Організована злочинність в Україні. Частина 1 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 1

Дата публікації:

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Шостого травня виповнюється 30 років з Дня заснування Спеціальної служби по боротьбі з організованою злочинністю (Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю (ГУБОЗ). Отже, ювілей. У зв’язку з цим пропонуємо статтю доктора юридичних наук Олени БУСОЛ, полковника міліції у відставці, (проходила службу в Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю ГУ МВС України в Сумській та Київській областях), заступника начальника відділу — керівника групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України, а також кандидата юридичних наук Богдана РОМАНЮКА — генерал-лейтенанта міліції у відставці, екс-першого заступника начальника Головного слідчого управління МВС України та керівника Управління МВС України в Львівській області (працював на керівних посадах у Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, керівник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України).

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Цим самим автори у статті реанімують проблему організованої злочинності в Україні, про яку, на їх переконання, уже всі давно забули, а точніше — вдають, що її вже, нібито, не існує й ніхто про неї практично не згадує.

Реконструюючи розвиток організованої злочинності та боротьби з нею, Олена Бусол і Богдан Романюк, зазначають, що деякі українці, особливо молодь, вже не пам’ятають про існування цього соціального явища в примітивному вигляді, проте воно не зникло, а, навпаки, організована злочинність досягла свого професійного рівня, стала замаскованою, ешелонованою, міцно вкоріненою у владні структури, в тому числі в правоохоронні органи, забезпечивши собі захист, та діє нині відкрито, зухвало через глибокі корупційні зв’язки. Отже, якщо організована злочинність спочатку, в основному, займалася накопиченням капіталу, потім — рвалася до влади, то сьогодні прагне керувати державою.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

На початку розбудови незалежної України організовані злочинні угруповання вдавалися до тяжких злочинів, зокрема вбивств на замовлення своїх конкурентів. При об’єктивному примітивізмі тодішніх організованих злочинних груп професіонали у владі створювали такі потужні інституції, як Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, ГУБОЗ.

Автори наводять ряд прикладів яскравих проявів теперішньої організованої мафії. Ось деякі з них. В українській державі є Антимонопольний комітет України — державний орган зі спеціальним статусом, метою якого є забезпечення державного захисту від конкуренції у підприємницькій діяльності. Одночасно, не є секретом те, що деякі «господарі» захопили 70 % економіки України. Це контрастує з політикою США, де всім відомий Білл Гейтс створив завдяки своєму розуму цілу імперію, але його компанію розділили на частини, бо вона в певний час стала монополістом. Інший приклад — на всіх українських автозаправних станціях сьогодні ми бачимо одну й ту саму ціну, що вказує на ознаки монопольної змови олігархів, які рвуться до влади через своїх ставлеників у парламенті. Бо вони ще на початку 90-х років засвоїли та навчили своїх дітей й онуків: щоб керувати економікою, треба очолити державу.

Частина 1. Від артілей до політизованої структури закритого типу

Організована злочинність в Україні має давнє походження та пройшла півстолітній шлях від примітивізму до професійності. На кожній стадії свого розвитку організована злочинність трансформувалася та змінювала сутність.

Стадія зародження та формування організованої злочинності — це період перебування України у складі СРСР у 40-х–50-х років минулого століття, раніше — спостерігалася лише професійна злочинність, яка має свою тривалу історію. Наприкінці 1950-х–1960-х років діяльність організованої злочинності починає виливатися в створення нових економічних структур — різних артілей, мета яких — незаконне збагачення. Зокрема, показовою у цьому плані була артіль «Трудівник» у Львівській області. У 1961 р., у результаті розслідування прокуратурою області, ряд працівників цієї організації було арештовано за розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах, із яких 8 чоловік було засуджено до вищої міри покарання — розстрілу. Значною мірою цеховики сімдесятих–вісімдесятих відрізнялися від своїх попередників — тих самих «крамарів», яких так презирливо називали в пресі, та яких влада безжально знищувала на початку шістдесятих років. До складу артілі «Трудівник» входило близько дев’ятнадцяти осіб. Діяльність артілі підпадала під категорію ідеологічно шкідливих явищ, але в ті часи, в глибинці, якою вважалася Львівщина, завжди можна було дозволити собі більше «вольностей з законом». Виробництво одягу та аксесуарів трудовою артіллю навіть не можна було назвати підпільним, адже деякі речі шилися цілком легально. Приховували від держави артільники лише обсяги свого успішного виробництва.

Бізнес дуже швидко став не просто рентабельним, а дуже вигідним і прибутковим. У 1961 році вся група з дев’ятнадцяти осіб була заарештована. Й хоча інкримінували їм статті, пов’язані з розкраданням, в реальності ж усе було не зовсім так. Просто для успішної підприємницької діяльності в СРСР не тільки не існувало правової бази, а й сама можливість збагачення приватно в корені суперечила соціалістичній економіці. На суді «артільщиків» звинуватили в розкраданні державних коштів в особливо великих розмірах — на суму майже в два мільйони рублів. В результаті, половина складу артілі (вісім осіб) були засуджені до розстрілу, хоча й виготовляли продукцію в офіційно зареєстрованої артілі, тобто їх діяльність була санкціонована державою — сировину, з якої виготовлялися плащі та костюми, артільники офіційно закуповували на складі.

Саме з часів запровадження Нової економічної політики в законодавчій базі СРСР залишилися неліквідованими лазівки, які дозволяли займатися приватним виробництвом. Психологія тих людей і методи їхньої роботи значно відрізнялися від психології і методів цеховиків більш пізньої пори. На зміну артільникам згодом (у період «застою») прийшли цеховики, які сировину придбали фактично шляхом розкрадання державної власності, адже дозвільної бази для приватного виробництва в той час у СРСР не існувало. Проте, цеховиків усвідомлення криміногенності їхніх дій так само не зупиняло.

На етапі 1970–1980- х років організована економічна злочинність вже застосовує як інструмент — корупцію, у тому числі у вищих органах державної влади. Широковідомими є кримінальні провадження щодо деяких високопосадовців СРСР, керівників Узбекистану та інших середньоазіатських республік. Тому є закономірним, що в листопаді 1985 року вперше на Колегії МВС СРСР було визнано наявність організованої злочинності в державі.

Стадія системного накопичення первинного капіталу

Кінець 1980– початок 1990- х років характеризується запровадженням в СРСР так званої «перебудови», яка була пов’язана з деякими послабленнями в державному управлінні, у тому числі в галузі економіки та фінансів. Громадянам законодавчо було дозволено створювати приватні кооперативи з різних видів діяльності. Кооперативи ці звісно не мали будь-якої належної матеральної бази та сировини, тому їх керівники вступали в неправомірні зносини з державними підприємствами, банками та використовували їх ресурси для своєї діяльності й збагачення. Правоохоронним органам під виглядом створення сприятливих умов для розвитку цих нових економічних чи фінансових установ тривалий час було категорично заборонено проводити перевірку їх діяльності. Широкого розквіту набули рекет, спекуляція, незаконного обмін валют тощо. З іншого боку, в цей час відбувся нічим не обґрунтований різкий сплеск цін на товари широкого вжитку, що призвело до зубожіння широких верств населення. Окрім цього, більшість громадян втратили чесно зібрані грошові заощадження в ощадних касах. Усе це тривало в період неконтрольованого розвитку кооперації, державної промисловості. Тоді ж була ліквідована державна монополія на зовнішню торгівлю, виробництво алкоголю тощо.

Нераціональні реформи, вже в незалежній Україні, також не могли створити надійного захисту від діяльності організованих злочинних угрупувань, а лише, навпаки, — сприяли їм. Як зазначають дослідники, саме цим періодом датовані перші прояви зрощування кримінальних злочинних елементів зі злочинцями в галузях економіки і фінансів. Це призвело до появи «тіньової» економіки, «білокомірцевої» злочинності, також розпочався процес втягування в злочинну діяльність окремих працівників державного апарату та правоохоронних органів. Саме в цей час ще розрізненні злочинні групи починають накопичувати первинний капітал і професійний потенціал.

У зв’язку з такою ситуацією, у 1985 р. в структурі МВС України були створені перші підрозділи боротьби з організованою злочинністю та спеціальний міжвідомчий орган — Координаційний комітет по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю. На той час правоохоронним органам вдалося суттєво вплинути на прояви організованої злочинності, але, в основному, це стосувалося організованих груп кримінального спрямування, які займалися рекетирством та іншими формами здирництва. Були викриті та притягнуті до кримінальної відповідальності відомі організовані злочинні групи Авдишева, Киселя, Савлохи та ін. Водночас це був період, коли появилися перші спроби відмивання коштів незаконного збагачення. Але новостворенні правоохоронні органи незалежної України, у цей період, ще не були, через неналежну кваліфікацію, достатньо ефективними у впливі на справжню організовану злочинність, у середовищі якої відбувалися значні трансформаційні процеси й вона підвишувала свою «кваліфікацію». На заваді було й чинне кримінальне законодавство. Воно спонукало правоохоронців лише на викриття найнижчих ланок організованої злочинності.

Перерозподіл великої суспільної власності в Україні

Це період від 2000 до 2010 рр., коли відбувалися другий і третій етап приватизаційного процесу. Перший етап приватизації з використанням приватизаційних цінних паперів — майнових сертифікатів, був відволікаючим маневром (перебудови суспільної свідомості: соціалізм — капіталізм) у вигляді м’якого переходу до великої приватизації промислового комплексу держави. Цей період характеризується відсутністю будь-якої системної правової регуляторної політики, підтримки державних підприємств і доброчесних підприємців.

Стадія вкорінення представників організованої злочинності в державні органи влади та управління, що відбувалося з метою впливу на суспільноекономічні процеси в державі для забезпечення надійного прикриття від кримінального та інших видів переслідувань за подальшу неправомірну діяльність з накопичення надприбутків, розпочалася після фінансово–економічної кризи, послаблення приватизаційного процесу (2010 р.), що, в свою чергу, призвело до гальмування та зменшення надходжень від приватизації в бюджет.

Скориставшись своїм впливом на управлінські процеси в державі та стан її недосконалого управління економікою та фінансами, організована злочинність на новій основі об’єднує свої зусилля з метою корисливо-насильницького впливу на них. Організовані кримінальні структури стали більш ієрархічними, глибоко законспіровані та отримали своїх корумпованих лідерів, Сьогодні вони є й у владі і прагнуть до розширення масштабів своєї протизаконної діяльності, в тому числі за межами України. Організована злочинність інтегрується до високоприбуткових галузей економіки та фінансової сфери, що несе реальну загрозу національній безпеці України.

Така трансформація цього соціального негативного явища призвела до того, що в Україні не має об’єктивної інформації про масштаби організованої злочинності та рівень корупції в сфері економіки та фінансів. Систематичне порушення економічних ринкових законів і правових норм переслідує лише одну мету — подальше неправомірне накопичення капіталу й непомірне незаконне збагачення. Відбулася зміна напрямів діяльності організованих злочинних угрупувань, у результаті чого частина тіньової економіки стала елементом симбіозу злочинних і легальних економічних структур. Набуло широких масштабів організоване розкрадання державних матеріальних, зокрема природних, ресурсів та фінансових коштів, про що свідчили кримінальні провадження в Україні. Отримані незаконні доходи відмиваються через складну систему фіктивних оборудок і банківських операцій та осідають на рахунках у зарубіжних фінансових структура або відтак повертаються в Україну як нібито інвестиції чи використовуються для скуповування нерухомості. Вважається, що нині банківська система України стала великою монополізованою та політизованою структурою закритого типу і не передбачає прозорої й відкритої фінансової звітності, створення комітетів аудиторської перевірки та контролю можливих результатів фінансових ризиків. Закритість банківської діяльності, недотримання принципу соціальної відповідальності більшою мірою сприяє спекулятивним оборудкам і швидким надприбуткам.

За різними оцінками, за період від 1991 р. і до сьогодні з України виведено в офшори понад 150 млрд дол. Через використання офшорів наша держава втрачає 200–300 млрд грн. щороку — приблизно третину бюджету країни. І це в той час, коли Україна постійно випрошує в міжнародних фінансових установ по фінансове кредититування. Отже, ці величезні фінансові ресурси, а також кошти банків та інших фінансових установ не виконують належним чином своєї основної функції — кредитування економіки нашої держави.

Перша офіційна констатація наявності організованої злочинності в Україні

На питання, з чого все починалося, ознайомимо читачів з тезами доповіді щодо стану проблем боротьби з організованою злочинністю та тіньовою економікою 1995 року. Так, 1 лютого цього року на «круглому столі» в конференц-залі УНІАН Українським центром економічних і політичних досліджень був представлений аналітичний звіт про тіньову економіку та організовану злочинність в Україні та проблеми боротьби з ними. Доповідь представили керівник ради експертів УЦЕПД Олександр Разумков, який раніше обіймав посаду першого помічника Президента України, Юрій Гаврилов — генерал-майор СБУ, у минулому помічник Леоніда Кучми з питань держбезпеки, Олександр Пасхавер — позаштатний радник президента з економічних питань, Володимир Сіденко — завідувач відділом Інституту світової економіки і міжнародних відносин, що виконував раніше обов’язки наукового консультанта Президента з питань зовнішньоекономічної діяльності. Це була перша спроба недержавної організації надати узагальнюючу оцінку «кримінальному постсоціалістичному диву», запропонувати варіанти його «врегулювання».

У період з липня 1994 по січень 1995 року жодній із проблем не приділялося стільки уваги керівництвом України, як протидії мафіонізаціі суспільства. Все це, безумовно, сприяло мобілізації громадської думки, створювало несприятливе суспільне середовище для діяльності «п’ятої влади».

Політичні декларації підкріплювалися і практичними кроками. Було підсилено правові основи діяльності правоохоронних органів у цій сфері. Один з перших указів Президента того часу був присвячений саме цим проблемам. Вживалися й необхідні організаційні заходи. Враховуючи недостатні кадрові, фінансово-матеріальні, правові можливості окремих органів правопорядку, можливість тиску на них високих посадових осіб, а також безпосередній зв’язок частини правоохоронців з криміналітетом, ставка була зроблена на спеціальні міжвідомчі оперативно-слідчі групи при Генеральній прокуратурі України. Ці групи почали слідчі та оперативно-пошукові дії, в тому числі по майже 50 резонансних справах, в яких фігурували представники вищих ешелонів влади. Тільки в Києві у 1994 р. було виявлено 31 організовану злочинну групу, якими було вчинено 54 злочини, серед яких — шахрайство, розкрадання в особо великих розмірах, розбійні напади, хабарництво, вбивства. «Злочинний елемент» все нахабнішав, все активніше протидіяв силам правопорядку, в тому числі із застосуванням вогнепальної й холодної зброї. Таким чином злочинний світ оголосив справжню війну суспільству, державі, правоохоронцям. За 1991–1994 рр. в Україні від рук озброєних злочинців при виконанні службових обов’язків по боротьбі зі злочинністю та охороні правопорядку загинуло 110 та було поранено 1 481 працівника органів внутрішніх справ.

Зазначені заходи «нової влади» знаходили підтримку практично всіх верств населення, впливових політичних сил, засобів масової інформації, створювали реальні умови для очищення державних інститутів від корупції та зловживань, оздоровлення суспільства в цілому. Тридцятого січня 1995 року відбулося розширене засідання Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією при Президентові України. На цьому засіданні були підбиті перші підсумки оголошеної антикримінальної «війни», вперше пролунали незадовільні оцінки її заходів. Поряд з досягненням конкретних позитивних результатів виявилися певні прорахунки, дефіцит ресурсів, які могли бути спрямовані на реалізацію поставлених завдань, а головне — відсутність всебічного й повного уявлення про явища, з якими зіткнулося українське суспільство, нерішучість усіх ешелонів влади в здійсненні практичних антикримінальних заходів.

Певне уявлення про тодішні масштаби кримінального сектора економіки дали й офіційні заяви керівників українських правоохоронних органів. Так, глава СБУ В. Радченко стверджував, що 40–50% фінансового капіталу в Україні має тіньове походження. Заступник міністра внутрішніх справ Ю. Вандін тоді ж заявляв, що валютний обіг тіньових структур складав від 8 до 10 млрд. дол США («Фінансова Україна», 25.07.1995 р.). Віце-прем’єр-міністр В. Дурдинець прокоментував, що за 9 місяців 1995 р. з України по бартеру вивезено товарів на 1,98 млрд дол США. Більше 1 млрд. дол — залишилося за кордоном («Голос України», 25.11.95 р.). Ці та інші непрямі показники свідчать, що кримінальний сектор тіньової економіки мав значну вагу і, на думку окремих фахівців, становив не менше половини її обсягів.

Висновки з аналізу тіньової економіки в Україні в буремні 90-ті

1. Держава втрачає можливості реального управління економікою, оскільки більше половини економічної діяльності має неофіційний характер, не потрапляє під дію державно-правових регуляторів. Центральні органи влади не володіють об’єктивними макроекономічними показниками. Так, наприклад, вважається, що в 1994 р. валовий внутрішній продукт становив 38,9% від ВВП 1989 р. Реально він становив 74,3%. Це деформує уявлення, в тому числі і державного керівництва про об’єктивний стан економіки, ускладнює формування ефективної економічної політики.

2. Тіньова економіка руйнує економічну систему держави. Сконцентрований тут капітал не спрямовується на інвестування національного виробництва, не може бути використаний для підтримки соціальної інфраструктури, об’єктивно сприяє зростанню податкового пресу, що в свою чергу, ще більший об’єм економіки заганяє в тінь.

3. Тіньова економіка має антинаціональний характер, заважає утворенню крупного легального національного капіталу. Основні вільні фінансові ресурси, сформовані в цьому секторі, направляються за кордон для їх збереження. Національна економіка виснажується, й одночасно інвестує економіки інших країн. За експертними оцінками з 1991 по 1995 років з України нелегально було виведено 15 — 20 млрд дол США. Тіньова економіка створює певний інвестиційний вакуум, який буде заповнюватися іноземним капіталом, і в першу чергу з країн СНД. Це не тільки поставить національну економіку під значний зовнішній вплив, але, безумовно, матиме серйозні політичні наслідки.

4. Тіньова економіка розбещує суспільство. Вона деформує свідомість людей, привчає ігнорувати встановлені державою правила, веде до правового нігілізму. Нові ринкові відносини ототожнюються в суспільній свідомості з протиправною діяльністю, що формує психологічний опір реформам.

5. Тіньова економіка є економічною й фінансовою базою утворення паралельній державі інфраструктури влади.

Час, коли найприбутковішим бізнесом стала політична влада

Враховуючи зазначене, слід усвідомити, що політична влада того часу не могла завдати нищівного удару по «п’ятій владі», не обмеживши масштаби тіньової економіки і, особливо, її кримінальної частини. У свою чергу, тіньова економіка не може бути локалізована зусиллями правоохоронних органів або внаслідок одноразової політичної або економічної кампанії будь-якого рівня активності.

Обсяги тіньової економіки можуть бути зменшені лише в результаті здійснення глибинних загальноекономічних реформ, корінних змін в існуючому економічному режимі. Це підтверджує й практичний досвід діяльності тодішньої «нової влади». Так, скасування квот і ліцензій у зовнішньоекономічній діяльності, фіксування валютного курсу карбованця, вирівнювання внутрішніх цін і цін на міжнародному ринку на ряд видів продукції фактично ліквідували цілі сфери, де формувалися надвеликі тіньові капітали, а держава, національна економіка втрачали відповідні ресурси.

Перша група згаданих змін пов’язана з ліквідацією транзитного стану колишньої загальнодержавної власності. Реально нею розпоряджалися керівники підприємств, міністерств і відомств, регіональна еліта, представники вищих ешелонів держави, в тому числі накопичуючи за її рахунок власний капітал. Саме тому в Україні найбільш прибутковим бізнесом стала політична влада.

У доповіді наводилися суми капіталів, нелегально вивезених за кордон. Це приблизно 15–20 млрд дол. США, що є реальними фінансовими ресурсами «п’ятої влади». За повідомленням заступника голови СБУ А. Бєляєва, 60% капіталу знаходяться в руках кримінальних структур.

За даними ФБР США, в 1992–1993 рр. тільки організовані злочинні угруповання (мається на увазі — рекетирсько-кримінальні групи) країн СНД незаконно вивезли на Захід понад 15 млрд дол. США. Для порівняння можна відзначити, що сумарний бюджет Генеральної прокуратури, СБУ та МВС України на 1996 р. передбачався в розмірі 79,7 трлн. крб., або близько 400 млн дол США.

«П’ята влада» встановила свою «податкову систему». За оцінками СБУ, 90% фірм знаходилося під впливом злочинних угруповань. Мафія здійснювала тотальний контроль над комерційною і, значною мірою, — над державною торговою мережею. У зв’язку з тим, споживач був змушений платити на 20–30% дорожче за товари та послуги… Народ за свій рахунок фактично утримував дві паралельні влади — легітимну і кримінальну.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Про сенси і тексти: в чому відмінність між «правами людини» і «людськими правами»?

Опубліковано

on

От

Олександр ВОДЯННІКОВ,
національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права
Координатора проектів ОБСЄ в Україні

У 2016 році вийшла праця Сергія Головатого «Про людські права», в якій автор, виходячи з історико-лінгвістичного аналізу, обґрунтовує необхідність заміни загальновживаного терміна «права людини» на «людські права». Ця пропозиція викликала досить жваву дискусію в наукових колах. Хоча особисто я достатньо скептично поставився до цієї пропозиції. В українській правничій термінології склалася традиція використання терміна «права людини» для означення поняття, яке в європейських мовах має назву «human rights» (англ.), «Menschenrechte» (нім.), «derechos humanos» (ісп.), «diritti umani» (італ.). Цей термін міститься в Конституції України, законодавстві, включаючи офіційні переклади міжнародних документів, у науковій літературі та повідомленнях ЗМІ. Однак, якщо поглянути на історичну еволюцію, генеалогію «human rights» і «droits de l’homme», можна дійти висновку, що дійсно «права людини» і «людські права» не є тотожними концепціями. Давайте поміркуємо чому?

Читайте також: Забезпечення прав людини в умовах суспільних трансформацій

«Droits de l’homme» як проект Французької революції

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Термін «права людини» є дослівним еквівалентом французького «droits de l’homme». Ця французька традиція тяжіє часів Великої французької революції 1789 року, коли була проголошена Декларація прав людини і громадянина. В її основу було покладено імпліцитне розрізнення між правами, що належать людині (у той історичний момент — вільній особі), та правами, що належать людині як члену політичної спільноти. Навіть у революційні часи ці права не стосувалися рабів, жінок і навіть звільнених рабів.

Поширення цей термін набув завдяки Жан-Жаку Руссо. В своєму трактаті «Про суспільний договір» Руссо говорить про «права громадян», «природні права, яким [громадяни] повинні користуватися як люди», «права людини». Але квінтесенція розуміння прав у викладі Руссо полягає в тому, що «суспільний стан — це священне право, що є засадою всієї решти прав. Це право, однак, не є природним; тому воно базується на угодах». По суті Руссо закладає основи пізнішого революційного розуміння «droits de l’homme» як засади політичного проекту. З 1760-х років саме такі конотації забарвлюють цей термін у працях барона Гольбаха, Рейналя, Мерс’є, маркіза де Кондорсе. А абат Рейналь в 1770 році писав: «Свобода є властивістю кожного. Слід розрізняти три її типи: природна свобода, громадянська свобода та політична свобода; тобто свобода індивіда, свобода громадянина і свобода нації. Природна свобода є правом, наданим природою кожній людині розпоряджатися собою на власний розсуд. Громадянська свобода є правом, що забезпечується суспільством кожному громадянину робити все, що не суперечить законам. Політична свобода — стан народу, що не відмовився від свого суверенітету, і який сам встановлює собі закони або бере участь у системі свого законотворення» (Abbé Raynal. From the Philosophical and Polítical History of the Settlements and Trade of the Europeans in the East and West Indies. The French Revolution and Human Rights. A Brief Documentary. 1996. P. 52).

Читайте також: ООН заявляє про погіршення ситуації з правами людини

У цьому викладі абата Рейналя відображена, власне, концепція «droits de l’homme», яка згодом була закладена в Декларації 1789 року: права людини становили поєднання «політичної» і «громадянської» свободи задля утворення нової політичної спільноти — політичної нації. Дебати в Національній Асамблеї в червні 1789 року чітко окреслюють цю концепцію й розуміння прав, викладених у згаданій Декларації: закріпити в цьому документі «перші принципи» конституції, «перші елементи всього законодавства» (маркіз де Лафайет). Герцог де Монморансі не менш чітко сформулював ідею Декларації: «Дуже важливо проголосити права людини до прийняття конституції, оскільки конституція — це лише продовження, завершення такого проголошення».

Декларація 1789 року і права, декларовані нею, стосувалися громадянства як приналежності до нової політії. Як підсумував Самуель Мойн, «права революційної епохи були революційними: вони становили засади утворення чи відновлення простору громадянства, а не захист «людяності» (Moyn S. The Last Utopia: Human Rights in History. 2010. Р. 26). Тому історично обґрунтованим було б аналізувати становлення й еволюцію людських прав саме внаслідок невдачі французької революційної моделі, переривання революційної традиції «droits de l’homme», що сталося після Другої світової війни.

Саме ця революційна традиція витіснила і в англійському і у французькому політичному дискурсах інші концепції — «human rights» (людські права), «rights of mankind» (права людського товариства) та «rights of humanity» (права людства), які на тлі революційної традиції виглядали надто загальними, щоб мати значення в новій парадигмі народного суверенітету. Ці концепції розглядалися відносними категоріями, що відрізняють людське від божественного, з одного боку, і тваринного, з іншого.

Іншими словами, термін «droits de l’homme» із самого початку був політично, гендерно й соціально забарвленим. З огляду на свою генеалогію і семантичний наголос на адресаті прав він не охоплює всіх якостей, якими в постмодерному конституціоналізмі мають володіти «human rights», а саме невід’ємність (притаманність людині з огляду на саму людську природу), рівність (тотожність для всіх без винятку) та загальність (повсюдна дія). Цей революційний проект виходив з іншого постулату — утворення політичної нації. Однак такі конотації визначили живучість революційного проекту в період становлення і розвитку національної держави до Другої світової війни.

Абстракція «людини» в такому революційному проекті завжди містила певну політичну ідентичність. Класичний лібералізм ХІХ — першої половини ХХ ст. в якості головної мети проголошував захист свобод окремого політичного суб’єкта, хоча ці свободи зводилися до тих прав, що були необхідними індивіду, щоб діяти в певному політичному середовищі. В такому сенсі втрата членства в політичній громаді, як-то через зникнення такої громади чи через вигнання, означала виключення з людства, втрату «права на права». Права людини в такому сенсі були привілеєм членства в політичній громаді, привілеєм громадянства.

«Human rights» як антитеза «droits de l’homme»

Термін «human rights» в сенсі людських прав виникає в контексті дискусії в англомовній публіцистиці щодо французької Декларації. Томас Пейн у своєму трактаті «Права людини» («Rights of man») 1791 року, написаному у відповідь на критику Едмунда Берка французької Декларації, побіжно використовує цей термін. Але в загальний вжиток «human rights» у значенні, подібному до сучасного розуміння людських прав, входить у першій чверті ХІХ ст. в контексті боротьби за заборону рабства і работоргівлі.

Нове розуміння людських прав постає і індоктринується після Другої світової війни з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 року. Навіть у політичному й дипломатичному лексиконі використання терміна «human rights» замість «rights of man» стає новацією. До того часу публічний дискурс послуговувався лексиконом, що склався в часи великих революцій — «природні права», «громадянські права», «політичні права», «соціальні права», «конституційні права», віддзеркалюючи когнітивні schemata революційного проекту. Так, за сто років до Другої світової війни тільки в шести рішеннях Верховного Суду США був вжитий термін «human rights», але вже за період з 1941 по 1949 цей термін з’являється в тринадцяти рішеннях, а протягом двадцяти років з моменту схвалення Загальної декларації про права людини «human rights» згадують тридцять два рішення Верховного суду США (Primus R. The American Language of Rights. 2004. Р. 191).

Загальна декларація прав людини 1948 року стала певною відповіддю на явні й імпліцитні упередженості французького революційного проекту «прав людини». Цей документ є прикладом «Великого діалогу»: стаття 1 Загальної декларації відтворює статтю 1 французької Декларації 1789 року з важливою відмінністю — замість «Les hommes naissent et demeurent libres et égaux en droits» («люди», «чоловіки» — фр.) Загальна декларація постулює невід’ємність, рівність і загальність: «Tous les êtres humains naissent libres et égaux en dignité et en droits» («всі людські істоти»).

Декларація 1948 року спричинила як ефект розриву, так і символічного впорядкування нової парадигми, що означало становлення нової концепції, нового комплексу субстантивних зобов’язань (хоча у той період подекуди термін «human rights» помилково вважався новою назвою для старої категорії).

Становлення нової концепції, таким чином, стало відповіддю на недоліки, упередженості й колективізм революційного проекту, який не в останню чергу вважався таким, що заклав основи для становлення тоталітарних держав у Європі міжвоєнного періоду. Нова концепція «людських прав», що постала в ході переосмислення жахливого минулого Європи, стала новим кредо, складовою нової ідентичності Європи в протистоянні з країнами соціалістичного табору.

Саме тому, говорячи про концепцію «human rights», слід мати на увазі, що йдеться саме про «людські права» як нову парадигму сучасного конституціоналізму. Загальне використання терміна «права людини», що є спадщиною революційного проекту XVIII ст. і лібералізму ХІХ ст., звичайно, не означає, що цьому терміну надається той же зміст і значення, що були характерними для ХІХ ст. — першої половини ХХ ст. Однак дуже важливо мати на увазі цю фундаментальну відмінність між революційною традицією прав людини як «droits de l’homme» та новою парадигмою людських прав як «human rights» сучасного конституціоналізму.

Рада ООН з прав людини ухвалила резолюцію про співпрацю з Україною

В українській Конституції, законодавстві, офіційних перекладах міжнародних документів використовується термін «права людини». Чи потрібно міняти цю термінологію? Це складно і навряд чи має сенс. Однак, коли йдеться про відповідне поняття в теорії, доктрині чи перекладі, перевага має надаватися все ж терміну «людські права» як найбільш адекватному для означення цього поняття.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми (Частина 2)

Опубліковано

on

От

Закінчення. Початок

(у порівнянні зі статистичними даними за 2016—2019 роки)

Олексій Баганець
заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.

Дещо про права людини і професійний рівень правоохоронців

Як на мій погляд, то ще гірша в цей період ситуація з розглядом судами обвинувальних актів за ст. 212 КК України («Ухилення від сплати податків і зборів»). Так, починаючи з 2014 року, коли за такі злочини було засуджено 82 особи, їх кількість щорічно лише знижувалася: в 2015 — 52, в 2016 — взагалі жодної особи (!), в 2017 — всього 9, у 2018 — 13, у 2019 — 11, а в минулому році — лише 4 особи. А тому й не дивно, що якщо в 2013 році судами було виправдано 5 осіб за цією статтею КК України, то в 2015 — вже 25, у 2017 — аж 232, тобто більше, ніж у 50 разів (!), у 2018 — 5, у 2019 — 10 і в 2020 — 1 особу, тобто стан дотримання конституційних прав і свобод громадян під час розслідування цієї категорії злочинів — катастрофічний.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Сталий розвиток національної економіки неможливий без економічного багатоманіття

Про суттєве погіршення не лише результатів роботи органів досудового розслідування і прокурорів, а й низьку якість досудового розслідування та процесуального керівництва, свідчать і статдані про величезну кількість закритих судами кримінальних проваджень даної категорії, особливо за останні два роки. Зверніть увагу на ці цифри: якщо в 2016 році було закрито 32 таких провадження, то в 2017 — вже 206, у 2018 — 198, у 2019 — 258, а в 2020 — 117, що свідчить як про низький професійний рівень наших правоохоронців та прокурорів, так і свідоме ігнорування ними прав і свобод громадян на досудовому розслідуванні!

Скажу більше: кількість облікованих злочинів даного виду в основному лише збільшується — з 10 756 у 2017 році до 11 160 в 2020-му. Беручи до уваги те, що, як правило, це очевидні кримінальні правопорушення, які можна розкрити якнайшвидше, відсоток розкриття їх за цей період за врученими підозрами лише погіршувався: з 54,3% в 2014 році до 50,9% у 2020. Не набагато краще ці дані виглядають і в кількісному вигляді — з 5 651 в 2014 до 5 676 в 2020 році, що майже на одному рівні! Погіршувався стан розкриття цих злочинів як у кількісному вигляді, так і особливо — у відсотковому, і за направленими до суду обвинувальними актами: з 4 892, що склало 47% у 2014, до 4 623 (41%) — в минулому році. Про негативні тенденції у виявленні, розкритті та розслідуванні злочинів даного виду свідчить і той факт, що залишок нерозслідуваних таких злочинів збільшився з 5 003 у 2014 до 6 273 у 2020 році.

Читайте також: Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми

На жаль, для більш повної картини щодо протидії цьому виду злочинів не вистачає статданих про результати розгляду судами обвинувальних актів у цих провадженнях: скільки осіб засуджено, скільки з них вступили в законну силу, скільки були перекваліфіковані на менш суспільно небезпечні діяння, по скількох винесено виправдальні вироки та скільки проваджень судами було закрито. Відсутні в статзвітах і дані про кількість повідомлених у таких провадженнях підозр, які в ході досудового розслідування не знайшли всього підтвердження й провадження були закриті слідчими та прокурорами (окремо) за відсутності події і складу злочину й за недоведенням винуватості.

У той же час за даними Державної судової адміністрації, за статтею 205 КК України («Фіктивне підприємництво») в 2020 році на розгляді в судах перебувало всього 94 (у 2019 — 434, в 2018 — 523) кримінальних провадження, в тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 9, у той час, як у 2019 році — 314 та в 2018 — 440, тобто це в декілька десятків разів менше, аніж у попередні роки. Кількість осіб, провадження щодо яких розглядалися в минулому році в судах, становила 153, що теж значно менше, ніж у попередньому році — 516 і в 2018 — 591, у тому числі за вчинення злочину в складі організованої злочинної групи чи злочинної організації всього 7, що також значно менше, ніж у 2019 — 18 та у 2018 роках — 11!

Кількість розглянутих судами проваджень про такі злочини в 2020-му становила всього 49, що теж значно менше, ніж у 2019 — 341 та 2018 — 402).

Із розглянутих 49-ти (у 2019 році — 341, у 2018 — 402) кримінальних проваджень судами повернуто прокурору 10 (у 2019 — 18, у 2018 — 14), а закрито 36 (у 2019 — 214, у 2018 — 179). Засуджено судами за вчинення таких кримінальних проваджень усього 7 осіб, що в десятки, а то й сотні разів менше, ніж у 2019 році — 88 та у 2018 — 185, закрито кримінальних проваджень щодо 47 (у 2019 — 232, у 2018 — 184) осіб та щодо 23 (у 2019 — 22, у 2018 — 15) осіб кримінальні провадження повернуто прокурору. Але чи направляли їх прокурори повторно до суду, статзвіт, знову ж таки, це приховує.

Відповідно, в минулому році на розгляді в судах перебувало і найменше кримінальних проваджень за ст. 205 КК України. Однією з причин цього є той факт, що з 25 вересня 2019 року було декриміналізовано дану статтю (Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо зменшення тиску на бізнес»).

Відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом

За статтею 209 КК України (Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом) у 2020 році на розгляді в судах перебувало 250 (у 2019 — 252, у 2018 — 221) кримінальних проваджень, у тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 70 (у 2019 — 84, у 2018 — 91).

Кількість осіб, провадження щодо яких розглядалися в минулому році в суді, становила 444 (у 2019 — 464, у 2018 — 403). Кількість розглянутих судами проваджень у 2020 році — 40 (у 2019 — 62, у 2018 році — 47), у тому числі з постановленням вироку усього 19 (у 2019 — 25, у 2018 — 21), із них з визнанням винуватості 14, що на рівні із 2019 — 14 та 2018 роком — 13.

Із цих розглянутих 40-ка кримінальних проваджень повернуто прокурору 11 (у 2019 — 9, у 2018 — 2), закрито 5 (у 2019 — 4, у 2018 році — 14).

Засуджено за вчинення цього злочину усього 17 осіб, що менше, ніж у попередні роки (у 2019 — 21, у 2018 — 19), виправдано 1 особу (у 2019 — 7, у 2018 — 4), закрито щодо 3 осіб (у 2019 — 12, у 2018 — 1) та щодо 23 осіб (у 2019 році — 21, у 2018 — 29) кримінальні провадження повернуто прокурору. Але, знову ж таки, чи направляли прокурори ці обвинувальні акти до суду повторно, в статзвітах також нічого не зазначено.

Отже, можна зробити висновок, що в 2020 році найменше було розглянутих судами проваджень та винесено вироків по цій категорії кримінальних правопорушень. Найбільша кількість повернутих прокурору обвинувальних актів для доопрацювання та найменша кількість засуджених осіб свідчать явно про відсутність належної взаємодії й професіоналізму правоохоронців і прокурорів по збору, перевірці й оцінці доказів вини обвинувачених, а також про направлення до суду обвинувальних актів, які не грунтуються на зібраних матеріалах досудового розслідування.

Нецільове використання держкоштів

Згідно зі статтею 210 КК України (Нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків з бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням) у 2020 році на розгляді в судах перебувало всього 4 кримінальних провадження (у 2019 — 5, у 2018 — 4), у т.ч. тих, що надійшли у звітному періоді — 2 (у 2019 — 3, у 2018 — 2). Кількість осіб, провадження щодо яких розглядались у суді, становила 5 (у 2019 — 6, у 2018 —5). Кількість розглянутих судами проваджень за цією статистикою в 2020 році становила всього 2 (у 2019 — 0, у 2018 — 2), але, без постановлення жодного вироку (у 2019 — 0, у 2018 — 1), бо обидва були закриті судом.

Тобто за цей злочин в минулому році не було засуджено жодної особи (в 2019 — 1, у 2018 — 2), кримінальні провадження закрито судом щодо 2 осіб (у 2019 — 0, у 2018 — 1).

До речі, жодного вироку (як обвинувального, так і виправдального) не було постановлено і в 2021 році. Це свідчить не про відсутність нецільового використання бюджетних коштів у нашій державі, а, навпаки, про його «процвітання», бо, на жаль, сьогодні немає кому ці факти виявляти та доказувати в суді належними й допустимими доказами. А по-друге, розкривати й доводити доказами такі злочини нині й невигідно, бо, як правило, це потягне за собою призупинення, зупинення або зменшення бюджетних асигнувань, повернення бюджетних коштів до відповідного бюджету, тобто ненадходження коштів «у кишені» чиновників.

Ухилення від сплати податків

Згідно зі статтею 212 КК України (Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів) у 2020 році на розгляді в судах перебувало 309 кримінальних проваджень (у 2019 — 469, у 2018 — 416), у тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 141 (у 2019 — 287, у 2018 — 256), тобто значно менше, ніж в попередні два роки. Кількість осіб, провадження щодо яких за цією статтею КК України розглядалися в судах, становила 416 (у 2019 — 587, у 2018 — 544), що теж менше, ніж у 2 попередні роки.

Кількість розглянутих проваджень у 2020 році становила 140 (у 2019 — 293, у 2018 — 234), що теж менше, із яких прокурору повернуто 11 (у 2019 — 12, у 2018 — 11) та закрито 118 кримінальних проваджень (у 2019 — 258, у 2018 — 198).

Звертає на себе увагу і той факт, що засуджено судами за вчинення даного злочину всього 4 особи (у 2019 — 11, у 2018 — 13), тобто теж менше, аніж у попередні роки. Виправдано 1 особу (в 2019 — 10, в 2018 — 5), кримінальні провадження закрито щодо 117 осіб (у 2019 — 258, у 2018 — 198) та щодо 12 осіб (у 2019 — 13, у 2018 — 11) кримінальні провадження було повернуто прокурору. Але, знову ж таки, чи направили їх прокурори повторно до суду зі статзвіту не вбачається.

Таким чином, навіть факт утричі менше засудження судами осіб за даний вид злочину є свідченням відсутності в правоохоронців та прокурорів професійних навиків і вміння документувати й формувати належну доказову базу для винесення обвинувального вироку.

Шахрайство з фінресурсами

За статтею 222 КК України (Шахрайство з фінансовими ресурсами) у 2020 році на розгляді у суді перебувало 82 кримінальних провадження, що дещо більше, ніж у 2019 — 54 та 2018 — 42, у тому числі тих, що надійшли у звітному періоді 62 (у 2019 — 34, у 2018 — 26). Кількість осіб, провадження щодо яких розглядалися в суді, становила 91, що теж більше, ніж у два попередні роки (у 2019 — 63 та у 2018 — 45).

Судами у 2020 році розглянуто 47 таких проваджень, що теж дещо більше, ніж у 2019 — 35 та в 2018 — 22, але з них закрито 37 (у 2019 — 28, у 2018 — 17), тобто значно більше. Засуджено усього 9 осіб, виправдано судом 1 особу — як і в 2018 та 2019 роках, а ось закрито кримінальних проваджень щодо 38 осіб, що значно більше, ніж у 2019 — 24 та в 2018 — 17.

Із цього можна зробити висновок, що незважаючи на те, що шахрайство з фінансовими ресурсами є одним зі злочинів проти фінансової безпеки держави, факт закриття судами 80% кримінальних проваджень за даною статтею є безпосереднім свідченням незадовільної роботи всіх правоохоронних структур.

Питання приватизації та власності

За статтею 233 КК України (Незаконна приватизація державного, комунального майна) в 2020 році на розгляді в судах перебувало всього 2 кримінальних провадження, до речі, як і в двох попередніх роках (у 2019 та у 2018 — по 2), причому, жодного з них не надійшло в звітному періоді (у 2019 — 1 , у 2018 — 0). Кількість осіб, провадження щодо яких розглядались в суді, становила 5, як і в 2019 та 2018 рр. Притому жодного такого провадження в 2020 році не було судом розглянуто, в той час, як у 2018 — 1, а тому й вироки в минулому році не виносилися та провадження судом не закривалися.

Але й це ще не повна картина реального стану так званої протидії злочинам у сфері економіки, бо, окрім названих, до них можна віднести й деякі злочини проти власності (ту ж ст. 191 КК) та частину злочинів у сфері службової діяльності, зокрема, за статтями 364, 366, 367 КК України, які вчиняються виключно в сфері господарської діяльності. На жаль, таких даних не містить жоден статистичний звіт, які складаються сьогодні в Офісі Генерального прокурора, що підлягає додатковому вивченню й корегуванню з метою наведення порядку з обліком злочинів, які відносяться до економічної сфери. Водночас ці питання потрібно адресувати не тільки керівництву ОГПУ, а й профільному комітету ВРУ.

Для прикладу: за статтею 191 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) у 2020 році на розгляді в судах перебувало 3 618 кримінальних проваджень, що дещо більше, аніж у 2019 — 3 314 та в 2018 — 2 907), у тому числі тих, що надійшли в звітному періоді — 1 282, що менше, ніж у 2019 — 1 328 та в 2018 — 1 389). І це при тому, що ми не володіємо статданими про те, а скільки з цієї кількості проваджень було за частинами 4 і 5 цієї статті, тобто про вчинені тяжкі та особливо тяжкі злочини, які звичайно виявляти й доказувати набагато складніше. До речі, кількість осіб, провадження щодо яких за ст. 191 КК України розглядалися в суді, становила 4 935, що трішки більше, ніж у 2019 році — 4 543, але менше, ніж у 2018 — 3 949. Кількість розглянутих судами проваджень за цією статтею в 2020 році становила 677, що значно менше, ніж у 2019 — 893 та в 2018 — 851, у тому числі, з постановленням вироку (разом виправдальні та обвинувальні) — 387, що теж значно менше, ніж у 2019 — 524 та у 2018 — 479, але з них із визнанням винуватості конкретних осіб тільки 54, що теж менше, аніж у попередні роки (у 2019 — 57, у 2018 — 59).

Із розглянутих 677 кримінальних проваджень судами повернуто прокурору 74, яка їх подальша доля невідомо, а закрито 153 кримінальних проваджень. Засуджено всього 345 осіб, що теж менше, ніж у два попередніх роки (у 2019 — 479, у 2018 — 451), а виправдано судом 42 особи, що менше ніж у 2019 року — 73, але більше, ніж у 2018 — 40, закрито судом провадження щодо 158 осіб та щодо 109 осіб кримінальні провадження повернуто прокурору. Але, знову ж таки, чи направляли прокурори повторно ці обвинувальні акти до суду, невідомо. Статистика про це нічого не зазначає.

Як післяслово Таким чином, із викладеного вище, можна зробити однозначний висновок про те, що органи правопорядку і прокуратури суттєво знизили в минулому році результативність та ефективність у роботі з протидії злочинам у сфері економіки. Причини цього різні — в тому числі і в результаті неналежного виконання правоохоронцями наданих їм повноважень, відсутності належної взаємодії й координації в роботі в результаті позбавлення органів прокуратури функції нагляду за додержанням законів органами досудового розслідування та катастрофічних наслідків від так званої масової «переатестації» прокурорів, внаслідок якої найбільш професійні кадри були незаконно звільнені з роботи та довгий час існували й існують на сьогодні незаповнені кадрові вакансії як в центрі, так і на місцях.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чи є великий банкопад захистом вкладників та кредиторів банків

Опубліковано

on

От

адвокат Кілічава Тетяна

Підходить до завершення реформа банківського сектору в частині її очищення, основною метою якої, як зазначали, було захист вкладників та інших кредиторів банків. На публічному рівні банківське очищення прозвучало так: “ми  рятуємо вкладників від власників банків, які хочуть вивести усі кошти з цих установ”… Один владник дуже вдало відмітив на суді: “А я не просив, щоб мене рятували…”.

Фонд серед своїх досягнень, наголошує, що стільки-то млрд грн. виплачено вкладникам, що становить так би мовити 99,99 %. Чи так це? – так, але це гарантована сума, тобто це виплати фізичним особам в межах 200 тис. грн., про решту Фонд не говорить, оскільки відсоток сягне не більше 10. З приводу цього, деякі скажуть, що і так добре, але ж ці деякі, забувають, що банки – це не казино, і люди не несуть туди гроші пограти з ризиками. Кошти, це така ж власність як і усе інше, та якщо вони у вас є, то чому хтось повинен визначати, скільки з вас вистачить?

Чому це не “казино”, як висловився якось суддя КСУ Ігор Сліденко: згідно із ч. 2 ст. 6 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи, а метою Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Тобто, держава забезпечує стабільність банківської системи та захист прав вкладників і сама стимулює на залучення коштів у банківську систему.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Проте, при очищенні банківської системи відбулось наступне:

  • банки визнавались неплатоспроможними/ліквідовувались незалежно від волі власників банків та в багатьох випадках не за оцінкою їх платоспроможності;
  • жодної ефективної підтримки від регулятора щодо санації банків не надавалось, в той час як держава знаходилась в стані економічної кризи, більшість банків втратили свої активи на окупованих територіях;
  • очищення проведено лише з метою заходів впливу регулятора, але без урахування інтересів споживачів банківських послуг;
  • Національний Банк України здійснював очищення банківської системи свавільно, публічно заявляючи, що його рішення прийняті в рамках дискреції;
  • спостерігалась тенденція ненадання можливості здійснити докапіталізацію банків;
  • оскільки усі споживачі банківських послуг вважаються кредиторами лише за умови вчасного подання заяви про акцептування їх вимог і поновлення пропущених строків на це не передбачено, то значна кількість таких споживачів втратили свої кошти у зв’язку з неподанням цієї заяви (не знали/не встигли/не змогли);
  • державою гарантовано лише виплата вкладу в розмірі 200’000,00 грн., але не усім виплачується гарантована сума: до них віднесені вкладники в металах, суб’єкти господарювання, вклад за субординованим боргом та інші. При цьому, Пунктом 23, 26 Директиви 2014/49/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 16.04.2014 року, рівень відшкодування вкладів кожного вкладника в державах-членах Європейського союзу становить 100 000 євро і Держави-члени повинні забезпечити, щоб захист депозитів внаслідок певних операцій або обслуговування певних соціальних чи інших цілей перевищував 100 000 євро за певний період.
  • виплата коштів понад гарантованої суми є малоймовірною, оскільки Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснює продаж основних активів (прав вимог за кредитами) за мінімальними цінами;
  • майже усі юридичні особи, що тримали кошти в цих банках – їх втратили, бо до своєї черги (7ма) лише деякі банки дійшли;
  • контроль над органом, що здійснює ліквідацію банків (Фонд гарантування вкладів фізичних осіб) відсутній;
  • процедура ліквідації банку є непрозорою;
  • альтернативні шляхи виведення неплатоспроможного банку з ринку, крім його ліквідації, фактично не працюють (лише 1 банк продано інвестору, 1 – націоналізований), хоча майже по кожному банку були заявлені інвестори/покупці;
  • скасована судом неплатоспроможність банків не поновлює їх діяльність.

Рішенням Ради Національного банку України № 29-рд від 04.07.2017 р. “Про діяльність Правління Національного банку України щодо розвитку банківської системи та окремих нормативних актів з питань банківської діяльності” встановлено:

“…за період 2014 – 2016 років визнано неплатоспроможними 90 банків, активи яких до кризи становили близько третини активів усієї банківської системи. Це призвело до немалих фінансових втрат держави, бізнесу, населення про що свідчать офіційні оцінки Національного банку

У зв’язку з кризою банківського сектору держава понесла й інші витрати. Це, зокрема, стосується фінансування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, яке необхідно було здійснити через потребу в здійсненні значних обсягів виплат вкладникам неплатоспроможних банків. Згідно з оцінками Національного банку, на таке фінансування витрачено 4,4% ВВП. Також 2,5% ВВП втрачено на рефінансування тих банків, які в подальшому визнані неплатоспроможними в 2008 ‒ 2009 та в 2014 роках.

Як наслідок, прямі фіскальні витрати України на подолання наслідків кризи банківського сектору сягнули 14% ВВП, що перевищує відповідні витрати, понесені під час фінансово-економічної кризи 2008 ‒ 2009 років.

Крім держави, втрат зазнали і суб’єкти господарювання, які тримали свої кошти в банках, визнаних неплатоспроможними (оскільки повернення таких коштів не гарантується державою), а також фізичні особи, вклади яких перевищували гарантовану державою суму. Загальний обсяг таких коштів становить 16% ВВП відповідних років. Також втрат зазнали власники функціонуючих банків через необхідність проведення докапіталізації та власники неплатоспроможних банків

При цьому “Очищення” банківської системи відбувалося без оголошення Національним банком чіткої програми реформування банківського сектору, що зумовило значну невизначеність у діяльності банківського і реального секторів, та населення. Недостатньо обґрунтованими були рішення Національного банку стосовно виведення з ринку платоспроможних банків, зокрема спостерігалися ознаки застосування різних підходів під час проведення очищення банківської системи. Не в повній мірі враховані як потреби розвитку економіки, так і характер розвитку банківської системи, а також вплив воєнного конфлікту на економіку…”

Наразі завершено ліквідацію Фондом – 50 банків, з такими результатами (можливе незначне відхилення):

Чому сталась дана криза? Потрібно було рятувати чи це штучна криза зроблена регулятором? – На це питання неодноразово публічно надав відповідь сам регулятор, заявив, що усі банки, які були віднесені до категорії неплатоспроможних, починаючи з 2014 р. підпали під процес очищення банківської системи, тобто це не просто усі відразу власники банків почали виводити кошти з фінустанов, а комплексні заходи, ціль якої було зменшення кількості банків під назвою – реформа фінансового сектору.

Так, реформування фінансового сектору (банківської системи) Нацбанк визначив в три етапи: очищення, перезавантаження та сталий розвиток. До нормативних актів, в яких міститься хоч якесь посилання на реформування фінансового сектору необхідно віднести наступні: Стратегія сталого розвитку «Україна-2020» (лише зазначена назва реформи),  Угода про асоціацію між Україною та ЄС, Меморандум про співпрацю з МВФ, Комплексна програма розвитку фінансового сектору до 2020 р., затв. Постановою НБУ.

При цьому, Комплексна програма розвитку фінансового сектору до 2020 р., затв. Постановою НБУ від 18.06.2015 р. № 391 прийнята після затвердження Положення про Національну раду реформ (13.08.2014 р.), тобто підлягала узгодженню з Національною радою реформ, але узгоджувалась.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ст. 3 КУ людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Тобто, в питанні як реформувати банківський сектор необхідно перевагу надавати захисту інтересів людини, в даному випадку вкладників, а не Фонду, не Нацбанку тощо.

Тепер щодо інтересів вкладників:

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21 КУ).

За ст. 41 КУ кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Обраний механізм реформування в частині очищення банківської системи явно показує на наявність обмеження у користуванні права власності або, взагалі, його позбавлення, в т.ч. у випадку коли особа з тих чи інших причин не подала заяву на акцептування своїх вимог.

Відповідно НБУ необхідно було при визначені векторів у реформуванні врахувати інтереси людей та не допускати порушення права власності, а дії здійснювати виключно ті, що передбачені законом.

Чи могла це бути вимога ЄС? – Так, головною метою Комплексної програми є створення фінансової системи, що здатна забезпечувати сталий економічний розвиток за рахунок ефективного перерозподілу фінансових ресурсів в економіці на основі розбудови повноцінного ринкового конкурентоспроможного середовища згідно зі стандартами ЄС.

Відповідно до ст. 3 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікованої Законом України № 1678-VII від 16.09.2014 р., верховенство права, належне врядування, боротьба з корупцією, боротьба з різними формами транснаціональної організованої злочинності й тероризмом, сприяння сталому розвитку і ефективній багатосторонності є головними принципами для посилення відносин між Сторонами.

Пунктами b, c ст. 383 Угоди встановлено, що визнаючи важливість ефективної системи правил та практики їхньої реалізації у сфері фінансових послуг для становлення повноцінної ринкової економіки та з метою сприяння торговельному обміну між Сторонами, Сторони домовились співробітничати у сфері фінансових послуг відповідно до забезпечення ефективного та належного захисту інвесторів та інших споживачів фінансових послуг; ) сприяння стабільності та цілісності світової фінансової системи.

Згідно ст. 385 Сторони сприяють поступовому наближенню до визнаних міжнародних стандартів щодо регулювання і нагляду у сфері фінансових послуг. Відповідні акти права ЄС у галузі фінансових послуг містяться у Главі 6 («Заснування підприємницької діяльності, торгівля послугами та електронна торгівля») Розділу IV («Торгівля та питання, пов’язані з торгівлею») цієї Угоди.

Проте, наразі Україна не виконує зобов`язання, взяті на себе Угодою про асоціацію стосовно впровадження міжнародних стандартів регулювання та нагляду у сфері фінансових (банківських) послуг.

Дана ситуація свідчить про відсутність стійкості банківської системи та підвищення її спроможності протистояти зовнішнім шокам у контексті останніх рекомендацій Базельського комітету з банківського нагляду, зокрема Базеля ІІІ.

Положення українського законодавства щодо захисту інвесторів та інших споживачів фінансових послуг загалом не відповідають положенням acquis ЄС. Рівень застосування законодавства на практиці є низьким. Рівень розвитку інституційної системи України щодо захисту інвесторів та інших споживачів фінансових послуг є недостатнім.

З 22 грудня 2010 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб отримав статус постійного члена Європейського Форуму страховиків депозитів. Проте, таке членство не вплинуло на якість роботи Фонду щодо забезпечення повної виплати коштів вкладникам та іншим кредиторам банків. За офіційними показниками, опублікованими Фондом, витрати на ліквідацію становлять приблизно ¼ від надходжень, спостерігається тенденція оцінки ліквідаційної маси в розмірі, необхідній лише забезпечити виплату коштів Фонду, в той час, як вкладники та кредитори отримують кошти лише після ФГВФО.

Згідно ст. 1 Першого Протоколу кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка підлягає застосуванню судами України згідно з Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» у справі ZOLOTAS ПРОТИ ГРЕЦІЇ (No 2) Європейський суд з прав людини зазначив наступне: «Суд зазначає, що на підставі ст. 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди.

Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід’ємні для банківських операцій і пов’язаним з ними правом.

Суд водночас нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави (Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини)».

Таким чином, Україна не зобов’язувалась за Угодою про асоціацію проводити очищення банківської системи, а зобов’язалась, проте не наблизила своє законодавство у банківській сфері до законодавства ЄС та не запровадила міжнародні стандарти регулювання і нагляду в сфері банківських послуг.

Крім того, нібито, виконуючи умови МВФ щодо Extended Fund Facility, Національний Банк України з 2014 р. розпочав процес очищення банківської системи.

Проте, базисною платформою для отримання фінансування від МВФ є: жорстка бюджетна і грошова політика; лібералізація зовнішньої торгівлі, фінансових ринків, валютного курсу; зняття обмежень на іноземні інвестиції; дерегулювання економіки, захист прав власності, приватизація.

Тобто, жодних письмових вказівок/зобов’язань по очищенню банківської системи від МВФ не існувало та такий підхід суперечить базисним принципам МВФ.

Визнаючи масштабність негативних наслідків реформи банківського сектору, Нацбанк опублікував цинічну для вкладників презентацію з назвою “Зрозуміти та відпустити:…”

Функція забезпечення моніторингу ефективності реалізації реформ в Україні покладена на Національну раду реформ, згідно Указу Президента України  від 13.08.2014 р. № 644/2014, згідно якого визначено, що даний державний орган повинен здійснювати, в т.ч. моніторингу реалізації реформ щодо забезпечення сталого розвитку України як передумови зростання добробуту її населення, досягнення європейських стандартів забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина.

Згідно із Положенням “Про Національну раду реформ”, затв. Указом ПУ від 13.08.2014 р. №644/2014 та п. 3 Положення “Про Виконавчий комітет реформ”, затв. Указом ПУ  від 13.08.2014 р. № 644/2014 Комітет відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює моніторинг упровадження та ефективності реалізації в Україні реформ, досягнення цілей реформ; за результатами здійснюваного моніторингу вживає заходів щодо забезпечення своєчасного, у повному обсязі виконання рішень Національної ради реформ, подає Національній раді реформ інформацію про хід реформ і пропозиції щодо коригування напрямів, пріоритетів, стратегії та механізмів упровадження реформ; забезпечує інформування громадськості та міжнародної спільноти про стан розроблення, реалізації та зміст здійснюваних реформ.

Проте, жодного моніторингу та оцінки реформування банківського сектору в частині його очищення Національна рада реформ не провела, відповідно 7 років після запровадження цієї реформи відсутня оцінка впливу очищення банківської системи на зростання добробуту її населення, досягнення європейських стандартів забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина

Підсумовуючи: міжнародних вимог на проведення такої реформи не було, вектор був обраний безпосередньо Україною в штучному режимі з метою зменшення кількості банків, без врахування інтересів вкладників та кредиторів банків, без дотримання принципу стабільності банківської системи та довіри до банківської системи, тобто великий банкопад  не мав нічого спільного із захистом вкладників та кредиторів банків.

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link