Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 2) - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 2)

Дата публікації:

 Початок

Провокування феномену безкарності

Якщо держава вже офіційно визнала, що відповідний вчинок (група вчинків) має характер «підвищеної» суспільної небезпеки й протидія йому може відбуватися «тільки» за «допомогою» кримінального права, то все це повинно бути забезпечене й фінансово. Інакше такі дії можуть виступити передумовою провокування феномену безкарності, втрати державою свого авторитету та ін. Так, можливо припустити (суто на віртуальному рівні), що конкретні види кримінально-протиправних діянь, на думку відповідних осіб, детерміновані тими обставинами, які є в конкретній країні, в зв’язку з чим необхідно «докласти зусиль» для пом’якшення реалізації відповідальності конкретної особи, яка вчинила заздалегідь детермінований вчинок, бо в цьому винна не стільки вона, скільки держава, яка створила подібні причини. Таке, мабуть, і можливо, але якщо це так, то тоді взагалі не потрібно криміналізувати подібні діяння або декріміналізувати існуючі й не ускладнювати цю ситуацію додатково.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Кримінальне право України: датовані роздуми

Такі міркування відносяться не лише до національного правового поля. Повною мірою це стосується й подібної зарубіжної практики. Але іноді спроби врахувати ці складнщі в організації державної реакції на суспільно небезпечні діяння й розробка відповідних заходів, можливо, з нашої точки зору, є не дуже звичними. Наприклад, у Сан-Франциско (США) місцева влада, в першу чергу мер міста Лондон Брід, планує розпочати довгострокову стратегію грошової стимуляції злочинців та інших осіб, схильних до злочинів, аби вони перестали вчиняти відповідні суспільно небезпечні діяння. Кошти на це планується залучати з програми соціальної підтримки місцевої афро-американської громади. Як передбачається, такі особи щомісяця отримуватимуть гарантовані виплати в розмірі 300 доларів та, крім того, в них буде право на щомісячне отримання додаткових 200 доларів за «досягнення певних позитивних результатів». Виконавчий директор Національного інституту реформи кримінального правосуддя Девід Мухаммед повідомив про успішні результати подібних ініціатив, які вже спостерігаються в декількох інших містах, а також зазначив, що таке стимулювання більш вигідне рішення, аніж витрати, що виникають після «чергової стрілянини з жертвами і потерпілими».

Безумовно, поки що це тільки пропозиція, яка не всіма сприймається позитивно, але головне в тому, що це є прикладом пошуку альтернативних заходів застосування можливостей кримінального права. Тобто краще «заздалегідь» сплачувати і не мати ані злочинів, ані злочинців, аніж запроваджувати увесь громіздкий та дорогий кримінально-правовий комплекс. Потрібно зазначити, що декілька років тому, багато в чому схожими «не кримінально-правовими» засобами було практично усунено феномен безквиткового проїзду в міському транспорті в Бангкоку (Таїланд), який носив воістину масовий характер і жодні посилення заходів відповідальності не приводили хоча б до будь-якого його обмеження.

Ніхто не стверджує, що такий підхід є панацеєю. Мова про інше: подібні діяння різних гілок публічної влади слід розглядати як спробу відійти від феномену покарання як єдиного безальтернативного засобу впливу на суспільно-негативні вчинки та осіб, які їх вчиняють, і спробувати застосувати інші засоби, які мають (можуть мати) реальний вплив на психіку особи, на певне стимулювання позитивних або «утримуючих» інтересів такої особи з метою утримання її від вчинення суспільно небезпечних діянь. Тобто знову про спробу дійсного врахування саме «останнього засобу».

Читайте також: Коронавірус і кримінальне право: парадоксальність чи доречність їх спільного аналізу?

Завершуючи цей підрозділ публікації, який присвячений сутності та змісту кримінального права, можна сказати, що сутність кримінального права як останнього засобу державного впливу на негативні процеси в суспільстві завжди повинна реально оцінюватися та розглядатися як дійсно «остання можливість», і тому має бути дійсно дуже добре продуманою й необхідним чином, у будь-якому разі на професійному рівні, обґрунтованою.

Водночас зміст кримінального права на певних етапах розвитку державності може мати неоднаковий вираз, вибір якого повинен враховувати всі складові можливого впливу держави на особу, які притаманні саме цьому етапу державного будівництва (згадайте відому тезу, що з розвитком відповідного типу економіки та змінами політичного устрою перестають «спалювати на вогнищах відьом», а починають «вішати на ешафотах підроблювачів банкнот»). Таким чином, основні показники розвитку державності визначають (повинні визначати) змістовну форму кримінального права.

Додаткова (а в чомусь і попередня) «своєрідність»

Саме таке розуміння розглянутих вище основних положень дає змогу проаналізувати ще низку значимих положень, які завжди потрібно враховувати при аналізі кримінального права. Почати потрібно з, образно кажучи, «підвищеної» публічності кримінального права. Така «підвищеність» полягає не тільки в тому, що держава завжди виступає в якості однієї зі сторін правовідносин, які вона й «створює», а в тому, що тим самим вона наділяє себе правом легально застосовувати найзначніші державно-примусові заходи стосовно осіб, котрі порушили заборони, встановлені державою. Тому бажаємо ми того, чи ні, але така найбільш «жорстока» позиція держави до осіб, які порушили «її заборони», свідчить про те, що такі кримінально правові приписи «відображають» (повинні «відображати») «інтереси» (не шукаю іншого визначення) відповідної держави та тієї групи осіб, які знаходяться при владі або мають вплив на реалізацію владних процесів, тобто мова повинна йти про наявність у цьому праві так званої класовості. Вище вже наводилася відома теза про спалювання відьом і повішення осіб, котрі підробляють гроші, яка виразно показує, що коли в загальному плані влада церкви змінилася на владу буржуазії, то змінилася й принципова оцінка діянь, які є небезпечними, в першу чергу, для тієї соціальної групи — класу, який, образно кажучи, є при владі, в цьому випадку — буржуазії, бо для цієї групи саме посягання на кредитно-грошову систему є найнебезпечнішим. Це, в свою чергу, зримо або незримо, відображає й класовість кримінального права, бо саме «через нього», «завдяки ньому» або, в іншій редакції, саме через його писанні положення сутність конкретної держави та суспільства на конкретному етапі свого розвитку «одягається» в кримінально-правові положення, в першу чергу заборонного напрямку. Безумовно, класовість проявляється не в усіх положеннях кримінального права. Багато норм Загальної та Особливої частин мають, так би мовити, нейтральний, соціально спрямований характер. Це, наприклад, підстави кримінальної відповідальності, закон про кримінальну відповідальність, чинність кримінального закону в часі, кримінальні правопорушення проти життя і здоров’я особи тощо. Водночас визначення завдань кримінального права, кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності, кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг та ін., більш предметно пов’язані з інтересами держави. В свою чергу, саме наявність таких кримінально-правових положень дає змогу державі застосовувати необхідні заходи для підтримки (збереження) відповідної державно-суспільної ідеї, охорони основних положень економічної моделі розвитку за рахунок застосування найбільш значимих примусових положень стосовно діянь, які посягають на ці інтереси, що вона й робить «завдяки» кримінальному праву на офіційно дозволеному рівні.

З огляду на те, що поняття класовості в праві не досліджується на достатньому рівні, декілька додаткових ремарок, звичайно ж, у дещо спрощеній редакції, стосовно цього поняття, в першу чергу з метою виключення існуючої «політизації». Так, традиційно вважається, що виникнення та використання цього поняття, в будь-якому разі в «нас», пов’язується з однією відомою особистістю і багато в чому завдяки цьому поняттю «класовість» надавався та продовжує надаватися суто ідеологічний характер. Але це не так. Вперше поняття «класовість» у встановленні сутності права ввів значно раніше Томас Гоббс (Thomas Hobbes), англійський філософ-матеріаліст, один із засновників теорії суспільного договору, теорії державного суверенітету тощо. Потрібно підкреслити, що це поняття, саме у значенні відокремленої соціальної групи, й сьогодні використовується достатньо стало, причому в суто західних, так би мовити, «капіталістичних» дослідженнях, де часто основна увага звертається на наявність опори цієї політико-економічної моделі — так званий «середній» клас (див., наприклад, https://commons.com.ua/uk/mriyi-ta-koshmari-serednih-klasiv-svitu/). Так, поруч із поняттям «соціальний клас» часто як синонім використовується й поняття «соціальна стратифікація», але це тільки підкреслює наявність певної «класовості».

Всесвітньо відомий соціолог Макс Вебер, ще більш «прив’язуючись» до ринкової економіки, при визначенні класів використовував в якості такого критерію наявність низки схожих показників, які є в осіб в умовах такої економіки. Таке тримірне виділення, на його думку, включає в себе наступні види чіткого розподілу між групами осіб: економічне — залежно від рівня достатку; духовне — в першу чергу за престижем соціального становища та партійно-політичне, яке включає в себе, зокрема, доступ певної групи осіб до влади. Згідно із сучасною західною версією виділяють наступні соціально-економічні класи, зокрема: професіонали; роботодавці і менеджери; клерки (проміжні та молодші працівники нефізичної праці); кваліфіковані працівники фізичної праці й самостійні (само наймані) непрофесіонали; напівкваліфіковані працівники фізичної праці й обслуговуючий персонал; некваліфіковані працівники фізичної праці.

Безумовно, дискусія з цього приводу триває, породжуючи й альтернативні визначення, однак теоретична толерантність та методологічний прагматизм все ж є присутніми, що дає змогу вважати, що поняття «класи» не є «забороненим», в зв’язку з чим достатньо активно використовується в соціальній практиці розвинутих країн, наприклад, при розробці схем перепису населення (Англія). Тому поняття «класовість» повинно використовуватися при встановленні сутності права, в тому числі й кримінального.

Додатково наведу змістовно-ілюстративний приклад з цього приводу — вже з практики нашого соціального життя, який стосується правової оцінки відомого виду економічної діяльності, котрий виник на початку розвитку людства та здійснюється й зараз, а саме — торгівлі. Цей об’єктивно необхідний вид економічної діяльності, зокрема, роздрібна торгівля, спрямований на здійснення купівлі-продажу з метою задоволення інтересів покупця в отриманні відповідного товару та одержанні вигоди, в першу чергу матеріальної, продавцем. Але згадаємо, що не так давно були певні правові обмеження, в тому числі й кримінально-правова заборона, щодо здійснення подібних дій приватними особами. У будь-якому разі в умовах функціонування планової економіки (соціалістичний напрямок розвитку державності) таку діяльність могли здійснювати в основному тільки представники державного сектору. Практично всі інші категорії, які намагалися або здійснювали таку діяльність, визнавалися злочинцями з усіма відомими наслідками. «Зовнішньо» це пояснювалося ідеологічними причинами, а саме тим, що така діяльність, яку здійснюють приватні особи, не є продуктивною, не сприяє прогресивному розвитку суспільства та породжує феномен «нетрудових доходів». «Внутрішня» причина такої державної реакції пояснювалася тим, що наявність приватних осіб, які здійснювали торгівлю, багато в чому порушували державну монополію на здійснення такої діяльності, що було приводом заборонити її для приватних осіб під загрозою достатньо суворого кримінального покарання.

Але ситуація змінилася. В Україні почала розвиватися ринкова економіка, була проголошена рівність усіх суб’єктів щодо здійснення економічної діяльності, і торгівля не тільки стала доступною для всіх, але й одним із найбільш прибуткових та престижних видів діяльності. Так, офіційне оформлення здійснення такої діяльності необхідне, але це вже не є прямою забороною для її провадження. Це, на мою думку, класичний приклад класовості кримінального права, коли його сутність як охоронної галузі права залишається та ж, а зміст повністю «змінюється» у зв’язку з основними змінами, які відбуваються в державі та характеризують її основні ознаки. Це стосується й інших видів діяльності, наприклад, комерційного посередництва, приватнопідприємницької діяльності тощо. Раніше за здійснення такої діяльності було встановлено кримінальну відповідальність, наразі — це престижні види бізнесу. А згадайте, наприклад, відповідальність за контрабанду. Якщо в умовах планової економіки контрабанда вважалася злочином проти держави, то сьогодні, в умовах ринкової економіки, це діяльність, яка «тільки» порушує порядок здійснення господарської діяльності і, при тому, за наявності певних умов. Тобто спостерігаються принципові зміни в кримінально-правовій оцінці ідентичних діянь.

Публічний характер кримінального права має безпосереднє відношення й до другої сторони у відповідних правовідносинах — осіб, переважно фізичних. Стосовно цієї категорії кримінальне право виконує (повинно виконувати) наступні функції: по-перше, застосовувати покарання або заходи «замість» покарання з метою формування певної правосвідомості, вказуючи тим самим на те, що вчиняти відповідні діяння заборонено; по-друге, виконувати тим самим певну профілактичну функцію, утримуючи відповідних осіб від вчинення таких заборонених вчинків. Доречно тут навести відомий латинський вираз, авторство якого приписують Сенеці: «Nemo prudens punit, quia peccātum est, sed ne peccētur» («Будь-яка розумна людина карається не тому, що вона вчинила відповідне діяння, а для того, аби вона не вчиняла їх у майбутньому»).

Тобто поруч з іншими, суто охоронними, профілактична — це дуже важлива функція кримінального права. Безумовно, не потрібно покладати формування загальної соціальної правосвідомості, в тому числі й у напрямку негативного сприйняття відповідних процесів та діянь, тільки на кримінальне право, бо суспільна правосвідомість повинна бути відображенням усіх тих соціальних процесів, які відбуваються в суспільстві на певному етапі його розвитку. Потрібно при цьому враховувати, що «постійна» заборона тих чи інших вчинків не тільки може стати «звичною» і вже нікого «не лякати», а й, через низку інших причин, такі «заборонені» вчинки можуть викликати певну «заздрість» в інших осіб, і вони не вчиняються не тому, що це «недобре», а тому, що для цього в них ненемає реальних можливостей. Це теж, до речі, потрібно розуміти, коли ми аналізуємо «останні можливості» кримінального права.

Ще одна важлива особливість публічності полягає в тому, що кримінальне право дозволяє (повинно дозволяти) закріпленню, при всій, так би мовити, парадоксальності цієї думки, стану законності, бо притягнути до кримінальної відповідальності поза чіткого визначення в кримінальному праві суспільно небезпечного діяння та відповідної санкції (інших кримінально-правових заходів) неможливо, що закріплює обов’язкове посилання при цьому на конкретну кримінально-правову норму/статтю. Це багато в чому пов’язане з реалізацією положень одного з основних принципів кримінального права: «Немає покарання без закону» (Nulla poena sine lege), який вперше був прийнятий та закріплений у ст. 8 Декларації прав людини та громадянина Великої французької революції 1789 року і який зараз враховується в кодифікованих збірниках більшості сучасних держав як базова вимога верховенства права. При цьому потрібно враховувати, що цей загальний принцип має, особливо на європейських теренах, свої уточнення, яких чотири. Це — Nulla poena sine praevia lege poenali — «немає покарання за діяння, які не караються за законом у момент їх вчинення», тобто кримінальні закони не мають зворотної сили. До речі, цей загальноприйнятий наразі в Європі правовий принцип був сформульований Паулем Йоганном Анзельмом фон Феєрбахом у Баварському Кримінальному кодексі 1813 року. Далі — Nulla poena sine lege scripta — «немає покарання без написаного закону», тобто кримінальні закони повинні бути опубліковані й загальнодоступні, як правило, у вигляді кодексів. Ще один — Nulla poena sine lege certa — «немає покарання без точного закону», тобто заборонені кримінальним правом діяння повинні бути точно визначені. Цей принцип правової визначеності спільно з раніше наведеною вимогою дозволяє кожному громадянину передбачити законний або незаконний характер своїх дій, що сьогодні теж є загальноприйнятим в Європі. І ще один принцип — Nulla poena sine lege stricta — «немає покарання без конкретного закону», що забороняє застосовувати кримінальні закони за аналогією.

Із цього витікає ще одна важлива особливість кримінального права — точність та змістовність кримінально-правового тексту, тобто будь-яке намагання держави створити якісний кримінальний закон, який би повною мірою враховував інтереси усіх сторін кримінально-правових правовідносин, може бути «загублене» саме текстом такого закону. Тому окрему важливу увагу має бути приділено «мові» закону, тобто тому, як він буде написаний, наскільки зрозумілим будуть поняття, які в ньому використовуються, наскільки в його «мові» збережеться сутність та зміст і навіть «дух» кримінального права, що напряму впливатиме на його розуміння, можливість його застосування з усіма відомими наслідками. Це стосується як загального тексту, так і положень, які відокремлено можуть стосуватися диспозиції, санкції, кваліфікуючих ознак тощо. Тому ще з давніх часів обґрунтовано вважалося, що Expressum facit cessāre tacĭtum — «ясно виражене усуває те, що мається на увазі без слів», тобто не залишає місця довільним тлумачення правової норми, при цьому Legem brevem esse oportet — «закон повинен бути коротким». Загалом, це, безумовно, тільки частина дуже складної проблеми цілісного й органічного пізнання права — так званої модальності в праві, коли різні типи такої модальності, з одного боку, пов’язані з лінгвокультурними особливостями, до яких «прив’язана» конкретна правова система, а, з іншого боку, саме право, формуючи свій понятійний апарат, виступає, так би мовити, ініціатором формування більш суворого й уніфікованого (штучного) виду мови, який має зворотний вплив на «природні» уявлення про норму права. І все це теж повною мірою впливає на правосвідомість, на рівень теоретичних досліджень, на якість практичного застосування положень кримінального права, як і права в цілому.

Коротко про кримінально-правову науку

Вище вже зверталася увага на те, що кримінальне право може розглядатися і як науковий напрямок. Не виділяючи цей напрямок відокремлено, водночас коротко звернути на нього увагу потрібно. Як відомо, кримінальне право як наука представляє собою систему поглядів, теоретичних уявлень про сутність, зміст, «своєрідність» кримінального права, його соціальну спрямованість, закономірності та тенденції розвитку, на що зверталася увага в цій публікації при загальному аналізі кримінального права. Важливість цього напрямку багато в чому пов’язана з тим, що, як говорили понад сто років тому, «… саме в галузі кримінального права і процесу лежить межа вторгнення держави в область особистої свободи громадян, і тому наукова розробка цих дисциплін повинна забезпечити найбільше панування права» (І. Я. Фойніцькій). Але «комбінація» вказаних складових кримінально-правової науки, їхня змістова «насиченість», їхня, умовно кажучи, наукова «субординація», наукова «особистість» тощо можуть бути багато в чому різними, що створює не тільки неоднакові наукові погляди окремих фахівців чи груп фахівців. Це породжує й достатньо відокремлені наукові школи, серед яких традиційно виділяють декілька основних спрямувань, зокрема освітньо-гуманістичне, класичне, антрополого-соціологіче, які в тому чи іншому вигляді незалежно, або за певного перетину, або за наявності більш локальних течій, які з них випливають, постійно існують. При цьому дуже важливо, щоб наявність різних наукових шкіл, різних наукових позицій, неоднакових підходів до оцінки відповідних галузевих ознак не мала так званої схоластики, під якою в загальному плані розуміються наукові уявлення, які відірвані від реального життя, ґрунтуються на абстрактних, нерідко суто честолюбивих, міркуваннях, які дуже часто необхідним чином не аргументуються і взагалі не перевіряються практичним досвідом. Саме на вивченні властивостей держави і права, зокрема кримінального, сукупності кримінально-правових знань, практичної діяльності правників, системи їхньої підготовки тощо, повинно бути сконцентроване основне завдання такої науки. При цьому слід звернути увагу, що під час проведення таких досліджень необхідне догматичне (не догматизм) правове мислення, яке включає в себе наступні властивості: нормативність, системність, аналітичність, термінологічність, конвенційність, ціннісний та логіко-формальний характер та ін., на окремі з яких раніше зверталася увага в цій публікації. Важливо підкреслити, що таке мислення, з одного боку, повинно бути «в наявності», так би мовити, заздалегідь. А з іншого — раціональна (не ідеалістична) організація відповідних досліджень повинна «сама» породжувати саме таку форму правового мислення. Так повинно відбуватися завжди, коли ми намагаємося надати об’єктивний аналіз розвитку галузевого законодавства, а тим більше — під час процесів правового реформування, і коли ми вважаємо, що положення кримінально-правової науки повинні бути покладені в основу формування (створення) правових положень, які використовуватимуться на практиці.

Декілька важливих підсумовуючих зауважень

Навіщо потрібно аналізувати всі ці так звані «деталі», «подробиці», «особливості» кримінального права? Можливо, загалом погодитися, що кримінальне право — це Jus retorsiōnis — «право відплати», «право помсти» або Jus puniendi — «право покарання», що апріорі передбачає: вчинила особа заборонене державою діяння — зобов’язана «страждати». Але такий підхід був би достатньо спрощеним, бо він, по суті, «перекреслює» всі інші можливості кримінального права, пов’язані, на що вказувалося раніше, з формуванням необхідної правосвідомості, виконанням профілактичних функцій, що, швидше за все, є важливішим для цивілізованої держави, ніж «просто» покарати. Якщо в державі реально діє правило Justitia regnōrum fundamentum — «правосуддя — основа держави», на реалізацію якого в нас звертається основна увага, бо таке правосуддя проявляється (повинно проявлятися) в тому, що «кожен отримує по заслугах» — Iustitia manifestatur in hoc, quod quisque recompensatur quod merentur, то це передбачає, що кримінальне право «повинно» створити якісні правові приписи, які враховують (повинні враховувати) увесь перелік ознак та характеристик, визначаючи основні положення, характерні для конкретної держави, та цінності, які існують у цьому суспільстві «завдяки» обґрунтованому правовому формулюванню типової поведінки, котра є небезпечною, а отже, забороненою. Так, це принципово важлива роль кримінального права, але повторю, вона полягає «тільки» у встановлені підстав правової регламентації відповідних вчинків. При цьому вони повинні бути якісними, враховувати всі важливі обставини, що представляють всю сукупність загальних принципових ознак, які характеризують державу на національному та міжнародному рівнях.

Саме в цьому — у кримінально-правових приписах — проявляється і справедливість кримінального права, і його гуманізм, і законність, і рівність громадян перед законом, і винність відповідної особи у вчиненні кримінально-протиправного діяння тощо. Так, на сучасному етапі розвитку людства в більшості держав простежуються (проголошуються) тенденції певного «зсуву» від «карального» правосуддя, основою метою якого є «лише» покарання особи, яка вчиняє кримінально-протиправні посягання, до так званого реституційного, або правосуддя, яке «поновлює», і метою якого, кажучи в широкому сенсі, є відновлення порушених відповідним конфліктом суспільних відносин, «повернення» особи, котра вчинила суспільно небезпечне діяння в соціальне середовище тощо. Є різні причини, якими пояснюється необхідність переходу від «пунітівного» (англ. punitive) до «попереджуючого» кримінального права, різне обґрунтування необхідності здійснення саме такої кримінально-правової політики, йде суттєва дискусія з цього приводу на міжнародному рівні, але, повторю, кримінальне право тільки створює (причому «більш-менш вдало») для цього правову базу. Звичайно, на мою думку, такий підхід не може бути «всебічним». Він повинен мати, скоріше, певні обрані напрямки, бо, наприклад, достатньо складно застосовувати його до осіб, які вчинять терористичні акти, тим більше, що в останні роки тенденції до поширення таких діянь об’єктивно зростають (міністр оборони Великої Британії Бен Уоллес). В усякому разі, за кримінальним правом повинна «закріплюватися» тільки одна місія: створення необхідної правової бази. Все інше, що достатньо часто йому «приписується», йому по суті не належить, бо може належати або всій сфері кримінальної юстиції, або загальнодержавним функціям, або взагалі нікому.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Податкова амністія: кожен із нас – потенційний злочинець

Опубліковано

on

От

Юрій РАДЗІЄВСЬКИЙ,
керівний партнер АО «Радзієвський і партнери»

Податкова створила прецедент, коли прирівняла непідтверджені доходи громадянина до отриманих злочинним шляхом, й арештувала 26 млн гривень. Що це означає і які наслідки може мати для інших українців? 

Читайте також: Податкова амністія вимагає тиші, а не хайпу

Новітні реалії

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Державна податкова служба відкриває нові горизонти трактування норм Кримінального кодексу про легалізацію майна, здобутого злочинним шляхом. Тепер, судячи з усього, злочинними хочуть визнавати будь-які доходи, джерело походження яких не підтверджене. Це схоже на залякування громадян з метою збільшити показники податкової амністії. Хоча це ще й додаткові корупційні можливості для правоохоронців. Напередодні ДПС опублікувала новину про викриття на Харківщині громадянина, який «легалізував доходи незаконного походження». З тексту повідомлення випливає, що громадянин «здійснив витрати без наявності доходів із підтвердженим джерелом походження»: придбав низку автомобілів та земельних ділянок на загальну суму понад 20 млн грн. «При цьому здійснені витрати в кілька разів перевищували офіційні доходи вказаної особи. Операції мають ознаки легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом», – вказано в інформаційному повідомленні. До єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 209 Кримінального кодексу: легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, вчинена в особливо великих розмірах.

Громадянину загрожує позбавлення волі на п’ять—вісім років з конфіскацією майна. Слідчі також ініціювали арешт його коштів – понад 26 млн грн. Мабуть, на додаток до тих, які він витратив на купівлю землі і машин.

Що не так у цій історії?

Перше – це стаття «за легалізацію». Якщо спрощувати приписи статті 209, то фактові легалізації, в даному випадку купівлі майна, має передувати встановлення його злочинного походження. Це не несплата податків, а, наприклад, шахрайські дії, крадіжка, махінації на фондовій біржі. В тексті повідомлення ДПС про такий злочин не вказано, хоча правоохоронні органи зазвичай описують злочинні діяння. Можна зробити висновок: у цьому випадку злочином вважається відсутність документів про походження доходів.

Читайте також: «Податкова амністія»: що чекає на декларантів?

В українському законодавстві норма, яка зобов’язує доводити законність своїх доходів, існує лише для чиновників. Вона відома як норма про незаконне збагачення. Відповідно до неї, злочином є набуття активів, що на певну суму перевищують офіційні доходи. Це — антикорупційна норма, покликана зробити прозорішими доходи і видатки держслужбовців, які живуть на наші податки. Норми, яка б зобов’язувала громадянина пояснювати походження своїх доходів, не існує. Можливо, її лише планують запровадити. Раніше подейкували, що «чиновницьку» норму скопіюють для звичайних громадян, поклавши на останніх тягар доведення невинуватості.

Консенсусу з цього приводу наразі немає, так само, як немає й офіційних непрямих методів контролю (податкова не зможе порівняти з офіційними доходами всі ваші видатки), у податкової служби немає прямого доступу до банківської таємниці. На сьогодні виявити «надмірні» доходи можна лише в момент, коли людина здійснює велику операцію в банку. Тобто, коли банк у процесі фінансового моніторингу просить підтвердити походження грошей, а громадянин не може це зробити. Також при спробі провести великий платіж без відповідних документів банк може заблокувати кошти на рахунку. У цих випадках фінустанови зобов’язані повідомляти про спроби таких операцій Держфінмоніторингу, а це відомство – інформувати правоохоронців. Обов’язок останніх – довести незаконність походження коштів. Сама людина доводити нічого не зобов’язана.

Усе це незручно, але не настільки, як кримінальне провадження, яке може закінчитися вісьмома роками ув’язнення. Поява такого прецеденту свідчить, що податкові органи відпрацьовують новий механізм примусу громадян до участі в податковій амністії, яка поки що дає відверто скромні результати.

Сигнал подано чіткий: не можете пояснити походження активів – ризикуєте опинитися за ґратами. Або декларуйте, сплачуйте 5% і про походження коштів ніхто не спитає. Насправді це зловживання повноваженнями й підміна понять.

Оскаржити такі дії податківців буде непросто: слідчі судді зазвичай не беруть на себе відповідальність і не втручаються в хід досудового слідства. («Ваша честь, ми все ще шукаємо докази незаконного походження коштів цього шановного громадянина, тому дозвольте, будь ласка, провести обшук у його помешканні»). Справа може залишатися «фактовою», тобто без формального підозрюваного, але слідчі дії (обшуки, допити) та арешт майна можуть тривати місяцями. У цей час слідчим можна «працювати» з фігурантом, торгуючись про умови закриття кримінального провадження або невручення йому підозри.

Привернення уваги до цього прецеденту повинно стати точкою відліку не лише для дискусії про методи агітації за податкову амністію, а й загалом про практику маніпуляцій і тиску податкових органів на громадян з ігноруванням приписів кримінального та процесуального законодавства, що має ознаки свавілля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 3)

Опубліковано

on

От

Закінчення. Початок ч.1, ч.2

Євген СТРЕЛЬЦОВ
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального наукового центру Національної академії правових наук України.

Вірогідні перспективи

Якою буде українська державність через 10, 50, 100 років? Які люди тоді проживатимуть? Які звичаї й традиції будуть домінувати? Ці питання мають право на існування в зв’язку з тим, що ця стаття багато в чому пов’язана з ювілеєм української державності. А яким буде право в своєму загальному та галузевому розумінні? Більшість із нас зможуть на це дивитися з інших світів. Але, якщо говорити про найближчу перспективу, то, на мою думку, основна увага має бути сконцентрована на подальшому розвитку кримінального права в двох основних напрямках (зі зрозумілими уточненнями): охорона особи та держави. Саме такий підхід і дає змогу продовжувати намагання поєднати в кримінально-правових приписах загальносоціальну (загальнолюдську) та класову сутність права, про що вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 1)

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Тут теж є свої проблеми, які потребують більш детального аналізу. Так, тип нашого політичного устрою, модель функціонування економіки, основні орієнтири розвитку суспільства в цілому «співпадають» з типологією таких характеристик більшості сучасних цивілізованих держав. Але кожна держава, в тому числі й Україна, має свій, у чомусь достатньо зрозумілий, а в чомусь і складніший шлях свого розвитку. Тому дуже важливо визначити ті нормативні орієнтири здійснення таких процесів, які повинні регламентувати/впорядкувати відповідні соціальні зміни, що має знаходити своє відображення в змінах/реформах: правової системи, системи права, кожної галузі права, включаючи й кримінальне, щоб потім вся ця нормативно-правова база мала свої цілі й отримала завдання (разом та поодинці), та, що необхідно підкреслити, давала змогу здійснити реальний зворотний вплив на політичні, економічні та соціальні процеси, які відбуваються (в перспективі відбуватимуться) в державі. Розуміючи це, ми повинні користуватися не тільки національними напрацюваннями, а й розумно скористатися міжнародним та закордонним правовим, в тому числі й кримінально-правовим, досвідом, про особливості використання якого вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 2)

За великим рахунком проблеми державного розвитку — це дуже значне та складне питання, причому не тільки для перехідних, а й у розвинутих держав. Наприклад, нещодавно керівництво Австрії, аналізуючи ці проблеми, визначило, що, умовно кажучи, є два основних напрями розвитку — ідеологічний або раціональний. Загалом у сучасних умовах такі розвинуті держави починають реально уточнювати свій подальший розвиток, у першу чергу щодо економічної політики (https://ukrainian.voanews.com/a/ameryka-zagroza-defoltu/5977045.html). Наголошується, що загальними об’єктивними факторами, які сьогодні значно впливають на такі процеси, є: а) кризовий фон глобальної економіки, який може провокувати суттєві протиріччя при визначенні економічних інтересів; б) спроможність чи неспроможність провладних структур адаптуватися до таких складнощів; в) можливий вплив регіональної нестабільності на Близькому Сході та в Північній Африці на інші, причому значні, регіони, що може вплинути на глобальну безпеку, і сучасні події в тому ж Афганістані підкреслюють актуальність цього питання; г) роль розвинутих, в першу чергу провідних, держав у таких умовах, зокрема США; д) складність контактів таких держав із новими «молодими» світовими лідерами (Global Trends 2030: Alternative Worlds). Ці проблеми додатково загострюються подіями, які вже створив і продовжує створювати COVID-19 на всіх рівнях людської цивілізації.

З урахуванням цього постає принципове питання — який напрямок свого розвитку в таких умовах обере Україна в якості основного? І тільки після цього, коли буде обраний генеральний напрямок державного розвитку, коли будуть визначені основні орієнтири в усіх основних сферах суспільного життя, потрібно визначати зміст та форми регламентації їх правового регулювання як у плані «дозволеного», так і в плані «забороненого», або, згадуючи шкільну фізику, питання можна поставити таким чином: що для досягнення необхідної соціальної «міцності» в сучасних умовах важливіше для української державності та її системи права, враховуючи й галузеві аспекти: «крутний момент або кінські сили»?

Так, певні, достатньо деталізовані напрямки такого розвитку проголошуються, в першу чергу, під час офіційних зустрічей. Мова про суверенітет, територіальну цінність та євроатлантичні прагнення й реалізацію таких намірів, що пов’язано в правовій площині з боротьбою з корупцією, удосконаленням суддівської системи, посиленням антимонопольного законодавства, поєднаного з покращенням корпоративного управління тощо. Причому, як відомо, кожен із цих напрямів передбачає різнопланові та комплексні зусилля. Яким у таких умовах повинно бути кримінальне право, зберігаючи при цьому свою природну традиційність та враховуючи сучасні суттєві соціальні інновації, — силою прикладу чи прикладом сили, розуміючи образність цієї думки. Все це заслуговує комплексного, продуманого аналізу з урахуванням всіх складових державного будівництва, в тому числі і щирості політиків дійсно здійснити проголошене.

І наостанок

У цій публікації від самого початку не передбачалося надання певного висновку стосовно того, що ми маємо сьогодні, оцінюючи розвиток кримінального права, — суттєвий прорив або певний аванс на майбутнє. На мою думку, це взагалі неможливо зробити за низкою вагомих причин, у першу чергу, без чіткої прив’язки положень цього права до принципових положень національної державності, наших міжнародних перспектив, розуміння наших міжнародних зобов’язань, що вище підкреслювалося.

Так, певні зміни, які достатньо перманентно вносяться до Особливої частини, можуть бути оцінені і позитивно, і поза таким визначенням. Основна складність полягає в тому, що така законотворча діяльність не має необхідної системи, внутрігалузевого узгодження та погодження з іншими галузями права. Такі зміни, можливо, з урахуванням складного періоду розвитку української державності, мають право на існування, але вважати їх положеннями, які носять сталий характер, складно. У зв’язку з цим потрібно розуміти головне: фрагментарний характер внесення змін у кримінальне право навіть зі «щирою» метою його вдосконалення та відсутність внутрішньої логіки цього процесу багато в чому заздалегідь «приречені» на неефективність. Саме так дуже часто створюється так зване «голе право» — Nudum jus, тобто право безперспективне, яке не має можливості реалізації своїх положень.

Загалом ми повинні розуміти, що, як образно вважав Джордж Бернард Шоу, «злочинців вбиває не закон, це роблять люди», а це, в свою чергу, підкреслює, що будь-які положення кримінального права в соціальному житті застосовують конкретні люди. Й така практика теж не завжди є достатньою. Звернемося у зв’язку з цим до алегоричної думки французького філософа німецького походження Поля Анрі Тири Гольба́ха (барона д’Ольбаха, письменника, енциклопедиста, просвітителя), яка є епіграфом цієї статті. Все, що проголосила ця особа стосовно справжньої релігії, стосується того, що вона дійсно існує тільки там, де її підтримують «правитель та кат», і може бути цілком застосовано при оцінці ролі кримінального права в суспільстві у вигляді концепції (офіційної думки), доктрини (наукової думки) або законодавства. Публічний і «своєрідний» характер кримінального права вимагає, що його справжня реалізація, якими би якісними характеристикам воно «само по собі» не володіло, може відбутися тільки за наявності державної волі («правитель») і необхідної організації діяльності системи кримінального правосуддя («кат»). Можливо, це звучить дещо образно та «похмуро», але по суті дає змогу чітко розуміти роль, яку відіграє кримінальне право, його «самостійну» позицію та місце в складній системі кримінальної юстиції. Це, в свою чергу, повинно обов’язково враховуватися при визначенні його цілей та завдань, положень Загальної та Особливої частин і, що дуже важливо, не зменшуючи при цьому, але й не перебільшуючи, його загальної сутності та сучасного змісту. Саме це, на мою думку, повинно враховуватися при подальшому розвитку кримінального права.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Опубліковано

on

От

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, головний науковий співробітник Міжвідомчого
науково-дослідного центру з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Як відомо, 23 вересня Верховна Рада України прийняла в другому читанні та в цілому законопроект № 5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (далі — Закон № 5599). Я навмисно не розглядаю в статті деякі принципові для багатьох фахівців, політиків і журналістів питання, на які всі одразу звернули увагу й активно обговорюють, на кшталт того, хто має розглядати подання для визнання особи олігархом й ухвалювати рішення — РНБО чи НАЗК, або хто виграє від зміни власності ЗМІ, чи дійсно олігархам прийдеться не солодко після прийняття цього закону; або чи потрібно направити новоприйнятий закон «про олігархів» на розгляд до Венеційської комісії тощо. Торкнуся лише юридично-стилістичних помилок та надам своє бачення, як вченого, вирішення проблеми деолігархізації.

Читайте також: Чергова деолігархізація, або Українська спроба переходу від елітарної демократії до демократії представницької

Некоректність уже в самій назві закону

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Уже в самій назві закону № 5599 закладено декілька невідповідностей та некоректних понять. Наприклад, законодавець допускає, що олігархи можуть «впливати» (до речі, не вказано на що), але цей вплив повинен бути не надмірним, хоча як такий все ж може мати місце, інакше кажучи — «легкий» вплив є цілком допустимим. Те ж саме можна сказати і про словосполучення «мати значну економічну та політичну вагу»). Тобто, якщо така вага незначна, то це допустимо. І взагалі, виносити в назву закону такі слова в найвищому ступені — «надмірний», «значний», гадаю, неправильно.

Стаття 2 теж має протиріччя. Почну з назви. Особа, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, вона ж чомусь прямо в назві й оголошується олігархом. Що поганого в тому, що людина сама по собі має значну економічну та політичну вагу? Проте це закріплено в самій назві статті. Непосвячені люди можуть зрозуміти, що олігарх — це і є особа, яка має значну політичну вагу. Але це поняття — значно ширше. Слід виходити з того, що термін олігархія (грец. Oligarchia), походить від стародавн. грец. oligon, — декілька та arche, влада) — форма правління державою, за якої влада належить вузькому колу осіб (олігархів) і відповідає їх особистим інтересам, а не діє на користь усіх членів суспільства. І ще в 2011 р. мною науково доведено, що олігархізація в Україні — це одна із специфічних форм організованої та за своєю суттю й наслідками — економічної злочинності (Бусол О. Ю. «Олігархізація політичної влади в Україні як одна зі специфічних форм організованої злочинності, а також у подальшому ця думка розвинута в докторській дисертації (Бусол О. Ю. «Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії» (2015 р.).

Результати голосування в Раді за відповідний законопроект

Таких осіб, які справді мають «значну політичну вагу», насправді у Верховній Раді багато. Виходить, що слід було одразу після прийняття цього закону призначити перевибори ВРУ? Сподіваюся, що не це є метою закону.

Не можна ототожнювати економічну і політичну вагу, проте ці два поняття стоять поряд при встановленні ознак відповідності такої особи в ст. 2 даного закону.

Дискримінація як порушення Конвенції

Водночас рішення про визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархом) (ст. 5) є порушенням статті 14 закону (Заборона дискримінації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), яка проголошує, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Як бачимо, в проекті цього закону є щонайменше дві таких ознаки дискримінації — за політичними мотивами і майновим станом.

Рішення ухвалюватиметься без присутності «винуватця»

Стаття 5 «Визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, олігархом)» більше схожа на ситуацію «призначити особу злочинцем». Залишається тільки додати — «і розстріляти», як це робили «трійки» НКВС при Сталіні. Така думка посилюється після ознайомлення з текстом частини 5 статті 5 закону — навіть, якщо потенційний «олігарх» не з’явиться на засідання, де розглядатиметься відповідне подання, в тому числі з поважних причин, все одно таке подання буде розглянуто та прийнято рішення і за відсутності «винуватця». А «заслуховування на засіданні» олігарха, взагалі нагадує комуністичні партійні зібрання минулої епохи, та те ж розкуркулювання — «ти живеш краще нас, заможніше, значить — поганий, а ну ж бо, поділися з нами!»

Не регламентовано в законі і процедуру розгляду подання та ухвалення рішення. Просте голосування в цьому випадку збільшує корупційні ризики, адже тут діє людський фактор. Згідно з частинами 3 і 4 статті 5 особа, яку запідозрили в тому, що вона є олігархом, повинна надати до апарату РНБО пояснення та інші документи. Тут, враховуючи нашу корупційну реальність, так і напрошується пропозиція олігарху поділитися з державою частиною своїх активів. Після цього можливе вирішення питання «на більш лояльних умовах», або таке засідання з розгляду подання відповідними суб’єктами, визначеними в ч. 1 статті 5, може взагалі не бути призначено. Адже покарання за порушення подання та строків — незрозуміла відповідальність, адже просто «відповідальність», ні дисциплінарна, ні адміністративна, ні кримінальна, і навіть, в законі не вказано, що — юридична (у контексті внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», а саме статтю 7 доповнено частиною п’ятою такого змісту).

Порушення Конституції

А обов’язок подання декларації про контакти з особами, «які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархами)», або їхніми представниками, що закріплено в статті 8 цього закону, взагалі є порушенням конституційних прав громадян, адже олігархи теж громадяни України, як би того кому не хотілося. «Обмежити контакти» — це диктатура. А згадана вже стаття 24 Конституції України проголошує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Таким чином в українців стає все менше прав, а натомість є все більше обмежень.

Ще щодо «контактів» з олігархами

Обов’язок подання декларації про контакти, згідно з частиною 5 статті 8 поширюється на цілий перелік службових осіб, серед яких, наприклад, голова та члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голова та державні уповноважені Антимонопольного комітету України, уповноважені з розгляду скарг про порушення законодавства в сфері публічних закупівель тощо. Виникає питання, а якщо контактувати з олігархами буде людина не з визначеного законом переліку, а їх довірена особа, нікому не відома й про контакт якої ніхто й ніколи не дізнається? Відповідь очевидна. Тоді ніхто з офіційного переліку й відповідальності не понесе. Думається, так воно в реальності й буде.

«Трохи зіпсована» репутація

Викликає подив, що законодавець вважає наявність непогашеної в особи судимості (по суті злочинця, визнаного законом) лише ознакою небездоганної ділової репутації (читай — трохи зіпсованої) у статті 10 закону, і нічого більше. Ділова репутація фізичної особи — це суспільна думка щодо ділових та професійних якостей цієї людини як учасника ділової комунікації, набута нею при виконанні трудових, службових та громадських обов’язків. І нічого спільного з діловою репутацією, вчинення злочину особою не має. Те саме, і навіть більше, можу сказати й про включення особи до переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності (п. 3 ч. 2 ст. 10). Якщо людина є в переліку «терористів», це вже не предмет розгляду її в контексті ділової репутації в цьому законі, а є приводом для проведення заходів відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», далі — кримінальне провадження.

Інші пункти частини 2 статті 10 теж стосуються вчинення особою певних правопорушень, тож це не співвідноситься саме з діловою репутацією особи. Таким чином, слід змінити назву статті 10 «Бездоганна репутація» на більш коректну в цьому випадку. Так само, такі ознаки небездоганної ділової репутації фізичної особи, пов’язані з дотриманням закону та публічного порядку, які ми бачимо в п. 7 ч. 2. ст. 10: істотні та/або систематичні порушення особою вимог законодавства про засоби масової інформації, банківського, фінансового, валютного, податкового законодавства, законодавства з питань фінансового моніторингу, про цінні папери, акціонерні товариства та фондовий ринок, потребують уже певної юридичної відповідальності, але вони чомусь тільки є приводом для визначення в межах цього закону фактів небездоганності ділової репутації.

Незрозуміло, яке змістовне навантаження несуть словосполучення, написані через кому в п. 1 ч. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону, — «в частині подання», «дотримання строків подання» декларацій про контакти, адже «дотримання строків подання» включає в себе і «в частині подання»? До того ж, зазначені службові особи тільки підлягають звільненню, а значить, можна, за певних умов, їх і не звільняти. На розсуд кого віднесено це питання, до речі?

Системи в законі не проглядається

Та й сам закон, навколо якого було так багато галасу з-поміж політиків, громадських організацій, які позиціонують себе як антикорупційні, та журналістів, жодним чином не відноситься до такого поняття як «запобігання» (загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)). Про «організаційні засади функціонування саме системи запобігання», як викладено у преамбулі закону, у самому законі не йдеться. Тому що системи тут немає. Скоріше, можна було дати цьому документу таку назву: «Порядок внесення до національного реєстру осіб, що визнані олігархами на підставі міжнародних санкцій».

Загалом після вивчення проекту закону № 5599 склалося враження, що Україна лише те й робить, що множить спеціальні антикорупційні органи, створює реєстри, а її громадяни зобов’язані подавати всілякі декларації та писати пояснення. Коли ж займатися бізнесом або іншою суспільно корисною «творчістю»?

Наші олігархи — не Ілон Маск

І нарешті, найнезрозуміліше питання: для чого витрачати додаткові ресурси та створювати цілий Реєстр осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), адже навіть непосвяченим видно, що таких осіб буде максимум сотня). (Для довідки: в 2021 р. до списку Forbеs (найзаможніших людей планети) увійшли восьмеро українців. Серед них — Рінат Ахметов, який посів 376 місце зі статками в 7,3 млрд доларів; Віктор Пінчук, посідає 1 371 місце, $2,5 млрд; Костянтин Жеваго — 1 531 місце — 2,2 млрд; Ігор Коломойський — 1 750, 1,8 млрд; Геннадій Боголюбов — 1 892, 1,7 млрд; Петро Порошенко — 1 971, 1,6 млрд; Вадим Новинський — 2 192, 1,4 млрд; Влад Яценко — 2 485, 1,1 млрд, відповідно. Впевнена, що ці люди завдяки своєму статусу та статкам спроможні зупинити навіть військові дії на окупованих територіях, а не роздавати декілька років поспіль пакунки з крупою та олією мешканцям «рідного» Донбасу, або пекти торти та формувати шоколад із соєвими добавками в Луганській області.

Так, дійсно, наші олігархи — це не Ілон Маск зі своїми космічними програмами, який приносить користь людству. Українські олігархи більше «тирять» народні багатства та різні природні ресурси, що належать українцям. Тож якою має бути система протидії олігархізму? Потрібен соціально відповідальний бізнес, а тому цілі та завдання відповідного законопроекту можуть бути реалізовані лише шляхом перетинання інтересів і пріоритетів великого бізнесу, держави та суспільства, інакше кажучи, такі соціальні зміни, які ведуть до максимального збігу або часткового співпадіння цих інтересів. Ця концепція перекликається з близькою мені точкою зору кримінолога Ю. Орлова, що стратегічні засади взаємовідносин між державою та великим бізнесом мають передбачати не конфронтацію, намагання очистити владу від впливу олігархів, а співпрацю з подальшою елімінацією кримінальних форм діяльності останніх у сфері політики.

Із цього приводу політолог, співзасновник Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір» С. Таран влучно зауважує, що в країнах ЄС немає олігархів в українському розумінні — є тільки великий бізнес, який платить податки і не впливає напряму на політиків. Суспільство має навчитися бачити різницю між великим бізнесом, який чесно платить податки, і між олігархами, які наживаються на монополіях, корупційних схемах та доступі до державних підприємств, між свободою слова та дозованою інформацією куплених ЗМІ, між справжніми патріотами та іграшковими політиками, які під патріотичними гаслами захищають власних спонсорів.

Потрібна співпраця бізнесу і держави

Потрібен базис на співпраці великих приватних корпорацій та держави. Необхідно звернути увагу на зарубіжну практику фінансування політичних партій великим бізнесом, що доцільно впроваджувати за умови забезпечення прозорості цього процесу та можливості контролю з боку громадян. Історія свідчить, що всесвітньо відомі мільярдери — це люди з комерційною жилкою, сильні лідери, відмінні менеджери, які мають відповідні зв’язки та потрібні знайомства, що допомагає оптимально й правильно організувати будь-яку справу. Очевидно, що вони мають і завжди матимуть безпосередній вплив на розстановку сил у політиці, на діяльність політичних партій. І від цього поки що не застрахована жодна держава. Тому Україні треба не відмовлятися від фінансування політичних партій великим бізнесом, а співпрацювати з його представниками для отримання взаємної користі. Необхідна така система фінансування політичних партій в Україні великим бізнесом, яка базується на взаємній співпраці великих приватних корпорацій та держави на прозорих і чесних засадах.

Ідея інноваційна, але закон потребує доопрацювання

Незважаючи на всі недоліки, сама ідея Закону № 5599 є інноваційною. Попри бажання захищати усталену думку, що з метою деолігархизації треба йти шляхом прийняття нових законів «Про лобізм», «Про трастову систему», «Про деолігархізацію», «Про фінансування виборчих кампаній», «Про власність стратегічних індустрій» тощо, ідея цього закону, якому немає аналогів у світі, адже це щось нове, інноваційне, що завжди викликає спротив, виглядає привабливою. До речі, Закон «Про лобізм» мають розвинуті держави, які поважають себе і великий бізнес, тож він насамперед потрібен і в Україні. Але це — тема для окремої статті. Загалом правила фінансової підзвітності для партій діють у 125 державах, про це в статті Бусол О. «Нова філософія фінансування політичних партій великим бізнесом (Зарубіжні реалії та українські тенденції»). URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_co ntent&view=article&id=2738:nova-filosofiya- finansuvannya-politichnikh-partij-velikim-biznesom-2&catid=71&Itemid=382.

Найпоширенішим засобом зменшення впливу великого бізнесу на ситуацію в будь-якому суспільстві є обмеження, зокрема, максимальних річних або передвиборчих внесків. У Чехії, наприклад, активісти створили сайт, на якому розміщується інформація про донорів усіх партій. Виявити надмірно зацікавлених у політиці олігархів тут можна за 30 секунд. Більше того, є інформація і про компанії, які надають гроші партіям, а потім отримують кошти через процедури державних закупівель. Тож ідея нового Закону № 5599 загалом непогана, але він, окрім зазначених, має, зокрема, й принципові недоліки іншого плану, які вже висвітлені в ЗМІ, а тому потребує суттєвого доопрацювання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link