Солодка недоторканність

Вікторія ПТАШНИК, народний депутат VIII скликання

Депутатська недоторканність із інструменту, який мав би захищати депутата від політичних переслідувань та надавати можливість спокійно реалізовувати свої повноваження, в Україні перетворилася на інструмент захисту власного бізнесу та бізнесів своїх покровителів.

Мабуть, ви неодноразово бачили появу вивісок приймальні депутата в незвичних та важкодоступних для звичайного громадянина місцях. Переслідуючи явно іншу мету, аніж прийом громадян, народні обранці звикли розміщувати свої «приймальні» в потрібних об’єктах, захищаючи їх тим самим від можливих обшуків. Просування своїх людей на посади, подача «необхідних» законопроектів, блокування непотрібних для себе ініціатив, різноманітні дії в конфлікті інтересів, відправлення замовних депутатських запитів — це лише частина прикладів звичної вже поведінки, яка б не була такою поширеною за умови відсутності абсолютного характеру депутатської недоторканності.

У минулому скликанні я неодноразово бачила, як депутати уникали голосування за зняття недоторканності зі своїх колег та надання можливості розпочати повноцінне слідство правоохоронним органам. Не на камеру вони пояснювали: «А навіщо це мені, завтра подадуть таке ж подання проти мене». Саме тому я прийняла для себе рішення голосувати за абсолютно всі подання про зняття недоторканності (включаючи затримання та арешти), що будуть надходити у ВРУ, незважаючи на особу депутата. Більше того, зрозумівши, що депутатську недоторканність в Україні ніколи не приведуть до нормального вигляду й навряд чи запровадять функціональний імунітет, прийняла для себе рішення підтримувати скасування недоторканності навіть у повній її формі.

Напевно, ви пам’ятаєте, як на кожних виборах усі політичні сили обіцяли скасувати депутатську недоторканність, як тільки прийдуть до парламенту. Найбільш щирими для мене виглядали обіцянки тих, хто раніше ніколи не був у парламенті та не відчув на собі смак недоторканності. Ніколи не користувалися імунітетом, тому навряд чи будуть триматися за нього. Але, як виявилося, з цього міркування є виняток. Так, найбільшим розчаруванням наразі для мене стали депутати — вчорашні активісти.

Одним із перших голосувань ВРУ ІХ скликання, куди зайшло так багато нових людей, стало внесення змін до Конституції України та скасування депутатської недоторканності. «Ми обіцяли — ми зробили», — хвалилися депутати від найбільшої парламентської фракції «Слуга народу».

Але, щоб справді відмовитися від недоторканності, внести зміни до Конституції України недостатньо, адже норми про особливий порядок порушення кримінальних справ проти депутатів, затримання та арешт передбачені і в Кримінальному процесуальному кодексі України, і в Законі «Про Регламент Верховної Ради України».

Під тиском ЗМІ та деяких депутатів, що не входять у монобільшість, слуги народу подали відповідні зміни, начебто з метою приведення законодавства у відповідність до раніше проголосованих змін до Конституції України. Першим автором законопроекту виступила колишня активістка, а нині депутатка — «слуга народу» Галина Янченко, яка з парламентської трибуни пафосно розказувала про «завершення епохи небожителів, які мають право порушувати закон» після прийняття ініційованого нею законопроекту № 2237.

Що ж маємо насправді в проголосованому нещодавно законі? Насправді, там запроваджується видозмінена форма депутатської недоторканності. Так, Головне науково-експертне управління ВРУ у своєму висновку зазначає «про надмірну роль Генерального прокурора (виконувача обов’язків Генерального прокурора) у здійсненні досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених народним депутатом України. Адже фактично від волі однієї особи (Генерального прокурора (виконувача обов’язків Генерального прокурора)) залежатиме, чи розпочнеться досудове розслідування певного кримінального правопорушення, вчиненого народним депутатом України, оскільки саме він вноситиме відомості, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення народним депутатом України, до Єдиного реєстру досудових розслідувань…».

Для проведення слідчих дій стосовно народного депутата, що потребують дозволу слідчого судді, необхідне буде також погодження Генерального прокурора України. Зокрема, йдеться про затримання, обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою чи домашнього арешту, обшук, порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тощо. Більше того, такі клопотання тепер потрібно буде ще й розглядати за обов’язкової участі народного депутата України. Як заблокувати слідство народному депутату, напевно, пояснювати не треба? Тепер буде достатньо просто не з’явитися на розгляд відповідного клопотання, придумавши поважну причину (захворів, мав зустріч із виборцями, поїхав в інший населений пункт для здійснення депутатських повноважень тощо).

Відверто розсмішила й норма про можливість затримання народного депутата без дозволу слідчого судді, погодженого Генеральним прокурором, лише в разі, якщо народного депутата застали під час вчинення або безпосередньо після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, пов’язаного із застосуванням насильства. Норма сформульована таким чином, що, по-перше, відповідне затримання може здійснювати тільки «орган або посадова особа» (що виключає можливість затримання народного депутата, який, наприклад, завдає тяжкі тілесні ушкодження, звичайним громадянином), по-друге, затримання можливо здійснити тільки якщо народний депутат вчиняє тяжкий чи особливо тяжкий злочин, пов’язаний із застосуванням насильства. Думаю, не варто зайвий раз нагадувати, що існує купа злочинів, не пов’язаних із насильством, які можуть вчиняти депутати.

Та справжньою «вишенькою на торті» в цьому плані стала норма про виключення юридичної відповідальності народного депутата при здійсненні ним депутатських повноважень. Уже уявляю, скільки спорів виникне навколо трактування даного формулювання «при здійсненні депутатських повноважень». Але, скоріше за все, прийдуть до того, що депутат здійснює свої повноваження протягом усієї каденції, на яку обраний.

Згадане Головне науково-експертне управління ВРУ в своєму висновку чітко зазначає, що законопроект «містить значні корупційні ризики та загалом може призвести до неможливості притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України, навіть за вчинення злочину, жодним чином не пов’язаного зі здійсненням його повноважень». Цікаво, що антикорупційний комітет ВРУ корупційних ризиків у законопроекті не побачив, навіть після аналізу висновку ГНЕУ.

То про який індемнітет говорить перший автор цього закону Галина Янченко? Хіба йдеться про свободу висловлювань у парламенті, чи про відсутність відповідальності за голосування? Ні, проаналізувавши прийнятий закон можна з упевненістю сказати, що мова про абсолютний імунітет народного депутата, владу над яким тепер матиме одна особа в державі — Генеральний прокурор, який зможе вирішувати, щодо кого з народних депутатів давати хід розслідуванню, а кого варто «захистити».

Шкода, що, набувши депутатський мандат, активісти так швидко забувають, які ідеї відстоювали до свого парламентського життя, й починають цинічно брехати, використовуючи парламентську трибуну. Невже вважають, що «свій» Генеральний прокурор забезпечить баланс і справедливість розслідувань та те, що подібних змін потребує політична доцільність?

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути