Думка експерта
Кримінальне законодавство: «гільйотина» чи «масажний прилад» — пошук компромісу (закінчення)
Євген СТРЕЛЬЦОВ, доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального наукового центру Національної академії правових наук України
Закінчення. Початок ч. 1, ч. 2
Особиста позиція
Водночас, і це важливо підкреслити, на думку зарубіжних колег, ресоціалізація винної особи та захист суспільства від неї не є, так би мовити, основними цілями кримінального законодавства, бо вони можуть бути досягнуті й іншими соціальними заходами. Згадайте, вище я намагався це показати, диференціюючи завдання держави, сфери кримінальної юстиції та кримінального законодавства в їх завданнях організації кримінально-правової протидії.
Ще одна суттєва ознака, наявність якої є необхідною при характеристиці кримінального правопорушення і яка останнім часом піддається деякому ревізіонізму в плані її обов’язковості. Мова йде про суспільну небезпеку. І тут, не розвиваючи загальну дискусію, потрібно звернути увагу на одну важливу обставину. Досить часто приводом до такого обговорення стає та «мінімізована» суспільна небезпека, яка виявляється при аналізі конкретних кримінальних правопорушень. Дійсно, нерідко такі правопорушення за всіма своїми показниками виглядають такими, що їх «зовнішня» суспільна небезпека не виглядає дійсно «надмірною». Але, на мою думку, це в жодному разі не відображає дійсну суспільну небезпеку кримінальних правопорушень, а особливо — злочинів. Ми не повинні судити про реальну суспільну небезпеку кримінально-протиправних посягань тільки через відомості кримінальної статистики. Можливо сказати, нітрохи не перебільшуючи, що кримінальний світ — це складна структура, що має всі відомі сталі ознаки, які не тільки її характеризують, а й реально впливають на соціально-політичну ситуацію на всіх рівнях державного управління. Зовсім останній приклад цього пов’язаний із розкриттям поліцією діяльності величезного «наркокартелю», який щорічно через європейські авіа- та водні порти контрабандно переправляв в Європу до 45 тонн кокаїну з країн Південної Америки, і злочинний прибуток якого лише за шість місяців цього року перевищив 100 млн євро. В результаті проведення цієї операції було вилучено: а) понад 12 млн євро готівкою в Португалії, 300 тисяч євро — в Бельгії, більше 1 млн реалів та 169 тисяч доларів — у Бразилії; 70 автомобілів класу люкс в Бразилії, Бельгії та Іспанії, 37 літаків у Бразилії; в тій же Бразилії заарештовано 163 будинки на суму понад 132 млн реалів, два будинки на суму 4 млн євро і дві квартири на суму 2,5 мільйона євро вилучені в Португалії; фінансові активи 10 фізичних осіб заморожені в Іспанії тощо. Відразу затримано 45 осіб. От це дійсне обличчя організованих структур та показники фінансового обороту їх незаконної діяльності. Є різні причини, чому дійсні показники стану кримінально-протиправних посягань не знаходять свого відображення в правоохоронній діяльності та «звичайній» кримінальній статистиці, але ще раз підкреслю, ці реальні відомості розкривають дійсну суспільну небезпеку таких діянь й тому «відмовлятися» від такої їхньої характеристики, на мою думку, ще не час. Тим більше, що вона застосовується не тільки для характеристики кримінально-правових посягань, а й для визначення малозначного діяння, для розмежування таких діянь від інших правопорушень, відповідальність за які передбачена іншими галузями законодавства тощо.
Тому, якщо держава впевнена, що в сферу кримінального законодавства потрапляють лише такі діяння, які за характером та ступенем суспільної небезпеки цього «гідні», та жодних інших засобів впливу на це явище, на поведінку осіб, які вчиняють такі діяння, немає, або такі заходи до цього вже вичерпані, а позитивних змін немає, то кримінальне законодавство як офіційна підстава «залякування», як «крайній» каральний засіб (ultima ratio), який є в державному інструментарії, повинен застосовуватися саме в такому розумінні його сутності — регламентування державного карального засобу.
У той же час, якщо держава «не впевнена» в дійсній суспільній небезпеці відповідного діяння та/або таке рішення має «кон’юнктурний» характер (в силу різних причин), то тоді й закладається так звана «інша» модель, згідно з якою кримінальна відповідальність формально проголошується (суспільство заспокоюється), але фактично вона не реалізується. Тобто в такому випадку від самого початку закладаються (існують) умови та підстави для прийняття компромісно-заохочувальних рішень стосовно особи, яка вчинила кримінально-протиправне діяння. Але, на мою думку, саме така позиція не виглядає дійсно продуктивною. Так, у кримінальному законодавстві повинні існувати підстави звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, але вони, на мою думку, повинні носити винятковий, умовно кажучи, характер і ніколи не бути «звичайними» заходами.
Тому будь-які такі діяння, які не мають «до кінця» чітко визначеної суспільної небезпеки, не повинні включатися в кримінально-правову сферу. Що б ми не говорили про втрату кримінальним законодавством ознак публічності, «набуття» ним приватно-правових ознак давно було визначено й зараз підтримується фахівцями в галузі публічного права, оскільки це законодавство, як і інші галузі публічного законодавства, регламентує регулювання тих значних суспільних інтересів, зміст яких безпосередньо виходить за межі прямої взаємодії приватних осіб та істотно позначається на існуванні інших громадян (Джон Дьюї. Публічне та його проблеми». Бостон, 1927 р.). Тому сутність і соціальна цінність кримінального законодавства полягає «в його спроможності регулювати критичні стани суспільства, захищати останнє від суспільно небезпечних посягань» (акад. В. Я. Тацій). Варто розуміти, що я не наполягаю на «кровожерливій» природі кримінального законодавства, але в будь-якій цивілізованій державі, в тому числі і в Україні, це законодавство повинно виступати в ролі «найжорстокішого» та останнього засобу в переліку «інструментів» державної реакції на найбільш небезпечні діяння, які вчиняються. За ним, за його можливостями, включаючи й «примусове» позбавлення життя, так би мовити, вже нічого немає. Воно, це законодавство, є, знову наголошую, крайнім засобом, що й повинно бути від самого початку закладено в розуміння, в оцінку кримінального законодавства, його можливостей та завдань, які воно має на «особистому» рівні та які «ставить» йому держава.
Знову про необхідність суверенного висновку
Загальна реформа системи та кожної окремої галузі законодавства є об’єктивною необхідністю при розвитку будь-якої держави, особливо для держав так званого перехідного періоду, до яких відноситься і Україна. Але остаточне рішення стосовно сенсу таких реформ, який, у першу чергу, полягає в змістовному насищенні законодавчих положень, кожна держава повинна приймати особисто. В цій тезі немає ніякого перебільшення. Схожість політичного устрою та економічної моделі, інших основних характеристик для низки (багатьох) держав є тільки загальними напрямками розвитку законодавства. Що ж стосується конкретного змісту кожної його галузі, кожної статті, кожної норми, то тут повинні знаходити багато в чому безпосередньо відображення національні особливості, про які вказувалося вище, наявність природної сталості, існуючих догматичних положень та ін. При розробці (вдосконаленні) галузевого законодавства, в тому числі й кримінального, повинен завжди знаходити своє відображення змістовно-методичний ланцюг: гіпотеза—доктрина—концепція. При цьому реформи кримінального законодавства — це не тільки зміни конкретної його галузі. При всій своїй «власній» значущості це законодавство є по суті системоутворюючим фактором для всієї системи державної протидії кримінально-протиправним посяганням, бо саме кримінальне законодавство визначає діяння, яким «потім» держава повинна протидіяти.
З урахуванням цього потрібно, на мою думку, вирішити (погодити) наступні проблеми, які мають декілька рівнів. На більш загальному необхідно визначити (встановити) низку важливих положень, зокрема: завдання держави в її реагуванні на всю сукупність кримінально-протиправних посягань, в тому числі зміст, напрямки, структури, органи та організації, які будуть залучатися («запрошуватися») для цього. Також потрібно визначити (встановити) завдання сфери кримінальної юстиції та вже всіх її складових (міністерств, відомств, установ тощо) щодо змісту, напрямків, змістовного наповнення, загальних та відокремлених завдань цієї сфери. І, наостанок, як вище вказувалося, сукупність питань, пов’язаних із кримінальним законодавством, оскільки саме це законодавство починає, так би мовити, «життя» всього цього загальнодержавного ланцюжка протидії суспільно небезпечним діянням та, і це потрібно підкреслити, «супроводжує» його, будучи тією основною законодавчою базою, відповідно до якої приймаються основні рішення щодо протидії кримінально-протиправним посяганням, впливу на осіб, які їх вчинили, тощо. При тому, й це потрібно підкреслити, незважаючи на «спільне» завдання, яке мають держава, сфера кримінальної юстиції та кримінальне законодавство, кожна з цих складових має свої «персональні» завдання, наявність яких завжди потрібно враховувати.
Тому, «залишаючи» кримінальне законодавства публічним, що є важливим, потрібно погодити важливі його ознаки та можливості. Це: необхідність чіткого визначення його змісту, його завдань як галузі законодавства, яке «тільки» створює необхідну правову базу для прийняття відповідних рішень. Така база може бути різною за своєю сутністю: більш «жорсткою», більш «м’якою», або і такою й такою. Але, повторюю, не більше того, бо, і це потрібно враховувати, наскільки воно буде реалізованим на практиці, наскільки здійснення його положень буде реальним або «ефемерним» залежить не тільки, а можливо, і не стільки, від нього. Тому необхідність визнання сутності кримінального законодавства в якості «гільйотини» або «масажного приладу» виглядає необхідною, бо це багато в чому визначає сутність та зміст кримінально-правової політики держави з усіма зрозумілими наслідками. Свою думку з цього приводу я висловив у цій та низці інших останніх публікацій.
Джерело: Юридичний вісник України
