Connect with us

Думка експерта

Олег ТКАЧУК: «Те, що відбувається нині в судовій системі, — радше еволюційний процес, а не реформування»

Інтерес до судової реформи, яка в Україні триває вже п’ятий рік, у суспільстві не зникає. І якщо одних цікавлять скандальні ситуації довкола добору суддів або зміст електронних декларацій служителів Феміди, іншим важливіше, коли наше правосуддя справді ставитиме в суперечливих ситуаціях справедливу крапку. Проте сам процес реформування украй непростий, і, щоб отримати позитивний результат, у нього потрібно багато вкласти — і людських ресурсів, і коштів тощо. Про те, як усе це відбувається і що ще потрібно зробити, наша розмова з головою Ради суддів України, суддею Великої Палати Верховного Суду Олегом ТКАЧУКОМ.

 

– Пане Олеже, ключове питання, яким займається Рада суддів України, — незалежність суддів. З якими проблемами стикаєтеся найчастіше?

– Їх кілька. Одна стосується того, що не всі громадяни України усвідомлюють головний громадянський обов’язок, який перед ними стоїть. Ідеться про те, що всі повинні піклуватися про безпеку і незалежність своєї держави. Надто, коли ці громадяни займають політичну чи посаду державного службовця. Вони мають піклуватися про безпеку і благо для народу, про те, щоб у країні — чесній, соціальній, правовій — можна було жити спокійно. І періодично чуючи заклики, зокрема і від депутатів, міністрів чи їхніх помічників, що потрібно того чи того суддю притягти до відповідальності або покарати за рішення, або ще з якихось причин розправитися з ним, запитуєш себе, чи знайомі ці люди з Конституцією України і про яку державу їх мрії чи спогади?

Знаєте, я такі вислови пояснюю рівнем зрілості цих осіб — і громадянської, і фахової, адже владу поділено на три гілки, і піклуватися про довіру до правосуддя, так само, як і про авторитет держави, повинен кожен. У разі, коли є порушення з боку судді, його може бути притягнуто до відповідальності. Способи оскарження судового рішення також є, це — апеляція, касація. Процедура притягнення судді до відповідальності дуже проста — лише треба довести, що він вчинив правопорушення. А коли окремі депутати або посадовці висловлюються на адресу судів чи суддів, чи правосуддя загалом, кажучи, що покарати потрібно всіх, без винятку лише тому, що вони судді, це неправильно і загалом шкодить правосуддю, оскільки підриває довіру людей у те, що правосуддя в цій державі можливе.

– А відверті погрози конкретним суддям досі є?

– Так, це ще один спосіб таких посягань на незалежність. Буває, що суддям погрожують в електронних засобах, через повідомлення, інколи дзвонять або й роблять це особисто. Та що там казати, на суддів нападають, їх грабують, б’ють, заподіюють тілесні ушкодження. Відомі випадки, коли суддів убивали. А суддя ж, аби виконувати свої функції, повинен мати змогу працювати в нормальній спокійній обстановці, щоб ніхто не міг на нього вплинути. І йдеться не лише про прямі погрози, скажімо, по телефону, а й про те, що хтось може сказати, що я тобі відпустку не надам з тих чи інших причин, бо не виплачу зарплату тощо. І Рада суддів опікується всіма цими питаннями, а на кількох останніх своїх засіданнях ми говорили про те, що потрібно вжити заходів для підвищення саме безпеки в судах. Частину з них досі не охороняють, тож інколи до судді може потрапити будь-хто — зі зброєю, без зброї — й погрожувати чи щось вимагати. Тому ми просили, аби органи досудового слідства сформували групи, які розслідуватимуть злочини проти суддів, прокурорів та адво катів, які відбуваються в приміщеннях суду.

Ще один аспект незалежності судді — незалежність від колег, які не повинні мати змоги на нього впливати. Це питання пов’язане зі створенням сучасних умов для нормальної роботи суддів. Останній наш візит був у Полтаву — там суддя скаржилася, що збори суддів визначили їй навантаження, перелік справ, спеціалізацію не так, як усім. І саме в цьому вона вбачала спробу вплинути на неї з боку колег. Ми виїхали туди, з колегами поговорили, зрештою збори було проведено повторно і питання врегульовано. Але таких моментів дуже багато.

– Знайти механізм, який би дав змогу врегульовувати ці та інші складні моменти, зокрема завдання і судової реформи, яка триває вже не один рік. Її родзинка — добір суддів через конкурсну систему. Іноземні експерти кажуть, що у нас ця система дуже складна і водночас унікальна, що її не треба змінювати. Як суддя Верховного Суду Ви з цим погоджуєтесь чи, можливо, систему треба модернізувати?

– Ви знаєте, всі роки, що я працюю в судовій системі, а це понад чверть століття, говорять про реформу. І оскільки цей процес має настільки затяжний характер, я думаю, що правильніше буде говорити про певні еволюційні перетворення, а не про реформу. Мабуть, відбувається все-таки еволюція системи. Вона непроста, але відповідає тому стану речей, який загалом закладено в логіку розвитку всього суспільства, природи, коли літо змінюється осінню, осінь — зимою, зима минає і починається весна. Мабуть, так і в системі: тут не можна зробити щось один раз і сказати, що це вже все, це ідеал, отак буде завжди.

Нині ж є нагальна потреба осучаснити процесуальну частину діяльності системи. Йдеться про визначені процедурні правила, певний алгоритм, скажімо, як справа до суду приходить, як вона розглядається, як суддя заходить, що каже секретар, як судове засідання закінчується тощо. Якщо ми бачимо, за 5 років суди розглянули 20 чи 30 мільйонів справ, значить, треба шукати той алгоритм, який дасть змогу цій машині рухатися швидше, динамічніше. Зараз як відбувається? Відкриваючи справу, суддя пише ухвалу про відкриття, про призначення — теж ухвала, про відкладення ухвала, ще про щось. Я був у Прибалтиці і переконаний, що їхнім досвідом можна скористатися.

– І як же вони спростили процедуру?

– А в них запроваджено електронний суд, усе робиться через комп’ютер. Там суддя відкриває певну програму, пише у відповідній графі «Відкр.» — і все, далі потрібні документи формує машинна система. І точно так само перенесення. А що в нас? От візьмімо, наприклад, Велику Палату, в якій я працюю. В ній зараз Сімнадцять людей, ухвалюють рішення про відкриття провадження у справі. 17! Ну, це ж треба людям зібратися, обговорити…

– Тобто, одна справа, а 17 чоловік мають разом посидіти й домовитись?

– Так, домовитись. І це не по суті юридичної проблеми, а лише чи починати судовий розгляд. А вони ж можуть домовлятися кілька днів для прийняття рішення, адже кожен суддя — це суддя ВС, кожен може вставити свою репліку. Це занадто ускладнений процес, який потрібно спрощувати, і залежно від цього має змінюватися процедура, тобто еволюція має проходити. Це не реформа, не потрібно якихось глобальних речей, йдеться про адекватний мінімум.

– Давайте повернемось до конкурсного добору…

– Тут на вимогу часу змінююється підходи до того, хто може бути суддею і чи може він ним бути. Раніше, аби стати суддею Верховного Суду, потрібно було мати стаж трудової діяльності, спочатку попрацювати суддею першої інстанції, потім апеляції, й лише після цього — суддею ВС. Зараз ситуація змінилася. Й оця процедура кваліфікаційного оцінювання, і добір — і в антикорупційний суд, і в суд з питань інтелектуальної власності, у Верховний Суд — це справді дуже складно.

З одного боку, це дало змогу відібрати людей різного характеру, кваліфікованих юристів, дати їм змогу доступу до професії судді. З іншого, дана процедура апріорі не може бути простою, адже суддя має право ухвалювати рішення, аналогічне силі закону. Й тут потрібно дуже обережно підходити до визначення всіх — психологічних, етичних, моральних, ділових — характеристик особи. І ВККСУ цим питанням займалася. Так, цей конкурс непростий. У жодній країні світу точно немає такої процедури, як у нас, щоб опитування і спілкування з суддею проходило в режимі онлайн. До речі, потреба транслювати співбесіду на загал уже відпала. Поясню, чому я так думаю.

Якщо подивитися в «Ютубі», скільки людей раніше переглядали такі співбесіди й скільки зараз, то це велика різниця. Коли я й мої колеги проходили конкурс, тисячі людей спостерігали, як це відбувається. Зараз інтересу до цього майже немає. Хіба, що він значною мірою залишився в якихось злочинців, які хочуть щось там дізнатись про суддю. Але є інший момент і, думаю, що тут багато моїх колег не погодяться зі мною, та я переконаний: сама процедура добору, складання іспиту, складання тестів, виконання практичного завдання, співбесіда з психологом протягом діяльності судді час від часу повинна відбуватися.

– Тобто, повторно?

– Справа навіть не в тому, що повторно, але закон змінюється, суспільство змінюється й суддя змінюється. Окремі судді під впливом того, що довкола них відбувається, грубішають душею. А якщо відчуття чужого болю зменшилося, суддям потрібно давати змогу йти з професії.

– Я думала, що, навпаки, вони повинні вміти абстрагуватися, адже якщо вони за всіх переживатимуть, то в них здоров’я не вистачить. Це як хірурги: якщо їм усім болітиме так, як пацієнтам, то в нас нікому буде операції робити…

– Мабуть, що так, та я все-таки з більшим розумінням ставлюся до тих суддів, які інколи переживають разом зі сторонами процесу ніж до тих, які не відчувають чужого болю. Не знаю, чому так, але ті, хто співчуває, мені набагато ближчі. Бо тим, які вже не відчувають, жити простіше й комфортніше, але в умовах, коли доводиться працювати за двох, трьох, а то й п’ятьох, потрібно, щоб усе-таки душа боліла. Тоді людина справи призначає та слухає і зранку, й увечері, рішення відписує вночі, вносить їх в Єдиний державний реєстр. Бо інакше ти не встигнеш.

– Чи дав змогу конкурсний добір, зважаючи на непорозуміння між ВККСУ і ГРД, знайти отой золотий стандарт між професійністю і доброчесністю судді?

– Дивіться, прокурор просить покарати особу п’ятьма роками позбавлення волі. Адвокат каже: ви знаєте, мій підзахисний взагалі не винен. А суддя говорить: ні, не треба там 5 років і виправдати не можна, найоптимальніше покарання в цьому разі — рік умовно. Так от, кожний із них по-різному ставиться й оцінює ту ситуацію, яка відбувається, але лише суддя ухвалює рішення. І тут так само відбулося: кожен має право критикувати, кожен має право свою думку висловлювати, але ВККСУ уповноважена приймати рішення. І саме на відповідальності, совісті й доброчесності комісії базується рішення про призначення суддів.

Вдалося їм це, чи не вдалося? Як на мене, розмежувати всі питання, які були, і передусім претензії до суддів, їм вдалося. Й ми бачили, що все-таки значну частину претензій Громадської ради доброчесності було враховано –частина суддів не пройшла оцінювання до кінця, вибула з конкурсу. Але частина пройшла, і це об’єктивно. Мабуть, має право ВККСУ це робити. Я думаю, що їм вдалося виконати своє завдання. Інша справа, чи з часом не відбудеться якоїсь деформації з тими особами, які стали суддями, чи зможуть вони в такому темпі працювати. Адже частина і суддів, і науковців, і адвокатів, які прийшли, наприклад, до ВС, раніше в таких умовах, в яких нині працює Верховний Суд, не те що не працювали, а й навіть не сподівалися, що так буде, коли доводиться по 12—14 годин на добу працювати. Тож частина людей не витримає цього й піде з процесії, але це вже інше питання.

– А це ще зменшить загальну кількість суддів, яких у нас і так бракує…

– Так, є проблема.

– І як її можна розв’язати?

– Саме зараз проходить конкурс до Верховного Суду, в якому має бути 200 суддів, а зараз 113. Тож у систему ВС найближчим часом прийде 60—70 чи 80 суддів. Крім того, Національна школа суддів готує людей у першу інстанцію. Вже провели навчання, а ВККСУ — навіть оцінювання 700 претендентів на посаду судді, і надалі проходитиме поступовий набір нових суддів. Цей конкурс закінчиться, думаю, цієї весни.

– Однак це ж не розв’яже проблему повністю?

– Ні, цим потрібно займатися постійно. Ну, а як же? Частина суддів йде у відставку, частина звільняється, бо робота складна. Тобто кадровий голод був завжди, але в такому обсязі, коли бракує 3 тисячі суддів, — це проблема останніх років. Тому й перевантаженість велика — на сьогодні суди розглядають у рік понад 4 мільйони справ. Це дуже багато.

– Це по всій Україні?

– Так. Якщо говорити про зміну ситуації в самій системі, то можна йти двома шляхами: або постійно збільшувати кількість суддів, адже кількість звернень зростає разом із зростанням правової свідомості громадян, або потрібно змінювати процедури, які б давали змогу швидше розглядати справи. Або не розглядати їх у суді взагалі.

– Тобто, як це не розглядати взагалі?

– Є випадки, коли спір можна врегулювати за допомогою кваліфікованої допомоги адвоката, правника, і новими кодексами це передбачено. Це — непросто, але, скажімо, в США чи Англії, коли в людей виникають спірні ситуації, спочатку використовують механізми їх досудового врегулювання. Яскравий приклад — спори щодо порушень Правил дорожнього руху, які вирішують з допомогою страхових компаній.

– Ідеться про європротокол?

– Так. Коли людина щось порушує, автоматично складається протокол про порушення ПДР, і вона сама вирішує, платити чи не платити? Але якщо вже людина прийшла до суду, там діють інші правила і критерії, й відповідальність зовсім інша. А в нас же п’яний за кермом їде, а в суд потім приходить 5 адвокатів, і судове засідання триває 4 місяці, бо вони доводять, що водій був просто стомлений. Робити цього не потрібно, адже тверезий чи нетверезий водій, перевірити можна досить швидко і просто.

Те ж саме стосується справ, щодо невеликих грошових сум чи простих юридичних питань. Ці справи важливі для людини, проте з погляду судової практики не повинні розглядатися в судах апеляційної чи касаційної інстанції — крапку має ставити суд першої інстанції. Те ж саме стосується і справ, юридична фабула яких зовсім проста й очевидна. Не потрібно досвіду судді Верховного Суду,
аби ту чи іншу справу вирішити, коли це можна зробити шляхом переговорів або застосуванням медіації. І таких процедур дуже багато. Нові кодекси таку змогу надали, хоч іще не всі судді та й інші правники звикли до оцих нових процесуальних правил. Ще потрібно вчитися, яким чином застосовувати ті чи інші норми, що ми можемо робити, а чого не можемо, і як це потрібно робити? Якщо підсумувати, то в результаті реформи багато чого змінилося. І мені здається, змінилося ставлення до суду людей.

– Ви кажете, що досудове врегулювання спору — це та процедура, яка може допомогти при вирішенні нескладних справ. А як люди її сприймають? Чи є вже приклади застосування?

– Справа в тому, що для нашої правової системи це загалом нове явище, й, аби ця процедура запрацювала, мало лише волі чи досвіду судді. Потрібно, щоб були готовими адвокати, представники сторін до цієї процедури, адже тут має бути згода сторін на позасудове врегулювання спору. Ми вже починаємо з цим працювати. Реформа почалась 5 років тому, але закони набули чинності лише 15 грудня 2017 року, і зараз юристи шукають способи, яким чином реалізовувати ті норми, які існують. Й хоча ми поки що на стадії обговорення, перші спроби використати цю процедуру врегулювання є. Досліджуємо, як це відбувається, як діяти ефективніше, і думаємо над тим, як удосконалити норми права, аби це запрацювало більш злагоджено.

– Торік Рада суддів упродовж тривалого часу моніторила суди по всій Україні. І яке враження: де краща ситуація — в Києві чи в регіонах?

– Можливо, когось це здивує, але насправді в багатьох регіонах ситуація значно краща ніж у Києві. Ми їздили скрізь і все бачили на власні очі. Майже за рік роботи Ради, а ми працюємо 11 місяців, відвідали понад 40 судів. Вони в різному стані, причому чимало взірцевих, такий, приміром, як у Сєверодонецьку адміністративний суд. Він міститься у чудовому приміщенні, обладнаний усім необхідним, кадровий стан цього суду просто преміум. У такому ж стані й апеляційний адмінсуд Донецької області, який у Краматорську. Схожий апеляційний адміністративний суд у Вінниці, в ідеальному стані колишній Одеський апеляційний господарський суд. Причому йдеться не лише про приміщення чи обладнання, а й про кадровий потенціал, якщо хочете, харизму цих судів, яка відповідає новій філософії судової системи.

Можливо, в тих судах, які знаходяться на Донбасі, це пов’язано з тим, що люди, які там працюють, здебільшого переїхали з окупованих територій і тому по-особливому відчувають своє завдання в судах. Частина з них пережили окупацію, вибралися з неї, переїхали сюди, і для них патріотизм — не просто слово. Я спілкувався з суддею, якому довелося пережити полон (він зараз працює тут), то для таких людей патріотизм, Україна, держава — це не буденність, як сприймає більшість громадян, а щось особливе. І ставлення їх до роботи таке ж саме.

Були ми ще в суді у Павлограді, в районних судах Одеси. У Києві, на жаль, ситуація набагато гірша. Голосіївський, Дарницький, Деснянський суди працюють у дуже непристосованих приміщеннях. Немає судових залів, нарадчих кімнат, відтак суддям у дуже складних умовах доводиться ухвалювати рішення. А щоб зважити всі «за» і «проти», потрібно не просто вивчити закон — треба фактично пережити долю цієї справи, кримінальної чи цивільної, справи про розлучення чи позбавлення батьківських прав, чи визначення місця проживання дитини.

Тому Рада суддів виступає за те, щоб кожен суддя мав змогу обдумати ситуацію, аби всебічно зважити всі обставини, і рішення ухвалити, яке б не викликало сумнівів ні в нього, ні в сторін. А коли він це робить поспіхом, коли йому ніде присісти, щоб це рішення написати, звичайно, це впливає не на законність чи справедливість самого рішення, а радше на його переконливість, бо суддя не має змоги думати, як це все гарно розписати. Він думає про те, як це все швидше зробити й позбутися цієї справи…

– Тобто, як її здихатися?

– Так! Як клопоту цього позбутися, а це не зовсім правильно, і якраз це впливає на довіру людей. В тому ж Голосіївському суді більшість суддів працюють у кабінетах, а не в залах судового засідання. Або коли в Дарниці чи в Деснянському, в Дніпровському судах ми були — і там капає на голову вода в залі судового засідання. Або в Борисполі, там зал судового засідання прохідний — судді в свої кабінети ходять через нього. Така атмосфера не сприяє утвердженню правосуддя, адже кожна людина переживає свою справу по-особливому, вона для неї в цей момент, за винятком хіба що здоров’я, є найважливішою проблемою. І людина хоче, щоб її вислухали, почули, зрозуміли, пережили те, що вона пережила, й ухвалили рішення. А тут хтось по залу ходить, і людина зосередитися не може. Це — неправильно.

– А Ви особисто багато судів відвідали?

– Зазвичай я їжджу скрізь. Для мене представляти суддів і суди здається неможливим, якщо не бачитиму те, що бачать люди, які приходять до суду, і те, що бачать судді. Це було б зовсім неправильно, якби я не знав, що відбувається в суді, коли до мене приходять люди зі зверненнями і я мушу на це звернення якось реагувати.

– Хвалять чи критикують?

– Частина людей хвалить суддів, частина їх критикує. От я був у Шевченківському райсуді Львова або у Франківському. І коли звернення приходить від людей, я собі уявляю, що, наприклад, Франківський суд знаходиться у пристосованому приміщенні, там кожна деталь, меблі, кожен реквізит суду на своєму місці. Й коли заходиш у суд, то наче в музей потрапляєш. А коли в Шевченківський суд заходиш, то бачиш, що в цьому ж під’їзді піцерія, нотаріат, якась комп’ютерна фірма. І одночасно хтось виводить собаку на прогулянку й конвой веде людину заарештовану… І з суддями спілкуватися, не знаючи, в яких умовах вони працюють, не зовсім правильно. Моє завдання, як голови Ради суддів, — бачити, в яких умовах і люди працюють, і правосуддя здійснюється.

– Добре, поїздили Ви скрізь, побачили всі прохідні зали засідань, усі дахи, які протікають, що далі? Навіть якщо Ви прийняли потім якісь свої рішення, хто слідкує за їхнім виконанням?

– Останніми змінами в Конституцію було запроваджено норму, відповідно до якої суддівське самоврядування, а Рада суддів України є вищим органом суддівського самоврядування, відповідає за забезпечення незалежності суддів, здійснює контроль за організацією роботи в судах, врегульовує питання конфлікту інтересів, слідкує за тим, щоб судді дотримувалися етичних правил, аби вживалися в судах належні заходи протидії корупції тощо. Частина з цих завдань — це контроль за організацією роботи судів. Загалом організацією роботи в судах займається керівник апарату або апарат суду і Державна судова адміністрація. Ми з різних причин виїжджаємо до судів — тоді, коли приходять скарги від людей, що приміщення суду перебуває в неналежному стані, коли кажуть, що хтось із суддів неправильно поводиться, коли в суддів є питання, як організувати роботу, адже вони самі обирають голову суду, визначають, яким чином має бути налагоджено робота в суді тощо.

І от коли є питання до одного з цих компонентів, ми туди їдемо і з суддями спілкуємось, дивимось, як усе відбувається. Зазвичай після кожного візиту, іноді після відвідування кількох судів, ми проводимо засідання й завжди ухвалюємо рішення за результатами ознайомлення з роботою. Обов’язково фіксуємо, що в тому чи іншому суді не вжито належних організаційних заходів, аби запровадити електронний суд чи електронне діловодство, або бракує судових залів, або вони в такому стані, що працювати там неможливо, або немає місця, щоб люди могли знайомитися зі справою, чи для того, аби прокурор чи адвокат міг підготуватися до розгляду справи.

Далі cвоїм рішенням зобов’язуємо Державну судову адміністрацію чи її конкретне територіальне управління вжити певних заходів. А за якийсь час, але не відкладаючи надовго, заслуховуємо керівника ДСАУ чи керівника конкретного теруправління щодо його виконання. Вони доповідають, що зробили, яких додаткових заходів треба вжити, ми разом шукаємо, як вирішити питання, і зазвичай цього вистачає, аби організація роботи в конкретному суді суттєво змінилася.

– Звісно, аби провести якісь зміни в конкретному суді, потрібне фінансування, бо зазвичай приміщення непристосовані, там просто жах…

– Так…

– …тобто, чи вистачає того фінансування, яке отримує судова система, і як ці цифри, які має Україна, співвідносяться із цифрами в європейських країнах?

– Тут ситуація така. Упродовж, мабуть, років 40 в Україні не будувалися приміщення судів, а їхнє фінансування здійснювалося за залишковим принципом. Та й із початку незалежності жодних капіталовкладень у великих обсягах у судову систему не здійснювалося. Ситуація змінилася хіба що останнім часом. З початком судової реформи все-таки виконавча влада дещо по-іншому почала підходити до питання забезпечення фінансування судів.

– Перейнялася проблемами?

– Пов’язано це було з різними причинами: з наріканнями на корупцію в судовій системі, неможливістю в тих умовах і в тих приміщеннях, в яких суди здійснюють судочинство, працювати далі… Тобто, є ціла низка проблем, які змусили державу звернути увагу на потреби судів. Але в Україні їх діє понад 670. І відремонтувати або побудувати їх усі одночасно просто нереально, це величезні вкладення. Якби ми в райцентрах почали будувати будівлі для судів, це було б непомірним непідйомним навантаженням для державного бюджету. Водночас є частина приміщень, в яких потрібно провести капітальний чи косметичний ремонт, і там далі можна працювати, частина приміщень (а це половина з цих судів) потребують суттєвих вкладень і капітального ремонту або перебудування.

– Тобто, фактично половину було б варто збудувати з нуля?

– Так. І проблема тут має два складники: з одного боку, Рада суддів, коли почала в новому складі діяти, заявила про те, що до цього питання слід підходити інакше — потрібно розробити загальні стандарти організації роботи судів. У кожному суді, незалежно від того, де він працює, — у Попільні Житомирської області, Івано-Франківську, Ужгороді, в Донецькій області, Миколаївській чи Хмельницькій, — має бути один тип організації роботи. Тобто, повинна бути людина, яка, умовно кажучи, зустрічає тих, хто до суду заходить, і скеровує їх далі. Має бути той, хто в телефонному режимі відповідає на запити людей, які звертаються до суду. Мають бути люди, які здійснюють охорону судів. Але для цього треба уніфікувати саме приміщення суду, де будуть типові нарадчі кімнати, зали засідань тощо. Останнім часом понад десяток судів було суттєво модернізовано відповідно до таких вимог, щоб було забезпечено всі потреби в службових приміщеннях, але цього мало.

– Хоча б десь збудували повністю нове приміщення?

– Проблема ще й у тому, щоб отримати землю під таке будівництво. Тому доводиться будувати на тих майданчиках, які було виділено для судів раніше. Оскільки не з нуля все відбувається, то все-таки це переобладнання, хоч за формою, змістом — це фактично нове будівництво. Де? Рівненський апеляційний суд, Харківський адміністративний, ще Вінницький адміністративний. Щоправда, останній працює в історичному приміщенні, але там уже розраховано все таким чином, щоб кожен суддя мав свій кабінет, нарадчу кімнату, і, що дуже важливо, щоб у кожного судді був доступ до зали судових засідань. А це значить, що він не стоятиме в черзі для розгляду справи, а матиме змогу призначити й розглядати її в будь-який час.

Спілкувалися
Лариса ВИШИНСЬКА
та Олена УСЕНКО

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Медична реформа: три життєво важливі кроки для нового парламенту

Ольга СТЕФАНИШИНА, заступник міністра охорони здоров’я України з питань євроінтеграції (2018-червень 2019 рр.), кандидат у народні депутати від партії «Голос» на парламентських виборах 2019 року

2020 рік буде визначальним для медичної реформи. Мають запрацювати гарантований пакет медичних послуг, зрости зарплати для лікарів вторинної і третинної ланки, запуститися повноцінна робота ДП «Медичні закупівлі України». Але ці зміни залежать не лише від виконавців як у міністерстві, так і на місцях. Багато залежить від парламенту. І для депутатів нового скликання це буде справжній тест на адекватність: чи дійсно вони є борцями за гідне і якісне надання медичних послуг? Для цього нова Верховна Рада має зробити щонайменше 3 ключових кроки у медичній сфері.

Крок перший: гроші з «товарів смерті» повинні піти на порятунок життів

Трансформація в охороні здоров’я розпочалася з первинної ланки медицини і вже показала свою ефективність: сімейні лікарі отримали суттєве підвищення зарплат (часом — втричі), а пацієнти — якісні послуги: 70% українців, які підписали угоду зі своїм лікарем, задоволені якістю цих послуг.

Наступний крок — вторинна із поступовим переходом до третинної ланки (спеціалізована та високоспеціалізована допомога): там теж гроші мають піти за пацієнтом уже з 2020-го року. Для цього потрібно повністю реалізувати програму медичних гарантій.

У Державному бюджеті України на 2020 рік має бути передбачено близько 120 міль ярдів гривень на медичні послуги та ліки. У перспективі — збільшення фінансування цієї Програми має сягнути 5% від ВВП.

Додаткові кошти — завжди болюче питання, адже їх потрібно звідкись брати. І бажано не з інших соціальних сфер: освіти чи соціальних виплат. У деяких країнах світу уряди дофінансовують медичну сферу за допомогою додаткових акцизів на тютюн і алкоголь. Логіка проста: кошти з так званих «товарів смерті» йдуть на порятунок людських життів. Таку ініціативу ми колись пропонували українському парламенту ще в пацієнтській організації. Але тоді в далекому 2014-му році депутати акцизи підвищили, а гроші на ліки — не дали. Цього разу маємо відстояти окремий механізм, який дозволить закріпити надходження з акцизів у Державний бюджет України за видатками на охорону здоров’я, а також віднайти додаткові ресурси для фінансування галузі.

Крок другий: міжнародні закупівлі мають існувати паралельно з розвитком спроможності національного закупівельника

Від прозорих і ефективних закупівель ліків залежить трансформація всієї системи охорони здоров’я. Закупівлі через міжнародні організації — не просто прорив. Це порятунок життя для тисяч пацієнтів, які раніше продавали все своє майно, щоб купити дороговартісні ліки й вижити. Сьогодні тисячі пацієнтів отримують ці ліки безоплатно.

Нещодавно МОЗ України опублікував новину про те, що відтепер Україна має змогу купувати препарат для жінок із раком молочної залози — трастузумаб — за втричі нижчими цінами. Раніше схожі ліки закуповувалися за 490 доларів, тепер міжнародна організація купує їх для України за 155. На практиці це означає таке: ще кілька років тому лише 15% онкохворих жінок могли отримувати ці ліки від держави. Цього року Україна закупить життєво важливий трастузумаб і забезпечить 100% від потреби.

Ще один приклад. Найбільша партія ліків від гепатиту вже розподілена по українських лікарнях. Це саме ті ліки, які в 90% випадків повністю виліковують колись смертельне захворювання. І це ті ліки, які українці раніше також купували на чорному ринку або ж продавали квартири чи брали кредит в банку, щоб врятувати своє життя.

Сьогодні в усіх регіонах є всі вакцини за календарем щеплень! Безоплатно. Стенти для пацієнтів з інфарктом у критичному стані — безоплатно. У це важко повірити, але це — правда. Таких прикладів сотні. Проте закон «про міжнародні закупівлі» спливає вже в березні 2020 року.

Звичайно, Україна має сама навчитися закуповувати ліки за ефективними прозорими процедурами. І вже вчиться. Працівники новоствореного ДП «Медичні закупівлі України» переймають досвід міжнародних організацій і невдовзі будуть здійснювати закупівлі професійно та самостійно. Але парламент має ухвалити зміни до законодавства, які дадуть можливість державній агенції стати так само ефективною, як і міжнародні організації.

«Медзакупівлі України» повинні мати повноваження забезпечувати пряму участь нерезидентів у закупівлях лікарських засобів, що призведе до зростання конкуренції, впроваджувати довгострокове планування закупівель, розширювати доступ пацієнтів до інноваційного лікування шляхом впровадження договорів про доступ тощо. Народні депутати мають усунути всі законодавчі перешкоди для таких інновацій. Опцію ж міжнародних закупівель потрібно залишити. Термін дії закону, який дозволяє Україні залучати міжнародні організації, спливає наступного року. Але такий закон має бути безтерміновий. Щоб у наших пацієнтів завжди був запасний варіант і можливість врятувати життя, а держави Україна — дати цю можливість.

Приміром, деякі світові виробники вакцин відверто зазначають: таких цін та кількостей, які сьогодні може отримати Дитячий фонд ЮНІСЕФ, Україна, швидше за все, не зможе отримати окремо. Бо саме ЮНІСЕФ має довготермінові контракти з виробниками і значно нижчі ціни за рахунок закупівель великих партій для багатьох країн світу.

Крок третій: зміни до патентного законодавства, переговори з виробниками і паралельний імпорт

Хоча Україна вже багато досягла в зниженні цін на ліки для держави, цього все одно недостатньо. Парламенту критично необхідно створити законодавче підґрунтя для зниження цін на ліки як для централізованих закупівель, так і в аптечному сегменті, та унеможливити штучне продовження монополії на ліки, яке утримує високі ціни.

Як є? Зараз дозволено видавати патент на один і той самий препарат нескінченну кількість разів — звідси і назва — «вічнозелені» патенти. Через це ціна на препарати тримається висока. Скасування «вічнозелених» патентів призведе до зменшення монополій на ліки, розширення конкуренції, а відтак — зниження цін на ліки.

Наведу показовий приклад. Після закінчення патентного захисту на препарат іматиніб для лікування мієлоїдного лейкозу його вартість знизилася у 67 разів. І ми вперше змогли забезпечити 100% пацієнтів лікуванням навіть без збільшення обсягів фінансування за напрямом. Хотілося б, щоб таких прикладів було більше.

Проте існують ситуації, коли на ринок виходить новий інноваційний препарат і чекати «падіння» патенту немає сенсу, бо нова молекула володіє унікальною клінічною ефективністю й рятує життя. Зазвичай ціна таких препаратів не дозволяє державі забезпечувати ним пацієнтів, особливо це стосується орфанних захворювань. Коли, наприклад, лікування одного пацієнта коштує державі близько 4 млн доларів на рік. Цілком очевидно, що самі хворі таких коштів не мають. Не вистачає їх і в державному бюджеті, щоб покрити фінансуванням всіх пацієнтів, які потребують таких дороговартісних ліків. У такому разі як уряд, так і виробник, можуть ініціювати так звану переговорну процедуру, а в даному випадку — договір про доступ, який має на меті значне зниження вартості препарату.

Цей інструмент зниження вартості та доступу до інноваційного лікування є провідним у країнах ЄС та США й носить назву Managed Entry Agreements. В Україні він поки не застосовується й потребує чіткого законодавчого регулювання.

У комплексі з урегулюванням патентного законодавства потрібно на законодавчому рівні впровадити паралельний імпорт для ліків з інших країн. Під час спілкування з українцями, особливо на Західній Україні, я чула запитання: чому в Польщі один і той самий препарат я можу купити в 3–4 рази дешевше ніж в Україні? Що потрібно зробити, щоб я не їздив по нього через кордон? Одна з відповідей — впровадження паралельного імпорту. Паралельний імпорт — це ввезення оригінального товару, що був запроваджений в обіг у іншій країні, без окремого дозволу власника патенту (виробника).

Із плюсів: впадуть ціни на імпортні товари та розшириться сам обсяг імпорту, збільшиться обсяг митних і податкових надходжень, з’явиться конкуренція серед імпортерів. Як свідчить світова практика, свого часу в європейських країнах завдяки паралельному імпорту вдалося знизити ціни на фармацевтичну продукцію на 12–19%.

Запровадивши такий механізм, новий Парламент дасть шанс багатьом українцям купувати ліки в Україні і не переплачувати за них у рази.

Не менш важливими є й інші зміни — такі, як формування ефективної системи громадського здоров’я, реформування системи безпеки крові та розвиток безоплатного донорства тощо. Тож роботи попереду багато, але головне — політична воля і єдність нового парламенту для реальних змін у системі охорони здоров’я.

З огляду на повну інфантильність і недієвість парламентського комітету з питань охорони здоров’я попереднього скликання, на нових обранців покладаються великі надії як пацієнтів, так і експертного середовища.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Спеціальне розслідування виборів Президента США: від інавгурації до імпічменту — один крок?

Закінчення

Олександр ДУДОРОВ, доктор юридичних наук, професор, завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка (м. Сєвєродонецьк)

Висновки Спеціального прокурора

Як зазначено в резолютивній частині Звіту, три аспекти розслідування надають йому особливий статус і значення порівняно з «традиційними» кримінальними провадженнями у справах про втручання в правосуддя.

По-перше, розслідування стосувалося дій не будь-якої особи, а суб’єкта з особливим статусом — Президента США. Деякі з цих дій не стосувалися реалізації Президентом конституційних повноважень, а отже, мали піддаватись юридичній оцінці у контексті можливого втручання в правосуддя. Водночас інші дії випливали з виконання Президентом положень статті II Конституції США (делегує Президенту повноваження голови виконавчої влади), що ставить низку складних конституційних питань. Аналіз цієї поведінки має враховувати те, що дії Президента були формально законними, й що його статус голови виконавчої гілки влади надає йому унікальні та потужні засоби впливу на юридично значущу поведінку підлеглих чиновників і потенційних свідків.

По-друге, предикатна поведінка у справах про перешкоджання правосуддю, як правило, свідчить на користь того, що особа мала злочинну мету перешкоджання, однак встановлення такої поведінки не є обов’язковим для констатації порушення кримінально-правової заборони. Перешкоджання правосуддю може бути зумовлено прагненням захищати некримінальні особисті інтереси, причому захищати їх від розслідувань у випадках, коли підстави кримінальної відповідальності перебувають у так званій сірій зоні правомірності поведінки особи; також перешкоджання може бути спрямоване на уникнення особистих репутаційних (іміджевих) втрат. При цьому вплив особи на вихідні засади системи правосуддя є однаково негативним і шкідливим незалежно від того, чи саме та особа, яка перешкоджає правосуддю, чи будь-яка інша особа вчинила предикатне кримінально каране правопорушення.

Дмитро КАМЕНСЬКИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент,
завідувач кафедри правознавства Бердянського державного педагогічного університету, викладач школи права Стетсонського університету
(м. Галфпорт, США

Зібрані докази не свідчили про те, що Президент безпосередньо брав будь-яку участь у вчиненні злочину, пов’язаного з втручанням РФ у вибори. Водночас сформована доказова база вказує на низку інших ймовірних особистих мотивів, які обумовили відповідну поведінку Президента. Це, зокрема, занепокоєння Президента тим, що подальше розслідування поставить під сумнів легітимність його обрання на посаду з огляду на деякі пов’язані з ним особисто події на кшталт анонсування витоку чутливої внутрішньої інформації про виборчу діяльність штабу Гілларі Клінтон або про двосторонню зустріч ключових представників кампанії Трампа з росіянами 9 червня 2016 р. З погляду особисто Президента, представників його виборчої кампанії чи його родини ці та деякі інші епізоди могли розцінюватися як конкретні прояви кримінально караної поведінки.

По-третє, чимало актів поведінки Президента, спрямованих на дійсних і потенційних свідків, включаючи заклики відмовитися від співпраці зі слідством та пропозиції щодо можливого помилування, мали місце у громадській площині, через публічні канали масової комунікації. З одного боку, складніше встановити, що публічні меседжі, оприлюднені у відкритих джерелах та орієнтовані на широку громадськість, були мотивовані корумпованими спонуканнями. З іншого, здатність Президента впливати на осіб та події істотно посилюється внаслідок його унікальних, обумовлених посадою можливостей привертати увагу суспільства за допомогою ЗМІ. При цьому жоден із діючих принципів права не виключає публічні акти зі сфери застосування кримінально-правових заборон щодо перешкоджання правосуддю. Якщо ймовірний ефект від таких публічних актів полягає в залякуванні свідків або в спонуканні змінити їхні свідчення, то цілісність системи кримінального правосуддя зазнає негативного впливу.

Розслідування Мюллера виявило численні факти поведінки Президента, які свідчили про реалізацію Президентом надмірного впливу (якщо не відвертого тиску) на хід розслідування правоохоронних органів, включаючи розслідування втручання РФ у вибори та пов’язаного з цим втручання у процес розслідування. Відповідні інциденти регулярно мали місце під час зустрічі віч-на-віч, в яких Президент прагнув використати владні повноваження поза звичайними офіційними каналами комунікації. Ці дії варіювалися від зусиль, спрямованих на усунення Спеціального прокурора і скасування рішення Генерального прокурора про самоусунення від спеціального розслідування, до спроби використання офіційної влади для зменшення обсягу розслідування, а також до прямих і непрямих контактів зі свідками, які могли істотно впливати на зміст та обсяг наданих ним свідчень. Зусилля Президента щодо впливу на розслідування були здебільшого невдалими, головним чином, через те, що особи з оточення Президента в більшості випадків відмовилися виконувати його накази або приєднуватись до висловлених ним позицій, — всі ці факти ретельно описані в Звіті.

Поведінку Президента можна умовно розділити на дві окремі фази, які відображають ймовірну зміну її мотивації. На першому етапі, до того моменту, як Президент звільнив директора ФБР Комі, Трамп був упевнений у тому, що ФБР не здійснювало розслідування щодо нього особисто. Президент вважав критично важливим оприлюднити інформацію про те, що він не перебував під слідством, і навіть включив цю інформацію до тексту свого наказу про звільнення директора ФБР після того, як інші спроби оприлюднити цю інформацію були вичерпані.

Згодом, уже після звільнення Комі, Президент усвідомив, що слідчі проводять розслідування щодо нього персонально на предмет вчинення ним перешкоджання правосуддю. Ця обізнаність ознаменувала зміну в поведінці Президента. Реагуючи на нові загрози, Трамп ініціював публічні «атаки» як на саме розслідування, так і персонально на осіб, причетних до нього, які могли розкрити відомості, несприятливі для Президента. Зокрема, у приватному порядку Президент вживав зусилля, спрямовані на контроль за розслідуванням. Так, він намагався усунути Спеціального прокурора; наполягав на тому, щоб Генеральний прокурор скасував власне рішення про самоусунення від розслідування й істотно обмежив обсяг розслідування; прагнув запобігти публічному оприлюдненню інформації про зустріч між росіянами та представниками свого виборчого штабу 9 червня 2016 р.; використовував медіа-канали для атак на потенційних свідків, які могли повідомити негативну інформацію, і для підтримки тих свідків, які відмовилися співпрацювати з урядом. Отже, резюмував Роберт Мюллер, конкретні висновки про мотивацію поведінки Президента на кожному етапі розслідування втручання РФ у вибори мають бути сформульовані лише після проведення системного аналізу всієї сукупності зібраних доказів.

У загальних висновках до тому II Звіту зазначено таке: оскільки офіс Спеціального прокурора вирішив не складати традиційний обвинувальний висновок у справі, уповноважені особи не висловили у Звіті остаточні висновки про юридичну (кримінально-правову) оцінку поведінки Президента. Аналіз доказів, отриманих під час розслідування дій Президента, ставить низку складних питань, які вимагатимуть розв’язання у випадку ухвалення традиційного прокурорського рішення про пред’явлення та підтримання обвинувачення. Водночас, зауважив Спеціальний прокурор, якщо після ретельного розслідування всіх встановлених обставин він був би впевнений у тому, що Президент не вчинив втручання в правосуддя, то він би прямо про це зазначив. Натомість, вказав Мюллер, виходячи з фактів і релевантних правових стандартів, він не зробив такий однозначний висновок. Відповідно, хоч у Звіті і не був сформульований висновок про те, що Президент вчинив злочин, Звіт і не виправдав його.

Ось такий вкрай нетиповий фінал спеціального прокурорського розслідування діяльності Президента США щодо його втручання в хід іншого розслідування — про втручання РФ у президентські перегони 2016 р.

Інтрига зберігається

У зв’язку з викладеним вважаємо за доцільне привернути увагу ще до одного документа, положення якого поширювалися на здійснюване Мюллером розслідування, — це аналітичний меморандум відділу юридичного прокурора Міністерства юстиції США від 16 жовтня 2000 р., присвячений аналізу питання про можливість пред’явлення обвинувачення й здійснення кримінального переслідування чинного Президента (https://www.justice.gov/sites/default/files/olc/opinions/2000/10/31/op-olc-v024-p0222_0.pdf). Аналогічний за змістом меморандум був складений ще в 1973 р. у зв’язку із сумнозвісним Уотергейтським скандалом і, зокрема, втручанням Президента Ніксона в хід відповідного офіційного розслідування. Тоді юристи, за результатами комплексного аналізу положень Конституції та судових прецедентів, зробили висновок про те, що пред’явлення обвинувачення чи кримінальне переслідування Президента неприпустимо підриватиме повноваження виконавчої влади, яку уособлює Президент, в частині реалізації функцій, передбачених Конституцією. Цей висновок був підтриманий у згаданому меморандумі 2000 р., в якому зазначено таке: хоч порушені питання не були предметом безпосереднього розгляду судами, правозастосовні позиції, які вплинули на результати аналізу в попередньому меморандумі, залишаються актуальними, а отже, підтверджують раніше сформульовані висновки.

Отже, колективна позиція федеральної прокуратури США на сьогодні залишається незмінною — чинний Президент має конституційний імунітет від обвинувачення та подальшого кримінального переслідування; єдиним передбаченим Конституцією способом притягнення Президента до кримінальної відповідальності за вчинені ним злочини є попереднє відсторонення його від посади глави держави згідно з імпічментом.

Відповідно до розділу 4 ст. ІІ Конституції США Президент, віце-президент та всі вищі державні службовці Сполучених Штатів усуваються з посади в разі імпічменту та засудження за державну зраду, хабарництво й інші тяжкі злочини. Розділ 3 ст. І Конституції США передбачає, що Сенат має виключне право розглядати справи про імпічмент. У разі розгляду справи про імпічмент Президенту засіданнями керує голова Верховного Суду США. При цьому для ухвалення рішення про зняття з посади необхідно зібрати не менше двох третин голосів присутніх сенаторів. Рішення у справах про імпічмент не може передбачати більш суворі наслідки, ніж звільнення з посади й позбавлення права обіймати в подальшому будь-яку посаду «честі, довіри або доходу» у Сполучених Штатах, при цьому засуджена в порядку імпічменту особа далі підлягатиме юридичній відповідальності й піддана обвинуваченню, суду, вироку і покаранню на підставі закону.

Як бачимо, американська Конституція містить чітку «дорожню карту» на випадок надзвичайної правової ситуації під назвою «імпічмент». Стосовно ймовірності здійснення процедури імпічменту Президента Дональда Трампа, то розмови з приводу такої перспективи лунають із самого початку розслідування Мюллера. Наразі (за наявності в оприлюдненому Звіті продемонстрованого елементу правової невизначеності) щодо перспектив кримінального переслідування чинного Президента можна робити хіба що прогнози.

Наостанок наведемо ключову фразу Мюллера про те, що захист системи кримінальної юстиції від корупційних дій будь-якої особи, включаючи Президента, узгоджується з фундаментальним принципом американського уряду — жоден у цій країні не є над законом. Наразі американські реалії, зокрема, майже дворічне спеціальне розслідування і Звіт, в якому відображені його результати, демонструють громадянам цієї держави та й усьому світу, що це не порожні слова.

За всю історію існування США процедура імпічменту Президенту (на відміну, наприклад, від імпічменту федеральним суддям) не порушувалася жодного разу. Вочевидь, на кожен прецедент — свій час.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Спеціальне розслідування виборів Президента США: від інавгурації до імпічменту – один крок?

Частина I

«Жоден у цій країні не є над законом»
(Із рішення Верховного Суду США у справі «United states v. Lee» (1882 р.)

Олександр ДУДОРОВ, доктор юридичних наук, професор, завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка (м. Сєвєродонецьк)

Той, хто корупційним чином перешкоджає, впливає або втручається в будь-яке офіційне провадження чи намагається зробити це, буде оштрафований або позбавлений волі на строк до 20 років, або до нього будуть застосовані обидва покарання (§ 1512 (с) (2) федерального КК США). Саме цей та декілька інших параграфів були покладені в основу юридичного аналізу, викладеному в Звіті Спеціального прокурора Роберта Мюллера. Його команда намагалася відшукати відповідь на одне з ключових питань американського сьогодення, а чи порушив діючий Президент США Дональд Трамп федеральні кримінально-правові заборони під час офіційного розслідування щодо можливого втручання РФ у президентські вибори 2016 р.?

Дмитро КАМЕНСЬКИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент,
завідувач кафедри правознавства Бердянського державного педагогічного університету, викладач школи права Стетсонського університету
(м. Галфпорт, США

З історії питання

Сімнадцятого травня заступник Генерального прокурора США Род Розенштайн видав наказ про призначення колишнього директора ФБР Роберта Мюллера Спеціальним прокурором (Special Counsel) (тимчасова слідча посада з особ ливими повноваженнями у межах структури Генеральної прокуратури) для проведення спеціального розслідування у справі про втручання РФ у вибори США 2016 р. Через 22 місяці потому, а саме 22 березня 2019 р. комісія Мюллера подала докладний (448 сторінок) звіт про результати розслідування (далі — Звіт). Повний текст Звіту, оприлюдненого 18 квітня 2019 р., англійською мовою з необхідними редагуваннями, здійсненими з метою захисту прав окремих осіб та інтересів розслідувань, що продовжуються, можна знайти на сайті Міністерства юстиції США.

29 травня Роберт Мюллер виступив перед журналістами із стислою публічною доповіддю про результати проведеного розслідування. Потім, 24 липня, колишній спеціальний прокурор дав свідчення членам комітету з питань правосуддя та комітету з питань розвідки Палати представників Конгресу США щодо змісту свого розслідування та складеного за його результатами Звіту. Під час обох виступів прокурор ще раз підкреслив переконаність своїх колег у правильності ключових висновків, зроблених під час майже дворічного розслідування. Наразі неябиякий резонанс в американському суспільстві навколо звіту Мюллера, його поточних та прогнозованих наслідків для Президента США, політичних процесів у Вашингтоні та, врешті-решт, кожного американця не вщухає. Це дає серйозний привід деяким коментаторам спекулювати на тему того, що «справа Трампа» триватиме ще не один місяць, можливо, не один рік, привертаючи до себе постійну увагу мільйонів глядачів і читачів ЗМІ в США та по всьому світі.

Одразу хочеться висловити особисте враження від Звіту — багато в чому унікального документа. Він сприймається без перебільшення як захоплюючий політичний трилер із вдало інтегрованими елементами глибокого юридичного аналізу та органічним висвітленням морального клімату у владних колах США. Кожна прочитана сторінка якісного, відшліфованого тексту спонукає ознайомитися з наступною.

Відповідно до § 600.4(a) Кодексу федеральних правил (англ. — Code of Federal Regulations; комплекс федеральних норм адміністративного характеру) офіційні повноваження Спеціального прокурора визначаються Генеральним прокурором США. У цій нормі також передбачено, що перед Спеціальним прокурором повинно бути поставлене конкретне питання, яке потребує розслідування (перевірки), його повноваження охоплюють й кримінальне переслідування тих федеральних злочинів, які були вчинені під час та з метою перешкоджання його офіційній діяльності, зокрема таких, як завідомо неправдиві свідчення, перешкоджання правосуддю, знищення доказів і вплив на свідків.

Звіт Мюллера складається з двох томів. У томі I викладено змістовний юридичний аналіз питання про можливе втручання РФ у президентські виборчі перегони в США. Мюллер дав ствердну відповідь на це питання. Конкретні форми й способи реалізації відповідного плану докладно описані у Звіті. Головний же висновок полягає в тому, що зовнішнє втручання у виборчий процес з боку РФ мало місце, і воно істотно вплинуло на політичні погляди та поведінку частини американських виборців на остаточні результати президентських виборів 2016 р. Серед іншого, команда Спеціального прокурора встановила численні зв’язки між представниками виборчого штабу Трампа та особами, пов’язаними з російським керівництвом. Такі зв’язки включали пропозиції росіян допомогти кампанії в той чи інший спосіб. У деяких випадках штаб Трампа погодився на ці пропозиції, в інших відмовився від зовнішньої допомоги. Водночас, за результатами розслідування, не було встановлено, що виборча кампанія Трампа координувала або безпосередньо вступила у змову з урядом РФ у частині впливу (втручання) на виборчий процес (с. 173 тому І Звіту).

У томі II Звіту наводиться докладний опис подій, пов’язаних із спробами Президента Трампа вплинути на своїх підлеглих та інших осіб із метою зняти з себе будь-які підозри в змові з РФ під час виборчої кампанії 2016 р. Зробимо застереження: ми в жодному разі не ставили за мету зануритися у політичні хитросплетіння ситуації, пов’язаної з виборами 2016 р., та їхніми наслідками. Політичні інтриги й суспільний резонанс навколо цих подій регулярно висвітлюються ЗМІ, зокрема вітчизняними. Натомість ми, прагнучи висвітлити суто юридичний бік теми, розглянемо питання порушення окремих кримінально-правових заборон і можливості їхнього застосування за результатами проведеного Мюллером розслідування.

Досліджувана кримінально-правова матерія та особливості фактичних обставин, які піддавалися юридичному аналізу

Крім заборони перешкоджання правосуддю, іншими трьома кримінально-правовими нормами, що фігурували в розслідуванні Мюллера, були такі:

1) спроба корупційним шляхом або шляхом застосування погрози чи сили, або шляхом використання будь-якого погрозливого листа чи повідомлення вплинути, залякати або перешкодити присяжному чи офіцеру, чи будь-якому суду Сполучених Штатів, чи офіцеру, який може виступити перед будь-яким суддею магістрату Сполучених Штатів або іншим магістратом, який виконує свої обов’язки, під час виконання свого обов’язку (§ 1503 КК США);

2) спроба корупційним шляхом або шляхом застосування погрози чи сили, або шляхом використання будь-якого погрозливого листа або повідомлення вплинути чи перешкодити належному виконанню вимог закону, на підставі якого здійснюється провадження у будь-якому департаменті чи агентстві Сполучених Штатів, або вплинути чи перешкодити належному здійсненню розслідування чи запиту з боку будь-якої Палати Конгресу чи будь-якого комітету будь-якої Палати, чи будь-яким спільним комітетом Конгресу (§ 1505 КК США);

3) свідоме використання залякування, погрози, обману або корупційного впливу на іншу особу з метою: а) вплинути, затримати або запобігти свідченню будь-якої особи в офіційному провадженні; б) викликати або спонукати будь-яку особу відмовитися від свідчень або вилучити запис, документ чи інший об’єкт із офіційного провадження, змінити, знищити, спотворити або приховати об’єкт з метою зниження цілісності або доступності об’єкта для використання в офіційному провадженні; в) ухилитися від виконання умов юридичного провадження, що вимагає від особи як свідка з’явитися, або пред’явити запис, документ чи інший об’єкт в офіційному провадженні; г) бути відсутнім в процесі, до якого така особа залучена (викликана) в установленому порядку; д) перешкоджати, затримувати або заважати повідомленню правоохоронному органу чи судді Сполучених Штатів інформації, яка стосується ймовірного вчинення федерального злочину.

Привертає до себе увагу та обставина, що поняття «перешкоджання правосуддю» є системоутворювальним — воно характеризує посягання на встановлений законом порядок діяльності не лише судових, а й загалом правоохоронних органів, а також на законну діяльність органів федеральної влади (на правильність такого тлумачення вказує, зокрема, посилання на провадження у будь-якому департаменті чи агентстві Сполучених Штатів у § 1505 і на будь-яке офіційне провадження в § 1512 КК США).

Трьома обов’язковими елементами, які утворюють загальний та спеціальні склади кримінально караного перешкоджання правосуддю, виступають: 1) акт поведінки, що утворює перешкоджання; 2) зв’язок такого акту з відповідним офіційним провадженням чи розслідуванням; 3) злочинний намір (тобто умисел). Відповідно, аналітичний блок Звіту значною мірою побудований на зіставленні установлених слідством фактичних обставин із зазначеними елементами федеральних злочинів.

Звіт Мюллера буквально «рясніє» посиланнями на судові прецеденти, які інтерпретують певні аспекти відповідних кримінально-правових заборон. Такий підхід є звичним для держави загального права; причому він властивий як судовим рішенням, так й іншим правозастосовним актам.

Кінцевою метою комплексного юридичного аналізу, поданого на сторінках Звіту, був пошук відповіді на питання — чи перешкоджав Президент Трамп офіційному розслідуванню щодо ймовірного втручання РФ у президентські вибори 2016 р. в США. Відповідь, як буде зазначено нижче, виявилася несподівано неоднозначною. Дещо нестандартною особливістю висвітлюваного розслідування стало те, що фактичними обставинами, на яких ґрунтувався аналіз порушення кримінально-правових заборон, присвячених втручанню в правосуддя, виступили здебільшого дані з відкритих джерел: повідомлення у соціальній мережі мікроблогів «Twitter» кандидата, а згодом Президента Трампа, його інтерв’ю та інтерв’ю членів його команди агентствам новин й інтернет-виданням, аналітичні публікації у друкованих ЗМІ тощо. Ці джерела інформації сукупно становили до двох третин доказової бази, на яких ґрунтувалося розслідування.

Команда помічників Спеціального прокурора зібрала й піддала аналізу докази про декілька подій, пов’язаних із ймовірним порушенням федеральних заборон щодо втручання в правосуддя, участь в яких брав особисто Президент:

1) приватна вечеря Дональда Трампа 27 січня 2017 р. з колишнім директором ФБР Джеймсом Комі, під час якої Президент запитав про його персональну лояльність після того, як Міністерство юстиції повідомило Білий Дім про зміст контактів між колишнім радником з питань національної безпеки Майклом Флінном і послом РФ, які заперечувалися американцем;

2) особиста зустріч Президента 14 лютого 2017 р. із Джеймсом Комі, під час якої Президент попросив його не здійснювати кримінальне розслідування щодо звільненого радника з питань національної оборони Майкла Флінна;

3) особисті звернення Президента до Джеймса Комі з вимогою публічно повідомити про те, що Президент не був у статусі підозрюваного в розслідуванні ФБР і, відповідно, «зняти» з Президента, за його власним висловлюванням, «хмару» підозри та суспільної недовіри;

4) звернення Президента до директорів Національного розвідувального управління, Агентства національної безпеки та ЦРУ стосовно здійснюваного ФБР розслідування у справі про втручання РФ у президентські вибори 2016 р.;

5) обґрунтування Президентом причин звільнення директора ФБР Джеймса Комі 9 травня 2017 р., включаючи заяви, які можна інтерпретувати як підтвердження того, що розслідування ФБР втручання РФ у вибори стало однією з причин звільнення;

6) ймовірна участь Президента у створенні публічного повідомлення про зустріч 9 червня 2016 р. у бізнес-центрі «Trump Tower» в м. Нью-Йорк між російськими представниками та ключовими представниками виборчого штабу Трампа, під час якої йшлося виключно про перспективи усиновлення російських дітей американцями (інше, не пов’язане з виборами, актуальне питання зовнішньої політики між США та РФ), хоча насправді під час зустрічі росіяни запропонували передати інформацію, що дискредитувала кандидата від Демократичної партії Гілларі Клінтон.

Звільнення Президентом США директора ФБР — один з епізодів ймовірного втручання очільника держави в офіційне розслідування: кримінальноправові аспекти

Усі шість перерахованих епізодів ймовірного порушення федеральних заборон щодо втручання в правосуддя, участь в яких брав особисто Президент Трамп, докладно висвітлені та піддані кримінально-правовому аналізу в Звіті. Для прикладу зупинимося на одному з них — на звільненні директора ФБР Джеймса Комі (с. 74–77, том ІІ Звіту). При цьому (так само, як і щодо п’яти інших епізодів) професійний інтерес викликає послідовний аналіз трьох згаданих вище обов’язкових елементів, які сукупно утворюють злочинне перешкоджання правосуддю.

1. Акт поведінки (діяння), що утворює втручання. У Звіті зазначено, що звільнення Президентом директора ФБР Комі фактично відсторонило уповноважену особу високого рангу, яка контролювала розслідування ФБР стосовно втручання РФ у вибори 2016 р., Президенту було відомо про напрям цього розслідування та особисту роль Комі в ньому. На думку Спеціального прокурора, звільнення Комі повинно було б кваліфікуватися як акт втручання в офіційне розслідування в тому разі, якщо такий акт вольової поведінки мав би своїм очікуваним (прогнозованим) результатом втручання або перешкоджання офіційному розслідуванню (наприклад, якщо звільнення мало б своїм наслідком істотну затримку або порушення розслідування, або надання Президенту можливості призначити нового директора ФБР, який обрав би інший підхід до здійснення розслідування і Президент сприйняв би його як більш вдалий для захисту своїх особистих інтересів). Відповідні обставини, пов’язані з цим ключовим аспектом, включають питання, чи могли дії Президента перешкодити директору-наступнику або іншим працівникам правоохоронних органів у проведенні відповідного розслідування.

Президент раптово звільнив Джеймса Комі, не надавши йому можливість власноруч подати у відставку, заборонив доступ у штаб-квартиру ФБР і критикував його публічно, називаючи «показушником», і стверджуючи, що під його керівництвом ФБР діяло в режимі хаосу. Після звільнення Комі Президент також оприлюднив серію публічних заяв, які гостро критикували розслідування. Наприклад, через три дні після звільнення Комі Президент назвав розслідування «полюванням на відьом» і запитав: «Коли ж це скінчиться?» Ці дії в своїй сукупності, зазначив Мюллер, мали потенційну можливість вплинути на розслідування, продовжене вже наступним директором ФБР.

Водночас, як визнав Спеціальний прокурор, аналізуючи події, що супроводжували звільнення, очікуваний ефект від усунення директора ФБР не обов’язково означав перешкоджання ФБР продовжувати розслідування. Адже воно, як правило, здійснюється під оперативним керівництвом агентів значно нижчого управлінського рівня, ніж директор чи його заступники. Білий Дім наступного дня після звільнення Джеймса Комі оприлюднив заяву для преси, в якій було зазначено, що розслідування триватиме, незважаючи на цю подію. Було також встановлено, що радники Трампа попереджали Президента про те, що він може звільнити директора ФБР, однак не може «звільнити» саме Бюро як правоохоронний орган. Більше того, у своєму інтерв’ю 11 травня 2017 р. на каналі «NBC» Президент заявив, що він цілком усвідомлював, коли ухвалював рішення звільнити Комі, що цей наказ може ускладнити та затягнути розслідування, тобто не заперечував проти його продовження.

2. Зв’язок з офіційним провадженням (розслідуванням). Такий зв’язок був би наявним у випадку, якщо засідання Великого журі (колегія присяжних засідателів, яка визначає обґрунтованість й доцільність пред’явлення особі офіційних звинувачень) чи кримінальне переслідування, що стало результатом проведеного ФБР розслідування, було об’єктивно передбачуваним і фактично передбачалося Президентом під час звільнення Джеймса Комі. Декілька фактів могли, на думку Спеціального прокурора, свідчити на користь такого висновку. Так, на момент звільнення Комі Велике журі ще не почало досліджувати докази, пов’язані з «російським» розслідуванням, і жодної повістки видано не було. Однак 20 березня 2017 р. Комі оголосив, що ФБР розслідує втручання РФ у вибори, включаючи з’ясування того, чи були при цьому вчинені федеральні злочини. Також було відомо, що ФБР як частину справи розслідувало хакерські атаки на комп’ютери й сервери Національного комітету Демократичної партії США, що є загальновизнаним порушенням кримінального закону. Тобто будь-яка зацікавлена особа, включаючи Президента США, могла усвідомлювати, що здійснювана ФБР перевірка мала усі шанси перерости в повноцінне кримінальне розслідування.

3. Злочинний намір (умисел). Цей елемент став одним із найскладніших для встановлення — представники команди Спеціального прокурора не змогли остаточно визначити, якими мотивами керувався та які цілі переслідував Президент, коли здійснював звільнення директора ФБР. Так, значна кількість зібраних доказів свідчила про те, що каталізатором рішення Президента було гостре небажання директора ФБР публічно заявити про те, що особисто глава держави не перебував під слідством, незважаючи на неодноразові прохання Трампа публічно висловити таке застереження (як з’ясувалося згодом, Дональд Трамп безпосередньо був одним із фігурантів розслідування — а саме підозрюваним — фактично із самого початку). Зокрема, за тиждень до звіту директора ФБР перед комітетом Сенату США з питань правосуддя, запланованого на 3 травня 2017 р., Президент повідомив головному юридичному раднику Білого Дому — якщо Джеймс Комі нарешті публічно не заявить, що розслідування не стосується Президента особисто, це стане останньою краплею.

Трамп неодноразово скаржився своїм підлеглим на те, що розслідування ФБР і «нависання хмари» підозри безпосередньо над Президентом шкодить його репутації, іміджу США й істотно заважає вибудовувати зовнішні політичні відносини з іншими країнами, включаючи РФ. Під час комітетських слухань 3 травня 2017 р. Джеймс Комі відмовився відповідати на питання, чи є особисто Президент США фігурантом розслідування. Така відмова обурила Президента. Показово, що під час приватної вечері 27 січня 2019 р. Трамп безпосередньо вимагав від директора ФБР персональної лояльності, однак той запевнив Президента в тому, що він може розраховувати лише на чесність й порядність з його боку. Врешті-решт, офіс Спеціального прокурора так і не зміг обґрунтовано визначити головну причину звільнення директора ФБР, пославшись на те, що зібрані докази не давали цілісної картини про те, чи були мотиви господаря Білого Дому винятково особистими, політичними або комбінованими.

«Український слід» у відповідях американського Президента

Починаючи з грудня 2017 р. офіс Спеціального прокурора більше року намагався отримати згоду від Президента дати усні свідчення у справі. При цьому персональному адвокату Президента повідомили, що усне інтерв’ю є життєво необхідним для розслідування, а також, що очільник держави є особою, чия поведінка охоплюється розслідуванням, здійснюваним Великим журі. Однак Президент не погодився на усне інтерв’ю. Тому йому були надіслані письмові запитання, які стосувалися конкретних обставин у межах розслідуваної діяльності, відповіді на які були отримані наприкінці листопада 2018 р.

Після ознайомлення з відповідями команда Роберта Мюллера зробила висновок про їхню неконкретизованість, неоднозначність, а в деяких місцях — відверті прогалини. Зокрема, у понад тридцяти відповідях Президент зазначив, що він не пригадує чи не пам’ятає події минулого; чимало інших відповідей були неповними або неточними. Коли ж Спеціальний прокурор знову звернувся до Президента через його адвоката з проханням провести усне інтерв’ю лише в межах змісту неточних (неповних) відповідей, він знову отримав відмову.

Визнаючи той факт, що надані Президентом письмові відповіді були неповними, і те, що він добровільно не погодиться надати усні свідчення, Спеціальний прокурор розглянув питання про можливість вручення главі держави повістки з метою примусити дати усні відповіді. Однак зіставивши, з одного боку, перспективу тривалого конституційного процесу навколо складного (і наразі безпрецедентного) питання про можливість примусового виклику Президента для надання усних свідчень, а з іншого, знач ний прогрес розслідування на підставі вже зібраних доказів, Роберт Мюллер вирішив, що в інтересах розслідування входити в конституційний «клінч» з очільником держави немає сенсу.

Цікаво, що окремі письмово сформульовані відповіді Президента США стосувалися подій в Україні, зокрема, через діяльність колишнього керівника виборчої кампанії Трампа Пола Манафорта. Так, Президент написав, що: 1) був обізнаний про те, що Пол Манафорт здійснював міжнародну консультативну роботу, і за деякий час до виходу того із кампанії дізнався про те, що він якимось чином пов’язаний з окремими особами в Україні; 2) не знав про те, що Пол Манафорт пропонував російському громадянину Олегу Деріпасці проміжні звіти про хід кампанії Трампа; 3) не пригадував, щоб Манафорт або хтось інший, пов’язаний із виборчою кампанією Трампа, надсилав або наказував іншим особам надсилати внутрішню інформацію про перебіг виборчої компанії Трампа будь-кому в Україні чи Росії; 4) не пригадував, щоб Пол Манафорт повідомляв йому якісь особливі позиції, на підтримку яких з боку Сполучених Штатів розраховувала Україна чи РФ.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді