Наслідки невивченого уроку американського конституціоналізму З нагоди 232-ї річниці ухвалення Конституції Сполучених Штатів Америки

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Однією з вихідних ідеологічних засад демократії є визнання того, що творцем добробуту, а відтак і рушійною силою історичного поступу, є людина. Саме на визнанні цієї аксіоми базується й філософія антропоцентризму, з позицій якої «людина є найвищою соціальною цінністю». Але чому ж тоді норма Конституції, згідно з якою людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю і в Україні, є сумнівною?

Світоглядні орієнтири

Як відомо, зумовлена залежністю від влади природи супереч ливість бачення та сприйняття людиною світу, що проявляється в її особистих потребах та інтересах, актуалізує необхідність постійного їх узгодження з потребами та інтересами інших людей. І хоча ця необхідність є очевидною, але оскільки для людини влада над собою виявилася найпроблемнішою, то це зумовило появу й суспільної влади, тобто механізмів, якими б забезпечувалася можливість одних людей підпорядкувати своїй волі волю інших. А оскільки ця влада належить тим, хто уособлює собою відповідну соціальну групу, то на врахуванні цього базується й інша засада демократії, згідно з якою природне право людини на свободу й особисту недоторканність зобов’язує ту групу, членом якої вона є, не перешкоджати їй здійснювати й інші її права, на яких базуються суспільні відносини і які є основою неписаних конституцій як кожної соціальної групи, так і суспільства в цілому. Й хоча ці конституції за своєю суттю є сукупністю морально-етичних норм, їхня соціальна цінність часто ілюструється висновком, що, наприклад, неписана Конституція Великої Британії ґрунтується на розумінні того, що будь-яке її суттєве порушення неодмінно спровокувало б революцію протягом однієї години.

А оскільки складність управління суспільними процесами зумовила появу й засобів його реалізації, а відтак і відповідних соціальних інститутів, які б здійснювали ці функції, то центральне місце серед них і посіла держава. І хоча поняття «держава» є багатозначним, все ж при формуванні уявлень про її суть потрібно брати до уваги, що вона виникла й функціонує як засіб управління суспільними процесами, що й орієнтує на неприпустимість традиційного ототожнення її з країною та суспільством. Водночас, хоча держава і є явищем метафізичним — поняттям, яким позначається спосіб управління суспільними процесами, воно матеріалізується в системі відповідних органів, які не тільки не бездоганно виконують покладені на них функції, а й завжди претендують на абсолютну владу як над людиною, так і над суспільством в цілому. Як наслідок цей інститут часто ставав всевладним і набував форми деспотичних, авторитарних і тоталітарних держав, органи яких як для суспільства, так і для окремої людини становили постійну загрозу, а з часом упоратись з ними вони вже не могли.

За таких обставин стало очевидним, що концепція всесильної держави з природними умовами життя людини, а відтак і засадами демократичних відносин у суспільстві, виявилася несумісною, що актуалізувало проблему запровадження такої політичної системи, яка б надавала людині та її правам і свободам найбільшої ваги, що й лягло в основу ідей демократичної держави. Й як засвідчує досвід, у людей немає кращого способу зберегти свободу як змусити тих, хто має владу, дотримуватися верховенства прав людини та правил, визначених законом. Тобто, оскільки держава існує для людей, а не люди для держави, то в їхніх взаємовідносинах одним із найважливіших постало питання — скільки владних повноважень повинна мати держава? І з позицій філософії антропоцентризму та засад демократичного світогляду вона їх повинна мати саме стільки, скільки потрібно для забезпечення нею особистої безпеки та прав і свобод її громадян. Що ж до її органів, то їм повноважень потрібно надати лише стільки, скільки потрібно для належного виконання ними покладених на них функцій.

От тому вже Джон Локк підкреслював, що організоване суспільство, яке на відміну від сучасників, котрі внаслідок нерозуміння називають його «громадянським», він називав «політичним», повинне базуватися на суспільному договорі, яким має бути визначено, які саме повноваження надаються органам держави, і таким чином унормовано їхню владу. Причому в теорії Локка ця ідея є визначальною, оскільки, на його думку, неможливо навіть припустити, щоб люди мали намір надати будь-кому абсолютну владу над самими собою та своїм майном, оскільки це відкривало б йому можливість здійснювати над ними свою необмежену деспотичну волю й поставило б їх у становище, гірше від того, що існує в природі, де вони вільні самостійно захищати свої права від будь-яких посягань.

Тобто саме життя зумовило необхідність поряд із законами природи й нормами природного права створити й систему писаних норм та законів, які є похідними від законів природи й природних прав, із метою забезпечення кожному індивідуальної автономії, що базується на його правах на життя, на особисту свободу і недоторканність, на власність тощо. А оскільки ці права є абсолютними, то на них можуть поширюватися лише такі обмеження, на які погодиться кожна розумна й чесна людина. Саме тому одним із найголовніших завдань суспільства та держави є захист цих прав, що передбачає не тільки можливість здійснювати його самостійно, а й звертатися для цього до відповідних органів влади.

Водночас виявилося, що оскільки з появою держав, які представляли собою переважно монархії, встановлені ними закони інтереси суспільства ігнорували, то це й сприяло появі філософів цареборців, які пояснювали ці наслідки тим, що «добрих царів не буває», а якщо так, то на основі цього вони обґрунтовували висновок, що монархізм є злом, яке потрібно ліквідувати. Наслідком цього й стало визнання необхідності обмеженої монархії, за якої законодавчі повноваження монарха передавалися представницькому органу влади — парламенту. А щоб цей факт був узаконеним, то ці процеси, як правило, супроводжувалися й ухваленням відповідних законів (конституцій), що й зумовило появу обмежених — конституційних, а за ними й парламентських монархій, в яких «монарх царствує, але не управляє». А оскільки ці тенденції стали незворотними, то згодом монархії поступово почали трансформуватися в парламентські республіки, в яких основні важелі влади офіційно зосереджувалися в руках парламенту.

Однак оскільки узурпувати необмежену владу прагнув і парламент, а результати його діяльності дали підстави для висновку, щоухвалювані ним закони волю народу ігнорують і за своєю суттю є лише висловленою у формі закону волею панівного класу, то стало очевидним, що парламентська форма правління також себе скомпрометувала. А це актуалізувало необхідність пошуку засобів утримання в рамках конституції й діяльності парламенту, з метою, щоб ухвалені ним закони неодмінно висловлювали волю не «сильних світу цього», а народу, й відповідали як букві, так і духу Конституції. А це може забезпечуватися насамперед органами самостійної і незалежної судової влади, а також правом Президента накладати вето на ті закони, які вказаним вимогам не відповідають. Саме ці ідеї й зумовили необхідність офіційного розмежування основних владних повноважень між окремими державними органами, а відтак, й ідею потрійного їх поділу, який передбачає визначену конституцією систему стримувань і противаг, на основі президентської республіки. А оскільки ця ідея в своїй основі виявилася продуктивною, то саме тому вона часто стала закладатися в основу конституцій, прикладом яких є ухвалена 17 вересня 1787 р. Конституція Сполучених Штатів Америки та прийнята через 209 років — 28 червня 1996 р. Конституція України, які фактично представляють собою відповідні суспільні договори, у яких закріплено як засади взаємовідносин суспільства і держави та її органів, так і засади виконання цими органами покладених на них функцій.

Порівняльний аналіз конституційних засад

Зокрема, в преамбулі Конституції США проголошувалося: «Ми, народ Сполучених Штатів, щоб створити досконаліший союз, установити правосуддя, забезпечити внутрішній спокій, запровадити спільну оборону, сприяти загальному добробутові та гарантувати нам самим і нашим нащадкам блага свободи, — видаємо і встановлюємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки».

Що ж до преамбули Конституції України, то, якщо абстрагуватися від наявної в ній політичної лірики, там проголошувалося, що «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей»… «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями»… приймає цю Конституцію — Основний Закон України… «прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу». Тобто тим, що найвищою соціальною цінністю є людина, Верховна Рада особливо не переймалася, а тому мети сприяти загальному добробутові та гарантувати людям блага свободи, вона перед собою в преамбулі за прикладом американських конституціоналістів не ставила, і, напевно, тому, що найвищою соціальною цінністю для неї виявилася не людина, а держава. А що це саме так, то про це свідчить вже стаття 1 Конституції, в якій урочисто проголошується, що Україна є «суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою». Проте оскільки всі ці ознаки України є дискусійними, то й політична та юридична цінність їх декларування полягає переважно лише в тому, що воно дає підстави для висновку, що принаймні на момент ухвалення Конституції України вона такою була. Адже, якщо б це було не так, то навіщо б тоді було цю неправду закріплювати в Конституції? А якщо так, то питання — чому ж Україна не є такою й сьогодні, стає ще гострішим.

Важливо зазначити, що можливий у даному контексті контраргумент щодо того, що оскільки Конституція є політико-правовим актом, а тому виконує й прогностичну функцію, то він тут не працює, оскільки таку функцію в цьому акті виконує його преамбула, в якій і декларувалося прагнення навіть не будувати (!), а розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу. Але проблема в тому, що для виконання цих завдань потрібні величезні, виснажливі й тривалі зусилля. А якщо так, то чи не простіше про те, що було проголошене в преамбулі забути і тут же у ст. 1 цього ж Закону гучно констатувати, що Україна вже є (!) і суверенною, і незалежною, і демократичною, і соціальною, і правовою.

Однак з урахуванням попередніх міркувань важливим є не тільки питання, а чи є Україна такою насправді, а й чи є вона державою взагалі? Адже багатозначність поняття «держава» мала б зобов’язувати творців такого юридичного акта як Конституція, визначити, в якому саме розумінні це поняття використовуються в ньому, і що мається на увазі під її «розвитком» та «зміцненням». А за невідповідності даного акта цим обов’язковим з юридичного погляду вимогам постає питання, а чи не передбачає він узаконення чергового політичного міфу за зразком «будівництва комунізму» в СРСР? От тому напевно не випадково нічого подібного в Конституції США не передбачено.

Що ж до розуміння прав людини та верховенства права, то за наявності Білля про права, їх перелік до Конституції США включений не був. Однак згодом у дев’ятій поправці до неї все ж акцентувалося, що перелік у Конституції окремих прав не повинен тлумачитися так, начебто інші права, що належать народу, нею заперечуються чи обмежуються.

Але на відміну від підходів у цих питаннях американських конституціоналістів, хоча в ч. 1 ст. 8 Конституції України також задекларований принцип верховенства права, вже згідно з ч. 2 цієї статті «Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується». Тобто про проголошене в ч. 1 ст. 8 Конституції верховенство права її творці одразу ж забули, і вже в ч. 2 цієї статті вони передбачили можливість захисту лише «конституційних» прав і свобод, тобто лише тих, що передбачені Конституцією. А це, по суті, означає, що в Україні хоча верховенство права й задеклароване, все ж фактично сповідується верховенство закону, оскільки під правом тут, виходячи з традиційного позитивістського праворозуміння, мають на увазі саме закон. Водночас, якщо врахувати, що всі права і свободи людини навіть при бажанні в законі не можуть бути відображені з об’єктивних причин, то саме засада верховенства права зобов’язує до того, щоб кожне право людини було захищеним. А за таких умов ті права, що передбачені Конституцією, захищаються згідно з її вимогами, а щодо тих, що нею не передбачені, то за наявності для цього підстав, вони спочатку у визначений законом спосіб визнаються й на підставі цього узаконюються та беруться під офіційний захист згідно з рішенням суду. Адже не випадково правовідносини можуть відбуватися і на підставі, закону, і на підставі договору, внаслідок чого, наприклад, спадкування може відбуватися як згідно із законом, так і згідно із заповітом.

Не можна в даному контексті обминути й те, що хоча згідно з Конституцією України: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держава, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3); «Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (ст. 21); Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод» (ст. 22) — все це виявилося дуже далеким від дійсності, прикладом чого є ситуація з правом на працю, на освіту, на охорону здоров’я, на соціальний захист тощо.

Не варто забувати й того, що ухваливши Конституцію, народ надає нею повноваження від його імені висловлювати його волю у формі закону органу, який надалі матиме змогу зловживати цією довірою. Тобто, оскільки закони, як і горщики, ліплять не святі, а «слуги народу», то народ не повинен забувати, що їхня діяльність постійно міститиме потенційну загрозу ігнорування ними того, що свобода є природним станом людини, без якого цінність її життя зменшується, а суспільство, й тим більше вони, повинні найбільше завдячувати не тим, хто «керує» й зловживаючи цим його дурить та обкрадає, а тим, хто вільно самореалізував свою винахідливість, творчі й виробничі здібності й таким чином сприяє подальшому розвитку країни.

Повчальним у Конституції США є й підхід до організації влади. Зокрема, нею визначено, що вся законодавча влада належить Конгресові Сполучених Штатів, який має складатися з Сенату й Палати представників (ст. 1), виконавча влада належить Президенту (ст. 2), а судова влада — Верховному суду й тим нижчим судам, що їх Конгрес може з часом засновувати і створювати (ст. 3).

Що ж до Конституції України, то в її ст. 6 проголошено, що державна влада тут здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а її органи здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Тобто українські конституціоналісти, продемонструвавши знання теорії потрійного поділу влади, закріпили цей факт у ній офіційно. Проте вони не взяли до уваги, що суспільні відносини постійно розвиваються і, як наслідок, у сучасних умовах державно-владних повноважень виявилося вже набагато більше ніж три, а відтак, функціонує й набагато більше органів, які їх виконують.

А що президентська форма правління українських президентів також не влаштовувала, то згодом вони взялися теорію поділу влади підправляти й підправили так, що з інститутом Президента стався просто конфуз, оскільки в умовах задекларованого в Конституції її потрійного поділу, він виявився поза її межами взагалі. До речі, це ж стосується й прокуратури, СБУ, Національного банку, Центральної виборчої комісії тощо.

От тому логічно припустити, що творці Конституції США, будучи політиками мудрими й передбачливими, не випадково кількість гілок влади не рахували, а визначили лише те, кому належать законодавчі, виконавчі та судові повноваження.

Що ж до вимог, згідно з якими органи державної влади повинні бути самостійними, незалежними і водночас підконтрольними одні одним, що є системою стримувань і противаг у їхній діяльності, то оскільки те, як влаштовані ці механізми в Україні є взагалі справою інтимною, внаслідок чого й реалілзуються вони, як правило, таємно, їх бажано оцінювати не тільки по тому, що про це написано в Конституції, а й по тому, як вони організовані фактично. А знати про це можуть лише ті, хто був причетний до цього безпосередньо. Більше того, щодо цього найпромовистішими є не завчасно продумані ними офіційні пояснення про те «як це відбувається», а їхні обмовки «за Фрейдом».

От тому в цьому контексті показовим є інтерв’ю першого Президента України Леоніда Кравчука, який оцінюючи результати перших ста днів перебування на цій посаді Володимира Зеленського, сказав, що на відміну від інших українських президентів він потрапив в унікальну ситуацію, бо не мав ані свого парламенту, ані свого уряду, ані своїх правоохоронних органів… Тобто факти чно Леонід Макарович визнав, що традиційно в кожного з українських президентів «все це було своє». От тому, оскільки новий Президент спочатку цього всього не мав, а тепер уже має і власний парламент, і власний уряд, і власні правоохоронні органи, то це й дає йому можливість братися «за справу».

Що ж до судів, то потрібно так розуміти, що вони поки що належать екс-президентові Петру Порошенку. Проте ключовим тут є «поки що». А те, що згідно з ст. 6 Конституції України державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, то зрозуміло, що цього ніхто й не заперечує, оскільки так проголошено в Конституції.

Водночас, якщо Президент України до жодної з гілок влади не належить, але підпорядкував собі все, не відповідаючи при цьому ні за що, то фактично від монарха він відрізняється лише тим, що законом ще не передбачена можливість передачі ним своєї влади у спадок найближчим родичам. Хоча потрібно розуміти, що якщо парламент, уряд та суди в нього будуть «свої», то це може виявитися лише питанням юридичної техніки. Але це — в майбутньому. А на сьогодні слід визнати, що Україна стрімко стає суперпрезидентською республікою, від якої до абсолютної монархії, як кажуть, «рукою подати».

Висновок

А за таких умов чи не пора вже офіційно визнати й те, що найвищою соціальною цінністю в Україні є не людина, а Президент. При цьому як додаткову «об’єктивну» підставу для цього використати той факт, що не випадково ж, наприклад, російські царі іменували себе: «Ми, волею Божою Цар усієї Русі…», а також послатися при цьому ще й на закони Ману (Індія), згідно з якими «навіть якщо цар — дитина, він не повинен зневажатися думками про те, що він тільки людина, оскільки він — велике божество з тілом людини». Не варто забувати й того, що в разі потреби все це може підтвердити «президентська свита», яка саме таким способом заробляє посади, почесті й все інше. Але чи не саме тому, як казав, правда, з іншого приводу, той же Леонід Кравчук, — ми й маємо, лише те, що маємо…?!

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути