Право людини на опір гнобленню: історико-правова генеза

Валентин Головченко, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

В енциклопедичних джерелах і політичній філософії право на спротив гнобленню, право на революцію — це особливе політичне право громадян будь-якими засобами, навіть шляхом збройної боротьби, захищати свої права і свободи від узурпаторів влади. Воно є природним правом людини і потребує підтвердження нормами позитивного права. Таке право, як радикальна форма повалення тоталітарних режимів правління, в чинних конституціях сучасних держав не завжди визначається чітко. І це можна пояснити. Адже конституції пишуть не народи, а представники політичних сил.

У Преамбулі Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (далі — Декларація), зазначено: «Беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань та будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення». Тобто Декларація підтверджує право не лише народу, а й кожної окремої людини на повстання проти тиранії і гноблення. І це дуже суттєво, оскільки в разі повстання проти гноблення можновладці намагаються визнавати окрему людину або групу людей, які виступають проти узурпації державної влади і гноблення власного народу, як звичайних кримінальних злочинців.

Історія ідеї права на опір гнобленню

В історичній ретроспективі «горючим матеріалом», тобто причиною для масових заворушень і протестів, була практика деспотичного правління. Деспотіями були Римська, Візантійська, Російська та Османська імперії, Китай, Золота Орда, монархії близького й середнього сходу всіх часів (Єгипет, Вавілон та інші). Видатні мислителі різних епох і держав добре усвідомлювали антигуманну природу гноблення людини й наполегливо шукали способи її усунення. Обґрунтування ідеї опору народу проти гноблення і тиранії правителів беруть свій початок із стародавніх часів, про що згадується навіть у релігійних кодексах. Дослідженням даної теми присвятили свої твори, зокрема, Платон, Сократ, Марк Тулій Цицерон, Лукрецій Кар, Фома Аквинський, Л. Дюгі, Хуан де Мариана, Гуго Гроцій, Ж. Ж. Руссо, Джон Локк, Томас Гоббс, Ш. Л. Монтескьє, І. Бентам та інші представники науки політико-правових вчень. Фактично всі вони були прихильниками права народу на опір гнобленню. Противником права на спротив гнобленню був І. Кант, який вважав, що спротив народу знищує весь законний устрій держави.

Перші згадки щодо припустимості загальнонародного опору наказам правителя можна також знайти в Біблії — Книзі Естери, що є частиною Старого заповіту, і яка була написана між 460 та 350 роками до нашої ери. За цією біблейською історією саме через Естеру, єдиним бажанням якої був порятунок свого народу, Бог визволив єврейський народ. Згідно з біблейським текстом персидський правитель Артиксеркс видає наказ про винищення єврейського народу. Згодом він змінює своє рішення, однак, не маючи правових підстав для скасування попереднього наказу, правитель видає новий, відповідно до якого єврейський народ має право чинити опір будь-кому, хто вчинятиме стосовно нього агресивні дії. Унаслідок цього було вбито весь каральний загін персів. Тим самим була зафіксована можливість легальної протидії зловживанням правителів (Біблія, Книга Естери (3–9).

Отже, ідея спротиву деспотичним методам державного правління засобами повстань і заворушень виникла ще в Середньовіччі. Відтоді видатні постаті Франції, Німеччини, США, Англії досліджували її десятиліттями, дослідження триває аж до новітнього часу. Тема демократії, захисту прав людини в цих дослідженнях відігравала й відіграє провідну роль.

Пилип Орлик у своєму зверненні до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України» зазначав, що «московський двір належить вважати за узурпатора України», а «народ завжди має право протестувати проти гніту задля поновлення своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». На його думку, «міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам» (Пилип Орлик. — Вивід прав України).

У ХVI столітті після Варфоломіївської ночі у памфлеті Vindiciae contra tyrannos (Едінбург, 1579 р.) протестантські письменники чітко й відверто висловилися на користь права на повстання: «Якщо тиран настільки сильний, що його можна повалити лише силою зброї, представники народу можуть спонукати людей взяти зброю і вжити будь-який вид сили або хитрощі проти нього».

Відомий юрист (суддя, вчений, письменник, громадський діяч) А. Ф. Коні у кандидатській роботі «Про право необхідної оборони» дійшов висновку, що «народ, влада якого прагне порушувати його державний устрій, має в силу правової підстави необхідної оборони право на революцію, право на повстання» (Кони А. Ф. О праве необходимой обороны: приложение к Московским университетским известиям. — М., 1865. — Т.1).

Дана проблема залишається актуальною й у сучасний період. В Україні її досліджували такі відомі вчені-юристи, як С. П. Погребняк, М. І. Скриголюк, В. В. Джунь, В. Ф. Сіренко, Б. В. Бабин, В. В. Головченко, Д. М. Зборошенко, О. О. Уварова та інші. Лейтмотивом і наслідком досліджень є обґрунтований висновок, що деспотична форма правління, узурпація влади є протиправним явищем, таким, що суперечить фундаментальним принципам міжнародного права.

Правові підстави

У новітній час право на опір гнобленню набуло не лише теоретичного і декларативного, але й законодавчого значення. Перевіреним історією й дієвим механізмом правового захисту народного суверинітету є відкликання влади самим народом — джерелом і носієм цієї влади. Якщо зміна узурпованої влади таким шляхом не відбувається, а влада ігнорує законні мирні акції протидії, то народ набуває право на спротив такій владі шляхом повстання. ООН визнала правомірним повстання за таких умов: наявність у державі, де відбувається повстання, тиранії і гноблення; наявність у повстанців спеціальної мети у вигляді усунення тиранії і гноблення; відсутність у правовій системі держави ефективних і доступних для народу правових засобів усунення гноблення шляхом судового захисту. Право народу на повстання в літературі розглядається як еквівалент конституційного права на необхідну оборону, крайній захід (ultimaratio), до якого звертаються в разі неможливості захистити свої права за допомогою інших механізмів, що реалізуються в нормальних умовах за наявності демократичного режиму.

Там, де закінчується закон, там починаються зловживання, гноблення людини, корупція, порушення людських прав. Якщо хтось із можновладців зловживає наданою йому народом владою, використовує її у власних інтересах та застосовує силу проти повсталих громадян, то після цього така особа перестає бути посадовцем і йому можна чинити спротив, як і будь-якій іншій людині, яка посягає на права іншого (Локк Джон. Соч. в 3 т. — М.: Мысль, 1988. — Т. 2. — С. 378–379, 383).

У Декларації незалежності США 1776 року право на опір гнобленню прямо пов’язане з відносинами народу з власним урядом. Там сказано: «… якщо довга низка зловживань і узурпацій, що незмінно переслідують одну й ту саму мету, виявляє намір зрадити цей народ до влади необмеженого деспотизму, то він не лише має право, а й зобов’язаний повалити такий уряд і на майбутнє довірити свою безпеку іншій охороні». У статті 2 Французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року як складової частини Конституції Франції сказано, що метою будь-якого політичного союзу є забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. Цими правами є свобода, власність, безпека та опір гнобленню.

Статтею 20 Основного закону ФРН передбачено: «Усі німці мають право на спротив кожному, хто спробує усунути цей (конституційний) устрій, якщо інші засоби неможливі». Право народу на опір гнобленню закріплено конституціями Греції, Португалії, Словаччини, Чехії, Перу, Литви, Естонії тощо.

Конституція України — не виняток

У Конституції України також є достатньо норм, що гарантують реалізацію права людини на опір гнобленню. Щоб мати уявлення про це право, слід з’ясувати дві його складові: що є гнобленням і що таке опір гнобленню. Тлумачні словники розкривають поняття «гноблення» як обмеження чиїхось прав і свобод, інтересів, утискання, приголомшення, експлуатація, бідність. Це все те, що спричиняє пригнічений стан людини, гнітить її (наприклад, викликає суїцидальні настрої) тощо. «Пригнічений» означає той, хто зазнає соціального, класового, національного, релігійного або іншого гніту, гноблення; пригнічений, ослаблений у рості, розвитку, стримуваний, придушений. Головним підґрунтям, що визначає стан гноблення, є матеріальне і духовне становище громадян у суспільстві. Як зазначав другий Президент України Л. Д. Кучма, «бідність визначається як неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу… Бідність (в Україні)… перетворилася на один із найважливіших чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, погіршення стану здоров’я та зростання смертності і процесів депопуляції (Кучма Л. Д. — Газета «Голос України», 2000 р., 25 жовтня). В умовах будь-якої тоталітарної держави спостерігається обмеження або навіть припинення фундаментальних суб’єктивних прав людини. Політичний вибір у тоталітарній державі — справа абсурдна, адже переважна більшість населення навіть не уявляє, що таке вибір і кого чи що слід обирати. Влада тоталітарної держави створює закони, виконувати які зобов’язані всі люди, крім самої влади. Народ, загнаний у такі політичні та економічно-матеріальні умови, має право на боротьбу з гнобленням. Конституція України через конкретні положення окремих статей закріпила таке право народу — це статті 27, 34,39, 48, 55. Конституційно-правовими формами можуть бути страйки, мітинги, пікети, наметові містечки, демонстрації, петиції, референдуми, маніфестації, судові позови, громадська непокора, інтифада, бойкот виборів, листівки, фронти опору тощо. Практично всі ці організаційні способи опору дозволено чинною Конституцією України. Суд може обмежити їх в інтересах національної безпеки та громадського порядку. Але загроза національній безпеці та громадському порядку має бути реальною, а не уявною. Соціальна, правова і політична ситуації в Україні упродовж кількох років перед лютим 2014 років за наведеними критеріями мали ознаки узурпації влади і гноблення народу. Це було підставою для Революції Гідності. Очевидним став факт (de fakto) легалізації революції в Україні у грудні 2004 та 2014 роках.

Оскільки масові акції і повстання як крайні заходи захисту демократії і прав людини визнаються світовим співтовариством правомірними способами вирішення проблем у конкретних обставинах місця та часу їх вчинення, то дії учасників у таких акціях не можуть вважатися злочином, оскільки право на повстання є природним правом людини і воно реалізується не з метою повалення чи насильницької зміни конституційного ладу, а з метою його збереження. Унаслідок крайньої необхідності та природного права людини на опір гнобленню революційні дії піддаються декриміналізації (кримінально-правовій інфляції). Масова участь людей у повстанні перевищує обсяг можливого їх покарання.

Зрозуміло, що заради обережності немає потреби влаштовувати необґрунтовані заворушення через маловажні та тимчасові причини. Але якщо досить довга низка зловживань і узурпацій реально загрожують щастю й безпеці народу, то він має природне право на спротив і самозахист. При цьому слід мати на увазі, що під виглядом боротьби за права людини можлива політична мімікрія, коли, маніпулюючи складнощами життя, дехто з політиків прагне в будь-який спосіб сформувати таку систему поглядів і переконань співвітчизників, які б цілком відповідали установкам самих маніпуляторів.

Як носій суверенітету і єдине джерело влади народ може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на Всеукраїнському референдумі. Таку правову позицію висловив Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України (справа No 6-рп від 05.10.2005 року). У пункті 4.4 мотивувальної частини Рішення йдеться про заборону узурпації належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. У результативній частині рішення є імперативний припис: «Тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України».

Висновки

Результати аналізу міжнародних правових актів, Конституції України, конституцій інших держав, історико-правових, політико-правових, соціологічних та плебсологічних підходів до пізнання права народу на опір гнобленню як феномену конституційно-правової реальності, є підставою для визнання такого права ефективною гарантією забезпечення народного і державного суверенітету. Право людини на опір гнобленню є наслідком багатовікової боротьби людей різних континентів за свої права і свободи, воно легалізує право конкретного народу в конкретний час, за конкретних підстав чинити опір деспотичній владі і будь-яким спробам узурпації влади з метою захисту або поновлення конституційного ладу. Право на опір гнобленню є природним правом людини, воно реалізується не з метою повалення чи насильницької зміни конституційного ладу, а задля його збереження.

Не можуть бути підставою для масових протестів маніпулятивні заклики так званих політичних еліт (квазіеліт), їх популістичні гасла-обіцянки, в основу яких закладено приховані політичні і приватні інтереси.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути