Думка експерта
Права людини потребують захисту і після її смерті
Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор
Анатолій МУСІЄНКО, доцент, кандидат юридичних наук
Те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються «найвищою соціальною цінністю», знає кожен. Але відомо й про жалюгідний рівень соціального та медичного забезпечення в Україні, постійні розмови з приводу реформування охорони здоров’я, масову торгівлю «за європейськими цінами» фальсифікованими лікарськими засобами тощо. Очевидним є й те, що зі смертю людини її майнові та немайнові права потребують особливого захисту, водночас звичними стали скандальні повідомлення про незаконні вилучення в медичних закладах органів і тканин з тіл померлих, злочинна комерціалізація відносин, пов’язаних із похоронною справою та багато інших національних реалій, які є фактами нехтування правом людини на гідну смерть та належне ставлення до її тіла.
Насамперед належна медична допомога
Слід зазначити, що проблема гарантування права людини на гідну смерть насамперед пов’язана із забезпеченням її належною медичною допомогою. Особливо це стосується невиліковних хворих у термінальній стадії, коли людині можна допомогти лише шляхом полегшення її страждань. А оскільки часи, коли рівень розвитку медицини це унеможливлював і, як наслідок, практикували еутаназію, тобто навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань, минули, то сучасне законодавство більшості розвинених країн її забороняє. А для забезпечення права людини на гідну смерть стрімко розвивається новітня медична галузь — паліативна медицина, настанови якої орієнтують на ствердження права на життя і визнання смерті природним процесом. Вона спрямована, насамперед, на необхідність забезпечення зменшення болю та інших негативних симптомів, а також на поєднання психологічних і духовних аспектів догляду за хворими, а тому й пропонує систему заходів підтримки прагнення хворих жити активним життям до кінця, що частково сприяє і їхньому одужанню. Паліативна допомога надається у спеціальних медичних установах — хоспісах, розвиток яких, забезпечення їх правовою та фінансовою підтримкою, сприяли б її доступності. Водночас розширення можливостей трансплантації анатомічних матеріалів та комерціалізація медичних послуг і, зокрема, потреба для цього в донорських органах, виявляє велику кількість прихильників саме еутаназії.
Належне ставлення до тіла померлого
Слід констатувати, що в загальних рисах питання, пов’язані з похованням та вилученням після смерті людини її органів та тканин з метою їхньої трансплантації регламентовані Законом «Про поховання та похоронну справу», згідно з яким «усі громадяни мають право на поховання їхнього тіла та волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті» (ст. 6). Таке волевиявлення визначається як «бажання, висловлене в усній (у присутності свідків) або в письмовій формі, завіреній в установленому законодавством порядку» (ст. 2). Воно може полягати у: згоді чи незгоді на проведення патолого-анатомічного розтину й вилучення органів та/або тканин тіла; побажанні бути похованим у певному місці, за певними звичаями, поруч з певними раніше померлими особами чи бути підданим кремації; дорученні виконати своє волевиявлення певній особі тощо (ст. 6).
Проте аналіз цих положень дає підстави для серйозних роздумів. Зокрема те, що «всі громадяни мають право на поховання їхнього тіла» на перший погляд є закономірним і правильним. Та все ж постає питання, якщо «людина є найвищою соціальною цінністю», то з урахуванням цього вона повинна була б мати право не просто «на поховання”, а «на гідне поховання». Крім того, за буквального тлумачення цієї норми право на поховання їхнього тіла мають лише громадяни, а іноземці та особи без громадянства — ні, що суперечить фактичному стану справ.
Що ж до права на «волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті», то за буквального тлумачення цієї норми, права на належне ставлення до неї та її тіла після смерті людина не має. Вона має лише право на «волевиявлення», тобто побажання, про належне ставлення до її тіла.
Важливим є й те, що процедурні питання пов’язані з реалізацією цього права людини і, зокрема, щодо патологоанатомічного розтину її тіла та вилучення органів та/або тканин тіла після смерті, крім того, що таке волевиявлення має бути «висловлене в усній (у присутності свідків) або письмовій формі, завіреній в установленому законодавством порядку», по суті залишаються поза правовою регламентацією.
А про це свідчать такі обставини: 1) таке належним чином оформлене волевиявлення, обов’язкова наявність якого чинним законодавством не передбачена, із зрозумілих причин, як правило, відсутнє; 2) якщо згідно з ч. 4 ст. 6 закону «дії щодо тіла померлого повинні здійснюватися в повній відповідності з волевиявленням померлого, якщо не виникли обставини, за яких його виконання неможливе», то питання, які це обставини і яким чином їх настання має офіційно підтверджуватися, не визначене; 3) якщо згідно з ч. 5 ст. 6 закону «в разі, якщо відсутнє волевиявлення померлого, вилучення органів та/або тканин тіла здійснюється з дозволу чоловіка (дружини), близьких родичів або іншої особи, яка взяла на себе зобов’язання поховати померлого та має відповідне свідоцтво про смерть», то процедура документування та отримання волевиявлення зазначених осіб також не визначена; 4) якщо згідно з ч. 2 ст. 6 закону контроль за виконанням волевиявлення громадян про належне ставлення до їхнього тіла після смерті щодо згоди на проведення патолого-анатомічного розтину й вилучення органів та/або тканин тіла покладено на відповідні органи виконавчої влади та місцевого самоврядування у межах їхніх повноважень, то виявляється, що крім цієї декларативної норми, будь-які процесуальні правила щодо форм та процедури такого контролю не визначені. Не випадково, що такий контроль фактично й не здійснюється.
Що ж до приватного контролю зацікавлених осіб у цих питаннях, то він неможливий взагалі, оскільки згідно з п. 1.5. Додатку № 2 до «Правил проведення судово-медичної експертизи (дослідження) трупів в бюро судово-медичної експертизи» допуск родичів та інших осіб до трупосховища і кімнати, в якій проводиться туалет та одягання трупа, заборонений.
Усе це дає підстави для висновку, що реалізація волевиявлення особи на належне ставлення до її тіла після смерті забезпечується лише морально-етичними орієнтирами осіб, які здійснюють цю діяльність, що є надто ненадійним його засобом. Саме тому правова регламентація зазначених відносин потребує негайного приведення її у відповідність з Конституцією та Основами законодавства про охорону здоров’я, а чинна практика, яка фактично склалася щодо контролю за їх ходом, яка хоча й спирається на певні етичні пояснення, все ж має бути змінена.
Вилучення органів і тканин повинне бути під контролем
Особливої уваги заслуговують і правові та організаційні аспекти проблеми вилучення донорських органів. Як відомо, у світовій практиці трансплантології проблема ця не нова. Не випадково згідно з ч. 3 ст. 28 Конституції «жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам». А за таких обставин згоду на вилучення донорських органів як за життя, так і після смерті, може надати лише кожен особисто. Саме тому згідно чинного законодавства в Україні діє «презумпція незгоди», тобто за відсутності належно оформленої персональної згоди на це відповідної особи, вилучення її органів для донорських потреб є недопустимим, а передавання цього права будь-кому, в тому числі й родичам, Конституцією не передбачене.
Проте з метою обійти ці конституційні принципи, ч. 5 ст. 6 закону передбачено, що в разі, якщо відсутнє волевиявлення померлого, вилучення органів та/або тканин тіла здійснюється з дозволу чоловіка (дружини), близьких родичів або іншої особи, яка взяла на себе зобов’язання поховати померлого й має відповідне свідоцтво про смерть. Більше того, розвиток трансплантології та почасти злочинна її комерціалізація підштовхують до активізації дій зацікавлених осіб, які обґрунтовуючи свою позицію зрозумілою потребою «покращення ситуації з донорським матеріалом», виступають із пропозицією заміни «з практичних міркувань» презумпції незгоди на презумпцію згоди, що, нібито, «відповідає духовній та громадській ментальності нашого суспільства».
Саме такі підходи пропагує МОЗ України, обґрунтовуючи їх тим, що позиція, згідно з якою після констатації факту смерті мозку лише найближчі родичі донора можуть дозволити приймати рішення, забирати орган у померлого, чи ні, є «не зовсім гуманною». Зокрема, «піклуючись про родичів донора», чиновники МОЗ пояснюють, що «це морально важко: уявіть, батькам щойно повідомили страшну новину про те, що вони втратили сина чи доньку, і їм потрібно в такому стані приймати рішення — погоджуватися на донорство органів, чи не погоджуватися. Якщо ж врахувати, що в цьому стані їм ще потрібно заповнити ряд документів, то донори, як правило, до цього не доживають». Тобто, на їх думку «гуманнішим» було б, аби доля тіла померлого покладалася виключно на розсуд трансплантологів. А що стосується відповідності цих пропозицій духовній та громадській ментальності суспільства, то перш ніж її оцінювати, з цього приводу варто було б спочатку провести хоча б якесь консультативне опитування громадян, не забуваючи при цьому, що серед них є й такі, що готові «з гуманних міркувань» продавати людей і на корм собакам, підтвердженням чому є події на сході України.
І хоча в світовій практиці застосовуються обидва варіанти отримання згоди на вилучення анатомічного матеріалу, «презумпція незгоди», що передбачена національним законодавством, є виправданою як з урахуванням норм Конституції, так і права особи на належне ставлення до її тіла після смерті. Заміна ж її на «презумпцію згоди» в умовах сучасної моральної кризи в українському суспільстві та процвітання «чорної транснаціональної трансплантології», не сприятиме підвищенню довіри до цих правовідносин, а лише погіршуватиме в них криміногенну ситуацію. Отже, єдине, що заслуговує на увагу в цих ініціативах МОЗ, це організація завчасного отримання в осіб добровільної згоди на використання їхніх органів для трансплантації після їх смерті. А те, що таку згоду отримати непросто, то, можливо, це ще й тому, що для цього докладаються недостатні зусилля, а умови, на яких вона могла б бути отримана, вигідні лише для ініціаторів цих процесів.
От тому духовній ментальності суспільства більше відповідало б, з одного боку, збереження «презумпції незгоди», а з іншого — запровадження відповідної процедури й умов отримання такої добровільної згоди та механізму державного й приватного контролю за належною її реалізацією. Саме з метою такого вдосконалення правового регулювання цих відносин 17.05.2018 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині». Зокрема, згідно з його ст. 16 «у разі, якщо померла особа не висловила за життя своєї згоди або незгоди на посмертне донорство, не визначила свого повноважного представника, що встановлено трансплант-координатором згідно з даними Єдиної державної інформаційної системи трансплантації, згода на вилучення анатомічних матеріалів для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів з тіла такої особи після визначення її стану як незворотна смерть відповідно до закону запитується трансплант-координатором особисто в другого з подружжя або в одного з близьких родичів цієї особи (діти, батьки, рідні брати та сестри)».
Однак, згідно з п. 11 цієї статті в разі відсутності другого з подружжя або близьких родичів згода на вилучення анатомічних матеріалів для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів з тіла померлого запитується в особи, яка зобов’язалася його поховати. В зв’язку з цим виникає питання: чому в разі, якщо померла особа не висловила за життя своєї згоди або незгоди на посмертне донорство та не визначила свого повноважного представника, згоду на вилучення має давати стороння особа, яка з тілом померлого може поводитися як із власним майном? Адже в ідеальному варіанті за наявності «презумпції незгоди» це питання ні подружжя, ні близькі родичі вирішувати не вправі, не кажучи вже про особу, яка зобов’язалася поховати потенційного донора. Тобто, така норма наявність задекларованої «презумпції незгоди» ставить під сумнів, що не тільки не посилює захист прав людини при вилученні донорських органів і тканин, а й може сприяти реалізації при цьому злочинних намірів.
Висновки
З урахуванням викладеного слід визнати, що: 1) пропаганда еутаназії є неетичною та суперечить Конституції і законодавству України й має бути заборонена, а як її альтернатива заслуговує підтримки пропаганда та розвиток паліативної медицини; 2) конституційний принцип, згідно з яким кожен має право на повагу до його гідності, стосується кожного як за життя, так і після смерті; 3) конструкція ст. 6 Закону «Про поховання та похоронну справу», згідно з якою «всі громадяни мають право на поховання їхнього тіла», потребує уточнення і має бути сформульована так: «кожен має право на гідне поховання його тіла»; 4) з конструкції цієї статті, згідно з якою «усі громадяни мають право на… волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті» слова «на… волевиявлення» потрібно вилучити; 5) згідно з настановами Конституції лише кожен особисто у визначений законом спосіб може висловити своє волевиявлення й щодо особливого ставлення до його тіла як за життя, так і після смерті, в тому числі: на вилучення донорських органів; згоду чи незгоду на проведення патолого-анатомічного розтину; згоду чи незгоду на вилучення органів та/або тканин тіла чи вчинити будь-яке інше доручення, що не суперечить законодавству; 6) потреби в донорських органах і тканинах, а відповідно їх вилучення для трансплантації, як за життя, так і після смерті потенційних донорів, потребують вироблення належної правової процедури завчасного отримання на це їхньої згоди за умови досягнення ними повноліття; 7) зазначені відносини потребують запровадження відповідних механізмів та державного чи приватного контролю за належною їх реалізацією й дотриманням у їх ході принципу верховенства права.
Джерело: Юридичний вісник України
