Connect with us

Думка експерта

Олег ТКАЧУК: «Те, що відбувається нині в судовій системі, — радше еволюційний процес, а не реформування»

Інтерес до судової реформи, яка в Україні триває вже п’ятий рік, у суспільстві не зникає. І якщо одних цікавлять скандальні ситуації довкола добору суддів або зміст електронних декларацій служителів Феміди, іншим важливіше, коли наше правосуддя справді ставитиме в суперечливих ситуаціях справедливу крапку. Проте сам процес реформування украй непростий, і, щоб отримати позитивний результат, у нього потрібно багато вкласти — і людських ресурсів, і коштів тощо. Про те, як усе це відбувається і що ще потрібно зробити, наша розмова з головою Ради суддів України, суддею Великої Палати Верховного Суду Олегом ТКАЧУКОМ.

 

– Пане Олеже, ключове питання, яким займається Рада суддів України, — незалежність суддів. З якими проблемами стикаєтеся найчастіше?

– Їх кілька. Одна стосується того, що не всі громадяни України усвідомлюють головний громадянський обов’язок, який перед ними стоїть. Ідеться про те, що всі повинні піклуватися про безпеку і незалежність своєї держави. Надто, коли ці громадяни займають політичну чи посаду державного службовця. Вони мають піклуватися про безпеку і благо для народу, про те, щоб у країні — чесній, соціальній, правовій — можна було жити спокійно. І періодично чуючи заклики, зокрема і від депутатів, міністрів чи їхніх помічників, що потрібно того чи того суддю притягти до відповідальності або покарати за рішення, або ще з якихось причин розправитися з ним, запитуєш себе, чи знайомі ці люди з Конституцією України і про яку державу їх мрії чи спогади?

Знаєте, я такі вислови пояснюю рівнем зрілості цих осіб — і громадянської, і фахової, адже владу поділено на три гілки, і піклуватися про довіру до правосуддя, так само, як і про авторитет держави, повинен кожен. У разі, коли є порушення з боку судді, його може бути притягнуто до відповідальності. Способи оскарження судового рішення також є, це — апеляція, касація. Процедура притягнення судді до відповідальності дуже проста — лише треба довести, що він вчинив правопорушення. А коли окремі депутати або посадовці висловлюються на адресу судів чи суддів, чи правосуддя загалом, кажучи, що покарати потрібно всіх, без винятку лише тому, що вони судді, це неправильно і загалом шкодить правосуддю, оскільки підриває довіру людей у те, що правосуддя в цій державі можливе.

– А відверті погрози конкретним суддям досі є?

– Так, це ще один спосіб таких посягань на незалежність. Буває, що суддям погрожують в електронних засобах, через повідомлення, інколи дзвонять або й роблять це особисто. Та що там казати, на суддів нападають, їх грабують, б’ють, заподіюють тілесні ушкодження. Відомі випадки, коли суддів убивали. А суддя ж, аби виконувати свої функції, повинен мати змогу працювати в нормальній спокійній обстановці, щоб ніхто не міг на нього вплинути. І йдеться не лише про прямі погрози, скажімо, по телефону, а й про те, що хтось може сказати, що я тобі відпустку не надам з тих чи інших причин, бо не виплачу зарплату тощо. І Рада суддів опікується всіма цими питаннями, а на кількох останніх своїх засіданнях ми говорили про те, що потрібно вжити заходів для підвищення саме безпеки в судах. Частину з них досі не охороняють, тож інколи до судді може потрапити будь-хто — зі зброєю, без зброї — й погрожувати чи щось вимагати. Тому ми просили, аби органи досудового слідства сформували групи, які розслідуватимуть злочини проти суддів, прокурорів та адво катів, які відбуваються в приміщеннях суду.

Ще один аспект незалежності судді — незалежність від колег, які не повинні мати змоги на нього впливати. Це питання пов’язане зі створенням сучасних умов для нормальної роботи суддів. Останній наш візит був у Полтаву — там суддя скаржилася, що збори суддів визначили їй навантаження, перелік справ, спеціалізацію не так, як усім. І саме в цьому вона вбачала спробу вплинути на неї з боку колег. Ми виїхали туди, з колегами поговорили, зрештою збори було проведено повторно і питання врегульовано. Але таких моментів дуже багато.

– Знайти механізм, який би дав змогу врегульовувати ці та інші складні моменти, зокрема завдання і судової реформи, яка триває вже не один рік. Її родзинка — добір суддів через конкурсну систему. Іноземні експерти кажуть, що у нас ця система дуже складна і водночас унікальна, що її не треба змінювати. Як суддя Верховного Суду Ви з цим погоджуєтесь чи, можливо, систему треба модернізувати?

– Ви знаєте, всі роки, що я працюю в судовій системі, а це понад чверть століття, говорять про реформу. І оскільки цей процес має настільки затяжний характер, я думаю, що правильніше буде говорити про певні еволюційні перетворення, а не про реформу. Мабуть, відбувається все-таки еволюція системи. Вона непроста, але відповідає тому стану речей, який загалом закладено в логіку розвитку всього суспільства, природи, коли літо змінюється осінню, осінь — зимою, зима минає і починається весна. Мабуть, так і в системі: тут не можна зробити щось один раз і сказати, що це вже все, це ідеал, отак буде завжди.

Нині ж є нагальна потреба осучаснити процесуальну частину діяльності системи. Йдеться про визначені процедурні правила, певний алгоритм, скажімо, як справа до суду приходить, як вона розглядається, як суддя заходить, що каже секретар, як судове засідання закінчується тощо. Якщо ми бачимо, за 5 років суди розглянули 20 чи 30 мільйонів справ, значить, треба шукати той алгоритм, який дасть змогу цій машині рухатися швидше, динамічніше. Зараз як відбувається? Відкриваючи справу, суддя пише ухвалу про відкриття, про призначення — теж ухвала, про відкладення ухвала, ще про щось. Я був у Прибалтиці і переконаний, що їхнім досвідом можна скористатися.

– І як же вони спростили процедуру?

– А в них запроваджено електронний суд, усе робиться через комп’ютер. Там суддя відкриває певну програму, пише у відповідній графі «Відкр.» — і все, далі потрібні документи формує машинна система. І точно так само перенесення. А що в нас? От візьмімо, наприклад, Велику Палату, в якій я працюю. В ній зараз Сімнадцять людей, ухвалюють рішення про відкриття провадження у справі. 17! Ну, це ж треба людям зібратися, обговорити…

– Тобто, одна справа, а 17 чоловік мають разом посидіти й домовитись?

– Так, домовитись. І це не по суті юридичної проблеми, а лише чи починати судовий розгляд. А вони ж можуть домовлятися кілька днів для прийняття рішення, адже кожен суддя — це суддя ВС, кожен може вставити свою репліку. Це занадто ускладнений процес, який потрібно спрощувати, і залежно від цього має змінюватися процедура, тобто еволюція має проходити. Це не реформа, не потрібно якихось глобальних речей, йдеться про адекватний мінімум.

– Давайте повернемось до конкурсного добору…

– Тут на вимогу часу змінююється підходи до того, хто може бути суддею і чи може він ним бути. Раніше, аби стати суддею Верховного Суду, потрібно було мати стаж трудової діяльності, спочатку попрацювати суддею першої інстанції, потім апеляції, й лише після цього — суддею ВС. Зараз ситуація змінилася. Й оця процедура кваліфікаційного оцінювання, і добір — і в антикорупційний суд, і в суд з питань інтелектуальної власності, у Верховний Суд — це справді дуже складно.

З одного боку, це дало змогу відібрати людей різного характеру, кваліфікованих юристів, дати їм змогу доступу до професії судді. З іншого, дана процедура апріорі не може бути простою, адже суддя має право ухвалювати рішення, аналогічне силі закону. Й тут потрібно дуже обережно підходити до визначення всіх — психологічних, етичних, моральних, ділових — характеристик особи. І ВККСУ цим питанням займалася. Так, цей конкурс непростий. У жодній країні світу точно немає такої процедури, як у нас, щоб опитування і спілкування з суддею проходило в режимі онлайн. До речі, потреба транслювати співбесіду на загал уже відпала. Поясню, чому я так думаю.

Якщо подивитися в «Ютубі», скільки людей раніше переглядали такі співбесіди й скільки зараз, то це велика різниця. Коли я й мої колеги проходили конкурс, тисячі людей спостерігали, як це відбувається. Зараз інтересу до цього майже немає. Хіба, що він значною мірою залишився в якихось злочинців, які хочуть щось там дізнатись про суддю. Але є інший момент і, думаю, що тут багато моїх колег не погодяться зі мною, та я переконаний: сама процедура добору, складання іспиту, складання тестів, виконання практичного завдання, співбесіда з психологом протягом діяльності судді час від часу повинна відбуватися.

– Тобто, повторно?

– Справа навіть не в тому, що повторно, але закон змінюється, суспільство змінюється й суддя змінюється. Окремі судді під впливом того, що довкола них відбувається, грубішають душею. А якщо відчуття чужого болю зменшилося, суддям потрібно давати змогу йти з професії.

– Я думала, що, навпаки, вони повинні вміти абстрагуватися, адже якщо вони за всіх переживатимуть, то в них здоров’я не вистачить. Це як хірурги: якщо їм усім болітиме так, як пацієнтам, то в нас нікому буде операції робити…

– Мабуть, що так, та я все-таки з більшим розумінням ставлюся до тих суддів, які інколи переживають разом зі сторонами процесу ніж до тих, які не відчувають чужого болю. Не знаю, чому так, але ті, хто співчуває, мені набагато ближчі. Бо тим, які вже не відчувають, жити простіше й комфортніше, але в умовах, коли доводиться працювати за двох, трьох, а то й п’ятьох, потрібно, щоб усе-таки душа боліла. Тоді людина справи призначає та слухає і зранку, й увечері, рішення відписує вночі, вносить їх в Єдиний державний реєстр. Бо інакше ти не встигнеш.

– Чи дав змогу конкурсний добір, зважаючи на непорозуміння між ВККСУ і ГРД, знайти отой золотий стандарт між професійністю і доброчесністю судді?

– Дивіться, прокурор просить покарати особу п’ятьма роками позбавлення волі. Адвокат каже: ви знаєте, мій підзахисний взагалі не винен. А суддя говорить: ні, не треба там 5 років і виправдати не можна, найоптимальніше покарання в цьому разі — рік умовно. Так от, кожний із них по-різному ставиться й оцінює ту ситуацію, яка відбувається, але лише суддя ухвалює рішення. І тут так само відбулося: кожен має право критикувати, кожен має право свою думку висловлювати, але ВККСУ уповноважена приймати рішення. І саме на відповідальності, совісті й доброчесності комісії базується рішення про призначення суддів.

Вдалося їм це, чи не вдалося? Як на мене, розмежувати всі питання, які були, і передусім претензії до суддів, їм вдалося. Й ми бачили, що все-таки значну частину претензій Громадської ради доброчесності було враховано –частина суддів не пройшла оцінювання до кінця, вибула з конкурсу. Але частина пройшла, і це об’єктивно. Мабуть, має право ВККСУ це робити. Я думаю, що їм вдалося виконати своє завдання. Інша справа, чи з часом не відбудеться якоїсь деформації з тими особами, які стали суддями, чи зможуть вони в такому темпі працювати. Адже частина і суддів, і науковців, і адвокатів, які прийшли, наприклад, до ВС, раніше в таких умовах, в яких нині працює Верховний Суд, не те що не працювали, а й навіть не сподівалися, що так буде, коли доводиться по 12—14 годин на добу працювати. Тож частина людей не витримає цього й піде з процесії, але це вже інше питання.

– А це ще зменшить загальну кількість суддів, яких у нас і так бракує…

– Так, є проблема.

– І як її можна розв’язати?

– Саме зараз проходить конкурс до Верховного Суду, в якому має бути 200 суддів, а зараз 113. Тож у систему ВС найближчим часом прийде 60—70 чи 80 суддів. Крім того, Національна школа суддів готує людей у першу інстанцію. Вже провели навчання, а ВККСУ — навіть оцінювання 700 претендентів на посаду судді, і надалі проходитиме поступовий набір нових суддів. Цей конкурс закінчиться, думаю, цієї весни.

– Однак це ж не розв’яже проблему повністю?

– Ні, цим потрібно займатися постійно. Ну, а як же? Частина суддів йде у відставку, частина звільняється, бо робота складна. Тобто кадровий голод був завжди, але в такому обсязі, коли бракує 3 тисячі суддів, — це проблема останніх років. Тому й перевантаженість велика — на сьогодні суди розглядають у рік понад 4 мільйони справ. Це дуже багато.

– Це по всій Україні?

– Так. Якщо говорити про зміну ситуації в самій системі, то можна йти двома шляхами: або постійно збільшувати кількість суддів, адже кількість звернень зростає разом із зростанням правової свідомості громадян, або потрібно змінювати процедури, які б давали змогу швидше розглядати справи. Або не розглядати їх у суді взагалі.

– Тобто, як це не розглядати взагалі?

– Є випадки, коли спір можна врегулювати за допомогою кваліфікованої допомоги адвоката, правника, і новими кодексами це передбачено. Це — непросто, але, скажімо, в США чи Англії, коли в людей виникають спірні ситуації, спочатку використовують механізми їх досудового врегулювання. Яскравий приклад — спори щодо порушень Правил дорожнього руху, які вирішують з допомогою страхових компаній.

– Ідеться про європротокол?

– Так. Коли людина щось порушує, автоматично складається протокол про порушення ПДР, і вона сама вирішує, платити чи не платити? Але якщо вже людина прийшла до суду, там діють інші правила і критерії, й відповідальність зовсім інша. А в нас же п’яний за кермом їде, а в суд потім приходить 5 адвокатів, і судове засідання триває 4 місяці, бо вони доводять, що водій був просто стомлений. Робити цього не потрібно, адже тверезий чи нетверезий водій, перевірити можна досить швидко і просто.

Те ж саме стосується справ, щодо невеликих грошових сум чи простих юридичних питань. Ці справи важливі для людини, проте з погляду судової практики не повинні розглядатися в судах апеляційної чи касаційної інстанції — крапку має ставити суд першої інстанції. Те ж саме стосується і справ, юридична фабула яких зовсім проста й очевидна. Не потрібно досвіду судді Верховного Суду,
аби ту чи іншу справу вирішити, коли це можна зробити шляхом переговорів або застосуванням медіації. І таких процедур дуже багато. Нові кодекси таку змогу надали, хоч іще не всі судді та й інші правники звикли до оцих нових процесуальних правил. Ще потрібно вчитися, яким чином застосовувати ті чи інші норми, що ми можемо робити, а чого не можемо, і як це потрібно робити? Якщо підсумувати, то в результаті реформи багато чого змінилося. І мені здається, змінилося ставлення до суду людей.

– Ви кажете, що досудове врегулювання спору — це та процедура, яка може допомогти при вирішенні нескладних справ. А як люди її сприймають? Чи є вже приклади застосування?

– Справа в тому, що для нашої правової системи це загалом нове явище, й, аби ця процедура запрацювала, мало лише волі чи досвіду судді. Потрібно, щоб були готовими адвокати, представники сторін до цієї процедури, адже тут має бути згода сторін на позасудове врегулювання спору. Ми вже починаємо з цим працювати. Реформа почалась 5 років тому, але закони набули чинності лише 15 грудня 2017 року, і зараз юристи шукають способи, яким чином реалізовувати ті норми, які існують. Й хоча ми поки що на стадії обговорення, перші спроби використати цю процедуру врегулювання є. Досліджуємо, як це відбувається, як діяти ефективніше, і думаємо над тим, як удосконалити норми права, аби це запрацювало більш злагоджено.

– Торік Рада суддів упродовж тривалого часу моніторила суди по всій Україні. І яке враження: де краща ситуація — в Києві чи в регіонах?

– Можливо, когось це здивує, але насправді в багатьох регіонах ситуація значно краща ніж у Києві. Ми їздили скрізь і все бачили на власні очі. Майже за рік роботи Ради, а ми працюємо 11 місяців, відвідали понад 40 судів. Вони в різному стані, причому чимало взірцевих, такий, приміром, як у Сєверодонецьку адміністративний суд. Він міститься у чудовому приміщенні, обладнаний усім необхідним, кадровий стан цього суду просто преміум. У такому ж стані й апеляційний адмінсуд Донецької області, який у Краматорську. Схожий апеляційний адміністративний суд у Вінниці, в ідеальному стані колишній Одеський апеляційний господарський суд. Причому йдеться не лише про приміщення чи обладнання, а й про кадровий потенціал, якщо хочете, харизму цих судів, яка відповідає новій філософії судової системи.

Можливо, в тих судах, які знаходяться на Донбасі, це пов’язано з тим, що люди, які там працюють, здебільшого переїхали з окупованих територій і тому по-особливому відчувають своє завдання в судах. Частина з них пережили окупацію, вибралися з неї, переїхали сюди, і для них патріотизм — не просто слово. Я спілкувався з суддею, якому довелося пережити полон (він зараз працює тут), то для таких людей патріотизм, Україна, держава — це не буденність, як сприймає більшість громадян, а щось особливе. І ставлення їх до роботи таке ж саме.

Були ми ще в суді у Павлограді, в районних судах Одеси. У Києві, на жаль, ситуація набагато гірша. Голосіївський, Дарницький, Деснянський суди працюють у дуже непристосованих приміщеннях. Немає судових залів, нарадчих кімнат, відтак суддям у дуже складних умовах доводиться ухвалювати рішення. А щоб зважити всі «за» і «проти», потрібно не просто вивчити закон — треба фактично пережити долю цієї справи, кримінальної чи цивільної, справи про розлучення чи позбавлення батьківських прав, чи визначення місця проживання дитини.

Тому Рада суддів виступає за те, щоб кожен суддя мав змогу обдумати ситуацію, аби всебічно зважити всі обставини, і рішення ухвалити, яке б не викликало сумнівів ні в нього, ні в сторін. А коли він це робить поспіхом, коли йому ніде присісти, щоб це рішення написати, звичайно, це впливає не на законність чи справедливість самого рішення, а радше на його переконливість, бо суддя не має змоги думати, як це все гарно розписати. Він думає про те, як це все швидше зробити й позбутися цієї справи…

– Тобто, як її здихатися?

– Так! Як клопоту цього позбутися, а це не зовсім правильно, і якраз це впливає на довіру людей. В тому ж Голосіївському суді більшість суддів працюють у кабінетах, а не в залах судового засідання. Або коли в Дарниці чи в Деснянському, в Дніпровському судах ми були — і там капає на голову вода в залі судового засідання. Або в Борисполі, там зал судового засідання прохідний — судді в свої кабінети ходять через нього. Така атмосфера не сприяє утвердженню правосуддя, адже кожна людина переживає свою справу по-особливому, вона для неї в цей момент, за винятком хіба що здоров’я, є найважливішою проблемою. І людина хоче, щоб її вислухали, почули, зрозуміли, пережили те, що вона пережила, й ухвалили рішення. А тут хтось по залу ходить, і людина зосередитися не може. Це — неправильно.

– А Ви особисто багато судів відвідали?

– Зазвичай я їжджу скрізь. Для мене представляти суддів і суди здається неможливим, якщо не бачитиму те, що бачать люди, які приходять до суду, і те, що бачать судді. Це було б зовсім неправильно, якби я не знав, що відбувається в суді, коли до мене приходять люди зі зверненнями і я мушу на це звернення якось реагувати.

– Хвалять чи критикують?

– Частина людей хвалить суддів, частина їх критикує. От я був у Шевченківському райсуді Львова або у Франківському. І коли звернення приходить від людей, я собі уявляю, що, наприклад, Франківський суд знаходиться у пристосованому приміщенні, там кожна деталь, меблі, кожен реквізит суду на своєму місці. Й коли заходиш у суд, то наче в музей потрапляєш. А коли в Шевченківський суд заходиш, то бачиш, що в цьому ж під’їзді піцерія, нотаріат, якась комп’ютерна фірма. І одночасно хтось виводить собаку на прогулянку й конвой веде людину заарештовану… І з суддями спілкуватися, не знаючи, в яких умовах вони працюють, не зовсім правильно. Моє завдання, як голови Ради суддів, — бачити, в яких умовах і люди працюють, і правосуддя здійснюється.

– Добре, поїздили Ви скрізь, побачили всі прохідні зали засідань, усі дахи, які протікають, що далі? Навіть якщо Ви прийняли потім якісь свої рішення, хто слідкує за їхнім виконанням?

– Останніми змінами в Конституцію було запроваджено норму, відповідно до якої суддівське самоврядування, а Рада суддів України є вищим органом суддівського самоврядування, відповідає за забезпечення незалежності суддів, здійснює контроль за організацією роботи в судах, врегульовує питання конфлікту інтересів, слідкує за тим, щоб судді дотримувалися етичних правил, аби вживалися в судах належні заходи протидії корупції тощо. Частина з цих завдань — це контроль за організацією роботи судів. Загалом організацією роботи в судах займається керівник апарату або апарат суду і Державна судова адміністрація. Ми з різних причин виїжджаємо до судів — тоді, коли приходять скарги від людей, що приміщення суду перебуває в неналежному стані, коли кажуть, що хтось із суддів неправильно поводиться, коли в суддів є питання, як організувати роботу, адже вони самі обирають голову суду, визначають, яким чином має бути налагоджено робота в суді тощо.

І от коли є питання до одного з цих компонентів, ми туди їдемо і з суддями спілкуємось, дивимось, як усе відбувається. Зазвичай після кожного візиту, іноді після відвідування кількох судів, ми проводимо засідання й завжди ухвалюємо рішення за результатами ознайомлення з роботою. Обов’язково фіксуємо, що в тому чи іншому суді не вжито належних організаційних заходів, аби запровадити електронний суд чи електронне діловодство, або бракує судових залів, або вони в такому стані, що працювати там неможливо, або немає місця, щоб люди могли знайомитися зі справою, чи для того, аби прокурор чи адвокат міг підготуватися до розгляду справи.

Далі cвоїм рішенням зобов’язуємо Державну судову адміністрацію чи її конкретне територіальне управління вжити певних заходів. А за якийсь час, але не відкладаючи надовго, заслуховуємо керівника ДСАУ чи керівника конкретного теруправління щодо його виконання. Вони доповідають, що зробили, яких додаткових заходів треба вжити, ми разом шукаємо, як вирішити питання, і зазвичай цього вистачає, аби організація роботи в конкретному суді суттєво змінилася.

– Звісно, аби провести якісь зміни в конкретному суді, потрібне фінансування, бо зазвичай приміщення непристосовані, там просто жах…

– Так…

– …тобто, чи вистачає того фінансування, яке отримує судова система, і як ці цифри, які має Україна, співвідносяться із цифрами в європейських країнах?

– Тут ситуація така. Упродовж, мабуть, років 40 в Україні не будувалися приміщення судів, а їхнє фінансування здійснювалося за залишковим принципом. Та й із початку незалежності жодних капіталовкладень у великих обсягах у судову систему не здійснювалося. Ситуація змінилася хіба що останнім часом. З початком судової реформи все-таки виконавча влада дещо по-іншому почала підходити до питання забезпечення фінансування судів.

– Перейнялася проблемами?

– Пов’язано це було з різними причинами: з наріканнями на корупцію в судовій системі, неможливістю в тих умовах і в тих приміщеннях, в яких суди здійснюють судочинство, працювати далі… Тобто, є ціла низка проблем, які змусили державу звернути увагу на потреби судів. Але в Україні їх діє понад 670. І відремонтувати або побудувати їх усі одночасно просто нереально, це величезні вкладення. Якби ми в райцентрах почали будувати будівлі для судів, це було б непомірним непідйомним навантаженням для державного бюджету. Водночас є частина приміщень, в яких потрібно провести капітальний чи косметичний ремонт, і там далі можна працювати, частина приміщень (а це половина з цих судів) потребують суттєвих вкладень і капітального ремонту або перебудування.

– Тобто, фактично половину було б варто збудувати з нуля?

– Так. І проблема тут має два складники: з одного боку, Рада суддів, коли почала в новому складі діяти, заявила про те, що до цього питання слід підходити інакше — потрібно розробити загальні стандарти організації роботи судів. У кожному суді, незалежно від того, де він працює, — у Попільні Житомирської області, Івано-Франківську, Ужгороді, в Донецькій області, Миколаївській чи Хмельницькій, — має бути один тип організації роботи. Тобто, повинна бути людина, яка, умовно кажучи, зустрічає тих, хто до суду заходить, і скеровує їх далі. Має бути той, хто в телефонному режимі відповідає на запити людей, які звертаються до суду. Мають бути люди, які здійснюють охорону судів. Але для цього треба уніфікувати саме приміщення суду, де будуть типові нарадчі кімнати, зали засідань тощо. Останнім часом понад десяток судів було суттєво модернізовано відповідно до таких вимог, щоб було забезпечено всі потреби в службових приміщеннях, але цього мало.

– Хоча б десь збудували повністю нове приміщення?

– Проблема ще й у тому, щоб отримати землю під таке будівництво. Тому доводиться будувати на тих майданчиках, які було виділено для судів раніше. Оскільки не з нуля все відбувається, то все-таки це переобладнання, хоч за формою, змістом — це фактично нове будівництво. Де? Рівненський апеляційний суд, Харківський адміністративний, ще Вінницький адміністративний. Щоправда, останній працює в історичному приміщенні, але там уже розраховано все таким чином, щоб кожен суддя мав свій кабінет, нарадчу кімнату, і, що дуже важливо, щоб у кожного судді був доступ до зали судових засідань. А це значить, що він не стоятиме в черзі для розгляду справи, а матиме змогу призначити й розглядати її в будь-який час.

Спілкувалися
Лариса ВИШИНСЬКА
та Олена УСЕНКО

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Агрорейдерство по-українськи: як захистити свою землю?

Ігор ЯСЬКО,
керуючий партнер ЮК «Winner»

Прискорена підготовка до запуску ринку землі лише грає на користь особам, які прагнуть заволодіти чужою землею в незаконний спосіб. Щороку під час сівби та жнив частота запитів і дзвінків щодо проблеми рейдерства стрімко зростає. Чому так?

Причини рейдерства

Проблемою і підґрунтям для можливого незаконного заволодіння землею і майном аграріїв є відсутність кадастрових номерів на розпайовані ділянки, право власності на які посвідчувалося держактами старого зразка, відсутність земельних ділянок у кадастрі або недостовірність внесених до нього даних, невідповідність даних у ДЗК їх паперовим джерелам, неоформлені спадкові права на земельні ділянки; помилки в технічній документації, суперечності внаслідок зміни підходів та способів обмірів тощо.

Основними підставами для рейдерських атак є: непогашені борги (кредити); непрозоре, неправильне ведення господарських (бухгалтерських) операцій, порушення у сфері оподаткування (умисне чи з необережності); незареєстровані активи (майнові права); відсутність кваліфікованої юридичної підтримки; відсутність фізичної охорони агропідприємства; відсутність належного захисту конфіденційної інформації, комерційної (службової) інформації, неналежне зберігання статутної документації; відсутність належної комунікації між працівниками та керівництвом підприємства, органами місцевої влади, належної комунікації та соціальних стосунків із власниками орендованого майна.

Вказані підстави дають можливість рейдерам вчиняти наступні незаконні дії:

  • підробка документів;
  • внесення змін до державних реєстрів на підставі підробних документів (щодо власників, керівників підприємства);
  • створення штучних боргів підприємства (кредити, позики);
  • відчуження активів в рахунок штучних боргів;
  • змова з керівними органами (менеджментом) підприємства;
  • змова з представниками державної та місцевої влади;
  • силове захоплення підприємств (його активів);
  • арешт активів (на підставі фіктивних або реальних кримінальних справ);
  • знищення продукці ї підприємства;
  • підкуп , залякування менеджменту.

Подвійна реєстрація договорів оренди землі як інструмент рейдерських схем в Україні

Рейдерські захоплення частіше за все відбувається там, де є незавершене питання оформлення договорів на землю. Спочатку пайовик підписав договір оренди з одним орендарем на 7 років, потім через деякий час прийшов інший орендар, запропонувавши більшу орендну плату, і селянин підписав інший договір на оренду свого паю. А потім починається боротьба старих і нових орендаторів паїв. Схеми досить схожі: таємна зміна власника, штучне нарощування боргів, силове відбирання техніки і врожаю, тиск і залякування.

Подвійна реєстрація договорів оренди землі є одним з інструментів, що використовуються в агрорейдерстві, як із боку осіб, що укладають нові договори оренди землі з їх власниками, так і з боку осіб, які вже мають такі договори, укладені до 2013—2016 років. Земельні ділянки та права на них до 2013 року реєструвалися в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, поземельній книзі в паперовому вигляді з одночасним перенесенням в автоматизовану систему державного земельного кадастру. На практиці трапляються випадки, коли договори оренди землі, що були укладені до 2013 року, містять відмітку про їх державну реєстрацію, однак лише в поземельній книзі в паперовому вигляді, без перенесення до автоматизованої системи Державного земельного кадастру (ДЗК), у зв’язку з чим інформація про такі договори відсутня в ДЗК, а договір є таким, що не зареєстрований. Подібні договори дуже часто мають ознаки підробок — недійсність підписів орендодавців, виправлені від руки дати підписання договорів, виправлені терміни дії договорів або підписані договори оренди між сторонами зареєстровані через декілька років після його підписання, чим незаконно подовжено його дію, на що власник землі не розраховує, підписання порожніх бланків договорів з боку орендодавців та внесення без їх відома умов і строків оренди землі, не передання примірника договору орендодавцю тощо, чим користуються недобросовісні особи.

У таких випадках, коли громадяни — власники земельних ділянок намагаються реалізувати своє законне право на передачу в оренду своєї землі орендарю, з’являються попередні орендарі з, начебто, дійсними договорами оренди, які мають перелічені вище ознаки.

Щодо схем реєстрації нових договорів оренди землі, то тут слід зазначити, що основними моментами, які використовують шахраї, є відсутність державної реєстрації попередніх договорів оренди землі в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; підробка документів і підписів попередніх чи дійсних орендарів — фіктивні схеми переходу корпоративних прав попереднього орендаря за фіктивними операціями, фіктивний продаж корпоративних прав, перехід права на підставі фіктивних боргів підприємств або фіктивних кредитів, підробка даних Державного земельного кадастру, інформації у витягах із ДЗК тощо. Поширена схема, коли аферисти пропонують пайовикам кращі умови оренди, збирають із них заяви, що вони, нібито, не підписували чинні договори оренди, і передають їх у комісію Мін’юсту, яка скасовує чинні договори.

Складність скасування такої подвійної реєстрації полягає в процедурі доведення фактів підробки та незаконності дій як самих шахраїв, так і посадових осіб, що здійснюють таку подвійну державну реєстрацію прав на землі, що на практиці займає досить тривалий час і завдає значних збитків для законних орендарів.

Спроби врегулювати проблему з боку держави

Держава вже намагалася врегулювати проблему з реєстрами й договорами оренди. Так, 5 грудня 2019 року Верховна Рада ухвалила в цілому законопроект № 0858 щодо протидії рейдерству. Документ передбачає, що власник земельної ділянки в односторонньому порядку може вимагати нотаріального засвідчення договору оренди, а також скасувати таку вимогу (крім випадків, коли угоду потрібно нотаріально засвідчити).

Згідно із законом земельна ділянка припиняє існування як об’єкт цивільних прав, а її державну реєстрацію скасовують, у разі поділу або об’єднання земельних ділянок, скасування держреєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення, а також якщо речове право на земельну ділянку, зареєстровану в Державному земельному кадастрі, не було зареєстровано протягом року з вини заявника. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації ділянки допустимо тільки з одночасним припиненням таким рішенням усіх прав, зареєстрованих щодо ділянки. Крім того, орендну плату за земельні ділянки державної та комунальної власності, передані в оренду на земельних торгах, не можна зменшити за згодою сторін протягом строку дії договору оренди, а також у разі його відновлення.

Як попередити захоплення й куди звертатися в разі рейдерства

Що варто пам’ятати? Рейдерські напади відбуваються не просто так, а часто внаслідок недобросовісного партнерства та конкуренції. При цьому директор компанії часто не звертає увагу на «симптоми» небезпеки. Рейдери — це дуже широка група людей, до якої можуть входити й колишні партнери, із якими підприємство не розрахувалося, також у цьому процесі можуть бути задіяні правоохоронні органи, або їх пасивна участь може сприяти захопленню.

Тож кожен підприємець має самостійно дбати про свій бізнес, розробивши власну методику захисту, в яку обов’язково повинні бути включеними наступні пункти:

— попередня розробка алгоритму дій у випадку рейдерської атаки. В ньому мають бути прописані дії кожного співробітника, від директора до штатного працівника. Основна мета такого алгоритму — оперативно й ефективно заблокувати кошти і майно з метою неможливості заволодіння ними зловмисниками;

— захист майна шляхом внесення його в заставу/іпотеку пов’язаним компаніям, а також «перехресне» володіння акціями суміжних компаній;

— організація на підприємстві системи економічної безпеки й безпеки в цілому;

— захист документообігу шляхом розробки спеціальної політики доступу до документів та їх зберігання;

— контроль дебіторської та кредиторської заборгованості;

— систематичний моніторинг відкритих реєстрів щодо відповідності інформації, зазначеній у них, дійсності. Певну специфіку мають рейдерські атаки на агробізнес, оскільки вони є більш фізичними — зазвичай це захоплення ділянки та врожаю. Тому, окрім перелічених вище пунктів, володільці агробізнесу обов’язково мають звернути увагу на: наявність в установчих документах «антирейдерських пунктів», як то обмеження повноважень директора, засновників, особливі вимоги до укладання правочинів тощо та своєчасна пролонгація й державна реєстрація договорів оренди земельних ділянок, що дозволить попередити «подвоєння» реєстрації таких договорів.

Боротьба з рейдерськими атаками зазвичай має декілька етапів: адміністративне оскарження — звернення до поліції та до Комісії розгляду скарг у сфері державної реєстрації; судове оскарження з обов’язковими заходами забезпечення позову у вигляді заборони вчиняти дії щодо внесення будь-якої інформації до державних реєстрів щодо позивача; робота із засобами масової інформації, яку слід вести паралельно із суто юридичною роботою, оскільки в цій справі важливо привернути увагу до ситуації рейдерської атаки.

Із практики нашої компанії можу виділити яскравий кейс щодо агрорейдерства. На підприємство прийшла нова команда керівників, однак у старої команди були свої плани на цю базу: або захопити її, або, як мінімум, впливати на політику й на нове керівництво. Вони провели передоплату «за товар» на підконтрольну транспортну фірму, потім через ряд транзитних фірм ці виведені гроші були заведені в якості передоплати. Сума виведених грошей і передоплати були ідентичні — 5.5 млн гривень. Після чого стара команда виписала довіреність на позаштатного юриста на представлення інтересів бази. Вже після залучення нового керівництва старий позаштатний юрист подовжував визнавати в суді всі вимоги «кредиторів». Після того, як рішення набрало законної сили, позивач («кредитор») пред’явив рішення суду на 5.5 млн грн, чим заблокував діяльність агропідприємства, оскільки елеватор не міг погасити суму боргу. Для цієї компанії історія закінчилася позитивно, бо наша команда юристів змогла поновити строк на оскарження та довести в суді фіктивність операції, але в Україні багато власників просто не встигають цього зробити.

Наостанок зазначу, сподіваюся, що ці знання вам ніколи не доведеться застосовувати на практиці, але задля зменшення ризиків радимо вести належну попереджувальну роботу на вашому підприємстві.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Мантії vs мундири: КСУ скасував один із механізмів тиску прокуратури на суд та суддів

Володимир Богатир, адвокат, керуючий партнер адвокатського об’єднання «Богатир та партнери», заслужений юрист України

Nemo est supra legem
Ніхто не може бути над законом

Конституційний Суд 11 червня цього року ухвалив рішення (№ 7-р/2020), яким визнав неконституційною статтю 375 Кримінального кодексу України, яка встановлювала кримінальну відповідальність суддів за постановлення «завідомо неправосудного» вироку, рішення, ухвали або постанови.

Одразу зазначимо те, що на сьогодні розвинута практика, коли прокурори роками не визнають і ухиляються від виконання судових рішень у процесі оскарження їхньої бездіяльності та протиправних дій, натомість ті ж самі прокурори «штампують» кримінальні провадження щодо «неслухняних» суддів. Звернемо увагу й на те, що політична реакція на рішення Конституційного Суду України була різною, але будь-яке рішення суду треба виконувати! На жаль, практика свідчить, що це не влаштовує здебільшого органи прокуратури, які на всіх ланках як до, так і після численних «реформ», не виконують рішення судів, а дієвого механізму примусу не існує й законодавчо це питання не врегульовано. Ще більший сум викликає факт того, що правовий нігілізм починається, як не дивно, саме з представників державного обвинувачення.

Щодо вказаного рішення, то воно було схвально сприйняте юридичною спільнотою, в тому числі й Моніторинговою місією ООН з прав людини. Генеральний Директорат з прав людини та верховенства права Ради Європи наголошував на тому, що рішення, по якому держава (державний орган, установа, в тому числі прокуратура) є відповідачем, має виконуватися цим відповідачем без зволікань, затримок чи зайвих адміністративних та бюрократичних перепон — беззаперечно. Тобто такі рішення мають виконуватися одразу, без накладення додаткового тягаря адміністративних чи правових процедур.

Отримані в Державній судовій адміністрації України та Офісі Генерального прокурора статистичні дані вказують на неадекватну кількість кримінальних проваджень порівняно з постановленими обвинувальними вироками. Явна суперечність між кількістю заведених кримінальних проваджень і кількістю обвинувальних вироків прямо вказує на те, що більшу суспільну небезпеку складають «сині мундири». Згадана статистика яскраво ілюструє результати діяльності цілої низки генеральних прокурорів та свідчить про свідоме безпідставне переслідування суддів прокурорами всіх рівнів, яке нічим не закінчувалося. Мова про тисячі кримінальних проваджень, які в більшості своїй слугували лише елементом тиску. Наприклад, у 2017 році на 517 заведених кримінальних проваджень за статтею 375 Кримінального кодексу України одну особу було засуджено і дві виправдано, що й не дивно, враховуючи відсутність юридичної освіти в тодішнього Генерального прокурора України.

Найбільш результативним у цьому плані виявився для прокурорів 2010 рік, коли було засуджено 3 особи й одну виправдано, правда отримати кількість порушених кримінальних справ за цей період нам не вдалося, оскільки формування офіційної звітності з використанням даних Єдиного реєстру досудових розслідувань було запроваджено з 2013 року.

Безумовно, злочини в сфері правосуддя мають не лише високий ступінь суспільної небезпеки, бо представники судів і правоохоронних органів, які діють всупереч інтересам служби та правосуддя, становлять особливу небезпеку для державності. Та за будь-якої ситуації гарантії суддівської та адвокатської діяльності мають неухильно дотримуватися правоохоронцями, які звикли до безкарного їх порушення й повної зневаги до рішень судів, що набули законної сили. Очевидно, що діючому Генпрокурору вже не вдасться забезпечити законність і правопорядок внаслідок численних скандалів та невдалої спроби багатополярної політизації відомства.

Згідно закону й логіки він має забезпечувати чітке дотримання закону всіма підлеглими й бути гарантом правопорядку, а не «флюгером» будь-яких політичних віянь. Сьогодні прокуратура (завдяки тим же «реформам») складається здебільшого з юристів сумнівної кваліфікації, які легко піддаються впливу політично заангажованого керівництва. Наведу лише один приклад, за результатами непрозорої атестації, документи якої було знищено, до офісу Генерального прокурора потрапили особи, результатом діяльності яких є один виправдувальний вирок за останні сім років. Діяльність таких «горе прокурорів» зумовила повну втрату довіри не лише до цих службових осіб, а й до Офісу Генерального прокурора загалом. Наразі триває хвиля поновлень на посадах цілої череди незаконно звільнених прокурорів. А от питання, хто й коли понесе відповідальність за ці прорахунки та багатомільйонні збитки держави?

При тому деякі «цінні» співробітники Державного бюро розслідувань, які дісталися цьому відомству «у спадок» від Генеральної прокуратури України, разом зі співробітниками Офісу Генерального прокурора затято продовжують переслідування, не визнаючи обов’язковості «незручних» судових рішень усіх рівнів — від районних судів до Конституційного, створюючи юридичну невизначеність та порушуючи принцип верховенства права. Такий стан органів прокуратури, як і правоохоронної системи в цілому, не відповідає принципам відкритості та прозорості. Сприяє цьому й те, що Генеральний прокурор, як і керівники Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки України ніколи не працювали в цих органах і не мали жодного досвіду в сфері правоохоронної діяльності до призначення їх на ці судовавідповідальні посади.

Звісно,що питання контролю за діяльністю суддів та довіри суспільства до судів — одне з ключових при здійсненні правосуддя. Та де взятися тій довірі до суду, якщо державний обвинувач, будучи одним з учасників процесу, ставить під сумнів доброчесність суду, в якому має довести свою позицію. Як підсумок, репресії на суддів призвели до «зрощування» прокуратури та суду, який так і не позбавився обвинувального ухилу. Дійшло до того, що голова Верховного Суду нарікає на неможливість забезпечення обвинувальних вироків поки адвокатура буде сильнішою за прокуратуру. Що і для кого вона забезпечує?

Доки суддя не буде незалежним і не стоятиме на позиції рівності сторін у процесі, доти українцям залишається лише мріяти про справедливе правосуддя. Конституційний Суд України скасував один із механізмів тиску прокуратури на суд і переслідування суддів, а чи стануть суди й судді при цьому порядними та доброчесними, покаже час. Є над чим працювати й законодавцям, про що прямо зазначено в самому рішенні Конституційного Суду України.

Державницький підхід у прокурорській діяльності має забезпечувати законність та правопорядок, які становлять національний інтерес. Наступний Генеральний прокурор України має забезпечити насамперед ефективне підтримання державного обвинувачення й покласти край політичним переслідуванням, які увійшли в моду при кожній зміні політичного режиму.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Переважне право орендаря на викуп землі: реальність чи фікція?

Анна ФЕДУН, експерт із правового регулювання
земельних відносин

У змінах до законодавства про відкриття ринку землі закладені норми, які можуть призвести до масових судових позовів.

Про проблему загалом

Останнім часом точиться багато розмов навколо переважного права на викуп землі, що повинно забезпечити першочергове право орендаря придбати земельну ділянку у власника за ціною, за якою вона буде продаватися. Наведемо кілька фактів про переважне право на викуп нерухомості.

1. Переважне право на викуп нерухомої речі, в тому числі земельної ділянки, наймачем (орендарем) передбачене в українському законодавстві давно. Відповідні норми містяться в Цивільному кодексі (частина 2 статті 777 ЦК) та законі України «Про оренду землі» (стаття 9 закону).

2. Для реалізації переважного права власник повинен мати намір продати земельну ділянку.

3. Суб’єктом переважного права, відповідно до Закону «Про оренду землі», є орендар, який може розпоряджатися орендованою земельною ділянкою.

4. Орендар може першочергово купити ділянку, якщо виплатить ціну, за якою вона продається. Це означає, що власник зможе продати ділянку іншій особі (не орендарю) за ціною, не нижчою від тієї, яка була запропонована орендарю.

5. Власник у письмовій формі повинен повідомити орендарю про продаж та ціну земельної ділянки.

Таким чином, купівля-продаж земель після зняття мораторію повинна відбуватися з дотриманням переважного права на викуп земельної ділянки орендарем. Саме це й зазначено в Законі «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення», який набуде чинності 1 липня 2021 року. Зокрема, передбачене внесення змін до Земельного кодексу, за якими купівля і продаж здійснюються з дотриманням переважного права на придбання ділянки.

Передача переважного права

Далі за текстом йде важливе нововведення: «Переважне право на придбання земельної ділянки може бути передане його суб’єктом іншій особі, про що такий суб’єкт має письмово повідомити власнику земельної ділянки». Тобто закон про обіг землі вводить інститут передачі переважного права третій особі. Розберемося в особливостях цього інституту і ймовірних шляхах його реалізації. Передавання переважного права третій особі не заборонене цивільним та земельним законодавством, про що опосередковано свідчать норми Цивільного кодексу. Там вказано, що передавання співвласником переважного права купівлі частки в праві спільної часткової власності іншій особі не допускається. Тобто, йдучи від зворотного, передавання переважного права купівлі одним зі співвласників майна допускається, крім випадку купівлі частки в праві спільної часткової власності. З цього можна зробити висновок, що загалом конструкція передавання переважного права є такою, що відповідає нормам законодавства.

Інший аргумент — однією з ключових засад цивільного законодавства є свобода договору. Сторони мають право врегулювати в договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Втручання держави в договірні відносини та введення імперативної норми про те, що орендар може передати переважне право третій особі, повідомивши про це власника, є таким, що порушує право власності.

Тобто всіх власників ділянок, у яких укладені договори оренди землі, закон про обіг поставив перед фактом, що орендар може передати належне йому переважне право будь-кому без згоди власника. Фактично власник втрачає контроль над тим, кому він в кінцевому підсумку продає земельну ділянку.

Promo content

Свого часу при тлумаченні переважного права орендаря на викуп земельної ділянки Конституційний суд України у рішенні № 31-рп/2009 від 10 грудня 2009 року вказав, що національний законодавець з метою підтримання соціальної справедливості в суспільстві як складової публічного інтересу може допустити захист інтересів орендарів майна, встановивши обмеження права його власників щодо визначення ними умов продажу орендованого майна.

Ми вважаємо, що тут не йдеться про підтримання соціальної справедливості, адже ми говоримо про приватне майно та договірні відносини. Враховуючи описане, вважаємо, що норма про передавання переважного права третій особі порушує права власника ділянки на вільне розпорядження його землею.

Норма закону навіть не передбачає застереження «якщо інше не передбачене договором». Це значить, що власник при укладенні договору оренди завжди матиме обтяження про можливість передавання переважного права іншій особі.

Натомість доцільно було б закріпити в законодавстві норму про те, що переважне право на викуп земельної ділянки орендарем може бути передано іншій особі, якщо це передбачено умовами договору оренди.

Юридичні особи та іноземці не є суб’єктами переважного права та не зможуть передати його третім особам. Так, статтею 9 закону про оренду землі передбачено, що суб’єктом переважного права є орендар, який відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку. При цьому юридичні особи та іноземці не можуть мати у власності аграрні земельні ділянки до настання певних умов, тому вони як чинні орендарі не є суб’єктами переважного права і не можуть передати те, що їм не належить. Усі розуміють, що лобістами цієї норми були чинні орендарі — юридичні особи, так звані аграрні холдинги. Іронія в тому, що без додаткових змін до законодавства такі особи не є суб’єктами переважного права.

Норма про можливість передавання переважного права на викуп третій особі поширюється не тільки на аграрні землі, а й на інші категорії земель. Також вона може поширюватися на державні та комунальні землі (у випадку зняття заборони на їх продаж), що, на нашу думку, містить високу корупційну складову.

До договору про передавання переважного права на викуп ділянки застосовуватимуться положення цивільного законодавства про відступлення права вимоги, що фактично є заміною кредитора в частині зобов’язання.

Статтею 513 ЦК передбачено, що правочин щодо заміни кредитора в зобов’язанні вчиняється в такій самій формі, що й правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора в зобов’язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований у порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом. Тобто такий договір вчиняється у тій самій формі, у якій був вчинений договір оренди ділянки, та підлягає державній реєстрації.

Передавання переважного права на викуп іншій особі може розглядатися як новий вид обтяження та підлягати обов’язковій реєстрації в Державному реєстрі прав на нерухоме майно. Крім того, необхідно встановити, що таке передавання може бути здійснене лише один раз і тільки первісним орендарем.

Інформування власника про намір продати ділянку

Врегулювання потребують і процедурні моменти інформування власника про намір продати ділянку та орендаря — про передання переважного права іншій особі. Уточнення потребують строки та форма відповідних повідомлень.

Враховуючи описане, ми бачимо, що конструкція передавання переважного права містить низку недоліків. Власники будуть намагатися обходити норми про переважне право шляхом укладення договорів дарування чи міни. Усе це спричинить конфлікти і, як наслідок, судові спори. Зараз ці норми обговорюються для їх законодавчого доопрацювання. Можливо, варто відмовитися від таких сумнівних нововведень, щоб не ускладнювати земельні правовідносини ще більше. Крім того, як виявляється, головні стейкхолдери цих норм не зможуть їх реалізувати в такій редакції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді