Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян» - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Дата публікації:

Два тижні тому в Укрінформі відбулася презентація «Національної доповіді про загальний стан криміногенної обстановки в Україні, про стан злочинності та протидії їй, а також про дотримання конституційних прав і свобод громадян на досудовому розслідуванні у 2020 році». Як зазначалося, її підготовці сприяла група колишніх і нинішніх працівників силових відомств та експертів у галузі правоохоронної діяльності. Тож документ вийшов ґрунтовний і детальний. Представив доповідь екс-заступник Генпрокурора (у 2000—2002, 2005—2006 та 2014—2015 роках), державний радник юстиції 2 класу, кандидат юридичних наук Олексій Баганець, нині — адвокат і правозахисник. Анонсуючи документ, він наголосив, що автор не переслідував політичної чи будь-якої іншої мети, а лише прагнув надати владі своє фахове бачення криміногенної ситуації в державі. «Метою було надати альтернативну, об’єктивну та незаангажовану інформацію про стан правопорядку в нашій країні. Аналіз ситуації направимо Генеральному прокурору, в Офіс Президента», — зазначив Олексій БАГАНЕЦЬ.

Читайте також: Ні ліцензії на протиправність. Про право зворотної вимоги до суддів і прокурорів

За його словами, «це— загальний стан злочинності і протидії їй, проблеми боротьби зі злочинами в сфері економіки, протидія корупційним кримінальним правопорушенням, про критичний стан правопорядку на дорогах України, стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування». Загалом документ (далі — Національна доповідь) складається з 55 сторінок і містить 6 розділів з найбільш важливих напрямів боротьби зі злочинністю. На переконання автора доповіді, цей аналіз і висновки мають «допомогти владі вдатися до правильних рішень з викорінення цих негативних явищ». Як зазначалося, до обговорення Національної доповіді, зокрема, долучилися: Валерій Карпунцов, депутат Верховної Ради України VIII cкликання, екс-перший заступник голови комітету ВРУ з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності; Василь Вовк — експерт з питань воєнної безпеки, генерал-майор юстиції, Микола Голомша, екс-заступник Генпрокурора України, та Валерій Підболячний, екс-заступник голови Служби безпеки України — начальник Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Зазначимо також, що у презентації взяли участь такі відомі фахівці та експерти, як Тарас Загородній, керуючий партнер Національної антикризової групи; Вадим Пікінер, голова ГО «Асоціація слідчих України» та ГО «Спілка прокурорів України»; Григорій Остафійчук, генерал-майор, начальник Головного слідчого управління СБУ (до 31 травня 2019 р.); Олег Березюк, експерт з міжнародних питань, юрист, колишній радник голови Служби зовнішньої розвідки; Марина Ставнійчук, кандидат юридичних наук, голова ГО «За демократію через право», та Петро Стецюк, суддя Конституційного Суду України (2006—2016 рр.).

— Олексію Васильовичу, що спонукало Вас взятися за це дослідження, яке щороку мав би робити той же Офіс Генпрокурора, МВС та інші правоохоронні структури?

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

— Почну з того, що для будьякої влади в нашій державі повинні бути обов’язковими норми Конституції України про те, що саме людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. На жаль, у дійсності, в Україні ці норми Основного Закону не забезпечені і не виконуються належним чином, зокрема й на стадії розкриття та досудового розслідування кримінальних правопорушень. Так, приблизно з 2016—2017 років щорічно зменшується кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень, але це не є наслідком покращення кримінальної обстановки, а пов’язано з іншими причинами: приблизно 40—50% потерпілих громадян, у зв’язку з недовірою до органів правопорядку, просто не звертаються із заявами про вчинення відносно них злочинів. А в тих випадках, коли потерпілі все таки повідомляють поліцію і прокуратуру про вчинення кримінальних правопорушень, то правоохоронці, особливо Національна поліція, всіляко ухиляються від реєстрації значної кількості з них, тим самим приховуючи їх від обліку.

Читайте також: Саме звернення до суду з обвинувальним актом, а не лише його складення чи вручення, має бути вчинено у межах строку досудового розслідування

Про це свідчить і той факт, що в минулому році до судів надійшло значно більше скарг, аніж у попередні роки, стосовно невнесення слідчими і прокурорами відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (37 826), що становило майже 50% від загальної кількості всіх отриманих судами скарг на бездіяльність органів правопорядку і прокуратури. І це має місце, в першу чергу, через ліквідацію нагляду з боку прокурорів за додержанням органами досудового розслідування вимог законів, в тому числі й про облік та повноту реєстрації злочинів.

Далі хоча б коротко зупинюся на проблемі розкриття злочинів. Так, із зареєстрованих у 2020 році 784 096 кримінальних правопорушень (звичайно, це без урахування прихованих і незареєстрованих) у середньому лише в 21,3% випадків конкретним особам було повідомлено про підозру, а за направленими до суду обвинувальними актами відсоток розкриття ще гірший — тільки 18,9%! І навіть якщо керуватися завідомо хибним і свідомо неправильним нині підходом правоохоронців та прокурорів до формування статзвітності, коли розкриття злочинів вираховують від кількості, як вони називають, «облікованих» у конкретному році злочинів (це без урахування зареєстрованих, а потім закритих з реабілітуючих підстав), відсоток повідомлених про підозру осіб складає 46,3%, а за направленими до суду обвинувальними актами лише — 41,1%, що теж не дає нинішнім керівникам правоохоронних органів підстав для ейфорії від таких результатів у протидії злочинності. Бо, вибачте, від чого радіти, якщо, за даними того ж Офісу Генерального прокурора, за реабілітуючими підставами в 2020 році закрито кримінальних проваджень, ви тільки вслухайтесь в ці цифри, щодо: 140 665 злочинів невеликої тяжкості, що навіть значно більше, ніж було їх зареєстровано в минулому році; 16 597 — середньої тяжкості; 19 203 — тяжких і 119 801 особливо тяжких, що теж значно перевищує кількість зареєстрованих у минулому році. Якщо об’єднати ці цифри, то вийде майже 300 тис. (296 266) кримінальних правопорушень, із яких майже половина (140 тис.) тяжких і особливо тяжких! При тому найбільше тривожить те, що в ці цифри входять і кримінальні провадження як минулих років, так і ті, які закриті завдяки так званим «поправкам Лозового», що дозволило закривати за такими ж підставами і провадження про нерозкриті злочини — як тяжкі, так й особливо тяжкі — в разі закінчення конкретних строків досудового розслідування. Про яке тоді покращення криміногенної обстановки взагалі в нашій державі можна говорити!?

Читайте також: Деякі питання оскарження недотримання розумних строків на досудовому розслідуванні. Частина 1

Скажу більше, якщо подивитися на реальне розкриття конкретних найбільш суспільно небезпечних злочинів, то тут ситуація ще гірша. Зокрема, за правовою кваліфікацією «умисне вбивство» можна вважати розкритим лише у 32,6% таких випадків, в яких конкретним особам було повідомлено про підозру; а за направленими до суду обвинувальними актами ще менше — лише 21%, внаслідок чого на кінець 2020 року залишилися нерозкритими і без прийняття конкретних рішень понад 75% кримінальних проваджень про умисні вбивства.

За правовою кваліфікацією «квартирні крадіжки» про підозру конкретним особам повідомлено лише у 32% випадків, а за направленими до суду обвинувальними актами відсоток їх розкриття ще менший — лише 29 відсотків випадків, тобто 70% цих найбільш дошкульних саме для простих громадян злочинів залишилися в минулому році теж нерозкритими. А в цілому, нерозкритими за 2020 рік залишились, в середньому, від 30 до 80 % різних категорій кримінальних правопорушень!

Читайте також: Деякі питання оскарження недотримання розумних строків на досудовому розслідуванні. Частина 2

— Що можна сказати про боротьбу з оргзлочинністю, яка сьогодні нерідко пов’язана з представниками влади?

— Що стосується боротьби із організованою злочинністю, яка тісно пов’язана з органами влади, в тому числі й правопорядку, то належної протидії їй у нашій державі немає. Причин такого становища, звичайно, значно більше, аніж здається на перший погляд.

Ну про що можна говорити, якщо в минулому році всіма органами досудового розслідування «закінчено» (уточнюю, це не означає «направлено до суду обвинувальних актів») всього 25 кримінальних проваджень за фактами привласнення, розтрати майна та заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем в особливо великих розмірах, начебто, вчинених в організованих формах. А того, скільки було направлено слідчими всіх органів правопорядку і прокурорами до суду обвинувальних актів за ознаками цього злочину із нинішньої статистики взагалі невідомо, бо їх керівникам, вибачте, на мій погляд, ні про що сьогодні звітувати, от вони й приховують результати своєї бездіяльності щодо протидії найбільш небезпечним формам організованої злочинності, — як загальнокримінальній, так і, тим більше, в сфері економіки та корупції. Ну, а який ще можна зробити висновок, якщо, за даними Державної судової адміністрації України, обвинувальні вироки судами в минулому році постановлено всього у 161-му провадженні про злочини, вчинені ОЗГ і ЗО, в тому числі й у минулі роки, більше половини з яких — із затвердженням угод про визнання винуватості, тобто винесені судами за спрощеною процедурою, без проведення судового розслідування та без перевірки обгрунтованості зібраних доказів винуватості цих осіб. Ще красномовніше про бездіяльність на цьому напрямі свідчить кількість засуджених у минулому році за злочини, вчинені у складі організованої злочинної групи та злочинної організації, навіть у таких, м’яко кажучи, сумнівних провадженнях — всього 286 осіб і це на всю державу! До того ж, і ці мізерні показники є неприйнятними, бо одночасно судами було й виправдано 15 осіб у таких провадженнях.

— Як виглядає ситуація з протидії економічним злочинам? Є якісь конкретні результати?

— У цьому плані можу сказати, що результати протидії злочинності у сфері економіки ще гірші. За вчинення таких злочинів у минулому році судами засуджено по всій Україні всього 345 осіб, це, в тому числі, і провадження, обвинувальні акти по яких направлені в суди ще до 2020 року. До цього треба додати, що судами виправдано 42 особи та одночасно закрито проваджень щодо 158 осіб, ще щодо 109 осіб кримінальні провадження ними повернуто прокурорам, що в цілому більш схоже на фактичне згортання діяльності органів правопорядку і прокуратури із викриття й розслідування цієї категорії злочинів. І це в той час, коли «успішний» бізнес в Україні процвітає лише завдяки злочинному використанню бюджетних коштів, ухиленню від сплати податків та реалізації імпортних товарів, завезених на нашу територію поза митним контролем. У зв’язку з цим, про яке тоді покращення інвестиційного клімату в країні можна говорити. Наприкінці ХХ століття навіть світова спільнота констатувала, що корупція є глобальною проблемою кожної країни, а в Україні протягом, як мінімум, останніх 10 років вона стала навіть однією зі справжніх загроз національній безпеці та одночасно однією з ключових і найзаполітизованіших проблем, коли про неї значно більше говорять, аніж її вирішують. І тому (це вже як закономірний результат), за даними Індексу сприйняття корупції 2020 року, наша країна посідала вже 117-те місце зі 180 держав світу, нарівні з Єгиптом, африканською Есватіні (Свазілендом), Непалом, Сьєрра-Леоне та Замбією.

— Як можна оцінити дії влади в цьому сенсі?

— А що ж у відповідь, окрім бездумного створення й накопичення нових органів правопорядку (НАБУ, ДБР, НАЗК, БЕБ), причому з грубим порушенням вимог Основного Закону, фактично двох прокуратур та навіть особливого Вищого антикорупційного суду, що лягло додатковим тягарем на наш вічно дефіцитний Державний бюджет, вживала наша влада, питаєте ви? Доповідаю, що за вчинення корупційних діянь судами у 2020 році визнано винними 2 705 осіб, але з них набрали законної сили вироки судів лише стосовно всього 620 осіб, в тому числі й тих, щодо яких обвинувальні акти направлялися ще в попередні роки. Із них, зверніть увагу, до позбавлення волі на певний строк засуджено лише 39 осіб, що є найменшим (найгіршим) показником за останні досліджені роки. Можна лише уявити, про яку викриту правоохоронцями «корупцію» йшла мова в таких вироках, бо найбільше осіб (523 або 84%) було засуджено за кримінально карану корупцію, не дивуйтесь, до штрафу! До всього цього треба ще додати і той неприємний факт, що одночасно судами було виправдано 31 особу, яких слідчі і прокурори незаконно обвинувачували у вчиненні корупційних дій! Як тоді такі «результати» можна порівнювати з тією обставиною, що відповідно до Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік» на діяльність лише згаданих нових антикорупційних органів (НАБУ, САП, НАЗК, ДБР) було виділено 3 240 787 200 гривень (і це без урахування Національного агентства України з питань виявлення розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів — 190 450 000 грн)? А відшкодовано, завдяки їх роботі, до державного бюджету з числа заподіяних корупцією збитків лише 1 708 434 гривень! Оце і є результати протидії корупції в нашій державі, чого не хочуть визнавати наші так звані «антикорупціонери» та не бачать Президент зі своєю командою. А чому? Бо вони просто не здатні цьому процесу протистояти!

Читайте також: Наслідком недотримання належної правової процедури у ході досудового розслідування є визнання одержаних доказів недопустимими

І нічого дивного в цьому немає, оскільки упродовж 2020 року тими ж детективами НАБУ закінчено лише одне кримінальне провадження про корупційне правопорушення, вчинене у складі злочинної організації, стосовно аж 2-х осіб.

Не краща ситуація і у судах з підтвердженням результатів розслідування НАБУ і САП корупційних злочинів, бо в тому ж 2020 році було засуджено всього 12 обвинувачених(!), стосовно яких обвинувальні вироки вступили в законну силу, в тому числі й тих, обвинувальні акти щодо яких направлялися в суди в минулі роки. При тому варто детальніше подивитися на суб’єктів, відносно яких такі обвинувальні акти направлялися до суду — основні свої зусилля НАБУ й антикорупційна прокуратура продовжували зосереджувати, як і протягом всього свого існування в Україні, не на боротьбі з корупційними діяннями найвищих посадових осіб держави, для чого вони фактично й створювалися, а проти так званих «інших осіб» — «працівників юридичних осіб публічного права» та «керівників суб’єктів великого підприємництва», тобто тих, які не здійснюють функцію представників влади чи місцевого самоврядування, та саме вони і складають більшість притягнутих до кримінальної відповідальності за корупцію.

— Що можна сказати щодо ситуації на українських дорогах? Українці гинуть, і війни не треба…

— Ситуація тут дійсно катастрофічна. Подивіться хоча б на столицю, де сьогодні, після так званих «реформ» поліції, хто як хоче, той так і їздить. На це вплинула, в тому числі й недалекоглядна, недержавницька, а може, навіть і корупційна, політика попередньої влади, яку продовжує, на превеликий жаль, і нинішня. На фоні повного знищення вітчизняного автопрому, був фактично відкритий наш митний кордон для самовільного нелегального завезення вживаних автомобілів, як правило, майже з повністю вичерпаним моторесурсом, із Європи так званих «євроблях», без сплати митних платежів та податків, без реєстрації цих автомобілів на конкретних громадян України. До цього треба додати й завезення битих у результаті ДТП, а також постраждалих від паводків автомашин із США, що, до речі, процвітає й по сьогодні. Недаремно ж відповідно до даних щорічного рейтингу міжнародної аналітичної компанії TomTom щодо рівня заторів Київ, наприклад, у минулому році посів 12-те місце (!) а завантаженість доріг столиці знаходиться на рівні Бангкока, Стамбула чи Джакарти.

А тому й не дивно, що протягом позаминулого (2019 р.) року в Україні трапилося 160 675 дорожньо-транспортних пригод, із них — 26 052 — із заподіянням шкоди здоров’ю постраждалим. На жаль, у тому ж році збільшилася й кількість ДТП із заподіянням смерті потерпілим — загинули 3 454 особи, що більше 2018 року на 11,1%, хоча, я впевнений, що таких людей значно більше.

До речі, смертність на дорогах в Україні в 2019 році була навіть вища десяти осіб на добу. За цим сумним показником, за мірками Європи, куди ми декларуємо, начебто, свої прагнення, наша держава посідала 6-те місце разом із Угандою, Киргизстаном, Гондурасом та Єменом і була одним із лідерів у світі за рівнем смертності на дорогах.

І яка ж реакція нашої влади на ці факти? За інформацією ДСА України в 2019 році судами за порушення правил дорожнього руху (ст. 286 КК України) було засуджено значно менше осіб, ніж у попередні роки — лише 1 878, при цьому обвинувальні вироки по цій категорії злочинів протягом 2018—2019 років виносилися судами в основному за частинами 1 і 2 цієї статті, тобто за скоєння менш суспільно небезпечних діянь, аніж за 3 і 4 частинами даної статті. Скажу більше: з кожним роком зменшується і кількість осіб, засуджених за вчинення таких злочинів до позбавлення волі.

— Як можна взагалі оцінити роботу судів у цьому плані, я маю на увазі судові вироки?

— Можу констатувати, що ще гірша судова репресія за доведені в суді адміністративно карані факти порушень Правил дорожнього руху, особливо за керування транспортними засобами особами, які знаходяться в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, матеріали по яких складає наша «реформована» патрульна поліція, ще гірша. Як вбачається із статистичних даних, наданих Державною судовою адміністрацією України, основною мірою покарання до таких винних осіб, не дивуйтеся, був штраф, причому кількість оштрафованих судом правопорушників щорічно тільки зростає, в той час як найдієвіший засіб адмінвпливу до таких правопорушників — позбавлення спеціального права на управління транспортними засобами (водійських прав), з кожним роком застосовується, судами, навпаки, щорічно все менше й менше: якщо в 2015-му такий вид стягнень було застосовано до 20 040 осіб, то в 2019 році ця кількість знизилася до зовсім, вибачте, непристойної цифри — 8 осіб! Хіба можна з такими підходами навести правопорядок на дорогах України? Звичайно, що ні.

— Повернемося до реформування органів правопорядку. Може, корінь всіх проблем тут?

— Якщо відверто, то протягом останніх 6—7 років так зване «реформування» органів правопорядку і прокуратури під гаслами приведення їх до, начебто, «європейських стандартів» призвело, навпаки, до зростання випадків зловживання органами досудового розслідування і прокуратури своїми повноваженнями на шкоду конституційним правам і свободам громадян, що зовсім не характерно для країн Європи. Таке стало можливим, на превеликий жаль, тому, що нашому довірливому суспільству зуміли нав’язати думку про те, якщо стосовно будь-якої особи зареєстрували кримінальне провадження в ЄРДР чи назвали її в ЗМІ злочинцем або корупціонером, або затримали як підозрюваного, вручили повідомлення про підозру, а тим більше, коли щодо неї судом, за ініціативою слідчого і прокурора, було обрано виняткову міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, то це однозначно вже свідчило про доведеність її винуватості у вчиненні будь-якого злочину, в толму числі й корупційного. Тому, як наслідок, у нас вже звикли, що не потрібно чекати винесення обвинувального вироку суду, який би підтвердив цей факт.

Як закономірний результат таких викривлених підходів до презумції невинуватості та принципу верховенства права, органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово, підкреслюю, і безкарно порушують права і свободи громадян, які після позбавлення прокуратури повноважень здійснювати нагляд за дотриманням законів на досудовому розслідуванні залишилися фактично беззахисними, про що свідчать хоча б такі статдані.

1. Щороку в середньому на 15% більше до суду подається прокурорами та слідчими клопотань про обрання виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, в той час як застава судами стала обиратися майже втричі рідше.

2. Майже три чверті поданих клопотань слідчих і прокурорів про проведення обшуків слідчі судді задовольняють і лише стосовно приблизно 16% клопотань у задоволені відмовляють.

3. Щорічно слідчі судді погоджують майже 90% клопотань про надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів, що свідчить про поверховий контроль саме з боку суду за дотриманням прав і свобод громадян.

4. Також щороку на 10% збільшується кількість накладених судами арештів на майно громадян та юридичних осіб на стадії досудового розслідування, що теж підриває довіру до якості судового контролю за дотриманням прав і свобод громадян.

5. З кожним роком збільшується кількість як поданих до судів клопотань про проведення негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), так і, що найголовніше, кількість задоволених судами таких клопотань. У той же час після проведення дозволених судами негласних слідчих (розшукових) дій прокурорами в минулому році прийнято рішень про долучення до матеріалів кримінальних проваджень в якості доказів вини підозрюваного чи обвинуваченого в середньому лише 34,4% здобутих у результаті їх проведення матеріалів НСРД, хоча, скажімо, у ДБР цей показник ще нижчий — 23,1%, у НПУ — 31,6 відсотка.

6. На бездіяльність слідчого і прокурора громадяни в 2020-му скаржилися в 6 разів більше, ніж у 2013 році, і ця статистика щороку лише зростає, але належних висновків із цього ніхто в державі не робить, а тому беззаконня, безвідповідальність та безкарність в органах правопорядку і прокуратури тільки «процвітають». І всі ці докази справжнього наступу правоохоронців на права і свободи громадян відбуваються на фоні щорічного зниження кількості направлених слідчими і прокурорами обвинувальних актів до суду, при тому, що залишки нерозглянутих обвинувальних актів у судах з року в рік лише зростають (в середньому на 20%).

— Олексію Васильовичу, як можна підсумувати цю розмову?

— Як на мій погляд, з чим погоджуються, думаю, і мої колеги, сьогодні склалася досить критична ситуація, що загрожує національній безпеці нашої держави, а тому й було прийнято рішення про підготовку і направлення відповідної Національної доповіді Президентові України. З метою покращення криміногенної обстановки в країні, я пропоную, як мінімум, вжити якнайшвидше хоча б кілька таких заходів:

– негайно (!) привести у відповідність до вимог Конституції України (щодо нових функцій органів прокуратури) Кримінальний процесуальний кодекс, Закони України «Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність» та інші законодавчі акти, якими регулюється діяльність органів правопорядку та досудового розслідування, розкривши обов’язково, при цьому, зміст нових понять конституційних повноважень прокурорів, чого не зроблено з 2016 року;

– паралельно розробити і внести вкрай необхідні зміни до Кримінального процесуального кодексу України, Законів України «Про прокуратуру», «Про Національну поліцію», про НАБУ, про ДБР, про БЕБ тощо, в яких визначені повноваження органів досудового розслідування, а також до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», яким визначаються повноваження оперативних підрозділів усіх органів правопорядку, з метою покращення ефективності проведення оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування та з тим, щоб оновити (чи відтворити, як кому подобається) ефективну систему правоохоронних органів на чолі з Генеральним прокурором та підпорядкованими йому прокурорами, які б і несли персональну відповідальність як за організацію протидії злочинності, в тому числі й корупції, в нашій державі, так і за стан дотримання прав і свобод людини і громадянина при досудовому розслідуванні, за що сьогодні в нашій державі ніхто персонально не відповідає;

– припинити протиправну діяльність, спрямовану на подальшу руйнацію органів прокуратури та правопорядку шляхом прямого втручання іноземних держав та їх представників у підбір і розстановку кадрів у прокуратурі, органах досудового розслідування та судах, що протирічить Основному Закону України, забезпечивши одночасно дотримання конституційних прав і свобод їх працівників, в першу чергу незаконно звільнених прокурорів, поновити їх реально на роботі, виплатити кошти за вимушені прогули та вихідну допомогу, як це передбачено законом; встановити винних у цьому посадових, службових та інших осіб (тих же членів конкурсних комісій) і вжити необхідних заходів до відшкодування за їх особистий рахунок заподіяних державному бюджету значних матеріальних збитків у результаті незаконного звільнення прокурорів;

– передбачити законодавчо прозору процедуру перевірки слідчих і прокурорів саме на професійну і фахову придатність до роботи, але не через безглузді та бездарні тести, невідомо ким розроблені, тим більше без проходження відповідної експертизи, і не шляхом складання «висновків комісії» з числа делегованих іноземними державами своїх «представників» лише за результатом проходження одного із кількох етапів тестування, а за підсумками всіх трьох етапів професійного оцінювання, і то за рішенням органів прокурорського самоврядування, які вже відновлені, або створених саме для цієї мети кадрових комісій із числа вітчизняних визнаних фахівців практиків у сфері правоохоронної діяльності, організації досудового розслідування та процесуального керівництва досудовим розслідуванням, а також авторитетних та незалежних науковців із кримінального процесу та криміналістики. Думаю, що цього поки що буде достатньо.

Спілкувався Федір ІЛЛЮК,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Три проблеми кримінальної юстиції: як можна покращити роботу слідства та судів?

Опубліковано

on

От

Денис НЄНОВ,
адвокат юридичної фірми «Ілляшев та Партнери»

За останні роки в сфері кримінальної юстиції ми спостерігаємо велику кількість реформ та законодавчих змін, появу нових слідчих органів. Та попри певні позитивні зрушення, ключові проблеми залишаються незмінними — неефективне використання ресурсів; перевантаження слідчих органів і судів; загалом низька якість роботи слідчих і прокурорів.

Масштабність цих проблем ілюструють їх деструктивні наслідки: розслідування і судовий розгляд кримінальних проваджень розтягується на роки й десятиліття; неефективне розслідування злочинів, які становлять високу небезпеку для суспільства та особи (насильницькі злочини, збут наркотиків); непритягнення до відповідальності особливо небезпечних осіб, які систематично вчиняють злочини; складність з отриманням компенсації за заподіяну злочином шкоду.

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розв’язання цих проблем пов’язане не тільки із законодавчими положеннями, а й зі зміною підходів до управління органами кримінальної юстиції. Слідчі органи не мають власних стратегічних цілей і пріоритетів, відсутнє розуміння сфер і категорій злочинів, зосередження на яких є критично важливим. Як результат — слідство витрачає свій робочий час одразу на всі злочини: крадіжку цукерок із супермаркету, умисне вбивство та викрадення автомобіля. Такий підхід порушує необхідний баланс між витраченими ресурсами й результатом.

Поглиблює цю проблему закон, який вимагає відкривати кримінальне провадження та здійснювати розслідування за будьякою заявою, навіть якщо вона не містить об’єктивних даних про злочин, тобто слідчий має провести повноцінне розслідування не для доведення злочину, а його відсутності. Як результат — слідчі органи перевантажені і в таких умовах неможливо якісно та ефективно розкривати злочини. Водночас це посилює й корупційні ризики, оскільки потерпілі вимушені шукати шляхи для «мотивації» слідчого займатися їх справою.

«Зона комфорту» для слідчих

Тому, вважаю, в Кримінальному процесуальному кодексі потрібно передбачити право слідчого, прокурора відмовляти у відкритті кримінального провадження за безпідставними заявами. Для запобігання зловживанням має бути право на судове оскарження таких відмов.

Читайте також: Строки досудового розслідування проступків виявилися недостатніми

До неефективного використання ресурсів кримінальної юстиції призводять і статистичні показники — коли ключовим критерієм ефективності є кількість кримінальних проваджень, переданих до суду. Це стимулює слідчого займатися дрібними злочинами, які можна легко й швидко передати до суду, ніж довго розслідувати один, хоча й особливо небезпечний, але складний у доказуванні. Така «зона комфорту» слідчого значно знижує його професійний рівень. А іноді бажання встигнути за показниками спричиняє й фабрикування справ.

Таким чином, систему показників має замінити управління кримінальною юстицією на основі стратегічних цілей. Окрім того, важлива й координація зусиль із чітким розмежуванням функцій різних слідчих органів, щоб не було дублювання роботи — типовою проблемою зараз є порушення підслідності, яке призводить до неефективного використання правоохоронного ресурсу.

Крім того, вказані проблеми призводять до перевантаження слідчих органів і судів. Розвантажити слідство допоможе розширення повноважень потерпілого й залучених ним приватних детективів зі збору доказів. Як варіант, за певних умов (наприклад, бездіяльність слідчого) потерпілому можна надати права сторони обвинувачення, в тому числі на здійснення повідомлення про підозру та звернення до суду з обвинувальним актом.

В якій категорії злочинів потерпілий може виступати як обвинувач? Це питання потребує додаткового вивчення. Однозначно такі права можна надати потерпілим від майнових злочинів. Наприклад, у нашій практиці ми отримуємо велику кількість запитів від іноземних громадян та компаній, які постраждали від дій шахраїв в Україні. У кожній з таких справ виникає ситуація, коли слідчий не має об’єктивної можливості або бажання ефективно їх розслідувати. За таких умов досить складно досягти відшкодування майнової шкоди, адже це вимагає значного часу й ресурсу. Відтак страждає репутація країни, погіршується інвестиційний клімат. Ми вимушені працювати за слідчого, але для цього в потерпілої сторони недостатньо правових інструментів. Отож право на висунення обвинувачення та проведення власного розслідування є чи не єдиним способом вирішити фактичний колапс слідства.

Окрема проблема — перевантаження судів. Зрозуміло, що ефективність всієї кримінальної юстиції залежить від швидкості та якості судового розгляду справ. А в нас розгляд більшості кримінальних проваджень займає роки, іноді навіть і десятиліття.

Як розвантажити суди?

Знову ж таки, це питання пріоритетів і спрощення процедур, а не лише укомплектованості судів. Чи потрібно слідчому, прокурору отримувати саме в судовому порядку рішення про тимчасовий доступ до речей і документів, якщо їх власник може відмовитися від надання таких речей і документів, і тоді все одно треба буде звертатися до суду за обшуком? Право на тимчасовий доступ можна передати слідчому, прокурору.

Інший аспект проблеми. Переконаний, що запобіжний захід у виді особистого зобов’язання варто вивести з-під судового контролю та передати право його застосування прокурору. Практика автоматичного звернення за обранням запобіжних заходів у будь-якій справі, навіть коли для цього відсутні підстави, має бути припинена, як і практика передачі прокурором для дослідження судом усіх томів кримінального провадження, навіть коли частина з цих документів не має жодного доказового значення. Те саме стосується автоматичного подання прокурорами апеляцій на вироки щодо «м’якості» покарань незалежно від наявності для цього підстав. На все це витрачається обмежений ресурс судової системи. У результаті насильницькі та інші тяжкі й особливо тяжкі злочини розглядаються роками, погіршується якість правосуддя, порушуються права осіб, а потерпілі не можуть дочекатися справедливого правосуддя й компенсації шкоди.

Потяг, який рухається в одному напрямку

Очевидно, що не всі справи, де є підозрювані, повинні передаватися до суду, оскільки на початку розслідування повинні бути підстави для підозри, а за його результатами може виявитися, що особа не вчиняла злочин або справа безперспективна. Зараз слідчі і прокурори такої гнучкості в прийнятті рішень не мають. Кримінальне провадження нагадує потяг, який рухається лише в одному визначеному напрямку — якщо людині вручено підозру, справа має обов’язково передаватися до суду.

Що стосується законодавчих змін, спрямованих на розвантаження судів, то такими мають бути спрощення процедури розгляду кримінальних проступків, переведення окремих нетяжких злочинів у категорію проступків та підвищення порогу кримінальної відповідальності за злочини проти власності.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link