Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Олег ТКАЧУК: «Те, що відбувається нині в судовій системі, — радше еволюційний процес, а не реформування»

Опубліковано

on

Інтерес до судової реформи, яка в Україні триває вже п’ятий рік, у суспільстві не зникає. І якщо одних цікавлять скандальні ситуації довкола добору суддів або зміст електронних декларацій служителів Феміди, іншим важливіше, коли наше правосуддя справді ставитиме в суперечливих ситуаціях справедливу крапку. Проте сам процес реформування украй непростий, і, щоб отримати позитивний результат, у нього потрібно багато вкласти — і людських ресурсів, і коштів тощо. Про те, як усе це відбувається і що ще потрібно зробити, наша розмова з головою Ради суддів України, суддею Великої Палати Верховного Суду Олегом ТКАЧУКОМ.

 

– Пане Олеже, ключове питання, яким займається Рада суддів України, — незалежність суддів. З якими проблемами стикаєтеся найчастіше?

– Їх кілька. Одна стосується того, що не всі громадяни України усвідомлюють головний громадянський обов’язок, який перед ними стоїть. Ідеться про те, що всі повинні піклуватися про безпеку і незалежність своєї держави. Надто, коли ці громадяни займають політичну чи посаду державного службовця. Вони мають піклуватися про безпеку і благо для народу, про те, щоб у країні — чесній, соціальній, правовій — можна було жити спокійно. І періодично чуючи заклики, зокрема і від депутатів, міністрів чи їхніх помічників, що потрібно того чи того суддю притягти до відповідальності або покарати за рішення, або ще з якихось причин розправитися з ним, запитуєш себе, чи знайомі ці люди з Конституцією України і про яку державу їх мрії чи спогади?

Знаєте, я такі вислови пояснюю рівнем зрілості цих осіб — і громадянської, і фахової, адже владу поділено на три гілки, і піклуватися про довіру до правосуддя, так само, як і про авторитет держави, повинен кожен. У разі, коли є порушення з боку судді, його може бути притягнуто до відповідальності. Способи оскарження судового рішення також є, це — апеляція, касація. Процедура притягнення судді до відповідальності дуже проста — лише треба довести, що він вчинив правопорушення. А коли окремі депутати або посадовці висловлюються на адресу судів чи суддів, чи правосуддя загалом, кажучи, що покарати потрібно всіх, без винятку лише тому, що вони судді, це неправильно і загалом шкодить правосуддю, оскільки підриває довіру людей у те, що правосуддя в цій державі можливе.

– А відверті погрози конкретним суддям досі є?

– Так, це ще один спосіб таких посягань на незалежність. Буває, що суддям погрожують в електронних засобах, через повідомлення, інколи дзвонять або й роблять це особисто. Та що там казати, на суддів нападають, їх грабують, б’ють, заподіюють тілесні ушкодження. Відомі випадки, коли суддів убивали. А суддя ж, аби виконувати свої функції, повинен мати змогу працювати в нормальній спокійній обстановці, щоб ніхто не міг на нього вплинути. І йдеться не лише про прямі погрози, скажімо, по телефону, а й про те, що хтось може сказати, що я тобі відпустку не надам з тих чи інших причин, бо не виплачу зарплату тощо. І Рада суддів опікується всіма цими питаннями, а на кількох останніх своїх засіданнях ми говорили про те, що потрібно вжити заходів для підвищення саме безпеки в судах. Частину з них досі не охороняють, тож інколи до судді може потрапити будь-хто — зі зброєю, без зброї — й погрожувати чи щось вимагати. Тому ми просили, аби органи досудового слідства сформували групи, які розслідуватимуть злочини проти суддів, прокурорів та адво катів, які відбуваються в приміщеннях суду.

Ще один аспект незалежності судді — незалежність від колег, які не повинні мати змоги на нього впливати. Це питання пов’язане зі створенням сучасних умов для нормальної роботи суддів. Останній наш візит був у Полтаву — там суддя скаржилася, що збори суддів визначили їй навантаження, перелік справ, спеціалізацію не так, як усім. І саме в цьому вона вбачала спробу вплинути на неї з боку колег. Ми виїхали туди, з колегами поговорили, зрештою збори було проведено повторно і питання врегульовано. Але таких моментів дуже багато.

– Знайти механізм, який би дав змогу врегульовувати ці та інші складні моменти, зокрема завдання і судової реформи, яка триває вже не один рік. Її родзинка — добір суддів через конкурсну систему. Іноземні експерти кажуть, що у нас ця система дуже складна і водночас унікальна, що її не треба змінювати. Як суддя Верховного Суду Ви з цим погоджуєтесь чи, можливо, систему треба модернізувати?

– Ви знаєте, всі роки, що я працюю в судовій системі, а це понад чверть століття, говорять про реформу. І оскільки цей процес має настільки затяжний характер, я думаю, що правильніше буде говорити про певні еволюційні перетворення, а не про реформу. Мабуть, відбувається все-таки еволюція системи. Вона непроста, але відповідає тому стану речей, який загалом закладено в логіку розвитку всього суспільства, природи, коли літо змінюється осінню, осінь — зимою, зима минає і починається весна. Мабуть, так і в системі: тут не можна зробити щось один раз і сказати, що це вже все, це ідеал, отак буде завжди.

Нині ж є нагальна потреба осучаснити процесуальну частину діяльності системи. Йдеться про визначені процедурні правила, певний алгоритм, скажімо, як справа до суду приходить, як вона розглядається, як суддя заходить, що каже секретар, як судове засідання закінчується тощо. Якщо ми бачимо, за 5 років суди розглянули 20 чи 30 мільйонів справ, значить, треба шукати той алгоритм, який дасть змогу цій машині рухатися швидше, динамічніше. Зараз як відбувається? Відкриваючи справу, суддя пише ухвалу про відкриття, про призначення — теж ухвала, про відкладення ухвала, ще про щось. Я був у Прибалтиці і переконаний, що їхнім досвідом можна скористатися.

– І як же вони спростили процедуру?

– А в них запроваджено електронний суд, усе робиться через комп’ютер. Там суддя відкриває певну програму, пише у відповідній графі «Відкр.» — і все, далі потрібні документи формує машинна система. І точно так само перенесення. А що в нас? От візьмімо, наприклад, Велику Палату, в якій я працюю. В ній зараз Сімнадцять людей, ухвалюють рішення про відкриття провадження у справі. 17! Ну, це ж треба людям зібратися, обговорити…

– Тобто, одна справа, а 17 чоловік мають разом посидіти й домовитись?

– Так, домовитись. І це не по суті юридичної проблеми, а лише чи починати судовий розгляд. А вони ж можуть домовлятися кілька днів для прийняття рішення, адже кожен суддя — це суддя ВС, кожен може вставити свою репліку. Це занадто ускладнений процес, який потрібно спрощувати, і залежно від цього має змінюватися процедура, тобто еволюція має проходити. Це не реформа, не потрібно якихось глобальних речей, йдеться про адекватний мінімум.

– Давайте повернемось до конкурсного добору…

– Тут на вимогу часу змінююється підходи до того, хто може бути суддею і чи може він ним бути. Раніше, аби стати суддею Верховного Суду, потрібно було мати стаж трудової діяльності, спочатку попрацювати суддею першої інстанції, потім апеляції, й лише після цього — суддею ВС. Зараз ситуація змінилася. Й оця процедура кваліфікаційного оцінювання, і добір — і в антикорупційний суд, і в суд з питань інтелектуальної власності, у Верховний Суд — це справді дуже складно.

З одного боку, це дало змогу відібрати людей різного характеру, кваліфікованих юристів, дати їм змогу доступу до професії судді. З іншого, дана процедура апріорі не може бути простою, адже суддя має право ухвалювати рішення, аналогічне силі закону. Й тут потрібно дуже обережно підходити до визначення всіх — психологічних, етичних, моральних, ділових — характеристик особи. І ВККСУ цим питанням займалася. Так, цей конкурс непростий. У жодній країні світу точно немає такої процедури, як у нас, щоб опитування і спілкування з суддею проходило в режимі онлайн. До речі, потреба транслювати співбесіду на загал уже відпала. Поясню, чому я так думаю.

