Про «неправосудне судове рішення» і не лише…

«Чим далі я живу, тим ясніше мені, що прекрасне лише те, що неважко зрозуміти».
Анатоль Франс, французький письменник

В останні декілька років у різних колах політико-правової спільноти обговорюється питання якості положень ст. 375 Кримінального кодексу України та практики їх застосування. Зараз це питання за клопотанням 55 народних депутатів знаходиться на розгляді в Конституційному Суді України. Свої міркування з цього приводу на наше прохання висловлює завідувач кафедри кримінального права Національного університету «ОЮА», доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України Євген СТРЕЛЬЦОВ.

Зрозумілість в основі методології

У конституційному поданні 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 375 Кримінального кодексу (далі — ст. 375 КК) та в цілому під час загального обговорення проблеми тлумачення й застосування положень цієї статті КК тісно переплітаються питання, які в основному стосуються трьох галузей законодавства — конституційного, кримінального та кримінального процесуального. Це виглядає цілком природно, оскільки в складній проблемі розуміння законодавчих приписів ст. 375 КК положення цих галузей законодавства знаходять своє відображення. Водночас, і це слід підкреслити, комплексність цієї проблеми не повинна нівелювати необхідність чіткого диференціювання дослідження положень кожної галузі зазначеного законодавства, бо «переплетення» в такому аналізі додатково посилює його складність.

Тому в моїх роздумах основну увагу буде зосереджено на положеннях кримінального законодавства, причому я буду намагатися зробити це з урахуванням зауваження видатного французького письменника, яке є епіграфом цієї статті. Тому звернення до аналізу положень ст. 375 КК саме під таким кутом зору свідчить, що обговорення (дискусія) торкається в основному двох понять (термінів), які закріплені в ч. 1 ст. 375 КК. Це «неправосудне судове рішення» та «завідомість» таких дій. Тому саме на аналіз змісту цих понять (термінів) звернемо основну увагу.

Почнемо з поняття (терміна), котре я буду в загальному плані (не деталізуючи його видів) визначати як «неправосудне судове рішення». Аналіз свідчить, що існують певні проблеми тлумачення цього поняття (терміна) на різних рівнях обговорення, але, по-перше, звернення до цієї проблеми саме в зв’язку з, так би мовити, відсутністю необхідного роз’яснення (тлумачення) певною мірою переводить, на мою думку, необхідне обговорення в дещо іншу площину, що додатково ускладнює ці процеси. По-друге, «неправосудне судове рішення» потрібно віднести до так званих оціночних понять, які використовуються у кримінальному законодавстві. Так, з одного боку, законодавець повинен обмежувати використання оціночних понять при «створенні» кримінального законодавства та використовувати інші поняття (терміни), які повинні надавати йому більшої чіткості та визначеності, але, в той же час, оціночні поняття виступають так званим «буфером» між «суворими» (формалізованими) законодавчими визначеннями та динамікою соціального життя, і тому законодавець «вимушений» їх використовувати. Тому наявність цих положень, незважаючи на бажання їх мінімізувати, виглядає певною мірою об’єктивною обставиною існування (функціонування) кримінального законодавства. І, по-третє, на мою думку, існують аргументи, які дають можливість розумного тлумачення поняття (терміна) «неправосудне судове рішення».

Почнемо із загальних положень. У Конституції України, Законі України «Про судоустрій і статус суддів» та інших нормативно-правових актах такої спрямованості визначається, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, та їх юрисдикція поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення, а також, у передбачених законом випадках, суди можуть розглядати й інші справи (ст. 124 Конституції України). Народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ст. 5 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Судова влада в Україні, відповідно до конституційних засад поділу влади, здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно з законом (ст. 1 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). Здійснення правосуддя в Україні відбувається з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права. Таким чином, правосуддя проявляє собою відповідну соціально-політичну сферу, яка функціонує в державі як особливий вид юридичної діяльності і має свої повноваження та мету.

Судове рішення для того, щоб вважатися правосудним, повинне, кажучи в загальному сенсі, породжувати відповідні права та/або обов’язки й мати низку обов’язкових ознак. Таке загальне визнання дозволяє певною мірою відійти від диференціації судових рішень, наприклад, на проміжні та кінцеві. У всякому разі з формалізованої точки зору будь-яке рішення суду, яке породжує вищевказані наслідки, повинне визнаватися судовим рішенням. Для того, щоб судове рішення було законним, тобто правосудним, воно повинне «створюватися» через правильне застосування законів та інших нормативних актів, а також з дотриманням встановлених правил проведення судових процедур та має збігатися з тими цілями і завданнями, які стоять перед правосуддям взагалі. Судове рішення приймається (має бути прийнятим) суддею з урахуванням рівня його професійно-кваліфікованої оцінки всіх обставин справи і доказів, які були представлені в суді сторонами та іншими учасниками конкретної справи. Це дозволяє на загальнодержавному рівні визначати, що судді — це публічні носії судової влади, які при здійсненні правосуддя є незалежними та керуються верховенством права (ст. 129 Конституції України).

Антипод поняття (терміна) «правосудне судове рішення»

Відштовхуючись від вищевказаних та інших визначень законодавства України, сформулюю своє розуміння поняття (терміна) «неправосудне судове рішення» як (враховуючи загальне трактування поняття «антипод» (грец. αντιπους)) діаметрально протилежне поняттю (терміну) «правосудне судове рішення». Почну з нагадування того, що, наприклад, у ст. 2 Кодексу суддівської етики закріплено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення віри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду. В ст. 15 цього кодексу також закріплено, що неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді.

Є й інші нормативні положення, які визначають високі вимоги до професійного та особистого рівня фігури судді. Та, як відомо, людська природа, образно кажучи, «недосконала», а тому ніхто не застрахований від прийняття неправильних рішень, в тому числі й судді, але приводи для цього, і це необхідно спеціально відзначити, бувають різні, в тому числі й такі, що безпосередньо пов’язані з діяльністю судді (суддів). Тому зовсім не випадково в будь-якому галузевому процесуальному законодавстві (винятком є конституційне) закріплено право оскарження судового рішення. Наприклад, у Кримінальному процесуальному кодексі (далі — КПК) у ст. 395 визначаються порядок і строки апеляційного оскарження, а в ст. 438 — підстави для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції.

Отже, в цілому можна стверджувати, що якщо рішення, прийняте конкретним суддею (суддями), не відповідає цілям та завданням правосуддя (тобто правильного суду) або прямо їм суперечить (за низкою різних причин), то його цілком можливо вважати неправосудним. Якщо говорити щодо цього в загальному плані, то неправосудним воно є тому, що конкретним рішенням необхідне для цього законодавство «взагалі» не застосовується, або необхідне законодавство застосовується не так, як потрібно, або можливі й інші такі «варіації», тобто воно не відповідає вимогам справедливого вирішення (розв’язання) відповідного соціального спору (конфлікту).

Неправосудні судові рішення, якщо дещо предметніше деталізувати, як правило, можуть бути результатом декількох основних порушень, які мають, так би мовити, спільний або поодинокий характер. Одна група порушень пов’язана з неправильним встановленням обставин конкретної справи або/та надання їм неправильної (невірної) правової оцінки (кваліфікації). Друга група — з порушенням процедурних умов проведення судового розгляду та умов прийняття відповідного судового рішення. В основі прийняття такого неправосудного рішення можуть знаходитись й організаційні, багато в чому об’єктивні, складнощі, пов’язані, наприклад: з високим навантаженням, яке завжди відчували судді, а особливо наразі; з браком часу, який необхідний для якісного вивчення справи та / або ретельного вивчення законодавства тощо.

Тому необхідно ще раз підкреслити, що прийняття неправосудного судового рішення залежить від багатьох причин та мотивів, які лежать в основі вчинення відповідних дій конкретного судді (суддів). У зв’язку з цим, і на цьому необхідно наголосити, і наслідки таких рішень для судді (суддів) можуть бути різними. У разі встановлення вчинення суддею таких діянь з причин, наприклад, його певної некомпетентності, кажучи в загальному розумінні, або недбалості чи інших таких причин, що було офіційно підтверджено, відповідно до ч. 1 ст. 106, ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 42 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» суддю (суддів) може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності. При цьому, якщо таке рішення приймається суддею (суддями) внаслідок не «простого», а «відверто» несумлінного ставлення до виконання своїх обов’язків, то таке діяння (за наявності всіх необхідних умов) може містити й ознаки складу злочину, передбаченого ст. 367 КК «Службова недбалість».

Водночас, помилкове рішення може бути винесено і з інших причин, в тому числі і в разі свідомого розуміння суддею (суддями) того, що рішення, яке він приймає (виносить), не погоджується, не ґрунтується, не відповідає, а інколи й «просто» суперечить тим матеріалам, які є в судовому провадженні та/або відповідному законодавстві. У результаті суддівських діянь уже такої «забарвленості» вони прямо підривають завдання правосуддя щодо законного та справедливого вирішення соціального спору (конфлікту). Такі умисні дії можуть створювати вже об’єктивний привід для іншої, більш суворої, в тому числі й кримінальної відповідальності судді (суддів) за прийняття такого неправосудного судового рішення.

При цьому не потрібно вважати, що наявність обставин, які передбачають кримінальну відповідальність за такі дії, «притаманні» тільки нам. Вони є і в кримінальному законодавстві багатьох, у тому числі й розвинутих, зарубіжних країн. Наприклад, цікавим у цьому сенсі є досвід кримінального законодавства ФРН, тим більше, що в середині ХІХ-сторіччя ми сприйняли основні ідеї німецького кримінального права/законодавства, які багато в чому зберігають свою актуальність і сьогодні, що підкреслює доцільність такого звернення. Так, стаття (параграф) 339 Кримінального кодексу ФРН передбачає відповідальність за подібні дії, а тому звернемо детальнішу увагу на назву й зміст цієї статті (параграфа). Неофіційний її переклад може мати такі альтернативні варіанти: «Перешкоджання правосуддю», або «Перешкоджання здійсненню правосуддя», або «Спотворення (перекручення) ходу правосуддя». Звернемо увагу, що кожен з можливих варіантів назви все ж підкреслює одне основне положення, яке полягає в тому, що подібні дії перешкоджають здійсненню правосуддя. Дуже корисним для нас є й зміст цієї статті (параграфа), в якій закріплюється (теж з урахуванням вільного перекладу), що суддя, інша публічна офіційна особа або арбітр, який у процесі розгляду або винесення рішення по юридичній справі спотворює / перекручує хід правосуддя (перешкоджає здійсненню правосуддя), обертаючи його на користь або на шкоду однієї зі сторін, притягується до відповідальності у вигляді позбавлення волі на строк від 1 року до 5 років. Тобто, оцінюючи вказані положення, можна вважати, що такими діяннями суддя (судді) тільки створює видимість правосуддя, ухиляючись в об’єктивній реальності від його здійснення, що з позицій німецького законодавця містить необхідні підстави кримінальної відповідальності.

З урахуванням вищевказаних положень, поглибимо питання з метою з’ясувати, що є основним при спробах встановлення та правової оцінки судового рішення як неправосудного, в яких випадках воно «тягне» за собою, наприклад, дисциплінарну відповідальність, а в яких — кримінальну? На мою думку, для кримінальної відповідальності необхідно завжди встановлювати (доказувати) обов’язкову наявність прямого умислу в діяннях такого судді (суддів), тобто наявність того, що ця особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння у зв’язку з винесенням неправосудного рішення (ч. 1) та передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2). Причому, і це важливо підкреслити, незважаючи на те, що законодавча характеристика прямого умислу передбачає усвідомлення особою характеру своїх дій, законодавець вважає за необхідне ввести так звану «додаткову» обов’язкову ознаку саме такого винного відношення суб’єкта до своїх діянь, а саме — «свідомість», щоб наявність прямого умислу в певному колі суспільно небезпечних діянь обов’язково встановлювалася, а не існувала б на рівні припущень.

Декілька слів про «свідомість»

Так, свідомість, кажучи в загальному плані, є вищою (!) формою відображення й саморегуляції, властивою людині. При цьому не потрібно враховувати, що спеціальне «додання» свідомості до прямого умислу створює, так би мовити, «масло масляне». Саме наявність ознаки «свідомість» у диспозиції й потребує, повторюю, обов’язкового, з урахуванням чітких правил кваліфікації, встановлення наявності прямого умислу в діяннях певного суб’єкту.

Не порушуючи сучасних тенденцій проведення правових досліджень з «обов’язковим» зверненням до зарубіжного досвіду, відзначу, що використання ознаки «свідомість» є характерним не лише для українського кримінального законодавства. Наприклад, у ч. 1 ст. 2 «Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами» прямо закріплено, що сторони в цій Конвенції зобов’язуються накладати покарання на кожного, «хто утримує будинок розпусти чи управляє ним, або свідомо (виділено авт., — Є.С.) фінансує чи бере участь у фінансуванні будинку розпусти». Звертаю увагу на те, що наявність схожої ознаки є і в ч. 2 згаданої статті, яка закріплює можливість притягнення до відповідальності того, хто «здає в оренду або наймає будівлю чи інше місце, або частину такого, знаючи (виділено авт., — Є.С.), що вони будуть використані з метою проституції третіми особами». Тобто в цій конвенції, за допомогою саме термінів «свідомо» та «знаючи», звертається спеціальна увага на необхідність їх встановлення при кваліфікації діянь відповідних суб’єктів, що закріплює необхідну фіксацію саме прямого умислу.

Якщо повернутися до аналізу ст. 375 КК, то, на мою думку, і в ч. 2 цієї статті така спеціально виокремлена «свідомість» у діях відповідного суб’єкта теж закріплена, але має при цьому більш конкретизоване визначення. Нагадаємо, що ця частина ст. 375 передбачає кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, якщо такі дії «… вчинені з корисливих мотивів, в інших особистих інтересах чи з метою перешкоджання законній професійній діяльності журналіста». Тобто їх наявність теж потребує обов’язкового встановлення, бо саме це безпосередньо підкреслює прямий умисел винної особи у відповідних діяннях, а відтак і можливість застосовувати до неї кримінальну відповідальність саме за ч. 2 ст. 375. Водночас відсутність встановлення «свідомості» (ч. 1) та ознак, вказаних у ч. 2, при оцінці інтелектуального та вольового моменту в умислі особи не дозволяють кваліфікувати рішення відповідного судді (суддів) за ознаками ст. 375 КК.

З урахуванням викладених положень можна зробити підсумовуючий висновок, який полягає у тому, що викладена аргументація дозволяє вважати поняття (терміни) «неправосудне судове рішення» та «свідомість» такими, які, по-перше, традиційно використовуються не лише у вітчизняному кримінальному законодавстві, та, по-друге», мають на цих рівнях необхідні правові підходи до свого встановлення й закріплення. Проблеми щодо розуміння і застосування ст. 375 КК пов’язані, на мою думку, з іншими складнощами, про що йтиметься далі.

Зміст та тягар (обов’язок) доказування

Наступні міркування вже стосуються процесу встановлення та закріплення в діяннях конкретного судді (суддів) ознак злочину, передбаченого ст. 375 КК. Мова тут буде йти про те, на кому лежить основний обов’язок (тягар) доказування, і які обставини потрібно доказувати, в першу чергу, для того, щоб такі провадження мали необхідну перспективу. Кажучи іншими словами, необхідно «знати», на кого з основних учасників цього, безумовно, складного соціального процесу — «лікаря» або «хворого» — покладається офіційний обов’язок встановити (діагностувати), яка це «хвороба», та визначити, які «ліки» призначити, аби її «подолати». Вважаю, що коли йдеться про необхідність застосовування «хірургічних процедур» для «лікування», то ще більш зрозумілим є, хто повинен визначити необхідність застосування кримінально-правового «скальпеля». Таке правило є обов’язковим у своєму загальному визначенні при соціальній необхідності («вимушеності») постановки необхідного кримінально-правового «діагнозу». Так, є певні уточнення щодо соціальної ролі відповідної фігури «хворого». Наприклад, можна сказати, що постать судді має певні соціальні «привілеї». В Конституції України прямо закріплено, що «Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним…» (ст. 129), а «За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до відповідальності» (ст. 129). Але, по-перше, все це, так би мовити, нівелюється, коли суддя вчиняє умисний злочин, а по-друге, це загальне правило (умова), якого потрібно обов’язково дотримуватися при правовій оцінці суспільно небезпечних діянь будь-якої особи, яка «потрапила» в сферу кримінальної юстиції. Воно полягає в тому, що завжди в процесі доказування необхідно обов’язково встановлювати саме (!) суб’єктивне ставлення особи до діяння, яке вона вчиняє.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути