Конституційне визнання засади верховенства права є юридичною підставою для запровадження судового прецеденту

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Сьогодні в Україні триває дискусія, започаткована Олександром Святоцьким у статті «Ratio Decidendi або актуальність запровадження судового прецеденту» («Голос України», 29 жовтня 2019 р. № 206. Її гострота зумовлюється не лише теоретико- прикладним значенням порушених у ній проблем, а й тим, що ці проблеми засвідчують, як на українському «Олімпі» слова і гасла живуть своїм життям, а діла — своїм. Й одним із переконливих доказів цього є тенденції сучасного розвитку правової системи України, які дають підстави для висновку, що ті, хто запроваджував конституційну засаду «верховенства права», можливо навіть і не підозрювали, що саме вона виявиться тим «конем», завдяки якому неприступна Троя українського юридичного позитивізму буде зруйнована.

Види праворозуміння та їх вплив на визначення юридичних категорій

Судовий прецедент є особливим процесуальним інструментом судочинства, що представляє собою перше рішення суду, ухвалене ним на підставі результатів дослідження й оцінки вчиненого юридичного факту, яке набуває нормативного характеру і стає обов’язковим для його застосування в аналогічних випадках. Наявність цього інституту зумовлена особливостями юридичного світогляду, на якому вибудувана конкретна правова система. Що ж до уявлень про його суть, ознаки, види, причини, які його зумовлюють та механізми функціонування, то їх потрібно формувати з урахуванням наявності країн, у яких суспільні відносини базуються на антропоцентристській ідеології, яка орієнтує на те, що в центрі соціальної дійсності повинна бути людина, внаслідок чого в них функціонує правова система, яка базується на «природно-правовому» праворозумінні та країн, у яких суспільні відносини базуються на етатистській ідеології, орієнтованій на те, що в центрі соціальної дійсності повинна бути держава, внаслідок чого там функціонує правова система, яка базується на «позитивістському» праворозумінні. Відмінності між цими видами систем, прикладом яких є англо-саксонська та романо-германська правові системи, полягають і в тому, що хоча поняття «право» є багатозначним, з позицій природно-правового праворозуміння воно насамперед тлумачиться як «повноваження особи на певні цінності», що й зумовлює засаду верховенства права, в розумінні верховенства прав людини, незалежно від того, якими із загальновизнаних соціальних норм вони передбачені. А з позицій позитивістського праворозуміння воно, насамперед, тлумачиться як «система встановлених і охоронюваних державою норм», тобто право в об’єктивному (формальному) розумінні, що, по суті, й зумовлює засаду верховенства закону.

При оцінці цих підходів потрібно виходити з того, що з філософського погляду кожен об’єкт відзначається наявністю двох складових — тієї, що сприймається органами чуття і є його «формою», та тієї, що осягається розумом, та є його сутністю (змістом), які нерозривно взаємопов’язані й представляють собою єдине ціле. На етапі наукового осмислення суті та важливості кожної з цих складових вони оцінювалися з позицій матеріалістичного та ідеалістичного світорозуміння й стали підставою для поділу філософів на матеріалістів та ідеалістів, спір між якими з приводу того, що є первинним — дух чи матерія, набув значення «основного питання філософії», відповідь на яке залишається відкритою й по сьогодні. Однак, якщо врахувати, що основні правила суспільних відносин закріплені у відповідних соціальних нормах, серед яких головними держава офіційно оголосила ті, що встановлені нею й закріплені в її законах, то при їх аналізі не слід забувати, що й вони, як і все «суще у світі», відзначаються наявністю змісту та форми, що й зумовлює необхідність розрізняти їхню «букву» та «дух» і, зокрема, «букву і дух законів», а поняття «право» тлумачити в «об’єктивному» — як «систему встановлених і охоронюваних державою норм» та в «суб’єктивному» розумінні, тобто як зміст кожної з цих норм, в основі якого є право суб’єктів правовідносин на певні цінності.

Ці підходи до розуміння права зумовлюють і те, що з позицій позитивістського світогляду правопорушенням визнається лише те діяння (дія або бездіяльність), яке до його вчинення було визнане правопорушенням у законі, що й дає підстави суду (який у своїй діяльності керується засадою верховенства закону, і, як наслідок, є лише правозастосовним органом) за це діяння притягти особу, яка це діяння вчинила, до юридичної відповідальності та обрати їй визначену законом міру покарання. Якщо ж вчинене діяння правопорушенням у законі не визнане, то, незважаючи на його наслідки, воно правопорушенням не визнається й фактично, а відтак і юридичної відповідальності не зумовлює.

Що ж до природно-правового розуміння правопорушення, то згідно з ним це не тільки те діяння, що визнане ним у законі, а й діяння, яке хоча правопорушенням у законі й не визнане, але яким порушено права, свободи чи інтереси конкретної особи, що й дає їй підстави звернутися за захистом цих прав до суду. На підставі такого звернення (позову) суд (який за даних умов є не тільки правозастосовним, а й правотворчим органом) зобов’язаний вивчити й оцінити всі обставини та наслідки вчиненого діяння на предмет того, чи порушено ним конкретні права конкретної особи, чи ні, і в разі визнання їх порушеними, він визнає вказане діяння правопорушенням, що й стає підставою для притягнення винного до юридичної відповідальності, а також самостійно обирає йому за це міру покарання, чим і створює відповідний правовий прецедент.

Важливим є й те, що вказане рішення суду, на відміну від традиційних судових рішень, які є індивідуальними правовими актами, стає офіційним нормативним правовим актом — джерелом права, яке зобов’язує всі інші суди орієнтуватися на нього при притягненні до відповідальності за аналогічні діяння всіх інших осіб незалежно від того, скільки часу минуло з моменту його ухвалення. І мотивуються ці процесуальні механізми тим, що саме таким способом забезпечується рівність кожного перед законом і судом.

А оскільки міжнародні та міждержавні відносини стрімко розвиваються, то це зумовило процеси конвергенції, тобто взаємного проникнення ознак правових систем, взаємного запозичення ними перевірених часом їхніх надбань. Особливо прискорюють їхнє зближення міждержавні політичні процеси, наслідком яких стала, зокрема, й поява у правовій системі України засади верховенства права.

Отже, природно-правове і позитивістське праворозуміння відрізняються: 1) у підходах до тлумачення поняття «право»; 2) у підходах до тлумачення поняття «правопорушення», яким визнається або порушення права особи, або порушення правил, встановлених державою; 3) у системі природного права правовідносини базуються на пріоритеті засади верховенства права, тоді як у системі позитивного права вони базуються на пріоритеті засади законності; 4) якщо з позицій позитивістського праворозуміння об’єктом правопорушення є лише «цінності, що взяті під охорону нормою закону», то з позицій природно-правового праворозуміння ним визнаються й цінності, які, хоча під охорону нормою закону не взяті, але представляють собою посягання на права конкретної особи, які можуть бути передбачені будь-якою із соціальних норм, але яким спричинено носієві цих прав певну шкоду; 5) якщо з позицій позитивістського підходу підставою юридичної відповідальності є протиправність діяння, яке законом визнане правопорушенням до його вчинення, то з позицій природно-правового підходу такою підставою є й вчинення діяння, яке, хоча в законі правопорушенням не визнане, але являє собою посягання на конкретне право конкретної особи, яке взяте під охорону будь-якою із загальновизнаних соціальних норм; 6) якщо з позицій позитивістського підходу завданням закону, яким передбачені діяння, котрі на час їх вчинення визнаються правопорушеннями, дати вичерпний їх перелік і визначити межі міри покарання за кожне з них, то в умовах природно-правової системи завданням цього закону має бути й визначення методологічних настанов, на підставі яких конкретне діяння судом визнається правопорушенням, та з дотриманням яких потрібно визначати міру покарання за його вчинення; 7) у системі позитивного права суд є лише правозастосовним органом, а в системі природного права він є не тільки правозастосовним, а й правотворчим органом.

Конституційні засади як методологічний орієнтир у теорії і практиці правовідносин

У контексті даного аналізу важливим є й те, що хоча в назві ст. 8 Конституції декларується верховенство права, але його зміст у ній розкривається через верховенство конституції, тобто закону, що є прикладом техніко-юридичної підміни понять. Водночас, якщо конституційні зміни в засадах правовідносин, і, зокрема, сама наявність в Україні задекларованої на конституційному рівні засади верховенства права зобов’язує всі державні органи в своїй діяльності керуватися насамперед нею, то постає питання — чи можуть вони діяти згідно з її вимогами в умовах, коли засада законності, змістом якої є вимога суворого й неухильного дотримання законів усіма суб’єктами правовідносин, у чинній Конституції хоча задекларована й не була, але фактично збережена. Свідченням цього є, наприклад, її ст. 6 та ст. 19, згідно з якими державні органи та посадові особи повинні здійснювати свої повноваження відповідно до Конституції та законів України.

Принциповим є й те, що на засаду законності орієнтувала й ст. 129 Конституції, згідно з якою «судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону», а першою в переліку визначених нею засад судочинства також була названа саме засада законності. Однак, українські правотворці наявність обох цих засад розцінили як їх конкуренцію, а тому 2 червня 2016 р. засада законності була вилучена не тільки з переліку конституційних засад судочинства, а й з переліку засад, передбачених процесуальними кодексами. От тому тепер згідно з їхніми настановами «суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини» (ст. 6 КАС, ст. 8 КПК).

Але, вносячи ці зміни, законодавці мали б пояснити — як же тепер все-таки бути зі згаданими статтями 6 та 19 Конституції, які закріплені серед «Загальних засад», а тому й самі мають загальний характер та зобов’язують усі державні органи і посадових осіб діяти лише згідно з Конституцією та законами України? А без цих пояснень складається враження, що конституційна засада законності судочинства була скасована спеціально для того, щоб дати підстави для офіційного висновку, що на суддів вона вже не поширюється, хоча вони її часто ігнорували й без цього.

Проте головним у контексті даного дискурсу є те, що засада верховенства права зумовила й появу ст. 22 Конституції, згідно з якою «права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». А з урахуванням цього стає очевидним, що якщо за позитивістського підходу кількість галузей права за змістом зумовлює й кількість видів правопорушень, то природно­правовий підхід орієнтує на те, що якщо права і свободи, які ні Конституцією, ні галузевим законодавством не передбачені є, то вони можуть порушуватися також. Що ж до того, яке це буде правопорушення, то відповідь на це запитання стає змістом вчиненого юридичного факту, встановлення якого є обов’язком суду. А прикладом того, як це відбувається, за аналогією може послугувати те, що юридичні факти є злочинами, законом визначено, але переліку цивільних правопорушень, а відповідно, й закону, в якому б вони були визначені, немає, що, однак, притягненню до цивільно­правової відповідальності не перешкоджає.

Тобто з позицій природно­правового праворозуміння, яке під поняттям «право», а, відтак, і його «верховенство» передбачає не верховенство правил, встановлених державою, а верховенство прав людини, внаслідок чого протиправність діяння означає порушення цих прав незалежно від того, якими із загальновизнаних соціальних норм вони визнані. А вже такі обставини, як те, чи визнане воно таким фактично і якщо визнане, то якою соціальною нормою, як і те, які наслідки порушення цього права воно зумовило, належить встановлювати в кожному конкретному випадку в ході судового провадження згідно з визначеною законом процесуальною процедурою і, ухваливши на підставі цього відповідне рішення, суд, таким чином, створює правовий прецедент. А якщо ж ці настанови проігнорувати й продовжувати керуватися лише традиційними підходами, що базуються на позитивістському праворозумінні, згідно з якими правопорушенням є лише те діяння, яке до його вчинення вже правопорушенням було визнане законом, то де ж тоді взятися правовому прецеденту, який передбачений настановами природно­правового праворозуміння, правотворення та правозастосування?

Висновки

Результати аналізу відмінностей юридичних світоглядів та їхнього впливу на теорію і практику правовідносин дають підстави для висновку, що: 1) на відміну від традиційних судових рішень, які є індивідуальними правовими актами, судовий прецедент — це перше рішення суду, ухвалене ним на підставі результатів дослідження й оцінки юридичного факту та обставин і наслідків його вчинення, яке набуває нормативного характеру та стає обов’язковим для його застосування в аналогічних випадках; 2) конституційне визнання засади верховенства права стало юридичною підставою для захисту в Україні не тільки тих прав і свобод, які передбачені чинним законодавством, а й тих із них, що визнані іншими соціальними нормами; 3) з метою захисту цих прав і використовується інститут судового прецеденту, який передбачає обов’язок судів не лише «застосовувати» ті судові прецеденти (рішення судів), які вже створені іноземними і будуть створені національними судами, що, по суті, є лише традиційним «правозастосуванням», а створювати й власні, тобто, бути не тільки правозастосовними, а й правотворчими органами; 4) віддаючи належне засаді верховенства права, змістом якої є верховенство прав і свобод, незалежно від того, якими із загальновизнаних соціальних норм вони передбачені, від засади законності, змістом якої є вимога неухильного дотримання приписів закону, відмовлятися не потрібно, оскільки вони фактично лише доповнюють одна одну; 5) ієрархічна відмінність між цими засадами полягає в тому, що засада верховенства права є загальносоціальною — ідеологічною настановою, яка має загальний характер, а відтак і пріоритет перед засадою законності, яка є лише загальноправовою засадою; 6) зміни, внесені до ст. 129 Конституції щодо скасування засади законності в судочинстві, безпідставні й, по суті, офіційно відкрили в ньому шлях до беззаконня.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути