Думка експерта
Кримінальна відповідальність юридичних осіб: необхідність «суверенного» виваженого рішення
Наше входження в міжнародний правовий простір вимагає перегляду багатьох принципових положень, які тривалий час вважалися для нас традиційними. Це стосується й низки значних положень кримінального законодавства. Одне з них пов’язане зі встановленням кримінальної відповідальністі юридичних осіб. Свої думки з цього приводу ми попросили висловити знаного науковця, члена робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з питань правової реформи при Президентові України, завідувача кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», доктора юридичних наук, доктора теології, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук України, заслуженого діяча науки і техніки України Євгена Львовича СТРЕЛЬЦОВА
Вступ у проблему
Говорячи про дану проблематику, варто зазначити, що загалом є різні визначення кримінальної відповідальності юридичних осіб, перелік яких буде прокоментовано в подальшому. Кожне з них претендує на свою «оригінальність», але в загальному плані в цій пуб лікації я буду користуватися одним загальним визначенням: «кримінальна відповідальність юридичних осіб». Важливе, на мою думку, інше: коли, чому і взагалі навіщо на якомусь етапі розвитку заходів державно-правової регламентації процесів, які відбуваються в суспільстві, було прийнято рішення стосовно, так би мовити, відмови від основних принципових ознак кримінальної відповідальності, яка включає в себе лише особисту відповідальність, і така відповідальність повинна бути тільки винною, що прямо закріп лено в ч. 2 ст. 61 Конституції України та підкреслюється тим, що в чинному Кримінальному кодексі України з усіх елементів складу злочину, наявність якого є єдиної підставою кримінальної відповідальності ( ч. 1 ст. 2 КК), предметному визначенню, причому на рівні самостійних розділів (підкреслюю, не окремих статей), піддаються всього два елементи складу: суб’єкт злочину (розділ IV) та вина і її форми (розділ V).
Багато років класики кримінального права, кримінально-правові концепції, основні положення кримінального законодавства не просто закріпляли, а постійно підкреслювали, що саме ці ознаки й визначають сутність кримінального права/ законодавства, саме вони відрізняють його від положень інших галузей.
Та в останні роки ситуація змінилася. Більшість країн, які раніше додержувалися вказаних вище положень та не сприймали кримінальну відповідальність юридичних осіб, кардинально змінили свою позицію, закріпивши в своєму законодавстві таку відповідальність. Не стала винятком і наша країна, яка шляхом прийняття Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» від 23 травня 2013 року № 314-VII з вересня 2014 року ввела в чинний Кримінальний кодекс України окремий Розділ XIV-1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб». Цей розділ включає в себе наступні статті: ст. 96-3 «Підстави для застосування до юридичних осіб заходів кримінального-правого характеру»; ст. 96-4. «Юридичні особи, до яких застосовуються заходи кримінально-правового характеру»; ст. 96-5 «Підстави для звільнення юридичної особи від застосування заходів кримінально-правового характеру»; ст. 96-6 «Види заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб»; ст. 96-7 «Штраф»; стаття 96-8 «Конфіскація майна»; ст. 96-9 «Ліквідація»; ст. 96-10 «Загальні правила застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру»; ст. 96-11 «Застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру за сукупністю злочинів».
Такі зміни викликали необхідність теоретичних і практичних досліджень цієї складної проблеми, що знайшло своє відображення в наукових публікаціях наступних вітчизняних правників: А. А. Автух, П. С. Берзіна, А. П. Гаврилішина, В. О. Гацелюка, В. К. Грищука, О. В. Канцураки, Д. В. Каменського, В. П. Козирєва, О. О. Дудорова, В. М. Куца, С. Я. Лихової, О. О. Михайлова, А. С. Нерсесяна, О. Ф. Пасєки, О. П. Провотворова, А. В. Савченка, Д. В. Трута, О. В. Сосніної, С. В. Мороз В. С. Сотніченко, А. М., П. Л. Фріса, А. М. Ященка, М. І. Хавронюка та інших. Питання особливого кримінального провадження щодо юридичних осіб також досліджували К. Л. Бугайчук, І. В. Лєшукова, О. О. Кочура, А. В. Даниленко, О. В. Панченко та інші. Всі ці публікації, особливо на первісному етапі визначення такої відповідальності, були дуже корисними, хоча потрібно підкреслити, що за своїм сприйняттям вказаних змін фахівцями висловлювалися та й сьогодні висловлюються різні точки зору. До цього потрібно додати, що й сучасне становище потребує продовження звернення до аналізу цієї проблеми за низкою обставин. По-перше, як відомо, українське кримінальне законодавство знаходиться на етапі перманентних змін, а тому звернення до проблеми відповідальності юридичних осіб продовжує залишатися необхідним. Це доводиться не лише необхідністю теоретичного аналізу. Багато в чому необхідність цього підкреслюється й тією обставиною, що практики застосування кримінального законодавства стосовно юридичних осіб, у всякому разі в такому обсязі, аби можливо було хоча б первісно проаналізувати таку судову практику, немає. По-друге, українські правники, причому не тільки теоретики, а й практики, які повинні застосовувати таке законодавство, від самого початку звертали увагу на достатні складнощі, які виникають при застосуванні цього законодавства. У будь-якому разі, звернення до вказаної проблеми не лише не втратило сьогодні своєї актуальності, а навпаки, звернення до неї стало необхідністю. При цьому сьогодні, незважаючи на формальну наявність такого законодавства, питань є значно більше, аніж готових відповідей, але для цього етапу перспективної законотворчої роботи це є, на мою думку, природним.
Соціально-правова необхідність чи політико-економічна «пропозиція»?
Почати, як уже вказувалося вище, потрібно зі спроби виявлення того, які головні аргументи знаходилися в основі прийняття державою рішення про встановлення спеціальної кримінальної відповідальності юридичних осіб. Назва законодавчого акта, який ввів її в українське кримінальне законодавство, свідчить, що при прийняті цього рішення існували вагомі політичні аргументи. Необхідність такого рішення підкреслюється, причому на достатньо високому міжнародному рівні, й прямими економічними аргументами. Наприклад, на європейському рівні вважається, що в низці значних випадків притягнути за протиправні діяння в економіці лише фізичних осіб виявляється недостатнім, бо, наприклад, великі компанії, які мають виключно складну структуру (з багатьма структурними підрозділами), у своєму менеджменті засновані на процесах прийняття колективних рішень, що ускладнює виявлення відповідальної фізичної особи та притягнення її до відповідальності. Також вважається, що притягнення до відповідальності лише фізичних осіб може бути недостатнім, оскільки така «однобокість» може стати причиною непоправимих, у першу чергу негативних, економічних наслідків. Тому для обґрунтування необхідності введення корпоративної відповідальності все частіше використовується поняття «колективне знання» як, так би мовити, загально-колективна суб’єктивна ознака колективної відповідальності.
Така аргументація виглядає, в будь-якому разі зовнішньо, достатньо переконливо. Водночас, це дає підстави нагадати про певні положення, які нещодавно активно пропагувалися в нашому суспільстві і які мали зовсім протилежний зміст. Згадайте кінець 80-х — початок 90-х років минулого століття, коли відбувалися принципові зміни в нашому політичному устрої та економічній моделі. Тоді нас наполегливо переконували в тому, що ринкова модель економіки, на відміну від її планової моделі, настільки досконала, що держава жодним чином не повинна втручатися в її функціонування, а про кримінальне право взагалі слід «забути», оскільки в цій економіці все вирішується виходячи виключно з об’єктивних положень, і ніякої економічної злочинності взагалі немає. Окремі спроби пояснити, що й ухилення від сплати податків, фінансове шахрайство, фіктивне підприємництво та багато інших діянь такої спрямованості є досить характерними для цієї економіки, просто не сприймалися. Однак тепер ми вже не просто бачимо, а добре «відчуваємо», що й мотивація людей, які мають відношення до протиправних дій у цій економіці, і господарська діяльність у цій сфері, кажучи м’яко, далеко не бездоганні.
У будь-якому разі активне «залучення» кримінального права/законодавства до здійснення значної «допомоги» у функціонуванні ринкової економіки, нехай у напрямку її правової охорони, дає змогу вважати, що ця модель економіки, яка сьогодні є домінуючою практично для всіх держав світу, має «червоточини», і в таких умовах так звана колективна відповідальність визнається конче необхідною. Так, змінити основні положення цієї моделі економіки ми, звичайно, не можемо, але правники всіх спеціальностей повинні розуміти про вищевказані обставини.
Говорячи про таку сучасну «активізацію» кримінального законодавства, потрібно звернути увагу ще на одне важливе положення, яке не завжди «афішується. Чи не ховається за такою аргументацією спроба певною мірою «уникнути» складної, але водночас об’єктивної необхідності встановити конкретну фізичну особу (групу фізичних осіб), яка вчинила протиправні дії та довести її провину «по повній програмі», включаючи й судовий вирок. Так, це дуже складно, особливо стосовно економічних злочинів — це потребує певної правової кваліфікації та правової «впертості». А так спочатку проголошується «колективне знання», що дає змогу встановлювати не необхідну винність фізичної особи конкретно, а достатньо запропонувати винуватість «усіх», що, в свою чергу, дає змогу й покласти саме на «всіх» відповідальність за конкретне протиправне діяння, але яке, що зрозуміло, здійснювали не всі працівники конкретного підприємства, а лише одна особа або конкретна група осіб. Потрібно враховувати, що така «колективна» відповідальність водночас може мати негативні наслідки не тільки для тих, хто вчиняв відповідні дії, а й для всіх працівників конкретного підприємства, які, ще раз підкреслю, не лише нічого протиправного не вчиняли, а й узагалі про це нічого не знали. Йдеться не про пряму відповідальність таких осіб, а в плані «отримання» ними опосередкованого «покарання», наприклад, втрати роботи, коли відповідне підприємство буде закрито (ліквідовано).
У будь-якому разі, закінчуючи цей розділ статті, вважаю за потрібне поставити одне риторичне питання: невже дійсно всі інші заходи, які повинні стимулювати позитивний розвиток сучасної політичної та економічної систем, себе вичерпали, й у людства (а, можливо, тільки у влади) залишилася одна надія на «покарання» як найбільш ретельний засіб організації суспільного життя? Невже незважаючи на демократію, свободу, особисту незалежність, які визнаються сьогодні основними в розвитку людської цивілізації, роль та значення «репресивних» важелів впливу на людську поведінку і колективну діяльність, в тому числі й кримінальне право/законодавство, не втрачає, щонайменше, свого значення в нашому соціальному розвитку? Однозначної відповіді на ці запитання в мене немає. Однак повторю, що необхідність введення кримінальної відповідальності юридичних осіб на наших теренах визнається сьогодні, вбудь-якому разі на політичному рівні, необхідною, а тому в потрібній ситуації слід шукати можливості встановлення найбільш продуманого варіанту моделі такої відповідальності.
«Перевірка» практикою
Спроби перевірити обставини, пов’язані зі встановленням такої відповідальності, її застосування, її, якщо хочете, корисності для суспільного розвитку традиційно з’ясовують завдяки аналізу практики застосування конкретних (конкретного) законодавчих положень. Саме такий аналіз надасть можливість встановити рівень якості відповідного законодавства, рівень його практичного застосування, рівень оцінки його правовою та загальною соціальною правосвідомістю. Причому робити це слід на рівні тих країн, які раніше, ніж ми, але все одно не так давно, встановили таку відповідальність.
Однак відповідні правові наміри не завжди продуктивно реалізовуються на практиці, в першу чергу, як вказувалося вище, на рівні практичного застосування такого законодавства. Причому, ще раз підкреслю, це характерно не лише для нас. Наприклад, Польща та Угорщина — держави, які мають спільні кордони з Україною і є членами Європейського Союзу, встановили відповідальність юридичних осіб на початку 2000-х років. Але, як «м’яко» вказують європейські фахівці, у зв’язку з тим, що це законодавство було прийнято не так давно, його практичне застосування «обмежено» (https://rm.coe.int/16806d8146), а по суті воно не застосовується. Але обставина, яка пов’язана з тим, що кримінальне законодавство існує майже 20 років і не застосовується, це достатній привід для наступних питань, і в першу чергу, а в чому основна причина такого становища?
Можна припустити, що встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб має, в першу чергу, загальну профілактичну спрямованість. Так, такий варіант не виключається, але, на мою думку, профілактична функція кримінального законодавства, в першу чергу, так би мовити стосовно «всіх» можливих «суб’єктів», має достатньо незначний обсяг у загальному змісті застосування цього законодавства, тим більше, коли йдеться про свідомі порушення встановлених правил господарювання в економічній сфері. Вже багато років в теорії існує думка, що не своїм статичним існуванням, а в першу чергу практичним динамічним застосуванням кримінально-правових норм, визначається реальна соціальна корисність кримінального законодавства (проф. М. І. Ковалєв), що, до речі, дає змогу ще предметніше конкретизувати питання, пов’язане з практичною відсутністю даних про застосування на практиці кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність юридичних осіб. Тому наступне питання може виглядати таким чином: а які саме проблеми спричиняють таке становище? Як на мою думку, вони полягають, в першу чергу, у правосвідомості правників, які не вважають «доцільним» застосування таких норм? Чи проблема в якості цього законодавства? А може такі проблеми пов’язані з кримінально-процесуальними аспектами його застосування, які багато в чому визначаються тим, що поруч з кримінально-правовою термінологією тут з’являється багато суттєвих положень з інших галузей законодавства, в першу чергу цивільного? Можливі й інші запитання. Але якщо на політичному рівні вважається за необхідне мати кримінальне законодавство, яке даватиме можливість притягати до відповідальності юридичні особи, то потрібно звернути першочергову увагу на якість такого законодавства, причому як на рівні кримінального, так і на рівні кримінального процесуального права, яке б продумано регламентувало «колективну» кримінальну відповідальність, з усіма відомими наслідками таких дій. Кримінальне законодавство взагалі, і в цьому випадку конкретно, повинно обов’язково відображати загальнодержавний рівень політичного, економічного та соціального розвитку, стан розвитку правової системи, загальну та спеціальну правосвідомість.
Тому з урахуванням вказаного, на мою думку, потрібен компроміс між традиційними концептуальними напрацюваннями, відповідно до яких, як ішлося вище, кримінальне законодавство передбачало лише особисту та винну відповідальність (!), та сучасним політико-правовим станом нашої держави, яка бажає максимально швидко увійти в розвинуте світове співтовариство, в першу чергу в Європейській Союз, і тому повинна сприйняти загальні правила, в тому числі й правові, які там існують. А якщо це так, якщо крок встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб є відображенням відомого правила, згідно з яким «у чужий монастир зі своїм статутом не йдуть», то потрібно встановити таку відповідальність юридичних осіб, щоб вона узгоджувалася з політичними, соціально-економічними та правовими інститутами, які є в Україні, що, в свою чергу, повинно надати такому законодавству не лише «проголошеного» характеру. Але тут не все так просто, бо навіть у держав Європейського Союзу достатньо різний підхід до офіційного визначення та практичного закріплення положень цього законодавства. А така варіативність у вирішенні даного питання потребує від нашої держави певної «самостійності» в прийнятті такого рішення.
«Суверенна» імплементація: парадокс чи реальність?
Для прийняття саме такого, певною мірою «суверенного», рішення потрібно спочатку не ідеалізувати досвід якоїсь однієї або навіть групи країн, а слід проаналізувати накопичений досвід різних держав та з урахуванням стану нашої правосвідомості, стану політичного, соціально-економічного, правового та іншого рівнів прийняти аргументоване рішення.
Почати потрібно з аналізу моменту виникнення такої колективної кримінальної відповідальності. Його початок датується ХІХ сторіччям у Великій Британії та США. В той же час держави континентальної правової системи ще багато років дотримувалися вже згадуваного в цій публікації відомого постулату винної індивідуальної відповідальності конкретної фізичної особи. Але в другій половині ХХ сторіччя, можливо, під авторитетним «впливом» економічно міцних англосаксонських держав, таку відповідальність почали застосовувати і європейські країни. Потрібно зазначити, що кримінальна відповідальність юридичних осіб у них почала встановлюватися за найбільш небезпечні злочини, зокрема тероризм, корупцію, фінансові злочини та інші прояви суто організованої злочинності.
У кінці ХХ сторіччя з’являються й міжнародно-правові документи, які регламентують це питання. Так, у 1997 році було прийнято по суті перший міжнародний документ — Конвенцію держав Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР, на сьогодні включає в себе 36 держав), в тексті якої офіційно визначається, що при здійсненні міжнародних комерційних угод можливий підкуп іноземних посадових осіб, у зв’язку з цим державам-учасницям і сторонам цієї конвенції рекомендується встановлювати кримінальну відповідальність юридичних осіб, представники яких будуть здійснювати такі діяння. У тому ж 1997 році вже Європейським Союзом був прийнятий Другий протокол розроблений на основі положень Договору про Європейське Співтовариство, до Конвенції про захист фінансових інтересів Європейських співтовариств, де теж визначається вже вимога до держав-членів щодо забезпечення в національних системах можливості притягнення юридичних осіб до відповідальності за шахрайство, активну корупцію й відмивання грошей. А першим документом Ради Європи, в якому містилася вимога до сторін щодо визначення відповідальності юридичних осіб за ряд кримінальних злочинів (наприклад, за активний підкуп, торгівлю впливом та відмивання грошей), була Конвенція про кримінальну відповідальність за корупцію 1999 року. У 2000 році було прийнято Конвенцію Організації Об’єднаних Націй (ООН) проти транснаціональної організованої злочинності, яка передбачає відповідальність юридичних осіб за участь у тяжких злочинах у складі організованої злочинної групи, зокрема, за участь в організованій злочинній групі, відмивання грошей, активну і пасивну корупцію та перешкоду правосуддю. Цей перелік можливо продовжувати, але, підсумовую чи, зазначу, що кримінальна відповідальність юридичних осіб, так би мовити, пройшла шлях від її застосування на первісному рівні в країнах англосаксонської системи, потім — і в країнах континентальної правової системи, а вже потім — і рекомендованого визначення її встановлення в міжнародно-правових документах ООН, Європейського Союзу, Ради Європи, ОЕСР.
Проте, незважаючи на таку загальну єдність міжнародних організацій та держав, які все ж є представниками різних правових систем, повної «ідентичності» у встановленні кримінальної відповідальності юридичних осіб немає. Немає такої єдності і в європейських країнах. Відсутність правового погодження важливих положень у цих країнах дає можливість встановити наступні основні, на мою думку, питання, які мають не тільки неоднакові, а часто й прямо протилежні варіанти вирішення.
1. Насамперед, зазначимо, що незважаючи на загальне визначення «кримінальна відповідальність юридичних осіб», сьогодні існують декілька видів такої відповідальності. Але, що ж лежить в основі прийняття конкретного державного рішення, згідно з яким сьогодні існує: а) модель традиційної кримінальної відповідальності, згідно з якою юридична особа, як і фізична особа, виступає самостійним суб’єктом злочину з усіма традиційними наслідками такого визнання; б) модель, коли юридична особа не визнається «безпосереднім» суб’єктом злочину, але в разі вчинення від її імені (в її інтересах) злочинних діянь конкретною фізичною особою, до юридичної особи застосовується не «пряма» кримінальна відповідальність, а так звані інші заходи кримінально-правового характеру; в) модель квазікримінальної відповідальності, яка передбачає не кримінальну, а інший вид відповідальності (наприклад, цивільну або адміністративну) при здійсненні юридичною особою або від її імені злочину? Що в кожній країні є основним аргументом (групою аргументів) у встановленні конкретного виду колективної відповідальності?
2. Наступне питання пов’язане з визначенням того, хто з фізичних осіб наділений так званим правом вважатися таким представником юридичної особи, вчинки якого будуть визначатися не тільки їх «особистими» злочинними діяннями, а й суспільно небезпечними «діяннями» юридичної особи в цілому? І тут теж традиційно виділяють декілька категорій таких фізичних осіб: а) вищі керівники юридичної особи; б) менеджери всіх рівнів, наприклад, керівники вищої, середньої та нижчої ланок; в) будь-які особи, які працюють у конкретній юридичній особі і які можуть за «спиною» їх керівників (наприклад, за наявності слабкого контролю) вчинити дії, які можуть визнати вчиненими від імені юридичної особи?
3. Наступне питання пов’язане зі спробою з’ясувати: чому існують законодавчі варіанти не тільки «безпосередньої» відповідальності, а й так званої «розширеної» відповідальності юридичних осіб, коли можливість притягнення до кримінальної відповідальності фізичних/ юридичних осіб встановлюється не лише за діяння, вчиненні в інтересах конкретної юридичної особи, де працює конкретний «фізичний» виконавець, а й юридичних осіб, котрі мають із цією юридичною особою, наприклад, асоціативні (непрямі) зв’язки? Це, на мою думку, можливо вважати певним розширенням «каральних» можливостей кримінального права/закону, коли до кримінальної відповідальності можуть притягатися юридичні особи, які в конкретній асоціації (об’єднанні) можуть мати певною мірою «обмеженні» права. Тому питання, а що саме лежить в основі встановлення саме такої «розширеної відповідальності», є доцільним та дає змогу поставити більш загальне наступне запитання: а чи існують так звані межі відповідальності у юридичних осіб: за колом, за причетністю, за так званим причинним зв’язком?
4. Ще одне запитання потребує відповіді: яка аргументація лежить в основі встановлення: а) «прямого», б) «опосередкованого», «непрямого» зв’язку між відповідальністю юридичної і фізичної особи (або, навпаки, фізичної і юридичної особи)? Наприклад, чому в одних державах така відповідальність є «прямою», тобто без обов’язкової кримінальної відповідальності фізичної особи не може наступити кримінальна відповідальність юридичної особи, а в інших відповідальність фізичної особи є «тільки бажаною» при встановленні відповідальності юридичної особи, та чому в деяких державах відповідальність фізичної особи є зовсім «необов’язковою» при встановленні відповідальності юридичної особи?
5. Наступне питання пов’язане зі спробою встановлення того, а що лежить в основі (саме основі) встановлення кримінальних санкцій (заходів кримінально-правового впливу) щодо юридичних осіб? Які цілі виступають основними при цьому: а) «тільки» покарання? б) покарання і попередження? в) «тільки» попередження? Чи ще щось? Що домінує при виборі виду впливу, наприклад: а) тільки штраф, або б) штраф і відшкодування збитку, або в) позбавлення ліцензії або припинення діяльності юридичної особи в цілому? Які ознаки (якості) конкретного діяння фізичної / юридичної особи визначають конкретні кримінальні санкції (заходи кримінально-правового впливу)?
6. Питання стосовно вже положень Особливої частини КК, а саме: що лежить в основі виокремлення певних діянь як злочинних, котрі «здійснювають» юридичні особи, в конкретній державі? В якій сфері соціального життя організацію суспільних відносин колективних «суб’єктів» потрібно безпосередньо проводити за допомогою кримінально-правових заходів? У сфері національної безпеки чи економіки, громадської безпеки, екології тощо? Або основними потрібно визнавати діяльність тих сфер, які мають національну та міжнародну комунікацію? Або чи є ще які-небудь критерії (ознаки) для виокремлення конкретних діянь як злочинів юридичних осіб? У зв’язку з тим, що існує певна диференціація встановлення відповідальності юридичних осіб, аналіз цього становища саме на рівні конкретних суспільно небезпечних діянь теж є цікавим. Є ще низка інших питань із цього приводу, але підведемо певні підсумки.
Так, це достатньо складне становище: спробувати вибрати той варіант (ті варіанти) встановлення якісної відповідальності юридичних осіб, який саме в умовах функціонування нашої державності буде найпродуктивнішим. Тому, по-перше, ми повинні з’ясувати, які політичні, соціально-економічні, правові та інші аргументи виділяє кожна держава, встановлюючи кримінальну відповідальність юридичних осіб. Кажучи іншими словами, багато в чому бажають цього правники, чи ні, це буде визначатися тими «стосунками», які влада/держава від самого початку (або на певному етапі значних реформ) закладає в свої відносини із суб’єктами господарської діяльності.
Така модель у своєму загальному змісті може бути суто «каральною», тоді кримінально-правовий інструментарій повинен бути «репресивним» та передбачати можливість застосування саме таких заходів, так би мовити, «до всіх» і «за все». Це може бути так званий «середній» рівень, коли каральні заходи, так би мовити, на «рівних» порівнюються з дозвільними заходами. Це може бути й більш ліберальний варіант, тоді набір кримінально-правових заходів буде ще більш мінімізованим. Будь-який із цих варіантів може існувати. Але хоча б основну модель своїх реальних, не декларованих, а саме реальних, відносин із бізнесом влада/держава повинна достатньо чітко визначити. Саме з урахуванням цього вже повинен пропонуватися (розроб лятися) варіант використання правових (кримінально-правових) правил регламентації (закріплення) таких відносин. Саме це повинно знайти свій предметний кримінально-правовий вираз у: підставах, необхідних/достатніх для застосування кримінальної відповідальності щодо юридичних осіб та/або видах і кількості заходів, які можливо/потрібно застосовувати щодо юридичних осіб, та/ або умовах звільнення юридичних осіб від відповідальності, передбачення і так званих заохочувальних норм тощо.
І, по-друге, не потрібно поспішати, тим більше, що мова йде про принципові зміни у вітчизняному кримінальному законодавстві. Потрібно все оцінити й вибрати найбільш раціональний варіант, можливо, зі своїми уточненнями та доповненнями стосовно тих, які сьогодні існують, тобто вибрати максимально «суверенний» варіант використання зарубіжного та міжнародного досвіду на наших теренах.
«Максимально сильні ліки повинні бути максимально дозованими»
Або кажучи іншими словами, знову про так звану «універсальність» кримінального права/законодавства та його можливість «перемогти» будь-яку проблему, котрі продовжують своє «наївне життя» й стосовно встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб. Правники, як би ми себе не поважали, повинні розуміти, що всі ми, всі наші теоретичні та практичні можливості відносяться, образно кажучи, до сфери послуг. Тому влада/ держава повинна з урахуванням основних напрямків соціального розвитку, в першу чергу політичного, економічного та соціального, сформулювати принципові завдання такого розвитку, а вже правники, з урахуванням свого рівня професійної кваліфікації, мають надати таким завданням необхідну правову форму, переводячи тим самим їх із проголошених/декларованих у категорію обов’язкових. Вище вже згадувалося, що й прийняття в нас положень законодавства про відповідальність юридичних осіб було прямо визначено в загальному законі суто політичної спрямованості — про безвізовий режим з Європейським Союзом, що ми й повинні розуміти. Тому наш рівень, наші можливості мають в основному проявлятися саме в змозі надання державному завданню якісного правового виразу, «здібності» реалізовувати такі правові визначення на практиці.
При цьому не може бути в цивілізованій країні, і я знову на цьому наполягаю, основним державним «інструментом» у подоланні складних, в тому числі й негативних, проблем, кримінальне право/законодавство. Так, цей «інструмент», безумовно, потрібен, але він завжди (!) повинен знаходитися на останньому місці в переліку державних «інструментаріїв», які мають нормативно-примусовий характер. Найперше, що завжди потрібно робити — це встановлювати (намагатися встановити) природу, сутність складного/негативного явища, події, вчинку, їх походження. Й лише після цього розробляти (намагатися розробити) програму (програми) впливу на них. Особливо це потрібно робити в тих випадках, коли такі події або пов’язані, або опосередковані, або детерміновані тими ознаками, які визнаються основними для політичного устрою чи економічної моделі конкретної держави. Саме тому будь-які зміни, наприклад, в економіці, повинні дуже обережно «перевірятися» на можливостях різних напрямків правової регламентації, починаючи від суто дозвільних і закінчуючи тими, які прямо забороняють конкретні дії.
Це стосується й відповідальності юридичних осіб. Їх організація, починаючи зі створення, їх ознаки, напрями діяльності, інші основні показники безпосередньо залежать від моделі економіки, яка функціонує в конкретній державі (групі держав). Тому й дії, в тому числі й суспільно небезпечні, які «вчиняють» юридичні особи, можуть, а, можливо, і прямо «витікають» із більш загальних економічних положень. А ми, не враховуючи цього, відразу намагаємося встановити кримінальну відповідальність, причому ще й достатньо сувору. Та, по-перше, чи буде це дійсно ефективним, а, по-друге, застосування кримінальної відповідальності може мати, а часто й має, свої «миттєві» та перспективні складнощі, шкода від яких може перевищувати значну шкоду від протиправних діянь юридичних осіб. Тому кримінальне право/законодавство, котре потрібно вважати найбільш сильним «лікарським» засобом, потребує досить дозованого та обережного застосування, бо перевищення необхідної соціальної «дози» може перетворити ліки на «отруту».
Мабуть, на сьогодні «незвичні», але важливі підсумки
Вони пов’язані з попередніми положеннями та необхідністю звернення спеціальної уваги на те, що наявність достатньої кількості варіантів притягнення до відповідальності юридичних осіб у різних державах свідчить, що кожна країна добре прораховує (можливо, повинна прораховувати) такий варіант правового рішення, який буде, якщо бажаєте, найбільш корисним саме для цієї державності. Причому, і це необхідно спеціально підкреслити, різні підходи до визначення відповідальності юридичних осіб відбуваються в тих державах, в яких домінує практично єдина за своїми принциповими показниками модель функціонування економіки. Тому немає (не повинно бути) таких підходів до визначення відповідної моделі відповідальності, в основі яких знаходяться суто формальні показники, наприклад, образно кажучи, нам потрібен такий-то варіант, бо саме він є в конкретній розвинутій державі, та/або в конкретному законі, так би мовити, найбільш «зрозуміла» мова його викладення, та/або конкретний закон має достатню ефективність, наприклад, через його практичне застосування.
Варіанти тут можна продовжувати. Але вирішення цього питання, на мою думку, повинно бути таким, про яке я вже неодноразово висловлювався в інших публікаціях. Так, зарубіжний досвід, безумовно, є корисним, але остаточне рішення ми повинні приймати з урахуванням усіх наших особливостей та з розумінням того, що такі законодавчі положення регламентуватимуть соціальне життя в нашому суспільстві в певній перспективі. Врахування саме цього, а не механічне копіювання, надасть можливість зробити наше законодавство значно продуктивнішим, а ще дозволить максимально унеможливлювати випадки виникнення законодавчих колізій як всередині цього законодавства, так і в його взаємодії з іншими галузями законодавства, та забезпечуватиме принцип правової визначеності. І я впевнений, що теоретико-практичний рівень вітчизняної правової спільноти дозволяє нам зробити саме так.
Джерело: Юридичний вісник України
