Connect with us

Думка експерта

Право — це не правила, встановлені органами влади, а повноваження особи

Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор

Одним із неодмінних правил юридичної мови, які випливають ще з настанов Арістотеля, є те, що перш ніж розпочинати дискусію, спочатку потрібно дійти згоди щодо використовуваних у ній понять, щоб кожен з її учасників розумів їх однаково. А оскільки, як відомо, кожне нове покоління дивиться на світ «новими очима», то це й зумовлює постійну актуальність проблеми адекватності відображення «побаченого» як свідомістю людини, так і мовними засобами.

Якість понятійно-категоріального апарату

І саме тому однією з найважливіших вимог методології правовідносин є вимога належної якості їхнього понятійно-категоріального апарату. А в умовах докорінної зміни правової системи, це питання мало б набути політичної ваги. Проте фактичний стан і процедури, і результатів правотворчої діяльності в Україні дають підстави для висновку, що так не сталося. Як наслідок, на сьогодні її правова система, яка формувалася під авторитарним впливом інших систем, відзначається насамперед багатозначністю, а відтак й заплутаністю змісту її категорій, що насамперед стосується категорії «право».

Зрозуміло, що зумовлене це й іншими причинами. Адже в умовах, коли починаючи з опублікованого в 1848 році Маніфесту комуністичної партії, який був першим її програмним документом, юридичних неофітів переконували в тому, що право — це висловлена у формі закону воля панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя, а згодом, що право — це система встановлених і охоронюваних державою загальнообов’язкових, формально визначених норм, якими регламентовані суспільні відносини, то саме на таких уявленнях і формувалося офіційне національне праворозуміння, яке було характерним для так званої романо-германської правової системи.

І хоча «інакомислячі» завжди були й серед юристів, але оскільки саме вони, як ніхто інший, засвоювали те, що радянська ідеологія вільнодумства не допускала, а правові норми охороняються державою, і тому їх аналіз міг бути розцінений, а часто й розцінювався, як їх критика, що зумовлювало відповідні заходи «соціального захисту», то ці обставини науковим дискусіям з приводу якості вказаних норм не сприяли. От тому, хоча в цей час і функціонували інші правові системи, в тому числі й система загального (природного) права, в якій уявлення про зміст категорії «право» було іншим, проте, як відомо, одним із завдань радянської науки була нищівна критика будь-яких «нерадянських наук». А тому вказане завдання «успішно виконувалося» без серйозного вникнення в їхню суть.

Легістське та юридичне праворозуміння

Що ж до особистих уявлень про зміст вказаної категорії окремих людей, то вони, як відомо, зумовлені їхньою світоглядною позицією, якою визначається і їхнє праворозуміння, найпоширенішими видами якого є легістське (від lex — закон) та юридичне (від jus — право). Зокрема, легістське праворозуміння, базується на визнанні правом лише того, що є офіційно висловленими примусово-обов’язковими веліннями держави, якими вона підпорядковує всі сфери суспільного життя. За такого підходу, іменуючи зазначені веління позитивним правом, закон, як їх форма, відривається від їхньої правової сутності й тлумачиться як продукт волі держави, що забезпечується нею засобами офіційного примусу.

Юридичне ж праворозуміння базується на визнанні того, що право породжується не стільки нормотворчою діяльністю держави, як вимогами життя, суспільними відносинами, а відтак і наявності та верховенстві прав людини, які надаються кожному природою (Богом) від народження, а можуть надаватися йому й іншою людиною, і певною соціальною групою, і суспільством у цілому. Не випадково загальновизнаним у світовій практиці є правило «voluntas populi suprema lex», тобто найвищим законом є воля народу, яке є однією з найважливіших ознак демократії.

За такого підходу правовідносини можуть виникати незалежно від їх визнання чи невизнання державою, оскільки вони спочатку виникають у свідомості їхніх учасників та в практиці суспільних відносин фактично, а вже потім можуть відображатися (а можуть і не відображатися) у відповідних офіційних актах. А оскільки ці відносини одночасно регламентовані різними видами соціальних норм, із кожного з яких можуть випливати відповідні права, то не випадково таким популярним є такий аргумент як «моральне право». Хоча це не означає, всі ці права є предметом юриспруденції.

Право як особливе соціальне благо

Отже, з позицій юридичного праворозуміння право не є довільним владним велінням, що залежить виключно від волі (а часто й свавілля) та розсуду органів державної влади. Воно є особливим соціальним благом, що базується на вимогах самого життя, в умовах якого, попри очевидну нерівність фізичних і розумових здібностей однієї людини перед іншою, взаємовідносини між ними повинні базуватися на визнанні формальної рівності їхніх соціальних можливостей, зумовленої рівністю кожного перед природою (Богом) та один перед одним.

Усвідомлюючи це, Г. Гегель зазначав, що важливо не те, щоб люди постійно пам’ятали певні абстрактні правила й перетворювали своє життя на механічне підведення своїх вчинків під їхні вимоги, а те, щоб у душах людей жило і діяло «право саме в собі», тобто «логос права», правовий розум та людська вільна воля, а закони повинні лише адекватно відображати його зміст. Саме в такий спосіб природне право відображатиметься в позитивному, а вільна воля збереже свободу. Тобто люди мають жити правом і в праві, а закон для них має бути тим, що лише умовно «приходить ззовні».

Ототожнення поняття «право» з поняттям «правові акти», «правила»

Однак розуміння вказаних методологічних настанов в рамках традиційного (позитивістського) праворозуміння українських юристів, ускладнюється тим, що тут поняття «право», істинним змістом якого є повноваження людини на певні цінності, ототожнюється і з поняттям «правові акти», та з поняттям «правила». Яскравим прикладом цього є те, що тут, окрім, скажімо, цивільного чи адміністративного, визнається наявність навіть «кримінального» права, джерелом якого є Кримінальний кодекс. Хоча, оскільки вказаний кодекс по суті містить перелік діянь, які державою визнаються злочинами, й ніяким правом тут і «не пахне», то з урахуванням цього він й мав би називатися «Кодексом про злочини» і аж ніяк не «Злочинним кодексом», як він, по суті, називається тепер.

Що ж до того, як методологічно правильні підходи до розв’язання аналогічних питань в українській правовій системі іноді все ж простежуються, є, наприклад, Правила дорожнього руху, які «правом» тут не називає ніхто. Але трапляється таке не часто, оскільки історично українське суспільство зомбували тим, що будь-які встановлені державою правила, це — «право», яке є «благом кожного», ігноруючи той факт, що закон може бути й не правовим, та ототожнюючи при цьому «законність» і «правомірність». Саме про це свідчить і нав’язаний колись Україні «братньою державою» правовий акт, згідно з яким тут вирішувалися юридичні спори, і який також було названо «Права за якими судиться малоросійський народ». Тобто, по-перше, не «правила», а «права», а, по-друге, право — це не те, з приводу чого виник спір, а те, як його вирішувати.

Водночас, оскільки істинним змістом поняття «право» є повноваження людини на певні цінності, то визнання правом і вказаних повноважень, і правил (норм), якими держава унормовує суспільні відносини, й зумовило появу понять «природне і позитивне право», «право в суб’єктивному та об’єктивному значенні», які стали звичними, хоча це й зумовлює необхідність уточнення, в якому значенні вони застосовуються в кожному конкретному випадку.

Підставою для ототожнення цих понять було й те, що в деяких мовах вони позначаються однаковими термінами. І хоча в найавторитетніших мовах цього не відбувається, ігнорування цієї обставини й зумовило помилкове ототожнення в національній юриспруденції таких понять, як «право», «позитивне право», «права людини», «правила», «правові норми», і навіть «суб’єкт права» й «суб’єкт правовідносин», а також необхідність введення терміна «суб’єктивне право» та поіменування ним того, що існує об’єктивно.

Водночас, якщо вказану проблему розглянути з позицій методології пізнання, а категорію «право» — як його об’єкт, то при цьому потрібно буде рахуватися з загальновідомими на філософському рівні істинами щодо того, що кожен об’єкт пізнання відзначається дуалістичною природою, яка є проявом його сутності та явища (форми і змісту). І якщо явище це те, що суб’єкту пізнання «являється», внаслідок чого сприймається ним та його органами чуття, то сутність — це те, що осягається його розумом. А з урахуванням цього виявляється, що вказана істина ігнорується і за легістського, і за юридичного праворозуміння, оскільки якщо перше з них базується на пізнанні вказаного об’єкта через явище (форму та зовнішні ознаки), якою є норма закону чи підзаконного акта, тобто того, що визнається правом в об’єктивному значенні, то друге — на пізнанні цього ж об’єкта через його сутність, якою є зміст повноважень (правил), що містять конкретні приписи законів чи підзаконних актів, тобто того, що визнається правом в суб’єктивному розумінні.

Причини понятійно-категоріальної плутанини

А оскільки явище і сутність, форма і зміст перебувають в нерозривному діалектичному взаємозв’язку, то ігнорування цієї аксіоми й зумовлює вказану понятійно-категоріальну плутанину, яка стосується не лише юридичних категорій, а й юридичних фактів, що лежать в основі будь-яких правовідносин, і які в юриспруденції є основним об’єктом пізнання.

Виходячи з викладеного, слід визнати, що сутнісною (онтологічною) причинною вказаної плутаними є ототожнення в ході оперування категорією «право» явища і сутності (форми і змісту) позначуваних нею реалій. Не випадково професор Київського університету Святого Володимира Л. Петражицький ще в 1909 році з цього приводу зазначав, що скільки до слова «позитивне» слова «право» не добавляй, воно від цього правом не стане.

У цьому контексті важливо враховувати, що й те, що традиційне національне розуміння суті «суб’єктивного права» як «виду і міри можливої поведінки» не враховує структури складу правовідносин, зокрема, їхнього змісту, з урахуванням якого воно мало б тлумачитися як загальновизнані та охоронювані суспільством і державою повноваження кожного: 1) набувати певні цінності у спосіб, що не суперечить загальновизнаним соціальним нормам; 2) мати їх, що передбачає фактичну можливість володіння, користування та розпорядження ними; 3) діяти або утримуватися від дій щодо них у власних інтересах; 4) вимагати від інших не посягати на них; 5) використовувати будь-які загальновизнані засоби особистого захисту від посягань на ці цінності; 6) звертатися до уповноважених органів з вимогою усунення перешкод у володінні, користуванні або розпорядженні ними; 7) вимагати вчинення відновлювальних і компенсаційних заходів з метою відшкодування шкоди, завданої неправомірними посяганнями на них тощо.

Взаємодія природного і позитивного права

Що ж до взаємодії природного та позитивного права, то з цього приводу інший представник наукової школи університету Святого Володимира Й. Покровський ще в 1915 році зазначав, що позитивне право є проявом соціальної волі до розумного і справедливого. Саме в такому прагненні й полягає таємниця ідеї вічності природного права, а тому між позитивним та природним правом нездоланної межі немає. Навпаки, одне дано разом з іншим, дано з усією психологічною неминучістю: право позитивне неодмінно прагне бути розумним, а «право розуму» стає правом позитивним.

Тобто природне право під впливом суспільства як носія найвищої соціальної влади узаконюється державою, внаслідок чого й стає позитивним правом. Хоча й за цих умов верховенство права як загальновизнаний суспільством морально-етичний імператив (його безумовне веління) свій соціальний статус зберігає, а закон стає лише одним із засобів його гарантування, оскільки саме він є доказом того, що обов’язок безумовного його забезпечення взяла на себе держава.

А з практичного погляду це означає, що, наприклад, загальновизнана категорія «законний інтерес» засади верховенства права не враховує, оскільки з її урахуванням «інтерес» може бути й незаконним, але правомірним, що й зумовлює правомірність його захисту.

Завдання юридичної освіти

От тому, як відзначає М. Плавич, актуальним завданням сучасної юридичної освіти є формування такого праворозуміння, яке б запобігало визнанню, «з одного боку, апріоризму теорії природного права, а з іншого — релятивізму юридичного позитивізму», оскільки лише їх поєднання, при збереженні автономії кожного з них, сприяє усвідомленню їхнього істинного змісту.

Саме цьому сприяють і процеси глобалізації, які передбачають конвергенцію національних правових систем на основі створення єдиних правових стандартів і, насамперед, у сфері прав людини, які повинні базуватися на засадах їхнього верховенства, непорушності й невідчужуваності та пріоритету не норм національного законодавства, а загальновизнаних міжнародно-правових норм.

І все ж першим кроком у цьому напрямі мало б бути усвідомлення того, що ототожнення суті і явища, змісту і форми, а відтак понять «право», «правила» та норми законів і підзаконних актів є безпідставним. А оскільки головним суб’єктом, який здійснює вказані пізнавальні процеси, є суд, то з метою їх удосконалення та запобігання вказаним непорозумінням і потрібно в їх ході керуватися настановами методології судового пізнання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі
Клікніть для коментування

You must be logged in to post a comment Login

Залишати коментар

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.