Необхідність дотримання кримінально-правових постулатів, або Щодо дискусії про встановлення відповідальності за незаконне збагачення

Прийняття кримінально-правової норми, яка передбачала відповідальність за «незаконне збагачення» (ст. 368-2), від самого початку включення її в Кримінальний кодекс України (далі — КК) викликало широку дискусію в юридичному середовищі. Одним з авторів, який у низці публікацій висловлював свою думку з цієї тематики, був професор Є. Л. Стрельцов. Його стаття «Кримінальне право України: вітчизняні постулати в процедурах міжнародної криміналізації», присвячена цій проблемі, була надрукована в ЮВУ в минулому році (№ 18—19), і саме за цю публікацію він увійшов у коло кращих авторів тижневика за 2018 рік.

На сьогодні в зв’язку з рішенням Конституційного Суду України (далі — КСУ) від 26 лютого про визнання цієї статті неконституційною та втрату нею чинності в діючому КК, дана дискусія набуває нової сили. І саме це спонукало доктора юридичних наук, доктора теології, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук, завідувача кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія» Євгена СТРЕЛЬЦОВА висловити свою думку з цього приводу.

Особиста оцінка незаконного збагачення

Поняття «Незаконне збагачення» в міжнародно-правовому розумінні має на увазі придбання державною посадовою особою коштів, походження яких він не може пояснити, або вони отримані з порушенням закону; певного майна в різноманітному вигляді. Саме так це поняття закріплено в Конвенції ООН проти корупції 2003 року, яку Верховна Рада України ратифікувала 18 жовтня 2006 року. Важливо звернути увагу, що небезпечність цього явища пов’язана з тим, що незаконне збагачення конкретного чиновника у вигляді коштів, майна, фінансових активів, які він отримує, є «підсумком» попередніх суспільно небезпечних діянь із «чужими», в будь-якому разі для цього чиновника, коштами або майном. Так ось оці так званні попередні дії, які досить часто пов’язані з незаконним вилученням вказаних предметів із бюджетної сфери, що, в свою чергу, напряму «підриває» розвиток найбільш «чутливих» галузей, зокрема медицини, освіти, пенсійного забезпечення, і підкреслює істотну суспільну небезпеку всього «ланцюга» таких дій, включаючи й незаконне збагачення. Тому незаконне збагачення, поза залежності від того, чи вважається воно «відокремленим», чи є, так би мовити, «завершальною» частиною правопорушень (злочинів) корисної спрямованості, завжди є суспільно небезпечним і потребує обов’язкової державної реакції. Саме такий підхід я постійно відстоюю в публікаціях з цієї тематики, що потрібно обов’язково враховувати читачам цієї статті.

У той же час, практичне впровадження, в тому числі й законотворче, цих положень до закону, в тому числі і кримінального, виглядає зовсім не таким простим. Складність цього становища, і це потрібно спеціально підкреслити, полягає не в тому, що фахівці взагалі відкидають необхідність встановлення юридичної відповідальнос ті за таку поведінку, а саме в процедурі «переведення» міжнародно-правових положень, які багато в чому мають рекомендаційний характер, у вітчизняне законодавство. На складність такого процесу та продуманість його здійснення звертається спеціальна увага у вказаній Конвенції ООН. Так, наприклад, у статті 20 зазначається: «За умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи кожна Держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть знадобитися для того, щоб визнати в якості кримінально караного діяння, коли воно вчинене, незаконне збагачення…», а ст. 5 закріплює, що держава здійснює це «згідно з основоположними принципами своєї правової системи…». Тобто і «ініціатори» створення відповідних міжнародно-правових документів добре розуміють, що імплементація міжнародно-правових актів у національне законодавство — складна процедура, яка повинна проводитися продуманно, з обов’язковим врахуванням особливостей національної правової системи. Тому при обговоренні питання про встановлення відповідальності за незаконне збагачення, і на це потрібно звернути спеціальну увагу, йдеться не стільки про зміст кримінально-правового припису, що аналізується, скільки про необхідність збереження прийнятої методики законодавчої техніки, яка повинна використовуваться суб’єктами законодавчого процесу для організації і здійснення законодавчої діяльності на націо нальному рівні.

Це — основний тезис, який обов’язково потрібно розуміти при обговоренні цієї проблеми, тобто мова не про захист «корупціонерів», а про те, що кримінально-правову «операцію» необхідно здійснювати з дотриманням максимального рівня соціальної «стерильності», інакше навіть найбільш корисні «операції» можуть мати зовсім інший результат. З урахуванням такого підходу до розуміння фахового відношення до встановлення відповідальності за незаконне збагачення, звернуся до положень, які, на мою думку, можна вважати кримінально-правовими постулатами у відповідному рішенні КСУ № 1-р/2019 від 26 лютого 2019 року. Саме такі рішення Конституційного Суду, які підтримують традиційні кримінально-правові постулати, можуть і повинні, на мою думку, використовуватися, образно кажучи, в якості судового прецеденту, який може набувати силу джерела права.

Кримінально-правові постулати

У цьому рішенні КСУ аналізуються міжнародно-правові положення, положення Конституції, КК та Кримінального процесуального кодексу України, приклади з практики міжнародних судових установ тощо. Зміст цих положень, їх аналіз, використання для аргументації необхідних висновків є цікавими та, на мою думку, заслуговують уваги фахівців. Їх достатньо багато, але я спробую виділити лише деякі з них.

Почати потрібно з того, що в мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду вказується, що при криміналізації будь-якого суспільно небезпечного діяння треба виходити насамперед із принципів та норм Конституції України і треба їм відповідати. При цьому підкреслюється, що незважаючи на те, що корупція є однією з основних загроз національній безпеці країни, протидія їй «має здійснюватися виключно правовими засобами з дотриманням конституційних принципів та приписів законодавства, ухвалених відповідно до Конституції України».

Також звертається спеціальна увага на те, що одним з головних елементів принципу верховенства права, який закріплений у Конституції України, є юридична визначеність. У зв’язку з цим наголошується саме «на важливості визначеності, ясності й недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці й неминуче призводить до сваволі». Потрібно мати на увазі й те, що ця важлива теза підтверджується відповідним рішенням Європейського суду з прав людини та конкретними положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Це положення знаходить так званий додатковий аналіз уже в іншому пункті цього Рішення (п. 7), де вказується, що законодавче визначення такого злочину, як незаконне збагачення, у статті 368-2 не відповідає принципу юридичної визначеності» (виділено мною, Є.С.). «У тих випадках, — продовжується в цьому положенні, — «коли закон передбачає кримінальну відповідальність, вимога до ясності та недвозначності закону є вирішальною при встановленні його відповідності юридичній визначеності».

Корисним для доктрини та практики виглядає аналіз так званих «сумісних» кримінально-правових та кримінально-процесуальних положень, що дає змогу спробувати виявити, які поняття (слова та словосполучення) в таких положеннях потрібно вважати елементами матеріального права, а які — процесуального права, що необхідно обов’язково враховувати при правовій оцінці. Відсутність такого «розмежування» призводить до того, що має місце й у випадку, що аналізується, коли кримінально-правова кваліфікація такого діяння безпосередньо починає залежати не від встановлених об’єктивних обставин, а від результатів їх суб’єктивного сприйняття представником обвинувачення «чи навіть від бездіяльності сторони обвинувачення».

Це положення підтверджує, що КСУ також не відторгає можливість встановлення відповідальності за суспільно небезпечні дії, які аналізуються, а лише звертає увагу на необхідність встановлення відповідальності з дотриманням необхідних вимог. Чіткий і зрозумілий висновок! Багато в чому саме ці та інші положення, які аналізувались в мотивувальній частині, і дали можливість КСУ прийняти таке рішення.

У даному рішенні Конституційного Суду є ще положення, де аргументовано висвітлюються правові постулати, які існують (повинні продовжувати існувати) у вітчизняних доктрині і законодавстві та мають враховуватися в практиці як такі, що повинні вважатися прийнятими за дійсне в силу своєї очевидності і тому грати роль правових аксіом в цілому у правовій системі України та кожній галузі законодавства.

Прикінцеві думки

Кримінальне законодавство, які відомо, є самим «жорстким» засобом у державному «інструментарії» реалізації впливу на негативні вчинки та події, які відбуваються в суспільству. Але кримінальне законодавство не є «універсальним» та «всемогутнім» інструментом, який в змозі подолати будь-які соціальні «негаразди». Це законодавство не має таких «всебічних» якостей і не потрібно завжди його ними наділяти. Також важливо враховувати, що кримінальне законодавство, при його соціальному «передозуванні», може «створювати» й реальні негативні наслідки, про які останнім часом ми все частіше говоримо. Прийняття та застосування кримінального законодавства, в всякому разі в цивілізованих державах, розглядається як «остання можливість» держави у вирішенні складних соціально-негативних проблем і ніколи (!) не повинно застосовуватися з наявністю «революційної правосвідомості» та «нещадною боротьбою зі злочинністю».

До цього потрібно додати, що не може один кримінально-правий припис, тим більше «запозичений» з іншої правової системи, ставити під «сумнів» всю систему традиційних та напрацьованих постулатів, які є в нашому правовому полі майже вже двісті років. Тому, коли ми починаємо вважати, що прийняття ст. 368-2 КК є, в першу чергу, необхідною «передумовою» для надання нашій державі безвізового режиму до Європи, а не реальним продуманим засобом протидії корупції, то тим самим ми напряму, свідомо чи несвідомо, наділяємо кримінальне законодавство певними політичними «можливостями» для вирішення відповідних проблем. Але це не можна робити ні в цьому, ні в інших випадках, і взагалі ніколи. У нашій нещодавній історії ми вже мали етап політичного використання кримінального законодавства з усіма відомими наслідками. Тому кримінальне законодавство, на загальному рівні або на рівні конкретного припису, повинно завжди бути легітимним засобом державного впливу на суспільно небезпечні вчинки та події і таким, яке завжди повинно бути якісним за змістом та точним за формою. Це теж обов’язковий постулат, який повинен бути завжди присутнім, в тому числі і при встановлені відповідальності за незаконне збагачення.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути