Думка експерта
Надмірна тривалість кримінального провадження. Як отримати компенсацію від держави?
Євген ОСИЧНЮК,
юрист
Як відомо, Україна з 2014 р. перебуває у стані збройного конфлікту, з окупацією країною-агресором частини української території, на якій залишилися, в тому числі, матеріали кримінальних проваджень стосовно досить великого числа осіб. Частина цих проваджень перебувала на стадії досудового розслідування, частина – на стадії судового розгляду. Й однією з проблем вітчизняного правозастосування є невизначеність як статусу цих осіб, так і перспективи належного юридичного врегулювання цього статусу. При спробі примусити прокуратуру чи суд прийняти остаточне процесуальне рішення в таких провадженнях, відповідні державні органи зазвичай посилаються на фактичну неможливість це зробити, з причини відсутності в їх розпорядженні відповідних матеріалів кримінальних проваджень. Водночас, з огляду на принцип презумпції невинуватості, відсутність доказів вини є тотожною невинуватості особи у вчиненні злочину.
Читайте також: Тривалість судових розглядів
При цьому законодавство не розрізнює причини, з яких докази вини відсутні (в тому числі з причини їх втрати стороною обвинувачення), а правові наслідки в таких випадках є однаковими, а саме – відсутність доказів вини повинно призвести до безумовного виправдання особи, або до закриття справи за відсутністю доказів для доведення винуватості особи й вичерпанню можливості їх отримати. З іншого боку, в більшості випадків є достатні підстави вважати, що матеріали кримінальних справ скоріше за все остаточно втрачені (повністю, або частково), і навіть якщо вони збереглися, то не можна з впевненістю назвати дату деокупації відповідних територій. Тому можна дійти висновку, що відповідні справи взагалі ніколи не будуть вирішені, й особа має всі шанси довічно залишитися в статусі обвинуваченого, або підозрюваного – з відповідними обмеженнями та репутаційними втратами.
Щодо юридичної визначеності
Окремо слід зазначити, що принцип верховенства права в рішеннях ЄСПЛ щодо України стосується вимог «якості» закону та юридичної визначеності. Це означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява № 1365/07, 24 April 2008, § 39); «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170)). ЄСПЛ у своєму рішенні в справі «Лелас проти Хорватії» заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, відзначив, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов’язків. Це означає, що законодавча невизначеність щодо процесуального статусу особи в ситуаціях, коли держава фактично не в змозі завершити кримінальне провадження, не може надавати стороні обвинувачення можливість нехтувати конституційними правами громадянина, зокрема правом на презумпцію невинуватості, і права на розгляд своєї справи у розумні строки.
Вимога компенсації від держави
У підсумку слід зазначити, що діюче кримінально-процесуальне законодавство України не надає особі реальної можливості захистити свої права в таких випадках, тобто домогтися прийняття остаточного процесуального рішення. Водночас, існує можливість вимагати за це компенсації від держави. Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У справі «Нечай проти України» від 01.07.2021 р. (заява № 15360/10) предметом розгляду ЄСПЛ була надмірна тривалість кримінального провадження, яке не було завершене виправданням обвинуваченого. Зокрема, у пунктах 57, 72, 73, 79 рішення в цій справі зазначається, що заявник скаржився на те, що провадження щодо нього тривало понад десять років. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець заявник скаржився на відсутність у його розпорядженні ефективних засобів юридичного захисту, які б дозволяли йому прискорити провадження щодо нього. Отже, було порушено статтю 13 Конвенції.
Аналогічна правова позиція висловлена ЄСПЛ у справах «Кінаш і Дзюбенко проти України» (заяви № 31090/18 та № 33574/18), «Яланський та Галинка проти України» (заяви №№ 15131/17 та 36543/17) та інших подібних. У цих справах заявники скаржилися, зокрема, на те, що тривалість кримінальних проваджень у їхніх справах була несумісною з вимогою «розумного строку», та на відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. ЄСПЛ постановляє, що ці заяви свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінальних проваджень. Таким чином, надмірна тривалість кримінального провадження є порушенням прав сторони кримінального провадження (обвинуваченого), що гарантуються Конвенцією.
Читайте також: Розмір допомоги по безробіттю для внутрішньо переміщених осіб не залежатиме від тривалості безробіття
У постанові ВП ВС від 12.03.2019 року у справі № 920/715/17 зазначено, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті – така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України). Таким чином, у даному випадку шкода, завдана тривалою бездіяльністю держави у кримінальних провадженнях, відшкодовується на підставах, передбачених ст. 1173, ст. 1174 ЦКУ.
Хто відповідач?
Водночас виникає запитання, а хто повинен бути відповідачем у справах такої категорії? Згідно зі ст. 2 ЦК України, держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди та збитків за рахунок держави. Її в таких випадках представляє орган, який здійснює функції держави у цих правовідносинах.
Як зазначено у п. 43, п. 44 постанови ВП ВС від 27.11.2019 р. у справі № 242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Згідно з положеннями п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» на прокуратуру покладається, зокрема нагляд за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.
Згідно з положеннями пунктів 4, 9 ч. 2 ст. 36 КПКУ прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений, зокрема доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках – особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному цим Кодексом; приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, у тому числі щодо закриття кримінального провадження та продовження строків досудового розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом. Аналогічні положення містились також у попередніх редакціях зазначених законодавчих актів.
Таким чином, прокуратура є органом, який уповноважений державою здійснювати контроль за досудовим розслідуванням, та приймати в необхідних випадках рішення про належне спрямування кримінального провадження, зокрема – про його закриття, або про відмову від підтримання державного обвинувачення у випадках, якщо вина особи не підтверджується матеріалами справи. Тому процесуальний статус прокуратури, як відповідача, стосується не тільки випадків незавершеного досудового розслідування, але й випадків незавершеного судового розгляду, оскільки прокурор вправі у будь-який час відмовитися від обвинувачення, що призведе до закриття справи судом. Окремо слід зазначити, що згідно усталеної практики Верховного Суду, суд або судді не можуть бути стороною в будь-яких справах, в тому числі про стягнення з держави шкоди (збитків), спричинених надмірною тривалістю судового розгляду справи.
Поки що позитивна практика Верховного Суду стосується випадків, коли компенсації за надмірну тривалість кримінального провадження присуджувалися особам, які мали в кримінальних провадженнях статус потерпілих. Обвинувачені, щодо яких не відбувалося повної реабілітації, отримували компенсації зазвичай з інших підстав (незаконне тримання під вартою тощо). Будемо сподіватися, що правові висновки Верховного Суду стануть сприятливими також і для тих, хто роками перебував у статусі підозрюваного (обвинуваченого) з причини прогалин у законодавстві, або прямого небажання правоохоронців приймати «непопулярні» рішення про закриття кримінальних проваджень з реабілітуючих підстав.
Джерело: Юридичний вісник України
