Думка експерта
Кваліфікація – склад кримінального правопорушення – кримінально-правова норма: сумісне та роздільне
Кваліфікація кримінально-правових порушень має дуже важливе значення, тому що саме відповідна правова оцінка конкретного суспільно небезпечного діяння породжує важливі наслідки різного рівня, які мають своє відображення у багатьох сферах суспільного життя. Саме тому кваліфікація, у всіх її виразах, потребує постійного дослідження. Своїми роздумами з цього приводу ділиться доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України Стрельцов Євген Львович, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», член Робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з питань правової реформи при Президентові України.
Про назву спочатку
Процес формування ефективної правової системи безпосередньо пов’язаний з формуванням (закріпленням) у правових нормах усталених правових положень, які потрібно (можливо) вважати напрацьованими. Відхилення від цього правила може «сприяти» порушенню порядку правового регулювання (охорони) суспільних відносин, що знаходить свої прояви як у загальній системі права, так і в кожній правовій галузі. Найбільш зримо, наприклад, у галузі кримінального права, це проявляється саме при застосуванні кримінально-правових норм, тобто при кваліфікації суспільно небезпечної поведінки. В свою чергу, кваліфікація, кажучи стисло, в своєму «завершальному» правовому значенні, полягає в «ототожнюванні» обставин події, в першу чергу, суспільно небезпечного вчинку особи з ознаками та елементами складу кримінального правопорушення. В свою чергу, склад кримінального правопорушення отримує своє визначення (закріплення) у конкретній кримінально-правовій нормі. Такий взаємозв’язок між цими інститутами простежується і тоді, коли такий «рух» має й так званий зворотний характер. Тобто кримінально-правова норма «створює» відповідний склад кримінального правопорушення, який виступає підставою кримінальної відповідальності, котра, в свою чергу, традиційно реалізується при кваліфікації суспільно небезпечного діяння як кримінального правопорушення. Таке розуміння свідчить про те, що апріорі існує можливість дослідження цього «ланцюга», починаючи з будь-якого початку (кінця), що додатково свідчить про їх взаємопов’язаність та взаємозалежність. Безумовно, не все так просто, бо вони не тільки взаємозалежні, кожний з цих інститутів є складним «самостійним» соціально-правовим феноменом та має як традиції, яких значно більше, так і певні «експромти» у своєму тлумаченні. Саме це – сутність цих інститутів, їх взаємозв’язок, «звичайне» та «експромтне» в їх тлумаченні – і буде аналізуватися в цій публікації.
Про кваліфікацію
Відбувається постійна еволюція поглядів на значні інститути кримінального права, але практично без змін залишається бачення кваліфікації кримінальних правопорушень (раніше «злочинів»). З цього і почнемо. Кваліфікація – правова оцінка (від латинського «qualis» – якість) відповідного діяння, котра полягає, як відомо, у поєднанні двох взаємопов’язаних напрямках людських дій: процесі та результаті, необхідна саме для якісного визначення сутності такого діяння. Тому в процесі кваліфікації встановлюються ознаки, які притаманні відповідному діянню (інформаційно-пізнавальна), а у результаті – і відповідна кримінальна правова норма, ознаки якої найбільш точно «співпадають» з цим діянням (формально-правова). Звертаючи більш пильний погляд на результат такої діяльності, потрібно виділити декілька важливих приміток. Результат кваліфікації, в першу чергу, при її офіційному здійсненні, отримує своє закріплення у відповідному процесуальному документі, що, в свою чергу, створює необхідні правові передумови для прийняття конкретного рішення, яке реалізується у правових наслідках. Це підкреслює, що кваліфікація, в першу чергу, саме як результат, має значення не тільки в конкретному провадженні. Сукупність таких результатів, а інколи і один такий результат, мають (можуть мати) значні більш загальні соціальні наслідки, які дозволяють (можуть дозволити) оцінити законність у функціонуванні всієї системи кримінальної юстиції, в тій політичній обстановці, яка існує в конкретній державі (групі держав). Розуміння цього багато в чому пояснює існуючу перманентну тенденцію, яка проявляється в тому, що незважаючи на те, що, як здається, все давно відомо відносно кваліфікації, звернення до дослідження цієї проблеми ніколи, на мою думку, не втратять своєї необхідності. Найбільш відомими вітчизняними дослідниками, які в останні часи безпосередньо досліджували цю складну проблему, є: Ф.Г. Бурчак, М.Й. Коржансьиій, В.О. Навроцький та ін. Але потрібно зазначити, що в тому чи іншому вигляді, процеси правової оцінки відповідних діянь завжди присутні у роботах практично усіх дослідників кримінального права на будь якому рівні, оскільки отриманні ними результати містять висновки, які тою чи іншою мірою пов’язані з вдосконаленням процесів та результатів кваліфікації. Такі ж наміри існували і при підготовці цієї статті.
У всякому разі, і я постійно на цьому наголошую, кваліфікація людських діянь за своєю сутністю не тільки нагадує, а й за своїми змістовно-методичними підходами практично збігається з постановкою діагнозу (лат. – лат. diagnosis – «розпізнання») у медицині, що і там і там служить передмовою для призначення необхідного, а тим самим й ефективного медичного чи соціально-правового лікування. Потрібно враховувати, що остаточний діагноз/кваліфікація залежить не тільки від того, як виписана методика його встановлення та змістовне визначення у відповідних довідниках/ кодексах. Багато в чому це залежить від рівня професійної підготовки особи, яка це здійснює.
Тому, і це потрібно вважати достатньо природним, не виключені помилки при здійсненні такої діяльності. Наприклад, медики «не приховуючи» говорять про те, що первісний діагноз може бути не до кінця точним та потребує (може потребувати) свого уточнення у наступному тощо. Це ж, на мою думку, існує і при кримінально-правовій кваліфікації, коли первісна оцінка суспільно небезпечних діянь може мати достатньо загальне визначення, без урахування всіх тих, говорячи образно, «деталей», які потім створять (повинні створити) остаточне визначення «діагнозу» такого діяння. Такі помилки, а скоріше неточності, можливо, безумовно умовно, назвати «природними». Але можливі й інші помилки при кваліфікації діянь, які мають іншу природу. Наприклад, якщо не первісний або проміжний, а саме остаточний результат кваліфікації не відповідає умовам встановлення необхідних обставин, які характеризують відповідне діяння, або «вибору» необхідної кримінально-правової норми, або існують проблеми, образно кажучи і там, і там, то це потрібно визначити як принципово значну помилку, яка допущена при кваліфікації відповідного діяння. Потрібно враховувати, що якщо розглядати кваліфікацію у більш широкому значенні, то така помилка може також впливати і на оцінку посткримінальної поведінки винної особи, підстав та умов звільнення її від покарання та її відбування та ін. В свою чергу, саме такі помилки, які мають значні наслідки, та котрі достатньо складно потім виправити, заслуговують більш спеціальної уваги. Так, існує достатньо багато проявів таких помилок, причин, які їх «провокують», обставин, які дозволяють (можуть дозволяти) їх уникати, але, якщо спробувати систематизувати, то усі такі помилки можливо розділити, звичайно умовно, на два основних види: внутрішні та зовнішні.
Загалом таки помилки пов’язуються з так би мовити свідомими (суб’єктивними) або «несвідомими» (об’єктивними) проблемами проведення розслідування та використання положень кримінального законодавства конкретною особою, яка застосовує право. Причому, оцінка таких особистих діянь у нашій країні має сьогодні не тільки правову, а й значну політичну оцінку. Наприклад, критика, в першу чергу з боку впливових міжнародних організації, відносно функціонування нашої судової та правоохоронної системи багато в чому пов’язана саме з наявністю, за їх думкою, упередженості при прийнятті відповідних правових рішень. Такий «відступ» від встановлених правил, можливо, на мою думку, вважати так званими зовнішніми помилками при кваліфікації відповідних діянь.
Більш складними є проблеми, пов’язані з тим, що чинне кримінальне законодавство, кажучи в загальному плані, не «відповідає» (а інколи і суперечить) основним конституційним положенням та/ або охороняє «не ті» суспільні відносини, які існують, чи взагалі їх не охороняє, що слугує так званими змістовними внутрішніми «передумовами» для неправильної кваліфікації відповідних діянь, котрі мають свою назву: прогалини у законодавстві. Наявність таких прогалин, в свою чергу, потребує цілеспрямованої діяльності щодо об’єктивного встановлення таких прогалин та аргументованого удосконалення законодавства.
В цілому, при встановленні помилок при кваліфікації суспільно небезпечних діянь завжди потрібно встановлювати, особливо, коли такі випадки набувають певною мірою постійного характеру, що є їх основною причиною: внутрішні (змістовні) або зовнішні чинники. Тому, і до заходів, спрямованих на попередження помилок при кваліфікації, слід віднести: вдосконалення норм Загальної та Особливої частини КК; усунення міжгалузевих і внутрішньогалузевих колізій кримінально-правового регламентування підстав відповідальності; удосконалення змістовної та організаційної діяльності судової та правоохоронної системи; підвищення професійного рівня правників, що здійснюють такі дії; вдосконалення процесу вивчення курсу «Кримінальне право» в юридичних вузах та ін.
Про склад кримінального правопорушення
Кваліфікація діяння, у всякому випадку на офіційному рівні, починається з моменту вирішення питання про можливість (або неможливість) притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення нею суспільно небезпечного діяння, підставою для чого є необхідність встановлення у такому діянні складу кримінального правопорушення (ч.1 ст. 2 КК). Тобто кваліфікація «безпосередньо» пов’язана зі складом кримінального правопорушення. Складом кримінального правопорушення традиційно визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільно небезпечне діяння визнається таким правопорушенням. Нагадаємо, що тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак; перелік складів кримінальних правопорушень, передбачених законом, є вичерпним; тільки у складі кримінального правопорушення визначається характер та обсяг відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення. У кожному складі кримінального правопорушення, як відомо, виділяють чотири елементи: об’єкт, об’єктивну сторону (цю сукупність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт і суб’єктивну сторону (цю сукупність називаються суб’єктивними ознаками складу). У своїй єдності ці об’єктивні і суб’єктивні ознаки й утворюють склад кримінального правопорушення.
В цілому потрібно враховувати, що склад кримінального правопорушення – це визначена у кримінально-правовій нормі формула, модель конкретного кримінально-протиправного діяння. Кожна кримінально-правова норма, кожна частина у статті КК має (містить) свою формулу кримінального правопорушення. Згадаємо уроки хімії у середній школі. Нас вчили, що вода – це прозора рідкість, яка не має смаку, запаху, кольору. Але таки характеристики має не тільки вода. Так ось для того щоб «бути» водою – ця рідина повинна точно відповідати формулі Н2О. Немає такої формули в конкретній рідини – це не вода. Так і в КК: вбивство, наприклад, має свою «формулу», крадіжка – свою, хуліганство – свою. І ця формула закріплена в чотирьох елементах складу, кожен з яких «несе» своє навантаження, образно кажучи, у вигляді атомів «водню», «кисню» та ін. В цілому, склад кримінального правопорушення необхідно розглядати у двох взаємопов’язаних але все ж в певній мірі відокремлених значеннях. Його наявність в діяннях конкретної особи, виступає, як вище вказувалось, підставою для притягнення такої особи до кримінальної відповідальності. Крім того, ознаки які має конкретний склад кримінального правопорушення, елементи цього складу потрібно використовувати при кваліфікації суспільно небезпечних діянь, розглядаючи їх як правові підстави саме для цього.
Аналізуючи зв’язок процесів кваліфікації та наявності переліку складів кримінальних правопорушень, зверніть увагу на те, що у процесі кваліфікації ми з вами нічого змінити не можемо. Ми тільки намагаємося відтворити минулу подію та зібрати максимум ознак, які її характеризують, для того, щоб мати найбільш поширене уявлення про те, що відбулось. А вже потім починається суто розумова діяльність, яка пов’язана з виділення з усієї множинності «зібраних» ознак саме тих, які визначають конкретний склад кримінального правопорушення, який найбільш «тісно» збігається с ознаками аналізує мого діяння. Ознаки діяння, які були встановлені, виділення з них основних, на думку конкретного правозастосувача, та «ототожнення» їх з ознаками конкретного складу кримінального правопорушення і є мозковим процесом кваліфікації. Ми все більше і більше намагаємося надати кримінальному процесу характер змагальності. Багато в чому змагальність проявляється саме при кваліфікації діянь. Представник однієї сторони у кримінальному процесі виділяє з усього різноманіття обставин, які характеризують конкретне діяння, одні ознаки, котрі він вважає основними і які, з його точки зору, є передумовами правильної кваліфікації. Інший юрист виділяє інші ознаки, які, на його думку, є основними. Підкреслимо, що саме через вміння виділити ознаки і аргументувати їх вагомість багато в чому виявляється професійний рівень юриста.
Про кримінально-правова норму
Наступний крок пов’язаний з нагадуванням про те, що склад кримінального правопорушення отримує своє визначення (закріплення) у кримінально-правовій нормі. Правова норма, в тому числі і кримінально-правова, завжди характеризується наступними ознаками: встановлюється чи санкціонується державою; є загальнообов’язковою та формально визначеною; регулює (охороняє) певні суспільні відносини, що є типовими та неодноразово повторюються; визначає суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин; діє у часі, просторі та по певному колу осіб; має свою структуру, тобто внутрішню побудову; забезпечується державним примусом. З такого погляду, кримінально-правова норма та склад кримінального правопорушення мають достатньо «схожих» ознак.
Стосовно кримінально-правових норм, то, як відомо, в достатньо погодженій редакції, існує декілька їх видів: норми-заборони; норми-приписи, дозвільні норми та стимулюючі норми. Всі види кримінально-правових норм потрібні, кожний вид виконує свої обов’язки, але основне «навантаження» кримінального права несуть норми-заборони, у яких закріплюється визначення вчинків, які заборонено вчиняти під загрозою покарання. Якщо аналізувати структуру кримінально-правової норми, в першу чергу, норми-заборони, то ту є певні дискусії, в першу чергу, стосовно наявності у кожній нормі, у кожному виді кримінально-правових норм гіпотези. Що ж стосується наявності диспозиції та санкції, які повинні бути присутніми у нормах-заборонах, то тут положення в цілому погоджені. В нормах заборонах існують різні види диспозицій, які багато в чому отримують свою видову характеристику в зв’язку з необхідність найбільш повно і зрозуміло викласти текст забороненої поведінки. Так, це непроста річ не тільки визначити поведінку, яка повинна бути визнана забороненої. Потрібно знайти такі умовно кажучи, слова та терміни, таку їх сукупність, що б це було ясно, зрозуміло і в професійному плані кваліфіковано. Санкції в нормах-заборонах теж мають свої особливості, але і тут простежується (повинно обов’язково простежуватися) намагання максимально зіставити зміст забороненої поведінки і зміст, спрямованість заходів, які можливо застосувати в разі порушення цієї заборони. Тобто, можливо стверджувати, що диспозиція і санкція, при усіх їх одиночній важливості, повинні досягати завдань та цілей кримінального права тільки (!) у свої сукупності. Поодиноко досягти цього буде складно, якщо взагалі можливо.
Відтак, нагадаємо, що склад кримінального правопорушення повинен бути визначений у кримінально-правовій нормі, а точніше, на що потрібно звернути увагу, у її диспозиції. По-перше, такий підхід багато в чому виключає можливі помилки, які виникають (можуть) виникнути при встановленні (пошуку) додаткових ознак, які характеризують відповідне діяння поза тексту (змісту) кримінально-правової норми. Усі ознаки, які характеризують відповідне діяння, які «створюють» необхідні відповідну «формулу» складу кримінального правопорушення і тим самим підлягають (!) врахуванню при кваліфікації повинні бути максимально «зібрані» так би мовити в «одному місці». Згадайте відоме правило: будь-яка обтяжуюча (або пом’якшуюча) ознака використовується в двох взаємовиключних якостях: або як кваліфікуюча (визначає частину і номер статті КК), або як обтяжуюча, яка використовується «тільки» при призначенні покарання. Тому, якщо така ознака виступає в якості обтяжуючої (пом’якшуючої) ознаки, яка може бути використана при призначенні покарання, вона може бути виділена в Загальній частини. Якщо ж така ознака виділена в якості системо утворюючій або кваліфікуючої та безпосередньо впливає на правову оцінку діяння, вона повинена бути включеною до складу конкретного правопорушення і, отже «впровадженою» у текст відповідної кримінально-правової норми або максимально «наближена» до такого складу і нормі (витікати зі змісту, матися «на увазі»). Інший підхід, хочемо ми того чи ні, якій пов’язаний з «самостійним» пошуком таких ознак у тексті «всього» Кодексу, від самого початку створює передумови для неточного (неповного) визначення тексту кримінально-правової норми, а, отже, і змісту складу правопорушення, а, відтак, і точності кваліфікації, з усіма можливими наслідками.
По-друге, традиційно вважається, що однією з основних, а можливо і основною функцією кримінального права, виступає (повинен виступати) його так званий «стримуючий» результат, якій реалізується в першу чергу завдяки профілактичної функції. Звісно, функції кримінального права, як, доречи і буть якої іншої галузі права, не виникають самі по собі. Функції взаємопов’язані, взаємозалежні від мети та цілей будь якої галузі права, її предмету та методу та ін. Але, погоджуючись з тим, що профілактичні наміри властиві кримінальному праву, причому швидше як мета не стільки цього права, скільки держави, яке використовує можливості цього права, потрібно при намаганні реалізації цього, дотримуватися в певній мірі обов’язкових вимог. Так, коли ми кажемо про загальну та спеціальну превенцію, яке впроваджується (можливо впроваджується) завдяки «здібностям» кримінального права, настоюється на тому що текст кримінально-правової норми/статті в повному обсязі повинен бути та тим самим саме у такому вигляді здійснювати реальний вплив на правосвідомість будь якого громадянина. Будь який громадянин читаючи (знаючи) про наявність такої норми/статті, усвідомлює (повинен усвідомлювати), що відповідні дії вчиняти заборонено (диспозиція) бо при порушенні цього наступає відповідне покарання (санкція). Тому неточна (неповна, «обірвана» ) диспозиція та/або неточна (неповна, відсутня в тексті) санкція, бажаємо ми того чи ні, заздалегідь виключає будь які загально профілактичний «потенціал» кримінально-правової норми/статті.
Саме тому текст кримінально-правової норми у своєму традиційному вигляді обов’язково повинен включати у свій зовнішній вираз (текст) ті складові, які необхідні для застосуванні при кваліфікації кримінальних правопорушень та здійснення профілактичних заходів. Це підкреслює важливе, на мою думку, положення згідно якого, кримінально-правова норма має, так би мовити, двох основних адресатів. Перша група: це «звичайні» громадяни, для яких кримінально-правова норма здійснює, в першу чергу, інформаційне «обслуговування» про зміст заборони та покарання, яке передбачена у разі порушення такої заборони. Друга група: це представники системи кримінальної юстиції, для яких кримінально-правова норма виступає 1) у якості підстави для притягнення особи, якій порушив заборону до кримінальної відповідальності, бо містить в собі состав конкретного правопорушення та 2) «інструментом» кваліфікації діянь такої особи, що дає змогу визначити (встановити) статтю КК (та її частину у разі необхідності), яка б найбільш точно юридично відображала діяння особи з усіма необхідними наслідками її реалізації. В той же час, відсутність необхідного «обсягу» тексту, його неповнота, виключення обов’язкових елементів з тексту кримінально-правової норми/ статті та інші подібні «експромти» з текстом кримінально-правової норми створюють (можуть створити) зовсім «не райдужні» перспективи у використанні можливостей кримінального права. Тому думка відомої фігури в історії людства згідно з якою «форма є ніщо, якщо вона не є формою змісту», має необхідне обґрунтування і стосовно проблем кваліфікації. Це завжди необхідно враховувати при розробці нових кримінально-правових положень, удосконалення існуючих, його перспективний розвиток в цілому.
Про декілька підходів на останок
Аналізуючи цю складну проблему, потрібно відмітити, що існує декілька підходів щодо реалізації положень цих інститутів, в першу чергу, на загально-державному та «людському» рівнях. Загально-державний підхід полягає у необхідності врахування, що зміст кримінально-правової норми та її опис, визначення елементів складу кримінального правопорушення, в першу чергу, об’єкту, кваліфікація, у всіх своїх проявах є певним зовнішнім та внутрішнім «використанням» державою можливостей кримінального права. У змістовному плані тут багато залежить від сутності держави, від того, у якій якості вона себе «відчуває», від тієї ролі примусово-забороняючих заходів, яку вона їм відводить у своїй діяльності та ін. В зв’язку з цим, усі складові «ланцюга», якій аналізувався, відображають, кожній з урахуванням свого «потенціалу», ту загальну та кримінально-правову політику, яку здійснюється конкретна держава (група держав) щодо своєї реакції на суспільно небезпечні діяння. Це складна та багатоаспектна діяльність і тому потребує «спільного» та «поодинокого» змістовного аналізу будь яких новацій та змін у всіх цих інститутах
«Людській» або «особистий» підхід полягає в тому, що кваліфікація суспільно небезпечних діянь сьогодні та і у видимій перспективі, повинна бути суто людською діяльністю.. Незважаючи на перспективи глобальної цифролізаціі/ діджіталізації практично усіх соціальних процесів, у всякому разі так нам «обіцяють», лікувати в медичному та соціально-правовому сенсі повинні все ж люди, бо «машини», на мою думку, ще не можуть реально враховувати чуттєві моменти, які присутні в таких процесах та реально впливають на їх результати. А це, в свою чергу, накладає велику «людську» відповідальність за постановку якісного «діагнозу» у цих напрямках, бо саме діагноз, підкреслю ще раз, виступає необхідним підґрунтям для призначення ефективного так ми мовити – дійсного «лікування». Як висловлювався Гіппократ: Bene dignóscitur, bene curátur (добре розпізнається, добре лікується). І ми це повинні завжди добре розуміти.
Джерело: Юридичний вісник України