Якщо подивитися в «Ютубі», скільки людей раніше переглядали такі співбесіди й скільки зараз, то це велика різниця. Коли я й мої колеги проходили конкурс, тисячі людей спостерігали, як це відбувається. Зараз інтересу до цього майже немає. Хіба, що він значною мірою залишився в якихось злочинців, які хочуть щось там дізнатись про суддю. Але є інший момент і, думаю, що тут багато моїх колег не погодяться зі мною, та я переконаний: сама процедура добору, складання іспиту, складання тестів, виконання практичного завдання, співбесіда з психологом протягом діяльності судді час від часу повинна відбуватися.

– Тобто, повторно?

– Справа навіть не в тому, що повторно, але закон змінюється, суспільство змінюється й суддя змінюється. Окремі судді під впливом того, що довкола них відбувається, грубішають душею. А якщо відчуття чужого болю зменшилося, суддям потрібно давати змогу йти з професії.

– Я думала, що, навпаки, вони повинні вміти абстрагуватися, адже якщо вони за всіх переживатимуть, то в них здоров’я не вистачить. Це як хірурги: якщо їм усім болітиме так, як пацієнтам, то в нас нікому буде операції робити…

– Мабуть, що так, та я все-таки з більшим розумінням ставлюся до тих суддів, які інколи переживають разом зі сторонами процесу ніж до тих, які не відчувають чужого болю. Не знаю, чому так, але ті, хто співчуває, мені набагато ближчі. Бо тим, які вже не відчувають, жити простіше й комфортніше, але в умовах, коли доводиться працювати за двох, трьох, а то й п’ятьох, потрібно, щоб усе-таки душа боліла. Тоді людина справи призначає та слухає і зранку, й увечері, рішення відписує вночі, вносить їх в Єдиний державний реєстр. Бо інакше ти не встигнеш.

– Чи дав змогу конкурсний добір, зважаючи на непорозуміння між ВККСУ і ГРД, знайти отой золотий стандарт між професійністю і доброчесністю судді?

– Дивіться, прокурор просить покарати особу п’ятьма роками позбавлення волі. Адвокат каже: ви знаєте, мій підзахисний взагалі не винен. А суддя говорить: ні, не треба там 5 років і виправдати не можна, найоптимальніше покарання в цьому разі — рік умовно. Так от, кожний із них по-різному ставиться й оцінює ту ситуацію, яка відбувається, але лише суддя ухвалює рішення. І тут так само відбулося: кожен має право критикувати, кожен має право свою думку висловлювати, але ВККСУ уповноважена приймати рішення. І саме на відповідальності, совісті й доброчесності комісії базується рішення про призначення суддів.

Вдалося їм це, чи не вдалося? Як на мене, розмежувати всі питання, які були, і передусім претензії до суддів, їм вдалося. Й ми бачили, що все-таки значну частину претензій Громадської ради доброчесності було враховано –частина суддів не пройшла оцінювання до кінця, вибула з конкурсу. Але частина пройшла, і це об’єктивно. Мабуть, має право ВККСУ це робити. Я думаю, що їм вдалося виконати своє завдання. Інша справа, чи з часом не відбудеться якоїсь деформації з тими особами, які стали суддями, чи зможуть вони в такому темпі працювати. Адже частина і суддів, і науковців, і адвокатів, які прийшли, наприклад, до ВС, раніше в таких умовах, в яких нині працює Верховний Суд, не те що не працювали, а й навіть не сподівалися, що так буде, коли доводиться по 12—14 годин на добу працювати. Тож частина людей не витримає цього й піде з процесії, але це вже інше питання.

– А це ще зменшить загальну кількість суддів, яких у нас і так бракує…

– Так, є проблема.

– І як її можна розв’язати?

– Саме зараз проходить конкурс до Верховного Суду, в якому має бути 200 суддів, а зараз 113. Тож у систему ВС найближчим часом прийде 60—70 чи 80 суддів. Крім того, Національна школа суддів готує людей у першу інстанцію. Вже провели навчання, а ВККСУ — навіть оцінювання 700 претендентів на посаду судді, і надалі проходитиме поступовий набір нових суддів. Цей конкурс закінчиться, думаю, цієї весни.

– Однак це ж не розв’яже проблему повністю?

– Ні, цим потрібно займатися постійно. Ну, а як же? Частина суддів йде у відставку, частина звільняється, бо робота складна. Тобто кадровий голод був завжди, але в такому обсязі, коли бракує 3 тисячі суддів, — це проблема останніх років. Тому й перевантаженість велика — на сьогодні суди розглядають у рік понад 4 мільйони справ. Це дуже багато.

– Це по всій Україні?

– Так. Якщо говорити про зміну ситуації в самій системі, то можна йти двома шляхами: або постійно збільшувати кількість суддів, адже кількість звернень зростає разом із зростанням правової свідомості громадян, або потрібно змінювати процедури, які б давали змогу швидше розглядати справи. Або не розглядати їх у суді взагалі.

– Тобто, як це не розглядати взагалі?

– Є випадки, коли спір можна врегулювати за допомогою кваліфікованої допомоги адвоката, правника, і новими кодексами це передбачено. Це — непросто, але, скажімо, в США чи Англії, коли в людей виникають спірні ситуації, спочатку використовують механізми їх досудового врегулювання. Яскравий приклад — спори щодо порушень Правил дорожнього руху, які вирішують з допомогою страхових компаній.

– Ідеться про європротокол?

– Так. Коли людина щось порушує, автоматично складається протокол про порушення ПДР, і вона сама вирішує, платити чи не платити? Але якщо вже людина прийшла до суду, там діють інші правила і критерії, й відповідальність зовсім інша. А в нас же п’яний за кермом їде, а в суд потім приходить 5 адвокатів, і судове засідання триває 4 місяці, бо вони доводять, що водій був просто стомлений. Робити цього не потрібно, адже тверезий чи нетверезий водій, перевірити можна досить швидко і просто.

Те ж саме стосується справ, щодо невеликих грошових сум чи простих юридичних питань. Ці справи важливі для людини, проте з погляду судової практики не повинні розглядатися в судах апеляційної чи касаційної інстанції — крапку має ставити суд першої інстанції. Те ж саме стосується і справ, юридична фабула яких зовсім проста й очевидна. Не потрібно досвіду судді Верховного Суду,
аби ту чи іншу справу вирішити, коли це можна зробити шляхом переговорів або застосуванням медіації. І таких процедур дуже багато. Нові кодекси таку змогу надали, хоч іще не всі судді та й інші правники звикли до оцих нових процесуальних правил. Ще потрібно вчитися, яким чином застосовувати ті чи інші норми, що ми можемо робити, а чого не можемо, і як це потрібно робити? Якщо підсумувати, то в результаті реформи багато чого змінилося. І мені здається, змінилося ставлення до суду людей.

– Ви кажете, що досудове врегулювання спору — це та процедура, яка може допомогти при вирішенні нескладних справ. А як люди її сприймають? Чи є вже приклади застосування?

– Справа в тому, що для нашої правової системи це загалом нове явище, й, аби ця процедура запрацювала, мало лише волі чи досвіду судді. Потрібно, щоб були готовими адвокати, представники сторін до цієї процедури, адже тут має бути згода сторін на позасудове врегулювання спору. Ми вже починаємо з цим працювати. Реформа почалась 5 років тому, але закони набули чинності лише 15 грудня 2017 року, і зараз юристи шукають способи, яким чином реалізовувати ті норми, які існують. Й хоча ми поки що на стадії обговорення, перші спроби використати цю процедуру врегулювання є. Досліджуємо, як це відбувається, як діяти ефективніше, і думаємо над тим, як удосконалити норми права, аби це запрацювало більш злагоджено.

– Торік Рада суддів упродовж тривалого часу моніторила суди по всій Україні. І яке враження: де краща ситуація — в Києві чи в регіонах?

– Можливо, когось це здивує, але насправді в багатьох регіонах ситуація значно краща ніж у Києві. Ми їздили скрізь і все бачили на власні очі. Майже за рік роботи Ради, а ми працюємо 11 місяців, відвідали понад 40 судів. Вони в різному стані, причому чимало взірцевих, такий, приміром, як у Сєверодонецьку адміністративний суд. Він міститься у чудовому приміщенні, обладнаний усім необхідним, кадровий стан цього суду просто преміум. У такому ж стані й апеляційний адмінсуд Донецької області, який у Краматорську. Схожий апеляційний адміністративний суд у Вінниці, в ідеальному стані колишній Одеський апеляційний господарський суд. Причому йдеться не лише про приміщення чи обладнання, а й про кадровий потенціал, якщо хочете, харизму цих судів, яка відповідає новій філософії судової системи.

Можливо, в тих судах, які знаходяться на Донбасі, це пов’язано з тим, що люди, які там працюють, здебільшого переїхали з окупованих територій і тому по-особливому відчувають своє завдання в судах. Частина з них пережили окупацію, вибралися з неї, переїхали сюди, і для них патріотизм — не просто слово. Я спілкувався з суддею, якому довелося пережити полон (він зараз працює тут), то для таких людей патріотизм, Україна, держава — це не буденність, як сприймає більшість громадян, а щось особливе. І ставлення їх до роботи таке ж саме.

Були ми ще в суді у Павлограді, в районних судах Одеси. У Києві, на жаль, ситуація набагато гірша. Голосіївський, Дарницький, Деснянський суди працюють у дуже непристосованих приміщеннях. Немає судових залів, нарадчих кімнат, відтак суддям у дуже складних умовах доводиться ухвалювати рішення. А щоб зважити всі «за» і «проти», потрібно не просто вивчити закон — треба фактично пережити долю цієї справи, кримінальної чи цивільної, справи про розлучення чи позбавлення батьківських прав, чи визначення місця проживання дитини.

Тому Рада суддів виступає за те, щоб кожен суддя мав змогу обдумати ситуацію, аби всебічно зважити всі обставини, і рішення ухвалити, яке б не викликало сумнівів ні в нього, ні в сторін. А коли він це робить поспіхом, коли йому ніде присісти, щоб це рішення написати, звичайно, це впливає не на законність чи справедливість самого рішення, а радше на його переконливість, бо суддя не має змоги думати, як це все гарно розписати. Він думає про те, як це все швидше зробити й позбутися цієї справи…

– Тобто, як її здихатися?

– Так! Як клопоту цього позбутися, а це не зовсім правильно, і якраз це впливає на довіру людей. В тому ж Голосіївському суді більшість суддів працюють у кабінетах, а не в залах судового засідання. Або коли в Дарниці чи в Деснянському, в Дніпровському судах ми були — і там капає на голову вода в залі судового засідання. Або в Борисполі, там зал судового засідання прохідний — судді в свої кабінети ходять через нього. Така атмосфера не сприяє утвердженню правосуддя, адже кожна людина переживає свою справу по-особливому, вона для неї в цей момент, за винятком хіба що здоров’я, є найважливішою проблемою. І людина хоче, щоб її вислухали, почули, зрозуміли, пережили те, що вона пережила, й ухвалили рішення. А тут хтось по залу ходить, і людина зосередитися не може. Це — неправильно.

– А Ви особисто багато судів відвідали?

– Зазвичай я їжджу скрізь. Для мене представляти суддів і суди здається неможливим, якщо не бачитиму те, що бачать люди, які приходять до суду, і те, що бачать судді. Це було б зовсім неправильно, якби я не знав, що відбувається в суді, коли до мене приходять люди зі зверненнями і я мушу на це звернення якось реагувати.

– Хвалять чи критикують?

– Частина людей хвалить суддів, частина їх критикує. От я був у Шевченківському райсуді Львова або у Франківському. І коли звернення приходить від людей, я собі уявляю, що, наприклад, Франківський суд знаходиться у пристосованому приміщенні, там кожна деталь, меблі, кожен реквізит суду на своєму місці. Й коли заходиш у суд, то наче в музей потрапляєш. А коли в Шевченківський суд заходиш, то бачиш, що в цьому ж під’їзді піцерія, нотаріат, якась комп’ютерна фірма. І одночасно хтось виводить собаку на прогулянку й конвой веде людину заарештовану… І з суддями спілкуватися, не знаючи, в яких умовах вони працюють, не зовсім правильно. Моє завдання, як голови Ради суддів, — бачити, в яких умовах і люди працюють, і правосуддя здійснюється.

– Добре, поїздили Ви скрізь, побачили всі прохідні зали засідань, усі дахи, які протікають, що далі? Навіть якщо Ви прийняли потім якісь свої рішення, хто слідкує за їхнім виконанням?

– Останніми змінами в Конституцію було запроваджено норму, відповідно до якої суддівське самоврядування, а Рада суддів України є вищим органом суддівського самоврядування, відповідає за забезпечення незалежності суддів, здійснює контроль за організацією роботи в судах, врегульовує питання конфлікту інтересів, слідкує за тим, щоб судді дотримувалися етичних правил, аби вживалися в судах належні заходи протидії корупції тощо. Частина з цих завдань — це контроль за організацією роботи судів. Загалом організацією роботи в судах займається керівник апарату або апарат суду і Державна судова адміністрація. Ми з різних причин виїжджаємо до судів — тоді, коли приходять скарги від людей, що приміщення суду перебуває в неналежному стані, коли кажуть, що хтось із суддів неправильно поводиться, коли в суддів є питання, як організувати роботу, адже вони самі обирають голову суду, визначають, яким чином має бути налагоджено робота в суді тощо.

І от коли є питання до одного з цих компонентів, ми туди їдемо і з суддями спілкуємось, дивимось, як усе відбувається. Зазвичай після кожного візиту, іноді після відвідування кількох судів, ми проводимо засідання й завжди ухвалюємо рішення за результатами ознайомлення з роботою. Обов’язково фіксуємо, що в тому чи іншому суді не вжито належних організаційних заходів, аби запровадити електронний суд чи електронне діловодство, або бракує судових залів, або вони в такому стані, що працювати там неможливо, або немає місця, щоб люди могли знайомитися зі справою, чи для того, аби прокурор чи адвокат міг підготуватися до розгляду справи.

Далі cвоїм рішенням зобов’язуємо Державну судову адміністрацію чи її конкретне територіальне управління вжити певних заходів. А за якийсь час, але не відкладаючи надовго, заслуховуємо керівника ДСАУ чи керівника конкретного теруправління щодо його виконання. Вони доповідають, що зробили, яких додаткових заходів треба вжити, ми разом шукаємо, як вирішити питання, і зазвичай цього вистачає, аби організація роботи в конкретному суді суттєво змінилася.

– Звісно, аби провести якісь зміни в конкретному суді, потрібне фінансування, бо зазвичай приміщення непристосовані, там просто жах…

– Так…

– …тобто, чи вистачає того фінансування, яке отримує судова система, і як ці цифри, які має Україна, співвідносяться із цифрами в європейських країнах?

– Тут ситуація така. Упродовж, мабуть, років 40 в Україні не будувалися приміщення судів, а їхнє фінансування здійснювалося за залишковим принципом. Та й із початку незалежності жодних капіталовкладень у великих обсягах у судову систему не здійснювалося. Ситуація змінилася хіба що останнім часом. З початком судової реформи все-таки виконавча влада дещо по-іншому почала підходити до питання забезпечення фінансування судів.

– Перейнялася проблемами?

– Пов’язано це було з різними причинами: з наріканнями на корупцію в судовій системі, неможливістю в тих умовах і в тих приміщеннях, в яких суди здійснюють судочинство, працювати далі… Тобто, є ціла низка проблем, які змусили державу звернути увагу на потреби судів. Але в Україні їх діє понад 670. І відремонтувати або побудувати їх усі одночасно просто нереально, це величезні вкладення. Якби ми в райцентрах почали будувати будівлі для судів, це було б непомірним непідйомним навантаженням для державного бюджету. Водночас є частина приміщень, в яких потрібно провести капітальний чи косметичний ремонт, і там далі можна працювати, частина приміщень (а це половина з цих судів) потребують суттєвих вкладень і капітального ремонту або перебудування.

– Тобто, фактично половину було б варто збудувати з нуля?

– Так. І проблема тут має два складники: з одного боку, Рада суддів, коли почала в новому складі діяти, заявила про те, що до цього питання слід підходити інакше — потрібно розробити загальні стандарти організації роботи судів. У кожному суді, незалежно від того, де він працює, — у Попільні Житомирської області, Івано-Франківську, Ужгороді, в Донецькій області, Миколаївській чи Хмельницькій, — має бути один тип організації роботи. Тобто, повинна бути людина, яка, умовно кажучи, зустрічає тих, хто до суду заходить, і скеровує їх далі. Має бути той, хто в телефонному режимі відповідає на запити людей, які звертаються до суду. Мають бути люди, які здійснюють охорону судів. Але для цього треба уніфікувати саме приміщення суду, де будуть типові нарадчі кімнати, зали засідань тощо. Останнім часом понад десяток судів було суттєво модернізовано відповідно до таких вимог, щоб було забезпечено всі потреби в службових приміщеннях, але цього мало.

– Хоча б десь збудували повністю нове приміщення?

– Проблема ще й у тому, щоб отримати землю під таке будівництво. Тому доводиться будувати на тих майданчиках, які було виділено для судів раніше. Оскільки не з нуля все відбувається, то все-таки це переобладнання, хоч за формою, змістом — це фактично нове будівництво. Де? Рівненський апеляційний суд, Харківський адміністративний, ще Вінницький адміністративний. Щоправда, останній працює в історичному приміщенні, але там уже розраховано все таким чином, щоб кожен суддя мав свій кабінет, нарадчу кімнату, і, що дуже важливо, щоб у кожного судді був доступ до зали судових засідань. А це значить, що він не стоятиме в черзі для розгляду справи, а матиме змогу призначити й розглядати її в будь-який час.

Спілкувалися
Лариса ВИШИНСЬКА
та Олена УСЕНКО

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Тенденції і протидія злочинності Аналіз загального стану злочинності в Україні за 2018 рік (у порівнянні зі статистичними даними за 2013—2017 роки)

Опубліковано

on

Закінчення. Початок у № 21.

Олексій БАГАНЕЦЬ, державний радник юстиції 2 класу, кандидат юридичних наук, адвокат, правозахисник, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006 та 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при Державному бюро розслідувань

Розбої

За фактами розбою у 2018 році правоохоронцями було обліковано 2 263 кримінальних правопорушень, що, знову ж таки, дещо менше ніж у минулих роках (у 2017 — 3 006, у 2016 — 3 904, у 2015 — 3 556, у 2014 — 3 895, у 2013 — 2 856), по яких у 1 424 випадках (62,9%) особам було повідомлено про підозру, в той час як у попередні роки, знову ж таки, кількість виявлених підозрюваних у вчиненні таких злочинів була значно більшою (у 2017 — 1 762, у 2016 — 1 870, у 2015 — 1 843, у 2014 — 1 812, у 2013 — 1 971), тобто їх розкриття в минулому році лише погіршилося. Не була досить високою й активність розслідування таких кримінальних правопорушень, бо до суду обвинувальних актів по таких злочинах направлено ще менше — 1 167 (51,6%), в той час як у попередні роки цей показник був значно вищим: у 2017 — 1 414, у 2016 — 1 501, у 2015 році — 1 457, у 2013 році — 1 723. Окрім того, слідчими на кінець 2018 року не прийнято рішень у 1 040 таких кримінальних правопорушеннях, або у 45,9%, що свідчить про те, що майже кожен другий розбій, які в більшості своїй також є очевидними, правоохоронцями не розкривається, а особи, які їх вчиняють, у результаті цього уникають кримінальної відповідальності.

Ще гірша ситуація із розкриттям та розслідуванням фактів шахрайств, яких у 2018 році було обліковано 33 290, з них лише у 8 699 випадках (26,1%) особам було повідомлено про підозру, що менше ніж у попередніх 2013—2015 та 2017 роках (12 645, 10 599, 9 605 і 10 275, відповідно), але більше ніж у 2016 році — 7 971. Направлено до суду по цих кримінальних провадженнях всього 7 019 обвинувальних актів (або лише 21,1%), що, знову ж таки, дещо більше, аніж у 2016 році (6 379), але значно менше ніж у 2013— 2015 і 2017 роках, відповідно, 11 310, 8 775, 8 154, 8 662. На кінець 2018 року також не було прийнято рішень у 25 235 таких кримінальних правопорушеннях, або у 75,8%, тобто залишок нерозкритих і нерозслідуваних цих злочинів проти власності, від яких особливо страждають громадяни, також залишається суттєво великим.

Виявлення фактів хуліганства

На фоні погіршення показників у протидії злочинності проти власності, зменшилися й кількість виявлених у 2018 році фактів хуліганства — 3 344 кримінальних правопорушень (для порівняння: у 2017 році — 3 437, у 2016 — 3 973, у 2015 — 4 120, у 2014 — 4 962, в 2013 і — 6 315), тобто злочинів проти громадського порядку, які вчиняються, як правило, на очах в інших громадян. Ще гіршим результатом діяльності правоохоронних органів по протидії цим злочинам є кількість розкритих кримінальних правопорушень даної категорії, із яких лише в 1 645 випадках конкретним особам повідомлено про підозру (або, 49,2%), що теж менше, аніжм у попередні роки (1 722, 1 742, 2 207 та 3 139, відповідно), окрім 2016 р. (1 530), а направлено до суду обвинувальних актів про ці злочини ще менше — 1 413 (42,2%), що теж свідчить про явне зниження результативності діяльності правоохоронних органів у порівнянні з попередніми роками (у 2017 р. — 1 481, у 2015 — 1 472, у 2014 — 1 896, у 2013 — 2 888), окрім, знову ж таки, 2016 року, коли їх було — 1 312. Аж ніяк не позитивним є й залишок цих кримінальних правопорушень, по яких на кінець 2018 року не було прийнято рішення — 1 832, або 54,8%. Тобто, більша половина таких простих у доказуванні злочинів, які переважно вчиняються в громадських місцях та, як правило, в присутності інших громадян — очевидців, залишаються нерозкритими й не розслідуваними в повному обсязі, що в черговий раз підтверджує наявність недоліків, у першу чергу в діяльності Нацполіції, в результаті проведення так званих «реформ».

Незаконне заволодіння транспортним засобом

Викликає обґрунтовану тривогу і статистика розкриття та розслідування таких злочинів, як незаконне заволодіння транспортним засобом, результати досудового розслідування по яких також відверто незадовільні. Так, у 2018 році було обліковано 6 642 таких кримінальних правопорушень, по яких підозру було вручено конкретним особам лише у 2 284 випадках, що становить усього 34,4%, що також значно менше ніж у попередні роки (у 2017 — 2 663, у 2016 — 2 832, у 2015 — 3 130, у 2014 — 3 367, у 2013 — 3 277), а направлено обвинувальних актів по цьому виду злочинів до суду ще менше — 1 948, або 29,3% (для порівняння: у 2017 році — 2 262, у 2016 — 2 832, у 2015 і — 2 699, у 2014 — 2 816, у 2013 — 2 960), що теж свідчить про погіршення результативності правоохоронців. Окрім того, на кінець 2018 року не прийнято остаточних рішень у 4 535 таких кримінальних правопорушеннях, або 68,3%, що теж значно більше, наприклад, ніж у тому ж 2013 році — 3 651!

Таким чином, підсумовуючи навіть вищевказані проаналізовані статдані, необхідно констатувати, що в жодному з вище названих, у більшості своїй простих у розкритті й доказуванні вини злочинів немає і близько тих «успішних» результатів у боротьбі зі злочинністю, про які неодноразово заявляли очільники МВС і Нацполіції наприкінці минулого і на початку цього року, що викликало задоволення навіть у послів деяких іноземних держав. В зв’язку з цим, нагадаю ще раз: нерозкритими за минулий рік залишаються в середньому від 50 до 80% злочинів, якими порушені конституційні права людей (потерпілих) на захист від злочинних посягань, заподіяна їм моральна і матеріальна шкода, в більшості випадків, так і не відшкодовується. А головне, що в результаті такої бездіяльності нинішніх правоохоронців не встановлюються злочинці й не притягаються до кримінальної відповідальності, що закономірно породжує безкарність і рецидивну злочинність, а також сприяє формуванню в суспільстві обстановки вседозволеності.

Протидія організованій злочинності

Не менш важливим напрямком діяльності правоохоронців в умовах сьогодення є і продовжує бути протидія організованій злочинності.

Тому треба одразу зазначити, що саме після ліквідації спеціальних підрозділів МВС по боротьбі з оргзлочинністю та фактичного припинення дії Закону України «Про організаційно­правові основи боротьбі із організованою злочинністю» повністю втрачені всі результативні методики і навички документування діяльності ОЗГ і ЗО, в першу чергу оперативно­розшуковим шляхом, позабуті, або навіть навмисно відкинуті, — методи організації роботи по збору, перевірці і оцінці доказів винуватості підозрюваних і обвинувачених в таких надзвичайно складних у розкритті та, тим більше, доказуванні кримінальних правопорушень. Замість цього наші нинішні «реформовані» правоохоронні органи в своїй практичній діяльності по боротьбі з організованою злочинністю, особливо це проявляється при складанні підозр і обвинувальних актів, масово використовують припущення й відверті фантазії про обставини вчинення злочинів у складі ОЗГ чи, тим більше, ЗО, які в суді не знаходять і, я впевнений, не знайдуть у майбутньому свого об’єктивного підтвердження. І ось чому.

За даними статистичних звітів, упродовж 2018 року всіма правоохоронними органами, начебто, було викрито 288 організованих злочинних груп, що дійсно більше ніж у 2013—2017 роках (наприклад, у 2017 р. — 210, у 2016 і — 136, у 2013 — 185), але в той же час майже вдвічі менше ніж у 2010 році — 431 та у 2009 році — 379, а в порівнянні з 2005 роком — удвічі менше — 567), і 12 злочинних організації, що також більше показників 2016—2017 років (3 і 5). При цьому, звертає на себе увагу той факт, що із загального числа виявлених у 2018 році організованих злочинних груп лише 21 — з корумпованими зв’язками (проти 25 у 2017 році, 32 у 2014 та 33 — в 2013, хоча в 2015—2016 рр. їх було менше, відповідно, 17 і 15).

Разом із тим треба мати на увазі, що поняття «викрито» і «встановлено» щодо злочинів, вчинених у складі ОЗГ чи ЗО», це не одне і теж і в цьому можна пересвідчитись із викладеного нижче аналізу статистичних даних про реальні результати боротьби із організованою злочинністю.

Так, згідно статданих, у 2018 році загалом, начебто, у складі організованих злочинних груп вчинено 2 513 кримінальних правопорушень, що майже вдвічі більше ніж у два попередніх роки: у 2017 році — 1 727, у 2016 — 1 235.

Про підозру у вчиненні цих злочинів у 2018 році повідомлено 1 233 особам, з яких стосовно лише 219­ти обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Більше того, до суду направлено всього 314 обвинувальних актів у провадженнях даної категорії, що в цифровому вигляді більше ніж у 2016 році — 166, у 2015 — 176, у 2014 році — 213), але майже вдвічі менше, аніж у 2010 — 453 та в 2005 р — 561. Але, по­перше, треба мати на увазі, що навіть ця кількість направлених ду суду обвинувальних актів даної категорії складає всього 12,6% від загальної кількості кримінальних правопорушень, начебто, вчинених у складі ОЗГ чи ЗО.

По­-друге, треба нагадати, що об’єктивним показником позитивної діяльності правоохоронних органів по боротьбі з організованою злочинністю є не стільки кількість винесених підозр чи навіть направлених до суду обвинувальних актів з такою кваліфікацією злочинів, а результати судового розгляду, де б за обвинувальними вироком суду підтвердився факт вчинення кримінального правопорушення саме в складі ОЗГ і ЗО, що на практиці буває не дуже часто, кількість виправданих судами осіб у таких провадженнях і кількість осіб, щодо яких такі провадження закриті прокурорами за реабілітуючими підставами на стадії досудового розслідування. Проте, отримати відповідь на це питання нам не вдалося, бо офіційна статистика ГПУ відверто приховує ці дані від суспільства, ставлячи «нулі» у своїх звітах, що є свідомим і умисним маніпулюванням статистикою на свою користь.

У той же час у відповідності до даних, наданих Державною судовою адміністрацією України, в 2018 році до суду правоохоронцями було направлено 314 обвинувальних актів у провадженнях про злочини, вчинені організованими групами, щодо 2 294 осіб (ймовірно тут враховані й особи, підозри яким вручені в минулі роки), та 32 провадження — про злочини, вчинені злочинними організаціями, щодо 354 осіб. Обвинувальні вироки судами постановлено в 137 провадженнях про злочини, вчинені ОЗГ (з них, зверніть увагу, 54 вироки із затвердженням угоди про визнання винуватості), та 14 — про злочини, вчинені ЗО (з них 8 вироків — також із затвердженням угоди про визнання винуватості). Тобто з усіх 151 обвинувального вироку 62, тобто майже половина, винесені без проведення судового розслідування, а ними лише були затверджені угоди про визнання винуватості, тобто викладені в цих обвинувальних актах докази про вчинення обвинуваченими злочинів у складі ОЗГ та ЗО судом не перевірялися. На превеликий жаль, у цій інформації також не видно, в скількох провадженнях у суді не підтвердилася попередня кваліфікація злочину, в скількох із них суд не знайшов підтвердження вчинення злочину саме в організованих формах, — ОЗГ чи ЗО? У той же час судами виправдано 11 осіб із числа обвинувачених у злочинах, вчинених в організованих формах. До того ж, треба мати на увазі, що до цього числа винесених обвинувальних вироків можуть відноситися й ті, які направлялися до судів у минулі роки, тобто раніше 2018 року. Окрім того, в 24 провадженнях про злочини, вчинені ОЗГ, та ву 4 про злочини, вчинені ЗО, судами прийняті рішення про повернення таких обвинувальних актів прокурору для доопрацювання, але чи направлялися вони повторно до суду, чи ні нам невідомо.

Одночасно з цим, треба зазначити, що в 2018 році злочинами цієї категорії завдано матеріальних збитків на суму 518 млн грн, з яких у ході досудового розслідування відшкодовано лише 44,4 млн гривень, тобто питома вага відшкодування в таких провадженнях становила лише 8,6% (у той час, як, наприклад, у 2017 році — 32,1%), що також свідчить аж ніяк не про позитивні результати діяльності правоохоронних органів по боротьбі і з оргзлочинністю.

А тому, виходячи навіть із цих досліджень, зовсім не дивно, що за даними Всесвітнього економічного форуму Україна у 2017—2018 роках увійшла до списку країн з найвищим рівнем організованої злочинності і зайняла 113 місце в списку із 137. Для наглядності, в групі країн з найвищим рівнем організованої злочинності Україна опинилася поруч з державами Південної Америки та Африки.

Боротьба з корупцією

Однією з ключових, при чому найбільш заполітизованих проблем у нашій державі, на жаль, була й залишається боротьба із корупцією (протидія кримінальним корупційним правопорушенням), коли про неї значно більше говорять ніж її вирішують.

Так, упродовж 2018 року правоохоронними органами (без НАБУ), начебто, було викрито 3 679 корупційних кримінальних правопорушень (проти 2 831 — у 2017, 2 175 — у 2016 і та 2 493 — у 2015), що дійсно більше ніж у попередні роки після Революції Гідності. Але, на жаль, як засвідчив більш детальний аналіз цих статданих, зростання вказаних цифрових показників аж ніяк не свідчить про покращення діяльності правоохоронців по боротьбі з корупцією. Поясню чому.

У всіх слідчих підрозділах (крім НАБУ) увпродовж минулого року перебувало 3 531 кримінальне провадження з ознаками корупції. За результатами розслідування ними скеровано до суду 2 226 обвинувальних актів про корупційні діяння, що становить 63% від кількості всіх зареєстрованих (що менше, аніж у 2017 році — 72,5%), стосовно 2 608 обвинувачених, з яких лише 386 (або 14,8%) знаходилося під вартою. В той же час детективами НАБУ в 2018 році розслідувалося 2 211 кримінальних проваджень, з яких 509 перебувало в залишку станом на 1 січня 2018 року, у 1 237 провадженнях досудове слідство розпочато в 2018 році, відновлено розслідування у 51 раніше зупиненому провадженні та в 97 раніше закритих провадженнях, а 317 кримінальних проваджень надійшло від інших органів. За результатами досудового розслідування до суду скеровано лише 64 обвинувальні акти, що становить всього 15,1% від загальної кількості закінчених детективами НАБУ проваджень про корупційні злочини. Із них лише 53 обвинувальні акти — про корупційні правопорушення, 3 — про правопорушення, вчинені в бюджетній системі, 2 — про правопорушення, вчинені в організованих формах, та 1 — про правопорушення, вчинене у сфері земельних правовідносин. Тобто, звертає на себе увагу той факт, що НАБУ в основному виявляє й розслідує прості форми корупції, точніше одиночні факти, а боротьба із корупцією саме в організованих формах, в яких вона й існує в переважній більшості, фактично не ведеться.

Більше того, зверніть увагу, що (за категоріями) до суду скеровано: лише 2 обвинувальні акти щодо трьох народних депутатів України, 2 — щодо чотирьох депутатів обласних рад, міських рад Києва і Севастополя, всього 2- щодо двох державних службовців категорії «А», 1 — щодо однієї особи місцевого самоврядування 1—2 категорії, 21 — щодо 22 професійних суддів (ймовірніше — районних судів), 3 — щодо трьох службових осіб органів прокуратури, 1 — стосовно одного військовослужбовця вищого офіцерського складу Збройних Сил України, 11 — щодо 21 керівника суб’єктів великого підприємництва, 9 — щодо 26 працівників юридичних осіб публічного права та 12 — щодо 41 іншої особи.

НАБУ — цікава тактика розслідувань

Як вбачається з наведених вище статданих, основні свої зусилля НАБУ зосереджує на боротьбі з корупційними діяннями не найвищих посадових осіб держави, а проти «інших осіб», які не мають жодного відношення до суб’єктів, безпосередньо підслідних антикорупційному бюро, працівників юридичних осіб публічного права, керівників суб’єктів великого підприємництва та суддів найнижчої ланки. Зокрема, ми не бачимо в цьому списку міністрів чи хоча б їх заступників (я вже не говорю про перших осіб держави), найвищих чиновників тієї ж Адміністрації Президента України та інших вищих органів влади, про участь яких у різних корупційних схемах буквально «гуде» весь інтернет-простір, оприлюднювалися журналістські розслідування тощо. Натомість, так виходить, що НАБУ більше займається відволіканням суспільства від реальної боротьби з корупцією у вищих ешелонах влади, що в цілому дає підстави стверджувати про те, що ця нова антикорупційна структура була створена зовсім з іншою метою, аніж та, яку задекларовано в Законі України «Про Національне антикорупційне бюро України».

До речі, для порівняння з результатами роботи НАБУ: із загальної кількості направлених у 2018 році всіма правоохоронними органами до судів обвинувальних актів про корупційні злочини майже три чверті — 1 656 (74,4%) складені слідчими поліції, 396 (17,8%) — прокуратури, у тому числі військової — 82 (3,7%), 165 (7,4%) — Служби безпеки України, 9 (0,4%) — органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства. Тому, уточню ще раз, органами прокуратури в минулому році направлено до суду всього 396 обвинувальних актів, з них 45 — слідчими центрального апарату ГПУ, що абсолютно не відповідає заявам нинішнього Генпрокурора, який неодноразово повідомляв про свої «досягнення» у вигляді винесених 2 800 вироків корупціонерам.

Окрім того, слід також звернути увагу й на ту обставину, про яку саме «корупцію» в цих обвинувальних актах ішла мова. Так, за категоріями в скерованих всіма правоохоронними органами до суду обвинувальних актах про корупцію найбільше кримінальних правопорушень — це привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем — 1 733 (або 47,1%), тобто, майже половина, а ось одержання неправомірної вигоди службовою особою — лише 691 (або 18,8%), зловживання владою та службовим становищем ще менше — 277 (або 7,5%), а також зловживання впливом — 270 (або 7,3%). Тобто, якщо говорити саме про «хабарників» із числа притягнутих корупціонерів до кримінальної відповідальності, то ще раз треба наголосити, що стосовно них направлено до суду лише 691 обвинувальний акт, але й ці цифри не можуть бути об’єктивними до тих пір, доки цю кваліфікацію не буде підтверджено обвинувальним вироком суду. А що ж є в дійсності?

А що в реальності?

Так, у дійсності, за ознаками корупційних діянь судами в 2018 році визнано винними всього 2 565 осіб (проти 2 400 у 2017 році), але із них набрали законної сили судові рішення стосовно лише 994 осіб (до речі, проти 2 178 у 2017 році, що було більше ніж удвічі). З цієї кількості лише 766 осіб (проти 1 692 у 2017 році) було засуджено до різних видів покарання, але і з цього числа до позбавлення волі засуджено лише 53 особи. О це і є справжній результат роботи всіх правоохоронних органів та прокурорів по боротьбі із корупцією. Більшість же засуджених за так звані «корупційні діяння» отримали покарання у вигляді штрафу, що свідчить або про мізерні суми доказаної в суді неправомірної вигоди та невеликі суми доведених матеріальних збитків, або про недостатню переконливість зібраних доказів винуватості засуджених осіб, що конче потрібно аналізувати окремо, для чого потрібні достатній час і повний доступ до всіх судових вироків! Це і є справжні результати роботи тих же слідчих органів прокуратури по боротьбі з корупцією, і аж ніяк не ті, які були опубліковані на офіційній сторінці сайту ГПУ, де вказано, що органами прокуратури, начебто, обліковано 9 155 фактів корупції та скеровано до суду 3 126 обвинувальних актів. Навіть якщо зважити на відверту непрофесійність нинішнього очільника ГПУ, то і цьому випадку, якщо він мав на увазі ту обставину, що прокурори направили до суду обвинувальні акти по провадженнях, які закінчили слідчі всіх правоохоронних органів, тоді в нього проблеми з математикою, бо і в такому разі складання цифр по кожному правоохоронному органу загальна сума результатів закінчених проваджень про корупційні злочини буде значно меншою, аніж 3 126 актів.

До цього треба додати й дані про кількість виправданих судами в таких злочинах осіб у 2018 році, яких налічується 66, що, знову ж таки, більше ніж у 2017 році (58). А якщо врахувати, що в минулому році значно менше судами розглянуто обвинувальних актів про злочини даної категорії, то можна допустити , що в майбутньому, тобто у 2019 році, із числа обвинувальних актів про такі злочини, які ще залишилися не розглянутими судами, таких виправдувальних вироків буде значно більше. На жаль…

Проміжний висновок

Підбиваючи підсумки аналізу результатів боротьби із корупцією за 2018 рік, можна однозначно стверджувати, що в минулому році реально притягнуто до кримінальної відповідальності 2 608 осіб за направленими до суду обвинувальними актами, в той же час засуджено за такими злочинами лише 766 осіб, обвинувальні вироки стосовно яких вступили в законну силу, із них до позбавлення волі засуджено лише 53 особи! До цього треба додати, що судами протягом минулого року у таких провадженнях виправдано 66 осіб, яких було незаконно притягнуто до кримінальної відповідальності за вчинення корупційних злочинів.

І насамкінець. На підставі вищевикладеного, варто наголосити, що як би нинішні правоохоронці не маскували дійсний стан злочинності та не намагалися завести людей в оману щодо своїх надуманих «досягнень» у викритті злочинців, у тому числі корупціонерів, я вважаю, що суспільство повинно усвідомлювати критичний стан злочинності та безкарності в нашій державі, аби через реалізацію свого виборчого права забезпечити обрання до найвищого законодавчого органу справжніх законодавців, для яких право, закон і мораль будуть єдині.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Захист власності від рейдерства

Опубліковано

on

Віталій КУЛАКОВ, керуючий партнер АО «Адвокатська фірма« ADVICE », адвокат

У нашому повсякденному житті поняття «власність» відіграє досить важливу роль, оскільки кожна людина небайдужа до своєї власності, різниця лише в її цінності для кожного.

На жаль, у реальному житті, не рідкісні випадки, коли одна людина скрупульозно будувала бізнес, примножувала нерухомість або інший капітал, а потім, третя сторона, шляхом юридичних маніпуляцій стає власником цього майна. У народі такий «фінт» називають рейдерством. Потрібно визнати, що в нашій країні рейдерство набуло професійних ознак, оскільки з’явилися профільні спеціальності (про це ми не раз писали в своїх статтях). Подібне не додає честі нашій державі та владі і, до того ж, відлякує реальних міжнародних інвесторів. Однак успішне рейдерство більшою мірою — результат неправильних, байдужих дій самих потерпілих. Тому для реальної боротьби з рейдерами необхідна робота в двох напрямках: удосконалення свідомості та правової грамотності населення, а також прийняття законодавчих норм, які мінімізують ризик здійснення рейдерських схем.

Із першим питанням допоможуть впоратися професійні адвокати, які зможуть проаналізувати кожну угоду, передбачити можливі ризики, як і захисні заходи, а на крайній випадок — переконати клієнта в необхідності відмови від укладання даної угоди. Важливо розуміти, що економити на таких адвокатських послугах не рентабельно, оскільки ризик проведення операції без участі спеціаліста юридичного профілю величезний, а негативні наслідки іноді невідворотні. Коли свідомість наших громадян зміниться, і вони будуть або вникати в юридичні тонкощі самостійно, або залучати професійних адвокатів, кількість суперечок, пов’язаних з відчуженням прав або майна, зміною власників зменшиться в рази.

Другим напрямком є внесення змін до законодавчих актів. Ми вважаємо, якщо надавати будь-якій угоді ознаки відкритості, це так чи інакше відлякає потенційних рейдерів або осіб, що беруть участь у так званих схемах. Наприк лад, більше року тому в Кримінальний процесуальний кодекс України була внесена норма, яка зобов’язує орган досудового слідства при проведенні обшуку здійснювати відеозапис. До чого це призвело? З досвіду скажемо, слідство й оперативники поводяться абсолютно по-іншому, зникли прояви нахабства і вседозволеності. Хіба це погано? Крім того, завжди можна переглянути запис і дати оцінку діям не лише правоохоронців, але й власників, і їх захисників. Все відкрито і прозоро, що дозволяє мінімізувати всі правопорушення.

Аналогічний принцип можна використовувати при вчиненні нотаріальних дії та державної реєстрації. Перший крок до цього зробили народні депутати, зареєструвавши законопроект № 9063, яким передбачається, що ряд нотаріальних дій повинні здійснювати з обов’язковою звуко- і відеофіксацією технічними засобами. Йдеться про купівлю-продаж нерухомості (земельна ділянка, житла та комерційна нерухомість), купівля-продаж часток у статутному капіталі товариства або акцій в акціонерному товаристві. Водночас мусимо визнати, що даний законопроект має ряд недоробок, але сенс його і посил дуже правильний.

На нашу думку, слід зокрема, більш чітко конкретизувати, нотаріальні дій, які підлягають обов’язковій звуко- і відеофіксації. Наприклад, мова повинна йти про будь-які угоди дарування, купівлі-продажу нерухомості та інших активів, вартість яких у 10 разів перевищують мінімальну заробітну плату (як орієнтир). Однозначно, незалежно від матеріальної складової, обов’язковій фіксації повинна підлягати процедура складання й завірення заповітів, спадкових договорів тощо. Потрібно визнати, що кількість спорів щодо оскарження заповітів стає дедалі більшою. Основним аргументом для оскарження заповіту є або його підробка, або, нібито, неосудність спадкодавця. Так ось, відеофіксація дасть можливість у повному обсязі розвіяти всі сумніви й реально захистить сумлінних спадкоємців.

Разом із тим, дані нововведення на 100% розвантажать судову систему від суперечок, пов’язаних з оскарженням угод, покажуть іноземцям відкритість нашого суспільства, мінімізують ризик оскарження угод за надуманими підставами. Природно, що одним із ключових моментів даного явища повинна стати обов’язкова відповідальність для всіх учасників угоди за недотримання правил фіксації дійства, як мінімум, для сторін ризик визнання угоди недійсною, для нотаріуса і держреєстратора — ризик анулювання свідоцтва, що дозволяє здійснювати професійну діяльність.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформа судової системи: більше досягнень чи провалів?

Опубліковано

on

Михайло ЖЕРНАКОВ, співзасновник, директор Фонду DEJURE, експерт з питань реформи судів і юридичної освіти

Реформа судової системи — важливий етап розвитку країни. Що вдалося зробити за останні роки в цьому напрямку, а що зробити треба?

Недавно вчергове прочитав про «перемоги» в судовій реформі від самого автора реформи, донедавна заступника голови Адміністрації Президента Олексія Філатова. Не вважаю, що цими аргументами можна когось переконати, що судова реформа вдалася, але все одно мушу відповісти, бо в переважній більшості тверджень є або маніпуляції, або просто відверта неправда, яка вводить людей в оману. Цитую мовою оригіналу — саме її обрав автор посту.

Міф перший: «Новый раздел в Конституции о правосудии, новые законы о судоустройстве, о ВРП (Высший совет правосудия, — Ред.), о Конституционном Суде, об Антикоррупционном суде, законопроект об адвокатуре — есть. Венецианская комиссия и эксперты Совета Европы по большинству из них — в позитиве, по оставшимся — просто не успели».

Це не так. На розгляд Венеційської комісії документи передавали дуже вибірково, на кшталт «тільки там де треба». Зі згаданого, комісію попросили оцінити лише зміни до Конституції, проект закону про Конституційний Суд та два проекти закону про Вищий антикорупційний суд. До кожного зі згаданих документів були зауваження, які враховані здебільшого щодо закону про ВАКС (в основному — в частині призначення суддів). Зауваження, зокрема щодо призачнення суддів КСУ простою більшістю в парламенті, що ставить їх у залежність від коаліції, не були враховані.

На законопроекти «Про судоустрій…», «Про забезпечення права на справделивий суд», «Про Вищу раду правосуддя» та інші, венеційцям, навіть не дали подивитися перед прийняттям. Банально тому, що там низка порушень стандартів та й просто корупційних схем, і це було б видно.

У цілому — законів прийняли чимало, і там, навіть, були слушні ідеї. Але виписані ці закони були погано, мали корупційні схеми і що ще гірше — були імплементовані.

Міф другий: «Три новых процессуальных кодекса — есть».

Так, але, чи кращі вони за попередні, — питнаня відкрите. Чого варта лише неможливість оскражити в порядку адміністративного судочинства призначення голови ОДА або невідкриття дисциплінраного провадження щодо судді.

Міф третій: «ВРП и ВККС (Высшая квалификационная комиссия судей Украины, — Ред.) без депутатов, чиновников по совместительству — есть. Правила о несовместимости должностей, аполитичности, ограничении одним сроком полномочий — есть. Работать над выполнением правил всеми их членами — надо».

Це взагалі особливий цинізм. Про те, як «вибирають» погоджених заздалегідь членів ВРП, і хто ці люди, які на п’ять квартир заробили в Німеччині «на полуниці», писали вже не раз. Практично те саме — у ВККСУ. Це люди, які провалили судову реформу (саме вони вибрали щонайменше 44 недоброчесних суддів до Верховного Суду) і мають не просто бути звільнені, а й понести за це покарання.

Міф четвертий: «Новый Верховный Суд — есть. Дает серьезные надежды».

Не знаю, кому дає надії «новий» Верховний Суд. Можливо, Фірташу, ЗТМК якого він відмовився повертати державі, чи голові Черкаського апеляційного суду Бабенку, якого, попри прямі докази втручання в роботу судді, ВС залишив на посаді. Чи звільненим суддям Майдану, яких поветрають на посади. А, можливо, Сергію Ківалову, з родичів якого в цьому суді вже можна сформувати колегію, а може, й не одну.

Бо формували «новий» Верховний Суд так, щоб туди прийшли «свої люди», причому не важливо з якою репутацією. Недоброчесних суддів там тепер щонайменше 44 людини — громадяни РФ, порушники прав людини, десятки суддів, які не можуть пояснити свої статки. Очолюють це все старі суддівські боси. А нечисленні судді, які прийшли з­поза меж системи, кажуть про централізацію і відкат навіть тих небагатьох прогресивних практик, які їм вдалося започаткувати.

Міф п’ятий: «Апелляционные суды — без ряда одиозных судей. Дальше качество кадров зависит от конкурсов ВККСУ и дисциплинарной практики ВРП».

А можна пояснити посилання на «ряд» одіозних суддів, без яких тепер апеляційні суди? Чи, бодай, пепелік імен навести. Один А. Чернушенко, з яким у Філатова був особистий конфлікт, — це не ряд.

Для довідки. «Реформа» апеляційних судів відбувалася так: два з них об’єднали, решту — перейменували. Все. Працювати там залишилися ті самі судді, очолюють їх також ті самі голови. Кількість призначених зап’ять років нових суддів в апеляційні інстанції — нуль. Стільки ж у першій інстанції — жодного нового. А якість конкурсів в ВККСУ і дисциплінарної практики ВРП ми дуже добре бачимо.

Міф шостий: «Судейское вознаграждение. Не гарантия от коррупции, но и не стимул к ней. Оказывается, судьям можно нормально платить — и бюджет не лопнул».

Тут дійсно є прогрес. Суддя має отримувати конкурентну на ринку винагороду. Але зарплата 44­м недоброчесним суддям ВС по 200 — 300 тисяч гривень кожному — це мільйони грошей платників податків щомісяця, витрачені всупереч Конституції, яка каже, що суддя має бути доброчесним. Те саме можна сказати й про зарплати членів ВККСУ і ВРП. Ці люди отримують по 225 тисяч грн щомісяця за те, що закривають очі на кричущі порушення і факти недоброчесності й «амністують» Струкових, Бабенків і їм подібних.

Все-таки рівень винагороди має відповідати якості послуг. Цього немає.

Те ж саме про різницю в 15– 20 разів між зарплатами суддів Верховного Суду і суддів першої інстанції. Вона — завелика.

Міф сьомий: «Суды первой инстанции — еще работать и работать над оцениванием и наполнением кадрами. Уравнять судей в зарплатах — надо, и быстрее».

Дуже добре, що автор реформи визнає, що треба «работать і работать» над оцінюванням. Про те, що воно не спрацює, ми говорили (ні — кричали!) ще в 2015 році. І пропонували замість того конкурси на всі посади. Але девіз «ми йдемо своїм шляхом», видно, придумали ще тоді. І попри всяку громадську думку запровадили «оцінювання».

Сам Олексій Філатов говорив, що за результатами оцінювання буде звільнено 30% суддів. Зараз, за результатами оцінки перших 2 409 суддів (приблизно половини), звільнено всього 15 суддів. Це 0,6%, або в п’ятдесят разів менше. А з останньої сотні, що нещодавно проходила оцінювання, жодного суддю навіть не рекомендували звільнити.

Ну й те, що кваліфоцінювання розглядають як спосіб «уравнять» зарплати, а не очистити суддівський корпус — теж дуже показово.

Міф восьмий: «Новые законы об адвокатуре и юридическом образовании».

Це справді потрібно, бо і в адвокатурі, і в правничій освіті проблем чимало. Але останні спроби щодо реформи адвокатури з боку АП (проект № 9055) викликали однозначну негативну оцінку правозахисної спільноти, бо позбавляли адвокатів можливості співпрацювати з правозахисними організаціями. При тому, що адвокати мають тепер, за змінами до Конституції, монополію на представництво в суді. Багато хто просто говорить про те, що зміни робили з метою перерозподілу грошових потоків в адвокатурі.

Як би там не було, добре, що ця адміністрація не встигла «пропхати» хоча б власну версію цих законів. Хоча б тут можна не переробляти, а просто робити.

Міф дев’ятий: «ЕСИТС — из пилотного проекта нужно запустить в масштабе системы».

Скажу чесно, не слідкував детально за впровадженням цієї версії електронного суду. Кажуть, у пілоті вже є корисні сервіси. Добре, якщо так. Але це не повноцінний електронний суд, як, скажімо, в Польщі, де 20 суддів розглядають за чотири роки 10 млн справ. Та навіть електронний документообіг — увже щось. Хоча й запрацювати він мав іще кілька років тому, а його все ніяк не можуть погодити ті самі органи, які «відповідають європейським стандартам».

Міф десятий: «Взаимодействие госорганов в сфере правосудия и органов, которые должны представлять гражданское общество, — пока оставляет желать намного лучшего».

Погоджуся на 100% і нагадаю, що почалося все з того, що ВККСУ масово пропускала на найвищі посади в державі агентів РФ, суддів Майдану, хабарників і порушників прав людей. А потім ще й змінила свої правила всупереч закону так, що робота ГРД (Громадська рада доброчесності, — Ред.) взагалі була паралізована, а «оцінювання» перетворилося на беззмістовний конвеєр.

Міф одинадцятий: «Попытки досрочно сменить состав ВРП и ВККС для того, чтобы вернуть на должности в суде тех, кто этой должности не соответствует; попытки открутить назад реформу через Конституционный Суд и/или парламент. Как говорится, следите за руками обычных подозреваемых».

Так, ми намагатимемося всіма силами змінити склад ВККСУ і ВРП і відкрито про це говоримо. Бо ці склади не лише зганьбили себе, а й витратили п’ять років на ніщо замість реформи.

Ми робитимемо це не для того, щоб «повернути на посади» згаданих 15 суддів. Про таке, навіть, смішно думати. «Розвертати» немає чого. В успіх судової реформи вірять менше 1% громадян.

Склад цих органів потрібно замінити насамперед для того, щоб реформа нарешті зрушила з місця. Щоб вурдалаків у мантіях не пропускали на найвищі посади під розповіді про божу росу. Щоб судді, нарешті, боялися не «дядю» з АП, а порушити норми закону і права людини. Те саме, до речі, стосується йі суддів Конституційного Суду.

А слідкувати за руками дійсно потрібно. Бо в людей з нової політичної влади спокус підмінити реформу контролем над судами буде не менше ніж у попередньої.

Міф дванадцятий: «Без реформы юридического образования, адвокатуры, прокуратуры и органов досудебного расследования — ничего хорошего. Это сообщающиеся с судебной системой сосуды и взаимодействуют они точно, как в физике».

Погоджуюся. Це все напрямки подальшої роботи. І без жодного сарказму кажу, що ми готові співпрацювати як із попередньою так і новою владою для того, аби забезпечити прогрес у цих сферах. Я не маю жодного сумніву в професіоналізмі команди, відповідальної за реформу судів у Порошенка. А мотивація — річ мінлива. Сьогодні ми не погоджуємося, а завт ра — хто знає.

Висновки

У цілому, зроблене можна охарактеризувати так: пророблена колосальна робота, прийняті зміни до Конституції й чимало законів, які містили дуже непогані ідеї. Реалізація їх провалилася, насамперед через відсутність політичної волі до справжніх змін і через тих, кому реалізацію цих змін довірили — ВРП і ВККСУ.

З елементом «політичної волі» розібралися. Ті, хто займався імітацією реформи замість її впровадження, понесли політичну відповідальність. І я впевнений, тих наступників, хто пообіцяє і так само не зробить, чекає такий самий електоральний результат. І добре, що цей інструмент у нас працює.

Тепер справа за зміною тих, хто провалив імплементацію. Обирати нових суддів мають ті, кому довіряють люди — представники громадянського суспільства й іноземні фахівці.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.