Думка експерта
Окремі морально-етичні та юридичні аспекти нової законодавчої ініціативи
«І послав тоді Господь на Содом і Гоморру дощ із сірки й вогню Господнього з неба, і винищив ті міста й усіх мешканців цих міст. й усю ту долину разом із усім тим, що росло на землі…» (Буття, 19:24)
Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор
Те, що народні депутати руку на пульсі України тримають постійно, відомо. От тому й не дивно, що ухваливши закони, які забезпечують її перемогу у війні та запобігають загрозі винищення ворогом української нації в майбутньому, а також унеможливлюють корупцію і визначають чіткий алгоритм налагодження повоєнної відбудови й економічного розквіту, і, таким чином, сприятимуть «пануванню» українського народу в світлому європейському майбутньому, вони раптом виявили, що для реалізації всіх цих завдань не вистачає ще й Закону «Про інститут реєстрованих партнерств». А таким інститутом має стати «зареєстрований у порядку, визначеному цим Законом, добровільний сімейний союз двох повнолітніх осіб, однієї чи різної статі, в основі якого лежить взаємоповага, взаєморозуміння, взаємопідтримка, взаємні права та обов’язки». При цьому уточнюється, що таке партнерство не є шлюбом, а фактичне проживання осіб однією сім’єю без його реєстрації не є таким партнерством. Водночас, після державної реєстрації такого партнерства, партнери вважаються один щодо одного родичами першого ступеня спорідненості. А оскільки зміст даного законопроекту наштовхує на деякі роздуми, то він і став предметом цих міркувань.
Щодо обґрунтування актуальності законопроекту
Як зазначають ініціатори документу, «до його реєстрації спонукало передусім повномасштабне вторгнення росії в Україну, і, зокрема, те, що ЛГБТ-військові, які зараз її боронять та їхні партнери не мають тих можливостей, які мають різностатеві пари – відвідати в лікарні, організувати похорон тощо». Але чи насправді це так, і чи немає у цих аргументах відомого лукавства?
Читайте також: Заяву про шлюб можна подати онлайн
Щоб відповісти на ці питання, потрібно згадати, що такий законопроект мав бути ухвалений ще в 2017 р., оскільки уряд України, в рамках євроінтеграційних процесів, зобов’язався розробити його ще до другого кварталу 2017 р., що й було передбачено як Національною стратегією у сфері прав людини на період до 2020 року, так і відповідним розпорядженням уряду. Але оскільки він ухвалений не був, то обов’язок його розглянути було перенесено до нової «Стратегії», з метою реалізації якої було затверджено і План дій на 2021–2023 роки, в якому й було закріплено зобов’язання запровадити вказаний інститут до грудня 2023 року.
Тобто, все це свідчить про те, що до «вторгнення росії в Україну» вказана проблема жодного відношення не має. Крім того, надто некоректним, якщо не образливим, у даному контексті є й ненав’язливе «вкручування» ініціаторами законопроекту думки про те, що ніби-то Україну «боронять ЛГБТ-військові та їхні партнери», хоча логічно припустити, що участь у цьому вони беруть також.
Що ж до проблем, які, нібито, в них виникають, в зв’язку з тим, щоб «відвідати в лікарні хворого чи пораненого», то слід прямо сказати, що це неправда, оскільки, як відомо, відвідати наші лікарні не складно, було б бажання. Навпаки, внаслідок проведених гучних реформ у галузі охорони здоров’я, віднині значно складніше в них потрапити, а, особливо, вийти з них після лікування хворій людині.
Явно надуманими є й проблеми з організацією похорон. Адже, згідно з чинним законодавством, усі громадяни мають право на поховання їхнього тіла та на офіційне волевиявлення про належне ставлення до нього після смерті, яке при бажанні, може бути висловлене й щодо «побажання бути похованим у певному місці, за певними звичаями, поруч з певними раніше померлими, чи дорученні виконати своє волевиявлення певній особі, а також іншого доручення, що не суперечить законодавству». Що ж до поховання тих, хто загинув чи помер під час проходження військової служби, то ці питання регламентовані ще детальніше відповідними відомчими нормативними актами.
Сумнівним аргументом є й висновок ініціаторів законопроекту про те, що «запровадження реєстрованого партнерства лише для одностатевих пар поглиблює сегрегацію в суспільстві», який наштовхує на висновок, що сегрегація, тобто політика і практика примусового поділу расових груп населення країни, складовою якої є расова дискримінація, в Україні є звичною, а от вказаний варіант партнерства її лише поглиблюватиме. А якщо так, то все це дає підстави для висновку, що наведені аргументи щодо актуальності даного законопроекту є суцільною вигадкою, які з юридичного погляду можна було б кваліфікувати не інакше як умисне поширення неправдивих відомостей, які ганьблять наш суспільний і державний лад. Що ж до фактичної потреби узаконення партнерств ЛГБТ-спільноти, то слід визнати, що проблема ця «росте» зовсім з іншого місця.
Техніко-юридичний аспект проблеми
Привертає увагу й науковий рівень цього законопроекту, який також стає очевидним уже з найзагальнішого ознайомлення і з ним, і з документами, які його супроводжують. Наприклад, у пояснювальній записці передбачено такий її пункт, як «Мета і цілі прийняття законодавчого акта». І на перший погляд, нібито, все правильно, оскільки будь-яка осмислена діяльність передбачає визначення її мети, якою є завчасно передбачуваний її кінцевий результат. А згідно з цим документом, «основною метою законопроекту є закріплення в законодавстві нового інституту реєстрованих партнерств». І нехай би це було й так. Але якщо це «основна мета», то це дає підстави для висновку, що має бути й ще якась інша – не «основна» (додаткова) мета. Хоча, виходячи з наукознавчих позицій, мета завжди одна. А тому не випадково, що ні в законопроекті, ні в пояснювальній записці до нього, жодна інша мета й не згадується.
Читайте також: На відкликання заяви про розірвання шлюбу буде більше часу
Заслуговує на увагу й те, що автори документу поставили собі за мету закріпити в законодавстві «новий інститут реєстрованих партнерств». Тобто, напевно, це потрібно розуміти так, що «старий» інститут таких партнерств їх не влаштовує, а тому, закономірно, що вони хочуть «новий». Крім того, якщо йдеться про «Мету і цілі» вказаного акта, то постає питання – якщо «ціль» – це те, у що потрібно влучити, то які «цілі» маються на увазі в законопроекті? Тим більше, що за загальним правилом законодавчої техніки і в пояснювальній записці, і в проекті закону, крім мети, мали б бути визначені й завдання, на розв’язання яких він спрямований. Проте, оскільки про «завдання» у вказаних документах не згадується взагалі, то логічно припустити, що їхні автори саме завдання й назвали «цілями». А це заслуговує на увагу, оскільки, як відомо, якщо поняття «мета» і «ціль» ототожнюються часто, то про ототожнення понять «цілі» і «завдання» йдеться чи не вперше. А це означає, що поряд із підготовкою законопроекту його автори зробили ще й «наукове» відкриття у мовознавстві. Але чи варто було це робити, враховуючи те, що ми маємо справу з актом органу законодавчої влади України, а не з твором школяра?
Не зайвим буде в даному контексті нагадати й те, що якщо з повагою ставитися до української мови, то виявиться, що в буквальному значенні цього слова «приймати» можна: «до гурту, зі столу, бути приймаком, приймати пологи, старостів, ліки, замовлення, Бог приймає душу, а земля – тіло» тощо, що ж до законів, то вони мали б не «прийматися», а ухвалюватись. Істотним недоліком законопроекту є й відсутність у ньому нормативного визначення основних термінів, що також позначається і на його змісті. Зокрема, якщо йдеться про «реєстровані партнерства», то постає питання, чому це партнерство «реєстроване»? Адже, з позиції логіки, таким його можна називати лише тоді, коли воно «недореєстроване». А якщо так, то навіщо його починати реєструвати й недореєструвати?
Водночас, характерним для даних документів є й те, що в них, усупереч правилам логіки, здоровому глузду і настановам юридичної методології, послідовно втілюються в життя модні на сьогодні принципи гендерної політики шляхом настирного використання таких понять як «громадяни і громадянки», «партнери і партнерки» тощо. А законотворці повинні були б враховувати те, що ці поняття використовуються в проекті закону, який не повинен суперечити Конституції України, а, як виявляється, таких словосполучень там немає взагалі. Більше того, в ній послідовно йдеться лише про «громадян». Зокрема, наприклад, у Преамбулі «від імені Українського народу – громадян України всіх національностей»; «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом» (ст. 24); «Громадянин України не може бути позбавлений громадянства» (ст. 25); «Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації» (ст. 36); «Громадяни України мають право брати участь в управлінні державними справами» (ст. 38); «Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України» (ст. 70) тощо. А якщо так, то навіщо так хизуватися своєю заморською освіченістю шляхом нав’язування подібного словоблуддя, демонструючи при цьому елементарне незнання того, що в законах використовуються не просто слова, а «юридичні терміни», зміст яких визначений такими ж законами. От тому, хоча згідно з Конституцією «Народним депутатом може бути обрано громадянина України» (ст. 76), як виявилося, ініціаторами вказаного законопроекту, як не дивно, є переважно її депутатки. Тобто, те, що вони «не громадяни, а громадянки» перешкодою для них, щоб ними стати, не було. А це важливо, оскільки, якщо вказану однозначність юридичних категорій ігнорувати, то може виявитися (і виявляється), що народними депутатами є й ті, хто громадянство України використовують лише для «отмазки», а тим часом біля серця «гріє» паспорти інших, і, зокрема, ворожих Україні, держав.
Читайте також: Реєстроване партнерство не перешкоджатиме укладенню шлюбу
Що ж до змісту законопроекту, то є очевидним, що сам він фактично компіляція положень Сімейного кодексу. А це означає, що якщо вказаним партнерством є «добровільний сімейний союз двох повнолітніх осіб, однієї чи різної статі, що корелює з визначенням сім’ї відповідно до норм Сімейного кодексу України», то навіщо тоді так ускладнювати вказану проблему шляхом створення норм, які фактично дублюють норми цього кодексу? Адже всі питання, які стосуються взаємовідносин членів сім’ї ним уже давно врегульовані. Зокрема, наприклад: «Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік спільно не проживають» (ст. 3). «Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами, а також можуть бути врегульовані як за домовленістю (договором) між їх учасниками» (ст. 7), так і шляхом застосування аналогії закону та аналогії права» (ст. 10) тощо.
А оскільки реєстроване партнерство шлюбом не є, то чому б для запобігання виникненню суперечностей, що можуть траплятися в ході вказаних правовідносин, просто не доповнити ст. 21 Сімейного кодексу, в якій дається визначення шлюбу, частиною четвертою такого змісту: «Якщо сімейний союз осіб однієї чи різної статі зареєстрований в органі реєстрації актів цивільного стану, то у правовідносинах він прирівнюється до шлюбу». А якщо ці відносини вже врегульовані, то навіщо тоді створювати паралельну низку нормативних актів, які б стосувалися виключно такої соціальної групи як ЛГБТ-партнери? Хіба що для того, щоб створювати в Україні передумови для вже згадуваної «сегрегації».
Слід зазначити, що подібних прикладів з даного законопроекту можна було б навести й більше. Але для визначення і його ідеологічної спрямованості, наукового рівня, достатньо й цих. Що ж до позитивних аспектів подібних законопроектів, то слід відзначити, що вони є відмінним ілюстративним матеріалом для науково-методичного забезпечення практичних занять зі студентами на тему: «Як не потрібно готувати законопроекти», оскільки атмосфера на заняттях при їх аналізі часто виникає така, як при аналізі листа запорожців турецькому султану. Але, як кажуть студенти, в Дубаї кращий законопроект і не підготуєш. А студенти, як відомо, народ такий, що завжди «щось знає». І саме тому вони завжди праві.
Висновки
Звичайно, при вмілій організації проходження законопроекту, та ще й при відповідному стимулюванні до цього активності депутатів, можна узаконити не тільки ЛГБТ-партнерство, а й піти далі в цьому плані. Адже хоча про потрійний поділ незалежних гілок влади, кожна з яких виконує й функцію стримувань і противаг одна щодо іншої, відомо, не менш відомо й те, що у Верховній Раді переважна більшість – всі свої («однопартійці»), а тому ініціативи колег тут підтримуються з ентузіазмом, дружно й запобігти цьому фактично неможливо.
А з іншого боку, об’єктивності ради слід зазначити, що хоча й одностатеві партнерства, на сьогодні в Україні фактично як офіційно не узаконені, то так же ніким і не заборонені, а тому, при бажанні, як писав поет – «твори, видумуй, пробуй».
Читайте також: Смерть, народження, шлюб чи розлучення, що відбулися на окупованих територіях, реєструватимуть без суду
Тобто, якщо в Україні: 1) ні юридичних, ні організаційних перешкод для вказаного партнерства фактично немає; 2) при бажанні надати йому юридичної ваги, його можна було б й посвідчити в цивільно-правовому порядку шляхом укладення відповідного приватного договору; 3) як немайнові, так і майнові спори між фізичними особами, незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі, чи ні, за загальним правилом розв’язуються в судовому порядку, то це означає, що вказані проблеми чинним законодавством уже врегульовані.
Що ж до офіційного узаконення всього цього, то, як виявляється, ні юридичних, ні організаційних перешкод тут немає також. Але от чи буде таке узаконення узгоджуватися як із настановами, визначеними Конституцією України, так і з тими морально-етичними та релігійними засадами суспільних відносин, згідно з якими споконвіку жили наші батьки, діди та прадіди, і які, принаймні на даному етапі розвитку українського суспільства, все ще підтримуються його переважною більшістю, відповіді на це питання ініціатори вказаних процесів уникають. А відповідь ця є принципово важливою через те, що, як відомо, люди від тварин, насамперед, відрізняються не розміром вух, а тим, що у відносинах як між собою, так і з братами нашими меншими, притримуються загальновизнаних соціальних правил, ігнорування яких їх і самих перетворило б на худобу. От тому не випадково Конституційний Суд акцентував увагу на тому, що однією з вимог закріпленої в Конституції України засади верховенства права є те, що право не обмежується законодавством як однією з його форм, а включає й інші, зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства і легітимовані ним, соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо. А це означає, що якщо порушення норм Конституції є неприпустимим, то порушення правил, визначених вказаними «регуляторами», також є протиправним.
А тим часом – «процес пішов». Хоча, якщо врахувати його тенденції, то стає сумно. Розумію, що наведені міркування сподобаються не всім, але вони необхідні, бо з ухваленням цього закону буде узаконене не тільки «реєстроване партнерство», а й усі ті, як згадані, так і не згадані в цій статті «винаходи» його авторів, які після цього почнуть «працювати» згідно з формулою «а так у законі». Хоча в законі ТАК бути не повинно.
Джерело: Юридичний вісник України
