Думка експерта
Правомірність як об’єктивний критерій оцінки поведінки і діяльності учасників правовідносин
Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор
Олександр КОТЮК,
кандидат юридичних наук
Коли закони починалися словами «Rem Publicum Constituere…», тобто «Римський Народ ухвалив…», то напевно в цього народу були підстави вважати, що ці закони висловлюють його волю, а тому є справедливими. Якщо ж із врегульованих даними законами відносин виникали спори, то в римській державі їх розв’язували суди, які іменувалися органами юстиції на підставі того, що слово «юстиція» (лат. justitia) означає справедливість, правосуддя. Але чи є підстави в народу сподіватися на те, що закони його держави є справедливими і висловлюють його волю тоді, коли їх ухвалюють «його слуги», та ще й «в турборежимі»? І чи можуть чинити правосуддя, а відтак і мати підстави називатися органами юстиції, тобто справедливості, суди, які формуються тими ж слугами, з таких же слуг, і служать тим же слугам? Й чи не саме це у «правовій державі» зумовило появу поняття «неправовий», тобто — незаконний, закон? Якщо ж при цьому згадати І. Канта, який зазначав, що закон може використовуватись і як засіб обмеження свавілля, і як засіб розтоптування волі людини, то слід визнати, що зазначені тенденції в Україні набувають загрозливого характеру, а тому й вимагають зміни світоглядних критеріїв оцінки і поведінки, і діяльності.
Традиційне розуміння проблеми
Як відомо, радянський тоталітаризм базувався на засаді «соцзаконності», що представляла собою вимогу суворого й неухильного дотримання законів усіма органами, організаціями, посадовими особами й громадянами. А за таких умов головним критерієм оцінки поведінки та діяльності була її відповідність вимогам закону, а поняття «правомірність» практично не використовувалося. Але оскільки зміна світоглядних орієнтирів в політико-правовій організації суспільного життя зумовила їхню демократизацію, проголошення людини найвищою соціальною цінністю та визнання засади верховенства права, то це змусило привернути увагу й до цього поняття як із теоретичного, так і практичного погляду.
Однак слід підкреслити, що в умовах панування в Україні позитивістського праворозуміння традиційно вважається, що «хоча поняття «правомірність» є багатозначним, зазвичай під ним розуміють те, що має певне значення з погляду реалізації чинного в суспільстві права, вираженого в нормах законодавства». А «правомірна поведінка» тлумачиться як суспільно корисна, необхідна, бажана й допустима поведінка, яка відповідає правовим нормам і гарантується державою.
Із метою обґрунтування вказаної концепції складовими правомірності визнають:
1) узгодженість поведінки з вимогами правових норм;
2) неприпустимість протиставлення поведінки їхнім вимогам;
3) дозволеним, рекомендованим та є обов’язковим є лише те, що передбачене законом.
Іноді в структурі правомірної поведінки розрізняють:
1) її суб’єкта;
2) суб’єктивну сторону, змістом якої є позитивна мотивація до вчинення конкретних дій та внутрішня переконаність суб’єкта в необхідності діяти саме так;
3) об’єкт, що представляє собою матеріальні й духовні блага, з приводу яких вчиняються конкретні дії;
4) об’єктивну сторону, тобто фактичний прояв конкретних дій та їхні наслідки.
На підставі наведених підходів робиться висновок, що «з приводу того, що правомірна поведінка повинна відповідати або узгоджуватися з приписами правових норм, мабуть, не повинно виникати жодних заперечень».
Сучасні тенденції
Водночас очевидним є й те, що в умовах лібералізації та демократизації суспільного життя та визнання прав і свобод людини найвищою соціальною цінністю, дослідження правомірної поведінки не може відбуватися лише за допомогою формально-логічних прийомів наукового пізнання. Адже очевидно, що абсолютизація подібного підходу необґрунтовано звужує сферу правового регулювання суспільних відносин лише необхідністю реалізації норм позитивного права, виносячи за дужки, зокрема, регулятивний потенціал основоположних принципів права, в яких відображаються найвищі соціальні цінності, як, наприклад, справедливість, гуманізм, свобода, рівність тощо (С. Погребняк).
Привертається увага й до того, що з позицій історичного підходу правомірна поведінка ґрунтується на сформованих у певних темпорально-просторових вимірах звичаях, традиціях, етичних правилах тощо, які сприймаються більшістю громадян. Підкреслюється, що «ототожнення правового впливу з незабороненістю теоретично призводить до приписування праву невластивої йому ролі «глобального» регулятора суспільних відносин, до непомірного перебільшення правової регламентації та державного контролю за поведінкою громадян, а відтак — і невиправданого звуження сфери особистої свободи». Тобто традиційні підходи до розуміння правомірної поведінки є ознаками і наслідками тоталітарних політичних режимів та вибудуваних ними критеріїв оцінки соціальних цінностей.
Що ж до демократичних критеріїв оцінки поведінки й діяльності, то тут слід виходити з того, що не може бути підставою для виправдання аморального вчинку лише те, що він не заборонений законом. Тим більше не може бути виправданням діяльності, яка здійснюється згідно з вимогами закону, який є аморальним, лише те, що цей закон неправовим ще офіційно не визнаний. А з урахуванням цих настанов стає очевидним, що правомірна поведінка — це не та, що не порушує лише правових норм, а та, що узгоджується з принципами права, «духом законів», джерелами яких є норми моралі, звичаї та інші загальновизнані соціальні норми, які є втіленням абсолютних, загальнолюдських цінностей, в силу чого вони є загальносоціальними, а відтак, і найвищими критеріями поведінки.
У даному контексті заслуговує на увагу й висновок, що в широкому розумінні поведінка людини є, по суті, метанормативною, тобто вона, як правило, підпадає під регламентацію не однієї, а декількох груп соціальних норм, які завжди об’єктивно функціонують у кожному суспільстві. Саме тому доцільним є виокремлення так званої загальної нормативної поведінки, тобто такої, яка регулюється моральними, релігійними, правовими, звичаєвими та іншими соціальними нормами (П. Рабінович, Т. Бачинський). Підтвердженням цього є й думка, що правомірна поведінка «узгоджується з усіма вимогами норм буттєвого, соціоприродного, природно-правового простору та позитивно-правового поля» (А. Романова).
А з урахуванням цього стає зрозумілим і висновок О. Шпенглера, що «право завжди звернене до людей, які, окрім статутів, внутрішньо розуміють те, про що немає сенсу говорити, розуміють саме в силу цього й чудово собі уявляють, як ним користуватися. Будь-яке право є переважно звичаєвим: нехай собі закон визначає слова — а розтлумачуватиме їх життя». Та й не випадково кажуть, що в найбільш загальному, широкому розумінні правомірною є та поведінка, яка визнана на певних соціальних рівнях правильною або/та праведною, справедливою, такою, що пов’язана із сакральними елементами буття. Тобто правомірною, а відтак і справедливою поведінкою, є та, яка узгоджується з волею Бога, з Божим законом.
Однак, оскільки справедливість є морально-етичною категорією, то об’єктивним критерієм оцінки поведінки й діяльності вона бути не може. Адже навіть «золоте правило» — стався до людей так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе», є надто суб’єктивним. Більше того, як засвідчує історичний досвід, унаслідок цієї суб’єктивності вказаний критерій виявляється й надто небезпечним. І з цього приводу ще М. Волошин зазначав, що «ідея справедливості — найжорстокіша й найбільш чіпка з усіх ідей, що будь-коли оволодівали людським розумом. Коли вона проймає серця й каламутить погляди людей, то вони починають убивати одне одного. Найм’якіші серця вона перетворює на сталевий клинок і найчутливіших людей примушує творити звірячі вчинки». Та й А. Франс нагадував, що «коли хочуть зробити людей добрими й мудрими, толерантними й шляхетними, то неминуче приходять до бажання винищити їх усіх. Робесп’єр вірив у доброчесність — він організував терор. Марат вірив у справедливість — він вимагав двохсот тисяч голів».
З урахуванням цього й стає очевидним, що об’єктивним критерієм поведінки і діяльності може бути не закон, і не справедливість, а її відповідність правам й свободам людини, закріпленими у загальновизнаних соціальних нормах.
Що ж до мотиваційної основи як права, так і правомірної поведінки, то нею є матеріальні і духовні цінності. А тому, коли фактична правова дійсність із різних причин втрачає дану ціннісну основу, то право починає втрачати свій справжній регулятивний потенціал, а правомірна поведінка — сутнісні внутрішні характеристики, внаслідок чого її зміст стає занадто формалізованим та позбавленим повноти телеологічного смислу (С. Гусарєв).
Важливим є й те, що між правилами, встановленими державою, і морально-етичними нормами, крім інших, є відмінності у спонукальних механізмах діяти згідно з їхніми приписами. Зокрема, якщо закон зобов’язує виконувати його приписи незалежно від наявності осмислення й логічного обґрунтування такого виконання, й примушують до цього лише погрозою можливих санкцій, то до виконання приписів моралі спонукає наявність осмисленого й логічного обґрунтування такої необхідності усвідомленням морально-етичного принципу справедливості та можливості як суспільного, так і власного осуду.
От тому правомірну поведінку не варто розглядати не тільки поза контекстом тих процесів, які відбуваються в суспільстві та державі, а й поза контекстом свідомості людини як суб’єкта суспільних, а отже, правових відносин. При цьому, як переконливо свідчать складні та суперечливі реалії сьогодення, одна з основних проблем формування належного рівня соціально активної правомірної поведінки перебуває не стільки у формальноюридичній площині (наприклад, якість законів, ефективний апарат держави тощо), скільки в самій людині, її свідомості та ціннісних орієнтаціях, прагненнях, інтересах тощо. У зв’язку з цим надзвичайно важливою складовою забезпечення соціально активної правомірної поведінки людини є формування морально-правової, ціннісної системи координат як суспільної та індивідуальної свідомості в цілому, так і правосвідомості, зокрема.
Отже, генеза формування уявлень про правомірну поведінку дає підстави для висновку, що спочатку вона тлумачилася виключно з позицій позитивістського праворозуміння, внаслідок чого робився висновок, що головним критерієм правомірності є її узгодженість лише з приписами правових норм. Але згодом складовою її вимог стали визнавати й основоположні принципи права. А на сьогодні все більшої підтримки набуває концепція, згідно з якою правомірною слід визнавати поведінку, яка відповідає вимогам не тільки норм позитивного права, а й вимогам інших загальновизнаних соціальних норм.
Авторська концепція
Водночас, віддаючи належне прогресивним тенденціям, які простежуються у вказаних підходах, все ж слід визнати, що всі вони продовжують базуватися на позитивістському праворозумінні, в якому поняття «право» ототожнюється із законом, а його форма — з його змістом. Що ж до істинного розуміння категорії «правомірність», то при її визначенні необхідно виходити з того, що конституційне визнання Україною людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю та засади верховенства права є юридичною підставою для висновку про фактичну трансформацію її правової системи з традиційного позитивістського праворозуміння в природно-правове, згідно з яким правом визнаються не правила, встановлені державою, не норми закону, а права і свободи людини, змістом яких є її повноваження на володіння, користування й розпорядження конкретними соціальними цінностями. А з урахуванням цього стає очевидним, що поняття «правомірність» означає відповідність вимогам, що випливають з прав і свобод суб’єктів суспільних відносин, незалежно від того, якими із загальновизнаних соціальних норм ці права і свободи визнані. А оскільки соціальні норми поведінці завжди передують, то саме цим і створюються передумови для належної її оцінки на предмет відповідності їхнім вимогам. Як наслідок, за таких обставин засада законності стає складовою засади правомірності, але за умови, що закон є правовим.
Що ж до діяльності, то, оскільки за змістом вона представляє собою дії, спрямовані на досягнення конкретної мети, і стосується, насамперед, державних органів і посадових осіб, то з урахуванням викладеного стає очевидним, що вимоги Конституції України, згідно з якими: 1) «державні органи і посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (ст. 6 та ст. 19); 2) «виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина» (п. 1 ст. 92), а також «діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них» (п. 22 ст. 92), також є відображенням суто позитивістського праворозуміння, а тому суперечать і передбаченій у ст. 8 тієї ж Конституції засаді верховенства права, і вимогам її ст. 22, згідно з якими «права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними», і фактичним вимогам їхньої правомірності.
Що ж до питань детальнішого аналізу та проблем практичної реалізації порушених у цій статті ідей, то вони розкриті в підготовленій до друку монографії: Олександр Котюк. «Методологічні аспекти умов визначення і засобів забезпечення правомірності слідчих (розшукових) дій». За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора І. І. Котюка.
Джерело: Юридичний вісник України
