Connect with us

Думка експерта

ВІДНОВЛЕННЯ ДОВІРИ ДО БАНКІВ

Закінчення. Початок

Шостого вересня у Київському регіональному центрі НАПрНУ відбувся круглий стіл на тему «Відновлення довіри до банків», в якому взяли участь, зокрема, віце-президент — керівник Київського регіонального центру НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор Наталія Кузнєцова; екс-голова Національного банку України Володимир Стельмах; голова Ради Асоціації українських банків, доктор економічних наук Станіслав Аржевітін; академік НАПрНУ, професор НАВС Василь Шакун та інші знані науковці і практики. Нижче подаємо окремі з доповідей, на наш погляд, досить актуальні, що прозвучали під час круглого столу.

Олена КОХАНОВСЬКА: «Наявність правонаступництва при зміні назви юридичної особи»

Положення статті 104 Цивільного кодексу України регламентують порядок припинення юридичної особи. Так, відповідно до її положень, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників.

Аналогічну правову конструкцію закладено до статті 512 ЦК України, яка визначає підстави заміни кредитора у зобов’язанні. Так, кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов’язку боржника третьою особою.

Кредитор у зобов’язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов’язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. Правовим ефектом настання юридичних наслідків, визначених у статтях 104, 512 ЦК України, є правонаступництво новим учасником цивільних відносин прав і обов’язків сторони, яка вибула в результаті її припинення як учасника цивільних відносин або заміни в зобов’язанні іншою.

Відновлення стану цивільного відношення забезпечується через трансформацію найбільш вагомого компоненту забезпечення його результативності — через трансформацію учасника цивільного відношення. При цьому така трансформація відбувається в найменш вразливий спосіб забезпечення стабільності цивільного обороту. Вказане досягається шляхом сукцесії комплексу суб’єктивних цивільних прав і юридичних обов’язків втраченого учасника цивільних відносин та нової особи. В такий спосіб забезпечується стабільність цивільного відношення. Кореляція відбується виключно на рівні його учасника, шляхом заміни одного іншим, що супроводжується транслятивним правонаступництвом.

Таким чином, правонаступництвом є перехід прав та обов’язків учасника цивільних правовідносин до іншої особи, що обумовлено об’єктивним спотворенням структури такого правовідношення (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) або суб’єктивною необхідністю його зміни (відступлення права вимоги тощо). Відповідно до статті 90 ЦК України юридична особа має найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» такі відомості про юридичну особу як її найменування містяться в Єдиному державному реєстрі. Наведене свідчить, що назва юридичної особи є її необхідною ознакою, яка забезпечує участь у цивільному обороті від свого імені та слугує засобом її індивідуалізації, що дозволяє від окремити її від інших юридичних осіб. Назва юридичної особи в процесі її «життєдіяльності» може зазнати змін.

Зміна назви юридичної особи проявляється в її зовнішній літеральній корекції. Така корекція впливає на ідентифікацію юридичної особи в цивільному обороті. При цьому важливо підкреслити, що в результаті зміни назви юридичної особи структура цивільних правовідносин не страждає, отже, не відбувається деформація учасника цивільних відносин. Зміна назви юридичної особи має наслідком проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, пов’язаних зі зміною назви. Таким чином, зміна назви юридичної особи не тягне на собою правонаступництва в зв’язку з відсутністю правонаступника — нового учасника цивільних відносин, якому мають перейти права та обов’язки особи, яка вибула, та юридичної незмінності правопопередника учасника цивільних відносин, який вибуває зі складу учасника цивільного відношення.

Наведеної теоретичної позиції притримуються судові органи при розгляді судових справ. Так, відповідно до пункту 1.4. Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» звернута увага господарських судів, що сама лише зміна найменування юридичної особи не означає її реорганізації, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма даної особи. Відповідну правову позицію у справі сформував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (постанова Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 812/10224/13-а; постанова Верховного Суду від 7 березня 2018 року у справі № К/9901/10396/18). Так, Вищою судовою інстанцією встановлено, що згідно із частиною 1 статті 104 ЦК України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників.

Відповідно, правонаступництво відбувається в разі припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення).

Анатолій КОСТРУБА: «Стягнення коштів за кредитним договором кредитодавцем, який позбавлений банківської ліцензії»

Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язуються надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. За своєю правовою природою кредитний договір є видом договору позики. Родова приналежність кредитного договору до позики підкреслюється нормативним положенням про субсидіарне застосування норм цивільного законодавства України про позику. Так, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено параграфом 2 і не випливає із суті кредитного договору.

Метою кредитного договору є передання та використання грошових коштів. Водночас кредитний договір специфікований серед інших договірних форм наступними характерними для нього ознаками. По-перше, кредитний договір має платний характер; По-друге, об’єктом кредитного договору є грошові кошти. По-третє, він побудований за моделлю консенсуального договору: вважається укладеним з моменту підписання договору.

Нарешті, цей договір передбачає надання фінансових послуг на професійній основі, тому його стороною (кредитодавцем) виступає юридична особа спеціалізовано-професійного профілю. В теорії цивільного права України така юридична особа отримала назви «фінансова установа», чи «банк». Відповідне теоретичне положення знайшло свого нормативного закріплення в спеціальних актах цивільного законодавства України. Так, у статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що фінансова установа — це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.

Ускладнення правового статусу сторони кредитного договору (кредитодавця) обумовлено тим, що відповідно до статті 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» банківська діяльність підлягає ліцензуванню. Право на надання як банківських, так і інших фінансових послуг юридична особа здобуває з моменту отримання відповідної ліцензії. Та юридична особа, яка за характером предметно-професійної діяльності надає, окрім фінансових, також і банківські послуги, наділяється відповідним правом з моменту внесення відомостей про неї до Державного реєстру банків.

Під такими фінансовими послугами, з отриманням права на надання яких банк, інша фінансова установа наділяється спеціальною правоздатністю, розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Крім фінансових послуг, банк також надає й інші банківські послуги.

Надання фінансових послуг, у тому числі й банківських, зокрема кредитних операцій, перелік яких встановлений в пункті 3 частини третьої статті 47 та частині 1 статті 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність», в контексті статті 1054 Цивільного кодексу України передбачає вчинення активної дії юридичної особи, яка є банком, на користь позичальника. Так, ліцензуванню підлягає виключно діяльність банку або іншої фінансової установи з надання відповідних послуг, перелік яких визначений у статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та статтях 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Отримання зустрічного задоволення від наданої банківської або іншої фінансової послуги банком від її замовника ліцензуванню, в спосіб, визначений нормами наведених нормативно-правових актів, не підлягає. Слід також додати наступне. Підстави припинення зобов’язань встановлені статтями 598–609 Цивільного кодексу. Серед наведених у ЦК України відсутня така стаття як втрата права. Актами спеціального законодавства України, які регламентують сферу банківської діяльності, також не передбачено в якості підстав припинення зобов’язання з повернення кредиту відповідно до умов кредитного договору відкликання банківської ліцензії та виключення банку з Державного реєстру банків.

Відкликання банківської ліцензії може бути підставою для розірвання раніше укладеного кредитного договору, зокрема договору кредитної лінії відповідно до умов Цивільного кодексу України, але не припиняє зобов’язання з повернення кредиту позичальником. Таким чином, надання позичальнику кредиту відповідно до умов кредитного договору можливо виключно банком або іншою фінансовою установою як виду юридичної особи, яка займається професійною діяльністю в цій сфері, в той час як його повернення в строк, встановлений кредитним договором, не обумовлено необхідністю збереження кредитодавцем відповідного правового статусу.

Отже, ставити питання про застосування до спірних кредитних правовідносин сторін вимог статті 526 Цивільного кодексу України за аналогією закону помилково, оскільки наявність або відсутність у кредитодавця банківської ліцензії, так само, як і наявність чи відсутність у Державному реєстрі банків відомостей стосовно нього, не позбавляє позичальника зобов’язання виконати це зобов’язання належним чином на користь сторони. Тобто стаття 526 Цивільного кодексу України підлягає прямому застосуванню до спірних кредитних правовідносин.

Олег МАЛІНЕВСЬКИЙ: «Судовий нагляд та дискреція НБУ: межі перегляду, підстави та наслідки рішень Національного банку України про тимчасову адміністрацію і ліквідацію банків»

Аналізуючи судову практику Верховного Суду у справах, у яких були скасовані рішення Національного банку України (далі — НБУ) та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) щодо віднесення банку до категорії неплатоспроможних та введення тимчасової адміністрації (зокрема банки — «ЗлатаБанк», «Капітал», «Укрінбанк»), вбачається за можливе виділити одразу кілька сформованих ВС правозастосовчих положенть.

Щодо судового втручання в дискрецію регулятора

Перевіривши та скасувавши рішення НБУ, ВС тим самим підтвердив, що дискреція регулятора не є абсолютною й може бути перевірена судом. При цьому саме суд є основним незалежним суб’єктом контролю дій регулятора.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, вміщеному у постанові у справі № 910/23000/17 від 2 липня 2019 року, зазначено, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися органом свавільно, а суд повинен мати можливість переглянути рішення, прийняті на підставі реалізації цих дискреційних повноважень, що є запобіжником щодо корупції та свавільних рішень в умовах максимально широкої дискреції державного органу.

Така позиція повною мірою відповідає і висновкам ЄСПЛ. «У випадках, коли рішення, прийняті адміністративними органами влади, що визначають права та обов’язки цивільного характеру, самі по собі не відповідають вимогам статті 6 Конвенції, необхідно, щоб такі рішення в подальшому підлягали контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» та забезпечує гарантії цієї статті (див. рішення у справах «Альберт і Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium), від 10 лютого 1983 року, Серії А No 58, пункт 29, «Ортенберг проти Австрії» (Ortenberg v. Austria), від 25 листопада 1994 року, Серії А No 295­В, пункт 31, та «Брайан проти Сполученого Королівства» (Bryan v. the United Kingdom), від 22 листопада 1995 року, Серії А No 335­А, пункт 40).

Суд також вважає, що дія, яка призвела до таких серйозних наслідків, може бути правомірною лише за умови, що вона здійснюється після чи підлягає певній перевірці під час судового розгляду, який надає відповідному банку обґрунтовану можливість представити свою справу компетентному органу влади з метою ефективного оскарження згаданих заходів («Капітал банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria).

Щодо правової природи 180-денного строку

180-­денний строк з моменту визнання банку проблемним, протягом якого він повинен привести свої нормативи в норму, може бути достроково перерваний НБУ шляхом введення тимчасової адміністрації лише у виняткових випадках. Частина 1 ст.75 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачає перелік підстав для віднесення банку до категорії проблемних. Відповідно до ч. 5 ст. 75 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», проблемний банк у строк до 180 днів зобов’язаний привести свою діяльність у відповідність до вимог законодавства, у тому числі нормативно­правових актів Національного банку України.

Проте законодавцем не передбачено право застосування Національним банком України своїх дискреційних повноважень, передбачених ст. 76 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до завершення 180­денного строку без достатніх на це підстав (свавільно). Тобто Національний банк України повинен ретельно проаналізувати діяльність проблемного банку на предмет виявлення обставин та фактів, які можуть свідчити про очевидно протиправні дії менеджменту банку (виведення активів тощо), або обставини, які обґрунтовано доводять, що жодні подальші заходи не призведуть до відновлення фінансового становища банку (тобто спроби відновити фінансове становище такого проблемного банку є безнадійними).

Щодо суб’єктів подання позову

Право на звернення до суду щодо оскарження рішення НБУ щодо тимчасової адміністрації чи ліквідації має акціонер (акціонери) із сукупною часткою в статутному капіталі банку 10% та вище, сам банк або його правонаступник.

Щодо дотримання внутрішніх процедур

При визнанні протиправним та скасуванні рішення НБУ про введення тимчасової адміністрації чи ліквідації суд враховує, чи були дотримані внутрішні процедури регулятора, в тому числі чи були отримані необхідні погодження органів управління НБУ.

Щодо способів захисту

Визнання протиправним і скасування рішення НБУ є належними і достатнім способом захисту прав позивача (банку, його акціонера тощо). Скасування рішення НБУ в судовому порядку виключає продовження процедури тимчасової адміністрації\ліквідації, у зв’язку із відсутністю будь­яких юридичних підстав. Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України в разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Згідно з пунктом 19 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України в цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: індивідуальний акт — акт (рішення) суб’єкта владних повноважень, виданий (прийнятий) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Таким чином, законодавство України передбачає прямий і чіткий спосіб захисту у випадку оскарження індивідуального акта: визнання його протиправним та скасування.

Василь ШАКУН: «Притягнення винних до кримінальної відповідальності сприятиме відновленню довіри до банків»

Відновлення довіри до банків, окрім уже зазначених раніше механізмів, лежить також у площині, яка в кримінальному праві визначається як відповідальність за злочин. Суспільство має побачити реальні дії з боку органів кримінальної юстиції щодо притягнення до кримінальної відповідальності колишніх і нинішніх керівників Національного банку України за системну банківську кризу, знецінення національних грошей, що стало джерелом нестабільності й гальмування розвитку економіки, зростання безробіття, поглиблення бідності та загострення соціально­політичних ризиків.

У цих умовах Голова Національного банку В. Гонтарєва не запропонувала суспільству стратегічне бачення й цілісний комплекс дій, спрямованих на вихід з кризи та прискорення економічного зростання, що об’єднало б суспільство, підвищило довіру до влади й визначило шлях консолідації зусиль. В умовах зовнішньої воєнної агресії такий стан має глибокі критичні наслідки для держави. Навпаки, в своїх публічних виступах, зокрема й із трибуни Верховної Ради України, вона відстоювала так зване «очищення» банківської системи, посилаючись на якісь міфічні, а може й ні, рекомендації міжнародних фінансових установ. І це за умови різкого загострення банківської кризи під впливом форс­мажорних зовнішньополітичних чинників та шоків з боку неправильних дій монетарного регулятора, які привели до трикратної девальвації гривні і перетворення банківської кризи в системну.

Між тим, коли суди почали ухвалювати рішення щодо незаконних дій Національного банку України, його Голова В. Гонтарєва письмово й усно називала такі рішення замовними і необґрунтованими, вчиняючи тиск на суди. Як відомо, підставою таких судових рішень були системні порушення з боку Правління НБУ при прийнятті рішення щодо неплатоспроможності банків. А як би реагувала пані В. Гонтарєва, якби суд ухвалював рішення в неповному складі? Таке навіть нікому в голову у судовій системі не може прийти, а в Національному банку України — може.

Більше того, системні ризики банківської системи, економіки України і суспільства в цілому значною мірою обумовлені протиріччям між надзвичайно потужними важелями, сконцентрованими в руках керівника Національного банку, які миттєво та масштабно впливають на рівень життя кожного громадянина й умови ведення бізнесу (через валютний курс, ціни, надійність депозитів та вартість кредитів) і слабкими можливостями контролю за їх застосуванням з боку суспільства. Суспільна ціна помилок такої офіційної особи (яка не є обраною всенародно або на засадах відкритого конкурсу) настільки висока, що становить найбільші системні ризики і для банківської системи, і для економіки, і для кожної української родини. Тому для зниження системних ризиків та соціально­політичної напруги в Україні надзвичайно важливим є вдосконалення порядку призначення і підзвітності керівника Національного банку, а також створення правових механізмів забезпечення відповідності оперативних дій НБУ визначеним Радою НБУ стратегічним завданням.

Кримінальні провадження, які розслідуються НАБУ, ДБР і Генеральною прокуратурою стосовно окремих епізодів порушень з боку колишніх і нинішніх керівників НБУ, більше нагадує виставу, ніж комплекс системних, послідовних процесуальних дій. Взагалі, з урахуванням наслідків для економіки України, спричинених умисними діями колишньої голови НБУ В. Гонтарєвої, такі дії можна кваліфікувати як державну зраду. Аби в майбутньому таке не повторилося, слід законодавчо закріпити відповідальність голови НБУ за діяльність Національного банку, зокрема за невиконання Основних засад грошово­кредитної політики та основних функцій НБУ, визначених у Законі «Про Національний банк України».

Висновки та рекомендації

  1. Виведення банку з ринку не виключає можливих зловживань з боку Національного банку України, що має наслідком визнання дій державного регулятора неправомірними.
  2. Відновлення банківської ліцензії в разі визнання процедури її відкликання та виведення банку з ринку неправомірною не має економічних передумов і нормативних підстав. Юридична особа, яка була неправомірно позбавлена банківської ліцензії та виключена з Державного реєстру банків, не може здійснювати банківську діяльність.
  3. Банківська установа, яка позбавлена банківської ліцензії та виключена з Державного реєстру банків не може мати в своїй назві слова «банк». Юридична особа зобов’язана змінити найменування, виключивши зі своєї назви це слово. Зміна назви юридичної особи не призводить до правонаступництва. Правонаступництво виникає в разі зміни сторони в зобов’язанні.
  4. Припинення банківської діяльності не виключає виконання зобов’язань такою юридичною особою за укладеними договорами, окрім зобов’язань, виконання яких передбачає наявність банківської ліцензії.
  5. Захист інтересів вкладників банку, банківська ліцензія якого була неправомірно відкликана та щодо якого прийняті неправомірні процедури виведення банку з ринку, забезпечуються таким банком, його активами відповідно до укладених договорів. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб не здійснює адміністрування банком, щодо якого не введені відповідні процедури, встановлені Законом України «Про гарантування вкладів фізичних осіб».
  6. Припинення банківської діяльності не виключає виконання зобов’язань боржниками такої юридичної особи за укладеними договорами, окрім зобов’язань, виконання яких передбачає наявність у юридичної особи банківської ліцензії.
  7. Захист інтересів банківської установи, яка була протиправно позбавлена банківської ліцензії та виведена з ринку, забезпечується виконанням боржниками своїх зобов’язань перед такою юридичною особою відповідно до умов укладених договорів.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Запобіжники земельної реформи: як вони працюють у ЄС?

Максим ОЛЕКСІЮК,
партнер юридичної фірми
«ВТС консалтинг

Метою запровадження ринку землі повинно стати залучення широких верств українців у фермерство задля збільшення кількості економічно самодостатніх громадян. Чи розуміє це уряд?

Під час обговорення рішення ЄСПЛ у справі «Зелечук і Цицюра проти України» ніхто не звернув уваги, що суд узагальнив практику обмежень на ринку землі на прикладі європейських держав і вивів загальноприйнятні цілі обмежень. Мова йде про ефективне користування землею, уникнення надмірної концентрації земельної власності, залучення до місцевого сільського життя та фермерства. Тож обираючи модель ринку, варто було би врахувати висновки ЄСПЛ, щоб результат тяжів до європейського з багатомільйонним прошарком заможних фермерів, ефективним та екологічно відповідальним господарством, а не до досвіду Аргентини, Бразилії, Ефіопії чи Мадагаскару, де все відбулося навпаки.

Жодна європейська країна не має ринку землі без суттєвих обмежень, це доведено ЄСПЛ. Ми заборонили продаж частини аграрної землі — європейці суттєво обмежують її придбання. Обмежують так, що доступ до агровиробництва в Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції та Англії набагато складніший, ніж в Україні.

На відміну від України, де аграрну землю недорого і без обмеження кількості можуть орендувати навіть іноземці чи іноземні юридичні особи, в більшості держав ЄС отримати землю в обробіток може лише особа, що займається фермерством у цій країні певну кількість років, інколи навіть вимагається спеціальна освіта. В Австрії, Франції, Німеччині, Угорщині, Литві, Норвегії, Польщі, Словаччині, Словенії та Швеції для передавання права власності на сільськогосподарську землю потрібний дозвіл спеціального органу державної влади. В деяких випадках для отримання дозволу претендент мусить надати гарантії власноручного обробітку землі, а інколи — і проживання на цій землі. У багатьох країнах Євросоюзу іноземці не мають права купувати сільськогосподарські землі. Та ж Польща лише недавно дозволила купівлю земель громадянам ЄС.

Коли кажуть, що взірцем агровиробництва для України повинна бути Польща, Німеччина або Франція, а ринок землі мусить бути без обмежень, — це щонайменше маніпуляція. Саме вказані обмеження створили основу для непоганого існування великого класу фермерів, понад 2 млн в тій же Польщі, які забезпечують свої сім’ї, сплачують податки і не навантажують систему соціальної допомоги. Парафразом встановлених ЄСПЛ цілей може бути таке: обмежену кількість землі може придбати лише громадянин, який довів свою здатність ефективно вести сільськогосподарське виробництво (для початку на орендованій землі), гарантує власноручне ефективне використання придбаної землі та є залученим до місцевого сільського життя, тобто проживає в цій місцині та підтримує громаду. Натомість проведене в Україні розпаювання землі призвело до низки негативних наслідків. Земля належить здебільшого (90%) тим, хто її не обробляє та не має наміру це робити. Розділення поля на дрібні паї, що не мають окремого під’їзду, зменшує ліквідність цих ділянок та потенційний дохід теперішніх власників від продажу і збільшує прибуток тих, хто агрегує ці ділянки для перепродажу.

Перепродаж земель, об’єднаних у ліквідні масиви, відбуватиметься за кордоном шляхом продажу компаній, яким належать ці ділянки. Тому обіцяних фантастичних надходжень грошей в Україну від продажу землі не буде. Це не припущення — так продаються всі значні об’єкти в Україні.

Дописувачі з теми ринку землі часто називають аграрні холдинги противниками ринку, мовляв, вони платять мізерну орендну плату, а ринок її підвищить. Проте холдинги є природними агрегаторами землі, бо вони є держателями головного обтяження ділянки — оренди, яка зберігає свою чинність під час продажу землі. Який сторонній інвестор купуватиме ділянку, яка на 25 років передана холдингу в оренду за 50 дол. за га та ще й оточена землями цього підприємства? Так, оренда колись закінчиться, але не одночасно всіх ділянок на полі, тому ситуація, коли єдиним потенційним покупцем цієї землі є аграрний холдинг, може тривати вічно.

Отже, саме в холдингів найбільші шанси викупити неліквідні паї за розрахованою Світовим банком низькою ціною (до 1,5 тис. дол), сформувати ліквідні масиви, а потім продовжити господарювати або продати інвестору з «довгими» грошима, наприклад, західному інвестиційному фонду за «польською» ціною 16–20 тис. євро.

Саме аграрним холдингам невигідне дотримання критеріїв обмежень ринку землі, які сформулював ЄСПЛ та які застосовуються в країнах Євросоюзу. Структура власників найбільших аграрних холдингів, які після черги криз та банкрутств змінили своїх бенефіціарів, дає розуміння сценаріїв викупу землі. Теза про відсутність грошей у холдингів на це легко відкидається готовністю фінансових інститутів кредитувати агрегаторів під іпотеку їх земельних банків. До того ж, тільки 10,4% власників паїв мають намір негайно продати їх після зняття мораторію. Багато хто з них думає, що почекає підняття ціни до польського рівня, а тоді продасть на якомусь уявному вільному ринку з великою кількістю покупців. Натомість покупець буде лише один — холдинг, що орендує цю та сусідні ділянки.

Можна також ірраціонально сподіватися, що покупці не стануть вдаватися до фізичного «заохочення» селян до продажу землі, як це відбувається в Бразилії. У нас же правова держава, рейдерство відсутнє, судова і правоохоронні системи працюють «як годинник», а кадастр з реєстрами — взагалі «неприступна скеля».

У Сполучених Штатах вже звернули увагу на ріст частки землі у власності тих, хто її не обробляє, а лише здає в оренду (30% у 2017 році). Через негативні економічні та екологічні наслідки придбання землі інституційними інвесторами деякі штати уже заборонили або суттєво обмежили придбання землі іноземцями.

Польща посилює регулювання ринку землі, викуповуючи ділянки через державну установу та заборонивши придбання землі з метою отримання прибутку. Україна ж тільки збирається прикластися лобом до «граблів» нерегульованого ринку. Можуть спитати, чому це все повинно хвилювати більшість громадян, які не мають паїв? А ось чому. Відкриваючи ринок без правил, ми створимо мільйони людей, що не матимуть пасивного доходу із землі, а покладатимуться на солідарну пенсійну систему і субсидії. Їх оплатять ті, хто не брав участі в святі безоплатного розпаювання земель, відібраних у законних власників у минулому столітті.

Запровадження ринку повинно залучити широкі верстви українців у фермерство як приватну ініціативу, що збільшує кількість економічно самодостатніх громадян. Така стратегія є довготривалою на відміну від збільшення ВВП завдяки разовому продажу землі інвестиційним фондам. Та чи знайдеться в Україні уряд, який мислить далі своєї каденції або бюджетного року? У Польщі — знайшовся.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформа САП: відтермінувати, але не забути?

Віталій ГАДЕЛІЯ,
юрист Statewatch, адвокат

Два місяці триває реформа органів прокуратури, яка включає в себе атестацію прокурорів усіх рівнів — від Генеральної прокуратури до підрозділів на місцевому рівні.

Про перебіг відбору в Офіс Генерального прокурора написано достатньо, тому немає сенсу дублювати меседжі. Власне кажучи, команда Statewatch ще на початку 2019 року була зосереджена виключно на одному підрозділі — Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі, — який вищезазначені зміни не зачіпають.

Безумовно, незалежність прокурорів є однією з найболючіших проблем української прокуратури. Відповідно до позиції Консультативної ради європейських прокурорів незалежність і автономність прокурорів є невід’ємною частиною незалежності судової гілки влади. Більшість експертів зазначають, що питання незалежності особливо гостро проявлялось у випадку функціонування САП. Також вони одностайні, що це питання має два виміри — інституційний (рівень усієї САП) та операційний (рівень кожного окремого прокурора).

Про це зазначав наш колега Володимир Петраковський. На його думку, утворення САП у вигляді самостійного структурного підрозділу Генпрокуратури було однією з найбільш грубих помилок антикорупційної реформи. Самостійність статусу підрозділу означає виключно те, що цей підрозділ не входить до складу інших підрозділів. Наслідком такого підходу є те, що двоє заступників керівника САП не є керівниками прокуратури (в розумінні Закону «Про прокуратуру» та КПК). Відповідно, вони не можуть призначати прокурорів у кримінальних провадженнях та приймати процесуальні рішення, які стосуються спеціальних суб’єктів — адвокатів, суддів, депутатів місцевих рад, міських голів та інших. Крім того, через статус структурного підрозділу наразі САП не має автономії в адміністративному, матеріально-технічному та бюрократичному (найширший сенс) аспектах.

Представниками профільних організацій (Statewatch, ЦПК, Transparency International Ukraine) ще влітку було розроблено законопроєкт, що і визначає місце САП у системі прокуратури України як спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, що буде самостійним органом прокуратури на правах обласної прокуратури.

Проте після цієї розробки відбулися доопрацювання документа, про які варто було б згадати. В останній версії драфту законопроєкту додано положення про те, що керівник САП визначає порядок автоматизованого розподілу кримінальних проваджень між прокурорами САП. Тобто фактично надали можливість розподіляти справи в ручному режимі. Для справжнього унезалежнення в статті 17 проекту закону варто було б передбачити, що письмові накази адміністративного характеру, пов’язані з організаційними питаннями діяльності САП та відповідних прокурорів, не можуть бути видані Генеральним прокурором без погодження з керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Також керівнику САП, керівникам відповідних прокуратур, першим заступникам та заступникам надали право координувати діяльність правоохоронних органів у вигляді координаційних рад за участю правоохоронців. Прийняті рішення на цих нарадах будуть обов’язковими для правоохоронців.

У драфті документа прописані вимоги до осіб, котрі хочуть бути прокурорами Офісу Генпрокурора. Зокрема, ними можуть бути громадянини України з вищою юридичною освітою, які володіють українською мовою, а до прокурора САП додатково додано вимогу бути компетент ним та доброчесним. Цікавими також є зміни до порядку проведення конкурсу. У статі 28-1 урізано деталізацію про проведення конкурсу, натомість для 3-х представників громадських організацій збільшено з 2 до 3 років вимогу участі в антикорупційній діяльності, виключивши ті організації, котрі займаються правозахисною діяльністю та інституційними реформами.

Зі статті 29-1 зникло положення про спеціальну перевірку кандидатів, а також прописали більш детальну статтю 39 щодо порядку призначення прокурора на адміністративну посаду. У статті 39-1 додано, що керівником САП може бути особа з досвідом роботи саме в галузі кримінального права та процесу не менше п’яти років (адвокату, наприклад, буде важко довести, що саме в галузі кримінального права і процесу він має 5 років стажу). Але прибрали вимогу щодо володіння українською мовою, а також змінили концепцію формування конкурсної комісії.

В остаточній версії проєкту закону саме Генпрокурор призначає членів конкурсної комісії, а не Рада прокурорів України. Причому 3-х членів він призначатиме від Ради прокурорів, а 3-х — від міжнародних донорів. Хоча, як варіант, можна було б прописати, щоб усі члени були від міжнародних донорів і призначалися Радою прокурорів. Також в останній версії законопроєкту прибрано положення про можливість участі члена конкурсної комісії у вигляді відео-конференції. Також зникло положення про оприлюднення регламенту й щодо встановленої винагороди членам конкурсної комісії.

Замість висновку

Загалом концепція реформування САП має бути більш ґрунтовною. Це необхідно для того, щоб відповідні прокурори мали повну незалежність у контексті процесуального керівництва розслідуваннями злочинів, що віднесені Кримінальним процесуальним кодексом до підслідності НАБУ (Національного антикорупційного бюро України). Зрештою, законопроєкт ще не внесено в Раду, а тому до нього потрібно обов’язково повернутися після проведення реформи Генпрокуратури, яка згодом стане Офісом Генерального прокурора.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.