Олег ТКАЧУК: «Те, що відбувається нині в судовій системі, — радше еволюційний процес, а не реформування» | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Олег ТКАЧУК: «Те, що відбувається нині в судовій системі, — радше еволюційний процес, а не реформування»

Опубліковано

on

Інтерес до судової реформи, яка в Україні триває вже п’ятий рік, у суспільстві не зникає. І якщо одних цікавлять скандальні ситуації довкола добору суддів або зміст електронних декларацій служителів Феміди, іншим важливіше, коли наше правосуддя справді ставитиме в суперечливих ситуаціях справедливу крапку. Проте сам процес реформування украй непростий, і, щоб отримати позитивний результат, у нього потрібно багато вкласти — і людських ресурсів, і коштів тощо. Про те, як усе це відбувається і що ще потрібно зробити, наша розмова з головою Ради суддів України, суддею Великої Палати Верховного Суду Олегом ТКАЧУКОМ.

 

– Пане Олеже, ключове питання, яким займається Рада суддів України, — незалежність суддів. З якими проблемами стикаєтеся найчастіше?

– Їх кілька. Одна стосується того, що не всі громадяни України усвідомлюють головний громадянський обов’язок, який перед ними стоїть. Ідеться про те, що всі повинні піклуватися про безпеку і незалежність своєї держави. Надто, коли ці громадяни займають політичну чи посаду державного службовця. Вони мають піклуватися про безпеку і благо для народу, про те, щоб у країні — чесній, соціальній, правовій — можна було жити спокійно. І періодично чуючи заклики, зокрема і від депутатів, міністрів чи їхніх помічників, що потрібно того чи того суддю притягти до відповідальності або покарати за рішення, або ще з якихось причин розправитися з ним, запитуєш себе, чи знайомі ці люди з Конституцією України і про яку державу їх мрії чи спогади?

Знаєте, я такі вислови пояснюю рівнем зрілості цих осіб — і громадянської, і фахової, адже владу поділено на три гілки, і піклуватися про довіру до правосуддя, так само, як і про авторитет держави, повинен кожен. У разі, коли є порушення з боку судді, його може бути притягнуто до відповідальності. Способи оскарження судового рішення також є, це — апеляція, касація. Процедура притягнення судді до відповідальності дуже проста — лише треба довести, що він вчинив правопорушення. А коли окремі депутати або посадовці висловлюються на адресу судів чи суддів, чи правосуддя загалом, кажучи, що покарати потрібно всіх, без винятку лише тому, що вони судді, це неправильно і загалом шкодить правосуддю, оскільки підриває довіру людей у те, що правосуддя в цій державі можливе.

– А відверті погрози конкретним суддям досі є?

– Так, це ще один спосіб таких посягань на незалежність. Буває, що суддям погрожують в електронних засобах, через повідомлення, інколи дзвонять або й роблять це особисто. Та що там казати, на суддів нападають, їх грабують, б’ють, заподіюють тілесні ушкодження. Відомі випадки, коли суддів убивали. А суддя ж, аби виконувати свої функції, повинен мати змогу працювати в нормальній спокійній обстановці, щоб ніхто не міг на нього вплинути. І йдеться не лише про прямі погрози, скажімо, по телефону, а й про те, що хтось може сказати, що я тобі відпустку не надам з тих чи інших причин, бо не виплачу зарплату тощо. І Рада суддів опікується всіма цими питаннями, а на кількох останніх своїх засіданнях ми говорили про те, що потрібно вжити заходів для підвищення саме безпеки в судах. Частину з них досі не охороняють, тож інколи до судді може потрапити будь-хто — зі зброєю, без зброї — й погрожувати чи щось вимагати. Тому ми просили, аби органи досудового слідства сформували групи, які розслідуватимуть злочини проти суддів, прокурорів та адво катів, які відбуваються в приміщеннях суду.

Ще один аспект незалежності судді — незалежність від колег, які не повинні мати змоги на нього впливати. Це питання пов’язане зі створенням сучасних умов для нормальної роботи суддів. Останній наш візит був у Полтаву — там суддя скаржилася, що збори суддів визначили їй навантаження, перелік справ, спеціалізацію не так, як усім. І саме в цьому вона вбачала спробу вплинути на неї з боку колег. Ми виїхали туди, з колегами поговорили, зрештою збори було проведено повторно і питання врегульовано. Але таких моментів дуже багато.

– Знайти механізм, який би дав змогу врегульовувати ці та інші складні моменти, зокрема завдання і судової реформи, яка триває вже не один рік. Її родзинка — добір суддів через конкурсну систему. Іноземні експерти кажуть, що у нас ця система дуже складна і водночас унікальна, що її не треба змінювати. Як суддя Верховного Суду Ви з цим погоджуєтесь чи, можливо, систему треба модернізувати?

– Ви знаєте, всі роки, що я працюю в судовій системі, а це понад чверть століття, говорять про реформу. І оскільки цей процес має настільки затяжний характер, я думаю, що правильніше буде говорити про певні еволюційні перетворення, а не про реформу. Мабуть, відбувається все-таки еволюція системи. Вона непроста, але відповідає тому стану речей, який загалом закладено в логіку розвитку всього суспільства, природи, коли літо змінюється осінню, осінь — зимою, зима минає і починається весна. Мабуть, так і в системі: тут не можна зробити щось один раз і сказати, що це вже все, це ідеал, отак буде завжди.

Нині ж є нагальна потреба осучаснити процесуальну частину діяльності системи. Йдеться про визначені процедурні правила, певний алгоритм, скажімо, як справа до суду приходить, як вона розглядається, як суддя заходить, що каже секретар, як судове засідання закінчується тощо. Якщо ми бачимо, за 5 років суди розглянули 20 чи 30 мільйонів справ, значить, треба шукати той алгоритм, який дасть змогу цій машині рухатися швидше, динамічніше. Зараз як відбувається? Відкриваючи справу, суддя пише ухвалу про відкриття, про призначення — теж ухвала, про відкладення ухвала, ще про щось. Я був у Прибалтиці і переконаний, що їхнім досвідом можна скористатися.

– І як же вони спростили процедуру?

– А в них запроваджено електронний суд, усе робиться через комп’ютер. Там суддя відкриває певну програму, пише у відповідній графі «Відкр.» — і все, далі потрібні документи формує машинна система. І точно так само перенесення. А що в нас? От візьмімо, наприклад, Велику Палату, в якій я працюю. В ній зараз Сімнадцять людей, ухвалюють рішення про відкриття провадження у справі. 17! Ну, це ж треба людям зібратися, обговорити…

– Тобто, одна справа, а 17 чоловік мають разом посидіти й домовитись?

– Так, домовитись. І це не по суті юридичної проблеми, а лише чи починати судовий розгляд. А вони ж можуть домовлятися кілька днів для прийняття рішення, адже кожен суддя — це суддя ВС, кожен може вставити свою репліку. Це занадто ускладнений процес, який потрібно спрощувати, і залежно від цього має змінюватися процедура, тобто еволюція має проходити. Це не реформа, не потрібно якихось глобальних речей, йдеться про адекватний мінімум.

– Давайте повернемось до конкурсного добору…

– Тут на вимогу часу змінююється підходи до того, хто може бути суддею і чи може він ним бути. Раніше, аби стати суддею Верховного Суду, потрібно було мати стаж трудової діяльності, спочатку попрацювати суддею першої інстанції, потім апеляції, й лише після цього — суддею ВС. Зараз ситуація змінилася. Й оця процедура кваліфікаційного оцінювання, і добір — і в антикорупційний суд, і в суд з питань інтелектуальної власності, у Верховний Суд — це справді дуже складно.

З одного боку, це дало змогу відібрати людей різного характеру, кваліфікованих юристів, дати їм змогу доступу до професії судді. З іншого, дана процедура апріорі не може бути простою, адже суддя має право ухвалювати рішення, аналогічне силі закону. Й тут потрібно дуже обережно підходити до визначення всіх — психологічних, етичних, моральних, ділових — характеристик особи. І ВККСУ цим питанням займалася. Так, цей конкурс непростий. У жодній країні світу точно немає такої процедури, як у нас, щоб опитування і спілкування з суддею проходило в режимі онлайн. До речі, потреба транслювати співбесіду на загал уже відпала. Поясню, чому я так думаю.

Якщо подивитися в «Ютубі», скільки людей раніше переглядали такі співбесіди й скільки зараз, то це велика різниця. Коли я й мої колеги проходили конкурс, тисячі людей спостерігали, як це відбувається. Зараз інтересу до цього майже немає. Хіба, що він значною мірою залишився в якихось злочинців, які хочуть щось там дізнатись про суддю. Але є інший момент і, думаю, що тут багато моїх колег не погодяться зі мною, та я переконаний: сама процедура добору, складання іспиту, складання тестів, виконання практичного завдання, співбесіда з психологом протягом діяльності судді час від часу повинна відбуватися.

– Тобто, повторно?

– Справа навіть не в тому, що повторно, але закон змінюється, суспільство змінюється й суддя змінюється. Окремі судді під впливом того, що довкола них відбувається, грубішають душею. А якщо відчуття чужого болю зменшилося, суддям потрібно давати змогу йти з професії.

– Я думала, що, навпаки, вони повинні вміти абстрагуватися, адже якщо вони за всіх переживатимуть, то в них здоров’я не вистачить. Це як хірурги: якщо їм усім болітиме так, як пацієнтам, то в нас нікому буде операції робити…

– Мабуть, що так, та я все-таки з більшим розумінням ставлюся до тих суддів, які інколи переживають разом зі сторонами процесу ніж до тих, які не відчувають чужого болю. Не знаю, чому так, але ті, хто співчуває, мені набагато ближчі. Бо тим, які вже не відчувають, жити простіше й комфортніше, але в умовах, коли доводиться працювати за двох, трьох, а то й п’ятьох, потрібно, щоб усе-таки душа боліла. Тоді людина справи призначає та слухає і зранку, й увечері, рішення відписує вночі, вносить їх в Єдиний державний реєстр. Бо інакше ти не встигнеш.

– Чи дав змогу конкурсний добір, зважаючи на непорозуміння між ВККСУ і ГРД, знайти отой золотий стандарт між професійністю і доброчесністю судді?

– Дивіться, прокурор просить покарати особу п’ятьма роками позбавлення волі. Адвокат каже: ви знаєте, мій підзахисний взагалі не винен. А суддя говорить: ні, не треба там 5 років і виправдати не можна, найоптимальніше покарання в цьому разі — рік умовно. Так от, кожний із них по-різному ставиться й оцінює ту ситуацію, яка відбувається, але лише суддя ухвалює рішення. І тут так само відбулося: кожен має право критикувати, кожен має право свою думку висловлювати, але ВККСУ уповноважена приймати рішення. І саме на відповідальності, совісті й доброчесності комісії базується рішення про призначення суддів.

Вдалося їм це, чи не вдалося? Як на мене, розмежувати всі питання, які були, і передусім претензії до суддів, їм вдалося. Й ми бачили, що все-таки значну частину претензій Громадської ради доброчесності було враховано –частина суддів не пройшла оцінювання до кінця, вибула з конкурсу. Але частина пройшла, і це об’єктивно. Мабуть, має право ВККСУ це робити. Я думаю, що їм вдалося виконати своє завдання. Інша справа, чи з часом не відбудеться якоїсь деформації з тими особами, які стали суддями, чи зможуть вони в такому темпі працювати. Адже частина і суддів, і науковців, і адвокатів, які прийшли, наприклад, до ВС, раніше в таких умовах, в яких нині працює Верховний Суд, не те що не працювали, а й навіть не сподівалися, що так буде, коли доводиться по 12—14 годин на добу працювати. Тож частина людей не витримає цього й піде з процесії, але це вже інше питання.

– А це ще зменшить загальну кількість суддів, яких у нас і так бракує…

– Так, є проблема.

– І як її можна розв’язати?

– Саме зараз проходить конкурс до Верховного Суду, в якому має бути 200 суддів, а зараз 113. Тож у систему ВС найближчим часом прийде 60—70 чи 80 суддів. Крім того, Національна школа суддів готує людей у першу інстанцію. Вже провели навчання, а ВККСУ — навіть оцінювання 700 претендентів на посаду судді, і надалі проходитиме поступовий набір нових суддів. Цей конкурс закінчиться, думаю, цієї весни.

– Однак це ж не розв’яже проблему повністю?

– Ні, цим потрібно займатися постійно. Ну, а як же? Частина суддів йде у відставку, частина звільняється, бо робота складна. Тобто кадровий голод був завжди, але в такому обсязі, коли бракує 3 тисячі суддів, — це проблема останніх років. Тому й перевантаженість велика — на сьогодні суди розглядають у рік понад 4 мільйони справ. Це дуже багато.

– Це по всій Україні?

– Так. Якщо говорити про зміну ситуації в самій системі, то можна йти двома шляхами: або постійно збільшувати кількість суддів, адже кількість звернень зростає разом із зростанням правової свідомості громадян, або потрібно змінювати процедури, які б давали змогу швидше розглядати справи. Або не розглядати їх у суді взагалі.

– Тобто, як це не розглядати взагалі?

– Є випадки, коли спір можна врегулювати за допомогою кваліфікованої допомоги адвоката, правника, і новими кодексами це передбачено. Це — непросто, але, скажімо, в США чи Англії, коли в людей виникають спірні ситуації, спочатку використовують механізми їх досудового врегулювання. Яскравий приклад — спори щодо порушень Правил дорожнього руху, які вирішують з допомогою страхових компаній.

– Ідеться про європротокол?

– Так. Коли людина щось порушує, автоматично складається протокол про порушення ПДР, і вона сама вирішує, платити чи не платити? Але якщо вже людина прийшла до суду, там діють інші правила і критерії, й відповідальність зовсім інша. А в нас же п’яний за кермом їде, а в суд потім приходить 5 адвокатів, і судове засідання триває 4 місяці, бо вони доводять, що водій був просто стомлений. Робити цього не потрібно, адже тверезий чи нетверезий водій, перевірити можна досить швидко і просто.

Те ж саме стосується справ, щодо невеликих грошових сум чи простих юридичних питань. Ці справи важливі для людини, проте з погляду судової практики не повинні розглядатися в судах апеляційної чи касаційної інстанції — крапку має ставити суд першої інстанції. Те ж саме стосується і справ, юридична фабула яких зовсім проста й очевидна. Не потрібно досвіду судді Верховного Суду,
аби ту чи іншу справу вирішити, коли це можна зробити шляхом переговорів або застосуванням медіації. І таких процедур дуже багато. Нові кодекси таку змогу надали, хоч іще не всі судді та й інші правники звикли до оцих нових процесуальних правил. Ще потрібно вчитися, яким чином застосовувати ті чи інші норми, що ми можемо робити, а чого не можемо, і як це потрібно робити? Якщо підсумувати, то в результаті реформи багато чого змінилося. І мені здається, змінилося ставлення до суду людей.

– Ви кажете, що досудове врегулювання спору — це та процедура, яка може допомогти при вирішенні нескладних справ. А як люди її сприймають? Чи є вже приклади застосування?

– Справа в тому, що для нашої правової системи це загалом нове явище, й, аби ця процедура запрацювала, мало лише волі чи досвіду судді. Потрібно, щоб були готовими адвокати, представники сторін до цієї процедури, адже тут має бути згода сторін на позасудове врегулювання спору. Ми вже починаємо з цим працювати. Реформа почалась 5 років тому, але закони набули чинності лише 15 грудня 2017 року, і зараз юристи шукають способи, яким чином реалізовувати ті норми, які існують. Й хоча ми поки що на стадії обговорення, перші спроби використати цю процедуру врегулювання є. Досліджуємо, як це відбувається, як діяти ефективніше, і думаємо над тим, як удосконалити норми права, аби це запрацювало більш злагоджено.

– Торік Рада суддів упродовж тривалого часу моніторила суди по всій Україні. І яке враження: де краща ситуація — в Києві чи в регіонах?

– Можливо, когось це здивує, але насправді в багатьох регіонах ситуація значно краща ніж у Києві. Ми їздили скрізь і все бачили на власні очі. Майже за рік роботи Ради, а ми працюємо 11 місяців, відвідали понад 40 судів. Вони в різному стані, причому чимало взірцевих, такий, приміром, як у Сєверодонецьку адміністративний суд. Він міститься у чудовому приміщенні, обладнаний усім необхідним, кадровий стан цього суду просто преміум. У такому ж стані й апеляційний адмінсуд Донецької області, який у Краматорську. Схожий апеляційний адміністративний суд у Вінниці, в ідеальному стані колишній Одеський апеляційний господарський суд. Причому йдеться не лише про приміщення чи обладнання, а й про кадровий потенціал, якщо хочете, харизму цих судів, яка відповідає новій філософії судової системи.

Можливо, в тих судах, які знаходяться на Донбасі, це пов’язано з тим, що люди, які там працюють, здебільшого переїхали з окупованих територій і тому по-особливому відчувають своє завдання в судах. Частина з них пережили окупацію, вибралися з неї, переїхали сюди, і для них патріотизм — не просто слово. Я спілкувався з суддею, якому довелося пережити полон (він зараз працює тут), то для таких людей патріотизм, Україна, держава — це не буденність, як сприймає більшість громадян, а щось особливе. І ставлення їх до роботи таке ж саме.

Були ми ще в суді у Павлограді, в районних судах Одеси. У Києві, на жаль, ситуація набагато гірша. Голосіївський, Дарницький, Деснянський суди працюють у дуже непристосованих приміщеннях. Немає судових залів, нарадчих кімнат, відтак суддям у дуже складних умовах доводиться ухвалювати рішення. А щоб зважити всі «за» і «проти», потрібно не просто вивчити закон — треба фактично пережити долю цієї справи, кримінальної чи цивільної, справи про розлучення чи позбавлення батьківських прав, чи визначення місця проживання дитини.

Тому Рада суддів виступає за те, щоб кожен суддя мав змогу обдумати ситуацію, аби всебічно зважити всі обставини, і рішення ухвалити, яке б не викликало сумнівів ні в нього, ні в сторін. А коли він це робить поспіхом, коли йому ніде присісти, щоб це рішення написати, звичайно, це впливає не на законність чи справедливість самого рішення, а радше на його переконливість, бо суддя не має змоги думати, як це все гарно розписати. Він думає про те, як це все швидше зробити й позбутися цієї справи…

– Тобто, як її здихатися?

– Так! Як клопоту цього позбутися, а це не зовсім правильно, і якраз це впливає на довіру людей. В тому ж Голосіївському суді більшість суддів працюють у кабінетах, а не в залах судового засідання. Або коли в Дарниці чи в Деснянському, в Дніпровському судах ми були — і там капає на голову вода в залі судового засідання. Або в Борисполі, там зал судового засідання прохідний — судді в свої кабінети ходять через нього. Така атмосфера не сприяє утвердженню правосуддя, адже кожна людина переживає свою справу по-особливому, вона для неї в цей момент, за винятком хіба що здоров’я, є найважливішою проблемою. І людина хоче, щоб її вислухали, почули, зрозуміли, пережили те, що вона пережила, й ухвалили рішення. А тут хтось по залу ходить, і людина зосередитися не може. Це — неправильно.

– А Ви особисто багато судів відвідали?

– Зазвичай я їжджу скрізь. Для мене представляти суддів і суди здається неможливим, якщо не бачитиму те, що бачать люди, які приходять до суду, і те, що бачать судді. Це було б зовсім неправильно, якби я не знав, що відбувається в суді, коли до мене приходять люди зі зверненнями і я мушу на це звернення якось реагувати.

– Хвалять чи критикують?

– Частина людей хвалить суддів, частина їх критикує. От я був у Шевченківському райсуді Львова або у Франківському. І коли звернення приходить від людей, я собі уявляю, що, наприклад, Франківський суд знаходиться у пристосованому приміщенні, там кожна деталь, меблі, кожен реквізит суду на своєму місці. Й коли заходиш у суд, то наче в музей потрапляєш. А коли в Шевченківський суд заходиш, то бачиш, що в цьому ж під’їзді піцерія, нотаріат, якась комп’ютерна фірма. І одночасно хтось виводить собаку на прогулянку й конвой веде людину заарештовану… І з суддями спілкуватися, не знаючи, в яких умовах вони працюють, не зовсім правильно. Моє завдання, як голови Ради суддів, — бачити, в яких умовах і люди працюють, і правосуддя здійснюється.

– Добре, поїздили Ви скрізь, побачили всі прохідні зали засідань, усі дахи, які протікають, що далі? Навіть якщо Ви прийняли потім якісь свої рішення, хто слідкує за їхнім виконанням?

– Останніми змінами в Конституцію було запроваджено норму, відповідно до якої суддівське самоврядування, а Рада суддів України є вищим органом суддівського самоврядування, відповідає за забезпечення незалежності суддів, здійснює контроль за організацією роботи в судах, врегульовує питання конфлікту інтересів, слідкує за тим, щоб судді дотримувалися етичних правил, аби вживалися в судах належні заходи протидії корупції тощо. Частина з цих завдань — це контроль за організацією роботи судів. Загалом організацією роботи в судах займається керівник апарату або апарат суду і Державна судова адміністрація. Ми з різних причин виїжджаємо до судів — тоді, коли приходять скарги від людей, що приміщення суду перебуває в неналежному стані, коли кажуть, що хтось із суддів неправильно поводиться, коли в суддів є питання, як організувати роботу, адже вони самі обирають голову суду, визначають, яким чином має бути налагоджено робота в суді тощо.

І от коли є питання до одного з цих компонентів, ми туди їдемо і з суддями спілкуємось, дивимось, як усе відбувається. Зазвичай після кожного візиту, іноді після відвідування кількох судів, ми проводимо засідання й завжди ухвалюємо рішення за результатами ознайомлення з роботою. Обов’язково фіксуємо, що в тому чи іншому суді не вжито належних організаційних заходів, аби запровадити електронний суд чи електронне діловодство, або бракує судових залів, або вони в такому стані, що працювати там неможливо, або немає місця, щоб люди могли знайомитися зі справою, чи для того, аби прокурор чи адвокат міг підготуватися до розгляду справи.

Далі cвоїм рішенням зобов’язуємо Державну судову адміністрацію чи її конкретне територіальне управління вжити певних заходів. А за якийсь час, але не відкладаючи надовго, заслуховуємо керівника ДСАУ чи керівника конкретного теруправління щодо його виконання. Вони доповідають, що зробили, яких додаткових заходів треба вжити, ми разом шукаємо, як вирішити питання, і зазвичай цього вистачає, аби організація роботи в конкретному суді суттєво змінилася.

– Звісно, аби провести якісь зміни в конкретному суді, потрібне фінансування, бо зазвичай приміщення непристосовані, там просто жах…

– Так…

– …тобто, чи вистачає того фінансування, яке отримує судова система, і як ці цифри, які має Україна, співвідносяться із цифрами в європейських країнах?

– Тут ситуація така. Упродовж, мабуть, років 40 в Україні не будувалися приміщення судів, а їхнє фінансування здійснювалося за залишковим принципом. Та й із початку незалежності жодних капіталовкладень у великих обсягах у судову систему не здійснювалося. Ситуація змінилася хіба що останнім часом. З початком судової реформи все-таки виконавча влада дещо по-іншому почала підходити до питання забезпечення фінансування судів.

– Перейнялася проблемами?

– Пов’язано це було з різними причинами: з наріканнями на корупцію в судовій системі, неможливістю в тих умовах і в тих приміщеннях, в яких суди здійснюють судочинство, працювати далі… Тобто, є ціла низка проблем, які змусили державу звернути увагу на потреби судів. Але в Україні їх діє понад 670. І відремонтувати або побудувати їх усі одночасно просто нереально, це величезні вкладення. Якби ми в райцентрах почали будувати будівлі для судів, це було б непомірним непідйомним навантаженням для державного бюджету. Водночас є частина приміщень, в яких потрібно провести капітальний чи косметичний ремонт, і там далі можна працювати, частина приміщень (а це половина з цих судів) потребують суттєвих вкладень і капітального ремонту або перебудування.

– Тобто, фактично половину було б варто збудувати з нуля?

– Так. І проблема тут має два складники: з одного боку, Рада суддів, коли почала в новому складі діяти, заявила про те, що до цього питання слід підходити інакше — потрібно розробити загальні стандарти організації роботи судів. У кожному суді, незалежно від того, де він працює, — у Попільні Житомирської області, Івано-Франківську, Ужгороді, в Донецькій області, Миколаївській чи Хмельницькій, — має бути один тип організації роботи. Тобто, повинна бути людина, яка, умовно кажучи, зустрічає тих, хто до суду заходить, і скеровує їх далі. Має бути той, хто в телефонному режимі відповідає на запити людей, які звертаються до суду. Мають бути люди, які здійснюють охорону судів. Але для цього треба уніфікувати саме приміщення суду, де будуть типові нарадчі кімнати, зали засідань тощо. Останнім часом понад десяток судів було суттєво модернізовано відповідно до таких вимог, щоб було забезпечено всі потреби в службових приміщеннях, але цього мало.

– Хоча б десь збудували повністю нове приміщення?

– Проблема ще й у тому, щоб отримати землю під таке будівництво. Тому доводиться будувати на тих майданчиках, які було виділено для судів раніше. Оскільки не з нуля все відбувається, то все-таки це переобладнання, хоч за формою, змістом — це фактично нове будівництво. Де? Рівненський апеляційний суд, Харківський адміністративний, ще Вінницький адміністративний. Щоправда, останній працює в історичному приміщенні, але там уже розраховано все таким чином, щоб кожен суддя мав свій кабінет, нарадчу кімнату, і, що дуже важливо, щоб у кожного судді був доступ до зали судових засідань. А це значить, що він не стоятиме в черзі для розгляду справи, а матиме змогу призначити й розглядати її в будь-який час.

Спілкувалися
Лариса ВИШИНСЬКА
та Олена УСЕНКО

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Ремонт української бюрократії Куди рухається реформа державного управління

Опубліковано

on

Іван ХІЛОБОК, керівник групи реформування державного управління Офісу реформ КМУ

Ключова ідея реформи держуправління — це побудова сучасної, цифрової та сервісно-орієнтованої держави. На практиці це означає розбудову сильних державних інституцій, підготовку якісних урядових рішень, формування професійної державної служби, запровадження електронного урядування та надання зручних послуг громадянам.

 

Реалізація багатьох реформ, які потрібні для економічного розвитку, залучення інвестицій та створення робочих місць по всій країні, залежить від спроможності державного апарату розробляти та впроваджувати ефективну політику («policy»), мінімізуючи адміністративне навантаження на підприємців. Сучасне державне управління також є ключовим елементом у побудові довіри громадян до держави, в тому числі завдяки наданню якісних та доступних публічних послуг на рівні не гірше приватного сектору. Спроможна бюрократія — необхідний, хоч і не достатній фундамент для реалізації всіх важливих для українців реформ, запорука успішності та конкурентоздатності будь-якої держави.

Реформа держуправління розпочалася в 2016 році із запровадження нового Закону «Про державну службу» та прийняття комплексної стратегії на 5 років, які були позитивно оцінені європейськими експертами та посадовцями, внаслідок чого Україна вже отримала десятки мільйонів євро фінансової допомоги.

Підзвітне державне управління — це важлива передумова євроінтеграційного курсу України, без якої неможливо побудувати сильну демократичну державу. Європейський Союз продовжує підтримувати реформу держуправління, надаючи значну експертну, технічну та фінансову допомогу та включаючи її в перелік нечисленних успішних реформ в Україні.

У 2018 році місія OECD/ SIGMA вперше провела масштабну оцінку системи державного управління України, оцінюючи не стільки прогрес у реформуванні, скільки поточний стан всієї державної машини. Оцінювали навіть сфери, що не входять до стратегії, наприклад, парламентський контроль та адміністративні спори. Експерти ЄС дослідили проблеми, їх причини та підготували комплексні рекомендації для подальшої розбудови європейської системи державного управління в Україні. На основі оцінки та рекомендацій європейських експертів, а також аналізу вже отриманого досвіду за 2,5 роки реформування, було оновлено Стратегію реформування держуправління.

Чому це важливо? Сучасний світ змінюється занадто швидко. Переосмислення стратегій та перегляд планів — це вимога часу, прояв відповідальності та бажання дійсно вирішувати проблеми, а не ховатися за черговим важливим документом.

В яких сферах державного управління слід очікувати подальших змін?

Усі чотири напрями та цілі стратегії не є відокремленими, а взаємно доповнюють один одного. Наприклад, якісні проекти урядових рішень не можуть бути підготовлені слабкими та неефективними державними службовцями, або надання послуг, орієнтованих на громадян, неможливе без ефективних процесів у самих держорганах. Забезпечення сталого розвитку країни може відбуватися лише в прозорому, відкритому та підзвітному державному апараті.

Якісні урядові рішення

Зробити урядові рішення обґрунтованими та скоординованими, а процеси їх підготовки відкритими і прогнозованими — це одне з найважливіших завдань реформи. Потрібно нарешті замінити практику «гасіння пожеж» на довгострокове планування розвитку держави. Україна вже перейшла до трирічного бюджетного планування. Далі необхідно продовжувати розвивати спроможність до стратегічного планування та формування державної політики, а саме:

  • планувати на довгострокову (5—10 років) перспективу, забезпечуючи чіткий зв’язок між різними стратегічними документами в державі;
  • розробляти проекти рішень завчасно та прозоро, відкрито залучаючи зацікавлені сторони до їх підготовки;
  • ухвалювати лише обґрунтовані рішення — на основі якісного аналізу, фінансових можливостей держави, з урахуванням впливу на різних стейкхолдерів.

Професійна держслужба

Створення ефективної та доброчесної державної служби, яка буде працювати на результат та захищати суспільні інтереси, — нелегке та довготривале завдання навіть для успішних західних країн. Канада витратила на це 15 років, а Швеція — майже 40 років. В Україні особливо складно змінити культуру державної служби з підходу «в межах та спосіб» (див. Ст. 19 Конституції України «посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України») на принципи «належного врядування». Саме тому новим пунктом стратегії стало формування організаційної культури на основі цінностей нової державної служби — досягнення результатів, відповідальність, інноваційність, відкритість комунікацій та філософії служіння.

Для перетворення держави на конкурентного роботодавця, крім культурних трансформацій, потрібно впровадити найкращі практики управління людськими ресурсами, що використовуються в сучасних організаціях, від бізнесу до публічного сектору. Фактично це означає впровадження сучасного HR — циклу на державній службі — від рекрутингу, навчання, мотивації до оцінювання результатів, відповідальності та припинення служби. Ключові завдання наступні:

1. Єдина електронна система управління людськими ресурсами (HRMIS).

Державні органи зможуть працювати в єдиній ІТ-системі, що об’єднає інформацію про структуру та штатний розпис, посади державної служби, особові справи державних службовців, нарахування й оплату праці, відпустки, кар’єрні досягнення, професійну компетентність та навчання. Це — надзвичайно важливий крок до ефективної та прозорої держслужби. У лютому цього року за тендерними процедурами Світового банку, вже було обрано постачальника такої системи — ТОВ «IQusion IT». Впровадження буде тривати приблизно два роки в більш ніж 50-ти державних органах.

