Про кримінальне правознавство соціально-натуралістичного типу

Олександр Костенко,
доктор юридичних наук, професор,
Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Для початку варто зазначити, що в кримінальному правознавстві підхід, заснований на соціальному натуралізмі, викликає неоднозначну реакцію тих, хто з ним зустрічається вперше. Навіть може викликати спротив. Це зумовлено тим, що дуже поширеною в сучасному суспільстві є ілюзія того, що соціальне, начебто, не може бути природним, і все в суспільному житті людей – це витвір не якоїсь там природи, а виключно волі і свідомості людей: держава, економіка, право, мораль – буцімто все це створено лише з усвідомленої волі людей. Але це видимість, яка приховує дійсність…

Як можна обґрунтувати природність Кримінального кодексу?

Коли я читав курс з кримінального правознавства, то на першій лекції пропонував студентам наступний тест: скажіть, Кримінальний кодекс – це витвір людей чи природи, а, може, того й іншого? Цілком очікувано для мене студенти відповідали, що звичайно це витвір виключно людей, а не природи. Бо люди писали його буквенний текст. Та вже на останній лекції багато хто з них змінював свою думку щодо природності Кримінального кодексу.

Читайте також: Електронно-цифрові докази під час виконання вимог ст. 290 КПК України

Але спочатку питання: чому виникає потреба в методології, яка називається соціальний натуралізм? Відповідь така: ця потреба виникає через поширення сваволі й ілюзій в юриспруденції і кримінальному правознавстві, в тому числі через правовий позитивізм, який зводиться до маніпуляції буквою законодавчих актів, і не вбачає природне, тобто незалежне, від усвідомленої волі людей першоджерело законодавства.

І ще один історичний факт: у часи соціальних криз і реформ завжди має місце критика правового позитивізму та звернення до ідеї природного права і його законів.

Дещо про «справжню юриспруденцію»

Що стосується самої юридичної науки, то тут слід навести цитату Гуго Гроція про справжню наукову юриспруденцію. Так, Г. Гроцій, розглядаючи питання чи є правознавство справжньою наукою, писав: «Багато хто до цих пір намагався надати цій галузі (тобто юриспруденції, – О. К.) наукової форми, але ніхто не зміг цього зробити, та й, по правді кажучи, це неможливо було здійснити інакше як … відокремивши те, що виникло внаслідок встановлення, від того, що випливає із самої природи» (Гроций Гуго. О праве войны и мира. М., 1994. С. 52).

Отже, щоб протистояти заснованому на позитивізмі свавіллю й ілюзіям у законотворенні, а також у судовій практиці і в юридичній науці, є потреба шукати природні першооснови права, тобто такі, які не залежать від волі і свідомості людей, зокрема від їх свавілля й ілюзій. це значить, що нам потрібні також і відповідні доктрини, які обгрунтовують природність права.

Із розвитку, зокрема, ідей Дж. Локка й Е. Дюркгейма випливає ідея про існування, поряд із фізичною і біологічною формами природи, також соціальної її форми, так би мовити, «третьої природи», яка відрізняється від фізичної і біологічної природи та існує за своїми законами, відмінними від фізичних і біологічних законів. Ці закони є законами соціальної природи. Люди мають відкривати ці закони й керуватися ними в суспільному житті. Якби ці закони реально не існували і не діяли в суспільстві, то людям було б усе дозволено. Інакше кажучи, за такої ситуації було б неможливим існування самого людського суспільства.

Закони соціальної природи випливають із природної необхідності, на якій засновується суспільне життя людей. Тобто закони соціальної природи це правила суспільного життя людей, що породжуються природною необхідністю. Ще наші пращури відкрили закон соціальної природи, який формулюється так: «Necessitas vincit legem» («Необхідність вище законів влади»). Відповідно до цього можна стверджувати про наступний принцип соціального натуралізму: «природна необхідність, що відображається в законах соціальної природи, вище законодавства, створюваного людьми (у тому числі і конституцій)». Згідно із соціальним натуралізмом найвища влада для людей – це влада законів соціальної природи, які відображають природну необхідність. Це положення реалізується, наприклад, в інституті дерогації, тобто в відступі від дотримання певних задекларованих у позитивному законодавстві прав людини через природну необхідність, викликану війною, пандемією чи іншою стихією.

Два типи кримінального правознавства

Отже, відповідно до соціального натуралізму суспільне життя людей відбувається за законами соціальної природи, їх воля і свідомість – це лише засоби для пізнання цих законів й узгодження з ними життя людей. А ось протилежна соціальному натуралізму світоглядна платформа соціального позитивізму заснована не на принципі верховенства законів соціальної природи, а на принципі верховенства волі і свідомості в соціальному житті людей. Це відкриває й виправдовує можливість керуватися волею та свідомістю, які перебувають у стані сваволі й ілюзій. Проявом цього стану є всі соціальні аномалії: війни, конфлікти, кризи, злочинність, аморальність тощо.

Таким чином, слід констатувати існування двох типів кримінального правознавства: кримінальне правознавство соціально-позитивістського типу й кримінальне правознавство соціально-натуралістичного типу. Перше визнає першоджерелом кримінального права волю і свідомість людей, які можуть набирати форму сваволі та ілюзій. Натомість кримінальне правознавство соціально-натуралістичного типу першоджерелом права визнає закони соціальної природи, якими люди мають керуватися з допомогою волі і свідомості. Ясно, що правопорядок у суспільстві може й має забезпечуватися з допомогою кримінального правознавства соціально-натуралістичного типу.

Закони соціальної природи як основа кримінального правознавства

Факт існування соціальної природи з своїми законами – законами соціальної природи важко дається для сприйняття. Багато хто сприймає це як оксюморон: ну як, наприклад, вислів «гарячий сніг». Тому часто запитують, що це таке – соціальна природа? Хіба таке може бути? Бо люди звикли до протиставлення понять «суспільство» і «природа», тобто соціальне, начебто, не може бути природним, таким, що існує незалежно від волі й свідомості людей. Але це дуже поширена ілюзія, яка асоціюється зі світоглядним позитивізмом, який видає видимість за дійсність.

Читайте також: Чому довіра до податкових органів в Україні гірша, аніж до судів? Про базові «стовпи» державних доходів і ще дещо

Насправді в суспільстві реально існують і діють закони соціальної природи, які мають пізнаватися (відкриватися) людьми, які мають керуватися ними в своєму суспільному житті. Ми усі живемо за законами соціальної природи, хоча не помічаємо цього, так само як не помічаємо дії природних законів земного тяжіння чи природних законів економіки. Людьми керує «невидима рука» законів соціальної природи, але їм уявляється, що вони керуються в своїй соціальній поведінці виключно власною волею і свідомістю, бо через ілюзію не можуть розгледіти закони соціальної природи, що знаходяться, так би мовити, за ширмою, «по ту сторону» волі і свідомості.

Як переконатися в реальному існуванні і дії законів соціальної природи?

Для цього спробуємо, наприклад, прокрутити в голові гіпотетичний експеримент – декриміналізувати крадіжку: тобто запровадити свободу крадіжок. І що отримаємо в результаті? Дезорганізацію суспільного життя людей. Щоб цього не сталося крадіжка й визнається людьми злочином. Або згадаймо комуністичний експеримент в СРСР щодо заборони інститутів приватної власності та вільного підприємництва. Це було – соціально протиприродно, тобто суперечило законам соціальної природи. Саме це привело до тоталітаризму й погубило радянський комунізм, який керувався протиприродним принципом: «залізною рукою заженемо людство в щастя!», всупереч законам соціальної природи, а на практиці виявилося, що свавільно зробити людей щасливими, всупереч законам соціальної природи, – неможливо.

Отже, маємо допустити існування законів соціальної природи, зокрема, повинні триматися формули: Мати-Природа – найвищий законодавець для усього сущого на всі часи.

Оце і є соціальний натуралізм: тобто визнання існування законів соціальної природи, якими люди мають керуватися в житті і в сфері права, зокрема кримінального права. Із соціального натуралізму випливає соціально-натуралістичне праворозуміння, згідно з яким криміналізувати діяння слід за наступним критерієм: злочином має визнаватися лише те, що порушує закони соціальної природи, тобто є соціально протиприродним, бо критерій «суспільної небезпечності» для криміналізації може тлумачитися свавільно – як, наприклад, у радянські часи суспільно небезпечною вважалася свобода слова й свобода людини взагалі. А критерій соціальної протиприродності виключає криміналізацію діянь, виходячи зі свавілля й ілюзій законодавця.

Принцип верховенства законів соціальної природи

Відповідно до соціального натуралізму законодавець має керуватися принципом верховенства законів природного права, який є конкретним проявом більш загального принципу верховенства законів соціальної природи. Так само й суддя має ним керуватися, і кожен громадянин. це – принцип правової культури людини взагалі. Бо правова культура людини, відповідно до соціального натуралізму, – це стан узгодженості волі і свідомості людини із законами природного права.

Згідно із соціальним натуралізмом – не кримінально-правова репресія, а правова культура громадян забезпечує правопорядок в країні. Відповідно до закономірності: яка правова культура громадян – такий і правопорядок.

Отже, перефразовуючи Гегеля, можна сказати: кожен народ має ту злочинність і той правопорядок, які визначаються станом правової культури громадян, а не станом кримінально-правової репресії. Репресія необхідна, але недостатня. «правова культура громадян + репресія за вчинення злочинів» – така формула концепції «антикримінальних лещат», що випливає із соціального натуралізму.

Чому з’являються «кримінальні аномалії»?

І в цілому кримінально-правова політика, яка не керується принципом верховенства законів соціальної природи, веде до крайнощів: або до нестримності злочинності, або до тоталітаризму чи «поліцейської держави». Чому в Фінляндії чи Сінгапурі такий низький рівень корупції? Побутує ілюзія, що це через застосування репресивних заходів. Але це не так: перший прем‘єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю зазначав – це через те, що стало вигідно чесно жити.

А в Україні має місце, наприклад, «бурштинова кримінальна аномалія» на тій же Рівненщині, значна частина жителів якої не мають можливості чесно заробляти на життя і тому мусять займатися незаконним видобутком бурштину. Мають місце й інші соціальні аномалії, за яких є невигідним жити чесно. Тому суспільство опинилося в стані криміналізму, – це такий стан суспільства, за якого чесно жити не вигідно. Цей стан і породжує аномальну чи «вимушену» соціально зумовлену злочинність.

Нове визначення понять у кримінальному правознавстві

Кримінальне правознавство соціально-натуралістичного типу пропонує нове визначення понять, що характеризує кримінальне право, що є злочином і виною, понять об‘єкта, суб‘єктивної та об‘єктивної сторони, суб‘єкта, а також визначення ролі і можливостей покарання. А в кримінології із соціального натуралізму випливає новий підхід до концепції причин й умов злочинності та концепції протидії її проявам, зокрема щодо розмежування причин та умов, що відкриває нові можливості для запобігання злочинності.

Наприклад, пропонується наступне поняття кримінального права: кримінальне право – це закони соціальної природи, відкриті людьми і втілені у форму кримінального законодавства. А ось доктринальне визначення поняття злочину в світлі соціального натуралізму: злочин (кримінальне правопорушення) – це винне діяння, що порушує закони соціальної природи, а тому заборонене кримінальним законодавством. Об‘єкт злочину – порядок суспільного життя людей, який визначається законами соціальної природи й охороняється кримінальним законодавством. Вина – це не «психічне ставлення…», а прояв комплексу сваволі та ілюзій людини в діянні, яке порушує закони соціальної природи і тому визнається злочином. Суб‘єкт злочину – це особа, яка має комплекс сваволі та ілюзій, що проявився у вчиненні діяння, яке порушує закони соціальної природи, а тому визнається злочином в кримінальному законодавстві.

Принцип верховенства законів соціальної природи

Будь-яка норма кримінального законодавства може бути досліджена (і має бути досліджена) в світлі соціального натуралізму для виявлення її відповідності першоджерелу кримінального права – тобто законам соціальної природи і, зокрема, законам природного права. А законодавець при законотворенні, зокрема при криміналізації чи декриміналізації діянь має керуватися принципом верховенства законів соціальної природи.

Наприклад, уявляється, що виходячи з цього принципу, колабораційна діяльність може бути визначена таким чином: «Колабораційна діяльність – це діяльність, що сприяє: воєнній агресії проти України, або здійсненню окупаційної влади на шкоду Україні, або порушенням окупаційною владою прав людини, якщо ця діяльність особи не була в стані крайньої необхідності». Зазначені в цьому доктринальному визначенні ознаки вказують на соціальну протиприродність колаборації, що є критерієм для її криміналізації.

Причиною всіх злочинів, які вчинялися, вчиняються чи будуть вчинятися, є соціопатія людини, тобто сформований у неї комплекс сваволі та ілюзій, проявом якого і є вчинення людиною злочину, а усі решта факторів не причини, а лише умови, що сприяють прояву цього комплексу у вигляді вчинення злочину. Наприклад, якщо особа визнана винною в тому, що смертельно травмувала пішохода при ожеледиці, то причиною цього злочину є наявний у неї криміногенний комплекс сваволі та ілюзій, який проявився в порушенні правил дорожнього руху при ожеледиці, а ожеледиця може бути лише умовою, що сприяла злочинному прояву цього комплексу. Звідси протидія злочинності має здійснюватися відповідно до концепції «антикримінальних лещат»: 1) заходи з усунення криміногенної соціопатії людей плюс 2) соціальна реакція у вигляді репресії до тих, хто вже вчинив злочин.

Концепція соціопатії як причина воєнної агресії

До речі, згідно із соціальним натуралізмом, причиною воєнної агресії росії проти України є саме соціопатія учасників цієї агресії, тобто ураження їх комплексом сваволі та ілюзій. Формами соціопатії, зокрема, є фашизм, нацизм, а також рашизм, як соціопатична ідеологія, що проявляється в росії у вигляді воєнної агресії. Якби в росії не було рашизму, то не було б і воєнної агресії проти України. Воєнна агресія, як і будь-який інший злочин, є проявом соціопатії. З такого розуміння причини війни випливає і можливість запобігання (профілактики) воєн.

Читайте також: Антикорупційні справи: головні риси останнього часу

Концепція запобігання воєнній агресії має полягати в культивуванні в суспільстві принципу верховенства законів соціальної природи, який протистоїть соціопатизації людей, тобто ураженню їх комплексом сваволі та ілюзій. Щодо протидії воєнній агресії росії, то це мають бути заходи, спрямовані на дерашизацію суспільства.

Отже, антивоєнна політика, як і політика протидії злочинності взагалі, має керуватися принципом: «Краще війні запобігти з допомогою культивування соціальної культури людей, яка усуває в них соціопатію, аніж потім воювати з агресором, ураженим цією соціопатією».

Практичний висновок

Практичний висновок з концепції соціопатії як причини воєнної агресії й міжнародного тероризму: можна і треба створити міжнародну інституцію із запобігання війнам, а також міжнародному тероризму, який має схожий із війною механізм. Ця інституція могла б моніторити, діагностувати й прогнозувати процеси соціопатизації людей в країнах світу для того, щоб пропонувати політичні чи інші засоби усунення соціопатії як причини воєн і міжнародного тероризму. Зазначені заходи мають сприяти узгодженню волі і свідомості людей з законами соціальної природи як основи миру і безпеки в світі.

У чому сутність наукового дослідження в кримінальному правознавстві соціально-натуралістичного типу? Сутність наукового дослідження в кримінальному правознавстві соціально-натуралістичного типу полягає, по-перше, у виявлені законів соціальної природи, які порушуються конкретним кримінальним правопорушенням, передбаченим у кримінальному законодавстві, по-друге, у виявлені того, наскільки адекватно кримінальне законодавство відображає закони соціальної природи для вдосконалення цього законодавства. Бо чим повніше позитивне законодавство відображає закони соціальної природи, тим воно ефективніше.

На мою думку, найбільшою мірою кримінальному правознавству соціально-натуралістичного типу відповідає Кримінальний кодекс Іспанії, досвід якого міг би бути використаний для проектування нового КК України. Наприклад, цілком природно виглядає зміст ст. 408 КК Іспанії, яка передбачає кримінальну відповідальність уповноваженої особи за те, що всупереч своїм обов‘язкам вона не здійснює активних дій із кримінального переслідування за злочини, які їй стали відомі, або із переслідування винних осіб, про які їй стало відомо. Очевидно, це тому, що такі соціально протиприродні дії порушують принцип невідворотності кримінальної відповідальності, який випливає із законів природного права.

Ще раз хочу підкреслити про обґрунтованість методології соціального натуралізму для кримінального правознавства: вона не є «чистим вимислом», як може здатися з першого погляду через її незвичність – вона ґрунтується на ідеях Сократа, Платона, Стоїків, Аристотеля, Цицерона, Фоми Аквінського, Томаса Гоббса, Джона Локка, Адама Сміта, Шарля Монтеск‘Є, Чезаре Беккаріа, Станіслава Оріховського, Григорія Сковороди, Томаса Джефферсона, Еміля Дюркгейма, а також таких видатних вчених сучасності, як Жак Марітен (який опосередковано брав участь у підготовці тексту Загальної Декларації прав людини), Джон Фінніс та інших.

Методологічна роль соціального натуралізму для кримінального правознавства

А наприкінці варто зазначити: 1) практичне значення соціального натуралізму полягає в тому, що це засіб для протидії свавіллю та ілюзіям, які досить поширені в сучасному суспільному житті людей, зокрема для протидії правовому свавіллю та правовим ілюзіям; і 2) соціальний натуралізм – це лише метод, тобто методологічний інструмент для пізнання і пояснення проблем кримінального правознавства. Ефективність цього методу залежить від правильного його застосування, як і будь-якого методу. Мені особисто цей метод «відкрив очі» на існуючі проблеми, і не лише в кримінальному правознавстві.

Про перспективи для науки і практики кримінального правознавства, заснованого на соціальному натуралізмі. І нарешті чисто практичне питання: чи можна сьогодні обійтися на практиці без теорії соціального натуралізму? Звичайно, можна. Інша справа, яка це буде практика. Наприклад, багато хто із сучасних людей думають, що Сонце обертається навколо Землі, і якось же живуть. Сотні років до Коперника мореплавці користувалися помилковою системою Птолемея, і нічого – якось плавали. Багато хто думає, що якщо натворити купу антикорупційних судів та інших подібних інституцій, то вдасться «загнуздати» корупцію, – і нічого, якось живуть і борюкаються з цією корупцією, правда, без жодних успіхів. Багато хто думає, що смертна кара всесильна й може подолати злочинність – і нічого, вони не відчувають дискомфорту від цієї ілюзії.

І багато інших ілюзій вражають людей, але життя якось іде. Так і з соціальним натуралізмом, який здатний розвінчувати позитивістські ілюзії в правовому житті людей. Люди страждають без теорії, що розвінчує їхні ілюзії, але якось живуть зі своїми ілюзіями. А ці ілюзії, зокрема в сфері кримінального права, можна було б подолати з допомогою теорії соціального натуралізму. На все свій час, мабуть.

Кримінальне правознавство соціально-натуралістичного типу може стати справжньою наукою, якщо, згідно з Гуго Гроцієм, буде досліджувати ті незалежні від волі і свідомості людей природні закони їхнього суспільного життя, які є першоджерелом кримінального права. Тоді нас чекають справжні наукові відкриття в галузі кримінального правознавства й ефективні реформи в сфері кримінальної юстиції.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути