Думка експерта
Конфіскація майна та спеціальна конфіскація як заходи кримінально-правового впливу на суспільно небезпечні посягання з боку фізичних осіб (частина 2)
Закінчення. Початок
Олексій Литвинов,
доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, завідувач кафедри Харківського національного університету внутрішніх справ
Андрій Ященко,
доктор юридичних наук, професор Харківського національного університету внутрішніх справ
Сергій Харитонов,
доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Отже, спеціальна конфіскація, в особливості майна, яке було підшукано, виготовлено, пристосовано або використано як засіб чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення в подальшому запобігає його використанню у вчинені іншого кримінального правопорушення. У зв’язку з цим, цей інший захід кримінально-правового характеру виконує попереджувальну (превентивну) функцію закону про кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 1 КК). Крім того, спеціальна конфіскація може застосовуватися й щодо майна, яке було набуте не лише протиправним (п. 1 і 3 ст. 96-2 КК), але й легальним (правомірним) шляхом (п. 2 і 4 ч. 1 ст. 96-2 КК). Зі змісту ст. 1 і 2, ч. 1 і 2 ст. 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму випливає, що кожна держава-учасниця вживає відповідно до принципів свого внутрішнього законодавства належних заходів для конфіскації коштів (зокрема активів будь-якого роду, матеріальних чи нематеріальних, рухомих чи нерухомих, незалежно від способу їх придбання), які використовувалися або були виділені з метою вчинення злочинів, зазначених у статті 2, і надходжень, отриманих у результаті таких злочинів. Таким чином, застосування спеціальної конфіскації, предметом якої є майно, здобуте легальним (правомірним) шляхом, ґрунтується на нормах міжнародно-правових документів.
У зв’язку з цим майно, яке призначалося (використовувалося) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/ або матеріального забезпечення кримінального правопорушення, або винагороди за його вчинення (п. 2 ч. 1 ст. 96-2 КК) за рішенням суду підлягає вилученню у власність держави на підставі п. 2 ч. 9 ст. 100 Кримінального процесуального кодексу (далі — КПК), а майно, яке було підшукане, виготовлене, пристосоване або використане як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення (п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК) — конфіскується на підставі п. 1 ч. 9 ст. 100 КПК. В останньому випадку гроші, цінності та інше майно, які підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, конфіскуються, якщо власник (законний володілець) знав про їх незаконне використання. В разі, якщо власник (законний володілець) не знав і не міг знати про їх незаконне використання, зазначені гроші, цінності та інше майно повертаються власнику (законному володільцю). Зазначене майно, відтак, спеціальній конфіскації не підлягає (постанова колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі ВС у справі № 676/2199/19 від 09.04.2020 // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/88749307).
При цьому варто звернути увагу на те, що доведеної обізнаності законного володільця майна про його кримінально-протиправне використання достатньо для того, щоб можна було застосувати спеціальну конфіскацію, якщо сторона обвинувачення не довела обізнаності власника про таке використання його майна. У ч. 6, 9, 10, 11 ст. 100 КПК та ч. 1 і 5 ст. 96-2 КК законодавець використовує терміни «власник» і «законний володілець» як альтернативні. Тому ці положення не вимагають доведення факту обізнаності про злочинне використання майна двох осіб — власника і законного володільця. Також у питанні застосування спеціальної конфіскаці ї закон не визначає переваги власника перед законним володільцем чи навпаки (постанова колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі ВС у справі № 138/2740/16-к від 09.09.2019 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81722375).
Право спільної та спільної сумісної власності
Доречно також зауважити, що главою 26 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) унормовані правовідносини щодо права спільної власності. Так, згідно з ч. 1–3 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Згідно зі ст. 368 ЦК спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Відповідно до ч. 1 і 3 ст. 370 ЦК співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. Виділ частки із майна, що є в спільній сумісній власності, здійснюється в порядку, встановленому ст. 364 ЦК.
Згідно з ч. 1 і 2 ст. 364 ЦК співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є в спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 ЦК), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Системний аналіз наведених законодавчих положень дозволяє стверджувати, що майно, яке призначалося (використовувалося) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/ або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення (п. 2 ч. 1 ст. 96-2 КК), або було підшукане, виготовлене, пристосоване, або використане як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення (п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК), може належати співвласникам на праві спільної сумісної власності. В такому разі останні володіють цим майном у рівних частках.
При цьому слід звернути увагу на те, що в межах кримінального провадження є неприпустимим вирішення спору про право власності на майно шляхом поділу його з виділенням часток. Відповідно до ч. 12 ст. 100 КПК спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства. Підставою для виділення частки майна в праві спільної сумісної власності має бути вимога співвласника такого майна або державного чи приватного виконавця.
Подільні й неподільні речі
Крім того, належить звернути увагу й на те, що згідно з положеннями ст. 183 ЦК речі поділяються на подільні і неподільні. Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільна — річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. У зв’язку з цим, якщо майно знаходиться на праві спільної сумісної власності й не може бути виділене в натурі без втрати його цільового призначення, то спеціальна конфіскація такого майна, яке, водночас, призначалося (використовувалося) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/ або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, а так само було підшукане, виготовлене, пристосоване або використане як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, є неможливою (постанова колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі ВС у справі № 676/2199/19 від 09.04.2020 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/88749307).
Підбиваючи підсумок, зазначимо, що правовий вплив на порушення кримінально-правових заборон здійснюється як шляхом застосування покарання до винних осіб, так і завдяки реалізації інших заходів кримінально-правого характеру. Ці «інші заходи», з одного боку, є допоміжним напрямом боротьби зі злочинністю в разі їх застосування поряд з покаранням (тобто в межах кримінальної відповідальності), а з іншого боку, — окремим напрямом боротьби, з кримінальною активністю в разі їх реалізації поза межами такої відповідальності. Різновидом таких «інших заходів» власне і є спеціальна конфіскація (ст. 96-1 і 96-2 КК). Її сутність полягає в обмеженнях майнового характеру щодо особи (позбавлення права власності на належне особі майно) або без таких обмежень (вилучення майна, яке особі не належить на праві власності), а змістом — визначений законом і судом обсяг таких майнових обмежень. У зв’язку з цим під час прийняття рішення про застосування спеціальної конфіскації необхідно переконуватися в наявності не лише формальних для цього підстав, передбачених у КК, але й у тому, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу й захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на відповідну особу «надмірний індивідуальний тягар».
Щодо конфіскації майна (ст. 59 КК), то цей захід кримінально-правового характеру є проявом так званої каральної форми кримінально-правового впливу (покарання) — традиційно основного напряму боротьби з різними проявами кримінальної активності. Відмова від спеціальної конфіскації як іншого заходу кримінально-правового характеру (або визнання його неконституційним) увімкне «зелене світло» для «руху» підозрілого капіталу або капіталу, здобутого законним шляхом, який у подальшому сприяв різним проявам кримінальної активності, і це навряд чи позитивно вплине на систему законодавчого базису у сфері боротьби зі злочинністю.
Джерело: Юридичний вісник України
