Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 1) - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 1)

Дата публікації:

«Справжня релігія завжди та, на чиєму боці правитель і кат».
Поль Анрі Тирі Гольба́х, барон д’Ольба́х

У минулих номерах «Юридичний вісник України» розпочав публікацію добірки статей, присвячених удосконаленню української системи права, правової системи, розвитку галузей українського права за 30 років Незалежності України, які готують провідні українські фахівці. Сьогодні свої роздуми стосовно вітчизняного кримінального права, розуміння його сутності та змісту в процесі реформування, вірогідних напрямів розвитку пропонує доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук, заслужений діяч науки і техніки України СТРЕЛЬЦОВ Євген Львович, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального центру НАПрНУ, член Робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з правової реформи при Президентові України.

Читайте також: Як і куди подавати заяву про кримінальне правопорушення?

Підстави для аналізу

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Кримінальне право, як одна з «вічних» фундаментальних галузей права, яка «супроводжує» людство з моменту виникнення первинних ознак державності, має свою, без перебільшень, багатогранну історію, складну сучасність та об’єктивно необхідні перспективи розвитку, які повинні мати суто реальний, а не віртуально-надуманий характер, як би «привабливо» вона не презентувалася. При цьому важливо підкреслити, що кримінальне право є об’єктивно необхідним, бо «дійсні» кримінально-протиправні діяння за багатьма своїми характеристиками справді несуть значну та реальну суспільну небезпеку. Наприклад, за даними Управління Організації Об’єднаних Націй з наркотиків та злочинності (УНЗ ООН) у 2017 році жертвами вбивств у світі стали 464 тисячі осіб, що на порядок перевищує показники жертв військових конфліктів — 89 тис. та жертв терористичних актів — 26 тисяч. Шкода від таких діянь має й суто «грошовий» вираз. Наприклад, практично в усіх розвинутих країнах у відкритих джерелах оприлюднюються фінансові оцінки витрат від таких діянь з економічної точки зору. Традиційно, це витрати суспільства, спрямовані на максимальне зменшення ризику особи, кажучи загалом, жертви таких діянь, які включають у себе витрати на охоронні системи, страхування від кримінальних загроз, інші заходи забезпечення безпеки, котрі традиційно іменуються «вартістю очікування злочинності» (cost in anticipation). Також це пряма «грошова» шкода, яка настає в результаті (як наслідок) кримінально-протиправних діянь. Сюди ж включають і чималі витрати, які забезпечують створення та функціонування всієї багатопланової системи кримінальної юстиції. У загальному плані їх визначають як «вартість реакції на кримінально-протиправні посягання (cost in responce to crime).

Читайте також: Коронавірус і кримінальне право: парадоксальність чи доречність їх спільного аналізу? (Початок)

Оприлюднення цих відомостей має різні цілі, в тому числі й демонстрація суспільству реальних значних витрат, які здійснюються в цьому напряму. У нас не прийнято оприлюднювати такі відомості саме в комплексному вигляді, але у своєму «латентному» вигляді вони, безумовно, є, причому зовсім немалі.

Такі етапи та тенденції характерні і для розвитку кримінального права, і для української державності. В сучасних умовах можливо виділити чотири важливі дати, які мають як загальне, так і більш спеціальне значення для розуміння тенденцій розвитку кримінального права. Так, основною є ювілейна дата — 30-річчя Української державності, яку ми святкували 24 серпня цього року. Саме значні зміни, які відбуваються в державі, в першу чергу в напрямі державного будівництва, мають прямий вплив і на розвиток кримінального права, визначаючи багато в чому його зміст, цілі, завдання тощо. Також у цьому році відзначається 20-річчя з моменту прийняття (5 квітня) та набуття чинності (1 вересня) Кримінальним кодексом України (далі — КК), який був прийнятий по суті на початку формування української державності (В. Сташис. Основні новели нового Кримінального кодексу України. Вісник АПрН України № 2 (33)-3 (34), с. 612—626) і незважаючи на всі зміни, в тому числі й достатньо суттєві, продовжує діяти, виступаючи як кодифікована нормативна база державного реагування на діяння, які вона «сама» визнала кримінально-правовими посяганнями.

Ще одна дата пов’язана з тим, що в липні цього року виповнився рік із моменту введення в чинний КК принципово нового поняття «кримінальне правопорушення», яке, в свою чергу, поділяється на кримінальні проступки й злочини і якого не було за часів української державності в трьох попередніх КК (1922, 1927, 1960 рр.) та за 19 років дії чинного КК. У цьому зв’язку можна згадати й ще одну немаловажливу подію — в серпні 2019 року, тобто два роки тому, було створено робочу групу з питань розвитку кримінального права Комісії з питань правової реформи при Президентові України, котра за цей час напрацювала багато положень, які, на переконання членів цієї групи, сприятимуть подальшому розвитку вітчизняного кримінального права. Таким чином, 2021 рік приніс нам, безумовно, різні за своїм значенням, але дуже важливі дати, що мають безпосередній вплив на стан та розвиток сучасного кримінального права України. А це, в свою чергу, дає змогу проаналізувати основні тенденції, які відбуваються в даній галузі права.

Читайте також: Коронавірус і кримінальне право: парадоксальність чи доречність їх спільного аналізу? (Закінчення)

Ще декілька важливих зауважень. У зв’язку з тим, що кримінальне право певною мірою відображає складні процеси загальнодержавних змін в Україні, мова в цій публікації йтиме не стільки про хронологію таких процесів, скільки про ті принципові положення, які притаманні кримінальному праву і які «свідомо» чи «несвідомо» не беруться, так би мовити, до уваги під час організації відповідних реформаторських процесів та «супроводжуючих» наукових досліджень. При цьому потрібно враховувати, що форми суспільних змін, в тому числі й законодавства, можуть мати різний, інколи принциповий вигляд, починаючи від революції й закінчуючи модернізацією. Реформування (лат. reformátio — перетворення, виправлення), за загальним розумінням, виступає як одна з форм таких змін, яка має на меті перетворення будьякої сторони суспільного життя або відповідного напряму соціального розвитку без знищення основ існуючої соціальної системи та/або її основних складових (Словник української мови: в 11 т. Т. 8, 1977. С. 519). Розуміння цього дає змогу більш прискіпливо ставитися до використання цього поняття, в тому числі при проголошенні процесів реформування кримінального права. Ще одне зауваження пов’язане з тим, що поняття «кримінальне право» може використовуватися в різних значеннях: як галузь права, як галузь законодавства, як навчальна дисципліна і як науковий напрям. У цій публікації кримінальне право буде поєднувати в собі в загальному плані й ознаки права, й ознаки законодавства, і (тільки дуже коротко) науковий напрям.

