Підемо туди — не знаючи куди. Щодо тенденцій «реформування» українського судочинства

Василь МАЛЯРЕНКО,
доктор юридичних наук,
професор, член-кореспондент
Національної академії правових наук,
Голова Верховного Суду України у відставці

Як відомо, судочинство не існує у вакуумі. Його ефективність тісно пов’язана з адвокатурою та прокуратурою, слідчими, розшуковою службою, з експертними установами та виконавчою системою. Автори реформ судочинства повинні знати це. Тож зміни в судо чинстві мають бути узгоджені в зазначених сферах.

Про ситуацію загалом

У результаті реформування на місці сваволі, судових помилок, бюрократизму, тяганини й хабарництва мають з’явитися нові процесуальні правила і процедури, які стануть прогресивними та корисними для суспільства й максимально унеможливлять названі негативні явища, а ще принесуть серйозні економічні та політичні зміни. Друге, судова реформа має бути закінченою і послідовною, вона повинна відповідати реаліям життя та запитам суспільства. Чи може похвалитися таким підходом Україна? На жаль, ні. У першу чергу звертає на себе увагу той факт, що протягом останніх 28 років жодна влада в Україні так і не здійснила не лише ґрунтовного, а навіть і поверхового дослідження в судовій та правоохоронній системах щодо проблем і явищ, які там існують, їх причини. Ініціюючи певні законопроекти, ніхто не спромігся подумати про наслідки від них. Ніхто не вважав необхідним запитати суддів про те, що треба зробити, аби правосуддя було успішнішим, а їхні пропозиції традиційно відкидаються без будь-якого обговорення.

Як видно з даних, отриманих від міжнародних структур, Україна по судочинству має найгірші показники серед інших (сусідніх) країн Європи. Європейський досвід у нас ґрунтовно не досліджується, не вивчається, до рекомендацій не прислуховуються. Підготовку законопроектів про зміни в судочинстві здійснювали декілька років різні люди, які, як правило, маловідомі суспільству, не є авторитетними, невідомо які вони мають знання та досвід. Їх законопроекти не піддавалися аналізу, не обговорювалися в наукових та громадських колах. А тому вони залежали від власного інтелекту, знань, досвіду, амбіцій, уявлень авторів цих проектів.

Реформа заради реформи

При окремих президентах України створювалися навіть цілі концепції реформування судової системи. Але далі їх затвердження справа не рухалася. До того ж, при кожній новій владі напрацьована концепція, як правило, відкидалася, бо ніхто не вважав за потрібне слідувати цій концепції. А вся суть такого «реформування» зводилася до одного — заміни одних суддів на інших, при чому в основному на тих, хто жодного разу в житті самостійно не приймав судових рішень.

Тут ігноруються базові конституційні і міжнародні правові норми щодо незалежності суддів та незамінюваності їх як фундаменту цієї незалежності. Чого варте позбавлене правової логіки, абсолютно безглузде рішення, яке не має аналогів у світі, про викидання з назви «Верховний Суд України» слова «України» і на тій основі з’явилися ілюзії про створення іншого суду, з позбавленням повноважень нічим не скомпрометованих суддів — професіоналів, які б могли працювати ще 10, а може й більше років.

Отже, виникла нова структура під назвою Верховний Суд невідомої держави. При тому не можна викреслити з історії нашої країни той факт, що протягом багатьох десятиліть Верховний Суд України забезпечував законність і правопорядок у державі, унеможливлював конфлікти, реабілітував тисячі безвинно репресованих людей тощо. І, як правило, рішення ВСУ були бездоганними. За всі останні 28 років його існування жодного його суддю не обвинуватили в якомусь злочині. Саме Верховний Суд України завдяки своєму авторитету зумів отримати в своє підпорядкування Кловський палац і привести його в належний вигляд, отримати й реконструювати інші приміщення, створити автобазу, їдальню та правову бібліотеку, а також технічно оснастити робочі місця, тобто створити всю матеріальну базу для відправлення правосуддя на найвищому рівні. І ось цей суд знищили, спричинивши колосальну шкоду і судочинству, і державі, покалічивши долі багатьох людей.

Це знищення було б зрозумілим, якби, наприклад, замість однієї системи влади створили іншу. Але система влади не змінена. Конституція говорить, що Україна продовжує бути демократичною, соціальною і правовою державою. Прихід до влади того чи іншого президента не змінює систему влади. За таких обставин знищення Верховного Суду України — це фактично акт сваволі, за який винні повинні понести відповідальність. Особливий цинізм проявляється до тих суддів ВСУ, які, незважаючи на шалений тиск, не звільнилися з посад, бо обрані пожиттєво й не бачать поки що себе у відставці. Їх позбавили повноважень здійснювати судочинство, а передбачений у таких випадках посадовий оклад не виплачують.

Знищення Верховного і вищих судів

Особливий акцент на вищих судах. Їхнє знищення ґрунтується на постулаті, що в державі має бути лише три судові інстанції: перша, апеляційна та касаційна. Це надзвичайно формальний і хибний підхід, який призведе до великої кількості невиправданих судових помилок, а ще до збільшення потоку звернень в європейські структури. Справа в тому, що в світі не існує жорсткого стандарту щодо кількості судових інстанцій. Кожна країна вирішує це завдання з урахуванням своїх особливостей. Кількість судових інстанцій залежить від рівня незалежності суддів, їх знань та досвіду, а також рівня прокуратури та адвокатури тощо. Три інстанції можливі там, де бездоганно працюють апеляційні та касаційні суди. Там, де цієї бездоганності немає, судових інстанцій має бути стільки, скільки треба для того, аби виправляти всі судові помилки.

Створення вищих судів в Україні було правильним і виправданим рішенням. У ході «реформації» фактично визнано, що без них обійтися неможливо, але з метою поміняти суддів їх перейменували на касаційні суди і ввели у Верховний Суд, створивши громіздку, складну й мало зрозумілу структуру. Можливо, я недостатньо обізнаний, але не знаю країни світу, крім України, де б у складі Верховного Суду було чотири касаційних суди і вищий над ними суд. Тобто суд у суді — це щось надто оригінальне. Слід звернути увагу, що Конституцією України не передбачено касаційних судів у складі Верховного Суду, як не передбачено і Великої Палати у Верховному Суді. Що таке Велика Палата у ВС? Це фактично друга касаційна інстанція. Саме вона є Верховним Судом. Наявність її підтверджує правильність створення свого часу вищих судів. Потрібно було лише вказати в Конституції України статус Верховного Суду України як надзвичайної касаційної інстанції, а не знищувати ВСУ та вищі суди.

Щодо оцінювання суддів

Велика увага в ході «реформування» судочинства приділена атестації суддів, їх оцінюванню. Щодо кандидатів у судді, суддів-кандидатів на переведення у більш високі інстанції це є правильним кроком. Але оцінювання, переатестація суддів, які обрані довічно, є акцією антиконституційною — це посягання на їх незалежність, це тиск на них. Постійні атестації і переатестації, оцінювання й звільнення, зміна статусу судді, перебування декількох сотень суддів найвищої кваліфікації, що усунуті від здійснення правосуддя, у підвішеному стані, вбивають правосуддя. Суддя за таких обставин не відчуває захищеності і перспективи, він боїться того, що як би він не працював, у будь-який день може бути звільнений із посади. У зв’язку з цим зростає зневага до влади, держави і правосуддя. А це веде до зростання корупційності, погіршення стану судочинства.

Із метою забезпечення судової системи повноцінними суддями, збільшення довіри до них суспільства, думаю, мають змінитися підходи до комплектування і діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Зараз це робиться безкінечно, хаотично й безсистемно, процедура відбору людей у суддівський корпус надзвичайно громіздка, а остаточне рішення влади про комплектування цієї комісії за участі іноземців загалом шокує. Бо це зневага до власного народу, недовіра до нього, підкреслення того, що серед цього народу не можна знайти чесну й сумлінну людину. Це смішне, але й сумне водночас, рішення ґрунтується на одвічній моралі українця, що «в сусіда і хата біліша, і жінка миліша, і діти розумніші» та й загалом усе краще. Коли ж закінчиться цей примітивний підхід і меншовартість. У зв’язку з цим рішенням асоціюються такі випадки в історії нашого народу. Так, згідно з «Повістю временних літ» Нестора-Літописця на зорі нашої державності на Русі був повний хаос і з метою наведення порядку були запрошені іноземці — варяги на чолі з Рюріком та іншими. Ці варяги прийшли і стали встановлювати свої порядки. В результаті цього «порядку» на 1 223 рік, тобто на рік першого приходу монголів і битви на річці Калка, за свідченням українських істориків на Русі було більше ніж 250 нікчемних «державок», які тільки та й знали, щоб чубитися між собою. Саме роздробленість була результатом правління іноземців і причиною монгольського розгрому та подальшого існування нашої землі в складі інших держав.

Другий приклад, це запрошення німців для допомоги в наведенні порядку в часи Грушевського та Скоропадського. Чим це закінчилося розумним людям відомо, а тому я не буду розповідати. Запрошення іноземців для наведення порядку в судочинстві України може закінчитися тим, що вони самі побажають стати суддями і прокурорами, губернаторами, міністрами, президентами. Бережи нас Боже від такої перспективи. Знищення Верховного Суду України та вищих судів, ускладнення процедури набору суддів, їх оцінювання й атестація, інші малозрозумілі зміни в системі правосуддя принесли жахливі результати. Довіра людей до правосуддя як була мізерною, так і залишилася такою, доступність до правосуддя теж не змінилася, потік звернень громадян до Європейського суду з прав людини залишається таким же високим, відсоток виконання судових рішень не росте, а судові процеси як тягнулися роками, так і тягнуться. У «новоствореному» Верховному Суді кількість нерозглянутих справ скорочується надто повільно. А при скороченні суддів наполовину, скоріше за все, ці багатотисячні залишки будуть лише збільшуватися.

Як видно з даних, оприлюднених на недавньому з’їзді суддів, в Україні на сьогодні понад дві тисячі вакансій суддів, тобто майже кожне трете місце вакантне. При цьому судді продовжують масово звільнятися з посад. Через відсутність суддів паралізована робота 16 судів, а в 123 судах працює менше половини складу суддів. При цьому Вища кваліфікаційна комісія суддів безкінечно «оновлюється», переводиться з одного статусу в інший. Повторюю, нинішній стан невизначеності та заформалізованості, громіздка процедура відбору кандидатів у судді фактично паралізують процес оновлення суддівського корпусу, — оце і є результат «реформи».

У той же час у підвішеному стані, стані відсторонення від здійснення суддівських повноважень перебуває велика кількість висококваліфікованих нічим не опорочених суддів — професіоналів Верховного Суду України та трьох вищих судів України. А вже скоро до них добавляться ті судді Верховного Суду, що не потраплять у число ста визначених новим законом. Що характерно, законодавець робить вигляд, що цих суддів не існує і тому долю їх вирішувати не поспішає. Не поспішає він вирішувати й долю тих суддів, які відпрацювали п’ять років, показали себе здібними здійснювати правосуддя в статусі обраних пожиттєво та тих кандидатів у судді, що пройшли навчання в Національній школі суддів України.

Замість висновку

Аналіз тих змін, які здійснюються в судочинстві України, свідчить про те, що всі вони відбуваються спонтанно, непослідовно і хаотично. Один суд створює, інший їх знищує, один суддів набирає, інший їх виганяє. Один каже треба двісті суддів для повноцінного щастя, другий заперечує — ні, тільки сто. І ніхто нікого не слухає, не вивчає, не досліджує, не прогнозує. При тому ніхто не хоче бачити скалічених доль сотень і тисяч людей. І це робиться в європейській, демократичній, правовій державі.

У той же час у світі накопичений величезний досвід покращення судочинства. Є мирові судді, є відновне правосуддя, є третейське судочинство, є багато варіантів позасудового залагодження конфліктів тощо. Але в Україні весь цей досвід ігнорується. Натомість все «реформування» зводиться до заміни людей й ускладнення процедури заповнення вакансій. Але, як свідчить той же світовий досвід, шляхом заміни людей не можна, як казав один кіногерой, «зробити ніжку маленькою, а душу великою». Зміну на краще може забезпечити лише зміна системи влади й економіки. У світі існує дві системи влади й економіки: інклюзивна й екстрактивна. При інклюзивній системі всі інститути влади та економіки спрямовуються на забезпечення інтересів більшості населення в державі. При екстрактивній системі влади, навпаки, всі інститути влади й економіки спрямовуються на забезпечення інтересів меншості населення. Наразі в Україні створена екстрактивна система влади й економіки, спрямована на забезпечення інтересів невеликої кількості олігархічних кланів, які тримають у руках всю економіку і владні структури. За таких обставин можна змінювати президентів, прем’єрів, прокурорів, суддів навіть кожен день, але нічого на краще не зміниться. Бо олігархат не зацікавлений у таких змінах.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути