Connect with us

Думка експерта

ВІДНОВЛЕННЯ ДОВІРИ ДО БАНКІВ

Закінчення. Початок

Шостого вересня у Київському регіональному центрі НАПрНУ відбувся круглий стіл на тему «Відновлення довіри до банків», в якому взяли участь, зокрема, віце-президент — керівник Київського регіонального центру НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор Наталія Кузнєцова; екс-голова Національного банку України Володимир Стельмах; голова Ради Асоціації українських банків, доктор економічних наук Станіслав Аржевітін; академік НАПрНУ, професор НАВС Василь Шакун та інші знані науковці і практики. Нижче подаємо окремі з доповідей, на наш погляд, досить актуальні, що прозвучали під час круглого столу.

Олена КОХАНОВСЬКА: «Наявність правонаступництва при зміні назви юридичної особи»

Положення статті 104 Цивільного кодексу України регламентують порядок припинення юридичної особи. Так, відповідно до її положень, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників.

Аналогічну правову конструкцію закладено до статті 512 ЦК України, яка визначає підстави заміни кредитора у зобов’язанні. Так, кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов’язку боржника третьою особою.

Кредитор у зобов’язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов’язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. Правовим ефектом настання юридичних наслідків, визначених у статтях 104, 512 ЦК України, є правонаступництво новим учасником цивільних відносин прав і обов’язків сторони, яка вибула в результаті її припинення як учасника цивільних відносин або заміни в зобов’язанні іншою.

Відновлення стану цивільного відношення забезпечується через трансформацію найбільш вагомого компоненту забезпечення його результативності — через трансформацію учасника цивільного відношення. При цьому така трансформація відбувається в найменш вразливий спосіб забезпечення стабільності цивільного обороту. Вказане досягається шляхом сукцесії комплексу суб’єктивних цивільних прав і юридичних обов’язків втраченого учасника цивільних відносин та нової особи. В такий спосіб забезпечується стабільність цивільного відношення. Кореляція відбується виключно на рівні його учасника, шляхом заміни одного іншим, що супроводжується транслятивним правонаступництвом.

Таким чином, правонаступництвом є перехід прав та обов’язків учасника цивільних правовідносин до іншої особи, що обумовлено об’єктивним спотворенням структури такого правовідношення (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) або суб’єктивною необхідністю його зміни (відступлення права вимоги тощо). Відповідно до статті 90 ЦК України юридична особа має найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» такі відомості про юридичну особу як її найменування містяться в Єдиному державному реєстрі. Наведене свідчить, що назва юридичної особи є її необхідною ознакою, яка забезпечує участь у цивільному обороті від свого імені та слугує засобом її індивідуалізації, що дозволяє від окремити її від інших юридичних осіб. Назва юридичної особи в процесі її «життєдіяльності» може зазнати змін.

Зміна назви юридичної особи проявляється в її зовнішній літеральній корекції. Така корекція впливає на ідентифікацію юридичної особи в цивільному обороті. При цьому важливо підкреслити, що в результаті зміни назви юридичної особи структура цивільних правовідносин не страждає, отже, не відбувається деформація учасника цивільних відносин. Зміна назви юридичної особи має наслідком проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, пов’язаних зі зміною назви. Таким чином, зміна назви юридичної особи не тягне на собою правонаступництва в зв’язку з відсутністю правонаступника — нового учасника цивільних відносин, якому мають перейти права та обов’язки особи, яка вибула, та юридичної незмінності правопопередника учасника цивільних відносин, який вибуває зі складу учасника цивільного відношення.

Наведеної теоретичної позиції притримуються судові органи при розгляді судових справ. Так, відповідно до пункту 1.4. Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» звернута увага господарських судів, що сама лише зміна найменування юридичної особи не означає її реорганізації, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма даної особи. Відповідну правову позицію у справі сформував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (постанова Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 812/10224/13-а; постанова Верховного Суду від 7 березня 2018 року у справі № К/9901/10396/18). Так, Вищою судовою інстанцією встановлено, що згідно із частиною 1 статті 104 ЦК України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників.

Відповідно, правонаступництво відбувається в разі припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення).

Анатолій КОСТРУБА: «Стягнення коштів за кредитним договором кредитодавцем, який позбавлений банківської ліцензії»

Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язуються надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. За своєю правовою природою кредитний договір є видом договору позики. Родова приналежність кредитного договору до позики підкреслюється нормативним положенням про субсидіарне застосування норм цивільного законодавства України про позику. Так, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено параграфом 2 і не випливає із суті кредитного договору.

Метою кредитного договору є передання та використання грошових коштів. Водночас кредитний договір специфікований серед інших договірних форм наступними характерними для нього ознаками. По-перше, кредитний договір має платний характер; По-друге, об’єктом кредитного договору є грошові кошти. По-третє, він побудований за моделлю консенсуального договору: вважається укладеним з моменту підписання договору.

Нарешті, цей договір передбачає надання фінансових послуг на професійній основі, тому його стороною (кредитодавцем) виступає юридична особа спеціалізовано-професійного профілю. В теорії цивільного права України така юридична особа отримала назви «фінансова установа», чи «банк». Відповідне теоретичне положення знайшло свого нормативного закріплення в спеціальних актах цивільного законодавства України. Так, у статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що фінансова установа — це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.

Ускладнення правового статусу сторони кредитного договору (кредитодавця) обумовлено тим, що відповідно до статті 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» банківська діяльність підлягає ліцензуванню. Право на надання як банківських, так і інших фінансових послуг юридична особа здобуває з моменту отримання відповідної ліцензії. Та юридична особа, яка за характером предметно-професійної діяльності надає, окрім фінансових, також і банківські послуги, наділяється відповідним правом з моменту внесення відомостей про неї до Державного реєстру банків.

Під такими фінансовими послугами, з отриманням права на надання яких банк, інша фінансова установа наділяється спеціальною правоздатністю, розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Крім фінансових послуг, банк також надає й інші банківські послуги.

Надання фінансових послуг, у тому числі й банківських, зокрема кредитних операцій, перелік яких встановлений в пункті 3 частини третьої статті 47 та частині 1 статті 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність», в контексті статті 1054 Цивільного кодексу України передбачає вчинення активної дії юридичної особи, яка є банком, на користь позичальника. Так, ліцензуванню підлягає виключно діяльність банку або іншої фінансової установи з надання відповідних послуг, перелік яких визначений у статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та статтях 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Отримання зустрічного задоволення від наданої банківської або іншої фінансової послуги банком від її замовника ліцензуванню, в спосіб, визначений нормами наведених нормативно-правових актів, не підлягає. Слід також додати наступне. Підстави припинення зобов’язань встановлені статтями 598–609 Цивільного кодексу. Серед наведених у ЦК України відсутня така стаття як втрата права. Актами спеціального законодавства України, які регламентують сферу банківської діяльності, також не передбачено в якості підстав припинення зобов’язання з повернення кредиту відповідно до умов кредитного договору відкликання банківської ліцензії та виключення банку з Державного реєстру банків.

Відкликання банківської ліцензії може бути підставою для розірвання раніше укладеного кредитного договору, зокрема договору кредитної лінії відповідно до умов Цивільного кодексу України, але не припиняє зобов’язання з повернення кредиту позичальником. Таким чином, надання позичальнику кредиту відповідно до умов кредитного договору можливо виключно банком або іншою фінансовою установою як виду юридичної особи, яка займається професійною діяльністю в цій сфері, в той час як його повернення в строк, встановлений кредитним договором, не обумовлено необхідністю збереження кредитодавцем відповідного правового статусу.

Отже, ставити питання про застосування до спірних кредитних правовідносин сторін вимог статті 526 Цивільного кодексу України за аналогією закону помилково, оскільки наявність або відсутність у кредитодавця банківської ліцензії, так само, як і наявність чи відсутність у Державному реєстрі банків відомостей стосовно нього, не позбавляє позичальника зобов’язання виконати це зобов’язання належним чином на користь сторони. Тобто стаття 526 Цивільного кодексу України підлягає прямому застосуванню до спірних кредитних правовідносин.

Олег МАЛІНЕВСЬКИЙ: «Судовий нагляд та дискреція НБУ: межі перегляду, підстави та наслідки рішень Національного банку України про тимчасову адміністрацію і ліквідацію банків»

Аналізуючи судову практику Верховного Суду у справах, у яких були скасовані рішення Національного банку України (далі — НБУ) та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) щодо віднесення банку до категорії неплатоспроможних та введення тимчасової адміністрації (зокрема банки — «ЗлатаБанк», «Капітал», «Укрінбанк»), вбачається за можливе виділити одразу кілька сформованих ВС правозастосовчих положенть.

Щодо судового втручання в дискрецію регулятора

Перевіривши та скасувавши рішення НБУ, ВС тим самим підтвердив, що дискреція регулятора не є абсолютною й може бути перевірена судом. При цьому саме суд є основним незалежним суб’єктом контролю дій регулятора.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, вміщеному у постанові у справі № 910/23000/17 від 2 липня 2019 року, зазначено, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися органом свавільно, а суд повинен мати можливість переглянути рішення, прийняті на підставі реалізації цих дискреційних повноважень, що є запобіжником щодо корупції та свавільних рішень в умовах максимально широкої дискреції державного органу.

Така позиція повною мірою відповідає і висновкам ЄСПЛ. «У випадках, коли рішення, прийняті адміністративними органами влади, що визначають права та обов’язки цивільного характеру, самі по собі не відповідають вимогам статті 6 Конвенції, необхідно, щоб такі рішення в подальшому підлягали контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» та забезпечує гарантії цієї статті (див. рішення у справах «Альберт і Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium), від 10 лютого 1983 року, Серії А No 58, пункт 29, «Ортенберг проти Австрії» (Ortenberg v. Austria), від 25 листопада 1994 року, Серії А No 295­В, пункт 31, та «Брайан проти Сполученого Королівства» (Bryan v. the United Kingdom), від 22 листопада 1995 року, Серії А No 335­А, пункт 40).

Суд також вважає, що дія, яка призвела до таких серйозних наслідків, може бути правомірною лише за умови, що вона здійснюється після чи підлягає певній перевірці під час судового розгляду, який надає відповідному банку обґрунтовану можливість представити свою справу компетентному органу влади з метою ефективного оскарження згаданих заходів («Капітал банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria).

Щодо правової природи 180-денного строку

180-­денний строк з моменту визнання банку проблемним, протягом якого він повинен привести свої нормативи в норму, може бути достроково перерваний НБУ шляхом введення тимчасової адміністрації лише у виняткових випадках. Частина 1 ст.75 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачає перелік підстав для віднесення банку до категорії проблемних. Відповідно до ч. 5 ст. 75 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», проблемний банк у строк до 180 днів зобов’язаний привести свою діяльність у відповідність до вимог законодавства, у тому числі нормативно­правових актів Національного банку України.

Проте законодавцем не передбачено право застосування Національним банком України своїх дискреційних повноважень, передбачених ст. 76 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до завершення 180­денного строку без достатніх на це підстав (свавільно). Тобто Національний банк України повинен ретельно проаналізувати діяльність проблемного банку на предмет виявлення обставин та фактів, які можуть свідчити про очевидно протиправні дії менеджменту банку (виведення активів тощо), або обставини, які обґрунтовано доводять, що жодні подальші заходи не призведуть до відновлення фінансового становища банку (тобто спроби відновити фінансове становище такого проблемного банку є безнадійними).

Щодо суб’єктів подання позову

Право на звернення до суду щодо оскарження рішення НБУ щодо тимчасової адміністрації чи ліквідації має акціонер (акціонери) із сукупною часткою в статутному капіталі банку 10% та вище, сам банк або його правонаступник.

Щодо дотримання внутрішніх процедур

При визнанні протиправним та скасуванні рішення НБУ про введення тимчасової адміністрації чи ліквідації суд враховує, чи були дотримані внутрішні процедури регулятора, в тому числі чи були отримані необхідні погодження органів управління НБУ.

Щодо способів захисту

Визнання протиправним і скасування рішення НБУ є належними і достатнім способом захисту прав позивача (банку, його акціонера тощо). Скасування рішення НБУ в судовому порядку виключає продовження процедури тимчасової адміністрації\ліквідації, у зв’язку із відсутністю будь­яких юридичних підстав. Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України в разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Згідно з пунктом 19 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України в цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: індивідуальний акт — акт (рішення) суб’єкта владних повноважень, виданий (прийнятий) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Таким чином, законодавство України передбачає прямий і чіткий спосіб захисту у випадку оскарження індивідуального акта: визнання його протиправним та скасування.

Василь ШАКУН: «Притягнення винних до кримінальної відповідальності сприятиме відновленню довіри до банків»

Відновлення довіри до банків, окрім уже зазначених раніше механізмів, лежить також у площині, яка в кримінальному праві визначається як відповідальність за злочин. Суспільство має побачити реальні дії з боку органів кримінальної юстиції щодо притягнення до кримінальної відповідальності колишніх і нинішніх керівників Національного банку України за системну банківську кризу, знецінення національних грошей, що стало джерелом нестабільності й гальмування розвитку економіки, зростання безробіття, поглиблення бідності та загострення соціально­політичних ризиків.

У цих умовах Голова Національного банку В. Гонтарєва не запропонувала суспільству стратегічне бачення й цілісний комплекс дій, спрямованих на вихід з кризи та прискорення економічного зростання, що об’єднало б суспільство, підвищило довіру до влади й визначило шлях консолідації зусиль. В умовах зовнішньої воєнної агресії такий стан має глибокі критичні наслідки для держави. Навпаки, в своїх публічних виступах, зокрема й із трибуни Верховної Ради України, вона відстоювала так зване «очищення» банківської системи, посилаючись на якісь міфічні, а може й ні, рекомендації міжнародних фінансових установ. І це за умови різкого загострення банківської кризи під впливом форс­мажорних зовнішньополітичних чинників та шоків з боку неправильних дій монетарного регулятора, які привели до трикратної девальвації гривні і перетворення банківської кризи в системну.

Між тим, коли суди почали ухвалювати рішення щодо незаконних дій Національного банку України, його Голова В. Гонтарєва письмово й усно називала такі рішення замовними і необґрунтованими, вчиняючи тиск на суди. Як відомо, підставою таких судових рішень були системні порушення з боку Правління НБУ при прийнятті рішення щодо неплатоспроможності банків. А як би реагувала пані В. Гонтарєва, якби суд ухвалював рішення в неповному складі? Таке навіть нікому в голову у судовій системі не може прийти, а в Національному банку України — може.

Більше того, системні ризики банківської системи, економіки України і суспільства в цілому значною мірою обумовлені протиріччям між надзвичайно потужними важелями, сконцентрованими в руках керівника Національного банку, які миттєво та масштабно впливають на рівень життя кожного громадянина й умови ведення бізнесу (через валютний курс, ціни, надійність депозитів та вартість кредитів) і слабкими можливостями контролю за їх застосуванням з боку суспільства. Суспільна ціна помилок такої офіційної особи (яка не є обраною всенародно або на засадах відкритого конкурсу) настільки висока, що становить найбільші системні ризики і для банківської системи, і для економіки, і для кожної української родини. Тому для зниження системних ризиків та соціально­політичної напруги в Україні надзвичайно важливим є вдосконалення порядку призначення і підзвітності керівника Національного банку, а також створення правових механізмів забезпечення відповідності оперативних дій НБУ визначеним Радою НБУ стратегічним завданням.

Кримінальні провадження, які розслідуються НАБУ, ДБР і Генеральною прокуратурою стосовно окремих епізодів порушень з боку колишніх і нинішніх керівників НБУ, більше нагадує виставу, ніж комплекс системних, послідовних процесуальних дій. Взагалі, з урахуванням наслідків для економіки України, спричинених умисними діями колишньої голови НБУ В. Гонтарєвої, такі дії можна кваліфікувати як державну зраду. Аби в майбутньому таке не повторилося, слід законодавчо закріпити відповідальність голови НБУ за діяльність Національного банку, зокрема за невиконання Основних засад грошово­кредитної політики та основних функцій НБУ, визначених у Законі «Про Національний банк України».

Висновки та рекомендації

  1. Виведення банку з ринку не виключає можливих зловживань з боку Національного банку України, що має наслідком визнання дій державного регулятора неправомірними.
  2. Відновлення банківської ліцензії в разі визнання процедури її відкликання та виведення банку з ринку неправомірною не має економічних передумов і нормативних підстав. Юридична особа, яка була неправомірно позбавлена банківської ліцензії та виключена з Державного реєстру банків, не може здійснювати банківську діяльність.
  3. Банківська установа, яка позбавлена банківської ліцензії та виключена з Державного реєстру банків не може мати в своїй назві слова «банк». Юридична особа зобов’язана змінити найменування, виключивши зі своєї назви це слово. Зміна назви юридичної особи не призводить до правонаступництва. Правонаступництво виникає в разі зміни сторони в зобов’язанні.
  4. Припинення банківської діяльності не виключає виконання зобов’язань такою юридичною особою за укладеними договорами, окрім зобов’язань, виконання яких передбачає наявність банківської ліцензії.
  5. Захист інтересів вкладників банку, банківська ліцензія якого була неправомірно відкликана та щодо якого прийняті неправомірні процедури виведення банку з ринку, забезпечуються таким банком, його активами відповідно до укладених договорів. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб не здійснює адміністрування банком, щодо якого не введені відповідні процедури, встановлені Законом України «Про гарантування вкладів фізичних осіб».
  6. Припинення банківської діяльності не виключає виконання зобов’язань боржниками такої юридичної особи за укладеними договорами, окрім зобов’язань, виконання яких передбачає наявність у юридичної особи банківської ліцензії.
  7. Захист інтересів банківської установи, яка була протиправно позбавлена банківської ліцензії та виведена з ринку, забезпечується виконанням боржниками своїх зобов’язань перед такою юридичною особою відповідно до умов укладених договорів.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Реформа прокуратури 2019: чого чекати правоохоронцям?

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу
українських юристів,
член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Закінчення. Початок

Зміни до КПК

Бажаючи, знову ж таки, допомогти своїми порадами новому Президенту України і новому Генеральному прокурору навести належний правопорядок в діяльності правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю та корупцією, по дотриманню ними, при цьому, прав і свобод громадян, висловлюю свої бачення і з приводу запропонованих в іншому законопроекті змін до кримінального процесуального законодавства (законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень кримінального процесуального законодавства»).

Одразу зауважу, що дійсно Кримінальний процесуальний кодекс України потребує негайних і кардинальних змін, бо в такому його вигляді він гальмує як саму функцію проведення досудового розслідування , так і не забезпечує дотримування прав і свобод громадян, учасників кримінального провадження.

Разом з тим, у мене і від цих запропонованих змін подвійне враження.

Скасування «поправок Лозового»

Зупинюся спочатку на позитивних моментах. Так, абсолютно погоджуюся з тим, щоб судову-експертну діяльність здійснювали також і галузеві експерти, які не є працівниками державних спеціалізованих установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку і на умовах визначених законом, бо попередні так звані «зміни Лозового» суттєво обмежили права не тільки потерпілих, а і підозрюваних та обвинувачених. Тому, цілком погоджуюся із внесенням змін до ст. 242 КПК України про те, що експертиза може проводитись експертами, яких залучають сторони кримінальних проваджень для з’ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Не заперечую проти уточнення повноважень Генпрокурора, особи, яка виконує його обов’язки та керівника САП щодо скасування незаконних та необгрунтованих постанов детективів НАБУ та прокурорів саме САП, а не НАБУ, як це було в попередній редакції. І, разом з тим, дивуюся відсутністю в цьому законопроекті такого необхідного доповнення до п. 5 статті 36 КПК щодо надання Генпрокурору чи особі, яка виконує його обов’язки, права доручати здійснювати досудове розслідування будь-якого кримінального провадження, в т.ч. і підслідного НАБУ, іншому органу досудового розслідування, у разі його неефективності або систематичного порушення прав і свобод громадян!

Цілком підтримую надання співробітникам інших підрозділів органів Національної поліції, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, прав по розслідуванню кримінальних проступків, наділивши їх такими повноваженнями, що в сукупності розвантажить слідчих від досудового розслідування дріб’язкових кримінальних правопорушень.

Погоджуюся і з тим, щоб заборонити виготовлення копій протоколів проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них до прийняття рішення про їх розсекречення у порядку, визначеному законодавством, що тепер може стати перешкодою для деяких керівників правоохоронних органів розголошувати з метою піару завчасно результати проведених ОРЗ та НСРД, тобто і тих, які містять державну таємницю.

Нові строки досудового розслідування

Схвалюю скасування ч.1 ст. 219 КПК про те, що строк досудового розслідування повинен обчислюватись з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, так як в такому випадку слідчі і прокурори могли взагалі закривати кримінальні провадження про нерозкриті, Ви тільки вдумайтесь, тяжкі та особливо тяжкі злочини, протягом 18 місяців з моменту їх реєстрації в разі, якщо нікому за цей час не було повідомлено про підозру! Тому, абсолютно логічно в проекті ставиться питання про виключення абзацу другого пункту 10 ст. 284 КПК щодо обов’язкового закриття кримінального провадження у разі закінчення строку досудового розслідування, у якому жодній особі не було пред’явлено підозру.

Абсолютно підтримую пропозиції щодо виключення повноважень слідчого судді по продовженню строків розслідування у справах, де нікому не повідомлено про підозру, та поновлення попередніх повноважень керівників органів прокуратури у таких випадках, що набагато пришвидшить роботу слідчих і прокурорів та не буде створювати їм надуманих перешкод.

Також підтримую ініціативу Президента України про надання права суду, з урахуванням розумних строків, обмежувати тривалість оголошення прокурором навіть короткого викладу обвинувального акту, для того, щоб пришвидшити розгляд даної справи судом по суті, щоб не було подібних випадків, як це мало місце, наприклад, у справі Насірова, де прокурори змушені були місяцями оголошувати обвинувальний акт, або щоб не перетворити на тривалий фарс розгляд обвинувального акту із тисячі томів у справі так званих «податкових площадок», коли Міністром доходів і зборів був Клименко.

Підтримую пропозиції надання права іншим прокурорам та слідчим, за дорученням Генпрокурора, його заступника та керівника обласної прокуратури, в межах повноважень, вручати письмові повідомлення про підозри спеціальній категорії осіб, передбаченій в ст. 481 КПК.

Зауваження до законопроекту

Разом з тим, маю також деякі зауваження до цього законопроекту.

Так, запропонувавши доповнити до п. 8 ст. 3 КПК, до поняття «органу досудового розслідування» абсолютно обґрунтовано «Головні підрозділи детективів», в той же час до ст. 38 КПК, до переліку органів досудового розслідування, цей підрозділ НАБУ чомусь не внесено.

Категорично заперечую до внесення змін в абз. 2 ч. 4 ст. 170 КПК словосполучення «чи могла», щоб таким чином розширити перелік підстав для накладення в ході досудового розслідування арештів на майно громадян із числа «третіх осіб», в т.ч. і тих, вина яких ще не доведена, але, вони вже повинні будуть доводити, що не тільки не знали про кримінальне походження того чи іншого майна, або повинні були знати, а навіть «чи могли таке знати». Це порушує принцип презумпції невинуватості, тобто цілком вірогідною є ситуація, коли припущення, що третя особа могла знати про відповідний факт, хоча в дійсності про нього не знала, може стати підставою для накладення арешту на її майно, що буде порушувати право власності громадян.

Не зовсім зрозуміла пропозиція в законопроекті доповнити пунктом 3-1 частину 1 ст. 284 КПК, так як і на даний час, але, під п. 3-1, викладено запропоноване доповнення, правда, одним абзацом. Нове доповнення виглядає лише в другому абзаці про право учасників кримінального провадження заявляти клопотання прокурору про закриття кримінального провадження за наявності таких підстав.

Цілком дискусійним є питання доцільності доповнення ч. 4 ст. 183 пунктом 4, яким слідчому судді, суду при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, надається право не визначати розмір застави у кримінальному провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину. По-перше, міра запобіжного заходу застосовується до підозрюваних чи обвинувачених, які ще не визнані судом винними, тобто запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не повинен бути мірою покарання. По-друге, при застосуванні такої міри запобіжного заходу як застава передбачається і необхідність наповнення державного бюджету, а також гарантування не повернення коштів частково чи в повному обсязі в тому разі, якщо той же підозрюваний, обвинувачений вчинить спробу переховуватись від органів слідства.

Не зрозумілі пропозиції і до ст. 294 КПК, так як в її ч. 2 словосполучення «абзацу третього», які пропонується виключити, вже немає; немає в цій же частині і словосполучення «районним (міським) або іншим прирівняним до нього прокурором», щоб його замінити на «керівником місцевої прокуратури», бо воно і сьогодні перебуває в такому вигляді.

Все це в сукупності свідчить про те, що і цей законопроект також не в повній мірі підготовлений і тому потребує доопрацювань.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Микола МАЛІЙ, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»

У наш час людство переживає бурхливий розвиток комп’ютеризації всіх сфер життя. Це надає нові можливості розвитку національних економік. Поширення інформаційних технологій має й свій негативний аспект: це відкриває шлях до антисоціальної та злочинної поведінки. Комп’ютерні системи й мережі містять у собі нові, дуже досконалі та досить потужні можливості використання їх для вчинення невідомих раніше міждержавних правопорушень, а також для скоєння традиційних злочинів, але нетрадиційними засобами.

Глобальна електроннокомунікаційна кіберзлочинність: виклики і загрози цивілізаційного розвитку

Аналіз слідчої і судової практики світ у свідчить, що вже сьогодні фактично виникають нові загрози формування міждержавної (транскордонної, транснаціональної, трансконтинентальної, планетарної) кіберзлочинності. Крім того, відомо, що комп’ютерні злочини наносять великі політичні, економічні, екологічні збитки, оскільки суспільство стає все більш і більш залежним від роботи комп’ютеризованих систем і мереж у різноманітних сферах суспільного життя — від керування рухом літаків та поїздів до медичного обслуговування й національної кібербезпеки. Іноді навіть невеличкий збій у функціонуванні таких систем може привести до реальної загрози життю людей. Стрімке зростання глобальних електронних комп’ютерних комунікаційних мереж, а також можливість підключення до них навіть через звичайні бездротові телефонні лінії, посилюють можливості їх використання однією особою, групою осіб, організованою групою або злочинною організацією для вчинення суспільно небезпечного винного діяння.

Безумовно, що частіше від комп’ютерних злочинів страждають більш розвинуті в технічному відношенні країни, однак і решта країн із початком процесу комп’ютеризації стають «родючим грунтом» для скоєння таких злочинів. Зокрема, глобальна електронна комп’ютерна мережа Інтернет надає можливість увійти до будь-якої американської відомчої комп’ютерної системи, в тому числі й військової. До того ж, це можливо зробити майже з будь-якої точки світу. В порівнянні із США, національна кібербезпека України поки що залежить від електронних комп’ютерних мереж значно менше. На сьогодні, ми стикаємося з комп’ютерними злочинами в основному в економічній та фінансово-кредитній сфері. Але в недалекому майбутньому такі злочини можуть привести до глобальних катастроф — екологічних, воєнних, транспортних тощо. Це обумовлено тим, що введення сучасної системи електронного управління повітряним, автомобільним, залізничним, річковим, морським рухом та трубопроводним транс портом, поширення телекомунікаційної мережі в освіті, науці і практиці, впровадження системи електронних платежів, використання комп’ютерів у діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади, правоохоронних органів та керуванні військами значно розширили сферу діяльності для хакерів, кракерів, кібершахраїв та кібертерористів.

Поняття й сутність кіберзлочинності

Протягом 1990—2019 років нами вивчаються питання, пов’язані з бурхливим розвитком унікального феномена, відомого в усьому світі під назвою «кібертероризм», «кіберзлочинність», «комп’ютерна злочинність». На сьогоднішній день це поняття включає всі протизаконні дії, при яких електронне опрацювання інформації було знаряддям їх скоєння або об’єктом. Таким чином у це коло проблем потрапили не лише злочини, безпосередньо пов’язані з комп’ютерами, електронно-комунікаційними системами й мережами, але й такі, як шахрайство з кредитними магнітними картками, злочини у галузі телекомунікацій (шахрайство з оплатою міжнародних телефонних переговорів), незаконне використання банківської мережі електронних платежів, програмне «піратство», шахрайство з використанням ігрових автоматів та багато інших злочинів. До цієї групи також відносяться питання, пов’язані з використанням електронних доказів комп’ютерного походження, які використовуються при запобіганні і розслідуванні традиційних злочинів.

Водночас слід зазначити, що сьогодні комп’ютерна злочинність — це міжнародне явище, рівень якого тісно пов’язаний з політичним, економічним, військовим рівнем розвитку суспільства в різних державах та регіонах. При цьому менш розвинуті в технічному відношенні країни завдяки діяльності міжнародних правоохоронних і правозахисних організацій мають можливість використати досвід більш розвинутих країн для запобігання, протидії та викриття комп’ютерних злочинів. Загальні світові тенденції вчинення кіберзлочинів, арсенал злочинних засобів, методів і технологій запобігання кіберзлочинам у різні відрізки часу є типовими, однаковими для різних країн, оскільки це базується на єдності технічної бази, якою користуються кіберзлочинці.

Характерні риси комп’ютерної злочинності

На сьогодні характерними рисами комп’ютерної злочинності є такі:

  • як правило, це міждержавний (транскордонний, транснаціональний, трансконтинентальний, планетарний) характер злочину (виходить за рамки кордону однієї держави);
  • труднощі у визначені «місцезнаходження» злочину;
  • слабкі зв’язки між ланками в системі електронних доказів;
  • неможливість спостерігати і фіксувати електронні докази візуально;
  • широке використання злочинцями засобів шифрування електронної інформації.

Слід зазначити, що громадскість все більше цікавиться цими питаннями, оскільки кожен власник або користувач комп’ютера, комунікаційних мереж — це потенційний потерпілий, якого можуть очікувати тяжкі наслідки в разі скоєння злочину, особливо в приватному, комерційному та промисловому секторі, де можливі великі фінансові втрати. Комп’ютерні злочинці за допомогою міжнародних комп’ютерних мереж (типу Інтернет) широко розповсюджують свій кримінальний досвід, не звертаючи увагу на національні кордони, що вимагає відповідних кроків кооперації від поліцейських установ усіх країн світу протидіяти цим кіберзлочинам. Усе це вимагає оперативного обміну інформацією про тенденції вчинення комп’ютерних злочинів.

Із розвитком глобальних електронних комп’ютерних мереж набула також поширення практика електронного промислового шпигунства. Саме тому проблеми розробки систем захисту та збереження приватної, державної, службової і комерційної таємниці набувають сьогодні особливого значення. Багато питань виникає у зв’язку з крадіжками різного роду послуг, зокрема, вторгнення до телефонних мереж та незаконна торгівля послугами зв’язку. Також Інтернет широко використовують торговці піратським програмним забезпеченням, порнографією, зброєю та наркотиками для вчинення власних злочинних дій, обміну інформацією, координації дій тощо. Електронні комп’ютерні мережі, окрім всього, можуть стати й об’єктом нападу кібершахраїв та кібертерористів.

Міжнародні і вітчизняні організації з протидії кіберзлочинності

Починаючи з 1991 року при Генеральному секретаріаті Інтерполу діє робоча група з проблем комп’ютерної злочинності, яка вивчає цей вид злочинів у різних країнах світу, розробляє рекомендації, допомогає в стандартизації національних законодавств, напрацьовує методичний досвід запобігання й розслідування комп’ютерних злочинів.

За час свого існування згадана робоча група створила сучасну класифікацію комп’ютерних злочинів, розробила уніфіковану форму повідомлення (запиту) про такі злочини, видала довідник «Комп’ютери та злочини». Намагаючись стандартизувати методи та процедури запобігання і розслідування кіберзлочинів у різних країнах світу, щорічно організовує навчальні курси з підготовки та перепідготовки національних кадрів кіберфахівців (кіберполіцейських, кіберкриміналістів, кіберекспертологів).

Сьогодні особлива увага приділяється саме питанням міжнародного співробітництва при запобіганні, протидії й розслідуванні комп’ютерних злочинів. У багатьох країнах світу для запобігання і протидії цим видам злочинів створені спеціалізовані кіберпідрозділи, які займаються виявленням, розслідуванням комп’ютерних злочинів та збором іншої інформації з цього питання на національному рівні. Саме спеціалізовані національні поліцейські підрозділи утворюють головне ядро сил протидії міжнародній комп’ютерній злочинності. Такі підрозділи вже створені і діють тривалий час у Сполучених Штатах Америки, Канаді, Великобританії, Німеччині, Індії, Китаї, Швеції, Швейцарії, Бельгії, Португалії, Австрії, Польщі, Японії та багатьох інших країнах світу.

Для того щоб інформація з інших країн світу швидко та в доступній формі (мова повідомлення, специфічні терміни, коди злочинів тощо) надходила до національних спеціалізованих кіберпідрозділів (якщо їх немає, то до інших компетентних органів), а також для оперативного обміну такої інформації між країнами Генеральний секретаріат Інтерполу ще в 1994 році рекомендував усім країнам-членам організації створити національний центральний консультативний пункт із питань запобігання та протидії комп’ютерній злочинності (natіonal central referemce роіnt) і закріпити конкретних співробітників для роботи з інформацією про комп’ютерні злочини. На даний час в європейських країнах уже створені такі пункти, які надсилають інформацію до Генерального секретаріату Інтерполу про результативність їх діяльності з запобігання і протидії кіберзлочинності. Ці пункти створені, як правило, в апараті Національних Бюро Інтерполу, або в спеціалізованих підрозділах, які займаються комп’ютерною злочинністю чи економічними злочинами. На базі НЦБ Інтерполу в Україні такий пункт був також створений ще 17 вересня 1996 року.

Це дало можливість українським дослідникам накопичити матеріал про законодавче регулювання й організаційний досвід запобігання та протидії комп’ютерній злочинності в різних країнах світу, підготувати ряд аналітичних оглядів і публікацій з цих питань, ознайомити співробітників МВС, СБУ, прокуратури, суддів із цим новим для України видом злочинів, внести конкретні пропозиції з удосконалення чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства України.

Слід зазначити, що Законом «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» від 5 жовтня 2017 року законодавчо закріплені доктринальні засади забезпечення кібербезпеки нашої країни, а також закладені правові основи діяльності Національного координаційного центру кібербезпеки. Згідно з положеннями цього Закону Національний координаційний центр кібербезпеки є робочим органом Ради національної безпеки і оборони України, який здійснює координацію та контроль за діяльністю суб’єктів сектора безпеки й оборони, які забезпечують кібербезпеку, вносить Президентові України пропозиції щодо формування та уточнення Стратегії кібербезпеки України.

CERT-UA

Крім того, згідно зі ст. 9 даного Закону передбачено створення урядової команди реагування на комп’ютерні надзвичайні події України CERT-UA. Згідно з положеннями даного Закону основними її завданнями є наступні:

  1. накопичення та проведення аналізу даних про кіберінциденти, ведення державного реєстру кіберінцидентів;
  2. надання власникам об’єктів кіберзахисту практичної допомоги з питань запобігання, виявлення та усунення наслідків кіберінцидентів щодо цих об’єктів;
  3. організація та проведення практичних семінарів з питань кіберзахисту для суб’єктів національної системи кібербезпеки та власників об’єктів кіберзахисту;
  4. підготовка та розміщення на своєму офіційному веб-сайті рекомендацій щодо протидії сучасним видам кібератак та кіберзагроз;
  5. взаємодія з правоохоронними органами, забезпечення їх своєчасного інформування про кібератаки;
  6. взаємодія з іноземними та міжнародними організаціями з питань реагування на кіберінциденти, зокрема в рамках участі у Форумі команд реагування на інциденти безпеки FIRST зі сплатою щорічних членських внесків;
  7. взаємодія з українськими командами реагування на комп’ютерні надзвичайні події, а також іншими підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, які провадять діяльність, пов’язану із забезпеченням безпеки кіберпростору;
  8. опрацювання отриманої від громадян інформації про кіберінциденти щодо об’єктів кіберзахисту;
  9. сприяння державним органам, органам місцевого самоврядування, військовим формуванням, утвореним відповідно до закону, підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності, а також громадянам України, у вирішенні питань кіберзахисту та протидії кіберзагрозам.

Водночас фактичне забезпечення функціонування діяльності CERT-UA здійснює Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України в межах своєї штатної чисельності та виділених обсягів фінансування. Слід також зазначити й те, що згідно зі ст. 6 даного Закону відповідальність за забезпечення кіберзахисту комунікаційних і технологічних систем об’єктів критичної інфраструктури, захисту технологічної інформації відповідно до вимог чинного законодавства, за невідкладне інформування урядової команди реагування на комп’ютерні надзвичайні події України CERT-UA про інциденти кібербезпеки, за організацію проведення незалежного аудиту інформаційної безпеки на таких об’єктах покладається на власників та/або керівників підприємств, установ та організацій, віднесених до об’єктів критичної інфраструктури.

Кібербезпека критичної інфраструктури

Сучасна теорія і практика свідчать, що забезпечення належного технологічного рівня кібернетичної безпеки й удосконалення чинного законодавства є необхідною умовою подальшого розвитку Індустрії 4.0 та сучасного електронного суспільства. Відомо, що в умовах глобалізації, автоматизації та кібернетизації інформаційних процесів, їх інтеграції в різні сфери державного і суспільного життя керівництво провідних країн світу постійно приділяє особливу посилену увагу створенню та вдосконаленню діяльності ефективних систем, засобів, методів і технологій захисту критичної інформаційної інфраструктури від зовнішніх і внутрішніх загроз кібернетичного характеру. Слід зазначити, що в багатьох провідних країнах світу вже сформовані і діють загальнодержавні системи кібернетичної безпеки критичної інфраструктури — як найбільш оптимальні організаційні структури, здатні в короткий проміжок часу швидко акумулювати сили та засоби різних державних і правоохоронних органів та установ приватного сектора для протидії кіберзагрозам, кібератакам, кіберзлочинам, кібершпигунству, кібертероризму. В США, Великій Британії, Канаді довгий час діють потужні кіберполіцейські структури (NIPS, FBI, FATF і тощо). Сьогодні в Сполучених штатів Америки, Польщі та інших країнах світу створюються навіть кібервійська.

В Україні також відбувається перманентний процес формування надійної системи кібернетичної безпеки критичної інформаційної інфраструктури. Як складову такої системи варто розглядати єдину загальнодержавну систему протидії кіберзлочинності, пропозиції щодо створення якої ще в 2011 році доручалося розробити Кабінету Міністрів за участю Служби безпеки України. Водночас, недосконалість національного законодавства й організаційних структур у сфері забезпечення кібернетичної безпеки значно підвищує ймовірність реалізації таких загроз, що негативно впливає на загальний рівень національної безпеки України.

Слід зазначити, що на різні аспекти вдосконалення правового, організаційного і кад рового забезпечення протидії кіберзагрозам (кіберзлочинності, кібертероризму), починаючи ще з 1990 року постійно звертали і звертають сьогодні особливу увагу такі українські дослідники як: Н. М. Ахтирська, П. Д. Біленчук, В. М. Бутузов, В. Д. Гавловський, В. О. Голубєв, Д. В. Дубов, М. А. Зубань, О. Л. Кобилянський, А. В. Кофанов, М. І. Малій, Н. А. Ожеван та інші освітяни, науковці і практичні працівники.

Поняття і правові основи кібернетичної безпеки

Під кібернетичною безпекою розуміють стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави під час використання кіберпростору, за якої забезпечуються сталий розвиток електронного інформаційного суспільства й цифрового комунікативного середовища, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізація реальних і потенційних загроз національній безпеці України в кіберпросторі.

Правову основу забезпечення кібербезпеки України становлять Конституція України, закони України щодо основ національної безпеки, засад внутрішньої і зовнішньої політики, електронних комунікацій, захисту державних інформаційних ресурсів та інформації, вимога щодо захисту якої встановлена Законом «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» та іншими законами України. Загальна декларація прав людини, Конвенція про кіберзлочинність, інші міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, укази Президента, акти Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України фактично закладають міцний міждержавний правовий, організаційний, процедурний фундамент забезпечення кібербезпеки інформаційного простору в Україні, Європі і світі.

Слідча й судова практика свідчить, що на даному етапі цивілізаційного розвитку світу виникають все нові й нові загрози, виклики й небезпеки в сфері критичної інформаційної інфраструктури держав, а також електронної інфраструктури відомств, установ та організацій. Це обумовлено тим, що постійно з’являються нові види міждержавних (транскордонних, транснаціональних, трансконтинентальних, планетарних) кіберзлочинів, які раніше взагалі не зустрічалися в слідчо-судовій практиці. Зокрема, це кіберзлочини, які вже сьогодні скоюються в світовому космічному просторі, а також кіберзлочини, які скоюються з використанням новітніх засобів, методів і технологій електронного інтелекту.

Міждержавна кіберзлочинність

У сучасних умовах стрімкий розвиток інформаційних технологій у світі та необхідність обміну інформацією через використання глобальної інформаційної мережі Інтернет створюють сприятливий клімат для злочинних посягань: привласнення коштів з банківських рахунків інших осіб, у тому числі й на території інших держав, зокрема кібератаки, здійснені на Пентагон та інші держустанови США, відключення систем електропостачання в західних регіонах України, блокування діяльності аеропорту у Варшаві тощо свідчить про реальні загрози світового маштабу. Беззаперечно, що кіберзлочини сьогодні вже набули транскордонного, транснаціонального, трансконтинентального, планетарного характеру, а тому міжнародна спільнота, враховуючи можливі глобальні негативні наслідки цього соціального явища, намагається постійно контролювати й мінімізувати їх посягання на міждержавні політичні, дипломатичні, економічні, екологічні відносини.

Зокрема, базовим документом запобігання і протидії міжнародній кіберзлочинності для європейських країн є Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність від 23.11.2001 р. та Додатковий протокол до неї від 28.01.2003 р. Сьогодні ця конвенція є дієвим правовим фундаментом для розробки й удосконалення відповідного законодавства європейських держав.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Захистити чиновника, або Як руйнується стабільність держслужби

Віктор ТИМОЩУК, головний експерт напряму з покращення якості надання адміністративних послуг програми «U-LEAD з Європою»

Як відомо, одним із перших турбо-рішень нової влади став закон про так зване перезавантаження влади. Основною причиною його ухвалення називали (можливий) саботаж реформ з боку державного апарату. А головними ворогами реформ — працюючих нині чиновників.

Проте, чи правильно поставлений діагноз? Нова влада, мабуть керуючись добрими намірами, все ж припустилася помилки. При чому цю помилку роблять усі «нові влади». Для кожної з них атака на працюючих державних службовців – це насамперед можливість розставити на посадах «своїх» людей, професійність яких вважається не важливою. І взагалі, в Україні культивується вкрай шкідливий стереотип, що чиновники (і державні службовці, і службовці місцевого самоврядування) «нерозумні», «ледачі», «корумповані». Хоча з мого досвіду (може пощастило) абсолютна більшість службовців – люди компетентні, віддані справі й доброчесні. Просто політикам вигідно списувати свою безпорадність і помилки на «поганих чиновників».

Час припинити цю шкідливу практику. Треба повернути повагу до професії державного службовця. Переконаний, що й сьогоднішні службовці, в тому числі «свіжа кров» у більшості нових директоратів міністерств та секретаріату уряду спроможні вирішувати найскладніші завдання. Тільки політики повинні ставити правильні цілі, а ще краще – разом із державними службовцями фахово ідентифікувати проблеми та у відкритий (інклюзивний) спосіб виробляти найефективніші рішення.

Натомість нашу державну службу вкотре торпедують. Поряд із вдалими «технічними правками» 19 вересня 2019 року «перезавантаженням» у законі «Про державну службу» зроблено кілька системних помилок. Найперша – руйнується стабільність державної служби, тобто захист державних службовців від довільно-свавільних звільнень. Хоча без стабільності ніколи не буде ні досвіду та професійності, ні служіння суспільству. Незахищений службовець змушений лише прислужувати керівникам, і не кожен зможе сказати «ні» нерозумній чи незаконній вказівці, якщо службовця не захищає закон. Та ініціатива в такій атмосфері не вітається.

Хоча досвід мав би навчити. Адже в нас при кожній зміні президентів, парламентів, урядів – починалися «чистки» та «зміни команд». Це призвело до суттєвого ослаблення державної служби в Україні. Закон 2015 року нарешті встановив певні запобіжники цьому. І головним мав бути захист усього корпусу державних службовців через захист топ-керівників (посади категорії «А») від довільного звільнення. Точніше – для звільнення треба мати підставу й переконати в ній спеціальний орган, комісію з питань вищого корпусу держслужби. Але нова влада, навіть маючи всюди тотальний контроль, на жаль, вирішила, що «заморочуватися» з процедурами – це втрата часу.

Тепер звільняти держслужбовців з посад категорії «А» можна на вільний розсуд політиків. Без згоди цієї комісії (хоча остання стає майже «кишеньковою»). Більше того, кожна наступна нова влада (чи навіть керівник органу) отримали право на «4-місячні» кадрові чистки. І це не разова (перехідна) норма, а постійне правило! Також законом погіршено захист службовців від звільнень при ліквідації органу (раніше була спрямованість на їх збереження у держслужбі та переведення на інші вакантні посади), скорочено строки попередження при зміні істотних умов служби (тепер 30 днів, замість 2-х місяців) тощо. При тому що й раніше, і нині більшість ліквідацій/реорганізацій є формальними, і вправно використовуються для кадрових «чисток».

Для багатьох людей така «розправа» над чиновниками може виглядати жаданою. Хоча більшість критиків за місячну зарплату чиновника і день би не попрацювали на тій посаді. Адже в умовах суттєвих обмежень (е-декларування, заборона сумісництва тощо), зарегульованості життя, постійних змін – черга на державну службу і так не стоїть. Не плутаймо з політичними посадами та окремими «хлібними» службами-інспекціями.

Інша системна помилка закону – руйнування інституту конкурсів на державну службу. Те, чим, власне, пишалися в 2015 році – призначення на будь-яку посаду державної служби тільки за результатами відкритого конкурсу – тепер знівельовано. Так, на практиці були проблеми й конкурсну процедуру треба було вдосконалювати. Але за новими змінами суб’єкту призначення (тобто політикам чи іншому керівнику) подається «до 5 кандидатур» на вибір. І далі жодного рейтингу чи обґрунтування вибору. Це можна назвати свавіллям. Також тут і корупційні ризики.

Новій владі треба також пам’ятати, що цими змінами будуть користуватися і наступники. Так само як і колись Петру Олексійовичу треба було розуміти, що «поправки Герасимова» про виведення у 2017 році голів місцевих держадміністрацій з корпусу державної служби (що, мабуть, робилося для акумулювання адмінресурсу на майбутніх виборах) негативно вплине на стабільність та професійність усієї виконавчої влади на місцях, особливо у виборчий рік.

До речі, то був перший негативний удар по реформі державної служби. Нарешті, нині не зрозуміло як за новими змінами спрацює «контрактна служба» та інші експерименти. Хоча деструктивну роль різних систем оплати праці в одному органі та «зловживань преміями» не помітити важко. І цю практику пролонгують та поглиблюють.

Позитивом теперішньої ситуації можна вважати лише те, що в нової влади є можливість виправляти свої помилки, до того ж, оперативно. І в цій частині нічого кращого, аніж створення сталих правил та еволюційний розвиток спроможних інституцій цивілізований світ не знає. Тим паче, такого унікального шансу на системні зміни як у Президента, що прийшов «на один строк», не було ніколи.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.