2. Сучасний рекрутинг.

Мова йде про вдосконалення конкурсів на державну службу як для кандидатів, так і для конкурсних комісій. Зокрема, на базі Національного агентства з питань державної служби вже створено Центр оцінювання кандидатів, де спочатку можна буде проходити тестування на аналітичні, вербальні та математичні здібності, а потім централізувати інші етапи конкурсу. Крім цього, портал career.gov.ua буде розширено на всі вакансії в міністерствах, а потім і в інших державних органах. Окремим і складним завданням є проведення інформаційних кампаній по залученню професіоналів і збільшенню престижу та інтересу до державної служби.

3. Професійне навчання та розвиток навичок, необхідних у сучасному світі.

Реформа передбачає відкриття ринку навчальних послуг, що розширить можливості та швидку адаптацію навчання до реальних потреб держслужби, включаючи лідерство, інновації та сучасні підходи до прийняття управлінських рішень.

Підзвітні органи державної влади

У цій сфері особливо важливо подолати «ефект фортець», коли кожне міністерство та агентство є незалежним органом зі статусом окремої юридичної особи. Іноді вони навіть судяться одне з одним, що є абсурдним з точки зору європейської практики, не кажучи вже про витрати на адміністрування кожного окремого органу замість централізації та оптимізації наскрізних функцій.

У рамках забезпечення підзвітності, насамперед, йдеться про реорганізацію системи органів виконавчої влади таким чином, щоб досягти максимально чіткого розподілу сфер відповідальності кожного державного органу і посадовця та уникнути дублювання чи перетину їх компетенції. Необхідно запровадити сучасні підходи делегування повноважень для зменшення «мікроменеджменту» та підвищення відповідальності кожного окремого органу та його керівника.

В оновленій стратегії більше уваги приділяється і вдосконаленню вільного доступу до публічної інформації. Важливо подавати інформацію про органи виконавчої влади та їх діяльність у зручній формі та зрозумілою мовою. Повідомлення на веб-сайтах міністерств та інших органів, включаючи річні плани, бюджети, звіти тощо, повинна орієнтуватися на користувача, розміщуватися вчасно і у максимально зручній формі. Інформування громадськості має бути не одностороннім рухом, а двосторонньою комунікацією, де громадянина завжди чують.

Якісні та доступні публічні послуги

У спілкуванні держави та громадянина держави має ставати менше, а громадянина більше.

Саме тому у фокусі стратегії «діджиталізація» всіх процесів державного управління, підвищення якості адміністративних послуг у ЦНАПах, надання більшої кількості онлайн-послуг. Окремим важливим пріоритетом є запровадження єдиної зручної для громадян процедури взаємодії з державними органами шляхом прийняття революційного для України закону про адміністративну процедуру. Новим завданням стратегії стало створення сучасного IT-хабу — Центру компетенцій у сфері електронного урядування, що дозволить посилити координацію та сконцентрувати найсучасніші ідеї та розробки для діджиталізації державного сектору.

Е-урядування — ключ до реформ в Україні, потужний інструмент цифровізації та критично важливий елемент підвищення інституційної спроможності державних органів. З одного боку, це оптимізація внутрішніх процесів та збільшення ефективності роботи держуправління, з іншого — нова якість та зручна взаємодія громадян і бізнесу з державою. Дуже важливо розуміти, що впровадження е-урядування — це не питання «hard» чи «soft», це перш за все правильне регулювання ключових питань сучасної «діджиталізації», що стоять на глобальному порядку денному: електронна ідентифікація, захист та обробка персональних даних, електронна демократія тощо.

Оцінка OECD/SIGMA та оновлена стратегія — це важливі кроки для подальшої розбудови в Україні ефективної публічної адміністрації, що відповідає європейським принципам належного врядування. Але треба розуміти, що реформа виконавчої влади, Кабміну та міністерств не може бути успішною без синхронного реформування парламенту та якісного законотворчого процесу. Це як дві півкулі головного мозку країни.

Крім того, увага до інституційних реформ у період виборів стрімко падає як в Україні, так і в інших державах.

Бо інституційні зміни, на жаль, не приносять швидких та зрозумілих політичних результатів. У будь-якому випадку подальші результати реформи залежатимуть від спільної роботи та реальних практичних кроків ключових політичних гравців, міжнародних партнерів та громадських організацій. Жоден із них не зможе самотужки провести якісне реформування системи державного управління. Тож успіх реформи — за командною грою.

Довідково: SIGMA — це спільна ініціатива Європейського Союзу та Організації з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) для допомоги країнам центральної та східної Європи в модернізації системи держуправління та підготовці до вступу в ЄС.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Особливості правового статусу судді у відставці

Опубліковано

on

Сергій ШТОГУН, професор кафедри спеціальних юридичних дисциплін Навчально-наукового інституту права Національного університету водного господарства та природокористування, кандидат юридичних наук, суддя у відставці

Відомий усім вираз стосовно працівників силових структур, прокуратури та суддів, які пішли у відставку, «що колишніх не буває», як правило розглядається в морально-психологічному аспекті. Щодо законодавчого закріплення цієї категорії, то в правовій площині він найближчий до суддів. Зокрема, розділ X Закону України «Про судоустрій і статус суддів» так і називається «Статус судді у відставці», хоча містить всього лише 4 статті (142—145).

 

Загалом про правовий статус судді

Коли ми визначаємо правовий статус судді як певний обсяг правових можливостей, що регулюють його професійну діяльність та міру свободи поведінки, які повинні гарантувати незалежне та справедливе здійснення судової влади діючими суддями, то відповідної уваги заслуговує статус суддів, які припинили свої професійні повноваження по здійсненню правосуддя.

Особливої актуальності це питання набрало на сучасному етапі. На сьогодні в країні нараховується близько 3 тисяч суддів у відставці, що складає біля третини загальної кількості суддівських посад в Україні. Слід сказати, що це висококваліфіковані юристи з великим професійним досвідом і в більшості випадків їх вік ще далеко не досяг граничного для перебування на цій посаді 65—річного віку. Це — професіонали, на плечах яких відбувалося становлення судової влади в незалежній Україні й не використати цього потенціалу для покращення функціонування судової влади в державі було б у будь-якому разі дивним.

Разом із тим залучення суддів у відставці до реформування системи судової влади і покращення її діяльності повинно відбуватися в правому полі, яке на жаль є явно недосконалим. Так, відповідно до ст. 48 ч. 5 п. 11 Закону «Про судоустрій і статус суддів» незалежність судді забезпечується правом на відставку. Тобто це є однією із сукупності гарантій держави, які повинні забезпечувати незалежність судді. Простіше сказати, при добросовісному виконанні обов`язків суддею протягом встановленого періоду держава і суспільство гарантує повноцінну відставку, яка повинна містити комплекс соціально-матеріальних та правових заходів, котрі б забезпечували належне та повноцінне проживання судді після його виходу у відставку.

Із цього приводу важливою правою нормою є ст. 116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка гарантує, що за суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку. Стосовно гарантій недоторканості, як правило, питань не виникає, це закріплено у відповідних законодавчих нормах. Однак правового тлумачення потребує термін «звання судді». На жаль, у розділі VIII «Правосуддя» Конституції України немає тлумачення поняття «звання судді». Разом із тим ст. 52. закону дає визначення, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції та цього закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному із судів України та здійснює правосуддя на професійній основі.

Таким чином, виникає питання, в чому відмінність понять «звання судді» та «посада судді»? Закономірно законодавцеві слід визначитися — суддя у відставці це є повноцінний суддя, який лише не здійснює функцію правосуддя, оскільки до реалізації інших функцій судової влади від може залучатися, наприклад до участі в суддівському самоврядуванні, обирати і бути обраним до його органів, як і до ВККСУ, ВРП тощо, чи просто носій символічного звання «суддя». Не вносить ясності у вирішення цієї правової проблеми і ч. 2 ст. 52 закону, яка передбачає, що судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді.

Щодо можливості залучення суддів у відставці до роботи в органах суддівського самоврядування

Чинним законодавством про судоустрій й статус суддів не передбачено форми повноцінної участі суддів у відставці в роботі органів суддівського самоврядування. Так, відповідно до ст. 126 закону для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування — самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями.

Якщо врахувати, що до питань внутрішньої діяльності судів належать питання про соціальний захист суддів та їхніх сімей, то зрозуміло, що в першу чергу це стосується суддів у відставці.

Відповідно до ст. 127 закону організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, Рада суддів України, з’їзд суддів України. Разом із тим ст. 128 закону визначає: збори суддів — це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань. Ця норма дозволяє запрошувати на збори суддів у відставці, однак регламентує, що ву голосуванні беруть участь лише судді цього суду.

Що таке запрошення на збори суддів, можу сказати із власного досвіду — за 8 років відставки автора статті не було запрошено на жодні збори суддів Київського окружного адмінстративного суду, звідки пішов у відставку. Таким чином, ми бачимо, що законодавець позбавив суддів у відставці реальних важелів захисту своїх законних прав та інтересів в органах суддівського самоврядування. Навіть куца форма участі у вигляді запрошення на збори не є ефективною, бо судді у відставці не завжди проживають за місцем знаходження суду. Тому, на нашу думку, слід передбачити дієву форму участі суддів у відставці в роботі органів суддівського самоврядування, наприклад, таку як збори суддів у відставці відповідного регіону з аналогічними правами зборів суддів відповідного суду. Тобто судді у відставці не повинні бути «весільними генералами» на зборах суддів, а повноцінними учасниками цих зборів.

Судді у відставці — безправна спільнота

Сьогодні судді у відставці перетворені у безправну амфорну спільноту, яка захищає свої законні права та інтереси лише в судовому порядку. Альтернативною формою може бути створення органу по захисту прав та інтересів суддів у відставці, таких, як асоціація, спілка суддів у відставці тощо. Важливий той факт, що ст. 43 Закону України «Про статус суддів» який втратив чинність в 2010 році, було передбачено, що за суддею, який перебуває у відставці, зберігається звання судді й такі ж гарантії недоторканності та соціального захисту, як і до виходу у відставку. На жаль, законодавець слова «соціального захисту» вилучив із чинної редакції Закону «Про судоустрій і статус суддів», чим дозволив приймати дискримінаційні правові норми стосовно суддів у відставці .

Яскравим прикладом такої дискримінації є довільне трактування ч. 4 ст. 142 закону, яка передбачає в разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання. Однак тут закономірно виникає питання, яких суддів — тих, що пройшли кваліфікаційне оцінювання, чи тих, що не пройшли його?

Проблема в тому, що відповідно до п. 25 Розділу ХІІ закону право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді), або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прий няття щодо нього відповідного рішення за результатами такого оцінювання або конкурсу.

До кінця цього року має завершитися кваліфікаційне оцінювання і суддів, які його не пройшли практично не буде, бо ті хто не пройшов таке оцінювання, підлягають звільненню. У зв’язку з цим суддів у відставці виникає закономірне питання: як може змінюватися розмір складових суддівської винагороди судді, що працює на відповідній посаді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання? Таким чином, розміри довічного утримання суддів у відставці, котрі не пройшли кваліфікаційного оцінювання, будуть замороженні.

Абсурдною і дискримінаційною виглядає ситуація, коли відповідно до ст. 137 закону до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. Однак таке зарахування законодавець передбачив лише для працюючих суддів та суддів, які пішли у відставку на підставі діючого закону.

Декларативною є й ст. 144 закону про медичне обслуговування і санаторно-курортне лікування суддів та членів їхніх сімей, де закріплено, що суддя та члени його сім’ї мають право на безоплатне медичне обслуговування в державних закладах охорони здоров’я. Члени сім’ї судді можуть обслуговуватися в тих медичних закладах, де обслуговується суддя. Закономірно виникає питання, а хто повинен забезпечувати санаторно — курортним лікуванням?

До речі, попередня редакція аналогічної статті мала наступний зміст суддям за рахунок державного бюджету, а членам їх сімей — за власний рахунок, щорічно надається путівка на санаторно-курортне лікування. Ці права зберігаються за ними і після виходу судді у відставку або на пенсію. Вважаю, що ці правові проблеми, які виникли стосовно суддів у відставці повинні стати предметом для розгляду як законодавцем, так і органами суддівського самоврядування, а кожен працюючий суддя повинен пам`ятати, що в кращому випадку в майбутньому його чекає відставка.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

НАБУгейт: чого очікувати далі?

Опубліковано

on

Андрій МИСЕЛЮК, експерт, політолог, директор Інституту соціально-політичного проектування «Діалог»

Скандал з корупцією в Укроборонпромі став «контрольним пострілом» по неефективності НАБУ. Кардинально змінити ситуацію можна двома шляхами: провести новий конкурс або розформувати НАБУ і САП.

 

Тиждень тому США в особі свого посла Марі Йованович (яка вимагала звільнення прокурора САП Назара Холодницького) по суті визнали крах антикорупційних проектів в Україні. А остання частина розслідування програми «Наші гроші» з усією очевидністю констатувала інституційний, функціональний і моральний крах головного антикорупційного органу Національного антикорупційного бюро.

Після оприлюднення цих фактів корупції в оборонці в ЗМІ вибухнув справжній НАБУгейт. Основна причина — ефект ошуканих суспільних очікувань. Для багатьох стало дуже болючим і неприємним відкриттям те, що НАБУ виявилося настільки ж корумпованим і політично заангажованим, як і «старі» правоохоронні органи. І головна відповідальність за такий стан речей — на директорі НАБУ А. Ситнику.

Обрану ним стратегію інформаційного захисту не можна назвати вдалою. Після виставленого в YouTube порівняно м’якого відео-ролика ввечері у вівторок була дуже жорстка заява НАБУ, де звинувачення проти бюро були названі «маніпуляціями». Така позиція «відсікла» від Ситника навіть тих, хто був його традиційними союзниками. Мабуть, їм важко було заперечувати очевидне, не втрачаючи при цьому обличчя в очах колег і громадськості. Так, давній політичний партнер НАБУ, народний депутат з групи «Єврооптимісти» Мустафа Найєм обурився: «Це зрада і ніж у спину всім, хто брав участь у створенні НАБУ, захищав їх репутацію». А Юрій Бутусов жорстко розкритикував аргументацію НАБУ проти журналістів: «Це ви мані пулює те, а не Бігус».

Одночасно члени абсолютно лояльної Ради громадського контролю НАБУ публічно звернулися до А. Ситника із закликом негайно відсторонити підозрюваних співробітників відомства й провести по них службове розслідування. Трохи пізніше з аналогічними вимогами виступив і найближчий соратник НАБУ, голова ГО «Центр протидії корупції» Віталій Шабунін. Йдеться насамперед про першого заступника директора бюро Гізо Углаву.

Малоймовірно, що послідовними лобістами НАБУ рухає прагнення до правосуддя і справедливості. Мова, скоріше, про спробу зробити «цапів-відбувайлів» з Углаву та інших «засвічених» у скандалі співробітників НАБУ, а їх звільненням випус тити пару суспільного обурення — і таким шляхом зберегти на посаді Артема Ситника.

Однак заява НАБУ свідчить: свого першого заступника Ситник здавати не збирається. Принаймні, поки що. По-перше, тому, що Углава — права рука директора НАБУ, по-друге, це був би небезпечний прецедент щодо самого глави бюро. У результаті лише близький до Ситника народний депутат з тієї ж групи «Єврооптимісти» Сергій Лещенко підтримав НАБУ.

Свідчень корупції і непрофесіоналізму в НАБУ було чимало й раніше. Просто сьогодні пред’явлені занадто наочні докази. Варто нагадати, що до викриттів програми Бігуса не лише Лещенко, а й Найєм і Шабунін, зі своїм ЦПК, і багато інших «активістів» захищали керівництво бюро від найменшої критики. А Рада громадського контролю сама ж відбирала кадри в НАБУ, згодом всіляко покриваючи всі їх численні «гріхи».

І сьогодні приходить усвідомлення істинної ролі «друзів НАБУ», яка поставила під сумнів спроможність боротьби з корупцією в Україні в цілому. Як зазначає член парламентського комітету з протидії корупції Ігор Луценко, «саме ці громадські активісти фактично створили для НАБУ—САП режим повної безконтрольності, який іменували «незалежністю». Ця безконтрольність і призвела до ситуації, яку маємо. Втрачені роки, витрачені мільярди коштів з нульовим результатом».

У підсумку на даний момент маємо крах НАБУ за трьома основними напрямками: інституційний крах — не може головна антикорупційна інституція бути замішаною в масштабній корупції; функціональний крах — за 4 роки роботи жодного засудженого високопоставленого чиновника. І справа тут перш за все в низькій якості доказової бази НАБУ, особливо в політичних справах; моральний крах — тут після останньої серії «Наших грошей» і пояснювати особливо нічого.

Можливо, незграбно намагаючись зберегти гарну міну при поганій грі, Ситник знову, як і в його конфлікті з Холодницьким, сподівається на допомогу США. Але в американському посольстві зберігають мовчання з приводу скандалу. Тут виникає логічне запитання до Марі Йованович: чому вона зробила гучну заяву по прокурору САП Холодницькому, а заяв з приводу звільнення Ситника, якому пред’явлені значно тяжчі звинувачення, не було?

Але для країни набагато важливіше отримати відповідь на інше питання: що робити далі в ситуації системного краху НАБУ? Напівзаходами тут уже не обійтися, навіть якщо раптом будуть звільнені Гізо Углава й «засвічені» детективи. Явно прогнила вся система. А в розслідуваннях ситуації в Оборонпромі було задіяно багато співробітників бюро. Вони не могли не знати про корупцію своїх колег, — однак мовчали. Напевно, і сам директор НАБУ був, як мінімум, у курсі всього, що відбувається. У тому числі й активності свого першого зама.

Прийшов час для кардинальних кроків. М’який варіант — кардинальне кадрове перезавантаження НАБУ і САП, звільнення Артема Ситника і Назара Холодницького, після чого проведення нового конкурсу. Однак після всіх скандалів навколо НАБУ багато хто налаштований ще рішучіше. Той же Ігор Луценко вважає: «Реорганізувати діяльність НАБУ і САП можна лише одним способом — ліквідувавши ці непотрібні органи зі спрямуванням звільнених коштів на фінансування Державного бюро розслідувань, яке й повинно розслідувати справи, зараз підслідні НАБУ». Але в обох випадках доцільно виписати судовий припис із забороною «активістам-антикорупціонерам» втручатися в роботу чи зв’язки НАБУ—САП, чи ДБР. Бо результат відомий …

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.