І наостанок: складних проблем, які тією чи іншою мірою «пов’язані» з кримінальним правом, дуже багато, їх навіть стільки, що, кажучи образно, одразу всіх і не перерахуєш. Тому зупинитися на аналізі всіх таких проблем, зрозуміло, об’єктивно неможливо. Але й кожна з «обраних» проблем, які аналізуватимуться в цій публікації, теж об’єктивно заслуговує окремого ретельного аналізу. Але спроба провести це дослідження з нагоди значних дат у розвитку держави та щодо однієї з «її» основних галузей права дає змогу висвітлити ті чи інші проблеми цієї галузі права (можливо, не всі однаково за обсягом), але, повторюю, спроба стосуватиметься, в першу чергу, тих обставин, які не завжди «відчувають» необхідний інтерес, але що є необхідним для їх більш глибокого розуміння. Додам, що ці складні процеси розвитку кримінального права постійно аналізуються в «Юридичному віснику України» (див., наприклад: Стрельцов Є. Л. Кримінальне право України: вітчизняні постулати в процедурах міжнародної криміналізації. ЮВУ, № 18—19, 4—17 травня 2018 року; Стрельцов Є. Л. Яке кримінальне законодавство ми хочемо-бажаємо або мусимо-повинні мати в Україні: точка зору». ЮВУ, № 39, 27 вересня — 3 жовтня 2019 р., № 40, 4–10 жовтня 2019 р.; Стрельцов Є. Л. «Злочин і покарання: зовсім не апологетичні роздуми». ЮВУ, № 44, 1–7 листопада 2019 р., № 45, 8–14 листопада 2019 р.; Стрельцов Є. Л. «У чому полягає основна змістовна характеристика кримінального законодавства — в «ultima ratio» чи в «quid pro quo»: необхідність розуміння». ЮВУ, № 47–48, 22 листопада — 5 грудня 2019 р., № 49, 6–12 грудня 2019 р.; Стрельцов Є. Л. «Діагностичний довідник» з кримінального законодавства: зміст та спрямованість. ЮВУ, № 38; 25 вересня — 1 жовтня 2020 р.; № 39, 2—8 жовтня 2020 р.; Стрельцов Є. Л. «Про значення malum prohibition та malum in se у визначенні суспільної небезпеки та протиправності». ЮВУ, № 42—43, 23 жовтня—5 листопада 2020 р; Стрельцов Є. Л. Кримінальне законодавство: «гільйотина» чи «масажний прилад» — пошук компромісу. ЮВУ, № 47, 27 — листопада — 3 грудня 2020 р.; № 48, 4—10 грудня 2020 р.; № 49, 11—17 грудня 2020 р.; Стрельцов Є. Л. «Що проголошують кримінальні кодекси: свої цілі, свої завдання або взагалі нічого… (Деякі авторські висновки)». ЮВУ, № 3—4, 22 січня—4 лютого 2021 р.; № 5, 5—11 лютого 2021; Стрельцов Є. Л. «Особлива частина кримінального законодавства: визначення та призначення». ЮВУ. № 9, 5—11 березня 2021 року; Стрельцов Є. Л. «Кваліфікація — склад кримінального правопорушення — кримінально-правова норма: сумісне та роздільне». ЮВУ. № 13–15, 2–22 квітня 2021 року; Стрельцов Є. Л. «Профілактичний потенціал кримінального законодавства: реальне та віртуальне». ЮВУ, № 18—19, 14—27 травня 2021 року, № 20—21, 28 травня—6 червня 2021 р. та ін.). Отже, з урахуванням цих попередніх тез звернемося до основних положень кримінального права.

Загальне через «особисте»

Розуміння кримінального права практично завжди починається з конкретики, тобто з ознайомлення з текстом конкретної кримінально-правової норми/ статті. Так, така норма/стаття — це дійсно кінцевий вираз усіх положень кримінального права, це, так би мовити, його концентрований «апофеоз», коли всі основні риси та характеристики цього права, вся його історія та перспективи, знаходять своє писане закріплення «лише» в двох реченнях: одне — в диспозиції та одне — в санкції. Але, й це потрібно завжди враховувати, така норма/стаття — це не «річ», яка виникає сама по собі і потім так само й живе. Навпаки, це зовсім непроста «справа» створити якісну кримінально-правову норму/ статтю, в якій би знайшли своє закріплення (відображення) всі необхідні складові, в тому числі й історія (сучасність) та перспективи. В загальному плані до її створення потрібно підійти так, аби в ній повною мірою знайшли своє відображення (реалізацію) ті, часто не дуже видимі, але завжди присутні загальноправові положення, які у всі часи притаманні основам кримінального права. Саме тому почати потрібно з нагадування основних положень кримінального права, які включають у себе його сутність, зміст, основні характеристики та ознаки, систему, структуру, форму вираження тощо. Крім цих загальних положень, які завжди повинні бути встановленні для кожної галузі права, кожна з них, у тому числі й кримінальне право, має свої зрозумілі «своєрідні» риси, які найчастіше проявляються за рахунок тих особливостей (ознак), що найрельєфніше проявляються в предметі, методі, завданнях та функціях конкретної галузі права. Так, це відомі положення, але досить часто вони стають настільки «звичними», що «виключаються» з предметного аналізу основних галузевих ознак, що, в свою чергу, «збіднює» розуміння конкретної галузі права, в тому числі й кримінального. Водночас розуміння цього важливе не тільки для з’ясування положень конкретної галузі права. Встановлення особливостей кожної галузі права повинно дати змогу також дослідити можливості комплексного правового регламентування суспільних відносин, які цього потребують, вибираючи при цьому, залежно від конкретних обставин, які саме правові методи та методики (наприклад, регулятивні або забороняючі) будуть використовуватися для необхідного регламентування, в першу чергу, а які «потім», «у можливій перспективі», а які, можливо, й ніколи. Відоме правило, що «закон велить людям поступати правильно й забороняє здійснювати проступки» (Lex homĭnes recte facĕre jubet, vetat delinquĕre), образно характеризує необхідність комплексного регламентування правових заходів. Саме з урахуванням цього звернемося до основних характеристик кримінального права.

Почати потрібно з тези, що не все так просто навіть із відомими основними положеннями, наприклад, із загальним визначенням кримінального права як галузі права. Так, у більшості держав у назві домінує поняття, яке характеризує суспільно небезпечне протиправне діяння — злочин (англ. сrime), звідси й назва цієї галузі — кримінальне право. Але є достатня кількість держав, в тому числі і європейських (наприклад, Німеччина, Болгарія, Естонія), де в назві домінує інше поняття, а саме «покарання» (англ. — Penal), що дає відповідну назву: каральне право, або право, яке карає (до речі, існує думка, що такий підхід до визначення дозволяє його взагалі «іменувати» пенітенціарним правом). І мова, безумовно, не тільки й навіть не стільки в назві, хоча, безумовно, загальне визначення галузі права є дуже важливим. Справа в тому, що при всіх добре відомих та загально узгоджених положеннях, які характеризують це право, неоднакові підходи до визначення його сутності та змісту, за великим рахунком, по-різному визначають соціально-правове призначення цього права: або воно сконцентровано на діянні як «особистому» прояві поведінки відповідного суб’єкта, або на тих державно-правових наслідках, які слідують вже після вчиненого діяння, а саме на покаранні (інших кримінально-правових заходах), що, в свою чергу, породжує не лише різне тлумачення основних його спрямованостей, а й розуміння основних можливостей цього права, характеристики його цілей, завдань тощо.

Потрібно наголосити, що розуміння цього важливе не тільки на національному, а й на міжнародному рівнях, що з урахуванням об’єктивних процесів сучасної правової інтеграції породжує свої складнощі. Саме тому одразу наголосимо, що використання, а частіше «запозичення» кримінально-правового досвіду інших країн є корисною справою, особливо в ознайомчому плані, але використання такого досвіду повинно відбуватися з урахуванням того, що кожна країна має свої, найчастіше неоднакові, підходи до визначення сутності та змісту кримінального права, особливо під час реформаторських процесів.

Основна «своєрідність»

Із урахуванням загальної теми цієї публікації нас, звичайно, більше повинна цікавити «своєрідність» кримінального права. В зв’язку з цим слід почати з визначення сутності та змісту кримінального права, котрі в основному й визначають його «своєрідність». Тут є певні складнощі, оскільки досить часто ці поняття використовуються як синоніми або, що буває навіть частіше, взагалі не аналізуються, а основна увагу зосереджується на тих поняттях, які із них випливають. У той же час кожне з цих понять має своє «особисте» визначення та «особисте» значення.

Отже, поняття «сутність» (гр. Οὐσία, ὑπόστᾰσις; лат. еssentia, substantia) в загальному розумінні визначає значення відповідної речі, тобто те об’єктивне, що є в неї найголовнішим, основним, істотним, чим вона є сама по собі та чим відрізняється від усіх інших речей і, що потрібно підкреслити, не піддається (не повинно піддаватися) будь-яким мінливим змінам (Словник української мови: в 11 т. Т. 9, 1978. С. 860). Ще Арістотель вважав, що сутність — це «щось головне, якийсь визначальний набір ознак у предметі, явищі або в дії, сукупність яких показує, в чому основний сенс, ідея», призначення певної соціальної речі, соціального інституту, соціального феномену.

Водночас, загальне визначення «змісту» визначає основну мету існування відповідної речі, її призначення (Словник української мови: в 11 т. Т. 3, 1972. С. 624) та багато в чому пов’язане зі структурно-функціональною характеристикою цієї речі, визначаючи постановку основних завдань, формулювання найближчих і перспективних цілей, які повинні бути досягнуті у відповідній сфері чи галузі. У нашому випадку — у кримінальному праві, причому за рахунок того, в чому проявляються заборони (веління) кримінально-правових норм, які, що слід підкреслити, повинні відповідати рівню розвитку держави і суспільства, співвідношенню соціальних сил, їх реальним можливостям, які існують на даному етапі розвитку. Раціональне розуміння поняття «змісту» дає можливість для вироблення методів, засобів, функцій, за допомогою яких поставлені цілі повинні (можуть) бути досягнуті оптимальним чином. У нашому випадку за рахунок, у першу чергу, діяльності людей, владних, правоохоронних структур, громадських інститутів, спрямованих на забезпечення оптимального соціального розвитку та його охорону державними можливостями, які в кримінальному праві трансформуються в забороні певної поведінки суб’єкта під страхом значних примусових заходів державного впливу в разі порушення встановленої заборони.

Це дає змогу в самому загальному вигляді, скоріше саме з позиції соціальної технології, виділити чотири основні процедурні етапи реалізації змісту, в тому числі і кримінального права: 1) формулювання мети впливу, тобто для чого криміналізується (декриміналізується) відповідне діяння; 2) вироблення і вибір способів впливу, тобто які кримінально-правові засоби потрібно визнати найбільш ефективними в конкретному випадку (адекватними відповідному діянню); 3) здійснення відповідних заходів, тобто організація відповідної діяльності судової та правоохоронної діяльності; 4) оцінка й аналіз результатів впливу, тобто, умовно кажучи, «непроста» статистика, яка включає в себе суто «арифметичні» показники, а ретельний аналіз цих показників повинен показати, наскільки кримінально-правові приписи в своєму напрямі, а судова та правоохоронна система в цілому, забезпечили досягнення тих цілей, які ставила держава, приймаючи відповідний кримінально-правовий акт (вносячи зміни до чинного).

Розуміння цього дає змогу зробити чітке розмежування між сутністю та змістом кримінального права. Так, основною макрохарактеристикою, головним атрибутом, генеральним показником, так би мовити, основною «меткою» кримінального права, які визначають його сутність, є принципово точне стародавнє визначення, яке й зараз зберігає свою актуальність: Ultima ratio (лат. — останній засіб, останній доказ). Тобто кримінальне право завжди (!) повинно розглядатися в якості останнього засобу державно-правового впливу на вчинки (поведінку) осіб, події, які відбуваються в суспільстві, але лише після того, коли всі можливі інші заходи так званого більш «м’якого» та/або іншої спрямованості вирішення цієї складної ситуації держава вже використала. Й усі вони не дали необхідних результатів, і тільки жорсткі каральні засоби залишаються єдиним об’єктивним засобом впливу, і це є підставою для звернення до кримінального права. Тому ніколи, підкреслю, як би «привабливо» це не виглядало, не можна використовувати суто примусові можливості кримінального права в якості політичного важеля, «швидкої економічної допомоги», «всеперемагаючого» способу подолання значного негативу в суспільстві.

Крім того, при прийнятті рішення про застосування кримінального права необхідно враховувати, що такий його «невідворотно» каральний характер, з одного боку, та певна соціальна детермінованість суспільно небезпечних вчинків, з іншого, яка тією чи іншою мірою завжди є «в наявності», потребує враховувати, що в своїй основі кримінально-правовий вплив повинен починатися з «найм’якіших» з усіх можливостей, які є в його арсеналі. І це ще один аргумент проти механічного копіювання зарубіжного досвіду, бо такі детермінанти багато в чому можуть визначатися саме національними особливостями, які включають безліч різних соціально-ментальних обставин. У зв’язку з цим, повторюю, «механічне» використання зарубіжного досвіду, який «спирався» на врахування інших за змістом детермінант, принесе мало користі, якщо не приведе до ще гіршого. Такі «штучно» створені складнощі полягають не тільки в тому, що кримінальне право виявляється «безсилим». Складнішим становище проявляється в тому, що «безсиле» кримінальне право, як, до речі, й діяльність всієї системи кримінальної юстиції, якій складно його застосовувати, породжує почуття особистої «безкарності», що, в свою чергу, прямо впливає на оцінку спроможності держави реалізувати намічені заходи (в тому числі й кримінально-правові), що достатньо швидко створює негативний вплив на оцінку «дієздатності» держави, на оцінку її можливостей і на міжнародному рівні.

У свою чергу, зміст кримінального права, як відповідна форма його «відображення» на рівні офіційного визначення та закріплення цього, багато в чому, якщо не в основному, визначається тими характеристиками конкретної держави на конкретному етапі державотворення та тим навантаженням, яке несе при цьому система права в цілому та кожна галузь права, в тому числі й кримінальне право. Саме це дає (повинно дати) змогу кожній державі, з урахуванням всіх обставин, визначені вище, через змістовні можливості кримінального права визначити й закріпити ті правові приписи, які необхідні для реалізації його сутності.

Тут є багато дуже суттєвих обставин, які заслуговують на більш детальний аналіз і пов’язані не стільки з правовими, скільки з більш загальними, в першу чергу, політичними, соціально-економічними та іншими можливостями держави в проголошенні та реальній реалізації визначених примусових заходів. Одна з головних таких обставин пов’язана з необхідністю «економічного» (не ідеологічного, не моральнісного або морального), а саме економічного співвідношення між соціально-економічною шкідливістю від кримінальних правопорушень та тими витратами з бюджету (в основному, як відомо, з податкової сфери), які держава витрачає на розкриття конкретного кримінального правопорушення (груп або видів таких правопорушень), організацію всього процесу розшуку, притягнення до кримінальної відповідальності, винесення вироку та реалізації, говорячи в загальному плані, відповідного покарання, здійснення відповідних заходів щодо ресоціалізації такої особи, що теж вимагає своїх витрат. Потребує встановлення й те, який фінансово-грошовий обсяг цінностей був повернутий державі в результаті проведення відповідного кримінального провадження. Це дуже важлива обставина, яка часто зовсім не відповідає необхідній пропорційності, бо пов’язана з прямими державними витратами, які не тільки не мають ніякого речового повернення, а досить часто, коли взагалі не вдається повернути особу в нормальне соціальне життя, такі чималі витрати вважаються не лише витраченими даремно, а й, умовно кажучи, вилученими з тих сфер соціального життя, де їхнє використання було б, звичайно, більш корисним, наприклад, медицина або освіта. Тому кожна держава рахує (повинна рахувати) так званий соціально-економічний «кошторис», який включає в себе усі вищеперераховані складові: починаючи від встановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, й закінчуючи намаганням її ресоціалізації. Причому зробити це все не так просто в будь-якій, в тому числі й розвинутій державі. Наприклад, деякий час тому я аналізував не тільки вчинок норвезького стрілка Брейвіка, а й усі події, які потім «супроводжували» розслідування цієї справи, її судовий розгляд та інше. Причому його поведінка, психічна оцінка своїх дій, їх попередня правова оцінка потребували обов’язкової психологічної експертизи. Експертиза визнала його свідомим під час вчинення злочину, а тому до нього було застосоване «звичайне» покарання у вигляді позбавлення волі. Але при цьому, виявилося, що в разі визначення його несвідомим, у зв’язку з чим його примусова ізоляція в спеціалізованій лікарні коштувала б державі на порядок дорожче, ніж приміщення його в «звичайну» тюремну організацію, навіть так званого «комфортного» типу. Так, ніхто не наполягає, що це саме так, але ж ніхто й не виключає цього (Стрельцов Е. Л. Кто они: волки-одиночки или социальные сироты? Некоторые первоначальные размышления. Юридичний вісник України, 2014, № 3—5). Це ще раз підкреслює необхідність того, що, як каже відома приказка, «гроші люблять рахунок».

Декілька слів щодо кошторису

Звичайно, кожне складання такого «кошторису» потребує необхідної обґрунтованості й погодженості між діяннями та державно-примусовими заходами. Наприклад, коли сучасне керівництво міністерства юстиції декілька разів офіційно наводить «підрахунки», згідно з якими один день перебування в ув’язненні конкретної особи коштує практично в десять разів дорожче застосування до цієї особи так званих альтернативних видів впливу, це «підказує» їм раціональність застосування саме альтернативних, «менш дорогих» видів впливу, що, в свою чергу, породжує певні питання.

Виходячи з цього, основним при визначенні виду й розміру покарання виступатимуть не характер і ступінь вчиненого кримінально-протиправного діяння, не наявність обставин, які негативно характеризують особу, яка вчинила це діяння, а вартість організації всього процесу реалізації державної політики в сфері протидії таким діянням. Виникає питання: наміри реалізації місць позбавлення волі, яка організовується останнім часом, не є ланками одного ланцюга? Але, за великим рахунком, такими намірами можуть, певною мірою, скористатися й медики, особливо при лікуванні складних хвороб, які вимагають значних коштів на організацію такого процесу, придбання високовартісного медичного обладнанням та недешевих, а скоріше, дорогих медикаментів. Навіщо, продовжуючи «сумлінні» наміри юристів, тримати людину в лікарні, навіщо організовувати їй кожен день необхідний огляд та відповідні процедури, навіщо кожен день за продуманою схемою давати необхідні ліки? Простіше залишити пацієнта вдома, навідуватися або, краще, дзвонити раз на три дні, давати якісь дешеві таблетки або навіть краще мазати зеленкою, а там — як вийде. Формально процес впливу організований, причому за мінімальним кошторисом, але чи приведе це до видужання тут у медичному плані, а у випадках вчинення кримінального правопорушення — у соціально-правовому «поверненні» такої особи до нормального соціуму? Яка відповідь найбільш прийнятна для забезпечення спокійного соціального життя?

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Про сенси і тексти: в чому відмінність між «правами людини» і «людськими правами»?

Опубліковано

on

От

Олександр ВОДЯННІКОВ,
національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права
Координатора проектів ОБСЄ в Україні

У 2016 році вийшла праця Сергія Головатого «Про людські права», в якій автор, виходячи з історико-лінгвістичного аналізу, обґрунтовує необхідність заміни загальновживаного терміна «права людини» на «людські права». Ця пропозиція викликала досить жваву дискусію в наукових колах. Хоча особисто я достатньо скептично поставився до цієї пропозиції. В українській правничій термінології склалася традиція використання терміна «права людини» для означення поняття, яке в європейських мовах має назву «human rights» (англ.), «Menschenrechte» (нім.), «derechos humanos» (ісп.), «diritti umani» (італ.). Цей термін міститься в Конституції України, законодавстві, включаючи офіційні переклади міжнародних документів, у науковій літературі та повідомленнях ЗМІ. Однак, якщо поглянути на історичну еволюцію, генеалогію «human rights» і «droits de l’homme», можна дійти висновку, що дійсно «права людини» і «людські права» не є тотожними концепціями. Давайте поміркуємо чому?

Читайте також: Забезпечення прав людини в умовах суспільних трансформацій

«Droits de l’homme» як проект Французької революції

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Термін «права людини» є дослівним еквівалентом французького «droits de l’homme». Ця французька традиція тяжіє часів Великої французької революції 1789 року, коли була проголошена Декларація прав людини і громадянина. В її основу було покладено імпліцитне розрізнення між правами, що належать людині (у той історичний момент — вільній особі), та правами, що належать людині як члену політичної спільноти. Навіть у революційні часи ці права не стосувалися рабів, жінок і навіть звільнених рабів.

Поширення цей термін набув завдяки Жан-Жаку Руссо. В своєму трактаті «Про суспільний договір» Руссо говорить про «права громадян», «природні права, яким [громадяни] повинні користуватися як люди», «права людини». Але квінтесенція розуміння прав у викладі Руссо полягає в тому, що «суспільний стан — це священне право, що є засадою всієї решти прав. Це право, однак, не є природним; тому воно базується на угодах». По суті Руссо закладає основи пізнішого революційного розуміння «droits de l’homme» як засади політичного проекту. З 1760-х років саме такі конотації забарвлюють цей термін у працях барона Гольбаха, Рейналя, Мерс’є, маркіза де Кондорсе. А абат Рейналь в 1770 році писав: «Свобода є властивістю кожного. Слід розрізняти три її типи: природна свобода, громадянська свобода та політична свобода; тобто свобода індивіда, свобода громадянина і свобода нації. Природна свобода є правом, наданим природою кожній людині розпоряджатися собою на власний розсуд. Громадянська свобода є правом, що забезпечується суспільством кожному громадянину робити все, що не суперечить законам. Політична свобода — стан народу, що не відмовився від свого суверенітету, і який сам встановлює собі закони або бере участь у системі свого законотворення» (Abbé Raynal. From the Philosophical and Polítical History of the Settlements and Trade of the Europeans in the East and West Indies. The French Revolution and Human Rights. A Brief Documentary. 1996. P. 52).

Читайте також: ООН заявляє про погіршення ситуації з правами людини

У цьому викладі абата Рейналя відображена, власне, концепція «droits de l’homme», яка згодом була закладена в Декларації 1789 року: права людини становили поєднання «політичної» і «громадянської» свободи задля утворення нової політичної спільноти — політичної нації. Дебати в Національній Асамблеї в червні 1789 року чітко окреслюють цю концепцію й розуміння прав, викладених у згаданій Декларації: закріпити в цьому документі «перші принципи» конституції, «перші елементи всього законодавства» (маркіз де Лафайет). Герцог де Монморансі не менш чітко сформулював ідею Декларації: «Дуже важливо проголосити права людини до прийняття конституції, оскільки конституція — це лише продовження, завершення такого проголошення».

Декларація 1789 року і права, декларовані нею, стосувалися громадянства як приналежності до нової політії. Як підсумував Самуель Мойн, «права революційної епохи були революційними: вони становили засади утворення чи відновлення простору громадянства, а не захист «людяності» (Moyn S. The Last Utopia: Human Rights in History. 2010. Р. 26). Тому історично обґрунтованим було б аналізувати становлення й еволюцію людських прав саме внаслідок невдачі французької революційної моделі, переривання революційної традиції «droits de l’homme», що сталося після Другої світової війни.

Саме ця революційна традиція витіснила і в англійському і у французькому політичному дискурсах інші концепції — «human rights» (людські права), «rights of mankind» (права людського товариства) та «rights of humanity» (права людства), які на тлі революційної традиції виглядали надто загальними, щоб мати значення в новій парадигмі народного суверенітету. Ці концепції розглядалися відносними категоріями, що відрізняють людське від божественного, з одного боку, і тваринного, з іншого.

Іншими словами, термін «droits de l’homme» із самого початку був політично, гендерно й соціально забарвленим. З огляду на свою генеалогію і семантичний наголос на адресаті прав він не охоплює всіх якостей, якими в постмодерному конституціоналізмі мають володіти «human rights», а саме невід’ємність (притаманність людині з огляду на саму людську природу), рівність (тотожність для всіх без винятку) та загальність (повсюдна дія). Цей революційний проект виходив з іншого постулату — утворення політичної нації. Однак такі конотації визначили живучість революційного проекту в період становлення і розвитку національної держави до Другої світової війни.

Абстракція «людини» в такому революційному проекті завжди містила певну політичну ідентичність. Класичний лібералізм ХІХ — першої половини ХХ ст. в якості головної мети проголошував захист свобод окремого політичного суб’єкта, хоча ці свободи зводилися до тих прав, що були необхідними індивіду, щоб діяти в певному політичному середовищі. В такому сенсі втрата членства в політичній громаді, як-то через зникнення такої громади чи через вигнання, означала виключення з людства, втрату «права на права». Права людини в такому сенсі були привілеєм членства в політичній громаді, привілеєм громадянства.

«Human rights» як антитеза «droits de l’homme»

Термін «human rights» в сенсі людських прав виникає в контексті дискусії в англомовній публіцистиці щодо французької Декларації. Томас Пейн у своєму трактаті «Права людини» («Rights of man») 1791 року, написаному у відповідь на критику Едмунда Берка французької Декларації, побіжно використовує цей термін. Але в загальний вжиток «human rights» у значенні, подібному до сучасного розуміння людських прав, входить у першій чверті ХІХ ст. в контексті боротьби за заборону рабства і работоргівлі.

Нове розуміння людських прав постає і індоктринується після Другої світової війни з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 року. Навіть у політичному й дипломатичному лексиконі використання терміна «human rights» замість «rights of man» стає новацією. До того часу публічний дискурс послуговувався лексиконом, що склався в часи великих революцій — «природні права», «громадянські права», «політичні права», «соціальні права», «конституційні права», віддзеркалюючи когнітивні schemata революційного проекту. Так, за сто років до Другої світової війни тільки в шести рішеннях Верховного Суду США був вжитий термін «human rights», але вже за період з 1941 по 1949 цей термін з’являється в тринадцяти рішеннях, а протягом двадцяти років з моменту схвалення Загальної декларації про права людини «human rights» згадують тридцять два рішення Верховного суду США (Primus R. The American Language of Rights. 2004. Р. 191).

Загальна декларація прав людини 1948 року стала певною відповіддю на явні й імпліцитні упередженості французького революційного проекту «прав людини». Цей документ є прикладом «Великого діалогу»: стаття 1 Загальної декларації відтворює статтю 1 французької Декларації 1789 року з важливою відмінністю — замість «Les hommes naissent et demeurent libres et égaux en droits» («люди», «чоловіки» — фр.) Загальна декларація постулює невід’ємність, рівність і загальність: «Tous les êtres humains naissent libres et égaux en dignité et en droits» («всі людські істоти»).

Декларація 1948 року спричинила як ефект розриву, так і символічного впорядкування нової парадигми, що означало становлення нової концепції, нового комплексу субстантивних зобов’язань (хоча у той період подекуди термін «human rights» помилково вважався новою назвою для старої категорії).

Становлення нової концепції, таким чином, стало відповіддю на недоліки, упередженості й колективізм революційного проекту, який не в останню чергу вважався таким, що заклав основи для становлення тоталітарних держав у Європі міжвоєнного періоду. Нова концепція «людських прав», що постала в ході переосмислення жахливого минулого Європи, стала новим кредо, складовою нової ідентичності Європи в протистоянні з країнами соціалістичного табору.

Саме тому, говорячи про концепцію «human rights», слід мати на увазі, що йдеться саме про «людські права» як нову парадигму сучасного конституціоналізму. Загальне використання терміна «права людини», що є спадщиною революційного проекту XVIII ст. і лібералізму ХІХ ст., звичайно, не означає, що цьому терміну надається той же зміст і значення, що були характерними для ХІХ ст. — першої половини ХХ ст. Однак дуже важливо мати на увазі цю фундаментальну відмінність між революційною традицією прав людини як «droits de l’homme» та новою парадигмою людських прав як «human rights» сучасного конституціоналізму.

Рада ООН з прав людини ухвалила резолюцію про співпрацю з Україною

В українській Конституції, законодавстві, офіційних перекладах міжнародних документів використовується термін «права людини». Чи потрібно міняти цю термінологію? Це складно і навряд чи має сенс. Однак, коли йдеться про відповідне поняття в теорії, доктрині чи перекладі, перевага має надаватися все ж терміну «людські права» як найбільш адекватному для означення цього поняття.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми (Частина 2)

Опубліковано

on

От

Закінчення. Початок

(у порівнянні зі статистичними даними за 2016—2019 роки)

Олексій Баганець
заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.

Дещо про права людини і професійний рівень правоохоронців

Як на мій погляд, то ще гірша в цей період ситуація з розглядом судами обвинувальних актів за ст. 212 КК України («Ухилення від сплати податків і зборів»). Так, починаючи з 2014 року, коли за такі злочини було засуджено 82 особи, їх кількість щорічно лише знижувалася: в 2015 — 52, в 2016 — взагалі жодної особи (!), в 2017 — всього 9, у 2018 — 13, у 2019 — 11, а в минулому році — лише 4 особи. А тому й не дивно, що якщо в 2013 році судами було виправдано 5 осіб за цією статтею КК України, то в 2015 — вже 25, у 2017 — аж 232, тобто більше, ніж у 50 разів (!), у 2018 — 5, у 2019 — 10 і в 2020 — 1 особу, тобто стан дотримання конституційних прав і свобод громадян під час розслідування цієї категорії злочинів — катастрофічний.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Сталий розвиток національної економіки неможливий без економічного багатоманіття

Про суттєве погіршення не лише результатів роботи органів досудового розслідування і прокурорів, а й низьку якість досудового розслідування та процесуального керівництва, свідчать і статдані про величезну кількість закритих судами кримінальних проваджень даної категорії, особливо за останні два роки. Зверніть увагу на ці цифри: якщо в 2016 році було закрито 32 таких провадження, то в 2017 — вже 206, у 2018 — 198, у 2019 — 258, а в 2020 — 117, що свідчить як про низький професійний рівень наших правоохоронців та прокурорів, так і свідоме ігнорування ними прав і свобод громадян на досудовому розслідуванні!

Скажу більше: кількість облікованих злочинів даного виду в основному лише збільшується — з 10 756 у 2017 році до 11 160 в 2020-му. Беручи до уваги те, що, як правило, це очевидні кримінальні правопорушення, які можна розкрити якнайшвидше, відсоток розкриття їх за цей період за врученими підозрами лише погіршувався: з 54,3% в 2014 році до 50,9% у 2020. Не набагато краще ці дані виглядають і в кількісному вигляді — з 5 651 в 2014 до 5 676 в 2020 році, що майже на одному рівні! Погіршувався стан розкриття цих злочинів як у кількісному вигляді, так і особливо — у відсотковому, і за направленими до суду обвинувальними актами: з 4 892, що склало 47% у 2014, до 4 623 (41%) — в минулому році. Про негативні тенденції у виявленні, розкритті та розслідуванні злочинів даного виду свідчить і той факт, що залишок нерозслідуваних таких злочинів збільшився з 5 003 у 2014 до 6 273 у 2020 році.

Читайте також: Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми

На жаль, для більш повної картини щодо протидії цьому виду злочинів не вистачає статданих про результати розгляду судами обвинувальних актів у цих провадженнях: скільки осіб засуджено, скільки з них вступили в законну силу, скільки були перекваліфіковані на менш суспільно небезпечні діяння, по скількох винесено виправдальні вироки та скільки проваджень судами було закрито. Відсутні в статзвітах і дані про кількість повідомлених у таких провадженнях підозр, які в ході досудового розслідування не знайшли всього підтвердження й провадження були закриті слідчими та прокурорами (окремо) за відсутності події і складу злочину й за недоведенням винуватості.

У той же час за даними Державної судової адміністрації, за статтею 205 КК України («Фіктивне підприємництво») в 2020 році на розгляді в судах перебувало всього 94 (у 2019 — 434, в 2018 — 523) кримінальних провадження, в тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 9, у той час, як у 2019 році — 314 та в 2018 — 440, тобто це в декілька десятків разів менше, аніж у попередні роки. Кількість осіб, провадження щодо яких розглядалися в минулому році в судах, становила 153, що теж значно менше, ніж у попередньому році — 516 і в 2018 — 591, у тому числі за вчинення злочину в складі організованої злочинної групи чи злочинної організації всього 7, що також значно менше, ніж у 2019 — 18 та у 2018 роках — 11!

Кількість розглянутих судами проваджень про такі злочини в 2020-му становила всього 49, що теж значно менше, ніж у 2019 — 341 та 2018 — 402).

Із розглянутих 49-ти (у 2019 році — 341, у 2018 — 402) кримінальних проваджень судами повернуто прокурору 10 (у 2019 — 18, у 2018 — 14), а закрито 36 (у 2019 — 214, у 2018 — 179). Засуджено судами за вчинення таких кримінальних проваджень усього 7 осіб, що в десятки, а то й сотні разів менше, ніж у 2019 році — 88 та у 2018 — 185, закрито кримінальних проваджень щодо 47 (у 2019 — 232, у 2018 — 184) осіб та щодо 23 (у 2019 — 22, у 2018 — 15) осіб кримінальні провадження повернуто прокурору. Але чи направляли їх прокурори повторно до суду, статзвіт, знову ж таки, це приховує.

Відповідно, в минулому році на розгляді в судах перебувало і найменше кримінальних проваджень за ст. 205 КК України. Однією з причин цього є той факт, що з 25 вересня 2019 року було декриміналізовано дану статтю (Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо зменшення тиску на бізнес»).

Відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом

За статтею 209 КК України (Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом) у 2020 році на розгляді в судах перебувало 250 (у 2019 — 252, у 2018 — 221) кримінальних проваджень, у тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 70 (у 2019 — 84, у 2018 — 91).

Кількість осіб, провадження щодо яких розглядалися в минулому році в суді, становила 444 (у 2019 — 464, у 2018 — 403). Кількість розглянутих судами проваджень у 2020 році — 40 (у 2019 — 62, у 2018 році — 47), у тому числі з постановленням вироку усього 19 (у 2019 — 25, у 2018 — 21), із них з визнанням винуватості 14, що на рівні із 2019 — 14 та 2018 роком — 13.

Із цих розглянутих 40-ка кримінальних проваджень повернуто прокурору 11 (у 2019 — 9, у 2018 — 2), закрито 5 (у 2019 — 4, у 2018 році — 14).

Засуджено за вчинення цього злочину усього 17 осіб, що менше, ніж у попередні роки (у 2019 — 21, у 2018 — 19), виправдано 1 особу (у 2019 — 7, у 2018 — 4), закрито щодо 3 осіб (у 2019 — 12, у 2018 — 1) та щодо 23 осіб (у 2019 році — 21, у 2018 — 29) кримінальні провадження повернуто прокурору. Але, знову ж таки, чи направляли прокурори ці обвинувальні акти до суду повторно, в статзвітах також нічого не зазначено.

Отже, можна зробити висновок, що в 2020 році найменше було розглянутих судами проваджень та винесено вироків по цій категорії кримінальних правопорушень. Найбільша кількість повернутих прокурору обвинувальних актів для доопрацювання та найменша кількість засуджених осіб свідчать явно про відсутність належної взаємодії й професіоналізму правоохоронців і прокурорів по збору, перевірці й оцінці доказів вини обвинувачених, а також про направлення до суду обвинувальних актів, які не грунтуються на зібраних матеріалах досудового розслідування.

Нецільове використання держкоштів

Згідно зі статтею 210 КК України (Нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків з бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням) у 2020 році на розгляді в судах перебувало всього 4 кримінальних провадження (у 2019 — 5, у 2018 — 4), у т.ч. тих, що надійшли у звітному періоді — 2 (у 2019 — 3, у 2018 — 2). Кількість осіб, провадження щодо яких розглядались у суді, становила 5 (у 2019 — 6, у 2018 —5). Кількість розглянутих судами проваджень за цією статистикою в 2020 році становила всього 2 (у 2019 — 0, у 2018 — 2), але, без постановлення жодного вироку (у 2019 — 0, у 2018 — 1), бо обидва були закриті судом.

Тобто за цей злочин в минулому році не було засуджено жодної особи (в 2019 — 1, у 2018 — 2), кримінальні провадження закрито судом щодо 2 осіб (у 2019 — 0, у 2018 — 1).

До речі, жодного вироку (як обвинувального, так і виправдального) не було постановлено і в 2021 році. Це свідчить не про відсутність нецільового використання бюджетних коштів у нашій державі, а, навпаки, про його «процвітання», бо, на жаль, сьогодні немає кому ці факти виявляти та доказувати в суді належними й допустимими доказами. А по-друге, розкривати й доводити доказами такі злочини нині й невигідно, бо, як правило, це потягне за собою призупинення, зупинення або зменшення бюджетних асигнувань, повернення бюджетних коштів до відповідного бюджету, тобто ненадходження коштів «у кишені» чиновників.

Ухилення від сплати податків

Згідно зі статтею 212 КК України (Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів) у 2020 році на розгляді в судах перебувало 309 кримінальних проваджень (у 2019 — 469, у 2018 — 416), у тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 141 (у 2019 — 287, у 2018 — 256), тобто значно менше, ніж в попередні два роки. Кількість осіб, провадження щодо яких за цією статтею КК України розглядалися в судах, становила 416 (у 2019 — 587, у 2018 — 544), що теж менше, ніж у 2 попередні роки.

Кількість розглянутих проваджень у 2020 році становила 140 (у 2019 — 293, у 2018 — 234), що теж менше, із яких прокурору повернуто 11 (у 2019 — 12, у 2018 — 11) та закрито 118 кримінальних проваджень (у 2019 — 258, у 2018 — 198).

Звертає на себе увагу і той факт, що засуджено судами за вчинення даного злочину всього 4 особи (у 2019 — 11, у 2018 — 13), тобто теж менше, аніж у попередні роки. Виправдано 1 особу (в 2019 — 10, в 2018 — 5), кримінальні провадження закрито щодо 117 осіб (у 2019 — 258, у 2018 — 198) та щодо 12 осіб (у 2019 — 13, у 2018 — 11) кримінальні провадження було повернуто прокурору. Але, знову ж таки, чи направили їх прокурори повторно до суду зі статзвіту не вбачається.

Таким чином, навіть факт утричі менше засудження судами осіб за даний вид злочину є свідченням відсутності в правоохоронців та прокурорів професійних навиків і вміння документувати й формувати належну доказову базу для винесення обвинувального вироку.

Шахрайство з фінресурсами

За статтею 222 КК України (Шахрайство з фінансовими ресурсами) у 2020 році на розгляді у суді перебувало 82 кримінальних провадження, що дещо більше, ніж у 2019 — 54 та 2018 — 42, у тому числі тих, що надійшли у звітному періоді 62 (у 2019 — 34, у 2018 — 26). Кількість осіб, провадження щодо яких розглядалися в суді, становила 91, що теж більше, ніж у два попередні роки (у 2019 — 63 та у 2018 — 45).

Судами у 2020 році розглянуто 47 таких проваджень, що теж дещо більше, ніж у 2019 — 35 та в 2018 — 22, але з них закрито 37 (у 2019 — 28, у 2018 — 17), тобто значно більше. Засуджено усього 9 осіб, виправдано судом 1 особу — як і в 2018 та 2019 роках, а ось закрито кримінальних проваджень щодо 38 осіб, що значно більше, ніж у 2019 — 24 та в 2018 — 17.

Із цього можна зробити висновок, що незважаючи на те, що шахрайство з фінансовими ресурсами є одним зі злочинів проти фінансової безпеки держави, факт закриття судами 80% кримінальних проваджень за даною статтею є безпосереднім свідченням незадовільної роботи всіх правоохоронних структур.

Питання приватизації та власності

За статтею 233 КК України (Незаконна приватизація державного, комунального майна) в 2020 році на розгляді в судах перебувало всього 2 кримінальних провадження, до речі, як і в двох попередніх роках (у 2019 та у 2018 — по 2), причому, жодного з них не надійшло в звітному періоді (у 2019 — 1 , у 2018 — 0). Кількість осіб, провадження щодо яких розглядались в суді, становила 5, як і в 2019 та 2018 рр. Притому жодного такого провадження в 2020 році не було судом розглянуто, в той час, як у 2018 — 1, а тому й вироки в минулому році не виносилися та провадження судом не закривалися.

Але й це ще не повна картина реального стану так званої протидії злочинам у сфері економіки, бо, окрім названих, до них можна віднести й деякі злочини проти власності (ту ж ст. 191 КК) та частину злочинів у сфері службової діяльності, зокрема, за статтями 364, 366, 367 КК України, які вчиняються виключно в сфері господарської діяльності. На жаль, таких даних не містить жоден статистичний звіт, які складаються сьогодні в Офісі Генерального прокурора, що підлягає додатковому вивченню й корегуванню з метою наведення порядку з обліком злочинів, які відносяться до економічної сфери. Водночас ці питання потрібно адресувати не тільки керівництву ОГПУ, а й профільному комітету ВРУ.

Для прикладу: за статтею 191 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) у 2020 році на розгляді в судах перебувало 3 618 кримінальних проваджень, що дещо більше, аніж у 2019 — 3 314 та в 2018 — 2 907), у тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 1 282, що менше, ніж у 2019 — 1 328 та в 2018 — 1 389). І це при тому, що ми не володіємо статданими про те, а скільки з цієї кількості проваджень було за частинами 4 і 5 цієї статті, тобто про вчинені тяжкі та особливо тяжкі злочини, які звичайно виявляти й доказувати набагато складніше. До речі, кількість осіб, провадження щодо яких за ст. 191 КК України розглядалися в суді, становила 4 935, що трішки більше, ніж у 2019 році — 4 543, але менше, ніж у 2018 — 3 949. Кількість розглянутих судами проваджень за цією статтею в 2020 році становила 677, що значно менше, ніж у 2019 — 893 та в 2018 — 851, у тому числі, з постановленням вироку (разом виправдальні та обвинувальні) — 387, що теж значно менше, ніж у 2019 — 524 та у 2018 — 479, але з них із визнанням винуватості конкретних осіб тільки 54, що теж менше, аніж у попередні роки (у 2019 — 57, у 2018 — 59).

Із розглянутих 677 кримінальних проваджень судами повернуто прокурору 74, яка їх подальша доля невідомо, а закрито 153 кримінальних проваджень. Засуджено всього 345 осіб, що теж менше, ніж у два попередніх роки (у 2019 — 479, у 2018 — 451), а виправдано судом 42 особи, що менше ніж у 2019 року — 73, але більше, ніж у 2018 — 40, закрито судом провадження щодо 158 осіб та щодо 109 осіб кримінальні провадження повернуто прокурору. Але, знову ж таки, чи направляли прокурори повторно ці обвинувальні акти до суду, невідомо. Статистика про це нічого не зазначає.

Як післяслово Таким чином, із викладеного вище, можна зробити однозначний висновок про те, що органи правопорядку і прокуратури суттєво знизили в минулому році результативність та ефективність у роботі з протидії злочинам у сфері економіки. Причини цього різні — в тому числі і в результаті неналежного виконання правоохоронцями наданих їм повноважень, відсутності належної взаємодії й координації в роботі в результаті позбавлення органів прокуратури функції нагляду за додержанням законів органами досудового розслідування та катастрофічних наслідків від так званої масової «переатестації» прокурорів, внаслідок якої найбільш професійні кадри були незаконно звільнені з роботи та довгий час існували й існують на сьогодні незаповнені кадрові вакансії як в центрі, так і на місцях.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чи є великий банкопад захистом вкладників та кредиторів банків

Опубліковано

on

От

адвокат Кілічава Тетяна

Підходить до завершення реформа банківського сектору в частині її очищення, основною метою якої, як зазначали, було захист вкладників та інших кредиторів банків. На публічному рівні банківське очищення прозвучало так: “ми  рятуємо вкладників від власників банків, які хочуть вивести усі кошти з цих установ”… Один владник дуже вдало відмітив на суді: “А я не просив, щоб мене рятували…”.

Фонд серед своїх досягнень, наголошує, що стільки-то млрд грн. виплачено вкладникам, що становить так би мовити 99,99 %. Чи так це? – так, але це гарантована сума, тобто це виплати фізичним особам в межах 200 тис. грн., про решту Фонд не говорить, оскільки відсоток сягне не більше 10. З приводу цього, деякі скажуть, що і так добре, але ж ці деякі, забувають, що банки – це не казино, і люди не несуть туди гроші пограти з ризиками. Кошти, це така ж власність як і усе інше, та якщо вони у вас є, то чому хтось повинен визначати, скільки з вас вистачить?

Чому це не “казино”, як висловився якось суддя КСУ Ігор Сліденко: згідно із ч. 2 ст. 6 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи, а метою Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Тобто, держава забезпечує стабільність банківської системи та захист прав вкладників і сама стимулює на залучення коштів у банківську систему.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Проте, при очищенні банківської системи відбулось наступне:

  • банки визнавались неплатоспроможними/ліквідовувались незалежно від волі власників банків та в багатьох випадках не за оцінкою їх платоспроможності;
  • жодної ефективної підтримки від регулятора щодо санації банків не надавалось, в той час як держава знаходилась в стані економічної кризи, більшість банків втратили свої активи на окупованих територіях;
  • очищення проведено лише з метою заходів впливу регулятора, але без урахування інтересів споживачів банківських послуг;
  • Національний Банк України здійснював очищення банківської системи свавільно, публічно заявляючи, що його рішення прийняті в рамках дискреції;
  • спостерігалась тенденція ненадання можливості здійснити докапіталізацію банків;
  • оскільки усі споживачі банківських послуг вважаються кредиторами лише за умови вчасного подання заяви про акцептування їх вимог і поновлення пропущених строків на це не передбачено, то значна кількість таких споживачів втратили свої кошти у зв’язку з неподанням цієї заяви (не знали/не встигли/не змогли);
  • державою гарантовано лише виплата вкладу в розмірі 200’000,00 грн., але не усім виплачується гарантована сума: до них віднесені вкладники в металах, суб’єкти господарювання, вклад за субординованим боргом та інші. При цьому, Пунктом 23, 26 Директиви 2014/49/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 16.04.2014 року, рівень відшкодування вкладів кожного вкладника в державах-членах Європейського союзу становить 100 000 євро і Держави-члени повинні забезпечити, щоб захист депозитів внаслідок певних операцій або обслуговування певних соціальних чи інших цілей перевищував 100 000 євро за певний період.
  • виплата коштів понад гарантованої суми є малоймовірною, оскільки Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснює продаж основних активів (прав вимог за кредитами) за мінімальними цінами;
  • майже усі юридичні особи, що тримали кошти в цих банках – їх втратили, бо до своєї черги (7ма) лише деякі банки дійшли;
  • контроль над органом, що здійснює ліквідацію банків (Фонд гарантування вкладів фізичних осіб) відсутній;
  • процедура ліквідації банку є непрозорою;
  • альтернативні шляхи виведення неплатоспроможного банку з ринку, крім його ліквідації, фактично не працюють (лише 1 банк продано інвестору, 1 – націоналізований), хоча майже по кожному банку були заявлені інвестори/покупці;
  • скасована судом неплатоспроможність банків не поновлює їх діяльність.

Рішенням Ради Національного банку України № 29-рд від 04.07.2017 р. “Про діяльність Правління Національного банку України щодо розвитку банківської системи та окремих нормативних актів з питань банківської діяльності” встановлено:

“…за період 2014 – 2016 років визнано неплатоспроможними 90 банків, активи яких до кризи становили близько третини активів усієї банківської системи. Це призвело до немалих фінансових втрат держави, бізнесу, населення про що свідчать офіційні оцінки Національного банку

У зв’язку з кризою банківського сектору держава понесла й інші витрати. Це, зокрема, стосується фінансування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, яке необхідно було здійснити через потребу в здійсненні значних обсягів виплат вкладникам неплатоспроможних банків. Згідно з оцінками Національного банку, на таке фінансування витрачено 4,4% ВВП. Також 2,5% ВВП втрачено на рефінансування тих банків, які в подальшому визнані неплатоспроможними в 2008 ‒ 2009 та в 2014 роках.

Як наслідок, прямі фіскальні витрати України на подолання наслідків кризи банківського сектору сягнули 14% ВВП, що перевищує відповідні витрати, понесені під час фінансово-економічної кризи 2008 ‒ 2009 років.

Крім держави, втрат зазнали і суб’єкти господарювання, які тримали свої кошти в банках, визнаних неплатоспроможними (оскільки повернення таких коштів не гарантується державою), а також фізичні особи, вклади яких перевищували гарантовану державою суму. Загальний обсяг таких коштів становить 16% ВВП відповідних років. Також втрат зазнали власники функціонуючих банків через необхідність проведення докапіталізації та власники неплатоспроможних банків

При цьому “Очищення” банківської системи відбувалося без оголошення Національним банком чіткої програми реформування банківського сектору, що зумовило значну невизначеність у діяльності банківського і реального секторів, та населення. Недостатньо обґрунтованими були рішення Національного банку стосовно виведення з ринку платоспроможних банків, зокрема спостерігалися ознаки застосування різних підходів під час проведення очищення банківської системи. Не в повній мірі враховані як потреби розвитку економіки, так і характер розвитку банківської системи, а також вплив воєнного конфлікту на економіку…”

Наразі завершено ліквідацію Фондом – 50 банків, з такими результатами (можливе незначне відхилення):

Чому сталась дана криза? Потрібно було рятувати чи це штучна криза зроблена регулятором? – На це питання неодноразово публічно надав відповідь сам регулятор, заявив, що усі банки, які були віднесені до категорії неплатоспроможних, починаючи з 2014 р. підпали під процес очищення банківської системи, тобто це не просто усі відразу власники банків почали виводити кошти з фінустанов, а комплексні заходи, ціль якої було зменшення кількості банків під назвою – реформа фінансового сектору.

Так, реформування фінансового сектору (банківської системи) Нацбанк визначив в три етапи: очищення, перезавантаження та сталий розвиток. До нормативних актів, в яких міститься хоч якесь посилання на реформування фінансового сектору необхідно віднести наступні: Стратегія сталого розвитку «Україна-2020» (лише зазначена назва реформи),  Угода про асоціацію між Україною та ЄС, Меморандум про співпрацю з МВФ, Комплексна програма розвитку фінансового сектору до 2020 р., затв. Постановою НБУ.

При цьому, Комплексна програма розвитку фінансового сектору до 2020 р., затв. Постановою НБУ від 18.06.2015 р. № 391 прийнята після затвердження Положення про Національну раду реформ (13.08.2014 р.), тобто підлягала узгодженню з Національною радою реформ, але узгоджувалась.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ст. 3 КУ людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Тобто, в питанні як реформувати банківський сектор необхідно перевагу надавати захисту інтересів людини, в даному випадку вкладників, а не Фонду, не Нацбанку тощо.

Тепер щодо інтересів вкладників:

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21 КУ).

За ст. 41 КУ кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Обраний механізм реформування в частині очищення банківської системи явно показує на наявність обмеження у користуванні права власності або, взагалі, його позбавлення, в т.ч. у випадку коли особа з тих чи інших причин не подала заяву на акцептування своїх вимог.

Відповідно НБУ необхідно було при визначені векторів у реформуванні врахувати інтереси людей та не допускати порушення права власності, а дії здійснювати виключно ті, що передбачені законом.

Чи могла це бути вимога ЄС? – Так, головною метою Комплексної програми є створення фінансової системи, що здатна забезпечувати сталий економічний розвиток за рахунок ефективного перерозподілу фінансових ресурсів в економіці на основі розбудови повноцінного ринкового конкурентоспроможного середовища згідно зі стандартами ЄС.

Відповідно до ст. 3 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікованої Законом України № 1678-VII від 16.09.2014 р., верховенство права, належне врядування, боротьба з корупцією, боротьба з різними формами транснаціональної організованої злочинності й тероризмом, сприяння сталому розвитку і ефективній багатосторонності є головними принципами для посилення відносин між Сторонами.

Пунктами b, c ст. 383 Угоди встановлено, що визнаючи важливість ефективної системи правил та практики їхньої реалізації у сфері фінансових послуг для становлення повноцінної ринкової економіки та з метою сприяння торговельному обміну між Сторонами, Сторони домовились співробітничати у сфері фінансових послуг відповідно до забезпечення ефективного та належного захисту інвесторів та інших споживачів фінансових послуг; ) сприяння стабільності та цілісності світової фінансової системи.

Згідно ст. 385 Сторони сприяють поступовому наближенню до визнаних міжнародних стандартів щодо регулювання і нагляду у сфері фінансових послуг. Відповідні акти права ЄС у галузі фінансових послуг містяться у Главі 6 («Заснування підприємницької діяльності, торгівля послугами та електронна торгівля») Розділу IV («Торгівля та питання, пов’язані з торгівлею») цієї Угоди.

Проте, наразі Україна не виконує зобов`язання, взяті на себе Угодою про асоціацію стосовно впровадження міжнародних стандартів регулювання та нагляду у сфері фінансових (банківських) послуг.

Дана ситуація свідчить про відсутність стійкості банківської системи та підвищення її спроможності протистояти зовнішнім шокам у контексті останніх рекомендацій Базельського комітету з банківського нагляду, зокрема Базеля ІІІ.

Положення українського законодавства щодо захисту інвесторів та інших споживачів фінансових послуг загалом не відповідають положенням acquis ЄС. Рівень застосування законодавства на практиці є низьким. Рівень розвитку інституційної системи України щодо захисту інвесторів та інших споживачів фінансових послуг є недостатнім.

З 22 грудня 2010 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб отримав статус постійного члена Європейського Форуму страховиків депозитів. Проте, таке членство не вплинуло на якість роботи Фонду щодо забезпечення повної виплати коштів вкладникам та іншим кредиторам банків. За офіційними показниками, опублікованими Фондом, витрати на ліквідацію становлять приблизно ¼ від надходжень, спостерігається тенденція оцінки ліквідаційної маси в розмірі, необхідній лише забезпечити виплату коштів Фонду, в той час, як вкладники та кредитори отримують кошти лише після ФГВФО.

Згідно ст. 1 Першого Протоколу кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка підлягає застосуванню судами України згідно з Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» у справі ZOLOTAS ПРОТИ ГРЕЦІЇ (No 2) Європейський суд з прав людини зазначив наступне: «Суд зазначає, що на підставі ст. 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди.

Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід’ємні для банківських операцій і пов’язаним з ними правом.

Суд водночас нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави (Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини)».

Таким чином, Україна не зобов’язувалась за Угодою про асоціацію проводити очищення банківської системи, а зобов’язалась, проте не наблизила своє законодавство у банківській сфері до законодавства ЄС та не запровадила міжнародні стандарти регулювання і нагляду в сфері банківських послуг.

Крім того, нібито, виконуючи умови МВФ щодо Extended Fund Facility, Національний Банк України з 2014 р. розпочав процес очищення банківської системи.

Проте, базисною платформою для отримання фінансування від МВФ є: жорстка бюджетна і грошова політика; лібералізація зовнішньої торгівлі, фінансових ринків, валютного курсу; зняття обмежень на іноземні інвестиції; дерегулювання економіки, захист прав власності, приватизація.

Тобто, жодних письмових вказівок/зобов’язань по очищенню банківської системи від МВФ не існувало та такий підхід суперечить базисним принципам МВФ.

Визнаючи масштабність негативних наслідків реформи банківського сектору, Нацбанк опублікував цинічну для вкладників презентацію з назвою “Зрозуміти та відпустити:…”

Функція забезпечення моніторингу ефективності реалізації реформ в Україні покладена на Національну раду реформ, згідно Указу Президента України  від 13.08.2014 р. № 644/2014, згідно якого визначено, що даний державний орган повинен здійснювати, в т.ч. моніторингу реалізації реформ щодо забезпечення сталого розвитку України як передумови зростання добробуту її населення, досягнення європейських стандартів забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина.

Згідно із Положенням “Про Національну раду реформ”, затв. Указом ПУ від 13.08.2014 р. №644/2014 та п. 3 Положення “Про Виконавчий комітет реформ”, затв. Указом ПУ  від 13.08.2014 р. № 644/2014 Комітет відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює моніторинг упровадження та ефективності реалізації в Україні реформ, досягнення цілей реформ; за результатами здійснюваного моніторингу вживає заходів щодо забезпечення своєчасного, у повному обсязі виконання рішень Національної ради реформ, подає Національній раді реформ інформацію про хід реформ і пропозиції щодо коригування напрямів, пріоритетів, стратегії та механізмів упровадження реформ; забезпечує інформування громадськості та міжнародної спільноти про стан розроблення, реалізації та зміст здійснюваних реформ.

Проте, жодного моніторингу та оцінки реформування банківського сектору в частині його очищення Національна рада реформ не провела, відповідно 7 років після запровадження цієї реформи відсутня оцінка впливу очищення банківської системи на зростання добробуту її населення, досягнення європейських стандартів забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина

Підсумовуючи: міжнародних вимог на проведення такої реформи не було, вектор був обраний безпосередньо Україною в штучному режимі з метою зменшення кількості банків, без врахування інтересів вкладників та кредиторів банків, без дотримання принципу стабільності банківської системи та довіри до банківської системи, тобто великий банкопад  не мав нічого спільного із захистом вкладників та кредиторів банків.

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link