Прокурорська «реформа» - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Прокурорська «реформа»

Дата публікації:

Чи зможе нинішній очільник Генпрокуратури стати найуспішнішим Генеральним прокурором, якщо так зване «очищення» прокуратури відбувається з грубим порушенням прав людини і громадянина?

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора
(2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу
українських юристів,
член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Наскільки мудрими були люди, котрі свого часу говорили: «Якщо чогось не знаєш по суті, краще помовчи. Але до цієї мудрої поради ніяк не хотів прислуховуватися ні попередній Генеральний прокурор, ні нинішній, який, до речі, як показали останні події, може в цьому плані навіть перевершити Ю. Луценка. І, мабуть, саме з тієї причини, що вони обидва не є фахівцями у сфері прокурорської діяльності. Чим частіше слухаю виступи Руслана Георгійовича, то більше переконуюся, що й він випадкова людина на цій високій посаді. Ну хіба міг професійний Генеральний прокурор заявити про те, що ні поліція, ні ДБР, а саме прокурори відповідають у нашій державі за стан справ у боротьбі зі злочинністю?! Звичайно, що ні.

У черговий раз заявляю, в мене немає намірів якимось чином образити Генпрокурора. Навпаки, бажаю йому успіхів, нехай вивчає уважно всі зауваження і претензії до його діяльності, робить відповідні висновки й може йому поталанить переконати скептиків з приводу помилковості його призначення на дану посаду. Але, вибачте, поки що я таких зусиль з його боку не бачу. Візьміть хоча б його останні «одкровення» інтернет-газеті «Лівий берег», де він наговорив такого, що ще раз переконує мене в тому, що не можна в жодному разі призначати на таку посаду не професійних прокурорів, а тим більше висуванців політичних партій чи особистих друзів, партнерів по бізнесу або кумів діючих на той час президентів України.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Пояснюю чому

Ну хіба може Генеральний прокурор, нехай і новопризначений, голосно заявляти про те, що, начебто, в багатьох прокурорів є свої «наставники» (а хіба це погано з точки зору підвищення їх професійної майстерності), чи навіть «власники» і «куратори», які їх спрямовують (правда, не уточнив куди саме) і навіть утримують? А головне, що, за його ж твердженням, саме ці міфічні «особи» і критикують «реформу» прокуратури, яку запустив нинішній Президент. Такі заяви я особисто сприймаю як маячню, як якусь хворобливу уяву людини, яка взагалі не орієнтується в тому середовищі, куди вона випадково потрапила.

Зокрема, як розуміти його посилання в цьому контексті, для прикладу, на переписку між народним депутатом В. Медяником і щойно призначеним, ним же самим заступником Генерального прокурора Віктором Трепаком? Тим більше, що він тут же наголосив, що саме переатестація, начебто, і допоможе виявити таких «контрольованих» прокурорів та позбутися їх. Цій «версії» нового Генерального
прокурора може позаздрити навіть його попередник, бо при такому підході тоді незрозуміло, а чим Руслан Георгійович керувався, коли призначав собі такого, начебто, «контрольованого» ззовні заступника?

Наступним припущенням, а може навіть і відвертою фантазією нового Генпрокурора є його теза про те, що частина прокурорів не погодилася на умови такої переатестації через боязнь проходити перевірку на доброчесність. Якби це заявив хтось із «грантоїдів», наприклад, член так званого Центру протидії корупції, діяльність якого щедро фінансується з-за кордону, можна було б не звертати на це уваги. Але, таке, вибачте, сказав сам Генеральний прокурор, який уже в іншому інтерв’ю інтернет-сайту «ЦензорНет», навпаки, наполягав на дотриманні Конституції України, норми якої є прямої дії і що саме ними потрібно керуватися, а не діючим законом, якщо вони протирічить Основному Закону держави.

Щодо атестації прокурорів

Визнаю, що я теж є прихильником розширення владних повноважень Генерального прокурора і керівників обласних (регіональних) прокуратур, виходячи, перш за все, з мотивів оперативного прийняття ними кадрових рішень. Але те, що відбувається й буде в найближчому майбутньому відбуватися із так званою атестацією працюючих прокурорів, і змушує мене писати ці рядки. В тому числі не підтримую норми положення, затвердженого наказом нового Генерального прокурора про те, що вирішення питання про проходження атестації прокурорів буде контролювати комісія в складі 6-осіб, троє з яких не є прокурорами, а тому незрозуміло, завдяки яким своїм знанням, професійному чи життєвому досвіду вони можуть правильно визначити того, хто успішно пройшов атестацію на предмет придатності для подальшої роботи в прокуратурі, а хто ні? Не пояснив Рябошапка журналістам і те, як вийти з ситуації, коли під час такого голосування половина членів комісії буде «за», а інша половина — «проти». Незрозуміло також, на підставі яких критеріїв він (чи хтось інший) підбирав цих сторонніх членів комісії, тобто не із середовища прокурорів. І це при тому, що раніше, після створення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, та ж Венеціанська комісія висловлювала невдоволення таким підходом, вимагаючи, щоб у цих комісіях більшість складали саме прокурори, що мало бути гарантією незалежності прокуратури. Саме визначення нинішнім Генеральним прокурором необхідних якостей у таких непрофесійних членів конкурсної комісії прозвучало теж непереконливо, бо він назвав лише компетентність та відсутність сумнівів щодо доброчесності. З приводу першої оцінки, то вона повністю вигадана (пропоную перевірити таких членів комісії), а другу він визначив, виходячи з мінімуму «публічної критики».

Не зовсім зрозуміло для багатьох експертів також те, з яких саме джерел своєї діяльності НАБУ буде надавати такій комісії інформацію негативного характеру стосовно прокурорів, які будуть проходити співбесіду, враховуючи, що дослідчі перевірки органами досудового розслідування тепер не проводяться, а матеріали оперативно-розшукових справ і кримінальних проваджень не підлягають розголошенню. М’яко кажучи, мені здалося, що Генеральний прокурор обманув журналістів і в тому, що він, начебто, завчасно визначив прохідний бал за результатами тестування на загальні здібності (93), хоча всім відомо, що в Положенні бал за проходження цього другого етапу атестації заздалегідь не встановлювався. Не був щирим Руслан Георгійович і коли пояснював процедуру виконання прокурором на засіданні комісій практичних завдань, бо не уточнив, хто ці завдання розробляв, чи будуть вони стосуватися виконання прокурором саме конституційних своїх повноважень, чи знову з’ясовуватимуть у них те, «скільки білка міститься у 100 грамах яловичини?» Не зміг Генпрокурор пояснити журналістам і відсутність загального балу за результатами проходження прокурорами всіх етапів атестації.

Більше того, Руслан Рябошапка намагався переконати журналістів, що закон (щодо реформи прокуратури ), який серед невідкладних рекомендував прийняти Президент України, є чинним, доки Конституційним Судом він не визнаний неконституційним (тут він протирічив сам собі, бо пояснюючи, наприклад, розбіжності Конституції і законів України, що регламентують порядок зняття недоторканості з народних депутатів, він стверджував зворотнє). До речі, Генпрокурор свідомо ухилявся від пояснень неконституційності не лише самого закону щодо «реформування» прокуратури, але і його власних наказу та Положення про порядок проходження атестації.

Намагання списати все на Горбатюка

Не додало авторитету главі ГПУ й намагання очорнити уже екс-керівника управляння спецрозслідувань С. Горбатюка, якого журналісти під час цієї розмови назвали «честю і совістю прокуратури». Так, він назвав останнього особою, якій завжди вигідний конфлікт, що С. Горбатюк навмисно створював із себе образ жертви, щоб таким чином уникнути відповідальності за неефективне розслідування злочинів на Майдані тощо. І це в той час, коли, начебто, «конфліктний» Горбатюк працював на цій посаді як мінімум при двох попередніх Генеральних прокурорах і тоді суттєвих зауважень до нього не було — ні при Яремі, ні при Шокіну. Більше того, свідченням того, що Р. Рябошапка так і не усвідомив, яку посаду він займає, є його заява журналістам під час згаданого інтерв’ю про те, що «вони» (правда, незрозуміло хто саме) вивчили статистику роботи очолюваного С. Горбатюком управління і з’ясували, що із 14,5 тисячі томів справ, напрацьованих за 5,5 року, лише 8 тисяч стосуються подій на Майдані, а тому, за його висновком, цей підрозділ половину робочого часу займався не тим, чим повинен був займатися, хоча це була ледь не окрема спеціалізована прокуратура: зі спеціальними слідчими, спеціальними прокурорами, спеціальними психологами тощо.

Із цього приводу я вже неодноразово висловлювався, але змушений знову повторити, що категорично не згідний з такою оцінкою професійної діяльності й результатів роботи С. Горбатюка. Почну з того, що Руслан Георгійович не міг ні фізично, ні з урахуванням своїх особистих професійних здібностей (разом з усіма його заступниками) за такий період часу перебування на посаді вивчити 14,5 тисячі томів справ! Крім того, роз’яснюю нинішньому Генеральному прокурору те, що відповідальність за організацію досудового розслідування повинні нести, окрім керівника цього слідчого підрозділу, як мінімум начальник Головного слідчого управління, якому в різні періоди підпорядковувалося управління спеціальних розслідувань, керівник управління процесуального керівництва, який відповідав і організовував роботу по нагляду за розслідуванням цих проваджень, заступники Генерального прокурора, котрі відповідали за організацію досудового розслідування та окремо — за процесуальне керівництво цими розслідуваннями, в яких, на відміну від керівників слідчого підрозділу, значно більше важелів впливу і повноважень, а також і діючі на той час генеральні прокурори (а їх було вже четверо).

Не є повною правдою й те, що в підпорядкуванні Горбатюка були і підрозділи процесуального керівництва: це дійсно мало місце при Ю. Луценку, але недовго та й незаконно, бо не можуть слідчий і прокурор бути підпорядкованими однозначно керівнику слідчого підрозділу (цього не знав і Луценко, і, мабуть, не знає Р. Рябошапка). Тобто, треба усвідомити, що не тільки від керівника слідчого підрозділу залежить ефективність розслідування кримінальних проваджень. Радив би також Р. Рябошапці спочатку поцікавитися, скільки разів усі генеральні прокурори та їх заступники вивчали й особисто заслуховували стан слідства по цих справах. А хіба не оприлюднювали ЗМІ за останні 3—3,5 року постійні чвари та з’ясування стосунків у ГПУ — то між Горбатюком і Луценком, то між Горбатюком і заступниками Генерального прокурора Столярчуком та Стрижевською, аналогічно з Матіосом, що доходило навіть до розгляду цих взаємовідносин у судах? Хіба це не вплинуло на ефективність досудового розслідування? В дійсності, це теж були причини, але на них чомусь нинішній Генеральний прокурор не звертає уваги, бо не є професіоналом.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

 

Думка експерта

Справам про банкрутство – знову зелене світло

Опубліковано

on

От

Андрій ІЛЮК,
радник TEFFI Law Firm, керівник практики вирішення спорів та банкрутства

Упродовж 14 місяців боржники могли не розраховуватися з боргами. Що змінює новий закон?

Хто хоча б раз у житті не мріяв про можливість не сплачувати борги в законний спосіб? Уявімо, що ця мрія збулася й таку можливість закріпили на законодавчому рівні. Звісно, що це виглядає як жарт, проте саме це зробила Верховна Рада у 2020 році на початку пандемії. Тоді були такі обставини: перший в історії країни локдаун, повне нерозуміння, як і куди рухатися, що буде з бізнесом та економікою? Влада запровадила обмеження, щоб зупинити поширення вірусу, бізнес благав про підтримку в нових та непередбачуваних умовах.

Читайте також: Скасовано мораторій на ініціювання банкрутства в період дії карантину

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Допомога втілилася в законодавчі зміни. Однією з них стало запровадження мораторію на відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників — юридичних осіб за вимогами, які виникли з 12 березня 2020 року. Мораторій був введений зі стандартним формулюванням: на час дії карантину та 90 днів після його скасування. Що тут не так? Аби відповісти на це питання, потрібно згадати, за яких обставин вводився той мораторій.

Тоді ніхто не планував прожити з пандемією коронавірусу цілий рік. Ця обставина була непередбачувана, не входила в плани ні людей, ні бізнесів, ні влади, яка тоді намагалася стримувати нову загрозу, як могла. Економіка сповна відчула на собі локдаун, з яким впоралися далеко не всі бізнеси.

За тих умов введення відповідного мораторію виглядало цілком логічним. Банкрутство — це інструмент, який застосовується боржником або кредиторами боржника до підприємства, яке не може розрахуватися з боргами. Мета процедури банкрутства — проаналізувати стан справ клієнта й затвердити план його повернення до нормального функціонування (відновлення платоспроможності, санація) або максимально ефективно реалізувати його активи для повернення боргів (визнання банкрутом і ліквідація).

Читайте також: Мораторій на порушення справ про банкрутство державних шахт діятиме ще 2 роки

Однак умови змінювалися. Замість повного локдауну і карантину прийшов адаптивний карантин (дарма, що ніхто не знає, в чому полягає різниця), а ковід, залишаючись неабиякою загрозою, перетворився на повсякденність, на додаткову обставину, яку бажано враховувати під час планування діяльності. Трансформуючи карантин та його обмеження, змінюючи по кілька разів на місяць правила, Верховна Рада забула про мораторій. Лише 15 жовтня 2020 року проект закону № 4220 про скасування мораторію та відновлення функціонування інституту банкрутства Президент вніс як невідкладний.

Поки парламент розглядав цей законопроект, для юридичних осіб створилася цікава законна ситуація, коли було можна брати в борг і не боятися банкрутства. Таким чином підприємства отримали легітимний механізм ухилення від виконання боргових зобов’язань з мінімальним рівнем ризику. Здавалося, таку проблему необхідно терміново вирішувати, оскільки ця ситуація зовсім не відповідає ринковим механізмам взаємодії суб’єктів господарювання. Й нарешті 14 грудня 2021 року Верховна Рада ухвалила «невідкладний» законопроект, а в останній день року Президент його підписав.

Весь цей час справи про банкрутство відкривалися за вимогами, які виникли до 12 березня 2020 року. Тобто кредитор розділяв свої вимоги на ті, які є підставою для відкриття провадження у справі, та на загальні вимоги. За відсутності інших перешкод цього достатньо, аби суд відкрив провадження. На можливість заявити вимоги у відкритій процедурі відповідний мораторій не впливав, і далі процедура йшла звичним шляхом. Проте не все так добре. Із березня 2020 по грудень 2021 року накопичилася низка вимог до боржників — юридичних осіб, які не можуть задовольнити ці вимоги. Кредитори були позбавленні останньої можливості отримати хоча б якесь відшкодування.

Новий закон вирішить питання відкриття проваджень у справах про банкрутство. Він очікуваний та необхідний. Шкода, що на ухвалення цього «невідкладного» закону знадобилося аж 14 місяців. Хочеться сподіватися, що колись розуміння слова «невідкладний» у суспільства та влади буде збігатися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link