Connect with us

Думка експерта

Прокуратура: якою вона буде завтра? Деякі думки після ознайомлення із затвердженою Генеральним прокурором «Стратегією розвитку прокуратури на 2021—2023 роки»

Дата публікації:

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України,
віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Для початку скажу, що саму ініціативу розробити такий програмний документ щодо розвитку прокуратури на два найближчих роки, тим більше «з метою підвищення ефективності діяльності органів прокуратури» (далі — Стратегія), варто лише вітати. Заслуговують на схвалення й хоча б часткову підтримку й іще декілька пропозицій та намірів, викладених у ній. Так, нехай і в загальних рисах, але цей документ у своїй описовій частині справедливо визнає наявність у діяльності органів прокуратури низки законодавчих, організаційних і правозастосовчих проблем. Щодо мети даної Стратегії — підвищення рівня ефективності діяльності органів прокуратури, то в ній справедливо й актуально також зазначено, що вона прийнята «для забезпечення виконання конституційних функцій і повноважень».

Можна погодитися і з такими завданнями Стратегії, як «забезпечення усталення нових рекомендацій та стандартів для прокурорів за основними напрямами діяльності та «запровадженням у практику нових критеріїв не тільки оцінювання якості роботи прокурорів», а й розробки нового порядку вимірювання та регулювання навантаження на одного прокурора, що особливо актуально в нинішніх умовах надмірної кількості тих же кримінальних проваджень (по кілька сотень) на одного процесуального керівника!

Позитив Стратегії

Заслуговують на увагу й частина заходів розділу «Бачення, місія і цінності діяльності прокуратури», серед яких найбільш повторюваними в Стратегії є наміри про сповідування прокурорами саме принципів верховенства права та забезпечення дотримання конституційних прав і свобод людини та, найважливіше, що орієнтирами в діяльності прокуратури повинна бути «повага до прав і свобод, честі та гідності людини, прагнення захищати людину, її життя і здоров’я, недоторканність і безпеку».

Серед інших позитивних моментів можна також відзначити плани щодо розробки і впровадження інституту наставництва в прокуратурі, вдосконалення та конкретизацію форми щорічного звіту Генерального прокурора про діяльність органів прокуратури перед Верховною Радою України, вдосконалення механізмів інформування суспільства про випадки порушення прав людини правоохоронцями та реагування на такі факти, чого органи прокуратури протягом останніх п’яти років взагалі не роблять. Варто підтримати й таке завдання Стратегії, як необхідність удосконалення нормативно-правової бази за окремими напрямами діяльності прокуратури.

Усе інше в цьому документі, на жаль, є декларативним, формальним й абсолютно відірваним від реального стану діяльності органів прокуратури, де сьогодні, в основному, панує хаос та безлад і не лише в частині виконання покладених Конституцією України та законом на прокуратуру повноважень, а й особливо щодо забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Про «місію» прокуратури

Для прикладу візьмемо той же розділ 1 під назвою «Бачення, місія, цінності діяльності прокуратури». Якби йшлося в ньому про наміри, новації, які планує впровадити прокуратура на чолі з нинішнім Генеральним прокурором, то можна було б і погодитись із усім написаним у ньому. Однак тут чітко зазначено, що «прокуратура (начебто, вже) ефективно реалізовує конституційні функції на підставі найкращих стандартів професійної компетентності» і що «прокурори (вже) забезпечують дотримання прав та інтересів потерпілих, свідків, а також фундаментальних прав підозрюваних й обвинувачених, — інших учасників процесу згідно з вимогами стандартів захисту прав людини». Але такі твердження не відповідають дійсності, а тим більше, на практиці ці «бачення» в нинішніх умовах нездійсненні, хоча б зважаючи на те, що з червня 2016 року і по сьогодні не внесені зміни ні до діючого Закону «Про прокуратуру», ні до КПК України про нові функції органів прокуратури, які зазначені в Основному Законі.

Не співпадає зі змістом нових конституційних функцій і передбачена в Стратегії «місія» прокуратури такого змісту: «керуючись принципом верховенства права, прокуратура забезпечує дотримання конституційних прав і свобод людини…». Хоча відповідно до нині діючих вимог Конституції України прокуратура не може «представляти інтереси українського народу (суспільства і держави) в кримінальному процесі з метою забезпечення права на справедливий суд для потерпілого, обвинуваченого й інших учасників процесу», у всякому випадку — до законодавчого роз’яснення самих понять її нових функцій.

Або хіба нинішній стан дотримання законності в діяльності органів досудового розслідування, в тому числі прокурорів-процесуальних керівників, відповідає задекларованому в Стратегії висновку про «докладення прокурорами зусиль для захисту економічних свобод, інвестиції і бізнесу»? Звичайно, що ні, бо тільки в 2019 році майже на 25% зросла кількість клопотань слідчих і прокурорів про одержання від слідчих суддів дозволів на проведення тих же обшуків, зокрема і в суб’єктів підприємницької діяльності.

Декларативним є й п.1.3.2 даного документа щодо «незалежності» прокурорів, бо наявні приклади з реального життя свідчать про зворотнє. Візьміть хоча б кримінальне провадження за фактом умисного вбивства П. Шеремета, коли тодішній Генеральний прокурор на прес-конференції відкрито підтримував неконституційну позицію Президента України і Міністра внутрішніх справ у частині доведеності вини у вчиненні цього злочину конкретних осіб, хоча на той час такі безапеляційні твердження ще не були підтверджені обвинувальним вироком суду. Або зверніть увагу на події 2019—2020 років, пов’язані з кримінальним переслідуванням п’ятого Президента України за фактами, які викликали у фахівців відверті сумніви в їх доведеності, коли позиція прокурорів по одному й тому ж факту неодноразово змінювалася тощо.

Те ж саме можна сказати і з приводу викладених у даному розділі намірів чи планів про здійснення професійної підготовки та підвищення кваліфікації прокурорів, застосування «найкращих світових напрацювань» так званим «Тренінговим центром прокурорів України», Статут (чи Положення) якого передбачає й такий вид його діяльності, як платне надання банно-прасувальних послуг.

Це є нічим іншим як окозамилюванням, особливо після ліквідації Академії прокуратури України — одного з найкращих спеціалізованих навчальних закладів як щодо підготовки прокурорів, так і підвищення їх професійної майстерності. Яскравим прикладом, навпаки, знищення системи підготовки й підвищення професійної майстерності прокурорів є відеозйомка одного із «занять» у так званому Тренінговому центрі у вигляді «поляпування в долоні» та копія листа керівника даного Центру про відсутність у ньому належних фахівців у галузі розкриття й розслідування умисних вбивств (ці документи долучаю до цього дослідження).

На жаль, такими ж надуманими в Стратегії є й непримириме «відношення прокурорів до будь-яких проявів порушення прав і свобод людини», на що вони, начебто, завжди жорстко і принципово реагують. Насправді ж нинішні прокурори, як правило, є співучасниками слідчих й оперативних працівників у таких порушеннях вимог законів, а тим більше — в них відсутні будь-які законні повноваження реагувати на такі факти беззаконня.

Про «стратегічні пріоритети розвитку прокуратури»

Є чимало критичних зауважень і до Розділу «Стратегічні пріоритети розвитку прокуратури». Як можна сьогодні планувати їх, тим більше під час «реалізаці ї конституційних функцій прокуратури», якщо до теперішнього часу (з червня 2016 року) норми Закону «Про прокуратуру» і КПК України не приведені у відповідність до Основного Закону держави, до якого були внесені відповідні зміни, та не дано законодавче роз’яснення їх нових конституційних понять, таких як «організація досудового розслідування» та «процесуальне керівництво досудовим розслідуванням», бо це не одне й те ж. Незрозуміло також, що означає конституційна функція такого змісту: «нагляд за негласними та іншими слідчими і процесуальними діями органів правопорядку».

Тому й не дивно, що в цьому ж Розділі Стратегії передбачено наміри чи то плани щодо «вдосконалення реалізації прокурорами повноважень (лише) з підтримання публічного обвинувачення, організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням та представництва інтересів держави в суді». Саме виходячи з цього, незрозуміло, про яке тоді «вдосконалення методів і заходів забезпечення високого рівня якості реалізації конституційних функцій прокуратури» можна говорити? Якби йшлося про розробку нових методів організації роботи і контролю виконання в діяльності прокуратур усіх рівнів, чи про підготовку і впровадження в практику методики організації роботи прокурорів-процесуальних керівників щодо здійснення тієї ж «організації досудового розслідування» чи «здійснення процесуального керівництва» взагалі, або в конкретних видах кримінальних правопорушень, зокрема, це було б прийнятно. Але про це в документі не сказано ні слова.

Паралельно з цим розробники Стратегії перенасичили її незрозумілими навіть для самих прокурорів поняттями й словосполученнями, що при реалізації її на практиці зумовить одні непорозуміння. Наприклад, незрозуміло, про які саме «стандарти роботи проку­рора, зокрема, чи «стандарти досудового розслідування» та впровадження їх у навчальні програми первинної і спеціальної підготовки йдеться? Або, яке відношення може мати до «вдосконалення механізмів координації протидії злочинності» налагодження взаємодії з «недержавними партнерами з метою вдосконалення системи кримінальної юстиції»? Чи, тим більше, про яку взаємодію із судами, зокрема господарськими та адміністративними, можна вести мову «з метою виявлення та спільного розв’язання проблем у системі кримінальної юстиції України»?

Якщо це готувалося для звіту перед дипломатичними представництвами іноземних держав чи інших іноземних кураторів України про наміри привести нашу прокуратуру до так званих «європейських стандартів», — це одне. Але якщо це дійсно програмний документ для вдосконалення її діяльності на майбутнє, то зміст даної Стратегії, вибачте, порожній.

Не заперечуючи прагнення нинішнього керівництва Офісу Генерального прокурора закріпити лідируючу роль органів прокуратури в «процесі визначення напрямів розвитку системи кримінальної юстиції та органів правопорядку», що можна було і реалізувати шляхом відновлення системи правоохоронних органів на чолі з Генеральним прокурором, разом із тим незрозумілі шляхи його вирішення, найперше через відсутність для цього необхідних законодавчих повноважень.

Чимало непорозумінь несе в собі й Розділ Стратегії щодо «розвитку професійної компетентності працівників прокуратури», який також, на жаль, побудований в основному за рахунок неоднозначних загальних фраз та розпливчастої термінології, які можна трактувати по-різному.

Про залучення в прокуратуру «вмотивованих професіоналів»

Перш за все задекларований у ньому намір залучення до роботи в прокуратурі «вмотивованих професіоналів із високим рівнем знань, умінь і навичок шляхом проведення незалежної та об’єктивної процедури добору прокурорів на вакантні посади» реалізувати сьогодні на практиці неможливо, бо цим процесом у нашій країні на сьогодні займаються сторонні та некомпетентні, нав’язані нам ззовні так звані «експерти», делеговані дипломатичними місіями та міжнародними неурядовими організаціями, тобто не прокурори, як це прийнято в тих же європейських державах, а діяльність органів прокурорського самоврядування, призупинена до осені 2021 року, в компетенцію яких і входять такі повноваження. Більше того, скажу відверто, до тих пір, доки заробітна плата прокурорів буде визначатися не діючим Законом «Про прокуратуру», а постановою Кабінету Міністрів та, тим більше, корегуватиметься в бік суттєвого зменшення взагалі до позорного показника майже щорічно кожним новим Державним бюджетом, «вмотивовані претенденти із високим рівнем знань» на вакантні посади в прокуратуру ніколи не прийдуть!

Про підвищення довіри до прокуратури

Декларативними й такими, що не узгоджуються із функціями прокуратури та її нинішніми повноваженнями, є деякі позиції й Розділу «Про підвищення довіри громадськості до прокуратури». Для прикладу, ну не може тепер прокурор бути «оперативним та достовірним джерелом інформації про порушення законів», бо вже кілька років не здійснює нагляд за їх додержанням; не має він, до того ж, ні повноважень, ні реальної змоги «підтримувати співпрацю та ефективну взаємодію з територіальними громадами під час розв’язання проблем», про що нас намагаються переконати розробники даної Стратегії. Хотілося також їм нагадати, що окружні прокуратури створені й діють на територіях в середньому від 4-х до 7-ми районів, які існували до останнього часу, а об’єднані територіальні громади (ОТГ), в свою чергу, утворилися й існують у незалежності від адміністративної юрисдикції тієї чи іншої окружної прокуратури!

Замість висновку

Таким чином, загалом складається враження від ознайомлення зі Стратегією, що її розробники не володіють достатньою інформацією про реальний стан функціонування української прокуратури, зокрема щодо обласних та окружних прокуратур. Бо якби було навпаки, то вони не вживали б у ній таких високопарних фраз як: «застосування людиноорієнтовного підходу під час розгляду звернень», «впровадження політики щодо орієнтування на потреби потерпілих та свідків» тощо.

Й останнє. Про яку справді «незалежність» прокурорів ідеться в даному документі, якщо про покращення матеріального забезпечення, соціальну захищеність та запровадження гарантій захищеності бюджетного фінансування діяльності прокуратури зазначено лише в самому кінці цього розділу і Стратегії в цілому, в той час як найбільше уваги її розробники чомусь приділили «впливу на прокурорів з боку їх керівників», який, начебто, реально загрожує самостійності процесуальних керівників, чого вже давно немає, тому в органах прокуратури й панує хаос від такої «самостійності», бо прокурори вищого рівня на сьогодні взагалі є безправними, що завдає лише шкоди законній та ефективній діяльності прокуратури.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Карне електронне право Європи й України: порівняльний аналіз

Опубліковано

on

Jus est ars boni et aequi
(Право є мистецтвом добра і справедливості).

Публій Ювенцій Цельс, давньоримський правник та державний діяч


Петро Біленчук,
професор Національного авіаційного університету


Микола МАЛІЙ,
директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»

 

Право є найдавнішим механізмом саморегуляції суспільства, що адаптує все нове в сформовану й налагоджену систему суспільних відносин та їх правового регулювання. Відомо, що вся правова система суспільних відносин ґрунтується на двох основних засадах: по-перше, функції вираження владної волі, що представлена в чільному законодавстві, і, по-друге, на інформаційній та соціально-комунікаційній функції права, яка закріплена в чільному законодавстві. Важливо також зазначити, що право і його система зазнають постійного й безпосереднього впливу нових ідей, інновацій, новітніх електронних технологій та використання можливостей технічного і наукового прогресу. Виходячи з даних позицій сьогодні формується нова підгалузь правничих знань, зокрема, карне електронне право, яке є інструментом керування інформацією, підкріпленою владно-організаційними механізмами політичної системи, що забезпечує порядок дії, її невідворотність та впливу цієї (правової) інформації на суспільні відносини. В даному дослідженні пропонуються результати порівняльного аналізу розвитку карного електронного права Європи та України.

Поняття і сутність карного електронного права

Провідні функції карного електронного права визначаються на основі загальних функцій права:

– нормативна — визначення норм, правил поведінки суб’єктів інформаційних, соціально-комунікаційних відносин (правового середовища);

– комунікативна — зазначення в окремих статтях посилань на законодавчі акти, які є системоутворюючими в різних міжгалузевих інститутах права (або необхідність в яких може виникнути);

– регулятивна — визначення прав та обов’язків, зобов’язань суб’єктів щодо регулювання суспільних інформаційних та соціально-комунікаційних відносин;

– охоронна — визначення гарантій та меж правомірної поведінки суб’єктів, які здійснюють заходи щодо недопущення та профілактики правопорушень, а також контроль за дотриманням правомірної поведінки;

– захисна — визначення правових умов, процедур та суб’єктів, які здійснюють захист від вчинених правопорушень (поведінки, за якою діяння утворюють делікти), та відповідальності за ці правопорушення згідно з нормами конституційного, цивільного, адміністративного, господарського, трудового та карного права;

– інтегративна — системне поєднання комплексу визначених юридичних норм, котрі регулюють інформаційні та соціально-комунікаційні відносини в Україні в різних підсистемах права (електронне право, карне електронне право є поєднуючими ланками між провідними традиційними галузями права й застосовують їх методи у сфері соціальних інформаційно-комунікаційних відносин).

За сутністю правового походження як міжгалузевий комплексний інститут національного права України карне електронне право має приватно-правову і публічно-правову природу, тобто норми карного електронного права формуються як на публічному (державному), так і на приватному рівнях суспільних відносин. Визначення статусу карного електронного права як міжгалузевого комплексного інституту права зумовлює визначення співвідношення його з іншими інститутами права, предметом яких є суспільні відносини щодо електронної соціально-правової інформації (електронні бази даних, електронні мережеві комплекси, хмарні середовища, комп’ютерні технології, електронно-обчислювальні машини (комп’ютери), автоматизовані системи та комп’ютерні мережі й мережі електрозв’язку, шкідливе програмне забезпечення, кіберпростір, кібербезпека, кіберзлочинність, телекомунікаційні мережі ближнього і далекого космосу тощо). Через предмет суспільних відносин (інформацію) карне електронне право має зв’язок з іншими міжгалузевими інститутами права: електронним правом, електронним цивільним правом, електронним космічним правом, авторським правом, правом інтелектуальної власності, інформаційним правом, ІТ-правом, винахідницьким правом, рекламним правом тощо.

Карне електронне право утворює з ними велику й складну агрегативну гіперсистему права четвертого порядку: відповідно до теорії гіперсистем права карне електронне право ґрунтується на засадах правових систем другого і третього порядку, якими є шість основних галузей права: конституційне, адміністративне, господарське, цивільне, трудове, карне. У своїй єдності вони утворюють систему першого порядку — право України. Важливим аспектом теорії карного електронного права є проблематика його підсистем — спеціальних субінститутів — сфер правового регулювання інформаційних та соціально-телекомунікаційних правовідносин.

Пріоритетні напрями розвитку карного електронного права

Карне електронне право — це кульмінація в розвитку електронного документообігу в сфері карного судочинства і карного провадження. В цьому напрямку рухаються багато країн, перебуваючи на різних рівнях вирішення цього питання. Системи карного електронного права впроваджуються в США, Канаді, Естонії, Німеччині. У Бельгії ще в 2005 році був створений проект електронного карного правосуддя «Phenix», в рамках якого, крім системи електронного документообігу, «електронний файл» міг поповнюватися поліцією, адвокатом, сторонами й судом. Питання аутентифікації вирішувалося використанням електронного паспорта.

На нашу думку, карне електронне право дасть змогу більш широко використовувати математичні методи і грід- та блокчейн-технології, алгоритмізацію в процесі підтримки прийняття процесуальних рішень. Сама ця ідея не нова й має як позитивні, так і негативні сторони. Застосування такої ретельно розробленої автоматизованої програми зазіхає на внутрішнє переконання правозастосовувача (слідчого, прокурора, судді, правозахисника). Оцінка доказів (показань, документів, речових доказів, висновків експерта) була й буде залишатися в сфері розсуду суб’єкта оцінки, ґрунтуючись на внутрішньому переконанні. Останнє пов’язано з логічною розумовою діяльністю, яка виступає таким собі принципом оцінки, що дозволяє відійти від формальної теорії доказів. Однак комп’ютерна програма стає хорошим електронним помічником у прийнятті процесуальних рішень, сприяє зниженню корупції (використання блокчейн-технологій), відступі від суб’єктивізму й упередженості, зведення до мінімуму впливу людського фактора.

У зв’язку з цим поряд із розвитком інформаційних технологій необхідний захист традиційних цінностей, які історично довели свою спроможність і важливість при розгляді та вирішенні карних справ. Представляється можливим виділити деякі напрямки, за якими відбувається розвиток інформаційних технологій карного судочинства. З огляду на це можна визначити процесуальні канони й можливі загрози їх значенням. Різні країни мають свої національні правові системи. У деяких із них розвинуті спеціальні норми в карному законодавстві, що передбачають відповідальність за вчинення комп’ютерних злочинів, інші лише в процесі прийняття відповідних законів.

Міжнародна класифікація комп’ютерних злочинів у порівнянні із законодавством України

У багатьох державах відповідальність за вчинення комп’ютерних злочинів наступає за традиційними статтями карного законодавства, адаптованими до нових умов (крадіжка, шахрайство, підробка та інші). На міждержавному рівні, відповідно до рекомендацій Комітету з питань законодавства Ради Європи 1990 року, прийнята (у відповідності із зазначеною міжнародною класифікацією комп’ютерних злочинів), їх стисла характеристика. В даному дослідженні подаємо її в порівняльному правовому аналізі згідно з чільним законодавством України.

1. Втручання та перехоплення.

1.1. Незаконний доступ, код QAH. «Незаконний доступ до комп’ютерної системи або мережі».

Метою злочину є комп’ютерна система або мережа (два чи більше комп’ютери). Доступ означає проникнення у всю систему або його частину, до комп’ютерних програм та даних, які там містяться. Причому засоби зв’язку не мають значення. Це може бути прямий фізичний доступ до комп’ютера або входження з віддаленого місця, наприклад, із застосуванням супутникового зв’язку або через іншу комп’ютерну систему. В деяких країнах важливим елементом цього злочину є подолання системи захисту комп’ютера (наприклад, системи паролів). В інших — незаконним є будь-яка навмисна спроба несанкціонованого доступу до комп’ютерної системи або мережі (автоматизованого банку даних), розташованої в іншій країні.

(Подібно нормі ст. 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1. «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2. «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362. «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», ст. 363. «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», ст. 363-1. «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку» Кримінального кодексу (КК) України Розділу XVI «Кримінальні правопорушення у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку»).

Перехоплення, код QAI. «Незаконне перехоплення за допомогою будь-яких технічних пристроїв та засобів зв’язку даних, які знаходяться в комп’ютерній системі або мережі, чи прямують до або з неї».

Метою злочину є будь-яка форма комп’ютерного зв’язку (телекомунікації). Найчастіше це стосується перехоплення інформації, яка передається державними, громадськими або приватними системами телекомунікації. Це може бути зв’язок у середині єдиної комп’ютерної системи, між двома комп’ютерами або комп’ютером та особою. Перехоплення, в технічному аспекті, може здійснюватися «прослуховуванням» змісту повідомлення, що може бути забезпечено через прямий доступ та використання самої комп’ютерної системи, або через непрямий доступ із використанням електронних засобів підслуховування чи підключення. Протиправними є тільки ті випадки, коли такі дії вчиняються незаконно та навмисно.

(КК України: статті 359 «Незаконні придбання, збут або використання спеціальних технічних засобів отримання інформації»; 231 «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю», 232 «Розголошення комерційної або банківської таємниці», 232-1 «Незаконне використання інсайдерської інформації», 232-2 «Приховування інформації про діяльність емітента» та інші, в сукупності зі статтями 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1. «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2. «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362. «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», 363. «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», 363-1 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку»).

1.2. Викрадення часу, код QAT. «Неправомірне використання комп’ютера або комп’ютерної мережі з наміром уникнути оплати за користування».

Оператори, провайдери телекомунікацій (у тому числі компанії, які надають послуги з доступу до інтернету, з обслуговування комп’ютерних систем та мереж, послуги з підрахунку комунальних та інших послуг) використовують засоби автоматизованих систем розрахунків (білінгових систем тощо) за використані послуги та з метою обліку користувачів й отримання належної оплати. Спроби ухилитися від оплати за використані послуги споживачами (абонентами) або несанкціоноване внесення операторами, провайдерами телекомунікацій, їх працівниками та представниками (третіми особами) в автоматизовану систему розрахунків завідомо неправдивих даних (послуг, які споживачам не надавалися, або об’єми послуг є завищеними) є також формою крадіжки.

(КК України: статті 185 «Крадіжка», 186 «Грабіж», 187 «Розбій», 190 «Шахрайство», 191 «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем», 192 «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою», 193 «Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї», 194 «Умисне знищення або пошкодження майна»).

2. Зміна або пошкодження інформації (комп’ютерних даних), код QD.

(2.1. «Логічна бомба», код QDL). «Незаконна заміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження «Логічної бомби».

«Логічна бомба» в комп’ютерних технологіях не має чіткого офіційного, законодавчого визначення. Це — логічний засіб на рівні комп’ютерної програми, який впроваджується злочинцями й стає активним, коли система виконує специфічні завдання (наприклад, коли починає працювати комп’ютерна програма з виплати заробітної плати). Будучи в стані активності, «Логічна бомба» запускає невелику комп’ютерну програму, яка має шкідливий вплив на роботу комп’ютерної системи, мережі. Цей вплив може бути різним: комп’ютер може припинити роботу, згаснути екран чи будуть знищеними машинні дані. Різновидом «Логічної бомби» є часова бомба, яка стає активною у чітко визначений день та час.

(КК України: статті 185 «Крадіжка», 186 «Грабіж», 187 «Розбій», 191 «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем», 193 «Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї» в сукупності зі статтями 361. «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1. «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2. «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362. «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», 363. «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», 363-1. «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку»).

2.2. «Троянський кінь», код QDT. «Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження «Троянського коня».

Так само, як й у випадку з «Логічною бомбою», поняття «Троянський кінь» не має законодавчого визначення. «Троянський кінь» — прихована комп’ютерна програма, що використовується злочинцями для отримання доступу до комп’ютера, незважаючи на систему захисту. Оскільки захисні функції комп’ютера контролюються системними програмами-утилітами, «Троянський кінь» за його впровадження робить відповідні зміни.

(КК України: статті 185 «Крадіжка», 186 «Грабіж», 187 «Розбій», 191 «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем», 193 «Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї» в сукупності зі статтями 361. «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1. «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2 «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362 «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах) , автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», 363 «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», 363-1 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку»).

2.3. «Комп’ютерні віруси», код QDV. «Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження чи розповсюдження комп’ютерних вірусів».

«Комп’ютерний вірус» — це комп’ютерна програма або частина комп’ютерної програми, яка змінює дані програми, порушуючи цілісність системи. «Комп’ютерні віруси» набули значного розповсюдження завдяки здатності заражених файлів інфікувати інші файли, «переходячи» з комп’ютера на комп’ютер. Існує сотні різновидів вірусів, кожен з яких має власну характеристику, але всі вони змінюють або самі дані, або комп’ютерні програми. Вплив «комп’ютерних вірусів» може бути різний — від незначних незручностей у користуванні комп’ютером до повного знищення машинних даних, у тому числі комп’ютерного програмного забезпечення.

(КК України статті 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1 «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2 «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362 «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», 363 «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», 363-1 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку»).

2.4. «Комп’ютерні черв’яки», код QDW. «Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм пересилкою, впровадженням або розповсюдженням комп’ютерних черв’яків по комп’ютерних телекомунікаційних мережах».

Законодавчого визначення «комп’ютерних черв’яків» немає. Це — логічний засіб (комп’ютерна програма), зроблена для того, щоб «мандрувати» комп’ютерною мережею, пошкоджуючи чи змінюючи автоматизовані бази даних. Вони не так поширені, як комп’ютерні віруси. Відповідальність повинна наступати за ту шкоду, яку вони спричинили.

(КК України: статті 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку», 361-1 «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут», 361-2 «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації», 362 «Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї», 363 «Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється», 363-1 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку»).

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Лояльність чи професіоналізм: за що ЄС критикує кадрову політику України

Опубліковано

on

Кирило КЛИМЕНКО,
член Ради експертів з державного управління,
адвокат, кандидат юридичних наук

Як і планувалося, 23 лютого Верховна Рада зібралася на термінове засідання, аби спробувати відновити конкурси на держслужбу, як того вимагає ЄС. Нагадаємо, що тиждень тому парламент уже ухвалив закон, який мав вирішити цю проблему, але його несподівано ветував Володимир Зеленський. Цього разу Рада мала визначитися, долати вето чи підтримувати запропоновані Президентом зміни? І робити це було потрібно швидко, щоб не підставити країну під нову порцію критики міжнародних партнерів. Утім проблемою, що заблокувала закон, стали не самі конкурси, а те, що в одному законі Рада поєднала вирішення декількох різних проблем, не всі з яких стосуються держслужби.

Кінець кадрового «турборежиму»

Перш за все – про суть законопроекту № 4531, який Верховна Рада ухвалила 16 лютого. Він передбачає наступне:

– відновлює конкурси на посади державної служби, що були скасовані навесні минулого року під приводом запобігання коронавірусу;

– скасовує можливість політичного звільнення топ-чиновників (держслужбовців категорії «А»), запроваджену в «турборежимі» у вересні 2019 року законом про перезавантаження влади;

– забороняє призначати на посади виконувачів обов’язки міністрів осіб, за яких у Раді не знайшлося голосів для призначення на посаду міністра, припиняючи в такий спосіб практику маніпуляцій, коли постійні керівники міністерств призначаються в обхід парламенту (кейси Вітренка, Буславець та інших);

– обмежує повноваження виконувачів обов’язки міністрів після 60 днів виконання ними таких обов’язків, стимулюючи Прем’єр-міністра завчасно знаходити та пропонувати парламенту компромісні кандидатури на посади в уряді (кейси Супрун, Мартинюка та багатьох інших).

Здавалося б, що ж тут поганого? Думається, тому закон підтримали аж 289 депутатів, а вже наступного дня його підписав спікер та передав документ на підпис Президенту. Однак чутки про заплановане для закону вето з’явилися одразу ж після голосування.

І справді, не минуло й дня від передачі закону на Банкову, як Президент його ветує та натомість пропонує провести позачергове засідання парламенту для розгляду його зауважень. Чому так швидко? Напевно, на Банковій щось «підгоряє», якщо там зважуються на таке? Тим більше, що графік, запропонований Президентом, суперечить законодавству. За регламентом, після надходження ветованого закону до парламенту мало би бути відведено 10 днів (тобто до 1 березня) на надання висновків від комітетів, потім – ще три дні на ознайомлення депутатів до їхнього розгляду Верховною Радою. Тобто пропозиції глави держави могли бути розглянуті не раніше 5 березня.

Натомість профільний комітет невідкладно розглянув пропозиції Президента і вже 19 лютого рекомендував врахувати їх у повному обсязі попри протилежну позицію Головного науково-експертного управління парламенту.

Постає питання: що є причиною такої поквапливості? І чим же такі дорогі ці 10 днів, що вимагають невідкладного напруження сил усіх основних інституцій влади?

Горе «попередникам»

Чому важливо повернути конкурси на держслужбу? У рамках реформування держслужби з травня 2016 року новий закон «Про державну службу» запровадив розділення політичних та бюрократичних державних посад. Політиків обирає або народ (Президента й депутатів), або інші політики (міністрів та їхніх заступників тощо), а керівників-бюрократів, аж до держсекретарів, призначають за результатами конкурсів на п’ять років із суворо обмеженими можливостями дострокового звільнення. Цей закон виконали, тож усі вищі бюрократичні посади у виконавчій владі були заповнені за часів уряду Гройсмана.

Щоправда, дехто з цих призначенців зажив одіозної слави. Наприклад, очільник податкової Роман Насіров, керівники ДАБІ, Укравтодору, Держрезерву тощо. Тож одразу після приходу до влади Володимира Зеленського постало питання про необхідність негайного перезавантаження влади, а деякі гарячі голови взагалі пропонували скасувати закон про держслужбу. Як компромісне рішення у вересні 2019 року Рада запровадила можливість політичного звільнення топ-чиновників із вищих бюрократичних посад держслужби.

Ці зміни, які тоді гаряче підтримав і уряд, дали змогу швидко замінити багатьох «попередників», однак це у перспективі поглинуло й самих ідеологів цих змін. Багато керівників державних органів, призначених за часів уряду Гончарука, також отримали мітку «попередників» і були звільнені. А далі уряд, так би мовити, увійшов у смак. До того ж, трапилася пандемія, що давало можливість виправдати будь-які «тимчасові» заходи високою метою «запобігання». Відтак 13 квітня минулого року в законі, який мав на меті утворити Фонд боротьби з COVID-19 та невідкладно спрямувати фінансування на медичні цілі та підтримку бізнесу, з’явилися норми, які «на період карантину» зупинили проведення конкурсів на посади державної служби та ввели «тимчасовий» добір за контрактом для виняткових випадків забезпечення функціонування органів влади. Наразі, за даними Національного агентства з питань держслужби (НАДС), за 10 місяців проведено понад 24,5 тисяч «псевдоконкурсів» без належного оцінювання компетентності кандидатів, за допомогою яких змінили майже 14% усіх держслужбовців.

Самокритичний уряд

«Ковідні конкурси» неодноразово критикував Євросоюз. Востаннє – 11 лютого в резолюції Європарламенту про виконання Угоди про асоціацію, наголосивши, що державна служба має бути фаховою та поза політикою. Держслужба – це м’язи, які приводять у рух весь організм за командами нервової системи, попри їхні симпатії чи антипатії до неї. Не буде «м’язів» – жоден політик не зможе реалізувати нічого. Щоб виправити цю ситуацію, влада зробила декілька спроб. Зокрема, законопроект № 3748 вперше спробував скасувати політичні звільнення та «ковідні конкурси». Він був підготовлений НАДС та внесений урядом на розгляд Верховної Ради, проте був відхилений у вересні минулого року.

Надзвичайно цікаво, що уряд сам просив парламент скасувати право урядовців на політичні звільнення «оскільки [вони] призводять до свавільних, необґрунтованих звільнень державних службовців. Наслідки застосування таких норм є грубим порушенням прав державних службовців та принципів стабільності й послідовності проходження державної служби».

Парадокс, але попри таку самокритику уряд продовжував «свавільні звільнення». Крім того, групою народних депутатів від «Слуги народу» був внесений законопроект № 3491, який також скасовував «ковідні конкурси». Відповідний закон був ухвалений 3 липня, але вже 27 липня отримав вето Президента, а 16 грудня був взагалі відхилений Радою. Інші спроби навіть не дійшли до голосування. Тож вочевидь бачимо зачароване коло та шалений спротив «закриттю цієї лавочки». Зараз, після нескінченних швидких призначень та безпідставних звільнень, здається, уже всі підтримують необхідність якнайшвидшого відновлення конкурсів у прозорий та чесний спосіб. Про його підтримку заявляє і Президент, але при цьому знаходить недоліки в законах, які саме це питання намагаються й вирішити.

Справжні причини вето

Приводом для останнього вето стали норми про обмеження повноважень виконувачів обов’язків міністрів, які зовсім не стосуються питань державної служби. Й саме ці, заветовані Президентом правки підтримав 321 депутат, тобто конституційна більшість! Хоча лише в листопаді 2020 року повноваження в.о. міністрів були обмежені іншим законом (і не з 60-го, а з найпершого дня), а Прем’єр-міністр був зобов’язаний вносити кандидатури на вакантні посади міністрів у 30-денний термін. Проте тоді це не викликало заперечень з боку Президента. (виправлено — початково текст містив помилкову тезу про те, що ухвалення пропозицій Президента поверне закон до редакції листопада-2020, — Авт.).

Та, схоже, ще однією реальною підставою для президентського вето стала інша норма. Це – заборона призначати виконувачів обов’язки міністрів осіб, кандидатури яких були відхилені парламентом на посади міністрів. Головні аргументи Президента такі: «Верховна Рада України фактично самоусувається від виконання конституційних повноважень із призначення за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України», і далі: «Пропонований Законом підхід порушує конституційні засади формування та функціонування державної влади […] її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, [а також порушує систему] їх взаємостримувань і противаг».

Однак Конституція не зобов’язує парламент обов’язково призначити на посаду міністра будь-якого запропонованого кандидата. Не дарма добір і відповідальність за внесені кандидатури є обов’язком не парламенту, а саме Прем’єр-міністра.

До того ж, встановлений Конституцією порядок призначення міністрів є проявом принципу стримувань та противаг у системі державного управління, згідно з яким виконавча влада не має права призначати керівників міністерств в обхід влади законодавчої. Це й створює баланс сил, коли Прем’єрміністр, делегований більшістю (коаліцією) у парламенті, може лише пропонувати кандидатури міністрів, а президент, навіть із монобільшістю, взагалі не має до цього стосунку.

Який же вихід?

Наразі ані в депутатів, ані в Президента, на жаль, немає цілісного уявлення про модель державного управління, яку вони хотіли б побудувати в Україні. Відсутність такої візії призводить до хаотичних спроб «підрихтувати» законодавство, вирішуючи точкові проблеми. І, схоже, бракує розуміння, що державній службі потрібні найкращі професіонали, особливо коли йдеться про керівників та працівників державних агентств, інспекцій і служб.

Тому зараз вкрай важливо:

– впровадити збалансовану модель конкурсів на державну службу, які би повноцінно оцінювали професійні компетентності кандидатів та були достатньо швидкими і гнучкими;

– забезпечити максимальну безпеку для всіх учасників в умовах карантину, що включає можливість проведення конкурсів за допомогою сучасних цифрових технологій, що вже зробили багато інших країн;

– припинити тимчасові добори та відновити прозорі й ефективні конкурси, що викликатимуть довіру громадян до їхньої фаховості й об’єктивності.

Маємо остаточно перегорнути ганебну сторінку історії українського урядування, коли лояльність переважає професійність.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Спеціалізований фінсуд як сигнал для інвесторів. Чи з’явиться він в Україні?

Опубліковано

on

Андрій ГМИРІН,
доцент кафедри кримінального права та кримінології
Університету державної фіскальної служби України

Схоже, вакханалія з масовою невиплатою кредитів і неправомірним тиском на позичальників добігає кінця. В Нацбанку та уряді активно заговорили про створення спеціалізованого суду для врегулювання спорів щодо непрацюючих кредитів та захисту інвесторів. Питання лише в тому, як швидко з’явиться цей суд і чи не стане він суто декларативним проектом?

Реформаторські зусилля Кабміну

Реформаторським зусиллям Кабміну можна аплодувати. Здається, ще вчора аналітики лише обговорювали появу в Україні нового правоохоронного органу — Бюро економічної безпеки, яке б забрало собі частину функцій СБУ та поставило крапку в існуванні податкової міліції. І тут же в міністерських кабінетах почали виношувати ідею створення спеціального фінансового суду. Мовляв, фінансова система держави потерпає від боргових суперечок між банками й позичальниками. Так звані «непрацюючі» кредити ставлять під сумнів її стабільність.

Вочевидь, що ідейним натхненником цього концепту виступає МВФ. До речі, так само, як і з БЕБ. Однією з підстав для створення спецсуду експерти називають ситуацію довкола Приватбанку (далі — ПБ). Нагадаю, що до своєї націоналізації ПБ вважався найбільшим і чи не найуспішнішим комерційним банком України. Але результати державного аудиту засвідчили факти критичної недокапіталізації фінустанови та велику частку сумнівних кредитів в його кредитному портфелі. Тоді ж було оприлюднено інформацію, що понад 80% суми проблемних кредитів становили позики особам, пов’язаним із групою Приват.

Відтак в уряді зважилися на непросте рішення — націоналізацію ПБ та його докапіталізацію за рахунок державних коштів. Історія на цьому не завершилася — колишні акціонери ПриватБанку домагаються аби суд визнав його націоналізацію незаконною. Отже, саме для «розрулювання» подібних конфліктів в уряді і хочуть створити окремий суд. Автори ідеї вважають, що це дозволить колегії суддів швидше розглядати профільні питання.

Також у КМУ зазначають, що близько 50% українського фінансового сектору перебуває в державній власності, а, мовляв, це створює системні ризики для його успішного розвитку. Виправити ситуацію може скорочення частки державних активів до 25% і залучення у фінансову сферу інвесторів. Захист їхніх інтересів Кабмін хоче покласти на спеціалізований суд.

Проблема «непрацюючих кредитів» обопільна

Звісно, що звинувачувати в усіх фінансових гріхах лише позичальників було б неправильно. Часом кредитори вдаються до неприпустимого тиску на своїх клієнтів, використовуючи колекторські контори. Методи впливу цих мисливців за чужими боргами подекуди виходять за межі правового поля й навіть здорового глузду. Отже, проблему неврегульованості стосунків між кредиторами й отримувачами позик сторони створюють обопільно.

До речі, аби читачі не думали, що «кредитне» питання є малозначущим для фінансової стабільності держави й загалом економіки, наведу дані від очільника Нацбанку Кирила Шевченка. У нещодавньому інтерв’ю інформагентству Reuters він зазначив, що обсяг кредитів у банківській системі України сягає понад 1 трлн грн. А частка несплачених позик становить 42%. Це дуже велика сума й великі відсотки, погодьтеся.

Поява фінсуду — безперечний плюс

Підсумовуючи свій невеличкий огляд, віддам належне авторам ідеї спеціалізованого фінансового суду. Адже його поява стала б помітним сигналом для потенційних інвесторів, ознакою того, що будь-які конфлікти й непорозуміння у фінансовому секторі України вирішуватимуться суто в правовому полі, а участь держави зведеться до мінімуму.

Але є дещо, що мене в таких випадках завжди непокоїть, — це брак у наших високопосадовців комплексного підходу до вирішення проблеми. Що я маю на увазі? Ми знаємо, що судоустрій в Україні складають Конституційний суд та суди загальної юрисдикції — місцеві, апеляційні та Верховний Суд (касаційна ланка). Вочевидь, фінансові конфлікти між кредиторами й позичальниками мають проходити всі три стадії розгляду — від судів першої інстанції до касаційної.

І тут можливі два варіанти: створення на рівні апеляційної і касаційної ланок відокремлених судів або передача відповідних справ на розгляд існуючих судів. У першому випадку ми отримаємо необґрунтовано розширений суддівський апарат. У другому — нівелюємо саму ідею створення спеціалізованого фінансового суду. Адже, зважаючи на нинішню завантаженість судів, зіткнемося з тим, що всі справи «зависнуть» на стадії розгляду судами вищих інстанцій. Вихід із цієї непростої ситуації я бачу у створенні в межах існуючих судів спеціальних колегій для розгляду зазначених фінансових спорів. Це не потребуватиме збільшення апарату судів і розширення штату чиновників. Ефективніше вдосконалити систему й механізми, що вже існують, ніж створювати нові.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram