Думка експерта
Особливості правової процедури визнання активів необґрунтованими
Віра МИХАЙЛЕНКО, суддя Вищого антикорупційного суду,
кандидат юридичних наук
На сьогодні в багатьох країнах світу створені умови для конфіскації активів поза межами кримінального провадження, а наявність спеціального законодавства з цього приводу рекомендована на міжнародному рівні авторитетними організаціями та міжнародними договорами. Про це, серед іншого, зазначається в Рекомендаціях групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) від 20.06.2003 року.
Читайте також: «Цивільна конфіскація» необґрунтованих активів: практичний аспект
Законодавчі важелі (міжнародне право)
Країни повинні вжити заходів, аналогічних наведеним у Віденській та Палермській конвенціях, включаючи законодавчі, які можуть бути необхідними для надання компетентним органам цих країн повноваження на конфіскацію відмитої власності, доходів, одержаних у результаті злочинних дій з відмивання грошей або предикативного злочину, засобів, що використовувалися або існував намір їх використання для вчинення цих злочинів, або майна відповідної вартості, за умови, що не порушується право добровільної допомоги третіх осіб. До таких заходів необхідно включити повноваження на:
a) установлення, виявлення та оцінку майна, яке підлягає конфіскації;
b) здійснення тимчасових заходів, таких як заморожування та арешт для запобігання будьяким операціям з майном, його передачею або позбавленням від нього;
c) здійснення заходів, які запобігають або анулюють дії, що впливають на здатність держави одержувати власність, яка підлягає конфіскації;
d) здійснення будь-яких відповідних заходів з розслідування.
Країни можуть розглянути можливість вжиття заходів, якими дозволяється конфіскація таких доходів або засобів без кримінального засудження або якими вимагається від правопорушника підтвердити законне походження власності, що інакше підлягає конфіскації, тією мірою, наскільки це відповідає принципам їх національного законодавства [Сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF)].
Цивільна конфіскація в національному праві
В національному праві цивільна конфіскація має нетривалу історію нормативної регламентації. Викладення Цивільного процесуального кодексу України в новій редакції на підставі Закону України від 03.10.2017 р. № 2147-VIII зумовило появу в процесуальному законодавстві інституту визнання необґрунтованими активів та їх витребування. Ця правова процедура первісно була пов’язана з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Тобто витребуванню необґрунтованих доходів обов’язково мало передувати засудження особи за вчинення корупційного злочину або легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом. Відповідно, цей вид конфіскації розглядався як можливий додатковий наслідок засудження. За таких умов говорити про суто майновий некримінальний зміст механізму конфіскації необґрунтованих доходів не доводиться, оскільки він тісно пов’язаний із визнанням особи винною у вчиненні кримінального правопорушення певного виду.
Актуальна правова процедура визнання активів необґрунтованими запроваджена в 2019 році. Вона увібрала в себе окремі елементи двох відомих сучасному правовому полю видів конфіскаційних заходів – конфіскація без обвинувального вироку суду (non conviction based forfeiture) та механізм необґрунтованих активів (unexplained wealth mechanism). А 28 листопада цього ж року набув чинності Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів», за яким відповідні цивільні процесуальні положення позбавлені кримінального елементу.
Повна зміна парадигми
Можна стверджувати про повну зміну парадигми – за новими правилами актив, щодо якого стверджується про необґрунтованість, у процесуальному плані відокремлюється від особи функціонера й стає самостійним предметом позову, а стягнення активу в дохід держави можливо незалежно від наявності кримінального провадження.
Прозорість доходів та іншого майна осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування випливає з закріпленого обов’язку декларувати свої доходи та обґрунтовувати законність їх походження. Чітка регламентація отриманих доходів, майна та фінансових зобов’язань забезпечує дотримання основних антикорупційних вимог та обмежень особами, що займають відповідальне та особливо відповідальне становище. З огляду на загальні інтереси суспільства держава здійснює контроль за прозорістю доходів та іншого майна посадових осіб. Якщо зазначені обов’язки порушуються, держава має повноваження стягнути активи в державний бюджет.
Сучасний механізм визнання активів необґрунтованими є цивілістичним правовим інструментом: держава здійснює контроль за належним користуванням майном відповідно до загальних інтересів суспільства без звинувачення посадової особи у вчиненні будь-яких правопорушень. При чому стягнення стосується лише тих активів, законність володіння якими особа не може належно обґрунтувати, тобто за звичайних обставин вона не мала б володіти ними, а тому її право не порушується.
За таких умов національна процедура цивільної конфіскації не є частиною кримінального судочинства та не має карального характеру. Вона втілює елементи цивільного права, є видом цивільно-процесуальних відносин, має превентивний і компенсаційний характер та спрямована на відшкодування шкоди, заподіяної державі, і стягнення необґрунтовано набутого майна або його вартості. Процедура конфіскації у цивільному провадженні не випливає з обвинувального вироку або процесу його ухвалення і, таким чином, не може кваліфікуватися як покарання, а в розумінні статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини є засобом контролю за користуванням майном.
Щодо специфіки законодавчого регулювання
Специфікою законодавчого регулювання цивільної конфіскації є те, що в процесуальній нормі закріплена презумпція необґрунтованості активів: суд визнає необґрунтованими активи, якщо на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті на законній підставі. Ця презумпція є спростовною – в процесі судового розгляду тягар доказування перекладається на відповідача, в якого виникає обов’язок довести законність набуття активу або спростувати зв’язок з цим активом чи його необґрунтованість. Закріплення такої спростовної презумпції доповнює обмеження та заборони (суміщення, отримання неправомірної вигоди, подарунків), встановлені законом для осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
Визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави достатнім чином забезпечене процесуальними нормами. Вони складаються із норм глави 12 ЦПК України (ст. 290– 292 ЦПК України), положень, що стосуються інстанційної і територіальної юрисдикції, складу суду (ч. 4 ст. 23, ч. 3 ст. 24, ч. 3 ст. 26, ч. 1 ст. 351, ч. 1 ст. 34 ЦПК України), особливостей доказування (ч. 2 ст. 81 ЦПК України) й оцінки доказів (ч. 4 ст. 89 ЦПК України), забезпечення доказів (ч. 4 ст. 116 ЦПК України), забезпечення позову (п. 1-1 ч. 1 ст. 150, ч. 3 ст. 151, ч. 5 ст. 153 ЦПК України), вручення судового рішення (ч. 8 ст. 272 ЦПК України).
Разом із тим наявні проблеми щодо матеріального підґрунтя при реалізації відповідного механізму. Наприклад, позов може бути поданий не лише до самого функціонера, а й до іншої фізичної чи юридичної особи. За логікою законодавця, це може мати місце тоді, коли третя особа набула у власність активи за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або якщо особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними. Очевидно, що для інституту цивільної конфіскації використані в законі формулювання «за дорученням», «право розпорядження» мають відмінний від звичного розуміння зміст. Адже, маючи намір на набуття активу через третю особу саме з метою приховання його належності, суб’єкт декларування не буде давати їй жодного формального доручення. Так само приховане володіння й користування активом, формальним власником якого суб’єкт декларування не є, не може підпадати під класичне доктринальне розуміння права розпорядження. Разом із тим, Цивільний кодекс України та інші закони не встановлюють особливостей регулювання відповідних інститутів у цілях цивільної конфіскації, при тому, що такі особливості однозначно і беззаперечно наявні. Отже, при розгляді цивільних справ про визнання необґрунтованими та стягнення в дохід держави активів функціонерів, формальними власниками яких є інші особи, суди змушені здійснювати судове тлумачення цих правових норм в залежності від особливостей відносин, які стають предметом розгляду.
Є й інші проблеми, які мають стати предметом окремого розгорнутого аналізу, дискусії, нормативного й доктринального осмислення. Саму ж процедуру визнання активів необґрунтованими й стягнення їх у дохід держави можна вважати достатньо визначеною. Основним «актором» в ній виступає прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, який подає позов від імені держави і здійснює представництво в суді. Зверненню з позовом передує робота Національного антикорупційного бюро України; від зібраних ним доказів залежить як сама можливість звернення до суду, так і успіх представленої прокурором позиції.
Які обставини підлягають з’ясуванню
Системний аналіз норм чинного законодавства свідчить про те, що при вирішенні справи за позовом про визнання активів необґрунтованими в суді з’ясуванню підлягають такі обставини:
1) чи має суб’єкт, який, за твердженням прокурора, набув необґрунтовані активи, статус особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;
2) чи поширюються на активи, про необґрунтованість яких стверджує позивач, положення «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів»;
3) чи наявний зв’язок активів, про необґрунтованість яких стверджує позивач, з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;
4) чи відбулося набуття особою активів, про необґрунтованість яких стверджує позивач, в один зі способів, передбачених п. 2 ч. 8 ст. 290 ЦПК України, а саме:
(а) особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, безпосередньо у власність,
(b) іншою фізичною або юридичною особою, якщо доведено, що
(і) таке набуття було здійснено за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або
(ii) особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними;
5) чи можливо на підставі поданих доказів встановити, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, були набуті за рахунок законних доходів;
6) чи відповідають заявлені позивачем об’єкти ознакам активу в розумінні ч. 2 ст. 290 ЦПК України в контексті різниці між їх вартістю і законними доходами особи;
7) чи є сукупність доказів позивача більш переконливою порівняно з сукупністю доказів відповідача?
Замість висновку
На кожному з етапів застосування цього алгоритму суд може зіткнутися із проблемами встановлення фактів і обставин, що, власне, й обумовлено протиправним та утаємничим характером набуття активів і наміром обійти законодавчі положення про прозорість статків. Однак у цілому така алгоритмічність дозволяє всесторонньо й комплексно підійти до дослідження відносин, які становлять предмет відповідного цивільного позову, для визначення природи активів, щодо яких стверджується про необґрунтованість.
Джерело: Юридичний вісник України
