Думка експерта
Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 1)
«Справжня релігія завжди та, на чиєму боці правитель і кат».
Поль Анрі Тирі Гольба́х, барон д’Ольба́х
У минулих номерах «Юридичний вісник України» розпочав публікацію добірки статей, присвячених удосконаленню української системи права, правової системи, розвитку галузей українського права за 30 років Незалежності України, які готують провідні українські фахівці. Сьогодні свої роздуми стосовно вітчизняного кримінального права, розуміння його сутності та змісту в процесі реформування, вірогідних напрямів розвитку пропонує доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук, заслужений діяч науки і техніки України СТРЕЛЬЦОВ Євген Львович, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального центру НАПрНУ, член Робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з правової реформи при Президентові України.
Читайте також: Як і куди подавати заяву про кримінальне правопорушення?
Підстави для аналізу
Кримінальне право, як одна з «вічних» фундаментальних галузей права, яка «супроводжує» людство з моменту виникнення первинних ознак державності, має свою, без перебільшень, багатогранну історію, складну сучасність та об’єктивно необхідні перспективи розвитку, які повинні мати суто реальний, а не віртуально-надуманий характер, як би «привабливо» вона не презентувалася. При цьому важливо підкреслити, що кримінальне право є об’єктивно необхідним, бо «дійсні» кримінально-протиправні діяння за багатьма своїми характеристиками справді несуть значну та реальну суспільну небезпеку. Наприклад, за даними Управління Організації Об’єднаних Націй з наркотиків та злочинності (УНЗ ООН) у 2017 році жертвами вбивств у світі стали 464 тисячі осіб, що на порядок перевищує показники жертв військових конфліктів — 89 тис. та жертв терористичних актів — 26 тисяч. Шкода від таких діянь має й суто «грошовий» вираз. Наприклад, практично в усіх розвинутих країнах у відкритих джерелах оприлюднюються фінансові оцінки витрат від таких діянь з економічної точки зору. Традиційно, це витрати суспільства, спрямовані на максимальне зменшення ризику особи, кажучи загалом, жертви таких діянь, які включають у себе витрати на охоронні системи, страхування від кримінальних загроз, інші заходи забезпечення безпеки, котрі традиційно іменуються «вартістю очікування злочинності» (cost in anticipation). Також це пряма «грошова» шкода, яка настає в результаті (як наслідок) кримінально-протиправних діянь. Сюди ж включають і чималі витрати, які забезпечують створення та функціонування всієї багатопланової системи кримінальної юстиції. У загальному плані їх визначають як «вартість реакції на кримінально-протиправні посягання (cost in responce to crime).
Читайте також: Коронавірус і кримінальне право: парадоксальність чи доречність їх спільного аналізу? (Початок)
Оприлюднення цих відомостей має різні цілі, в тому числі й демонстрація суспільству реальних значних витрат, які здійснюються в цьому напряму. У нас не прийнято оприлюднювати такі відомості саме в комплексному вигляді, але у своєму «латентному» вигляді вони, безумовно, є, причому зовсім немалі.
Такі етапи та тенденції характерні і для розвитку кримінального права, і для української державності. В сучасних умовах можливо виділити чотири важливі дати, які мають як загальне, так і більш спеціальне значення для розуміння тенденцій розвитку кримінального права. Так, основною є ювілейна дата — 30-річчя Української державності, яку ми святкували 24 серпня цього року. Саме значні зміни, які відбуваються в державі, в першу чергу в напрямі державного будівництва, мають прямий вплив і на розвиток кримінального права, визначаючи багато в чому його зміст, цілі, завдання тощо. Також у цьому році відзначається 20-річчя з моменту прийняття (5 квітня) та набуття чинності (1 вересня) Кримінальним кодексом України (далі — КК), який був прийнятий по суті на початку формування української державності (В. Сташис. Основні новели нового Кримінального кодексу України. Вісник АПрН України № 2 (33)-3 (34), с. 612—626) і незважаючи на всі зміни, в тому числі й достатньо суттєві, продовжує діяти, виступаючи як кодифікована нормативна база державного реагування на діяння, які вона «сама» визнала кримінально-правовими посяганнями.
Ще одна дата пов’язана з тим, що в липні цього року виповнився рік із моменту введення в чинний КК принципово нового поняття «кримінальне правопорушення», яке, в свою чергу, поділяється на кримінальні проступки й злочини і якого не було за часів української державності в трьох попередніх КК (1922, 1927, 1960 рр.) та за 19 років дії чинного КК. У цьому зв’язку можна згадати й ще одну немаловажливу подію — в серпні 2019 року, тобто два роки тому, було створено робочу групу з питань розвитку кримінального права Комісії з питань правової реформи при Президентові України, котра за цей час напрацювала багато положень, які, на переконання членів цієї групи, сприятимуть подальшому розвитку вітчизняного кримінального права. Таким чином, 2021 рік приніс нам, безумовно, різні за своїм значенням, але дуже важливі дати, що мають безпосередній вплив на стан та розвиток сучасного кримінального права України. А це, в свою чергу, дає змогу проаналізувати основні тенденції, які відбуваються в даній галузі права.
Читайте також: Коронавірус і кримінальне право: парадоксальність чи доречність їх спільного аналізу? (Закінчення)
Ще декілька важливих зауважень. У зв’язку з тим, що кримінальне право певною мірою відображає складні процеси загальнодержавних змін в Україні, мова в цій публікації йтиме не стільки про хронологію таких процесів, скільки про ті принципові положення, які притаманні кримінальному праву і які «свідомо» чи «несвідомо» не беруться, так би мовити, до уваги під час організації відповідних реформаторських процесів та «супроводжуючих» наукових досліджень. При цьому потрібно враховувати, що форми суспільних змін, в тому числі й законодавства, можуть мати різний, інколи принциповий вигляд, починаючи від революції й закінчуючи модернізацією. Реформування (лат. reformátio — перетворення, виправлення), за загальним розумінням, виступає як одна з форм таких змін, яка має на меті перетворення будьякої сторони суспільного життя або відповідного напряму соціального розвитку без знищення основ існуючої соціальної системи та/або її основних складових (Словник української мови: в 11 т. Т. 8, 1977. С. 519). Розуміння цього дає змогу більш прискіпливо ставитися до використання цього поняття, в тому числі при проголошенні процесів реформування кримінального права. Ще одне зауваження пов’язане з тим, що поняття «кримінальне право» може використовуватися в різних значеннях: як галузь права, як галузь законодавства, як навчальна дисципліна і як науковий напрям. У цій публікації кримінальне право буде поєднувати в собі в загальному плані й ознаки права, й ознаки законодавства, і (тільки дуже коротко) науковий напрям.
І наостанок: складних проблем, які тією чи іншою мірою «пов’язані» з кримінальним правом, дуже багато, їх навіть стільки, що, кажучи образно, одразу всіх і не перерахуєш. Тому зупинитися на аналізі всіх таких проблем, зрозуміло, об’єктивно неможливо. Але й кожна з «обраних» проблем, які аналізуватимуться в цій публікації, теж об’єктивно заслуговує окремого ретельного аналізу. Але спроба провести це дослідження з нагоди значних дат у розвитку держави та щодо однієї з «її» основних галузей права дає змогу висвітлити ті чи інші проблеми цієї галузі права (можливо, не всі однаково за обсягом), але, повторюю, спроба стосуватиметься, в першу чергу, тих обставин, які не завжди «відчувають» необхідний інтерес, але що є необхідним для їх більш глибокого розуміння. Додам, що ці складні процеси розвитку кримінального права постійно аналізуються в «Юридичному віснику України» (див., наприклад: Стрельцов Є. Л. Кримінальне право України: вітчизняні постулати в процедурах міжнародної криміналізації. ЮВУ, № 18—19, 4—17 травня 2018 року; Стрельцов Є. Л. Яке кримінальне законодавство ми хочемо-бажаємо або мусимо-повинні мати в Україні: точка зору». ЮВУ, № 39, 27 вересня — 3 жовтня 2019 р., № 40, 4–10 жовтня 2019 р.; Стрельцов Є. Л. «Злочин і покарання: зовсім не апологетичні роздуми». ЮВУ, № 44, 1–7 листопада 2019 р., № 45, 8–14 листопада 2019 р.; Стрельцов Є. Л. «У чому полягає основна змістовна характеристика кримінального законодавства — в «ultima ratio» чи в «quid pro quo»: необхідність розуміння». ЮВУ, № 47–48, 22 листопада — 5 грудня 2019 р., № 49, 6–12 грудня 2019 р.; Стрельцов Є. Л. «Діагностичний довідник» з кримінального законодавства: зміст та спрямованість. ЮВУ, № 38; 25 вересня — 1 жовтня 2020 р.; № 39, 2—8 жовтня 2020 р.; Стрельцов Є. Л. «Про значення malum prohibition та malum in se у визначенні суспільної небезпеки та протиправності». ЮВУ, № 42—43, 23 жовтня—5 листопада 2020 р; Стрельцов Є. Л. Кримінальне законодавство: «гільйотина» чи «масажний прилад» — пошук компромісу. ЮВУ, № 47, 27 — листопада — 3 грудня 2020 р.; № 48, 4—10 грудня 2020 р.; № 49, 11—17 грудня 2020 р.; Стрельцов Є. Л. «Що проголошують кримінальні кодекси: свої цілі, свої завдання або взагалі нічого… (Деякі авторські висновки)». ЮВУ, № 3—4, 22 січня—4 лютого 2021 р.; № 5, 5—11 лютого 2021; Стрельцов Є. Л. «Особлива частина кримінального законодавства: визначення та призначення». ЮВУ. № 9, 5—11 березня 2021 року; Стрельцов Є. Л. «Кваліфікація — склад кримінального правопорушення — кримінально-правова норма: сумісне та роздільне». ЮВУ. № 13–15, 2–22 квітня 2021 року; Стрельцов Є. Л. «Профілактичний потенціал кримінального законодавства: реальне та віртуальне». ЮВУ, № 18—19, 14—27 травня 2021 року, № 20—21, 28 травня—6 червня 2021 р. та ін.). Отже, з урахуванням цих попередніх тез звернемося до основних положень кримінального права.
Загальне через «особисте»
Розуміння кримінального права практично завжди починається з конкретики, тобто з ознайомлення з текстом конкретної кримінально-правової норми/ статті. Так, така норма/стаття — це дійсно кінцевий вираз усіх положень кримінального права, це, так би мовити, його концентрований «апофеоз», коли всі основні риси та характеристики цього права, вся його історія та перспективи, знаходять своє писане закріплення «лише» в двох реченнях: одне — в диспозиції та одне — в санкції. Але, й це потрібно завжди враховувати, така норма/стаття — це не «річ», яка виникає сама по собі і потім так само й живе. Навпаки, це зовсім непроста «справа» створити якісну кримінально-правову норму/ статтю, в якій би знайшли своє закріплення (відображення) всі необхідні складові, в тому числі й історія (сучасність) та перспективи. В загальному плані до її створення потрібно підійти так, аби в ній повною мірою знайшли своє відображення (реалізацію) ті, часто не дуже видимі, але завжди присутні загальноправові положення, які у всі часи притаманні основам кримінального права. Саме тому почати потрібно з нагадування основних положень кримінального права, які включають у себе його сутність, зміст, основні характеристики та ознаки, систему, структуру, форму вираження тощо. Крім цих загальних положень, які завжди повинні бути встановленні для кожної галузі права, кожна з них, у тому числі й кримінальне право, має свої зрозумілі «своєрідні» риси, які найчастіше проявляються за рахунок тих особливостей (ознак), що найрельєфніше проявляються в предметі, методі, завданнях та функціях конкретної галузі права. Так, це відомі положення, але досить часто вони стають настільки «звичними», що «виключаються» з предметного аналізу основних галузевих ознак, що, в свою чергу, «збіднює» розуміння конкретної галузі права, в тому числі й кримінального. Водночас розуміння цього важливе не тільки для з’ясування положень конкретної галузі права. Встановлення особливостей кожної галузі права повинно дати змогу також дослідити можливості комплексного правового регламентування суспільних відносин, які цього потребують, вибираючи при цьому, залежно від конкретних обставин, які саме правові методи та методики (наприклад, регулятивні або забороняючі) будуть використовуватися для необхідного регламентування, в першу чергу, а які «потім», «у можливій перспективі», а які, можливо, й ніколи. Відоме правило, що «закон велить людям поступати правильно й забороняє здійснювати проступки» (Lex homĭnes recte facĕre jubet, vetat delinquĕre), образно характеризує необхідність комплексного регламентування правових заходів. Саме з урахуванням цього звернемося до основних характеристик кримінального права.
Почати потрібно з тези, що не все так просто навіть із відомими основними положеннями, наприклад, із загальним визначенням кримінального права як галузі права. Так, у більшості держав у назві домінує поняття, яке характеризує суспільно небезпечне протиправне діяння — злочин (англ. сrime), звідси й назва цієї галузі — кримінальне право. Але є достатня кількість держав, в тому числі і європейських (наприклад, Німеччина, Болгарія, Естонія), де в назві домінує інше поняття, а саме «покарання» (англ. — Penal), що дає відповідну назву: каральне право, або право, яке карає (до речі, існує думка, що такий підхід до визначення дозволяє його взагалі «іменувати» пенітенціарним правом). І мова, безумовно, не тільки й навіть не стільки в назві, хоча, безумовно, загальне визначення галузі права є дуже важливим. Справа в тому, що при всіх добре відомих та загально узгоджених положеннях, які характеризують це право, неоднакові підходи до визначення його сутності та змісту, за великим рахунком, по-різному визначають соціально-правове призначення цього права: або воно сконцентровано на діянні як «особистому» прояві поведінки відповідного суб’єкта, або на тих державно-правових наслідках, які слідують вже після вчиненого діяння, а саме на покаранні (інших кримінально-правових заходах), що, в свою чергу, породжує не лише різне тлумачення основних його спрямованостей, а й розуміння основних можливостей цього права, характеристики його цілей, завдань тощо.
Потрібно наголосити, що розуміння цього важливе не тільки на національному, а й на міжнародному рівнях, що з урахуванням об’єктивних процесів сучасної правової інтеграції породжує свої складнощі. Саме тому одразу наголосимо, що використання, а частіше «запозичення» кримінально-правового досвіду інших країн є корисною справою, особливо в ознайомчому плані, але використання такого досвіду повинно відбуватися з урахуванням того, що кожна країна має свої, найчастіше неоднакові, підходи до визначення сутності та змісту кримінального права, особливо під час реформаторських процесів.
Основна «своєрідність»
Із урахуванням загальної теми цієї публікації нас, звичайно, більше повинна цікавити «своєрідність» кримінального права. В зв’язку з цим слід почати з визначення сутності та змісту кримінального права, котрі в основному й визначають його «своєрідність». Тут є певні складнощі, оскільки досить часто ці поняття використовуються як синоніми або, що буває навіть частіше, взагалі не аналізуються, а основна увагу зосереджується на тих поняттях, які із них випливають. У той же час кожне з цих понять має своє «особисте» визначення та «особисте» значення.
Отже, поняття «сутність» (гр. Οὐσία, ὑπόστᾰσις; лат. еssentia, substantia) в загальному розумінні визначає значення відповідної речі, тобто те об’єктивне, що є в неї найголовнішим, основним, істотним, чим вона є сама по собі та чим відрізняється від усіх інших речей і, що потрібно підкреслити, не піддається (не повинно піддаватися) будь-яким мінливим змінам (Словник української мови: в 11 т. Т. 9, 1978. С. 860). Ще Арістотель вважав, що сутність — це «щось головне, якийсь визначальний набір ознак у предметі, явищі або в дії, сукупність яких показує, в чому основний сенс, ідея», призначення певної соціальної речі, соціального інституту, соціального феномену.
Водночас, загальне визначення «змісту» визначає основну мету існування відповідної речі, її призначення (Словник української мови: в 11 т. Т. 3, 1972. С. 624) та багато в чому пов’язане зі структурно-функціональною характеристикою цієї речі, визначаючи постановку основних завдань, формулювання найближчих і перспективних цілей, які повинні бути досягнуті у відповідній сфері чи галузі. У нашому випадку — у кримінальному праві, причому за рахунок того, в чому проявляються заборони (веління) кримінально-правових норм, які, що слід підкреслити, повинні відповідати рівню розвитку держави і суспільства, співвідношенню соціальних сил, їх реальним можливостям, які існують на даному етапі розвитку. Раціональне розуміння поняття «змісту» дає можливість для вироблення методів, засобів, функцій, за допомогою яких поставлені цілі повинні (можуть) бути досягнуті оптимальним чином. У нашому випадку за рахунок, у першу чергу, діяльності людей, владних, правоохоронних структур, громадських інститутів, спрямованих на забезпечення оптимального соціального розвитку та його охорону державними можливостями, які в кримінальному праві трансформуються в забороні певної поведінки суб’єкта під страхом значних примусових заходів державного впливу в разі порушення встановленої заборони.
Це дає змогу в самому загальному вигляді, скоріше саме з позиції соціальної технології, виділити чотири основні процедурні етапи реалізації змісту, в тому числі і кримінального права: 1) формулювання мети впливу, тобто для чого криміналізується (декриміналізується) відповідне діяння; 2) вироблення і вибір способів впливу, тобто які кримінально-правові засоби потрібно визнати найбільш ефективними в конкретному випадку (адекватними відповідному діянню); 3) здійснення відповідних заходів, тобто організація відповідної діяльності судової та правоохоронної діяльності; 4) оцінка й аналіз результатів впливу, тобто, умовно кажучи, «непроста» статистика, яка включає в себе суто «арифметичні» показники, а ретельний аналіз цих показників повинен показати, наскільки кримінально-правові приписи в своєму напрямі, а судова та правоохоронна система в цілому, забезпечили досягнення тих цілей, які ставила держава, приймаючи відповідний кримінально-правовий акт (вносячи зміни до чинного).
Розуміння цього дає змогу зробити чітке розмежування між сутністю та змістом кримінального права. Так, основною макрохарактеристикою, головним атрибутом, генеральним показником, так би мовити, основною «меткою» кримінального права, які визначають його сутність, є принципово точне стародавнє визначення, яке й зараз зберігає свою актуальність: Ultima ratio (лат. — останній засіб, останній доказ). Тобто кримінальне право завжди (!) повинно розглядатися в якості останнього засобу державно-правового впливу на вчинки (поведінку) осіб, події, які відбуваються в суспільстві, але лише після того, коли всі можливі інші заходи так званого більш «м’якого» та/або іншої спрямованості вирішення цієї складної ситуації держава вже використала. Й усі вони не дали необхідних результатів, і тільки жорсткі каральні засоби залишаються єдиним об’єктивним засобом впливу, і це є підставою для звернення до кримінального права. Тому ніколи, підкреслю, як би «привабливо» це не виглядало, не можна використовувати суто примусові можливості кримінального права в якості політичного важеля, «швидкої економічної допомоги», «всеперемагаючого» способу подолання значного негативу в суспільстві.
Крім того, при прийнятті рішення про застосування кримінального права необхідно враховувати, що такий його «невідворотно» каральний характер, з одного боку, та певна соціальна детермінованість суспільно небезпечних вчинків, з іншого, яка тією чи іншою мірою завжди є «в наявності», потребує враховувати, що в своїй основі кримінально-правовий вплив повинен починатися з «найм’якіших» з усіх можливостей, які є в його арсеналі. І це ще один аргумент проти механічного копіювання зарубіжного досвіду, бо такі детермінанти багато в чому можуть визначатися саме національними особливостями, які включають безліч різних соціально-ментальних обставин. У зв’язку з цим, повторюю, «механічне» використання зарубіжного досвіду, який «спирався» на врахування інших за змістом детермінант, принесе мало користі, якщо не приведе до ще гіршого. Такі «штучно» створені складнощі полягають не тільки в тому, що кримінальне право виявляється «безсилим». Складнішим становище проявляється в тому, що «безсиле» кримінальне право, як, до речі, й діяльність всієї системи кримінальної юстиції, якій складно його застосовувати, породжує почуття особистої «безкарності», що, в свою чергу, прямо впливає на оцінку спроможності держави реалізувати намічені заходи (в тому числі й кримінально-правові), що достатньо швидко створює негативний вплив на оцінку «дієздатності» держави, на оцінку її можливостей і на міжнародному рівні.
У свою чергу, зміст кримінального права, як відповідна форма його «відображення» на рівні офіційного визначення та закріплення цього, багато в чому, якщо не в основному, визначається тими характеристиками конкретної держави на конкретному етапі державотворення та тим навантаженням, яке несе при цьому система права в цілому та кожна галузь права, в тому числі й кримінальне право. Саме це дає (повинно дати) змогу кожній державі, з урахуванням всіх обставин, визначені вище, через змістовні можливості кримінального права визначити й закріпити ті правові приписи, які необхідні для реалізації його сутності.
Тут є багато дуже суттєвих обставин, які заслуговують на більш детальний аналіз і пов’язані не стільки з правовими, скільки з більш загальними, в першу чергу, політичними, соціально-економічними та іншими можливостями держави в проголошенні та реальній реалізації визначених примусових заходів. Одна з головних таких обставин пов’язана з необхідністю «економічного» (не ідеологічного, не моральнісного або морального), а саме економічного співвідношення між соціально-економічною шкідливістю від кримінальних правопорушень та тими витратами з бюджету (в основному, як відомо, з податкової сфери), які держава витрачає на розкриття конкретного кримінального правопорушення (груп або видів таких правопорушень), організацію всього процесу розшуку, притягнення до кримінальної відповідальності, винесення вироку та реалізації, говорячи в загальному плані, відповідного покарання, здійснення відповідних заходів щодо ресоціалізації такої особи, що теж вимагає своїх витрат. Потребує встановлення й те, який фінансово-грошовий обсяг цінностей був повернутий державі в результаті проведення відповідного кримінального провадження. Це дуже важлива обставина, яка часто зовсім не відповідає необхідній пропорційності, бо пов’язана з прямими державними витратами, які не тільки не мають ніякого речового повернення, а досить часто, коли взагалі не вдається повернути особу в нормальне соціальне життя, такі чималі витрати вважаються не лише витраченими даремно, а й, умовно кажучи, вилученими з тих сфер соціального життя, де їхнє використання було б, звичайно, більш корисним, наприклад, медицина або освіта. Тому кожна держава рахує (повинна рахувати) так званий соціально-економічний «кошторис», який включає в себе усі вищеперераховані складові: починаючи від встановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, й закінчуючи намаганням її ресоціалізації. Причому зробити це все не так просто в будь-якій, в тому числі й розвинутій державі. Наприклад, деякий час тому я аналізував не тільки вчинок норвезького стрілка Брейвіка, а й усі події, які потім «супроводжували» розслідування цієї справи, її судовий розгляд та інше. Причому його поведінка, психічна оцінка своїх дій, їх попередня правова оцінка потребували обов’язкової психологічної експертизи. Експертиза визнала його свідомим під час вчинення злочину, а тому до нього було застосоване «звичайне» покарання у вигляді позбавлення волі. Але при цьому, виявилося, що в разі визначення його несвідомим, у зв’язку з чим його примусова ізоляція в спеціалізованій лікарні коштувала б державі на порядок дорожче, ніж приміщення його в «звичайну» тюремну організацію, навіть так званого «комфортного» типу. Так, ніхто не наполягає, що це саме так, але ж ніхто й не виключає цього (Стрельцов Е. Л. Кто они: волки-одиночки или социальные сироты? Некоторые первоначальные размышления. Юридичний вісник України, 2014, № 3—5). Це ще раз підкреслює необхідність того, що, як каже відома приказка, «гроші люблять рахунок».
Декілька слів щодо кошторису
Звичайно, кожне складання такого «кошторису» потребує необхідної обґрунтованості й погодженості між діяннями та державно-примусовими заходами. Наприклад, коли сучасне керівництво міністерства юстиції декілька разів офіційно наводить «підрахунки», згідно з якими один день перебування в ув’язненні конкретної особи коштує практично в десять разів дорожче застосування до цієї особи так званих альтернативних видів впливу, це «підказує» їм раціональність застосування саме альтернативних, «менш дорогих» видів впливу, що, в свою чергу, породжує певні питання.
Виходячи з цього, основним при визначенні виду й розміру покарання виступатимуть не характер і ступінь вчиненого кримінально-протиправного діяння, не наявність обставин, які негативно характеризують особу, яка вчинила це діяння, а вартість організації всього процесу реалізації державної політики в сфері протидії таким діянням. Виникає питання: наміри реалізації місць позбавлення волі, яка організовується останнім часом, не є ланками одного ланцюга? Але, за великим рахунком, такими намірами можуть, певною мірою, скористатися й медики, особливо при лікуванні складних хвороб, які вимагають значних коштів на організацію такого процесу, придбання високовартісного медичного обладнанням та недешевих, а скоріше, дорогих медикаментів. Навіщо, продовжуючи «сумлінні» наміри юристів, тримати людину в лікарні, навіщо організовувати їй кожен день необхідний огляд та відповідні процедури, навіщо кожен день за продуманою схемою давати необхідні ліки? Простіше залишити пацієнта вдома, навідуватися або, краще, дзвонити раз на три дні, давати якісь дешеві таблетки або навіть краще мазати зеленкою, а там — як вийде. Формально процес впливу організований, причому за мінімальним кошторисом, але чи приведе це до видужання тут у медичному плані, а у випадках вчинення кримінального правопорушення — у соціально-правовому «поверненні» такої особи до нормального соціуму? Яка відповідь найбільш прийнятна для забезпечення спокійного соціального життя?
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
