною, проголосила побудову нового демократичного суспільства зі свободою діяти та задовольняти свої інтереси у сфері економічних та інших відносин. Суттєвих змін зазнали державні інститути влади та кадровий склад державних установ. До керівництва державними інституціями прийшли нові люди, в яких здебільшого не було політичного чи керівного досвіду роботи, твердих моральних устоїв, окрім бажання зламати старе і встановити нові правила гри, в тому числі для свого швидкого збагачення. Тоді ж відбулися некеровані, хаотичні процеси в державному управлінні, що породило безлад в економіці, фінансовій та соціальних сферах. Відбулося падіння виробництва, з’явився дефіцит обігових коштів. Одночасно почалася хаотична приватизація та інші шахрайські акти первинного накопичення капіталу. Далі суспільство спостерігало процес перерозподілу багатств України шляхом рейдерських захоплень державних підприємств, що супроводжувалося резонансними вбивствами конкурентів на замовлення.

Усе це потребувало від держави комплексного дослідження причин такого становища, проте так і не було вироблено якоїсь зрозумілої загальної національної програми побудови нового суспільства. Не був розроблений механізм декриміналізації капіталів, проігноровано напрацювання відомих економістів з питань розвитку економіки. Побудова нової формації суспільства в Україні відбувалася шляхом бездумного впровадження в практику та цілеспрямованого копіювання ринкових систем західних держав, без врахування специфічної моделі їх застосування — посткомуністичного середовища та менталітету.

Як відомо, в основі ринкового способу розвитку суспільства лежить природне право людини володіти певним капіталом, розміри якого в силу її біопсихічних властивостей майже не піддаються саморегуляції. Іншим важливим елементом такого способу виробництва є те, що ринкова економіка побудована не тільки на приватній власності, але й на вільній грі вільних суб’єктів ринку у вирішенні будь-яким доступним їм способом своїх економіко-господарських питань. Політична еліта України й нині продовжує сповідувати повний лібералізм, перед своїм електоратом виступає з оманливими соціальними лозунгами.

Для реалізації правил без моралі та етики потрібні виконавці

І такі виконавці знайшлися. Це покоління українців, які зростали й формувалися в зазначених нами специфічних умовах розбалансування політичних, економічних, соціальних та культурних відносин періоду так званої горбачовської перебудови у колишньому СРСР, його розвалу й побудови незалежної України як благородної мети багатьох поколінь людей. Проте, окрім загальної мети, не було в української політичної еліти та й самій картині єдиного чіткого та узгодженого стратегічного плану національного відродження самостійної держави, форми і організації майбутнього суспільства, культурної політики та ідеї об’єднання для цього всього народу України.

Дуже показовим у цьому плані є егоїзм накопичення грошових капіталів у банківській системі, яка переважно виникла на позиках у різні та не завжди законні способи державних фінансових ресурсів і нині працює сама на себе, а не на економіку держави та добробут широких верств населення. Наприклад, за 2004–2007 рр. активи банків виросли більш ніж у чотири рази й становили більше 100 млрд. доларів, а це у середньому 60 % на рік, що значно перевищувало номінальні темпи зростання економіки. Банки залучали великі суми дешевих зарубіжних кредитних ресурсів, а на вітчизняному ринку утримували високі кредитні ставки. Банківська система й нині є великою монополізованою та політизованою структурою закритого типу й не передбачає прозорої та відкритої фінансової звітності, аудиторської перевірки і наукової перевірки можливих результатів фінансових ризиків. Про це свідчать оприлюднені в 2015 р. ЗМІ аудіо-записи розмов заступника голови правлінння Національного банку України Катерини Рожкової, які свідчать про корупцію з її боку та підрив національних інтересів держави.

Цинізм вільних дій при накопиченні капіталів всупереч будьякій моралі, гуманності останнім часом проявляється навіть у відношенні природних та конституційних прав, життя і здоров’я людини. Стрімко зросли злочинні бізнесові оборудки при торгівлі людьми й наркоторгівлі, що загрожує виживанню нації.

Сьогодні Україна в силу названих причин створює лише «пільгові» умови для свободи дій і прирощення багатств багатими. За таких умов вони діють не лишеп всупереч будя-яким моральним нормам, а й, не зустрічаючи належної відсічі з боку правоохоронних органів, беруть все те, «що погано лежить», не діляться своїми прибутками з державою, хоч мають формувати її бюджет. Так само лобіюється неприйняття законів щодо прогресивних податків на майно, нерухомість. Зараз наочно бачимо, кому це вигідно. Проте, не слід забувати, що слабка державна машина є загрозою її безпеці не тільки з боку внутрішніх чинників, а й зовнішніх, адже набуті олігархами капітали можуть перейти та вже стають власністю громадян інших держав.

Наука як бренд

Навіть наука стала для «власть придержащих» певним брендом. Згадаємо масове й незаслужене привласнення ними наукових ступенів та вчених звань.Сьогодні ця тема, завдяки народному депутату Іллі Киві (ОПЗЖ), якого в ЗМІ критикують за нелегітимне отримання кандидатського ступеня, набула особливої гостроти та стала трендовою.

Володіючи великими коштами або адміністративними важелями, особи, причетні до влади, примусили працювати на себе науковців та членів спеціальних й експертних рад, які добре розуміють, що такі здобувачі наукових ступенів і звань, через службову зайнятість чи відсутність інтелектуального потенціалу насправді не мають наукових здобутків. Але значна частина представників наукової сфери змирилися з таким становищем і працюють на фейкових науковців у складі цілих кафедр, спеціалізованих вчених рад, та під головуванням керівників установи, які дають своє добро на титулування таких «здобувачів» не від науки. Скажімо, в цьому плані показовим уже стало в Україні прізвище Катерини Кириленко — дружини українського політика В. Кириленка в зв’язку з її докторською дисертацією з педагогічних наук, захищеною в 2015 р., яка спричинила скандал у наукових колах і була визнана багатьма відомими вченими плагіатом і псевдонаукою. Справа отримала такого розголосу, що науковиця потрапила в українську Вікіпедію як відома плагіатка.

Зараз намагається проштовхнути «свою» (а насправді написану підлеглими), докторську дисертацію в будь-якій спеціалізованій Вченій Раді одіозний директор гуманітарного інституту Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Олександр Іляшко, який в Україні відомий своїми насильницькими діяннями в закладі вищої освіти стосовно підлеглих, мобінгом викладачів і булінгом студентів, а також своєю відвертою махровою корупцією у закладі вищої освіти у складі організованої групи російських громадян на чолі з ректором В. Казаріним, проректором Н. Іщенко, та власною дружиною — першим проректором цього ж закладу Ю. Скакун.

За такого стану речей треба ліквідувати МОН України, яке спустило на гальмах питання корупції в освіті, прикриваючись примарними лозунгами щодо, нібито якоїсь автономії університетів. У тому, що бідна людина від науки не завжди може бути вільною в своїх оцінках та діях, є небезпека для держави і суспільства. «Липові» науковці незаконно отримують надбавки до заробітної плати й відповідні посади та довічні соціальні виплати, що є чистою корупцією. А талановиті, але малооплачувані вчені, з недофінансуванням своїх наукових досліджень, вимушені залишати Україну. Сьогодні заробітна плата наукового співробітника або професора закладу вищої освіти співставна із зарплатою касира чи двірника. Це не могло не відобразитися на стані науки в Україні та появі небажаних злочинних рухів у наукових колективах. Завдяки престижності наукових звань серед представників влади та політиків, кількість науковців за роки незалежності зросла майже втричі, а кількість фактичних виконавців найвищої кваліфікації наукових та науково-технічних робіт скоротилася вдвічі. В результаті — заморожені перспективні напрями досліджень, розвалюються наукові школи тощо. Наприклад, навіть НАН України за рівнем такого важливого показника для рівня науки, як цитування праць науковців з усіх дисциплін, станом на 2007 р. посідав лише 677 місце в світі! За даними Clarivate Analytics, у 2017-му р. у списку трьох з половиною тисяч найцитованіших авторів світу перше місце за кількістю цитувань у журналах із бази Web of Science мають американські науковці, друге — канадійці, третє — китайці, і — жодного представника України.

Фейкові конкурсні відбори

Тож в Україні ще не створено демократичної системи державного управління, основу якої складає чітке розмежування функцій і повноважень гілок влади, поділ в їх структурах посад на політичні та професійні чиновницькі, ефективний інститут підбору, навчання та атестації кадрів. Про це свідчать фейкові конкурсні відбори на вищі керівні посади державних службовців до новостворених антикорупційних органів, і на які багато нарікань від громадськості та які викликають багато резонних запитань до влади. Як тут не згадати скандальні історії призначення з грубими порушеннями законодавства, в обхід конкурсу заступником міністра юстиції України 30-річного А. Янчука без досвіду керівної роботи. Так само з порушеннями закону цей персонаж був призначений згодом на посаду, не багато — не мало, голови Національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів! Таким чином, кожна з гілок влади намагається посісти більш високий щабель у бік управлінської діяльності та переважного вирішення різними шляхами й способами питань, пов’язаних із розпорядженням державною власністю та фінансами тощо. Професіонали-управлінці повністю підконтрольні непрофесіоналам-політикам і служать вірно їм, а не народу, який наймає їх лише для чесного управління справами держави в його інтересах. Тому в Україні приходять на посаду з метою отримання необмежених повноважень з метою контролю над грошовими потоками в галузі та просування «своїх» людей.

Потрібен компроміс між представниками влади, бізнесу та пересічними громадянами

Щоб виявити причини такого стану, повернемося до далекого минулого. Законодавство України про політичні партії та вибори до представницьких органів за мажоритарною системою із закритими списками претендентів на депутатські мандати дозволило політико-олігархічним кланам направляти законодавчий процес в русло відповідно до своїх інтересів. У свою чергу патерналістична політика радянської влади знищила душі людей і повагу до самих себе, віру у власні сили, породила лише сподівання на добру владу і страх перед нею. Російська та радянська імперії для управління Україною досить жорстко сповідували принцип «розділяй і володарюй» в аспекті нав’язування ідеології протиставлення культури, звичаїв та прагнень українського народу різних частин держави: сходу, заходу та півдня. Таким чином формувалися різні стилі національної свідомості та культури груп єдиного народу в різних регіонах для постійної ворожнечі та недовіри. Отже, процес побудови нової незалежної держави ускладнився не тільки політичними та економічними реформами. В Україні не було необхідного досвіду побудови й управління державою, а ще слід додати до цього необхідність вирішення питання релігії, мови тощо.

Такий букет проблем, що навалилися одночасно, підсилили песимістичні настрої в суспільстві. Постійні розчарування й безсилля людей породжують дію іншого закону — закону саморегуляції суспільства, а таким, на жаль, сьогодні виступає організована злочинність і корупція, які є невід’ємними атрибутами суспільства. При цьому олігархічно-злочинні клани замінюють неефективну державну машину й дію права. Значна частина суспільства, розчарована неефективними кроками влади — це майже 90 % респондентів, не довіряє судам, які мають стояти на захисті прав його членів. Самі українці стоять перед дилемою — чи варто вирішувати свої питання через участь у діяльності організованих злочинних структур і підкупі державних слуг, що дає швидкий результат? А все тому, що представники державного апарату та й самі громадяни до кінця не усвідомлюють згубність такого шляху, не виховані в дусі педантичного виконання правових норм. Це ще не є нашим стилем життя, як у розвинених країнах зі сталою демократією.

Нині від законодавчого процесу в Україні фактично відсторонені широкі верстви населення, які мають вузьке представництво своїх інтересів у законодавчих органах. Часто відсутня належна процедура проведення експертизи й обговорення у суспільстві необхідності прийняття того чи іншого закону, норми. Закони не прийнято пов’язувати з прізвищами конкретних авторів, щоб народ знав своїх «героїв», так само як і широко висвітлювати позитивні чи негативні наслідки їх дії. Зрозуміло тут одне: жодні заходи організаційного чи правового характеру, не матимуть результату у протидії організованій злочинності без компромісу між представниками влади, бізнесу та пересічними громадянами.

Реальні масштаби організованої злочинності невідомі

Зазначені об’єктивні та суб’єктивні чинники закономірно породили на сучасному етапі значні масштаби організованої злочинності в Україні, включаючи й офіційно необліковані. Статистика виявлених злочинів не стосується ешелонованих організованих злочинних груп, політичної корупції у верхівці влади. Такий розвиток криміногенної ситуації в державі прогнозувався науковцями, в тому числі й Міжвідомчим науково-дослідним центром по боротьбі з організованою злочинністю при РНБО України, ще в 90-х роках. У подальшому науковцями надавалися рекомендації щодо протидії цим негативним явищам. Проте суттєвих заходів вжито не було, про що свідчать зокрема наші численні наукові дослідження.

Не можна не помітити, що олігархічні злочинні клани певною мірою все-таки усвідомлюють протиправність своїх дій щодо держави, а тому різними методами намагаються надати таким зазіханням на суспільні багатства, незаконному збагаченню, нібито законний характер. Тому захоплення природних та інших багатств України проводиться злочинно-олігархічними угрупованнями організовано та в різні способи.

При пошуку, нібито, шляхів протидії цим явищам йде навмисне висвітлення буцімто об’єктивних труднощів при вирішенні традиційних питань удосконалення форми діяльності, структурної організації побудови правоохоронних органів і судів, їх відомчої підпорядкованості чи зациклення на бюрократично-технократичній лінії, яка пов’язується з недостатнім матеріально-технічним, фінансовим забезпеченням, недоліками застарілої організації діяльності, що наявне сьогодні у вітчизняній практиці. Зокрема, якщо говорити про недостатність у державному бюджеті коштів для належного фінансування правоохоронних органів та їх пенсіонерів, то саме ця проблема значною мірою вирішується правоохоронними органами при їх належному забезпеченні, а не навпаки. Це не алогічність дій, а в ряді випадків умисність різних заходів тих, кому сильна та ефективна правоохоронна система стає на заваді процесу збагачення. З іншого боку, умисно нав’язується, забуваючи про ними ж задекларовані вищесказані труднощі, створення якихось особливих органів розслідування, які дехто в Україні береться створювати, не без надії їх очолити, адже таку корпоративну структуру легше контролювати й використовувати в боротьбі зі своїми політичними чи бізнесовими супротивниками. Таке дозволяли й дозволяють собі тільки держави з нерозвиненими демократіями або взагалі з деспотичними формами правління. Тут можна навести за приклад Гватемалу з її антикорупційним судом, яку було нашими вітчизняними реформаторами проголошено чомусь лідером у боротьбі з корупцією.

Треба дивитися в корінь, а не створювати антураж

Зазначене не гідне нашої держави, яка в останній період провела значні демократичні перетворення в суспільстві та йде шляхом побудови його за європейським зразком розвитку цивілізації. При такій постановці питання ми не можемо знайти аргументовану відповідь проектантів, чому особливими справами нині ефективно не займаються спецпідрозділи центральних апаратів МВС і СБУ. Якщо є недоліки, то потрібно дивитися в корінь, а не створювати формений антураж. Визначальним є сутність системи, а не навпаки. Зміна сутності системного тягне певні зміни й форми. Іншими словами, ніж фарисейство, не можна назвати те, що в усіх спеціальних законах про різні правоохоронні органи та суди, у перші роки незалежності, політики-депутати зазначили, що вони деполітизовані, а фактично на посади їх перших керівників призначаються представники політичних партій, що само по собі й непогано. Але вони, всупереч світовим стандартам, і навіть чинному українському законодавству, діють з необмеженими фактичними повноваженнями і, що головне, втручаються в кадрову, професійно-оперативну та адміністративно-процесуальну діяльність, часто на догоду політичній партії, представниками якої вони є. Постійна зміна цих політиків і їх перманентна перетурбація та звільнення керівників-професіоналів, бездумне скорочення кадрів, незрозумілі структурні перебудови призвели до відтоку чесних, професійних кадрів і молодих амбітних працівників правоохоронних і судових органів, зниження ефективності їх діяльності, а тепер самі ж нав’язують думку суспільству, що там працюють корупціонери і вони у всьому винуваті. Іншого й не могло бути. Тому потрібно й надалі їх реформувати, але мається на увазі, за своєю подібністю, про що вже замовчується.

Інші, ніби логічні дії із запозичення ряду зарубіжних правових інститутів, насправді алогічні й умисні, оскільки є спеціально вибірковими для вигідного послаблення правової системи держави. Лише декілька прикладів. У кримінально-процесуальному кодексі України існує такий вид запобіжного заходу як застава. Добре відомо, хто сьогодні в Україні може скористатися правом внести як заставу значні грошові чи матеріальні цінності, щоб на час досудового розслідування чи судового розгляду перебувати на волі, та що це дає особам, які притягуються до кримінальної відповідальності? За прикладами далеко ходити не треба, достатньо повідомлень лише засобів масової інформації, з яких усі дізнаються, хто з тих, що має владу й гроші, таким чином «відкупився». Поки що таких «звільнених» від правосуддя можновладців — 100 %. А що цей запобіжний захід дав пересічним українським громадянам? Абсолютно нічого.

Далі. Ніхто не повинен всупереч конституційному праву громадян забороняти оскарження будь-яких неправомірних рішень представників державної влади, але для цього має бути відповідний порядок, щоб уберегти від зловживань і негативних наслідків. А страждають у кінцевому підсумку знову пересічні громадяни країни. Сьогодні йде постійний наступ на таємницю слідства. Знову відомо, для чого це робиться. У деяких державах також не існує інституту ознайомлення з матеріалами слідства, навіть після його завершення й передачі справи прокурору. Наприклад, в Японії прокурор має право деякі матеріали навіть не залучати до справи, а використовувати тільки для обвинувачення у суді. В Україні все це робиться для чергового обману суспільства, показної компанії «вболівання» за його інтереси, а насправді відбувається за принципом «змінити все, щоб нічого не змінилося».

Ще одне. Проводиться нав’язування людям через заангажовані приватні засоби масової інформації оманливих можливостей ніби для кожного індивідума суспільства. Наприклад, запровадження насправді нездійсненних заходів доступу громадян до суспільних фондів споживання тощо, щоб хоча б на період пограбування громадян приспати їхню свідомість. Варто згадати хоча би примарні запровадження майнових сертифікатів.

Отже, ці негативні соціальні явища вразили політику, державні органи влади, економіку, фінанси, соціальну та культурну сфери і заважають демократичному розвитку держави, що є загрозою її національній безпеці. Протидіяти організованій злочинності не можливо без пізнання її суті, глибоких причин виникнення та протікання, як і не можна замінити простими лозунгами чи закликами на кшталт «бандитам — тюрми», «весна прийде — саджати будемо».

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Податкова амністія: кожен із нас – потенційний злочинець

Опубліковано

on

От

Юрій РАДЗІЄВСЬКИЙ,
керівний партнер АО «Радзієвський і партнери»

Податкова створила прецедент, коли прирівняла непідтверджені доходи громадянина до отриманих злочинним шляхом, й арештувала 26 млн гривень. Що це означає і які наслідки може мати для інших українців? 

Читайте також: Податкова амністія вимагає тиші, а не хайпу

Новітні реалії

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Державна податкова служба відкриває нові горизонти трактування норм Кримінального кодексу про легалізацію майна, здобутого злочинним шляхом. Тепер, судячи з усього, злочинними хочуть визнавати будь-які доходи, джерело походження яких не підтверджене. Це схоже на залякування громадян з метою збільшити показники податкової амністії. Хоча це ще й додаткові корупційні можливості для правоохоронців. Напередодні ДПС опублікувала новину про викриття на Харківщині громадянина, який «легалізував доходи незаконного походження». З тексту повідомлення випливає, що громадянин «здійснив витрати без наявності доходів із підтвердженим джерелом походження»: придбав низку автомобілів та земельних ділянок на загальну суму понад 20 млн грн. «При цьому здійснені витрати в кілька разів перевищували офіційні доходи вказаної особи. Операції мають ознаки легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом», – вказано в інформаційному повідомленні. До єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 209 Кримінального кодексу: легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, вчинена в особливо великих розмірах.

Громадянину загрожує позбавлення волі на п’ять—вісім років з конфіскацією майна. Слідчі також ініціювали арешт його коштів – понад 26 млн грн. Мабуть, на додаток до тих, які він витратив на купівлю землі і машин.

Що не так у цій історії?

Перше – це стаття «за легалізацію». Якщо спрощувати приписи статті 209, то фактові легалізації, в даному випадку купівлі майна, має передувати встановлення його злочинного походження. Це не несплата податків, а, наприклад, шахрайські дії, крадіжка, махінації на фондовій біржі. В тексті повідомлення ДПС про такий злочин не вказано, хоча правоохоронні органи зазвичай описують злочинні діяння. Можна зробити висновок: у цьому випадку злочином вважається відсутність документів про походження доходів.

Читайте також: «Податкова амністія»: що чекає на декларантів?

В українському законодавстві норма, яка зобов’язує доводити законність своїх доходів, існує лише для чиновників. Вона відома як норма про незаконне збагачення. Відповідно до неї, злочином є набуття активів, що на певну суму перевищують офіційні доходи. Це — антикорупційна норма, покликана зробити прозорішими доходи і видатки держслужбовців, які живуть на наші податки. Норми, яка б зобов’язувала громадянина пояснювати походження своїх доходів, не існує. Можливо, її лише планують запровадити. Раніше подейкували, що «чиновницьку» норму скопіюють для звичайних громадян, поклавши на останніх тягар доведення невинуватості.

Консенсусу з цього приводу наразі немає, так само, як немає й офіційних непрямих методів контролю (податкова не зможе порівняти з офіційними доходами всі ваші видатки), у податкової служби немає прямого доступу до банківської таємниці. На сьогодні виявити «надмірні» доходи можна лише в момент, коли людина здійснює велику операцію в банку. Тобто, коли банк у процесі фінансового моніторингу просить підтвердити походження грошей, а громадянин не може це зробити. Також при спробі провести великий платіж без відповідних документів банк може заблокувати кошти на рахунку. У цих випадках фінустанови зобов’язані повідомляти про спроби таких операцій Держфінмоніторингу, а це відомство – інформувати правоохоронців. Обов’язок останніх – довести незаконність походження коштів. Сама людина доводити нічого не зобов’язана.

Усе це незручно, але не настільки, як кримінальне провадження, яке може закінчитися вісьмома роками ув’язнення. Поява такого прецеденту свідчить, що податкові органи відпрацьовують новий механізм примусу громадян до участі в податковій амністії, яка поки що дає відверто скромні результати.

Сигнал подано чіткий: не можете пояснити походження активів – ризикуєте опинитися за ґратами. Або декларуйте, сплачуйте 5% і про походження коштів ніхто не спитає. Насправді це зловживання повноваженнями й підміна понять.

Оскаржити такі дії податківців буде непросто: слідчі судді зазвичай не беруть на себе відповідальність і не втручаються в хід досудового слідства. («Ваша честь, ми все ще шукаємо докази незаконного походження коштів цього шановного громадянина, тому дозвольте, будь ласка, провести обшук у його помешканні»). Справа може залишатися «фактовою», тобто без формального підозрюваного, але слідчі дії (обшуки, допити) та арешт майна можуть тривати місяцями. У цей час слідчим можна «працювати» з фігурантом, торгуючись про умови закриття кримінального провадження або невручення йому підозри.

Привернення уваги до цього прецеденту повинно стати точкою відліку не лише для дискусії про методи агітації за податкову амністію, а й загалом про практику маніпуляцій і тиску податкових органів на громадян з ігноруванням приписів кримінального та процесуального законодавства, що має ознаки свавілля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 3)

Опубліковано

on

От

Закінчення. Початок ч.1, ч.2

Євген СТРЕЛЬЦОВ
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального наукового центру Національної академії правових наук України.

Вірогідні перспективи

Якою буде українська державність через 10, 50, 100 років? Які люди тоді проживатимуть? Які звичаї й традиції будуть домінувати? Ці питання мають право на існування в зв’язку з тим, що ця стаття багато в чому пов’язана з ювілеєм української державності. А яким буде право в своєму загальному та галузевому розумінні? Більшість із нас зможуть на це дивитися з інших світів. Але, якщо говорити про найближчу перспективу, то, на мою думку, основна увага має бути сконцентрована на подальшому розвитку кримінального права в двох основних напрямках (зі зрозумілими уточненнями): охорона особи та держави. Саме такий підхід і дає змогу продовжувати намагання поєднати в кримінально-правових приписах загальносоціальну (загальнолюдську) та класову сутність права, про що вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 1)

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Тут теж є свої проблеми, які потребують більш детального аналізу. Так, тип нашого політичного устрою, модель функціонування економіки, основні орієнтири розвитку суспільства в цілому «співпадають» з типологією таких характеристик більшості сучасних цивілізованих держав. Але кожна держава, в тому числі й Україна, має свій, у чомусь достатньо зрозумілий, а в чомусь і складніший шлях свого розвитку. Тому дуже важливо визначити ті нормативні орієнтири здійснення таких процесів, які повинні регламентувати/впорядкувати відповідні соціальні зміни, що має знаходити своє відображення в змінах/реформах: правової системи, системи права, кожної галузі права, включаючи й кримінальне, щоб потім вся ця нормативно-правова база мала свої цілі й отримала завдання (разом та поодинці), та, що необхідно підкреслити, давала змогу здійснити реальний зворотний вплив на політичні, економічні та соціальні процеси, які відбуваються (в перспективі відбуватимуться) в державі. Розуміючи це, ми повинні користуватися не тільки національними напрацюваннями, а й розумно скористатися міжнародним та закордонним правовим, в тому числі й кримінально-правовим, досвідом, про особливості використання якого вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 2)

За великим рахунком проблеми державного розвитку — це дуже значне та складне питання, причому не тільки для перехідних, а й у розвинутих держав. Наприклад, нещодавно керівництво Австрії, аналізуючи ці проблеми, визначило, що, умовно кажучи, є два основних напрями розвитку — ідеологічний або раціональний. Загалом у сучасних умовах такі розвинуті держави починають реально уточнювати свій подальший розвиток, у першу чергу щодо економічної політики (https://ukrainian.voanews.com/a/ameryka-zagroza-defoltu/5977045.html). Наголошується, що загальними об’єктивними факторами, які сьогодні значно впливають на такі процеси, є: а) кризовий фон глобальної економіки, який може провокувати суттєві протиріччя при визначенні економічних інтересів; б) спроможність чи неспроможність провладних структур адаптуватися до таких складнощів; в) можливий вплив регіональної нестабільності на Близькому Сході та в Північній Африці на інші, причому значні, регіони, що може вплинути на глобальну безпеку, і сучасні події в тому ж Афганістані підкреслюють актуальність цього питання; г) роль розвинутих, в першу чергу провідних, держав у таких умовах, зокрема США; д) складність контактів таких держав із новими «молодими» світовими лідерами (Global Trends 2030: Alternative Worlds). Ці проблеми додатково загострюються подіями, які вже створив і продовжує створювати COVID-19 на всіх рівнях людської цивілізації.

З урахуванням цього постає принципове питання — який напрямок свого розвитку в таких умовах обере Україна в якості основного? І тільки після цього, коли буде обраний генеральний напрямок державного розвитку, коли будуть визначені основні орієнтири в усіх основних сферах суспільного життя, потрібно визначати зміст та форми регламентації їх правового регулювання як у плані «дозволеного», так і в плані «забороненого», або, згадуючи шкільну фізику, питання можна поставити таким чином: що для досягнення необхідної соціальної «міцності» в сучасних умовах важливіше для української державності та її системи права, враховуючи й галузеві аспекти: «крутний момент або кінські сили»?

Так, певні, достатньо деталізовані напрямки такого розвитку проголошуються, в першу чергу, під час офіційних зустрічей. Мова про суверенітет, територіальну цінність та євроатлантичні прагнення й реалізацію таких намірів, що пов’язано в правовій площині з боротьбою з корупцією, удосконаленням суддівської системи, посиленням антимонопольного законодавства, поєднаного з покращенням корпоративного управління тощо. Причому, як відомо, кожен із цих напрямів передбачає різнопланові та комплексні зусилля. Яким у таких умовах повинно бути кримінальне право, зберігаючи при цьому свою природну традиційність та враховуючи сучасні суттєві соціальні інновації, — силою прикладу чи прикладом сили, розуміючи образність цієї думки. Все це заслуговує комплексного, продуманого аналізу з урахуванням всіх складових державного будівництва, в тому числі і щирості політиків дійсно здійснити проголошене.

І наостанок

У цій публікації від самого початку не передбачалося надання певного висновку стосовно того, що ми маємо сьогодні, оцінюючи розвиток кримінального права, — суттєвий прорив або певний аванс на майбутнє. На мою думку, це взагалі неможливо зробити за низкою вагомих причин, у першу чергу, без чіткої прив’язки положень цього права до принципових положень національної державності, наших міжнародних перспектив, розуміння наших міжнародних зобов’язань, що вище підкреслювалося.

Так, певні зміни, які достатньо перманентно вносяться до Особливої частини, можуть бути оцінені і позитивно, і поза таким визначенням. Основна складність полягає в тому, що така законотворча діяльність не має необхідної системи, внутрігалузевого узгодження та погодження з іншими галузями права. Такі зміни, можливо, з урахуванням складного періоду розвитку української державності, мають право на існування, але вважати їх положеннями, які носять сталий характер, складно. У зв’язку з цим потрібно розуміти головне: фрагментарний характер внесення змін у кримінальне право навіть зі «щирою» метою його вдосконалення та відсутність внутрішньої логіки цього процесу багато в чому заздалегідь «приречені» на неефективність. Саме так дуже часто створюється так зване «голе право» — Nudum jus, тобто право безперспективне, яке не має можливості реалізації своїх положень.

Загалом ми повинні розуміти, що, як образно вважав Джордж Бернард Шоу, «злочинців вбиває не закон, це роблять люди», а це, в свою чергу, підкреслює, що будь-які положення кримінального права в соціальному житті застосовують конкретні люди. Й така практика теж не завжди є достатньою. Звернемося у зв’язку з цим до алегоричної думки французького філософа німецького походження Поля Анрі Тири Гольба́ха (барона д’Ольбаха, письменника, енциклопедиста, просвітителя), яка є епіграфом цієї статті. Все, що проголосила ця особа стосовно справжньої релігії, стосується того, що вона дійсно існує тільки там, де її підтримують «правитель та кат», і може бути цілком застосовано при оцінці ролі кримінального права в суспільстві у вигляді концепції (офіційної думки), доктрини (наукової думки) або законодавства. Публічний і «своєрідний» характер кримінального права вимагає, що його справжня реалізація, якими би якісними характеристикам воно «само по собі» не володіло, може відбутися тільки за наявності державної волі («правитель») і необхідної організації діяльності системи кримінального правосуддя («кат»). Можливо, це звучить дещо образно та «похмуро», але по суті дає змогу чітко розуміти роль, яку відіграє кримінальне право, його «самостійну» позицію та місце в складній системі кримінальної юстиції. Це, в свою чергу, повинно обов’язково враховуватися при визначенні його цілей та завдань, положень Загальної та Особливої частин і, що дуже важливо, не зменшуючи при цьому, але й не перебільшуючи, його загальної сутності та сучасного змісту. Саме це, на мою думку, повинно враховуватися при подальшому розвитку кримінального права.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Опубліковано

on

От

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, головний науковий співробітник Міжвідомчого
науково-дослідного центру з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Як відомо, 23 вересня Верховна Рада України прийняла в другому читанні та в цілому законопроект № 5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (далі — Закон № 5599). Я навмисно не розглядаю в статті деякі принципові для багатьох фахівців, політиків і журналістів питання, на які всі одразу звернули увагу й активно обговорюють, на кшталт того, хто має розглядати подання для визнання особи олігархом й ухвалювати рішення — РНБО чи НАЗК, або хто виграє від зміни власності ЗМІ, чи дійсно олігархам прийдеться не солодко після прийняття цього закону; або чи потрібно направити новоприйнятий закон «про олігархів» на розгляд до Венеційської комісії тощо. Торкнуся лише юридично-стилістичних помилок та надам своє бачення, як вченого, вирішення проблеми деолігархізації.

Читайте також: Чергова деолігархізація, або Українська спроба переходу від елітарної демократії до демократії представницької

Некоректність уже в самій назві закону

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Уже в самій назві закону № 5599 закладено декілька невідповідностей та некоректних понять. Наприклад, законодавець допускає, що олігархи можуть «впливати» (до речі, не вказано на що), але цей вплив повинен бути не надмірним, хоча як такий все ж може мати місце, інакше кажучи — «легкий» вплив є цілком допустимим. Те ж саме можна сказати і про словосполучення «мати значну економічну та політичну вагу»). Тобто, якщо така вага незначна, то це допустимо. І взагалі, виносити в назву закону такі слова в найвищому ступені — «надмірний», «значний», гадаю, неправильно.

Стаття 2 теж має протиріччя. Почну з назви. Особа, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, вона ж чомусь прямо в назві й оголошується олігархом. Що поганого в тому, що людина сама по собі має значну економічну та політичну вагу? Проте це закріплено в самій назві статті. Непосвячені люди можуть зрозуміти, що олігарх — це і є особа, яка має значну політичну вагу. Але це поняття — значно ширше. Слід виходити з того, що термін олігархія (грец. Oligarchia), походить від стародавн. грец. oligon, — декілька та arche, влада) — форма правління державою, за якої влада належить вузькому колу осіб (олігархів) і відповідає їх особистим інтересам, а не діє на користь усіх членів суспільства. І ще в 2011 р. мною науково доведено, що олігархізація в Україні — це одна із специфічних форм організованої та за своєю суттю й наслідками — економічної злочинності (Бусол О. Ю. «Олігархізація політичної влади в Україні як одна зі специфічних форм організованої злочинності, а також у подальшому ця думка розвинута в докторській дисертації (Бусол О. Ю. «Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії» (2015 р.).

Результати голосування в Раді за відповідний законопроект

Таких осіб, які справді мають «значну політичну вагу», насправді у Верховній Раді багато. Виходить, що слід було одразу після прийняття цього закону призначити перевибори ВРУ? Сподіваюся, що не це є метою закону.

Не можна ототожнювати економічну і політичну вагу, проте ці два поняття стоять поряд при встановленні ознак відповідності такої особи в ст. 2 даного закону.

Дискримінація як порушення Конвенції

Водночас рішення про визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархом) (ст. 5) є порушенням статті 14 закону (Заборона дискримінації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), яка проголошує, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Як бачимо, в проекті цього закону є щонайменше дві таких ознаки дискримінації — за політичними мотивами і майновим станом.

Рішення ухвалюватиметься без присутності «винуватця»

Стаття 5 «Визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, олігархом)» більше схожа на ситуацію «призначити особу злочинцем». Залишається тільки додати — «і розстріляти», як це робили «трійки» НКВС при Сталіні. Така думка посилюється після ознайомлення з текстом частини 5 статті 5 закону — навіть, якщо потенційний «олігарх» не з’явиться на засідання, де розглядатиметься відповідне подання, в тому числі з поважних причин, все одно таке подання буде розглянуто та прийнято рішення і за відсутності «винуватця». А «заслуховування на засіданні» олігарха, взагалі нагадує комуністичні партійні зібрання минулої епохи, та те ж розкуркулювання — «ти живеш краще нас, заможніше, значить — поганий, а ну ж бо, поділися з нами!»

Не регламентовано в законі і процедуру розгляду подання та ухвалення рішення. Просте голосування в цьому випадку збільшує корупційні ризики, адже тут діє людський фактор. Згідно з частинами 3 і 4 статті 5 особа, яку запідозрили в тому, що вона є олігархом, повинна надати до апарату РНБО пояснення та інші документи. Тут, враховуючи нашу корупційну реальність, так і напрошується пропозиція олігарху поділитися з державою частиною своїх активів. Після цього можливе вирішення питання «на більш лояльних умовах», або таке засідання з розгляду подання відповідними суб’єктами, визначеними в ч. 1 статті 5, може взагалі не бути призначено. Адже покарання за порушення подання та строків — незрозуміла відповідальність, адже просто «відповідальність», ні дисциплінарна, ні адміністративна, ні кримінальна, і навіть, в законі не вказано, що — юридична (у контексті внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», а саме статтю 7 доповнено частиною п’ятою такого змісту).

Порушення Конституції

А обов’язок подання декларації про контакти з особами, «які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархами)», або їхніми представниками, що закріплено в статті 8 цього закону, взагалі є порушенням конституційних прав громадян, адже олігархи теж громадяни України, як би того кому не хотілося. «Обмежити контакти» — це диктатура. А згадана вже стаття 24 Конституції України проголошує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Таким чином в українців стає все менше прав, а натомість є все більше обмежень.

Ще щодо «контактів» з олігархами

Обов’язок подання декларації про контакти, згідно з частиною 5 статті 8 поширюється на цілий перелік службових осіб, серед яких, наприклад, голова та члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голова та державні уповноважені Антимонопольного комітету України, уповноважені з розгляду скарг про порушення законодавства в сфері публічних закупівель тощо. Виникає питання, а якщо контактувати з олігархами буде людина не з визначеного законом переліку, а їх довірена особа, нікому не відома й про контакт якої ніхто й ніколи не дізнається? Відповідь очевидна. Тоді ніхто з офіційного переліку й відповідальності не понесе. Думається, так воно в реальності й буде.

«Трохи зіпсована» репутація

Викликає подив, що законодавець вважає наявність непогашеної в особи судимості (по суті злочинця, визнаного законом) лише ознакою небездоганної ділової репутації (читай — трохи зіпсованої) у статті 10 закону, і нічого більше. Ділова репутація фізичної особи — це суспільна думка щодо ділових та професійних якостей цієї людини як учасника ділової комунікації, набута нею при виконанні трудових, службових та громадських обов’язків. І нічого спільного з діловою репутацією, вчинення злочину особою не має. Те саме, і навіть більше, можу сказати й про включення особи до переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності (п. 3 ч. 2 ст. 10). Якщо людина є в переліку «терористів», це вже не предмет розгляду її в контексті ділової репутації в цьому законі, а є приводом для проведення заходів відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», далі — кримінальне провадження.

Інші пункти частини 2 статті 10 теж стосуються вчинення особою певних правопорушень, тож це не співвідноситься саме з діловою репутацією особи. Таким чином, слід змінити назву статті 10 «Бездоганна репутація» на більш коректну в цьому випадку. Так само, такі ознаки небездоганної ділової репутації фізичної особи, пов’язані з дотриманням закону та публічного порядку, які ми бачимо в п. 7 ч. 2. ст. 10: істотні та/або систематичні порушення особою вимог законодавства про засоби масової інформації, банківського, фінансового, валютного, податкового законодавства, законодавства з питань фінансового моніторингу, про цінні папери, акціонерні товариства та фондовий ринок, потребують уже певної юридичної відповідальності, але вони чомусь тільки є приводом для визначення в межах цього закону фактів небездоганності ділової репутації.

Незрозуміло, яке змістовне навантаження несуть словосполучення, написані через кому в п. 1 ч. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону, — «в частині подання», «дотримання строків подання» декларацій про контакти, адже «дотримання строків подання» включає в себе і «в частині подання»? До того ж, зазначені службові особи тільки підлягають звільненню, а значить, можна, за певних умов, їх і не звільняти. На розсуд кого віднесено це питання, до речі?

Системи в законі не проглядається

Та й сам закон, навколо якого було так багато галасу з-поміж політиків, громадських організацій, які позиціонують себе як антикорупційні, та журналістів, жодним чином не відноситься до такого поняття як «запобігання» (загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)). Про «організаційні засади функціонування саме системи запобігання», як викладено у преамбулі закону, у самому законі не йдеться. Тому що системи тут немає. Скоріше, можна було дати цьому документу таку назву: «Порядок внесення до національного реєстру осіб, що визнані олігархами на підставі міжнародних санкцій».

Загалом після вивчення проекту закону № 5599 склалося враження, що Україна лише те й робить, що множить спеціальні антикорупційні органи, створює реєстри, а її громадяни зобов’язані подавати всілякі декларації та писати пояснення. Коли ж займатися бізнесом або іншою суспільно корисною «творчістю»?

Наші олігархи — не Ілон Маск

І нарешті, найнезрозуміліше питання: для чого витрачати додаткові ресурси та створювати цілий Реєстр осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), адже навіть непосвяченим видно, що таких осіб буде максимум сотня). (Для довідки: в 2021 р. до списку Forbеs (найзаможніших людей планети) увійшли восьмеро українців. Серед них — Рінат Ахметов, який посів 376 місце зі статками в 7,3 млрд доларів; Віктор Пінчук, посідає 1 371 місце, $2,5 млрд; Костянтин Жеваго — 1 531 місце — 2,2 млрд; Ігор Коломойський — 1 750, 1,8 млрд; Геннадій Боголюбов — 1 892, 1,7 млрд; Петро Порошенко — 1 971, 1,6 млрд; Вадим Новинський — 2 192, 1,4 млрд; Влад Яценко — 2 485, 1,1 млрд, відповідно. Впевнена, що ці люди завдяки своєму статусу та статкам спроможні зупинити навіть військові дії на окупованих територіях, а не роздавати декілька років поспіль пакунки з крупою та олією мешканцям «рідного» Донбасу, або пекти торти та формувати шоколад із соєвими добавками в Луганській області.

Так, дійсно, наші олігархи — це не Ілон Маск зі своїми космічними програмами, який приносить користь людству. Українські олігархи більше «тирять» народні багатства та різні природні ресурси, що належать українцям. Тож якою має бути система протидії олігархізму? Потрібен соціально відповідальний бізнес, а тому цілі та завдання відповідного законопроекту можуть бути реалізовані лише шляхом перетинання інтересів і пріоритетів великого бізнесу, держави та суспільства, інакше кажучи, такі соціальні зміни, які ведуть до максимального збігу або часткового співпадіння цих інтересів. Ця концепція перекликається з близькою мені точкою зору кримінолога Ю. Орлова, що стратегічні засади взаємовідносин між державою та великим бізнесом мають передбачати не конфронтацію, намагання очистити владу від впливу олігархів, а співпрацю з подальшою елімінацією кримінальних форм діяльності останніх у сфері політики.

Із цього приводу політолог, співзасновник Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір» С. Таран влучно зауважує, що в країнах ЄС немає олігархів в українському розумінні — є тільки великий бізнес, який платить податки і не впливає напряму на політиків. Суспільство має навчитися бачити різницю між великим бізнесом, який чесно платить податки, і між олігархами, які наживаються на монополіях, корупційних схемах та доступі до державних підприємств, між свободою слова та дозованою інформацією куплених ЗМІ, між справжніми патріотами та іграшковими політиками, які під патріотичними гаслами захищають власних спонсорів.

Потрібна співпраця бізнесу і держави

Потрібен базис на співпраці великих приватних корпорацій та держави. Необхідно звернути увагу на зарубіжну практику фінансування політичних партій великим бізнесом, що доцільно впроваджувати за умови забезпечення прозорості цього процесу та можливості контролю з боку громадян. Історія свідчить, що всесвітньо відомі мільярдери — це люди з комерційною жилкою, сильні лідери, відмінні менеджери, які мають відповідні зв’язки та потрібні знайомства, що допомагає оптимально й правильно організувати будь-яку справу. Очевидно, що вони мають і завжди матимуть безпосередній вплив на розстановку сил у політиці, на діяльність політичних партій. І від цього поки що не застрахована жодна держава. Тому Україні треба не відмовлятися від фінансування політичних партій великим бізнесом, а співпрацювати з його представниками для отримання взаємної користі. Необхідна така система фінансування політичних партій в Україні великим бізнесом, яка базується на взаємній співпраці великих приватних корпорацій та держави на прозорих і чесних засадах.

Ідея інноваційна, але закон потребує доопрацювання

Незважаючи на всі недоліки, сама ідея Закону № 5599 є інноваційною. Попри бажання захищати усталену думку, що з метою деолігархизації треба йти шляхом прийняття нових законів «Про лобізм», «Про трастову систему», «Про деолігархізацію», «Про фінансування виборчих кампаній», «Про власність стратегічних індустрій» тощо, ідея цього закону, якому немає аналогів у світі, адже це щось нове, інноваційне, що завжди викликає спротив, виглядає привабливою. До речі, Закон «Про лобізм» мають розвинуті держави, які поважають себе і великий бізнес, тож він насамперед потрібен і в Україні. Але це — тема для окремої статті. Загалом правила фінансової підзвітності для партій діють у 125 державах, про це в статті Бусол О. «Нова філософія фінансування політичних партій великим бізнесом (Зарубіжні реалії та українські тенденції»). URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_co ntent&view=article&id=2738:nova-filosofiya- finansuvannya-politichnikh-partij-velikim-biznesom-2&catid=71&Itemid=382.

Найпоширенішим засобом зменшення впливу великого бізнесу на ситуацію в будь-якому суспільстві є обмеження, зокрема, максимальних річних або передвиборчих внесків. У Чехії, наприклад, активісти створили сайт, на якому розміщується інформація про донорів усіх партій. Виявити надмірно зацікавлених у політиці олігархів тут можна за 30 секунд. Більше того, є інформація і про компанії, які надають гроші партіям, а потім отримують кошти через процедури державних закупівель. Тож ідея нового Закону № 5599 загалом непогана, але він, окрім зазначених, має, зокрема, й принципові недоліки іншого плану, які вже висвітлені в ЗМІ, а тому потребує суттєвого доопрацювання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link