ВІДНОВЛЕННЯ ДОВІРИ ДО БАНКІВ

Закінчення. Початок

Шостого вересня у Київському регіональному центрі НАПрНУ відбувся круглий стіл на тему «Відновлення довіри до банків», в якому взяли участь, зокрема, віце-президент — керівник Київського регіонального центру НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор Наталія Кузнєцова; екс-голова Національного банку України Володимир Стельмах; голова Ради Асоціації українських банків, доктор економічних наук Станіслав Аржевітін; академік НАПрНУ, професор НАВС Василь Шакун та інші знані науковці і практики. Нижче подаємо окремі з доповідей, на наш погляд, досить актуальні, що прозвучали під час круглого столу.

Олена КОХАНОВСЬКА: «Наявність правонаступництва при зміні назви юридичної особи»

Положення статті 104 Цивільного кодексу України регламентують порядок припинення юридичної особи. Так, відповідно до її положень, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників.

Аналогічну правову конструкцію закладено до статті 512 ЦК України, яка визначає підстави заміни кредитора у зобов’язанні. Так, кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов’язку боржника третьою особою.

Кредитор у зобов’язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов’язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. Правовим ефектом настання юридичних наслідків, визначених у статтях 104, 512 ЦК України, є правонаступництво новим учасником цивільних відносин прав і обов’язків сторони, яка вибула в результаті її припинення як учасника цивільних відносин або заміни в зобов’язанні іншою.

Відновлення стану цивільного відношення забезпечується через трансформацію найбільш вагомого компоненту забезпечення його результативності — через трансформацію учасника цивільного відношення. При цьому така трансформація відбувається в найменш вразливий спосіб забезпечення стабільності цивільного обороту. Вказане досягається шляхом сукцесії комплексу суб’єктивних цивільних прав і юридичних обов’язків втраченого учасника цивільних відносин та нової особи. В такий спосіб забезпечується стабільність цивільного відношення. Кореляція відбується виключно на рівні його учасника, шляхом заміни одного іншим, що супроводжується транслятивним правонаступництвом.

Таким чином, правонаступництвом є перехід прав та обов’язків учасника цивільних правовідносин до іншої особи, що обумовлено об’єктивним спотворенням структури такого правовідношення (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) або суб’єктивною необхідністю його зміни (відступлення права вимоги тощо). Відповідно до статті 90 ЦК України юридична особа має найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» такі відомості про юридичну особу як її найменування містяться в Єдиному державному реєстрі. Наведене свідчить, що назва юридичної особи є її необхідною ознакою, яка забезпечує участь у цивільному обороті від свого імені та слугує засобом її індивідуалізації, що дозволяє від окремити її від інших юридичних осіб. Назва юридичної особи в процесі її «життєдіяльності» може зазнати змін.

Зміна назви юридичної особи проявляється в її зовнішній літеральній корекції. Така корекція впливає на ідентифікацію юридичної особи в цивільному обороті. При цьому важливо підкреслити, що в результаті зміни назви юридичної особи структура цивільних правовідносин не страждає, отже, не відбувається деформація учасника цивільних відносин. Зміна назви юридичної особи має наслідком проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, пов’язаних зі зміною назви. Таким чином, зміна назви юридичної особи не тягне на собою правонаступництва в зв’язку з відсутністю правонаступника — нового учасника цивільних відносин, якому мають перейти права та обов’язки особи, яка вибула, та юридичної незмінності правопопередника учасника цивільних відносин, який вибуває зі складу учасника цивільного відношення.

Наведеної теоретичної позиції притримуються судові органи при розгляді судових справ. Так, відповідно до пункту 1.4. Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» звернута увага господарських судів, що сама лише зміна найменування юридичної особи не означає її реорганізації, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма даної особи. Відповідну правову позицію у справі сформував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (постанова Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 812/10224/13-а; постанова Верховного Суду від 7 березня 2018 року у справі № К/9901/10396/18). Так, Вищою судовою інстанцією встановлено, що згідно із частиною 1 статті 104 ЦК України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників.

Відповідно, правонаступництво відбувається в разі припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення).

Анатолій КОСТРУБА: «Стягнення коштів за кредитним договором кредитодавцем, який позбавлений банківської ліцензії»

Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язуються надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. За своєю правовою природою кредитний договір є видом договору позики. Родова приналежність кредитного договору до позики підкреслюється нормативним положенням про субсидіарне застосування норм цивільного законодавства України про позику. Так, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено параграфом 2 і не випливає із суті кредитного договору.

Метою кредитного договору є передання та використання грошових коштів. Водночас кредитний договір специфікований серед інших договірних форм наступними характерними для нього ознаками. По-перше, кредитний договір має платний характер; По-друге, об’єктом кредитного договору є грошові кошти. По-третє, він побудований за моделлю консенсуального договору: вважається укладеним з моменту підписання договору.

Нарешті, цей договір передбачає надання фінансових послуг на професійній основі, тому його стороною (кредитодавцем) виступає юридична особа спеціалізовано-професійного профілю. В теорії цивільного права України така юридична особа отримала назви «фінансова установа», чи «банк». Відповідне теоретичне положення знайшло свого нормативного закріплення в спеціальних актах цивільного законодавства України. Так, у статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що фінансова установа — це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.

Ускладнення правового статусу сторони кредитного договору (кредитодавця) обумовлено тим, що відповідно до статті 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» банківська діяльність підлягає ліцензуванню. Право на надання як банківських, так і інших фінансових послуг юридична особа здобуває з моменту отримання відповідної ліцензії. Та юридична особа, яка за характером предметно-професійної діяльності надає, окрім фінансових, також і банківські послуги, наділяється відповідним правом з моменту внесення відомостей про неї до Державного реєстру банків.

Під такими фінансовими послугами, з отриманням права на надання яких банк, інша фінансова установа наділяється спеціальною правоздатністю, розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Крім фінансових послуг, банк також надає й інші банківські послуги.

Надання фінансових послуг, у тому числі й банківських, зокрема кредитних операцій, перелік яких встановлений в пункті 3 частини третьої статті 47 та частині 1 статті 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність», в контексті статті 1054 Цивільного кодексу України передбачає вчинення активної дії юридичної особи, яка є банком, на користь позичальника. Так, ліцензуванню підлягає виключно діяльність банку або іншої фінансової установи з надання відповідних послуг, перелік яких визначений у статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та статтях 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Отримання зустрічного задоволення від наданої банківської або іншої фінансової послуги банком від її замовника ліцензуванню, в спосіб, визначений нормами наведених нормативно-правових актів, не підлягає. Слід також додати наступне. Підстави припинення зобов’язань встановлені статтями 598–609 Цивільного кодексу. Серед наведених у ЦК України відсутня така стаття як втрата права. Актами спеціального законодавства України, які регламентують сферу банківської діяльності, також не передбачено в якості підстав припинення зобов’язання з повернення кредиту відповідно до умов кредитного договору відкликання банківської ліцензії та виключення банку з Державного реєстру банків.

Відкликання банківської ліцензії може бути підставою для розірвання раніше укладеного кредитного договору, зокрема договору кредитної лінії відповідно до умов Цивільного кодексу України, але не припиняє зобов’язання з повернення кредиту позичальником. Таким чином, надання позичальнику кредиту відповідно до умов кредитного договору можливо виключно банком або іншою фінансовою установою як виду юридичної особи, яка займається професійною діяльністю в цій сфері, в той час як його повернення в строк, встановлений кредитним договором, не обумовлено необхідністю збереження кредитодавцем відповідного правового статусу.

Отже, ставити питання про застосування до спірних кредитних правовідносин сторін вимог статті 526 Цивільного кодексу України за аналогією закону помилково, оскільки наявність або відсутність у кредитодавця банківської ліцензії, так само, як і наявність чи відсутність у Державному реєстрі банків відомостей стосовно нього, не позбавляє позичальника зобов’язання виконати це зобов’язання належним чином на користь сторони. Тобто стаття 526 Цивільного кодексу України підлягає прямому застосуванню до спірних кредитних правовідносин.

Олег МАЛІНЕВСЬКИЙ: «Судовий нагляд та дискреція НБУ: межі перегляду, підстави та наслідки рішень Національного банку України про тимчасову адміністрацію і ліквідацію банків»

Аналізуючи судову практику Верховного Суду у справах, у яких були скасовані рішення Національного банку України (далі — НБУ) та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) щодо віднесення банку до категорії неплатоспроможних та введення тимчасової адміністрації (зокрема банки — «ЗлатаБанк», «Капітал», «Укрінбанк»), вбачається за можливе виділити одразу кілька сформованих ВС правозастосовчих положенть.

Щодо судового втручання в дискрецію регулятора

Перевіривши та скасувавши рішення НБУ, ВС тим самим підтвердив, що дискреція регулятора не є абсолютною й може бути перевірена судом. При цьому саме суд є основним незалежним суб’єктом контролю дій регулятора.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, вміщеному у постанові у справі № 910/23000/17 від 2 липня 2019 року, зазначено, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися органом свавільно, а суд повинен мати можливість переглянути рішення, прийняті на підставі реалізації цих дискреційних повноважень, що є запобіжником щодо корупції та свавільних рішень в умовах максимально широкої дискреції державного органу.

Така позиція повною мірою відповідає і висновкам ЄСПЛ. «У випадках, коли рішення, прийняті адміністративними органами влади, що визначають права та обов’язки цивільного характеру, самі по собі не відповідають вимогам статті 6 Конвенції, необхідно, щоб такі рішення в подальшому підлягали контролю з боку «судового органу, який має повну юрисдикцію» та забезпечує гарантії цієї статті (див. рішення у справах «Альберт і Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium), від 10 лютого 1983 року, Серії А No 58, пункт 29, «Ортенберг проти Австрії» (Ortenberg v. Austria), від 25 листопада 1994 року, Серії А No 295­В, пункт 31, та «Брайан проти Сполученого Королівства» (Bryan v. the United Kingdom), від 22 листопада 1995 року, Серії А No 335­А, пункт 40).

Суд також вважає, що дія, яка призвела до таких серйозних наслідків, може бути правомірною лише за умови, що вона здійснюється після чи підлягає певній перевірці під час судового розгляду, який надає відповідному банку обґрунтовану можливість представити свою справу компетентному органу влади з метою ефективного оскарження згаданих заходів («Капітал банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria).

Щодо правової природи 180-денного строку

180-­денний строк з моменту визнання банку проблемним, протягом якого він повинен привести свої нормативи в норму, може бути достроково перерваний НБУ шляхом введення тимчасової адміністрації лише у виняткових випадках. Частина 1 ст.75 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачає перелік підстав для віднесення банку до категорії проблемних. Відповідно до ч. 5 ст. 75 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», проблемний банк у строк до 180 днів зобов’язаний привести свою діяльність у відповідність до вимог законодавства, у тому числі нормативно­правових актів Національного банку України.

Проте законодавцем не передбачено право застосування Національним банком України своїх дискреційних повноважень, передбачених ст. 76 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до завершення 180­денного строку без достатніх на це підстав (свавільно). Тобто Національний банк України повинен ретельно проаналізувати діяльність проблемного банку на предмет виявлення обставин та фактів, які можуть свідчити про очевидно протиправні дії менеджменту банку (виведення активів тощо), або обставини, які обґрунтовано доводять, що жодні подальші заходи не призведуть до відновлення фінансового становища банку (тобто спроби відновити фінансове становище такого проблемного банку є безнадійними).

Щодо суб’єктів подання позову

Право на звернення до суду щодо оскарження рішення НБУ щодо тимчасової адміністрації чи ліквідації має акціонер (акціонери) із сукупною часткою в статутному капіталі банку 10% та вище, сам банк або його правонаступник.

Щодо дотримання внутрішніх процедур

При визнанні протиправним та скасуванні рішення НБУ про введення тимчасової адміністрації чи ліквідації суд враховує, чи були дотримані внутрішні процедури регулятора, в тому числі чи були отримані необхідні погодження органів управління НБУ.

Щодо способів захисту

Визнання протиправним і скасування рішення НБУ є належними і достатнім способом захисту прав позивача (банку, його акціонера тощо). Скасування рішення НБУ в судовому порядку виключає продовження процедури тимчасової адміністрації\ліквідації, у зв’язку із відсутністю будь­яких юридичних підстав. Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України в разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Згідно з пунктом 19 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України в цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: індивідуальний акт — акт (рішення) суб’єкта владних повноважень, виданий (прийнятий) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Таким чином, законодавство України передбачає прямий і чіткий спосіб захисту у випадку оскарження індивідуального акта: визнання його протиправним та скасування.

Василь ШАКУН: «Притягнення винних до кримінальної відповідальності сприятиме відновленню довіри до банків»

Відновлення довіри до банків, окрім уже зазначених раніше механізмів, лежить також у площині, яка в кримінальному праві визначається як відповідальність за злочин. Суспільство має побачити реальні дії з боку органів кримінальної юстиції щодо притягнення до кримінальної відповідальності колишніх і нинішніх керівників Національного банку України за системну банківську кризу, знецінення національних грошей, що стало джерелом нестабільності й гальмування розвитку економіки, зростання безробіття, поглиблення бідності та загострення соціально­політичних ризиків.

У цих умовах Голова Національного банку В. Гонтарєва не запропонувала суспільству стратегічне бачення й цілісний комплекс дій, спрямованих на вихід з кризи та прискорення економічного зростання, що об’єднало б суспільство, підвищило довіру до влади й визначило шлях консолідації зусиль. В умовах зовнішньої воєнної агресії такий стан має глибокі критичні наслідки для держави. Навпаки, в своїх публічних виступах, зокрема й із трибуни Верховної Ради України, вона відстоювала так зване «очищення» банківської системи, посилаючись на якісь міфічні, а може й ні, рекомендації міжнародних фінансових установ. І це за умови різкого загострення банківської кризи під впливом форс­мажорних зовнішньополітичних чинників та шоків з боку неправильних дій монетарного регулятора, які привели до трикратної девальвації гривні і перетворення банківської кризи в системну.

Між тим, коли суди почали ухвалювати рішення щодо незаконних дій Національного банку України, його Голова В. Гонтарєва письмово й усно називала такі рішення замовними і необґрунтованими, вчиняючи тиск на суди. Як відомо, підставою таких судових рішень були системні порушення з боку Правління НБУ при прийнятті рішення щодо неплатоспроможності банків. А як би реагувала пані В. Гонтарєва, якби суд ухвалював рішення в неповному складі? Таке навіть нікому в голову у судовій системі не може прийти, а в Національному банку України — може.

Більше того, системні ризики банківської системи, економіки України і суспільства в цілому значною мірою обумовлені протиріччям між надзвичайно потужними важелями, сконцентрованими в руках керівника Національного банку, які миттєво та масштабно впливають на рівень життя кожного громадянина й умови ведення бізнесу (через валютний курс, ціни, надійність депозитів та вартість кредитів) і слабкими можливостями контролю за їх застосуванням з боку суспільства. Суспільна ціна помилок такої офіційної особи (яка не є обраною всенародно або на засадах відкритого конкурсу) настільки висока, що становить найбільші системні ризики і для банківської системи, і для економіки, і для кожної української родини. Тому для зниження системних ризиків та соціально­політичної напруги в Україні надзвичайно важливим є вдосконалення порядку призначення і підзвітності керівника Національного банку, а також створення правових механізмів забезпечення відповідності оперативних дій НБУ визначеним Радою НБУ стратегічним завданням.

Кримінальні провадження, які розслідуються НАБУ, ДБР і Генеральною прокуратурою стосовно окремих епізодів порушень з боку колишніх і нинішніх керівників НБУ, більше нагадує виставу, ніж комплекс системних, послідовних процесуальних дій. Взагалі, з урахуванням наслідків для економіки України, спричинених умисними діями колишньої голови НБУ В. Гонтарєвої, такі дії можна кваліфікувати як державну зраду. Аби в майбутньому таке не повторилося, слід законодавчо закріпити відповідальність голови НБУ за діяльність Національного банку, зокрема за невиконання Основних засад грошово­кредитної політики та основних функцій НБУ, визначених у Законі «Про Національний банк України».

Висновки та рекомендації

1. Виведення банку з ринку не виключає можливих зловживань з боку Національного банку України, що має наслідком визнання дій державного регулятора неправомірними.
2. Відновлення банківської ліцензії в разі визнання процедури її відкликання та виведення банку з ринку неправомірною не має економічних передумов і нормативних підстав. Юридична особа, яка була неправомірно позбавлена банківської ліцензії та виключена з Державного реєстру банків, не може здійснювати банківську діяльність.
3. Банківська установа, яка позбавлена банківської ліцензії та виключена з Державного реєстру банків не може мати в своїй назві слова «банк». Юридична особа зобов’язана змінити найменування, виключивши зі своєї назви це слово. Зміна назви юридичної особи не призводить до правонаступництва. Правонаступництво виникає в разі зміни сторони в зобов’язанні.
4. Припинення банківської діяльності не виключає виконання зобов’язань такою юридичною особою за укладеними договорами, окрім зобов’язань, виконання яких передбачає наявність банківської ліцензії.
5. Захист інтересів вкладників банку, банківська ліцензія якого була неправомірно відкликана та щодо якого прийняті неправомірні процедури виведення банку з ринку, забезпечуються таким банком, його активами відповідно до укладених договорів. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб не здійснює адміністрування банком, щодо якого не введені відповідні процедури, встановлені Законом України «Про гарантування вкладів фізичних осіб».
6. Припинення банківської діяльності не виключає виконання зобов’язань боржниками такої юридичної особи за укладеними договорами, окрім зобов’язань, виконання яких передбачає наявність у юридичної особи банківської ліцензії.
7. Захист інтересів банківської установи, яка була протиправно позбавлена банківської ліцензії та виведена з ринку, забезпечується виконанням боржниками своїх зобов’язань перед такою юридичною особою відповідно до умов укладених договорів.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути